План вступ Характеристика природно-ресурсного потенціалу України та механізм регулювання природоохоронної діяльності. Обмеженість пропозиції земельних ресурсів. Диференціальна земельна рента

Вид материала

Кодекс

Содержание Першою природною умовою Другою природною умовою Економічним джерелом Ціна землі як капітального активу. Перший підрозділ Третій підрозділ Основна мета державного регулювання діяльності АПК Земельні відносини Третій рівень Кадастрова оцінка землі Бонітування ґрунтів Комплексна оцінка земель

Подобный материал:

• Про організацію роботи по формуванню та розвитку ринку земель, стан оціночної діяльності, 354kb.
• Сумський державний університет організаційно-економічний механізм формування та використання, 1435.04kb.
• Державне агентство земельних ресурсів україни нака, 118.96kb.
• Галузева угода  на 2010-2012 роки між Державним комітетом України із земельних ресурсів, 508.87kb.
• Галузева угода  на 2010-2012 роки між Державним комітетом України із земельних ресурсів, 831.17kb.
• Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2006, 1353.57kb.
• План Вступ 2 Природно-заповідний фонд як об’єкт правової охорони 3 Організаційно-правові, 156.71kb.
• Закону України "Про ринок земель", 944.89kb.
• Вступ 3 теоретичні основи регулювання підприємницької діяльності 7 Поняття підприємницької, 147.27kb.
• Програма вступних випробувань у формі співбесіди з «Економічної теорії» на перепідготовку, 59.7kb.

Обмеженість пропозиції земельних ресурсів. Диференціальна земельна рента.

Сільське господарство належить до тієї сфери економіки, яка прямо пов'язана з виробництвом продуктів харчування — головною умовою життя безпосередніх вироб­ників і всього населення. Разом із тим, воно виступає сировинною базою для легкої, харчової та інших галузей промисловості.

Сільське господарство, як галузь матеріального виробництва, має цілий ряд особли­востей природно-економічного, економічного і соціально-економічного характеру.

В аграр­ному виробництві економічний процес відтворення незалежно від його суспільного ха­рактеру завжди переплітався з природним. Тому раціональне управління в цій галузі потребує знань і вмілого використання не тільки економічних законів, а й законів при­роди. Тісний взаємозв'язок економічних процесів з природними й зумовлює значний вплив останніх на результати господарської діяльності, що впливає на темпи відтворення.

Звідси можливість різкіших коливань темпів нагромадження порівняно з іншими галузями. Якщо в промисловості людина повністю може впливати на процеси вироб­ництва, то в сільському господарстві така можливість обмежена, адже тут об'єктом діяль­ності людини є живі організми: рослини і тварини; біологічні процеси їх протікають за певними законами природи і об'єктивно вимагають пристосування всього ритму виробництва до ритму природи: до природного проходження виробничого процесу.

У сільському господарстві неможливо прискорити виробничий процес, як у промисло­вості. Це пояснюється тим, що предмети праці знаходяться під впливом природних процесів, протікання яких вимагає певного часу. При цьому процес праці перериваєть­ся на час, необхідний для протікання біологічних процесів в предметах праці. Напри­клад, час виробництва озимої пшениці становить 10 міс, а робочий період — місяць. Процес праці переривається в проміжках між сівбою, внесенням добрив, весняним боро­нуванням і збором урожаю. Звідси повільний оборот капіталу, зумовлений великою різницею між часом виробництва і робочим періодом.

Велика різниця між часом виробництва і робочим періодом зумовлює таку особ­ливість, як сезонність виробництва і використання трудових ресурсів і техніки. У певних межах її можна згладжувати виготовленням інших продуктів, які мають неодна­ковий час виробництва і робочий період. Йдеться про таке відтворення та організацію виробництва, що поєднує основні й допоміжні галузі, промислові підприємства і промис­ли залежно від економічних і природних умов.

На відтворення в аграрному секторі економіки суттєво впливає родючість землі. В сільському господарстві земля є головним засобом виробництва, при правильному використанні вона постійно відновлює свою родючість, більше того, якісно поліпшується.

В результаті різниці в природних умовах, насамперед різної родючості землі, на відміну від інших галузей праця однакової кваліфікації та фондоозброєності в сільському гос­подарстві дає різні результати, тобто продуктивність праці визначається тут передусім продуктивністю природних факторів.

Отже, за інших рівних умов темпи відтворення в сільському господарстві залежать від природи і родючості землі. Вплив природних факторів на результати виробництва можна обмежити розвитком продуктивних сил. Йдеться про економічну родючість, підви­щення якої досягається через раціональне використання землі, систематичне впрова­дження нових технологій, досягнень науки і техніки, поліпшення культури землероб­ства тощо.

Маючи таку властивість, як родючість, земля безпосередньо впливає на ре­зультативність виробництва, а та обставина, що вона підвищується, передбачає підвищен­ня темпів відтворення.

