Винниченко володимир сонячна машина

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Реферат на тему, 68kb.
• Назад до Програми Цимбал Тарас (Київ) "сонячна машина" В. Винниченка в контексті еволюції, 506.72kb.
• Дмитро Буравченко "культурне життя за директорії унр: здобутки та втрати", 153.77kb.
• Палочки, 47.7kb.
• Т. А. Ябс Ответственный за выпуск: О. А. Винниченко Все различны все равны: библиографический, 1122.02kb.
• Утверждено утверждаю, 22.85kb.
• Дрнті 61 Спосіб мембранного розділення Тюкавін Володимир Олександрович, 51.08kb.
• Шлифовальная машина со101м назначение изделия, 100.44kb.
• Машина для нарезки отходов текстиля: Модель 550, 25.03kb.
• Проблеми цивільного та підприємницького права в україні b. I. Бірюков володимир Іванович, 167.83kb.

А, коли принц Георг щоранку пильно дивиться надворі на термометр, графиня про себе посміхається, дуже цікавиться принц температурою.

***

Ранок. Калюжки затягнені гранчастими скляними шрамами. Дзвінко й сухо хрустять вони під цікавим натиском чобота. Обрій неба шафраново-жовтий, від нього тягне ріжучим, колючим вітром, і розгублено, самотньо пурхають ріденькі снігові метелики.

Порожні, пустельні вулиці Берліна з жовто-шафрановими блисками безживних вікон. І тільки — дивна, неймовірна річ! — туди й сюди прожогом проносяться мовчазні закутані люди на конях, на гуркотливих моторах і на двоколесах тихеньких, дренькітливих. І лунко, незвичайно голосно цокають копита по асфальті, загадково торохтять і лопотять мотори, такі таємні, дивні, давно забуті. Вікна розчиняються, зарослі, зачучверені голови висуваються й здивовано, з непорозумінням, з острахом проводжають здичавілими очима таємні постаті.

Навіть уночі в густій насиченій тьмі коридорів-вулиць не вгаває цей дивний, мовчазний, незрозумілий рух.

Але знову настає сивий, суворо-хмурий, колючо ізпряний ранок. І все тихо. Не чути ні цокання копит, ні лопоту моторів. Ніч розжувала їх темною пащею, проковтнула, і тиша вільно, спокійно тече пустельними кам'яними каналами.

І вмить страшенний громовий довгогуркочучий вибух роздирається над пустельною тишею. Вітер перелякано, несамовито котить його по кам'яних тунелях, гупає об вікна, струшує будинками, дзвенить непотрібним посудом у непотрібних шафах і розчепірює жахом очі.

1 знову мертва, затаєна, страшно мовчазна тиша; знову невпинний колючий свист вітру. Жах в очах розтає, родячи непорозуміння. Тихо, обережно розчиняються вікна, двері на вулиці, хижо-нашорошено визирають голови.

— Що це було?!

— Не знаємо.

— Це гармата?

— Ні, мабуть, вибух на складах маюну.

— Ні, гармата.

І знову голови тихо ховаються, по вулицях когтистий вітер із свистом стьобає застиглу нашорошену тишу.

Раптом новий вибух підкидає напружені тіла, за ним зараз другий, такий самий. Зчепившись у гуркоті, вони качаються по небу, по дахах домів, по помертвілих душах.

І зараз же за цим по заціпенілих вулицях пролітає скажений лопіт моторів, цокіт, брязкіт, гупіт копит і металічний, ляпаючий, жахно-кричущий рев сурм. Знову вікна й двері на вулиці розчиняються, знову голови хижо, злякано висуваються. Летять коридорами на конях, на двоколесах таємничі, загадкові люди, завертають на обидва боки мідяні довгі й короткі сурми й прискають із них у стіни, у вікна, в голови металічними, гунявими, дзвінкими, високими звуками. А посеред звуків металу різкий, рупорний, велетенський крик — Всі на площі! Всі на площі! Всі на площі! Голови тихо, боязко перезираються, перегукуються, до стра ху, тривоги й непорозуміння вплітається цікавість: хто такі ці сурмачі? Що там є на тих площах?

І потроху голови висуваються на вулиці, туляться попід стінами, сахаються в заїзди від літаючих верхівців, від ляпаючих у вуха металічних зойків, сухим листом під вітром скочуються, згортаються на площі.

