Щербина В. С щ64 Господарське право: Підручник. 2-е вид., перероб. І доп

Вид материала

Документы

Содержание Страхова діяльність Глава 2 7 Вільні ціни і тарифи Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи Державне регулювання Регістри бухгалтерського обліку Зміст публічної бухгалтерської звітності Фінансова звітність

Подобный материал:

• Нові надходження за червень природознавство, 359.1kb.
• Книга може бути корисною також для вивчення дисципліни "Страхові послуги", 7050.2kb.
• Аграрне право України, 114.91kb.
• Л. P. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. Вид друге, перероб., 4077.25kb.
• Сливка С. С47 Юридична деонтологія. Підручник. Вид. 2-е, пере-роб. І доп, 4452.28kb.
• Кіндрацька Г.І., Білик М. С., Загородній А. Г. Економічний аналіз: Підручник/за ред, 17.94kb.
• Видавництво Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, 111.34kb.
• Список використаних джерел, 8.66kb.
• О. В. Бабкіна, д-р політ наук, проф. (Київ держ пед ун-т), 5906.13kb.
• О. В. Бабкіна, д-р політ наук, проф. (Київ держ пед ун-т), 5224.64kb.

Офіційний вісник України. — 2004. — № 10. — Ст. 639.

- 462 -

ГЛАВА 26

Правове регулювання страхової діяльності

§ 1. Поняття страхової діяльності. Законодавство про страхову діяльність

В умовах функціонування ринкової економіки, основу якої складає господарська (підприємницька) діяльність з викорис­танням різних форм власності, та механізму державного регу­лювання відносин у сфері економіки потреба суб'єктів госпо­дарської діяльності у захисті своїх майнових прав та охороню-ваних законом інтересів від різноманітних ризиків зростає.

Інтерес у створенні адекватного розвиненим економічним відносинам ринку страхових послуг проявляють не тільки суб'єк­ти господарювання, але і держава, яка заінтересована у страхо­вому захисті державного майна. Ці питання вирішуються шля­хом впровадження в Україні перевірених світовою практикою форм і видів страхування.

Відповідно до ч. 2 ст. 333 ГК страхування є однією із складових фінансової діяльності суб'єктів господарювання.

Страхування є однією з галузей економіки України, в якій за останні роки спостерігається зростання основних показників. Разом з тим на розвиток страхового ринку в Україні негатив­ний влив справляють:

• відсутність економічної стабільності, сталого зростання
  виробництва, неплатоспроможність населення та дефіцит фінан­
  сових ресурсів;
  
• значна взаємна заборгованість, накопичення неплатежів і
  збитковість більшості підприємств;
  
• неповна і фрагментарна законодавча база, відсутність дер­
  жавних преференцій на страховому ринку, неефективний кон­
  троль з боку держави, прояви монополізму;
  

- 463 -

• високий рівень інфляції, внаслідок чого здійснення довго­
  строкових (накопичувальних) видів страхування в національній
  валюті неможливе;
  
• слабкий розвиток фондового ринку, що не дає змоги ви­
  користовувати цінні папери як категорію активів для захище­
  ного розміщення страхових резервів;
  
• відсутність вторинного ринку страхових послуг, механізмів
  ефективної взаємодії банківського та страхового сектора еко­
  номіки, низький рівень розвитку допоміжної інфраструктури
  страхового ринку;
  
• неналежний рівень інформації про стан і можливості стра­
  хового ринку, довіри населення до страхування.
  

Серйозну загрозу нормальному функціонуванню страхово­го ринку України також становить тенденція до монополізації страхового ринку в інтересах окремих міністерств, фінансово-промислових груп або місцевих адміністрацій.

Програмою розвитку страхового ринку України на 2001— 2004 роки передбачено, що страховий ринок має розвиватися на принципах:

• верховенства права — правове регулювання страхової діяль­
  ності;
  
• системності — узгодження заходів щодо реформування
  страхового ринку із заходами і планами інших галузей еконо­
  міки, обгрунтування можливості запровадження обов'язкових
  видів страхування, що повинно відповідати майновому стану
  громадян і проводитися паралельно із заходами, спрямовани­
  ми на підвищення доходів громадян;
  
• конкурентності — держава гарантує всім страхувальникам
  і страховикам (вітчизняним та іноземним) вільний вибір видів
  страхування та рівні можливості у провадженні діяльності, ство­
  рює сприятливі умови для розвитку страхування з метою за­
  безпечення реалізації права на ефективний страховий захист
  та вільний вибір страховика;
  
• стабільності — забезпечення сталого надійного і привабли­
  вого ринку страхових послуг шляхом створення державою зрозу­
  мілих та ефективних механізмів і правил його функціонування;
  
• обмеження присутності держави на страховому ринку —
  держава поступово відмовляється від проявів монополізму на
  страховому ринку, не втручається в діяльність страховиків,
  крім питань оподаткування, формування статутних капіталів,
  встановлення правил формування, розміщення та обліку стра­
  хових резервів, контролю за платоспроможністю страховиків;
  

• мотивації діяльності страховиків і страхувальників — дер­
  жава створює умови, за яких фізичні та юридичні особи заін­
  тересовані у страхових послугах, а страхові компанії — в на­
  данні цих послуг;
  
• довіри — внутрішня рушійна сила розвитку страхового
  ринку, основана на моральній та матеріальній відповідальності
  страховика перед страхувальником, на надійному правовому
  захисті страхувальника.
  

Всі ці принципи реалізуються при здійсненні страхової діяль­ності.

Страхова діяльність — це врегульована нормами права гос­подарська діяльність страхових організацій з надання страхо­вих послуг за рахунок сформованих страхових фондів, що здійснюється на підставі ліцензії, як правило, з метою отри­мання прибутку.

Зі змісту законодавства про страхування можна зробити висновок, що страхова діяльність охоплює такі види госпо­дарської діяльності як: страхування, перестраховування і фінан­сову діяльність, пов'язану з формуванням, розміщенням стра­хових резервів та їх управлінням.

Страхуванням у сфері господарювання є діяльність, спря­мована на покриття довготермінових та короткотермінових ризиків суб'єктів господарювання з використанням заощад­жень через кредитно-фінансову систему або без такого вико­ристання (ч. 5 ст. 333 ГК).

Згідно з ч. 1 ст. 352 ГК страхування — це діяльність спе­ціально уповноважених державних організацій та суб'єктів гос­подарювання (страховиків), пов'язана з наданням страхових послуг юридичним особам або громадянам (страхувальникам) щодо захисту їх майнових інтересів у разі настання визначе­них законом чи договором страхування подій (страхових ви­падків), за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів.

Відносини щодо здійснення страхової діяльності регулю­ються низкою нормативно-правових актів, які залежно від сфе­ри їх дії поділяються на загальне законодавство про підприєм­ництво (в частині, що стосується підприємницької діяльності на страховому ринку) і спеціальне законодавство про страхову діяльність як окремий вид підприємництва.

Серед загальних нормативно-правових актів, що застосову­ються для регулювання страхової підприємницької діяльності, передусім слід назвати Господарський та Цивільний кодекси


- 464 -

ЗО — 4-2636

- 465 -

України, Закони України «Про власність», «Про господарські товариства», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» тощо.