Родючість ґрунтів, природні та біологічні процеси справляють значний вплив на спеціалізацію виробництва, на поєднання окремих галузей сільського господарства.

Опти­мальне поєднання їх характеризується відповідною технологією виробництва і, як наслі­док, визначеним набором засобів і предметів праці. У зв'язку з цим напрям капітальних і виробничих витрат у господарствах різної спеціалізації неоднаковий. Через це однією з найважливіших особливостей відтворення в аграрному секторі економіки є те, що формування виробничого потенціалу цієї галузі здійснюється відповідно до природних і економічних умов, неоднорідність яких, наприклад, в Україні характерна не лише для ґрунтово-кліматичних зон Полісся, Лісостепу, Степу, а й для окремих областей і районів.

Для кожного господарства відповідно до спеціалізації важливо встановити таку струк­туру засобів виробництва, яка б забезпечувала найбільший вихід валової та товарної продукції при низькій собівартості.

Визначення оптимального поєднання основних і допоміжних галузей, промислових підприємств і промислів вимагає формування відповідного виробничого потенціалу на основі досягнень науково-технічного прогресу з метою підвищення ефективності його функціонування, що передбачає в сільському господарстві не просто використання тех­ніки, а й створення системи машин.

Остання повинна враховувати можливості й специ­фіку виробництва кожного виду продукції в їх поєднанні, виходячи з принципу макси­мального використання робочих машин, агрегатів транспортних засобів.

Дуже важливо також забезпечувати максимальну кількість необхідних засобів виробництва в критич­ні строки з тим, щоб виконати всі роботи в оптимальний період і не допустити втрат врожаю внаслідок, наприклад, несвоєчасної оранки, боронування або затримки під час посіву чи збирання врожаю. Тому в сільському господарстві необхідна більш висока насиченість його засобами виробництва, більш висока фондо- і енергоозброєність праці.

У зв'язку з тим, що відтворення в аграрному секторі економіки обумовлене природ­ними процесами, роботи технологічного циклу з вирощування сільськогосподарських культур і догляду за тваринами розподілені протягом усього року з інтервалами, які визначаються природою, причому природні фактори значно коригують календарні плани проведення сільськогосподарських робіт. Тому, щоб забезпечити своєчасне проведення сільськогосподарських робіт, необхідно пристосувати ритм виробництва до ритму при­роди.

Так, якщо в промисловості несвоєчасне виконання технологічних операцій впли­ває на затримку виготовлення продукту, то в сільському господарстві це призводить до прямих значних втрат втіленої в неї праці, а це позначається на результативності функціо­нування підприємств та можливостях нагромадження.

Особливістю відтворення в аграрному секторі економіки є те, що частина продукту виробництва може бути використана безпосередньо для розширення виробництва як його умови, не набуваючи товарної форми. Частина продукту може ввійти в наступно­му періоді як засіб виробництва, також не набуваючи товарної форми.

Це зумовлено тим, що виготовлений продукт, у тому числі й додатковий, не відрізняється за своєю споживною вартістю від засобів виробництва, які функціонують у процесі виробництва, що визначається характером споживної вартості: входить вона у виробництво як його умова в певному підприємстві, якому належить, чи буде реалізована. У зв'язку з тим нагромадження і розширене відтворення збігаються.

Можливість більш високих темпів відтворення в сільськогосподарському вироб­ництві випливає з особливостей його матеріальної природи. При відповідному роз­витку біологічних наук і промисловості продуктивність сільського господарства зроста­тиме відносно швидше, ніж у промисловості, оскільки в сільському господарстві поряд з людиною об'єктивно діють сили природи. Вміле використання їх на основі сучасної науково-технічної революції є одним з важливих напрямів соціально-економічного про­гресу суспільства.

Обмеженість земельного фонду сільськогосподарського призначення і зростаючі потреби в продуктах харчування обумовлюють необхідність тільки інтенсивного типу відтворення. Тим більше, що землі сільськогосподарського призначення постійно ско­рочуються. Ось чому інтенсифікація сільськогосподарського виробництва є безальтернативним перспективним напрямом його розвитку.

Виходячи з цього в процесі відтворення фонд нагромадження використовується для розширення виробництва інтенсивним шляхом, додатковими вкладеннями на оди­ницю земельної площі живої праці та капіталу. Проте здійснення цих витрат можливе лише на основі науково-технічного прогресу. Останній тісно пов'язаний з процесом нагромадження.

Додаткові вкладення праці й капіталу передбачають зміну технологічних способів виробництва, нову техніку і технологію. Щоб збільшити в значних розмірах капітал, необхідно винайти нові машини, нові системи рільництва, нові способи утримання худоби тощо, тобто головним для визначення економічної природи додаткових (по­слідовних) вкладень у землю є не кількісна їх сторона, а якісна, тобто не тільки те, які розміри засобів виробництва і праці вкладені в землю, а за яких умов ці вкладення здійснюються, з якими технічними, технологічними й організаційними цілями.

