Винниченко володимир сонячна машина
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему, 68kb.
- Назад до Програми Цимбал Тарас (Київ) "сонячна машина" В. Винниченка в контексті еволюції, 506.72kb.
- Дмитро Буравченко "культурне життя за директорії унр: здобутки та втрати", 153.77kb.
- Палочки, 47.7kb.
- Т. А. Ябс Ответственный за выпуск: О. А. Винниченко Все различны все равны: библиографический, 1122.02kb.
- Утверждено утверждаю, 22.85kb.
- Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.
- Шлифовальная машина со101м назначение изделия, 100.44kb.
- Машина для нарезки отходов текстиля: Модель 550, 25.03kb.
- Проблеми цивільного та підприємницького права в україні b. I. Бірюков володимир Іванович, 167.83kb.
— Правда?!
— Ну, а з ким же мені бути?
— Але ж нас будуть розстрілювати?
— І ми будемо розстрілювати.
Маленькі смугляві, такі рідно-знайомі ручки раптом прожогом хапають його за лице між долоні, сильно, солодко труть, мнуть і підтягають до вишневих, теплих і бурних уст.
— Маєте!.. Маєте!.. Маєте!.. Ще?..? А тепер швидко-швидко зав'язуйте! Як-небудь, все одно. Тільки швидше. Нас уже чекають унизу.
їх зовсім не чекають унизу. Там просто переплутаний ґвалт. Комуна колотиться в суперечках. Макс трясе тепер уже Тіле. Що робити?! Що робити, чорт його забирай?! Де взяти зброї? Де взяти зв'язків? Як знайти тепер кого-небудь, коли всі порозлазились із своїх колишніх помешкань. Повне ж, цілковите, ганебне, злочинне безсилля, безпорадність. Дійсно, тепер їх усіх можна гнати на каторгу, розстрілювати, палити живими — і вони нічого не можуть проти того зробити. Єдине, дійсно, лишається: забитись у льох, як пропонує Шпіндлер, і сидіти, як миші. Чи не ганьба ж?!
Чорно-срібний лицар сідає в куточку й мовчки дивиться собі під ноги. Так, і порозстрілюють, і поженуть, бо це — конечність і неминучість. І льохи не поможуть, і з льохів повиганяють, повикурюють.
***
Ранок помалу, урочисто розсуває над райхстагом завісу ночі. Сувора холодна тиша сірими м'якими лапами хазяйновито бродить і шелестить по мертвопорожніх каналах, якими колись бурхливими потоками гнали хвилі життя.
Завісу розсунено до самого неба, сіро-жовтого, недоброго, зловісного.
В найдальшій кімнаті райхстагу біля залізної грубки й купи дров у повному складі засідає Найвища Рада «Друзів Ладу». Принц Георг, граф Елленберг, сенатор Штіфель, граф Шванебах і генерал Бухгольц. Польовий телефон єднає її з батареями та батальйонами. Один звук голови Ради, принца Георга — і Берлін буде наповнений громом, вогнем, руїнами, смертю.
Але такого знаку не доведеться робити. Ні-ні, не доведеться. І Штіфель, і Шванебах, і Елленберг — уся Рада в цьому певна. Берлін масою посуне до райхстагу. Відозву так приймали, з такими вигуками прихильності, що не може бути ніякого сумніву.
В кулуарах, залах і кімнатах райхстагу терпляче, героїчно мерзне вартовий батальйону. Віддано й охоче мерзнуть біля наготовлених столів реєстратори — хутко буде тепло! Зараз прийдуть ті, що опалять увесь Берлін, усю Німеччину, весь світ.
І вони дійсно починають сходитись. По одному, по двоє,, цілими групами. Вони радісно вітають варту на сходах, наповнюють живим, бадьорим, рухливим гомоном порожні холодні кулуари. Це все «Друзі Ладу», нові батальйони праці, відродження життя!
Граф Елленберг, щільно застебнувши кожушинку, без пере-станку бігає нечутними, м'якими кроками від одної реєстраційної кімнати до другої, нахиляється до листів, читає, робить нотаточки й поспішає до Ради. Там він поштиво, обережно, м'яким голосом доповідає принцові Георгові й Найвищій Раді свої нотатки й знову біжить у кулуари.