Систему спеціального законодавства про страхову діяльність очолює Закон України від 7 березня 1996 р.(в редакції Закону України від 4 жовтня 2001 р.) «Про страхування»¹, що регулює відносини в сфері страхування і спрямований на утворення ринку страхових послуг, посилення страхового захисту майнових інте­ресів підприємств, установ, організацій та громадян.

Серед актів спеціального законодавства можна виділити низку постанов Кабінету Міністрів України: від 13 липня 1998 р. № 1083 «Про порядок та умови обов'язкового авіаційного стра­хування»², від 17 серпня 1998 р. № 1280 «Про впровадження механізму страхування експортних та кредитних ризиків»³, від 29 квітня 1999 р. № 747 «Про впорядкування діяльності стра­хових брокерів»⁴ та інші.

Слід зазначити, що відповідно до наказу Міністерства фінан­сів тимчасово, до затвердження Міністерством фінансів Украї­ни нормативно-правових актів з питань страхової діяльності і набуття ними чинності, застосовуються нормативно-правові акти Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю, який було ліквідовано згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 року № 1573 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади».

Важливе місце в системі законодавства про страхову діяльність відводиться Правилам страхування, що розробля­ються страховиком для кожного виду страхування окремо і підлягають затвердженню Уповноваженим органом при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування.

Відповідно до ст. 17 Закону «Про страхування» Правила страхування повинні містити:

• перелік об'єктів страхування;
  
• порядок визначення розмірів страхових сум та (або) роз­
  мірів страхових виплат;
  
• страхові ризики;
  
• виключення із страхових випадків і обмеження страхування;
  
• строк та місце дії договору страхування;
  

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 18. — Ст. 78.

² Офіційний вісник України. — 1998. — № 28. — Ст. 105Ч

³ Там само. - 1998. - № 33. - Ст. 1228.

⁴ Там само. — 1999. — № 18. — Ст. 790.

• порядок укладення договору страхування;
  
• права та обов'язки сторін;
  
• дії страхувальника у разі настання страхового випадку;
  
• перелік документів, що підтверджують настання страхо­
  вого випадку та розмір збитків;
  
• порядок і умови здійснення страхових виплат;
  
• строк прийняття рішення про здійснення або відмову в
  здійсненні страхових виплат;
  
• причини відмови у страховій виплаті або виплаті страхо­
  вого відшкодування;
  
• умови припинення договору страхування;
  
• порядок вирішення спорів;
  
• страхові тарифи за договорами страхування іншими, ніж
  договори страхування життя;
  
• страхові тарифи та методику їх розрахунку за договорами
  страхування життя;
  
• особливі умови.
  

Уповноважений орган має право відмовити у видачі ліцензії, якщо подані правила страхування суперечать чинному законо­давству та не відповідають вимогам цієї статті.

У разі коли до правил страхування вносяться зміни, страхо­вик повинен подати ці зміни Уповноваженому органу для по­годження.

§ 2. Правове становище учасників страхової діяльності

Головними учасниками, які здійснюють страхову діяльність, є страховики — юридичні особи, які створені у формі акціо­нерних, повних, командитних товариств або товариств з до­датковою відповідальністю згідно з Законом України «Про гос­подарські товариства» з урахуванням особливостей, передбаче­них Законом «Про страхування», а також які одержали у вста­новленому порядку ліцензію на здійснення страхової діяльності. Учасників страховика повинно бути не менше трьох. Страхова діяльність в Україні здійснюється виключно страховиками — резидентами України.

В окремих випадках, встановлених законодавством Украї­ни, страховиками визнаються державні організації, які ство­рені і діють відповідно до Закону «Про страхування».

Загальний розмір внесків страховика до статутних фондів шших страховиків України не може перевищувати 30% його


- 466 -

- 467 -

власного статутного фонду, в тому числі розмір внеску до ста­тутного фонду окремого страховика не може перевищувати 10%. Ці вимоги не поширюються на страховика, який здійснює види страхування інші, ніж страхування життя, у разі здійснення ним внесків до статутного фонду страховика, який здійснює страхування життя.

При створенні страховика або збільшенні зареєстрованого статутного фонду статутний фонд повинен бути сплачений виключно в грошовій формі. Дозволяється формування ста­тутного фонду страховика цінними паперами, що випускають­ся державою, за їх номінальною вартістю в порядку, визначе­ному спеціальним уповноваженим центральним органом ви­конавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю (далі — Уповноважений орган), але не більше 25% загального розміру статутного фонду.

Законом встановлені певні особливості формування статут­ного фонду страхової компанії. Забороняється використовува­ти для формування статутного фонду векселі, кошти страхо­вих резервів, а також кошти, одержані в кредит, позику та під заставу, і вносити нематеріальні активи.

Відповідно до ст. 8 Закону «Про страхування» страхова діяльність підлягає ліцензуванню.

Уповноважений орган, яким є Державна комісія з регулю­вання ринків фінансових послуг в Україні, здійснює в уста­новленому порядку ліцензування діяльності фінансових уста­нов, затверджує ліцензійні умови провадження діяльності з надання фінансових послуг і порядок контролю за їх додер­жанням; видає страховикам ліцензію на проведення конкрет­них видів страхування і перестраховування, передбачених стат­тями 6, 7 Закону «Про страхування»¹.

Страховики, які отримали ліцензію на страхування життя, не мають права займатись іншими видами страхування.

Статтею 38 Закону «Про страхування» встановлено, що для одержання ліцензії страховик подає Уповноваженому органу заяву, до якої додаються:

• копії установчих документів та копія свідоцтва про реєст­
  рацію;
  
• довідки банків або висновки аудиторських фірм (ауди­
  торів), що підтверджують розмір сплаченого статутного фонду;
  

¹ Див.: підпункт 8 п. 4 Положення про Державну комісію з регулювання ринку фінансових послуг, затвердженого Указом Президента України від 4 квітня 2003 р. // Офіційний вісник України. — 2003. — № 15. — Ст. 650.

• довідка про фінансовий стан засновників страховика, під­
  тверджена аудитором (аудиторською фірмою), якщо страховик
  створений у формі повного чи командитного товариства або
  товариства з додатковою відповідальністю;
  
• правила (умови) страхування;
  
• економічне обгрунтування запланованої страхової (пере-
  страхувальної) діяльності;
  

інформація про учасників страховика, голову виконавчого органу та його заступників, копія диплома голови виконавчо­го органу страховика або його першого заступника про вищу економічну або юридичну освіту, копія диплома головного бухгалтера страховика про вищу економічну освіту, інформа­ція про наявність відповідних сертифікатів у випадках, перед­бачених Уповноваженим органом.

Уповноважений орган зобов'язаний розглянути заяву стра­ховика про видачу йому ліцензії у строк, що не перевищує ЗО календарних днів з часу одержання всіх передбачених цією статтею документів.

Відповідно до ст. 39 Закону «Про страхування» підставою для відмови у видачі юридичній особі ліцензії на здійснення страхової діяльності може бути невідповідність документів, що додаються до заяви, вимогам чинного законодавства України.