Усього цього може бути досягнуто разом зі змінами у всіх складових технологічного способу виробництва, тобто не тільки за рахунок розвитку продуктивних сил, а й змін в органі­заційно-економічних відносинах.

У свою чергу, зміни в технологічному способі вироб­ництва об'єктивно створюють передумови для змін у соціально-економічних відноси­нах, які, у свою чергу, справляють вплив на розвиток техніко-технологічного прогресу в сільському господарстві.

Особливості відтворення в аграрному секторі економіки визначаються тим, що тех­нічний прогрес не обмежується рамками машинної техніки. Рослини і тварини висту­пають як предмети праці і знаряддя праці, а земля є головним засобом виробництва.

Тому одним з найважливіших напрямів розвитку цієї галузі є виведення високовро­жайних культур і високопродуктивних тварин, впровадження у виробництво заходів, які забезпечують підвищення родючості землі, що становить сутність агротехнічного і зоотехнічного прогресу.

Підвищення технічної забезпеченості сільськогосподарського виробництва в поєднанні з використанням високоврожайних культур і високопродуктивних тварин є основою запровадження прогресивної технології виробництва. Ці напрями технічного прогресу мають тісний взаємозв'язок.

Якість сільськогосподарських робіт визначається доскона­лістю техніки, що впливає на врожайність культур і продуктивність тварин. У свою чергу, нові, якісніші та врожайніші сорти культур вимагають досконаліших і ефектив­ніших машин, які слід використовувати в процесі виробництва.

Ця відповідність забез­печує максимальний ефект прогресивної технології виробництва, що є основою швидких і сталих темпів відтворення.

Разом із тим, як випливає з викладеного вище, відповідно до економічних законів взаємозв'язку продуктивних сил і економічних виробничих відносин особливості сільсько­го господарства як сфери прикладання праці й капіталу виявляються не тільки в техніко-технологічній основі виробництва й організаційно-економічних відносинах у ньому. Це яскраво виявляється перш за все в земельній ренті.

Земельна рента — це ціна, сплачувана землевласнику (або дохід, одержуваний ним) за надання в користування товаровиробнику (на правах оренди або в іншій формі) сільськогосподарських земель. Землевласник безпосередньо створює й одержує ренту, якщо він сам або із застосуванням найманої праці обробляє належну йому землю.

Земельна рента як економічна категорія виражає відносини привласнення додатко­вого продукту власником землі у формі орендної плати за право користування землею. Проте рента не тотожна орендній платі.

Крім ренти як плати за користування землею, орендна плата містить відсоток на вкладений у землю капітал, а також амортизацію цього капіталу. При високих орендних ставках власник землі може привласнювати частину середнього прибутку сільськогосподарського підприємця.

Земельна рента виникла з появою земельної власності. Різним ступеням розвитку відносин земельної власності відповідають різноманітні види земельної ренти, з яких у міру цього розвитку, зумовленого, в свою чергу, розвитком продуктивних сил і ринкових відносин, виділялися відробіткова, продуктова й грошова ренти.

Якщо перші два види ренти в основному є надбанням історії і тепер їхнє поширення обмежене (перш за все в країнах, що розвиваються), то грошова земельна рента є вищим її проявом, характер­ним для розвинутої системи ринкових відносин.

Скрізь і всюди земельна рента входить у вартість, а відповідно і в ціну товару. Додатковий дохід створюється завдяки використанню землі та інших органічних при­родних ресурсів і належить власнику цих ресурсів.

Основна форма земельної ренти в сільськогосподарському виробництві — дифе­ренціальна рента, що виникає на землях більш високої якості й зручно розташованих щодо ринків збуту, а також завдяки додатковим вкладенням капіталу в землю.

Як уже зазначалося, в сільському господарстві в процесі виробництва беруть участь природні процеси і біологічні фактори. У зв'язку з цим у сільському господарстві, крім суспільних факторів, слід розрізняти такі природні фактори, як кліматичні умови, хімічний і механічний склад землі, біологічні та інші моменти.

Залежно від цих факторів одна й та сама кількість і якість праці може бути представлена в більшій або меншій кількості продуктів, споживних вартостей.

При цьому необхідно підкреслити, що якою б великою не була роль природних факторів, сільськогосподарський продукт створюється працею людей. Тому провідна роль у розвитку сільськогосподарського виробництва завжди належить економічним факторам.

Це положення має особливе значення для з'ясування рентних відносин у сільському господарстві.

Незалежно від форми власності на землю утворюється диференціальна рента.

Причиною її є монополія на землю як на об'єкт господарювання. Виникнення цієї монополії — результат існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утво­рення диференціальної ренти.

Першою природною умовою існування диференціальної ренти є відмінності у при­родній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок відносно ринку (місць реалізації продукції).