І зараз же очі жадно втикаються у великі білі екрани, на яких раніше миготіла картина кіно. Екрани гордо й високо стоять над юрбою, мовчки кричачи до неї чорними чіткими, писаними рукою, літерами:

«Громадяни!

Рід людський перевертається в тупу тварину. Тьма, хо лод, негода панують над колишнім царем природи — люди ною. Зруйновано, зметено все людське: державу, релігію, власність, громадянство, мистецтво, науку, працю — все, чим одрізнялася людина від худоби. На руїнах колишньої великої цивілізації ми животіємо гірше за первісних дикунів. Дві третини нашого життя проходить у тьмі. Будинки наші позбавлені каналізації, загиджені нечистотами. Вода, яку беремо з річки й каналів, занечищена, заражена Наші діти, жінки, батьки мруть тисячами від хороб, бо нема кому їм подати ні медичної, ні людської помочі. Трупи їхні, закопані на подвір'ях, гниють і ще гірше затруюють повітря.

Хутко звірі розмножаться й почнуть дерти й убивати нас і дітей наших Рештки старої культури заваляться, міста роз-сипляться в руїни, люди перейдуть у ліси й печери. Настане смерть усьому людському. І це все є наслідок згубної Сонячної машини Ми повірили їй, ми думали, вона принесе щастя людству, але тепер бачимо, що це страшна облуда, обман і самообман.

Ми, «Друзі Ладу», кличемо всіх, хто ще зберіг у собі людську душу, до рішучої, героїчної, безмилосердної боротьби з цим злом людства, з Сонячною машиною. Ми кличемо до відновлення Ладу, Праці й Закону!

Кожний громадянин Берліна повинен завтра рано добровільно з'явитися до будинку райхстагу для реєстрації. Насамперед закликаємо всіх залізничників, машиністів, інженерів, техніків. Насамперед ми мусимо розпочати боротьбу з холодом і тьмою. А для цього потрібне вугілля. А вугілля мусимо привезти. Перша праця всіх «Друзів Ладу» буде в постачанні до Берліна запасів вугілля, потрібного для доведення до людського стану міста й наших мешкань.

Далі мусять оджити фабрики, майстерні, всякі установи нормального життя.

Сонячна машина буде допущена до вжитку до того часу, поки відновиться порядок, нормальний лад і людські засоби годування. Після того вона навіки повинна бути знищена.

Громадяни! Кличемо вас з'явитися добровільно. Коли ж наш заклик не зможе пробити тої смердючої шкаралущі, якою починає покривати наші душі Сонячна машина, то в інтересах ваших, наших і всього людського роду будемо змушені силою розбити її.

Заявляємо: коли назавтра на ранок на площу райхстагу не збереться не менше, як двадцять тисяч людей, коли населення цим не покаже, що воно хоче скинути з себе страшну отруту, ми, «Друзі Ладу», будемо розстрілювати всіх, кого знайдемо в помешканні, виключаючи дітей до п'ятнадцяти років, старих після п'ятдесяти років і хорих.

Заявляємо- коли населення не виявить бажання вернутися до людського життя, ми або примусимо його силою, або знищимо його зовсім Краще хай так загине рід людський, ніж має загинути так ганебно, як це буде від Сонячної машини. Коли ж навіть розстріли в помешканнях нічого не вдіють, ми будемо бомбардувати Берлін і знищимо його в огні.

Ми воліємо висадити маюном у повітря весь Берлін, ніж дати йому задушитися у смороді.

Попереджаємо, всі шляхи з Берліна зайняті батальйонами «Друзів Ладу». Всіх, хто схоче ухилитись од свого обов'язку людини й утекти з Берліна, будемо вбивати на місці. Від завтрашнього ранку всякни рух у напрямі від центру до околиць забороняється й каратиметься смертю.

Всяка агітація за Сонячну машину, всяке підбурювання проти «Друзів Ладу» каратиметься смертю на місці. До Праці, люди! До Ладу! До Закону! До людського життя! Смерть Сонячній машині —загибелі людства!

Найвища Рада «Друзів Ладу»

Вітер дротяним хвостом б'є по задертих до екрана обличчях Сльози стікають по синьо-змерзлих лицях, але очі пильно, невідривно ходять од рядка до рядка до самого кінця.