Про відмову у видачі ліцензії Уповноважений орган по­відомляє юридичну особу в письмовій формі з зазначенням причини відмови.

Спори про відмову у видачі або відкликанні ліцензії роз­глядаються у судовому порядку.

Страхова організація (страхових) як господарське товари­ство може створювати свої філії і представництва, проте здій­снювати страхову діяльність мають право лише філії.

Філія страховика — це відокремлений підрозділ страховика, який не є юридичною особою, може мати власну назву, яка повинна використовуватися згідно з Положенням про філію, має відокремлений баланс та здійснює страхову діяльність по видах, на які страховик одержав ліцензії, і право на проведен­ня яких було надане філії загальними зборами учасників стра­ховика в повному обсязі або з обмеженнями.

Представництво страховика — це відокремлений підрозділ страховика, який не є юридичною особою, діє у відповідності з Положенням про представництво, не має права займатися страховою, а також будь-якою підприємницькою діяльністю. Представництво виконує функції і задачі сприяння організації


- 468 -

- 469 -

і здійсненню статутної діяльності страховика, виступає від імені страховика та фінансується останнім.

Оскільки страхові організації (компанії) створюються як господарські товариства, їх ліквідація здійснюється в порядку, передбаченому чинним законодавством України.

Реорганізація страховика (злиття, приєднання, поділ, виді­лення, перетворення) проводиться у порядку, визначеному чинним законодавством, з урахуванням особливостей по за­безпеченню правонаступництва щодо укладання договорів стра­хування, встановлених Уповноваженим органом.

У тих випадках, коли реорганізація страховика проводиться за рішенням Уповноваженого органу, така реорганізація пе­редбачає:

• реорганізацію у страхового посередника відповідно до
  нормативних актів, що регулюють діяльність страхових посе­
  редників;
  
• об'єднання кількох страховиків із визначенням порядку
  передачі страхових зобов'язань за умови погодження на це
  власників страховиків;
  
• залучення до числа учасників страховика інших страхо­
  виків (у тому числі іноземних страховиків) за умови прове­
  дення ними всіх розрахунків за зобов'язаннями та боргами
  страховика, строк сплати яких уже настав.
  

При ліквідації страховика у разі, коли учасники страховика прийняли таке рішення і страховик не має зобов'язань перед страхувальниками, Уповноважений орган приймає рішення про виключення страховика з Єдиного державного реєстру страхо­виків (перестраховиків).

Ліквідація страховика, що має зобов'язання перед страху­вальниками, у разі визнання його банкрутом здійснюється у порядку, визначеному законом.

Виключення страховика з державного реєстру суб'єктів підприємницької діяльності органами державної влади і орга­нами місцевого самоврядування у зв'язку з його ліквідацією або реорганізацією здійснюється тільки після внесення відпо­відних змін у Єдиний державний реєстр страховиків (пере­страховиків).

Діяльність на ринку страхових послуг здійснюють також страхові посередники — страхові агенти, які провадять свою діяльність згідно з Положенням про порядок провадження діяль­ності страховими посередниками, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 р. № 1523.

Агентська діяльність — це діяльність суб'єктів підприєм­ницької діяльності, уповноважених діяти від імені та на підставі доручення одного або більше страховиків, щодо рекламуван­ня, консультування, пропонування страхувальникам страхо­вих послуг та проведення роботи, пов'язаної з укладенням та виконанням договорів страхування (підготовка і укладення договорів страхування, виконання робіт з обслуговування до­говорів), у тому числі оформлення всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхових сум або страхового відшко­дування, а також здійснення цих виплат;

Неналежний контроль страховика за діяльністю його стра­хових агентів кваліфікується як порушення страхового зако­нодавства.

На страховому ринку України функціонують і інші учасни­ки, які справляють певний вплив на страхову діяльність.

Наприклад, відповідно до ст. 13 Закону «Про страхування» страховики можуть утворювати спілки, асоціації та інші об'єд­нання для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм, якщо їх утворення не суперечить законодавству України. Ці об'єднання не можуть займатися страховою діяльністю, а тому не можуть бути визнані її суб'єктами.

Об'єднання страховиків діють на підставі статутів і набува­ють прав юридичної особи після їх державної реєстрації. Орган, що здійснює реєстрацію об'єднань страховиків, у десятиден­ний термін з дня реєстрації повідомляє про це Уповноваже­ний орган.

Страховики, яким дозволено займатися страхуванням відпо­відальності власників транспортних засобів за шкоду, заподія­ну третім особам, та за умовами, передбаченими міжнародни­ми договорами України щодо зазначеного виду страхування, зобов'язані утворити Моторне (транспортне) страхове бюро, яке є юридичною особою, що утримується за рахунок коштів страховиків¹.

Моторне (транспортне) страхове бюро є єдиним об'єднан­ням страховиків, які здійснюють обов'язкове страхування ци­вільної відповідальності власників транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам. Участь страховиків у Мотор­ному (транспортному) страховому бюро є умовою здійснення

¹ Див.: Положення про Моторне (транспортне) страхове бюро. Затвер­джено постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. N° 1175 // ЗП України. — 1996. — № 18. — Ст. 510.


- 470 -

- 471 -

діяльності щодо обов'язкового страхування цивільної відпові­дальності власників транспортних засобів.

Основними завданнями Моторного (транспортного) стра­хового бюро є:

• виконання страхових зобов'язань із зазначеного у цій
  статті виду обов'язкового страхування за страховиків — його
  членів у разі їх неплатоспроможності;
  
• виплати із централізованих страхових резервних фондів у
  межах, передбачених умовами здійснення зазначеного у цій
  статті виду обов'язкового страхування, компенсацій за шкоду,
  заподіяну життю і здоров'ю потерпілих у дорожньо-транспорт­
  них подіях, що сталися з вини водіїв невстановленого транс­
  порту; коли винуватець загинув і не мав чинного договору
  такого обов'язкового страхування; в інших випадках та на умо­
  вах, встановлених Кабінетом Міністрів України;
  
• забезпечення пільгового страхування для окремих кате­
  горій автовласників за рахунок коштів централізованих стра­
  хових резервних фондів у випадках та на умовах, встановле­
  них Кабінетом Міністрів України.
  

До Моторного (транспортного) страхового бюро, яке здійсни­ло виплату компенсацій, в межах фактичних витрат перехо­дить право вимоги, яке потерпілий або інша особа, що одер­жала таку компенсацію, має до особи, відповідальної за запо­діяну шкоду.

Моторне (транспортне) страхове бюро забезпечує членство України в міжнародній системі автострахування «Зелена Карт­ка» та виконання загальновизнаних зобов'язань перед анало­гічними уповноваженими організаціями інших країн — членів цієї системи.