Розвиток науки і техніки, широке використання їх досяг­нень у сільському господарстві впливають на ці відмінності, проте повністю усунути їх неможливо.

Господарства, розміщені на кращих землях, створюють додатковий чистий дохід. Цього останнього позбавлені господарства, що знаходяться на гірших землях.

Другою природною умовою утворення диференціальної ренти є обмеженість землі. Земля у просторі обмежена, ще обмеженіші кращі за родючістю землі.

Продукція, що виробляється на кращих і середніх землях, не може задовольнити потреби суспільства, тому в господарський оборот залучаються також ділянки землі, відносно гірші за ро­дючістю і місцезнаходженням.

Економічним джерелом утворення диференціальної ренти є праця, продуктивніша в господарствах, які працюють у кращих умовах щодо родючості земель та їхнього місцезнаходження.

Звернемо при цьому увагу на те, що в сільському господарстві (і це є його специфікою) до кращих належать і середні умови, оскільки в зв'язку з природним фактором тепер і в найближчому майбутньому неможливо забезпечити задоволення потреб суспільства в продукції сільського господарства тільки з найкращих і середніх земель, тільки кращими й середніми умовами виробництва.

У промисловості, наприклад, можна забезпечити задоволення суспільних потреб без використання гірших на даний час умов, і підприємства, що працюють у таких умовах, розоряються, банкрутують, їхнє місце займають кращі й середні.

Монополія на землю як об'єкт господарювання в умовах обмеженості кращих і середніх земель не дає змоги зробити цього в сільському господар­стві. Сама ж вона витікає з природних умов ведення сучасного сільського господарства.

Господарства, які користуються кращими землями, мають більше продукції з оди­ниці земельної площі й одержують додатковий продукт, який є матеріальною основою диференціальної ренти.

Необхідною економічною умовою перетворення цього додаткового продукту в дифе­ренціальну ренту є наявність товарно-грошових відносин і особливості дії закону вар­тості у сільському господарстві. Ця особливість полягає в тому, що суспільна вартість сільськогосподарських продуктів визначається середніми витратами суспільно необ­хідної праці у господарствах, що розташовані на гірших за родючістю і місцезнаходжен­ням землях при середньому рівні організації виробництва.

Господарства, які розташо­вані на кращих та середніх землях, мають нижчу індивідуальну вартість сільськогоспо­дарської продукції, проте реалізують її за цінами, які визначаються вартістю на гірших землях. Це дає можливість одержувати додатковий чистий дохід, який утворюється понад середній чистий дохід.

За своєю природою диференціальна рента схожа до надлишкового доходу, додатко­вого до звичайного, середнього доходу в промисловості, який одержують підприємства, що працюють у кращих умовах.

Але в промисловості таке явище для конкретних підприємств лише тимчасове. Решта підтягаються до таких умов або розоряються в процесі конкуренції.

Кращі умови стають середніми, і надлишковий дохід, який одержу­вали певні підприємства, у них зникає, але може з'явитися в інших або знову на тих же підприємствах. Таким чином, у промисловості надлишковий дохід — тимчасове явище для конкретних підприємств.

У сільському господарстві додатковий дохід із кращих умов, до яких належать і середні, є більш-менш постійним, що перетворюється в ренту, яка присвоюється власни­ком землі.

Слід розрізняти дві форми диференціальної ренти — першу і другу.

Перша диференціальна рента є додатковим чистим доходом, який одержують у результаті продуктивнішої праці на кращих за родючістю і місцезнаходженням землях.

Друга диференціальна рента виникає в результаті підвищення продуктивності землі на основі використання ефективніших засобів виробництва, тобто додаткових вкладень у землю.

Цю ренту одержують не всі господарства, а лише ті, які займаються інтенсифі­кацією за сприятливіших умов виробництва (тобто використовують кращі землі). Госпо­дарства, які здійснюють додаткові вкладення на гірших землях, одержують не другу ренту, а раціоналізаторський дохід.

Що є спільного для першої та другої диференціальної ренти?

По-перше, причина утворення — монополія на землю як на об'єкт господарювання.

По-друге, основа виникнення — відмінності в родючості землі.

Взаємозв'язок диференціальної першої і другої рент полягає в тому, що вони засно­вані на використанні родючості земель. Тільки перша рента пов'язана з природною, а друга — з економічною родючістю ґрунтів. Друга диференціальна рента характеризує інтенсивний розвиток сільського господарства.

Із викладеного вище можна зробити такі висновки:

а) існують загальні природні умови утворення диференціальної ренти, пов'язані з обмеженістю землі, різницею в її родючості й місцезнаходженні;

б) можливості одержання диференціальної ренти II, обмежені у зв'язку з дією закону спадаючої продуктивності додаткових вкладень на даному рівні розвитку техніки і технології;

в) наявність монополії на землю як на об'єкт господарювання є причиною перетворення додаткового прибутку в диференціальну ренту.