Але дедалі більше й більше хмуриться орлине сухе лице голови Найвищої Ради. Сіро-сталеві очі гнівно деруть на шматки реєстраційні цифри, акуратно списані на довгих папірцях. Записано вже більше за тисячу. Але що з того? Серед них тільки десятків два позначено: «Стан і професія — робітник». Решта ж: князі, графи, банкіри, купці, фабриканти, генерали, радники, професори, артисти, поети. І то переважно якраз відомі, знамениті, шановані всім світом імена: старовинні аристократичні роди, нащадки монархів і сучасні королі індустрії, фінансів, науки, мистецтва. Навіть служителі бога зареєстровані. Всі ці люди, старші й молодші, чоловіки й жінки, жертвуючи собою, відгукнулися на заклик, усі з'явилися рятувати людство від загибелі. Люди цілком незвичні до фізичної роботи, люди вищої інтелектуальної праді, аристократи духу, вибрані натури, генії краси, життя й знання, — ні люди простягають свої руки й пропонують їх на тяжку, чорну, брудну роботу. Навіть жінки, навіть пещені віками представниці ніжного полу, знамениті красуні, геніальні артистки, співачки, володарки сердець мільйонів людей, і ті з'явилися, і ті готові взяти лопати в свої лілейні руки й копати вутіль. Ніхто з цих людей не злякався праці для врятування людства. Тільки вони виявляють себе людьми.
А та наволоч, та людська худоба, що колись так любила ґвалтувати, гордо величати себе робітництвом, яка так накидалася на всіх «дармоїдів», «експлуататорів», «паразитів», де вона? Ні одного машиніста, ні одного грубника, не кажучи вже про інші фахи. Троє залізничних вищих інженерів зареєструвалося й шестеро урядовців! А вся маса, ота ледача, тупа, брудна, смердюча черва, воліє бути розчавлена, рознесена на шматки, вигинути у вогні, під кулями, ангж стати до праці. Вона воліє в бруді, в смороді, в холоді, в нечисті жувати свою паскудну жуйку й помалу гинути, аніж вернутись до людського життя.
Вони озброюються? Вони пересуваються до льохів у долішні поверхи, закопуються в нори й щілини, підлі паразити? Добре, хай ховаються! Навіки вони себе там поховають!
Принц Георг час од часу дає наказ у телефон. І тоді над Берліном гуркочуть вибухи гармат, нагадуючи про грізну обіцянку.
Але нагади не посувають «паразитів» до райхстагу. Тихо на вулицях. Не сунуть лавами мешканці їх. Глухо позабивані вікна й двері будинків, ні одно людське обличчя не визирає вже з них.
З полудня граф Елленберг їде із звідомленням до принцеси Елізи й зараз же вертається назад. Принц Георг нетерпляче й хмарно вириває з нього відомості. Принцеса хвилюється? Не дуже? Добре А та наволоч у домі що робить, усі ті техніки, шевці, малярі, хіміки й тому подібна гидь? Ніяких агресивних намірів?
Граф Елленберг поштиво, м'яко заспокоює. Наволоч сидить тихо. Частина повтікала. Кривий доктор працює в себе в лабораторії й нікуди не виходить. Усі ждуть.
— Добре. Діждуться. Цієї ночі вони матимуть.
— А що ж робити, ваша світлосте, із зібраними? Біля двох тисяч людей уже зібралося в райхстазі.
І принц Георг, і Найвища Рада мовчать: вони самі тільки про це й думають. Що робити з цими людьми, які нічого не вміють. Нема ж кому потяга скласти, паровоза розпалити, вагони позчідати. Смішно навіть уявити собі цю роботу їхню. Генерал Бухгольц рішуче пропонує: розпустити аібраиих, сказати, що знову буде визначений день. Нехай ідуть. Нехай так само ховаються в льохи й перечікують. Тільки щоб узяли з собою посвідку, що вони — «Друзі Ладу».
І зареєстровані так само поодинці, по двоє й цілими групами поспіхом виходять із райхстагу, ховають посвідки й поспішають додому зайняти краще місце в льохах.
А Найвища Рада нікуди не виходить — вона до самої перемоги стоятиме на свойому великому посту.
***
Вечір тихо, помалу спускає темно-сіру завісу ночі над затихлим райхстагом. По каналах міста вільно гасає вечірній вітер. Темрява густою, непроглядною сажею засипає Берлін. І цієї ночі ніде не видно навіть тих крихітних первісних вогників, що раніше блимали де-не-де у вікнах.