Моторне (транспортне) страхове бюро є організацією — га­рантом по відшкодуванню шкоди: на території країн — членів міжнародної системи автострахування «Зелена Картка», спри­чиненої власниками (користувачами) зареєстрованих в Україні транспортних засобів, якщо такі власники (користувачі) нада­ли відповідним іноземним органам страховий сертифікат «Зе­лена Картка», виданий від імені страховиків — членів Мотор­ного (транспортного) страхового бюро; на території України, спричиненої водіями-нерезидентами, на умовах та в обсягах, встановлених законодавством про обов'язкове страхування ци­вільної відповідальності власників транспортних засобів та принципами взаємного врегулювання шкоди на території країн — членів міжнародної системи автострахування «Зелена Картка»;

за інших обставин, на умовах, визначених чинним законодав­ством про цивільну відповідальність власників транспортних засобів.

У випадку, коли Моторним (транспортним) страховим бюро відповідно до правил міжнародної системи автострахування «Зелена Картка» було здійснене відшкодування шкоди за стра­ховика — члена об'єднання або за власника (користувача) за­реєстрованого в Україні транспортного засобу, який викорис­товував за кордоном підроблений або змінений у незаконний спосіб страховий сертифікат «Зелена Картка» та спричинив дорожньо-транспортну подію, відповідні витрати Моторного (транспортного) страхового бюро мають бути компенсовані та­кими особами в повному обсязі.

Фінансування виконання гарантійних функцій та завдань Моторного (транспортного) страхового бюро здійснюється за рахунок коштів централізованих страхових резервних фондів, органами управління якими є це об'єднання страховиків.

Моторне (транспортне) страхове бюро, за погодженням з Уповноваженим органом, встановлює єдиний зразок страхо­вих свідоцтв (полісів, сертифікатів), які є формою договору обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів.

Законодавством України Моторному (транспортному) стра­ховому бюро можуть бути надані права щодо прийняття рішень, які є обов'язковими для страховиків — членів Моторного (транс­портного) страхового бюро в частині уніфікації порядку укла­дання та виконання договорів обов'язкового страхування ци­вільної відповідальності власників транспортних засобів.

Страховики, яким дозволено займатися страхуванням авіа­ційних ризиків, та страховики, яким дозволено займатися стра­хуванням морських ризиків, зобов'язані утворити Авіаційне страхове бюро та Морське страхове бюро, які є юридичними особами, що утримуються за рахунок коштів страховиків¹.

Страховики, які мають дозвіл на страхування відповідаль­ності операторів ядерних установок за шкоду, що може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту, зобов'язані утворити ядерний страховий пул, який є юридичною особою, що утри­мується за рахунок коштів страховиків.

¹ Див.: Положення про Авіаційне страхове бюро та Положення про Морське страхове бюро. Затверджені постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 27 квітня 1998 р. № 561 // Офіційний вісник України. — 1998. — № 17. - Ст. 625.


- 472 -

- 473 -

§ 3. Державний нагляд за страховою діяльністю

Державний нагляд за страховою діяльністю здійснюється з метою дотримання вимог законодавства України про страху­вання, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків та захисту інтересів страху­вальників.

Державний нагляд за страховою діяльністю на території України здійснюється Уповноваженим органом (Державнию комісією з регулювання ринків фінансових послуг України) та його органами на місцях.

Основними функціями Уповноваженого органу є:

1. ведення єдиного державного реєстру страховиків (пере-
   страховиків) та державного реєстру страхових та перестрахо-
   вих брокерів;
   
2. видача ліцензій страховикам на здійснення страхової діяль­
   ності та проведення перевірок їх відповідності виданій ліцензії;
   
3. видача свідоцтв про включення страхових та перестрахо-
   вих брокерів до державного реєстру страхових та перестрахо-
   вих брокерів та проведення перевірки додержання ними зако­
   нодавства про посередницьку діяльність у страхуванні та пе­
   рестрахуванні і достовірності їх звітності;
   
4. проведення перевірок щодо правильності застосування стра­
   ховиками (перестраховиками) та страховими посередниками за­
   конодавства про страхову діяльність і достовірності їх звітності;
   

5. розроблення нормативних та методичних документів з
   питань страхової діяльності, що віднесена цим Законом до
   компетенції Уповноваженого органу;
   
6. узагальнення практики страхової діяльності і посеред­
   ницької діяльності на страховому ринку, розроблення і подан­
   ня у встановленому порядку пропозицій щодо розвитку і вдос­
   коналення законодавства України про страхову і посередниць­
   ку діяльність у страхуванні та перестрахуванні;
   

7. прийняття у межах своєї компетенції нормативно-право­
   вих актів з питань страхової і посередницької діяльності у
   страхуванні та перестрахуванні;
   
8. проведення аналізу додержання законодавства об'єднан­
   нями страховиків і страхових посередників;
   
9. здійснення контролю за платоспроможністю страховиків
   відповідно до взятих ними страхових зобов'язань перед стра­
   хувальниками;
   

- 474 -

10. забезпечення проведення дослідницько-методологічної
    роботи з питань страхової і посередницької діяльності у стра­
    хуванні та перестрахуванні, підвищення ефективності держав­
    ного нагляду за страховою діяльністю;
    
11. встановлення правил формування, обліку і розміщення
    страхових резервів та показників звітності;
    
12. проведення і координація у визначеному законодав­
    ством порядку навчання, підготовки і перепідготовки кадрів
    та встановлення кваліфікаційних вимог до осіб, які провадять
    діяльність на страховому ринку, організація нарад, семінарів,
    конференцій з питань страхової діяльності;
    
13. участь у міжнародному співробітництві у сфері страху­
    вання і посередницької діяльності у страхуванні та перестра­
    хуванні, вивчення, узагальнення, поширення світового досві­
    ду, організація виконання міжнародних договорів України з
    цих питань;
    

14) здійснення організаційно-методичного забезпечення
проведення актуарних розрахунків.

Уповноважений орган може здійснювати інші функції, не­обхідні для виконання покладених на нього завдань.

Здійснюючи державний нагляд за страховою діяльністю, Уповноважений орган має право:

1. одержувати в установленому порядку від страховиків
   звітність про страхову діяльність, інформацію про їх фінансо­
   ве становище та необхідні пояснення щодо звітних даних, а
   від підприємств, установ (у тому числі банків), організацій і
   громадян — інформацію, необхідну для виконання покладе­
   них на нього завдань;
   
2. проводити перевірку щодо правильності застосування
   страховиками законодавства України про страхову діяльність і
   достовірності їх звітності за показниками, що характеризують
   виконання договорів страхування, не частіше одного разу на
   рік призначати проведення за рахунок страховика додаткової
   обов'язкової аудиторської перевірки з визначенням аудитора;
   
3. видавати приписи страховикам про усунення виявлених
   порушень вимог законодавства про страхову діяльність, а у
   разі їх невиконання зупиняти чи обмежувати дію ліцензій цих
   страховиків до усунення виявлених порушень або приймати
   рішення про відкликання ліцензій та виключення з державно­
   го реєстру страховиків (перестраховиків);
   
4. проводити тематичні перевірки діяльності страховика у
   випадках необхідності перевірки фактів, викладених у скаргах,
   

- 475 -

заявах, зверненнях страхувальників, достовірності показників звітності, виконання вимог раніше наданих приписів, за дору­ченням правоохоронних органів або органів державної влади, зустрічні перевірки достовірності і правильності укладених договорів страхування та перестрахування та у разі надход­ження інформації від страхувальників про порушення;