У кількісному відношенні диференціальна рента зростає від гірших земель до се­редніх і кращих або від менш продуктивних додаткових вкладень до більш продуктив­них за умови, що ринкова ціна на продукти сільського господарства визначається затра­тами на гірших землях або при менш ефективних додаткових вкладенннях має суспіль­ний попит і збут на ринку.

У цьому разі диференціальна рента І на гірших або віддале­них від ринку збуту землях буде дорівнювати нулю.

За панування приватної власності на землю і дії міжгалузевої конкуренції, існує ще й абсолютна рента, яка утворюється на всіх використаних землях, у тому числі на гірших.

Причиною її є монополія на приватну власність на землю, яка закріплює більш високу норму прибутку в сільському господарстві понад середню норму прибутку. Абсо­лютна рента — це надлишок вартості сільськогосподарського продукту над його ціною виробництва.

Більш висока норма прибутку в сільському господарстві може створюватися внаслідок існування ряду факторів: низької органічної будови капіталу, використання дешевшої робочої сили, більш швидкого обороту коштів, економії на постійному капіталі та ін.

Значення цих факторів у кожній країні неоднакове і весь час змінюється. Так, у розви­нутих країнах рівень органічної будови капіталу в сільському господарстві вже піднявся до рівня промисловості. Тому ця умова для створення абсолютної ренти відпала, проте причина виникнення абсолютної ренти — монополія приватної власності на землю — залишається.

Ось чому слід брати до уваги, що можуть існувати і діяти інші фактори утворення високої норми прибутку в сільському господарстві, а монополія приватної власності на землю лише закріплює цю високу норму прибутку і примушує реалізову­вати сільськогосподарську продукцію за її вартістю, яка вища за ціну виробництва.

Отже, абсолютну ренту породжує не низька будова землеробського капіталу, а моно­полія приватної власності на землю, яка не дає можливості конкуренції вирівняти при­буток з низькопобудованого капіталу шляхом свободи переливу.

Для переливу капіта­лу в сільське господарство необхідно платити абсолютну ренту, яка враховується в ціні сільськогосподарської продукції.

У практиці сучасних ринкових країн підвищення органічної будови капіталу в землеробстві зумовлює зменшення абсолютної ренти, проте зростання загального розміру функціонуючого капіталу сприяє збільшенню її.

Приватна власність на землю й необхідність виплати ренти за всі землі, що викори­стовуються, можуть призвести до перетворення абсолютної ренти в монопольну, коли ціна на сільськогосподарську продукцію вища від її вартості. Така трансформація абсо­лютної ренти знімає всі питання дискусії про неї в сучасних умовах.

Крім диференціальної та абсолютної ренти, в сільському господарстві існує монополь­на земельна рента. Справа в тому, що обмеженість землі при монополії будь-якої земельної власності й монополії на землю як на об'єкт господарювання веде до того, що певні види продукції сільського господарства, тим більш виробленої в особливих кліматичних умовах, реалізуються за монопольними цінами.

Надлишок прибутку понад середній рівень і утво­рює монопольну ренту, яку присвоює власник земельних ділянок, що перебувають у цих умовах. Тут, крім вартості відповідних продуктів, що визначається трудовими затратами, споживач платить і за більш високу суспільну корисність цих продуктів.

Монопольна рента — ринкова категорія, зумовлена специфічним проявом законо­мірностей ринку сільськогосподарського виробництва у винятково сприятливих умо­вах.

Ця форма ренти утворюється в умовах високого попиту на продукти землеробства, які дають змогу власникам землі монопольно встановлювати вищі ціни реалізації своєї продукції. З цього погляду монопольна рента тимчасово може утворюватися і в інших галузях економіки, а не тільки в сільському господарстві.

Таким чином, у ринковій економіці, якою б мірою вона не підлягала державному регу­люванню, існують об'єктивні передумови утворення земельної ренти: диференціальної, монопольної, а також абсолютної.

Фактори й умови виникнення додаткового прибутку (надприбутку) і перетворення його в земельну ренту пов'язані з особливими умовами відтворення в сільському господарстві, перш за все з обмеженістю земельних ресурсів, придатних для сільськогосподарських потреб, і різницею їх щодо родючості й розташування.

З рентою пов'язана ціна землі. Вона визначається як капіталізована рента, тобто грошовий капітал, що забезпечує його власникові той самий дохід, але у формі не ренти, а суми відсотка на вкладення у банк. Ціна на землю залежить від розміру земельної ренти і позикового відсотка.

Науково-технічний прогрес і підвищення інтенсивності сільського господарства зумов­люють необхідність додаткових вкладень у землеробство, що призвело до зростання диференціальної ренти і відповідно до зростання цін на землю.

3. Ціна землі як капітального активу.
   

Характерною рисою соціально орієнтованої ринкової економіки на прикладі розви­нутих країн є функціонування агропромислового комплексу (АПК), або агробізнесу. Це зумовлює суттєві особливості суспільного відтворення в цій надзвичайно важливій сфері економіки.