Грізна тиша Зловісний виск вітру, шакалячий, самотній, зловтішний.
Знає він, яка йому пожива буде, нетерпеливиться, ганяєііміж кучугурами кам'яниць, нишпорить, б'є хвостом по шибках, жадно скавулить.
І раптом зіщулюється й притихає. Густу запону ночі громом розпанахує вибух. За ним другий, третій, четвертий. Вітер скажено, несамовито женеться, спішить, вищить. Але його виску не чути вже в страшному, безугавному, сплетеному з безустанних вибухів гуркоті.
Чорна сажа ночі здригуеться—вона ранена, вона кривавиться вогнем з одного боку, з другого, з третього. Рани множаться, палахкотять, роздирають чорний оксамит, полум'яжене сивий дим угору, в чорне небо фонтани іскор, віяла сяйв. З-під розідраних, розпанаханих полів ночі виступають уже контури башт, палаців, шпилів, закривавлених пожежами, тріпотливих, миготливих.
Гуркіт, пекельний, безупинний, ураганний, трясе небом, хитає кучугурами кам'яниць, валить їх, розбиває, трощить, як дитячі коробочки В гуркоті зливається виск вітру, виття собак, рідкі зойки людей, тріск і гук падаючих стін, і плямкання полум'я, і лускання шибок, і ляскіт заліза Небо вкрите одною кривавою раною вогню Берлін іпалає, корчиться, валиться, простягає руки полум'я до неба й реве, стогне, гуркоче в нестямі.
Канали вулиць уже ясні, вже теплі, вже нагріті, як ніколи. Обхопивши голови порозчепірюваними, покоцюрбленими жахом пальцями, ховаючи їх од страшного палу, від завалу мурів, від страхіття видовища, кудись божевільне женуться вигнані, викинуті люди. їх часом завалює палаючими поваленими дахами, часом просто падають і більше вже не рухаються, часом розбивають головами шибки вікон і, деручи склом лице й руки, лізуть у дірки.
А вибухи за вибухами без угаву, без перерви, сласно, люто, пекельно гуркочуть, гупають, велетенськими молотами б'ють у груди старий Берлін. Густа масна сажа ночі безупинно хилитається подертим лахміттям, куриться стовпами, вулканами жовто бурого диму, жахно дереться все вище та вище вгору. І вмить гуркіт провалюється в сажу ночі й зникає. І настає страшна, страшніша за гуркіт тиша. Вона плямкає криваво-вогневими губами, мовчки блимає сяйвом у чорне небо, хрумтить залізобетоновими кістками, сласно мугиче виттям вітру й собак І хто знає, що в череві в неї, які нерозірвані гуркоти, які ще ляскоти вибухів роздеруть її, щоб вирватись на дику волю.
Але сіро синій ранок, трупно-блідий, мертвими руками безсило розсуває подерту завісу ночі й витирає кров із неї. Бліднуть вогневі рани, слабне, розпливається жовто-буре віяло в небі, рідшає густе віниччя димів.
***
І знову по вимерлих, закурених, затканих димом вулицях лопотять мотори, ритмічним перебоєм цокає залізо копит, знову галасливим лаконічним стогоном гримлять сурми й ревуть рупори.
— До райхстагу! До райхстагу! До райхстагу!
Вісники перестрибують через трупи, обминають залізобетонові завали, продираються крізь хмари диму й трублять угору, вниз, у стіни, в дим, у вогонь.
Але тепер не висуваються голови з вікон і балконів, ніхто не проводжає враженими очима чудні, загадкові постаті.
І не стягаються вже ні купками, ні поодинці навіть учорашні «Друзі Ладу».
Тихо й мертво круг райхстагу. Тільки на сходах чорними тінями в глухих касках завмерла варта.
Тихо й мертво в кабінеті Найвищої Ради. Смердить горілою фарбою підлоги, димом соснових трісок і поганим тютюном Штіфеля. Обличчя синюваті, з буро-фіалковими тінями під очима. Принц Георг сталево невтомно ходить із кутка в куток, заклавши одну руку за відворот, а другу за спину. Затоки чола вкрилися синюватою жовтизною, ніс схуд за одну ніч.
Граф Елленберг чуйно підводить голову: кроки генерала.
— Ну?!