З обох боків екрана на примістках стоять дві постаті в металічних шапках і з протигазовими машкарами. Дві постаті з страшними, круглими, нелюдськими головами, такими моторошно грізними в своїй лриготованості, із своїми двома дірочками, в яких тьмяно ворушаться баньки живих очей. У руках у них маюнові скоростріли й гранати, які в один мент можуть покласти покотом усю масу голів.

І голови мовчки водять очима по грізних рядках, по грізних постатях, по грізному і такому невинному знарядді в їхніх руках. Мовчки, без ніякої агітації тихенько повертаються, висуваються, витискуються з юрби й одсуваються в сусідні завулки.

Там вони скоса непомітно озираються, підозріло оглядають один одною й трошки вільніше пускають свої замерзлі тіла.

Але деякі поводяться від самого початку вже цілком вільно й легко. Перебігши екран до кінця, вони голосно, сміливо, з радісним запалом стріпують головами:

— Ну, слава богу! Нарешті знайшлися таки люди!

— Слава «Друзям Ладу»!

— Смерть Сонячній машині!

— Слава!!

Вітер сердито підхоплює ріденькі вигуки, носить їх, як пір'їни над кашею голів, і закидає в завулки. І запал під холодним вітром серед понурого мовчання шерхне, скручується й гасне.

***

Договір у коханні є подібний до обруча на діжці: поки клепки цілі, обруч міцно тримає їх; коли ж діжка розлізлася, обруч тримає тільки порожнє повітря.

Та чорно-срібний лицар і не претендує ні на який обруч. На який обруч може претендувати людина, що збила діжечку з таких леїкоцінних хруских клепок, як власний театр, власна вілла, побожна увага, упадання, молитовність і потайний страх? Сонячна машина одні клепки знищила, другі покоцюр-била, треті поробила зовсім не потрібними й безсилими Ну, кому потрібна тепер молитовність, коли в хаті холодно, коли змадикована грубка курить, смердить, виїдає очі, бронзово-золоті очі, димом? І хіба не смішна побожність, коли впобожне-ні ручки самі перуть брудну, заношену білизну?

Ручки перуть весело, охоче, бадьоро, по-хлоп'ячому скиду-ючи чорно-синіми кучерями. Бронзово-золоті очі від диму невміло поставленої грубки задоволене сльозяться, все тіло безжурно, сміхотливо кутається в шубку. І багато ще дечого робиться з чудесно вдаваним стоїцизмом. Але який же тут може бути обруч? Які клепки йому, милому, тримати?

І кому ж не ясно, що ці ручки з величезною охотою покинули б прати брудну білизну, що з радістю притягли б де себе все те, що розтовкмачила Сонячна машина, і загорнули б своє смугляве юне тіло не в фуфайки й кучугури кожухів, а в теплі ніжні розкоші минулого. І тоді клепки побожності, молитовності, пещення були б на місці, і на них дозволено було б іще трошки потримати золотий обруч.

Але Сонячна машина зжувала, подерла всі теплі, ніжні розкоші, всю красу й святість побожност.і Стільки тисячоліть людина втирала в себе красу, святість і переконання своєї відмінності від тварини, що почала справді ніби відрізнятися від неї кольором своєї шкіри. Але Сонячна машина за кілька місяців постирала всі сліди тисячолітніх натирань, і виявляється, що ніякої святості й відмінності люди в себе не втерли їм так само потрібна краса й святість, як волові, що, ремиґаючи, лежить у власному гною.

Ну, так що, воли? Що страшного, що «як звірі»? «І чудесно! — чим колишні люди були кращі?»

Ах, Страховище, любе Страховище! Воно принаймні має ще сили на впертість.