Формування і розвиток агробізнесу зумовлені переходом сільського господарства до машинної стадії виробництва й інтенсивних технологій в умовах науково-технічної революції.

Остання значно поглибила і розширила економічні та технологічні зв'язки сільського господарства з іншими галузями, прискорила проникнення промислового капіталу в аграрну сферу і на цій основі привела до виникнення агробізнесу, який є тепер одним з найдинамічніших секторів розвиненої економіки.

Матеріальною основою формування АПК є, з одного боку, небувалий за глибиною процес суспільного поділу праці, а з іншого — безперервний процес розширення коопе­рування сільського господарства з суміжними галузями національної економіки.

Агропромисловий комплекс (АПК) України — це цілісна на­родногосподарська система взаємопов'язаних між собою галузей, об'єднаних в єдине ціле з метою виробництва продовольства, сіль­ськогосподарської сировини для переробних галузей промисло­вості.

АПК складається з трьох підрозділів.

Перший підрозділ охоплює галузі промисловості, які забезпе­чують АПК засобами виробництва: тракторами та сільськогоспо­дарськими машинами, устаткуванням для легкої, харчової про­мисловості, меліоративних робіт, мінеральними добривами і хі­мічними засобами захисту рослин, комбікормами, будівельними спорудами. У загальному обсязі продукції комплексу частка цьо­го підрозділу становить близько 15 % .

До другого підрозділу АПК належить безпосередньо сільсько­господарське виробництво, мисливське, лісове та рибне господар­ство. У цій сфері виготовляється понад 45 % загального обсягу продукції комплексу.

Третій підрозділ включає галузі, які забезпечують заготівлю, переробку сільськогосподарської продукції і доведення її до спо­живачів. Це харчова, м'ясна, молочна, рибна, борошномельна, круп'яна, а також легка промисловість з переробки сільськогоспо­дарської сировини, торгівля продовольчими товарами і громадське харчування. Ця сфера дає близько 40 % загального обсягу про­дукції комплексу.

АПК — величезний міжгалузевий комплекс України.

Внесок аграрного сектору України у ВВП, платіжний баланс, ринок праці є набагато вищим, ніж у країнах ОЕСР. Незважаючи на це, аграрний сектор економіки України має багато проблем.

Потенціал сільського господарства України потужний: понад 40 млн га сільськогосподарських угідь, 20,7 млн сільських меш­канців, у тому числі 6,9 млн — у працездатному віці. У галузях сільськогосподарського виробництва зайнято 5,7 млн осіб.

Однак за даними Мінагропрому України, сільськогосподарські підпри­ємства АПК мають істотні втрати ресурсів основних виробничих фондів. Сільськогосподарське землекористування скоротилося на 11,2 млн га, кількість працівників — на 3,7 млн осіб, продуктив­ної і робочої худоби — на 19,6 млн поголів'я, обсяг основних ви­робничих фондів — на суму 85,8 млрд ум. од.¹

Сільськогосподарські виробники в Україні — господарські товариства, приватні підприємства, кооперативи, державні господарства, фермерські господарства, інші сільськогосподарські підприємства — є неоднорідними за результатами своєї діяльності та ресурсами (площею угідь). Середній рівень рентабельності в2005 р. становив 8,9 %, але його забезпечували не більше 10 % підприємств галузі. Збитковими є м'ясо великої рогатої худоби,
овець, кіз, виробництво вовни (72,8 %).

В Україні йде процес формування інституційної бази аграрно­го сектору. Йдеться про ринок землі, захист приватної власності, контроль за виконанням угод, вплив місцевих адміністрацій на виробничу діяльність.

Нерозвинутою залишається соціальна сфера в аграрному сек­торі економіки.

Заробітна плата сільськогосподарських працівників є найниж­чою в народному господарстві України.

Продуктивність праці в сільському господарстві залишається невисокою.

Селянин споживає у 4 рази платних послуг менше, ніж міський мешканець, у 15,9 раза менше користується послуга­ми пасажирського транспорту.

Існує наявність знач­них проблем у функціонуванні цього сектору економіки. При тому слід зазначити, що сільське господарство в усьому світі з кожним роком також втрачає свої позиції.

Основна мета державного регулювання діяльності АПК поля­гає в тому, щоб:

• забезпечити населення продуктами харчування, переробні галузі промисловості — сировиною;
  
• збільшити експорт­ні можливості галузей АПК;
  
• розв'язати соціальні, культурно-по­бутові проблеми, що мають місце в АПК в умовах становлення ринкових відносин і багатоукладності економіки.
  

Державне регулювання АПК віддзеркалюється в аграрній політиці держави.