Генерал Бухгольц мовчки йде до столу, наливає жовтявої води в склянку, випиває одним духом, потім другу, третю.
— Ну, генерале?
Генерал витирає вуса ребром пальця й безсило сідає тут же коло стола, витягши ноги в лакованих чоботях із острогами.
— Безнадійно!
І він заллющує припухлі від безсоння очі.
— Цілком безнадійно. Багато населення втекло ще до бомбардування поза Берлін. Друга частина забилась у льохи й долішні поверхи. Треті поскупчувались тут, у цих кварталах, круг райхстагу. Мудро. Четверті озброїлись і готові битись. Наші люди перевтомлені. Настає апатія. Результатів од нового ааклику ніяких. Берлін горить. Валяться цілі вулиці. Вби тих мало, але є. Скільки в руїнах і під ними — невідомо. Розбито біржу. На вулицях ні душі. Безнадійно.
У принца Георга на щелепах виступає по гулі. Він ізривається з місця й знову ще твердіше, ще сталевіше ходить із кутка в куток.
— А, підлі паразити, вони сюди позбігалися, під райхстаг? Добре! Ми їх виженемо и звідси. Я, панове, пропоную вжити газу. Повиводити всіх «Друзів Ладу» за Берлін, дати два дні, решту виморити газом.
Генерал Бухгольц, не розплющуючи очей, крутить головою: безнадійно. Всі розбіжаться за ці два дні. А коли б і не розбіглись, яка рація їх винищувати. Хто ж буде працювати? Не смергь їхня потрібна, а праця. Інша річ, коли б було досить батальйонів, узяти Берлін в облогу. Не допускати масу до водя й до трави. Але для цього потрібна ціла армія дисциплінованих вояків, а не ті бідолашні дві-три тисячі молодих людей» де майже жоден із них не був на військовій службі. Справа безнадійна.
Принц Георг стоіть біля грубки й похмуро, не кліпаючи, дивиться в щілинку, в якій видно жовтогарячий жар. Довго стоїть, нотім рішуче відходить, стає біля столу й обводить усю Раду сталевими, впертими очима.
Так, він згоджується, що сирава поки що програна. Не безнадійна, апоки що на цей меят програна. Генерал має рацію. потрібна армія. Отже, треба цю армію здобути. Більше нічого І тоді знову розпочати гру.
І вмліваючий од, сну генерал, і пожована безсонням Рада здивовано й чекаюче дивляться на свого голову.
Принц Георг мав на увазі цей результат іще цієї ночі. І він має такий план На тих літаках, що ще можуть придатися, вилетіти до Азії. З усіх даних видно, що Схід не допустив до себе зарази. Але він не зможе втримати ізоляції й заразиться Отже, він повинен виступити проти Європи й винищити Сонячну машину. Чому він не робить цього досі? Невідомо. Можливо, що ще бореться в себе Можливо, не знає тутешнього стану. Треба вияснити йому ситуацію. Отже, висновок такий частині «Друзів Ладу» летіти до Азії. Друга частина лишається тут бути в постійному контакті з літаками. Коли Схід здоровии і наважиться забезпечити своє здоров'я походом на Європу, ті «Друзі Ладу», що лишаться, тут, мають виконати підготовчу роботу для остаточної акції. Сам принц Георг готовий летіти до Азії. Хто має що сказати з приводу цієї ідеї?
Ніхто з Ради нічого не має сказати — що можна сказати тому, хто все програв?
Так само й принцеса Еліза нічого не має сказати. Навіть проти того, щоб сам принц Георг летів до Азії, нічого не каже. А могла б же хоч трошки засмутяіти, ну, хоч для ока вдатя, що страшно за нього. Адже путь не легенька: через мертву сонцеїстську пустелю летіти до Азії. А там що?
Але принцеса .Еліза не смутніє й нічого яе вдає. Хмарно й суворо стиснувши широкі брови над очима, теж жовтяво-сіра від жаху яочі, вона коротко дає свою згоду. І коли принц Георг, одягнений уже для подорожі, прощається й ніякове, несміло чекає чогось, принцеса Еліза не розуміє й холодно простягає руку для поцілунку. Тільки руку.
Решта простягнеться на східцях трону.
***
Білі кошлаті мухи легко й нечутне обсідають трупи Берліна. Вітер роями жене їх недогорииіми вулицями, білим холодним пластиром заліплює чорні рани, обмотує ватою кістяки порозбиваних башт і будинків.