5. одержувати від страхових та перестрахових брокерів ус­
   тановлену звітність про їх діяльність та інформацію про укла­
   дені договори, а також необхідні пояснення щодо цих даних;
   
6. видавати приписи страховим посередникам про усунен­
   ня виявлених порушень законодавства, а у разі їх невиконан­
   ня приймати рішення про виключення страхового або пере­
   страхового брокера з державного реєстру страхових та пере­
   страхових брокерів;
   
7. одержувати в установленому порядку від аварійних ко­
   місарів інформацію, необхідну для виконання покладених на
   нього завдань, у тому числі інформацію про обставини і при­
   чини настання страхового випадку та заподіяну шкоду;
   
8. створювати комісії та робочі групи для проведення пере­
   вірок діяльності страховиків та страхових посередників;
   
9. здійснювати контроль за достовірністю та повнотою інфор­
   мації, що надається учасниками страхового ринку;
   

10. одержувати безоплатно від органів виконавчої влади
    інформацію та статистичну звітність, необхідну для виконан­
    ня покладених на нього завдань;
    
11. звертатися до суду з позовом про скасування державної
    реєстрації страховика (перестраховика) або страхового посе­
    редника у випадках, передбачених законом.
    

Як одну з форм державного регулювання страхової діяль­ності можна розглядати примусову санацію страховика, про­ведення якої Уповноважений орган має право призначити у разі:

• невиконання ним зобов'язань перед страхувальниками про­
  тягом трьох місяців;
  
• недосягнення ним визначеного законом розміру статутно­
  го фонду;
  
• настання інших випадків, визначених чинним законодав­
  ством України.
  

Примусова санація передбачає:

- проведення комплексної перевірки фінансово-господарської
діяльності страховика, в тому числі обов'язкової аудиторської
перевірки;

- 476 -

• визначення Уповноваженим органом управляючої особи,
  без згоди якої не може здійснюватися фінансове, господарське
  і кадрове управління страховиком;
  
• встановлення заборони на вільне користування майном
  страховика та прийняття страхових зобов'язань без дозволу
  Уповноваженого органу;
  
• встановлення обов'язкового для виконання графіка здій­
  снення розрахунків із страхувальниками;
  
• прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію стра­
  ховика.
  

ГЛАВА 2 7

Правове регулювання цін та ціноутворення

§ 1. Поняття та функції ціни. Політика ціноутворення

Основу ціни як економічної категорії становить вартість то­вару, величина якої визначається суспільно необхідними затра­тами праці. Як зазначав відомий український економіст М.І.Ту-ган-Барановський, «ціна вільно виробленого товару визначається тими видатками на його виробництво, які дають змогу вироби­ти товару стільки, скільки його потребує ринок»¹. Разом з тим ціна є вираженням узгодженого продавцем і покупцем грошо­вого або іншого майнового еквівалента, який покупець згоден заплатити за переданий йому товар (роботи, послуги).

Суб'єктивістські та волюнтаристські уявлення щодо ціно­утворення, які мали місце в нашій країні, коли ігнорувалися вимоги об'єктивних економічних законів (передусім закону вартості та закону розподілу за працею), зумовили те, що ціни лише фіксували рівень витрат того чи іншого виробництва, що склався. У багатьох випадках цей рівень був досить дале­ким від суспільно необхідних витрат. Відірвані від об'єктив­ної вартісної бази, ціни, таким чином, перестали відповідати суспільно необхідним затратам праці і по суті перетворилися на планово-обліковий вимірювач. Цілком зрозуміло, що така система цін не могла застосовуватися в умовах реформування економіки, фундаментальним моментом якого у сфері ціноут­ворення є найбільш повне відображення в нових цінах суспіль­но необхідних затрат праці.

За такої умови ціна щонайкраще виконує властиві їй функції в період побудови ринкових відносин, а саме:

1. функцію обліку і виміру затрат суспільної праці. Вико­
   нуючи її, ціна виступає одним з найважливіших показників
   народногосподарського виробництва, є орієнтиром для прий­
   няття господарських рішень;
   
2. функцію пропорційності та рівноваги в господарстві. Саме
   через ціну здійснюється зв'язок між виробництвом і спожи­
   ванням, пропозицією і попитом. В умовах пропорційного роз­
   поділу засобів виробництва і праці між галузями рівновага на
   ринку підтримується за допомогою цін, що відповідають су­
   спільно необхідним затратам;
   

3. стимулюючу функцію. В народному господарстві ціни
   можуть сприяти або перешкоджати збільшенню виробництва і
   споживання тих або інших товарів. Так, занижені ціни, які не
   забезпечують нормальну рентабельність або завдають збитків,
   не зацікавлюють підприємства у нарощуванні обсягів вироб­
   ництва. Разом з тим завищені ціни, які дають змогу отримати
   надмірний прибуток, створюють для підприємства незаслу-
   жені економічні привілеї і водночас можуть викликати розши­
   рення виробництва, що не відповідає суспільним потребам;
   
4. розподільчу функцію, пов'язану з можливістю відхилен­
   ня ціни від вартості. Так, встановлення високих цін на певну
   продукцію (товар) дає змогу державі перерозподіляти кошти
   шляхом встановлення дотацій на інші товари (послуги)¹.
   

Ринкові перетворення в економіці спрямовані на карди­нальну перебудову не лише існуючої системи цін і методології їх встановлення, а й організації самого процесу ціноутворен­ня. Підвищення відповідальності господарюючих суб'єктів за результати своєї господарської діяльності, з одного боку, і необхідність реорганізації в діяльності органів ціноутворення та контролю за цінами, — з іншого, визначили лінію на де­мократизацію політики ціноутворення.

Політика ціноутворення є складовою загальної економічної та соціальної політики України і спрямована на забезпечення:

• рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх
  форм власності, економічної самостійності підприємств, орга­
  нізацій та адміністративно-територіальних регіонів держави;
  
• збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;
  
• протидії монопольним тенденціям виробників продукції,
  товарів та послуг;
  

¹ Туган-Барановський М. І. Політична економія: Курс популярний. — К.: Наук, думка, 1994. — С ПО.

- 478 -

¹ Див.: Политическая экономия: Учебник для вузов // В. А. Медведев, Л. И. Абалкин, О. И. Ожерельев и др. — М: Политиздат, 1990. — С. 556—557.

- 479 -

• об'єктивних співвідношень у цінах на промислову та
  сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність
  обміну;
  
• розширення сфери застосування вільних цін;
  
• підвищення якості продукції;
  
• соціальних гарантій насамперед для низькооплачуваних
  та малозабезпечених громадян, включаючи систему компенса­
  ційних виплат у зв'язку зі зростанням цін і тарифів;
  
• створення необхідних економічних гарантій для виробників;
  
• орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень цін світово­
  го ринку.
  