Її суть в умовах становлення ринкових відносин полягає в здійсненні земельної реформи, сприянні розвиткові різ них форм власності на землю, лібералізації управління у сільському господарстві, сприяння розвиткові конкуренції, поступовій відмові від державних замовлень (контрактів), розробці і реалізації цільових програм розвитку виробничої і соціальної інфраструктур, фінансовій підтримці галузей АПК.

Основою АПК є галузі сільського господарства — рослин­ництво, тваринництво, мисливське, лісове та рибне господарства, їх розвиток характеризується певними соціально-економічними та природно-кліматичними особливостями:

— наявністю декількох форм власності, що зумовлює існування різних типів господарств (підприємств): фермерських, ін­дивідуальних, міжгосподарських;

• сезонністю в рослинництві, яка зумовлює неповну зайнятість працюючих у цій галузі;
  
• універсальністю основного засобу виробництва — землі, яка не підлягає заміні;
  
• необхідністю використання частини виробленої продукції як засобів виробництва;
  
• значною тривалістю виробничого циклу;
  
• значними відмінностями в родючості земельних угідь.
  

Усе це зумовлює особливості становлення ринкових відносин в АПК та особливості його державного регулювання.

Функції державного регулювання АПК на макрорівні викону­ють Міністерство економіки України через департамент розвитку АПК, який об'єднує відділи економіки розвитку сільського гос­подарства, економіки виробництва продовольчих товарів, відділ аграрної реформи; Міністерство аграрної політики; Державний комітет по земельних ресурсах; Державний комітет водного гос­подарства, Державний комітет лісового господарства.

Держава в особі відповідних органів управління виконує такі функції з регулювання розвитку АПК:

• визначає пріоритетні напрями розвитку АПК та пріоритетні напрями спрямування інвестицій на його розвиток;
  
• регулює земельні відносини;
  
• здійснює заходи щодо стабілізації продовольчого поста­чання;
  
• здійснює підтримку пріоритетних галузей і сфер АПК через пряме бюджетне фінансування, механізм дотацій, цільове субсидіювання;
  
• сприяє здійсненню процесів роздержавлення, приватизації та розвитку нових форм господарювання;
  
• встановлює механізм формування державних замовлень та контрактів на постачання державних ресурсів сільськогос­подарської продукції та сировини;
  

• регулює ціни на деякі види продовольства;
  
• визначає рівень орієнтовних закупівельних цін і механізми їх індексації відповідно до інфляційних процесів;
  
• здійснює індикативне планування розвитку АПК.
  

Цінове регулювання в сфері АПК здійснює департамент ціно­вої політики Міністерства економіки України, у складі якого функціонує відділ цін на продовольчі товари та продукцію сільського господарства.

Земельні відносини в Україні регулюються Земельним кодек­сом України та іншими законодавчими актами.

Завданням земель­ного законодавства с регулювання земельних відносин з мстою створення умов для раціонального використання й охорони зе­мель, рівноправного розвитку всіх форм власності на землю і гос­подарювання, збереження та відтворення родючості ґрунтів, по­ліпшення природного середовища, охорони прав громадян, під­приємств, установ і організацій на землю.

Згідно з прийнятим законодавством в Україні існують такі фор­ми власності на землю: державна, колективна, приватна.

Всі фор­ми власності є рівноправними.

Розпоряджаються землею Ради на­родних депутатів, які в межах своєї компетенції передають її у власність, надають у користування або вилучають.

Суб'єктами права державної власності на землю виступають:

- Верховна Рада України (на землі загальнодержавної власності України);

- Верховна Рада Автономної Республіки Крим (на землю в межах території республіки);

- обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів (на землі в межах їхніх тери­торій).

Суб'єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські товарис­тва, сільськогосподарські акціонерні товариства.

Громадяни України мають право на одержання у власність зе­мельних ділянок для ведення селянського (фермерського) госпо­дарства, особистого підсобного господарства, будівництва та об­слуговування житлового будинку і господарських будівель, са­дівництва, дачного і гаражного будівництва.

Важливим засобом регулювання аграрного сектора є його дер­жавна підтримка.

Земельні відносини — це відносини, які виникають щодо во­лодіння, користування, розпорядження та управління земельни­ми ресурсами на всіх рівнях як об'єктами господарювання і засо­бами сільськогосподарського виробництва.

Державне регулювання земельних відносин полягає у створенні законодавчої бази з захисту прав землевласників і землекористу­вачів, у виборі ефективних пропорцій між прямим і непрямим управлінням земельними ресурсами.

Україна володіє земельними ресурсами загальною площею 60,4 млн га, з яких близько 69 % становлять сільськогосподарські угіддя.

Статистичні дані свідчать про те, що в Україні впродовж деся­ти років спостерігалася тенденція до зменшення площі угідь та їх частки у структурі всього земельного фонду.

Істотні зміни у земельних відносинах пов'язані з роздержав­ленням земель сільськогосподарського призначення.

Формуван­ня земель запасу та резервного фонду зумовили особливу функ­цію держави — контроль за землекористуванням, збереженням агрофонду земель, відповідним використанням.