Але він, чорно срібний лицар, не має нічого, на чому б йому впертися. Навіть мила вже немає, щоб зішкрябати з лиця рябу щетину. Остання натуга зберегти в собі малесенький слід людини — і того вже несила зробити. Правда, і Макс, мабуть, не має мила, бо його лице теж обростає шерстю. Але . видно та шерсть іншої якості, коли так вабить до себе бронзові очі. Миле Страховище — воно сердито, гнівно обурюється за найменший лагідний безпретензійний натяк на це. Нічого подібного! Дурниці! Смішна вигадка. Що тому Страховищу до якогось там Макса? Макс — милий, симпатичний, але їй абсолютно байдужий. Коли вона ходить так часто туди до лабораторії, то зовсім зовсім в іншій справі. В такій справі, що не має ніякісінького відношення до якогось там Макса, який гниє від туги за своєю коханою — спить, лежить і ковтає нікчемні детективні романи.

Так, то правда, той «якийсь там Макс» дійсно гниє від туги, але чи не через це й таке обурення, такий гнів за самий натяк?

Любе, вперте, зворушливе Страховище, воно з усієї сили, чесно, сумлінно тримає обруч над неіснуючою діжечкою. Воно часом навіть так зворушливо-наївно, так простодушно запевняє, що триматиме обруч вірно й непохитно до «законного» реченця. І навіть чесно «виплачує», навіть щиро, тепло, з ніжністю бере в смугляві ручки його обросле колюче лице, сміхотливо тре його в долонях, цілує під очима (бо там єдине місце, де не колеться щетина) і називає своїм «хорошим, славним, зачучвереним лицарем».

Зачучверений лицар із тихою побожністю приймає незаслу-жену, крадену плату. Ну, що ж — хоч украдене, й за те спасибі. А може... Хто знає, може, плата розтягнеться ще на якийсь клаптик часу, може, в цій платі є зернятко чогось ие-платного й з того зернятка виросте... ну, хоч би рідність?

А хто знає, яким вибриком підскочить доля бідного людства. Може ж, вона зглянеться на своє власне безглуздя, і схаменеться, і візьметься за розум? І тоді... О, тоді, може, і з Максами можна буде ще поборотися!

А поки що чорно-срібний зачучверений лицар старанно, мовчки, втираючи сльози, розпалює в грубці, а Страховище сидить у фотелі в кожушку й командує.

І раптом вибух. Справжній, колишній, тепер надприродний вибух гармати. Бавляться оп'янілі сонцеГсти з рештками старого світу?

— Душнере, що це було?

— Не знаю. Гармата, здається.

І знову один, другий. Гуркіт, дзвякіт. А потім дивне вчорашнє лопотіння моторів, цокіт копит. І звуки сурм, і крики, і неймовірний дивний рух. На балконах і терасах вілл закутані вражені постаті «людей».

— На площу! На площу!

Вітер ріже осокою в очі, відгортає поли кожушка, здирає темно-синій берет із чорно-синіх стрижених кучерів, пхає в груди, не пускає. Але де там якомусь вітрові спинити завзяття. Страховища! Швидше на площу! Що там має бути на тій площі? Ах, та чи швидко ж та нещасна площа? І яка саме? Ідіоти сурмачі — «На найближчу площу». Як же виміряти, яка площа найближча?

Але, видно, на всіх площах те саме На найближчій площі на високому іржаво-бронзовому пам'ятнику розіпнутий величезний екран, а до екрана підняті голови юрби.

«Громадяни!..»

Чорно-срібний лицар чує, як лікоть Страховища здригується під його рукою. Ну, розуміється, повинен здригнутися від цього екрана, від цієї обітниці визволення, спасіння, воскресіння. Ну, розуміється, всіма грудьми, з усієї душі можна закричати: «Смерть Сонячній машині!»

Але Страховище раптом, не встигнувши нічого крикнути, не встигнувши навіть повернутися, когось побачивши збоку, кидається туди всім тілом, хилитаючи густу масу юрби. Ага — абсолютно байдужий їй Макс!

Чорно-срібний лицар, позбавлений своїх лицарських обов'язків, помалу роздирає плечима загуслу в напруженій жазі людську масу. Але він не може поспіти за бурністю притягнення до цілком байдужого Макса. Тільки крізь голови часом бачить, як темно-синій берет рвучко видряпується разом із чорним ширококрилим капелюшем із юрби.

Тоді Душнер зупиняється, зітхає, й читає знову від самого початку до останньої літери таку несподівано радісну, таку блаженно рішучу, таку святогрізну обітницю. Вражено, мовчазно, ошелешено ходять сотні пар очей по грізних рядках екрана.