Відповідно до ст. 7 Закону «Про економічну самостійність Української РСР»¹ політика ціноутворення на території Украї­ни належить до її компетенції і визначається її законодав­ством. Головну роль у цьому законодавстві відіграє Закон Ук­раїни від 3 грудня 1990 р. «Про ціни і ціноутворення», який визначає основні принципи встановлення та застосування цін і тарифів та організацію контролю за їх дотриманням на тери­торії України. Закон поширюється на всі підприємства та орга­нізації незалежно від форм власності, підпорядкованості й ме­тодів організації праці та виробництва.

§ 2. Види цін та порядок їх встановлення

Залежно від способу встановлення, суб'єктів ціноутворен­ня, сфери застосування тощо та відповідно до чинного зако­нодавства в Україні застосовуються різні види цін і тарифів. За способом встановлення ціни і тарифи поділяються на:

- вільні ціни і тарифи, що, в свою чергу, поділяються на
договірні та ціни, що встановлюються самостійно суб'єктами
господарювання;

- державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи.
Суб'єкти господарювання, як встановлено ч. З ст. 189 ГК,

можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, державні фіксовані ціни та регульовані ціни — граничні рівні цін або граничні відхилення від державних фіксованих цін.

Вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, на які встановлено державні ціни (ч. 1 ст. 190 ГК). Вільні ціни визначаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутріш-

ньогосподарських відносинах — також за рішенням суб'єкта господарювання (ч. 2 ст. 190 ГК).

Державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи встанов­люються на ресурси, що справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що ма­ють суттєве соціальне значення для населення. Перелік зазна­чених ресурсів, продукції, послуг затверджує Кабінет Міністрів України (ч. 1 ст. 191 ГК).

Відповідно до закону державні ціни встановлюються також на продукцію (послуги) суб'єктів господарювання — природ­них монополістів. Переліки видів продукції (послуг) зазначе­них суб'єктів затверджуються Кабінетом міністрів України (ч. 2 ст. 191 ГК).

Законом може бути передбачено встановлення комунальних цін на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами (ч. 4 ст. 191 ГК).

Державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення:

а) фіксованих державних та комунальних цін;

б) граничних рівнів цін;

в) граничних рівнів торговельних надбавок і постачальниць­
ких винагород;

г) граничних нормативів рентабельності або

д) шляхом запровадження обов'язкового декларування зміни
цін (ч. 5 ст. 191 ГК).

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 1994 р. № 733 «Про ціноутворення в умовах реформування еконо­міки»¹ намічено скоротити обсяги державного регулювання цін і тарифів, обмеживши їх тільки природними та окремими штуч­ними монополіями.

Державні фіксовані та регульовані ціни встановлюються державними органами України. Постановою від 25 грудня 1996 р. № 1548 Кабінет Міністрів затвердив Повноваження централь­них органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Рес­публіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг (додаток до постанови). До органів, наділених повноваженнями щодо встановлення цін і тарифів цією по-


Відомості Верховної Ради України. — 1990. — № 34. — Ст. 499.

- 480 -

¹ ЗПУ України. - 1995. - № 1. - Ст. 18.

31—4-2636 _ 481 -

становою віднесені Мінекономіки¹, Мінтранс, Мінфін, Мінос­віти, інші міністерства та відомства², а також Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні та міські (міст Києва і Севастополя) державні адміністрації.

Державні ціни повинні враховувати середньогалузеву со­бівартість продукції і забезпечувати мінімальний рівень рен­табельності продукції, на яку вони поширюються. Якщо цей рівень рентабельності не забезпечується державними цінами, то держава повинна забезпечити його дотацію за умови, що продукція підприємства є суспільно необхідною.

Крім розглянутих вище Кабінет Міністрів України може вводити інші методи державного регулювання цін.

Певні особливості має ціноутворення при здійсненні екс­портних та імпортних операцій. Відповідно до ч. 4 ст. 189 ГК та ст. 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» у розра­хунках із зарубіжними партнерами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.

Важливе значення для впорядкування ціноутворення при здійсненні експортно-імпортних операцій суб'єктами зовніш­ньоекономічної діяльності України має Указ Президента Ук­раїни від 10 лютого 1996 р. «Про заходи щодо вдосконалення кон'юнктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності» та затверджене ним Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності³.

За загальним правилом контрактні ціни у сфері зовнішньо­економічної діяльності визначаються її суб'єктами на договір­них засадах з урахуванням попиту та пропозиції, а також інших факторів, які діють на відповідних ринках на час укладання зовнішньоекономічних угод (контрактів).

Проте у ряді випадків Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України може запроваджувати індикативні ціни на товари, які є обов'язковими до використання суб'єк-

¹ Див., напр., наказ Мінекономіки України від 5 квітня 1995 р. № 51
«Про встановлення оптових цін і рентної плати на газ природний та та­
рифів на його транспортування» (зареєстровано Мін'юстом України 14 квітня
1995 р. № 110/646).

² Див., напр., наказ Мінпрому України від 18 січня 1996 р. № 14 «Про
тимчасове запровадження державного регулювання цін на продукцію
підприємств Мінпрому України».

³ Урядовий кур'єр. — 1996. — 13 лютого.

тами зовнішньоекономічної діяльності усіх форм власності при укладанні та здійсненні зовнішньоекономічних угод.

Під індикативними розуміються ціни на товари, які відпо­відають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених згідно з законо­давством України.

Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі Ук­раїни може запроваджувати індикативні ціни на товари:

• щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи
  або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в
  Україні або за її межами;
  
• щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процедури
  відповідно до ст. 19 Закону України «Про зовнішньоекономіч­
  ну діяльність»;
  
• щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцен­
  зування;
  
• щодо експорту яких встановлено спеціальні режими;
  
• експорт яких здійснюється у порядку, передбаченому ст. 20
  Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;
  
• в інших випадках на виконання міжнародних зобов'язань
  України.
  

Індикативні ціни розробляє Міністерство зовнішніх еконо­мічних зв'язків торгівлі України та уповноважені ним органі­зації на базі результатів аналізу інформації, одержаної від мит­них, фінансових, статистичних державних органів, банківсь­ких, інформаційних та інших установ і організацій України, з інших джерел, за відповідними методиками. При цьому вра­ховуються стандарти якості товарів, чинні в Україні та визнані у світовій практиці, передбачені законодавством України умо­ви поставки і розрахунків, стан кон'юнктури зовнішніх та внутрішніх ринків, цінова інформація та прогнози щодо мож­ливих цінових коливань, контрактна практика щодо відповід­ного товару на відповідному ринку та інша інформація кон'юнк­турно-цінового характеру.

Рішення про запровадження індикативних цін на відповідні товари приймає та переліки індикативних цін затверджує Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі Ук­раїни.

Таке рішення та переліки індикативних цін публікуються •Ііністерством зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі Ук-


- 482 -

- 483 -

раїни або уповноваженими ним організаціями в газеті «Урядо­вий кур'єр» не менш як раз на місяць.

З огляду на те, коли і кому реалізуються продукція та това­ри, усі ціни (і вільні, і державні фіксовані та регульовані) поділяються на оптові та роздрібні.