Нечутними холодними роями сідають мухи на минуле й заліплюють вогнево-криваві навісні рани м'яким товстим пластиром.
Лежить Макс на кацапі, гидливо й невідривно мружачі оті в засмальцьований томик. Снить ніколи небувалим, безглуздим життям. Лежить у норі перин, а руки в рукавичках. Лежить, мружить віясті очіі, потім усуває голову в вору й знову лежить у сні.
В лабораторії на підлокітнику й на підлозі біля вікон голчастий срібний іней. До металевих частин машин торкатися голими пальцями не можна — холодно, неприємно. Чужі, непривітні, колючі машини також сплять. Та доктор Рудольф і не торкається. Іноді тільки зайде до робітні, постоїть коло столу, доводить пальцем по поросі й тихенько шкандибає собі назад.
Нема часу йому сидіти в холодній, мерзлій, чужій лабораторії. Треба знову воаити дрова з лісу. Потім пиляти їх, потім колоти, потім розносити їло хатах графського буднику. Принц Георг раптом виїхав до свого аамку лаштувати своє гніздо. На три кімнати треба щодня лаливо готувати. Старому графові з графинею (в одній кімнаті живуть, тоді розкошувати — до окремій кімнаті мати,). Батькові і матері на одну кімнату та принцесі Елізі на одну. Та ще ж часом і свою спальню треба коли-не-коли протопити, огріти свої нори.
Від Макса помочі ніякої — що йому до якихось там графів і принцес. Хай собі самі рубають. Старі? Так хай помирають. Хорі, ранені? Так хай іздихають. Кому вони потрібні? І йому самому ніякого тепла не треба — не замерзне дід перинами, а як і замерзне — кому від того біда?
Та й батькові, власне, ніякого тепла не треба. Підупав старий. Після тої ночі якось раптом, одразу підупав, ослаб, знесилів, наче вклав у ту ніч усю рештку своїх сил, надій і віри. Також цілими днями сидить закутаний у кожух у фотелі, оброслий, зачучверений, невмиваний, мовчазний, і дивиться або в Євангеліє, або на порожню, пустельну, засипану чистим, незайманим снігом вулицю. Чисту-чисту, без ніякісінького сліду коліс, з ріденькими запорошеними ямками від чиїхось ніг. Наче в полі стоїть дім, наче в сніговій безлюдній пустелі. І Євангеліє тепер — снігова холодна пустеля. Той самий детективний роман, що і в Макса, і так само, як Макс, гидливо й непорозуміло, застигло мружаться очі батькові.
Доктор Рудольф не говорить із батьком. Отак мовчки внесе оберемок дров, обережненько, стараючись не гупати, спустить додолу перед грубкою, витягне шворку й вийде навшпиньках із кімнати.
Та й з графами невеликі розмови бувають. Старий уже не їжить до нього теплою насмішкою сиві стріхи. Сидить, як батько, перед вікном у кожусі, з позамотуваними в ковдри старими ногами, й непорушне годинами дивиться на вулицю, на чистий, срібно-іскристий порох, що ним грається вітер. Але зовсім уже мовчки, зовсім безшумно носить дрова доктор Рудольф до кімнати принцеси Елізи. Батько часом із матір'ю при ньому заговорить, іноді гляне на доктора Рудольфа, буркне: «Навіщо такі великі оберемки носиш—підірватись хочеш?» Старий граф часом привітається, спитає, скільки ступенів морозу, стара графиня ласкаво, тепло дякує, прохає вибачення за турботи.
А тут ніколи ні одного слова, ні одного звуку, ні одного погляду. Коло вікна із шитвом чи коло столу за якимсь писанням — чорна постать із червоним полум'ям волосся. І переважно спиною до доктора Рудольфа. Або найбільше — профілем, змарнілим, кістяним, скупчено суворим.