В Україні здійснюється земельна реформа, в результаті реалі­зації якої формується нова аграрна структура, зорієнтована на приватну власність на землю.

Нині вже завершено перший і дру­гий її етапи — проведено роздержавлення землі і передачу її у ко­лективну власність; здійснено паювання землі з видачею відпо­відного документа — сертифіката про право приватної власності на землю.

Третій, завершальний, етап земельної реформи перед­бачає формування на базі приватної власності на землю нових за змістом приватно-орендних господарств.

Власники сертифікатів на земельний пай мають право створювати своє селянське (фер­мерське) господарство або отримувати щорічно додатковий дохід у вигляді орендної платні.

Аграрна реформа в Україні ще не завершена, оскільки не торк­нулася глибинних основ колективної власності, а зміна власника не призвела до появи ефективного власника.

Механізм функціону­вання пайових відносин усередині приватизованих підприємств нині функціонує недостатньо. Це пояснюється тим, що не закріп­лені правові гарантії інституту приватної власності на землю, не розроблений механізм купівлі-продажу землі, її передачі в заста­ву, не сформований земельний ринок.

Розвиток земельного ринку гальмують низька купівельна спро­можність населення, слабка державна підтримка землевласників та ін.

Державне регулювання земельних відносин здійснюють орга­ни державного управління всіх ієрархічних рівнів.

• держава за­безпечує законодавче регулювання земельних відносин, розпоря­дження землями загальнодержавної власності України;
  
• встанов­лює порядок і середні ставки платні за використання землі, граничні розміри орендної плати за неї;
  
• організацію і здійснення державного контролю за використанням та охороною земель та їх моніторингу;
  
• встановлює основні положення землеустрою і по­рядку ведення державного земельного кадастру;
  
• розробляє дер­жавні програми щодо раціонального використання земель, підви­щення родючості ґрунтів, охорони земельних ресурсів тощо.
  

Крім цих заходів та участі в їх реалізації, органи місцевого самоуправління в галузі регулювання земельних відносин здійс­нюють:

• передачу земельних ділянок у власність на умовах чинно­го законодавства;
  
• реєстрацію права власності, права користуван­ня землею і договорів на оренду землі;
  
• вилучення (викуп) земель відповідно до законодавства;
  
• справляння платні за землю; ведення земельно-кадастрової документації;
  
• погодження проектів зем­леустрою;
  
• погодження будівництва жилих, виробничих, культур­но-побутових та інших будівель і споруд на земельних ділянках, що перебувають у власності або користуванні;
  
• вирішення земель­них суперечок у межах своєї компетенції.
  

Економічні методи державного регулювання земельних відно­син в Україні реалізуються шляхом введення платні за придбан­ня землі відповідно до законодавства.

Сплати щорічного земель­ного податку або орендної плати, які визначаються залежно від якості та місця розташування земельної ділянки, виходячи з ка­дастрової оцінки земель.

Запровадження пільг щодо платні за зем­лю.

Розробки і функціонування механізму визначення та відшко­дування збитків власникам землі та землекористувачам за погір­шення якості земель або приведення їх у непридатність для використання за цільовим призначенням.

Державне регулювання аграрного сектора передбачає підтрим­ку відповідного рівня цін та забезпечення ціпової рівноваги на продукцію АПК.

Державне регулювання цін в Україні здійснюється в умовах високого попиту на сільськогосподарську продукцію і значного спаду обсягів виробництва.

Наявна система цін не відшкодовує високих витрат на виробництво продукції, призводить до диспаритету цін.

Модель ціноутворення в аграрному секторі України повинна передбачати три рівні цін.

Перший рівень — гарантовані або інтервенційні ціни, які ви­значаються для основних видів сільськогосподарської продукції і виступають гарантією відшкодування виробничих витрат. Вони включають середній рівень витрат та мінімальний рівень прибут­ку. Це, як правило, нижня цінова межа, яка служить стартовою ціною на біржових торгах.

Другий рівень — еквівалентна ціна, яка забезпечує середню норму прибутку на авансовий капітал і включає рентний дохід.

Третій рівень — це ціни стимулювання виробництва, які пе­ревищують світові ціни і використовуються для розрахунків з ви­робниками деяких видів продукції.

Державне регулювання АПК передбачає відповідну кредитну політику, яка в Україні починає формуватися і передбачає:

- роз­ширення мережі селянських кооперативних банків; створення сис­теми іпотечного кредитування;

- розвиток фінансового аграрного консалтингу;

- впровадження лізингового кредитування;

- реформу­вання товарного кредиту;

- розширення функцій кредитних спілок; страхування кредитів і позик.

Регулювання агарного сектора державою передбачає створен­ня сприятливих умов для інвестиційної діяльності в галузі, залу­чення інвестицій, розробку програм розвитку АПК, підтримку фермерства та ін.