Нарешті! О ні, людство недурно тисячоліття шкребло з себе шерсть звіра. Душно йому, тяжко, нестерпно. Маюном, вогнем і смертю воно готове ізшкребти нарослу шерсть.

— Слава «Друзям Ладу»!

— Хай живуть «Друзі Ладу»!

Істинно: слава дійсним людям! Хай живуть люди, сміливі, геройські, жорстокі, люблячі люди!

І смерть оброслим шерстю тупим тваринам!

Який незвичайний, який любий людський рух на вулицях. Не йдуть уже самотніми байдужими одиницями, сунуть гуртками, громадами, по-колишньому, по-живому, із запалом, із блиском очей, із дзвоном у голосі, перекидаючись, в'яжучись нитками голосів. Назустріч нові юрби, напружені, нетерпляче-цікаві, незвичайні, стривожені, обнадієні, злякані, врадувані. Ага, викликано людину? Добре, добре! А що то ви почуєте, а що то ви скажете, а що то ви зробите, як загримлять гармати над вашими загуслими душами, як вогневий гребінь терору почне розчісувати вашу понарослу шерсть, люди, істоти, як пожене вас у купіль, у тепло, у світло?

У віллі двері навстіж розчинені. Розуміється, як же інакше: кінець звірячому життю. В залі внизу крик, галас, махання рук комуни. Ну, звичайно, Макс трясе за плечі Гана. Сонний Макс прокинувся. Цілком зрозуміло.

Але Труди немає. Немає ні темно-синього берета, ні чорно-синіх кучерів.

Душнер вилітає на крилах на другий поверх. Так, вона одягає теплі черевички, нетерпляче, сердито затягуючи поплутані шнурки.

— Ах, де ви там одстали? Ідіть швидше сюди. Поможіть. Тільки, ради бога, Душнерчику, сьогодні без «богослужіння», а швиденько, раз-два.

Душнер і сам розуміє, що сьогодні треба без «богослужіння» одягти ці два маленькі точені божки, що так непокій-но, нетерпляче ворушать пальцями в чорному глухому шовку.

— Душнерчяку! Ви не знаєте, де можна взяти зброї, багато-багато зброї? Ой, душите! Нічого, нічого. Душіть, все одно, аби швидше! Так не знаєте? Ні!

Смішна дитинка — де взяти зброї! В людей, звичайно, а не в тварин.

— Знаю.

— Правда, знаєте?! А де? Де?

— У них, розуміється.

— У кого в «них»?

— У «Друзів Ладу».

Недошнуроваяа ніжка нетерпляче відсовується вбік.

— Ах, без жартів, Душнере: де?

Душнер ловить за шнурки ніжку, загнуздує її й підводить заросле пукатооке, серйозне лице.

— Їй-богу, не жартую. Тільки в «Друзів Ладу». Вони захопили, очевидно, всі склади зброї. Але вони, напевно, охоче видаватимуть усім бажаючим.

Труда вепорозуміло, мовчки дивиться в цілком серйозне, без найменшої посмішки лице з такими хорошими, відданими, розумними, підкуреними баньками пукатих очей.

— Вони охоче видадуть нам?! Що ви кажете, Душнере?!

Тепер Душнер мовчки неворозуміло дивиться в смугляве, хороше, дороге личко. «Вони»?! «Нам»?!

— Ну, розуміється!

Обоє починають розуміти. Недоаінурована нога помалу, але рішуче й твердо визволяється з обіймів рук. Руки помалу, але без боротьби випускають шнурки.

— Цебто ви думаєте, Душнере, що я — з ними?! Правда?!

— Мені здається, що всякій людині з людськими почуттями треба бути з тими, що хочуть повернути людське життя.

Душнер тихенько підводиться й акуратно струшує порох із колін. А очі сумно, ніжно не відриваються від хмурих темяо-бронзових очей.

— «Людське життя»? Цебто повернути знову ваші гроші, знову купування жінок, любовниць, льокаїв, рабів?

— Навіщо неодмінно це?

— Знову повернути ваших усіх святих, моральних, чистих, високошановних? Знову розподілити на чистих, пристойних і непристойних? Знову вам хочеться тюрем, судів, кар? Правда?

— Дитинко, навіщо ж...