Оптові (відпускні) ціни застосовуються при розрахунках між підприємствами і організаціями-товаровиробниками і спо­живачами (покупцями) продукції і товарів. Оптова ціна в та­ких випадках включає в себе собівартість, прибуток (норматив прибутку) і податок на додану вартість¹. Якщо продукцію (то­вар) віднесено у встановленому законодавством порядку до підакцизних, до її ціни включається акцизний збір — непря­мий податок на високорентабельні та монопольні товари². У такому разі податок на додану вартість обчислюється з ураху­ванням суми акцизного збору.

У випадках реалізації продукції (товарів) через посередників за вільними цінами до ціни включаються також постачаль­ницько-збутові надбавки (націнки), граничний розмір яких може обмежуватися державою³.

Роздрібні ціни на товари формуються, виходячи з оптової ціни, шляхом включення до неї торговельної надбавки (на­цінки). Ці ціни застосовуються у відносинах між підприєм­ствами торгівлі та населенням, що споживає товари.

При розрахунках за продану сільськогосподарськими това­ровиробниками сільськогосподарську продукцію застосовують закупівельні ціни.

§ 3. Правове регулювання контролю

за додержанням дисципліни цін та відповідальність за її порушення

Контроль за додержанням державної дисципліни цін є од­ним із видів державного контролю за діяльністю господарю­ючих суб'єктів. Державний контроль за цінами здійснюється

¹ Див.: п. 4.1. Закону України від 3 квітня 1997 р. «Про податок на
додану вартість» // Відомості Верховної Ради України. — 1997 — № 21 —
Ст. 156.

² Див.: ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р.
«Про акцизний збір» // Відомості Верховної Ради України. — 1993 —
№ 10. - Ст. 82.

³ Див., напр., Указ Президента України від 3 листопада 1993 р. № 508
«Про заходи щодо стримування темпів зростання цін».

- 484 -

головним чином при встановленні і застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. Щодо сфери дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування (зок­рема, шляхом декларування) та додержання вимог антимоно­польного законодавства.

Контроль за додержанням державної дисципліни цін здійснюють спеціальні органи — державні інспекції з контро­лю за цінами, систему яких очолює Державна інспекція з кон­тролю за цінами, що функціонує у складі Міністерства еконо­міки України. В умовах переходу економіки на ринкові прин­ципи органи державного контролю за цінами перебудовують свою роботу в напрямі здійснення перевірок основних засад формування собівартості продукції (робіт, послуг) у структурі цін, а також вимог антимонопольного законодавства.

Закон «Про ціни і ціноутворення» не регулює детально пра­вовий статус державних органів контролю за цінами, права та обов'язки їхніх посадових осіб. Він лише містить норму, відпо­відно до якої державні органи, що здійснюють контроль за цінами, та їх посадові особи мають права, виконують обов'яз­ки і несуть відповідальність, передбачені Законом України «Про державну податкову службу в Україні»¹, крім повноважень, передбачених пунктами 6—9 ст. 11 вказаного Закону. Виходя­чи з того, що завдання і функції державних податкових інспекцій і державних інспекцій з контролю за цінами суттєво відрізняються, в Законі «Про ціни і ціноутворення» доцільно повніше і детальніше визначити правовий статус державних органів з контролю за цінами.

Відповідно до чинного законодавства державні інспекції з контролю за цінами мають, зокрема, право:

- здійснювати на підприємствах, в установах і організаціях
нез&іежно від форм власності перевірки грошових документів,

пітерських книг, звітів, кошторисів та інших документів;

• одержувати від службових осіб у письмовій формі пояснен­
  ня, довідки, відомості з питань, що виникають під час перевірок;
  
• обстежувати будь-які виробничі, складські, торговельні
  приміщення підприємств, установ і організацій незалежно від
  форм власності та місця їх знаходження;
  

- вимагати від керівників та інших службових осіб підпри-
в, установ, організацій усунення виявлених порушень за­
конодавства про ціни;

Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 15. — Ст. 84.

- 485 -

• зупиняти операції підприємств за розрахунковими, валют­
  ними, іншими рахунками в банках у разі відмови у проведенні
  документальної перевірки та в інших передбачених законом
  випадках;
  
• накладати адміністративні штрафи на керівників та інших
  службових осіб підприємств, установ, організацій за порушен­
  ня державної дисципліни цін.
  

Закон зобов'язує господарюючих суб'єктів у встановлено­му порядку подавати необхідну інформацію для здійснення контролю за правильністю встановлення і застосування цін.

Відповідальність господарюючих суб'єктів за порушення державної дисципліни цін встановлена Законом України «Про ціни і ціноутворення» (ст. 14), а також іншими актами законо­давства, чинними на території України. Так, вся необгрунто­вано одержана підприємством, організацією сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін підлягає ви­лученню в доход відповідного бюджету залежно від підпоряд­кованості підприємства, організації. Крім того, у позабюд­жетні фонди місцевих рад народних депутатів стягується штраф у двократному розмірі необгрунтовано одержаної суми вируч­ки. Вказані суми списуються з рахунків підприємств і органі­зацій у банківських установах за рішенням суду (арбітражного суду) на підставі рішення державної інспекції з контролю за цінами. У разі незгоди підприємства, установи, організації з рішенням державної інспекції з контролю за цінами воно може бути оскаржене в господарському суді.

Певні санкції (як майнові, так і оперативно-господарські) щодо підприємств і організацій, що порушили дисципліну цін, мають право застосовувати самі суб'єкти господарювання. Так, підприємства, організації та інші юридичні особи мають пра­во оскаржити в господарському суді порушення цін з боку державних органів, підприємств, організацій і вимагати відшко­дування завданих їм збитків у випадках реалізації їм товарів та послуг з порушенням вимог чинного законодавства про ціни.

Згідно з Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення (п. 24) та Положенням про поставки товарів народного споживання (п. 19) покупець в односторон­ньому порядку має право відмовитися від виконання договору (повністю або частково) при завищенні продавцем ціни на продукцію.

ГЛАВА 28

Правові засади бухгалтерського обліку, фінансової звітності та статистичної інформації

§ 1. Організація та ведення

бухгалтерського обліку в господарських організаціях

Як встановлено ч. 8 ст. 19 ГК, усі суб'єкти господарювання зобов'язані здійснювати первинний (оперативний) та бухгал­терський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інформацію щодо своєї гос­подарської діяльності, інші дані, визначені законом. Заборо­няється вимагати від суб'єктів господарювання надання ста­тистичної інформації та інших даних, не передбачених зако­ном або з порушенням порядку, встановленого законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 16 липня 1999 р. Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (далі — Закон) бухгалтерський облік — це процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень.

Бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ве­деться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, грунту­ються на даних бухгалтерського обліку (ч. 2 ст. З Закону).

Метою ведення бухгалтерського обліку і складання фінан­сової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів :жємства (ч. 1 ст. З Закону).


- 486 -

- 487 -

Реформування бухгалтерського обліку в Україні характери­зується практичною реалізацією реформи бухгалтерського об­ліку, яка полягає в формуванні нормативно-правових засад бухгалтерського обліку, затвердженні нових і удосконаленні чинних національних стандартів бухгалтерського обліку, за­стосуванні нового Плану рахунків бухгалтерського обліку акти­вів, капіталу, зобов'язань і господарських операцій підприємств і організацій, а також відповідних облікових регістрів.