Пані Штор майже щоразу ніжно гладить доктора Рудольфа іпо плечах, ніжно й винувато — він не повинен сердитись на принцесу за її таку поведінку: вона, напевно, дуже-дуже вдячна йому за його послуги, але тільки сказати йому не може. Треба зрозуміти її і простити. Вона стільки втеряла від Сонячної машини. А тут іще через неї мусила розстатися з коханим нареченим. Хто знає, чи знайде він що-небудь у себе вдома для гнізда, чи не зруйноване й там усе. Так ретельно готував гніздечко, мостив, прибирав, думалось: от-от поберуться, перейдуть, почнуть жити — і раптом удерлись божевільні люди й розтрощили життя. Не треба звертати уваги на її поведінку, а пожаліти бідну: днями й ночами вона не спить — все про принца Георга думає, турбується. А вдень переварить, миє посуд, шиє, латає. Руки стали бідненькій червоні, шорсткі, грубі — куди там про манікюри думати. Але яка мужня, яка сильна, яка терпляча дівчина! Інша на її місці вже давно б була пустила руки, стратила б волю, впала б у відчай. А вона тільки мовчить. Мовчить і все робить. І не можна, ой, не можна їй нічого навіть сказати, не те що помогти, все сама, ніякої помочі, ніякого привілею. От тільки хіба що дров самій нет сил пиляти й носити.
Доктор Рудольф слухає мовчки, тільки одверті голі хлоп'ячі очі його все дивляться в підлогу — не сміють глянути в материні очі, бо злякаються материні очі, зустрівшися з ними. Так і виходить із кімнати, спустивши очі додолу. Але так само й до кімнати принцеси Елізи входить, не підводячи їх. Тихо-тихо виплутує шворку з оберемка, і в кімнаті стоїть така тиша, що чути, як надворі цвірінькають горобці.
Але зате Труда, мила, хороша Труда, трошки помагає докторові Рудольфові. Насамперед помагає бронзово-золотистим здивовано-веселим, наївно-одвертим блиском очей. Що?! Сумувати? Чого?! Незрозуміле. Абсолютно незрозуміле. Хіба не чудесна зима цього року? Пишна, щедра — всю тобі землю застелила пухнатим чудесним килимом, качайся, перекидайся, заривайся в нього з головою. Мужчини всі — кваші, слабодухі макухи — ммее... тоскно, нудно, холодно, сумно, безнадійно. Один доктор Рудольф козак. Та ще доктор Тіле: цілими днями на полюванні, стріляє, ловить лисиць, собак, здирає шкури, робить кожухи. Труда неодмінно з ним ходитиме на полювання, от тільки напиляє з доктором Руді багато дров.
І пиляє. Старанно, серйозно, тісно стуливши милі губки, тримає обома руками держальце пилки й з усієї сили тягає туди й сюди. Матово-смугляві щічки темніють рум'янцем, очі бризкають блискучою бронзою, з-під темно-синього хлоп'ячого берета весело, бадьоро теліпаються чорно-сині кучері по плечах. Чудесно!
А потім бере в жмені сипкого, голчастого, колючого снігу, і по-хлоп'ячому вихиляючи плечима, рішуче біжить до старої засипаної снігом оранжереї. Там у норі з перин лежить макуха з віястими, сонними, гидливо примруженими очима. Ану, годі лежати! Що за тюхтійство таке! Раз, два! Ні? Ну, так от!
І в нору за шию, в лице летить голчастий, сухий, холодно колючий сніг. Тюхтій сердиться, витрушує, обурюється, відвертається лицем до стіни й бере в руки детективний роман.
— Фе! Сором! Скандал! Ну, справді, як же не сором? Правда, Руді? Ну, милий Руді, це ж просто незрозуміле: лежить, як ведмідь у барлозі. Вам треба знову «Друзів Ладу», щоб підняти? Правда? Максе, ну, вставайте ж, їй-богу. Гайда на саночках спускатись. Маса народу санкується. Але можете собі уявити, Руді. все дівчата, жінки й зовсім-зовсім молоді хлопці. Мужчини ж усі отак само лежать, як Макс. Що це значить, Руді?
Руді не знає. Так, правда, лежать колишні владики, господарі життя, лежать випотрошені, обвислі, як порожні торби, а жінки штопають, шиють, перуть, ніжно гладять їх по головах, вибачливо потішають, жартівливо термосять їх снігом, соромлять. Так, це правда, а чому так — не знає доктор Руді. От і сам він ліг би в свою нору, ліг би замотком на всю зиму, на все життя, заплющив би очі, дихав би теплом свого власного тіла — і хай замітає, заносить снігом. Хай днями й ночами сумує собі десь там за своїм коханим червоне полум'я волосся. Лежати б собі в замотку, без руху, без суму, без усякого полум'я.