— Знову одних під землю, на каторгу, на роботу, а другим — вічне свято? Це ви називаєте людським життям? Та-ак?! Знову брехня, обман, злочинства, гріхи, насильство, терор? Цього вам хочеться?

— Дитинко! Ви ж не хочете мене...

— Ага чудесно! О, в такому разі чудесно! Тепер я бачу, хто ви. Можете йти собі до своїх «Друзів Ладу». Друзі Рабства, а не Ладу! От хто вони! І ви — раб або рабовласник. Можете йти. Будь ласка. Наш договір зірваний. Прошу!

Душнер не рухається ні в тому напрямку, що йому показує гнівно витягнений пальчик (який іще сьогодні цілували його уста), ні в якому другому. Він стоїть, похиливши голову, приплющивши очі, як стоїть людина серед дороги, перечікуючи колючий вихор, що несподівано зірвався назустріч.

— Трудо, дозвольте ж мені хоч вияснити. Ви не...

— Тут нема чого виясняти. І часу нема. Тут все ясно. Ви хочете відібрати Сонячну машину в людей чи ні? Хочете розстрілювати мене, Макса, всю комуну, всіх таких, як ми, чи ні? Кажіть! Чи хочете боронити нас і себе від насильників?

Душнер обережно ловить одну з ручок і тоді відповідає, тоді можна трошки розплющити очі в цьому вихорі. Ні рабства, ні всіх злочинств і страждань старого світу він не хоче повертати. Нікого розстрілювати він не збирається. Але треба ж рахуватися з тим, що не всі задовольняються таким існуванням, яке принесла з собою Сонячна машина. Він цілком визнє всі добрі наміри її прихильників і друзів, він сам, як їй ж!е відомо, був гарячим оборонцем її. Але не можна ж заплющувати очей на те, що вона не справдила тих надій, які люди поклали на неї. І, напевно, мільйони людей тепер уже розчарувались у ній, налякались і хочуть повернути старе життя, навіть із його дефектами. Треба вибирати: там багато дефектів, але багато і радощів. Тут багато дефектів і радощів дуже-дуже мало. Який же сенс свідомо брати менше, коли можна взяти більше? Мільйони людей, напевно, так само думають.

Труда вириває руку. Мільйони?! Яких людей?! Тих, що все купували? Що судили? Карали? Настановляли свої закони, моралі? О, ті, напевно так думають. Але чи так думають мільйони тих, яких купували, наймали, судили, карали, запрягали, стьобали — це ще невідомо. Ой-ой, це ще невідомо. Вони ще покажуть цим «Друзям Рабства»!

— Не покажуть, дитинко. Нічого не покажуть. Душнер сумно й вибачливо посміхається.

— Чому??

— Тому, що їх буде занадто мало. Тому, що в них нема зброї. Тому, що в них нема волі. Сонячна машина все це забрала в них. Тому, що «Друзі Ладу» мають і силу, і зброю, і сильну волю.

Труда загонисто, по-хлоп'ячому, так по-свойому стріпує кучерями.

— Ого, побачимо! Завтра ж перед рейхстагом будуть мільйони. Тільки не з покорою, а з чимсь іншим. І раджу вам, Душнере, там не бути. Але це ваша річ. Ну, мені ніколи. Я мушу спішити. Дякую за поміч, я сама зав'яжу черевики. Прощайте, Душнере.

Недошнурована ніжка стає на стілець. Чорно-синя голівка нахиляється, і дві смугляві ручки швидко, сердито, нетерпляче обмотують шнурки круг ноги. А Душнер стоїть не рухаючись, похиливши знову чорно-срібну голову. Ну, що ж, чи буде він із «ними», чи ні — вони зроблять і без його помочі те, що неминуче має бути. Але чого варті всі повернуті розкоші людського життя, коли він не матиме право стати на коліна перед цією невміло, недобре обмотаною шнурками ніжкою? Навіщо вони тоді йому?

Душнер тихенько підходить, стає на коліна й м'яко відсуває невмілі сердиті ручки.

— Ні, ні, дякую, не треба, я сама! Не хочу! Душнере, я вас прошу — пустіть.

— Так я ж не з ними, я з вами, дитинко. І голова сумно-молитовно дивиться вгору на здивоване неймовірне личко з темно-синьою сережкою на щоці.