Бухгалтерський облік та фінансова звітність грунтуються на певних принципах, під якими розуміють правила, якими належить керуватися при виявленні, оцінці і реєстрації госпо­дарських операцій і при відображенні їх результатів у фінан­совій звітності.

Основними принципами бухгалтерського обліку та фінан­сової звітності є:

обачність — застосування в бухгалтерському обліку методів оцінки, які повинні запобігати заниженню оцінки зобов'язань та витрат і завищенню оцінки активів і доходів підприємства;

повне висвітлення — фінансова звітність повинна містити всю інформацію про фактичні та потенційні наслідки госпо­дарських операцій та подій, здатних вплинути на рішення, що приймаються на її основі;

автономність — кожне підприємство розглядається як юри­дична особа, відокремлена від її власників, у зв'язку з чим особисте майно та зобов'язання власників не повинні відобра­жатися у фінансовій звітності підприємства;

послідовність — постійне (із року в рік) застосування підприємством обраної облікової політики. Зміна облікової політики можлива лише у випадках, передбачених національ­ними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку, і повинна бути обгрунтована та розкрита у фінансовій звітності;

безперервність — оцінка активів та зобов'язань підприєм­ства здійснюється виходячи з припущення, що його діяльність буде тривати далі;

нарахування та відповідність доходів і витрат — для ви­значення фінансового результату звітного періоду необхідно порівняти доходи звітного періоду з витратами, що були здій­снені для отримання цих доходів. При цьому доходи і витрати відображаються в бухгалтерському обліку та фінансовій звітності в момент їх виникнення, незалежно від дати надходження або сплати грошових коштів;

превалювання сутності над формою — операції облікову­ються відповідно до їх сутності, а не лише виходячи з юри­дичної форми;

історична (фактична) собівартість — пріоритетною є оцін­ка активів підприємства, виходячи з витрат на їх виробництво та придбання;

єдиний грошовий вимірник — вимірювання та узагальнення всіх господарських операцій підприємства у його фінансовій звітності здійснюється в єдиній грошовій одиниці;

періодичність — можливість розподілу діяльності підприє­мства на певні періоди часу з метою складання фінансової звітності.

Бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперерв­но з дня реєстрації підприємства до його ліквідації.

Питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника (власників) або упов­новаженого органу (посадової особи) відповідно до законодав­ства та установчих документів.

Відповідальність за організацію бухгалтерського обліку та забезпечення фіксування фактів здійснення всіх господарсь­ких операцій у первинних документах, збереження обробле­них документів, регістрів і звітності протягом встановленого терміну, але не менше трьох років, несе власник (власники) або уповноважений орган (посадова особа), який здійснює ке­рівництво підприємством відповідно до законодавства та уста­новчих документів.

Для забезпечення ведення бухгалтерського обліку підприєм­ство самостійно обирає форми його організації:

• введення до штату підприємства посади бухгалтера або ство­
  рення бухгалтерської служби на чолі з головним бухгалтером;
  
• користування послугами спеціаліста з бухгалтерського об­
  ліку, зареєстрованого як підприємець, який здійснює підприєм­
  ницьку діяльність без створення юридичної особи;
  
• ведення на договірних засадах бухгалтерського обліку цен­
  тралізованою бухгалтерією або аудиторською фірмою;
  
• самостійне ведення бухгалтерського обліку та складання
  звітності безпосередньо власником або керівником підприєм­
  ства. Ця форма організації бухгалтерського обліку не може
  застосовуватися на підприємствах, звітність яких повинна опри­
  люднюватися.
  

Підприємство самостійно:

- визначає облікову політику підприємства;


- 488 -

- 489 -

- обирає форму бухгалтерського обліку як певну систему
регістрів обліку, порядку і способу реєстрації та узагальнення
інформації в них з додержанням єдиних засад, встановлених
цим Законом, та з урахуванням особливостей своєї діяльності
і технології обробки облікових даних;

• розробляє систему і форми внутрішньогосподарського (уп­
  равлінського) обліку, звітності і контролю господарських опе­
  рацій, визначає права працівників на підписання бухгалтерсь­
  ких документів;
  
• затверджує правила документообороту і технологію об­
  робки облікової інформації, додаткову систему рахунків і
  регістрів аналітичного обліку;
  
• може виділяти на окремий баланс філії, представництва,
  відділення та інші відокремлені підрозділи, які зобов'язані вести
  бухгалтерський облік, з наступним включенням їх показників
  до фінансової звітності підприємства.
  

Керівник підприємства зобов'язаний створити необхідні умови для правильного ведення бухгалтерського обліку, за­безпечити неухильне виконання всіма підрозділами, службами та працівниками, причетними до бухгалтерського обліку, пра­вомірних вимог бухгалтера щодо дотримання порядку оформ­лення та подання до обліку первинних документів.

Головний бухгалтер або особа, на яку покладено ведення бухгалтерського обліку підприємства (далі — бухгалтер):

• забезпечує дотримання на підприємстві встановлених єди­
  них методологічних засад бухгалтерського обліку, складання і
  подання у встановлені строки фінансової звітності;
  
• організує контроль за відображенням на рахунках бухгал­
  терського обліку всіх господарських операцій;
  
• бере участь в оформленні матеріалів, пов'язаних з неста­
  чею та відшкодуванням втрат від нестачі, крадіжки і псування
  активів підприємства;
  
• забезпечує перевірку стану бухгалтерського обліку у філіях,
  представництвах, відділеннях та інших відокремлених підроз­
  ділах підприємства.
  

Відповідальність за бухгалтерський облік господарських операцій, пов'язаних з ліквідацією підприємства, включаючи оцінку майна і зобов'язань підприємства та складання ліквіда­ційного балансу і фінансової звітності, покладається на ліквіда­ційну комісію, яка утворюється відповідно до законодавства (ст. 8 Закону «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність»).

- 490 -

Згідно зі ст. 9 Закону «Про бухгалтерський облік і фінансо­ву звітність» підставою для бухгалтерського обліку господарсь­ких операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи по­винні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо — безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові до­кументи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути скла­дені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити:

• назву документа (форми);
  
• дату і місце складання;
  
• назву підприємства, від імені якого складено документ;
  

• зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру
  господарської операції;
  

посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;

особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифі­кувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської опе­рації.

Інформація, що міститься у прийнятих до обліку первин­них документах, систематизується на рахунках бухгалтерсько­го обліку в регістрах синтетичного та аналітичного обліку шля­хом подвійного запису їх на взаємопов'язаних рахунках бух­галтерського обліку. Операції в іноземній валюті відобража­ються також у валюті розрахунків та платежів по кожній іноземній валюті окремо.

Дані аналітичних рахунків повинні бути тотожні відповід­ним рахункам синтетичного обліку на перше число кожного місяця.

Регістри бухгалтерського обліку повинні мати назву, період реєстрації господарських операцій, прізвища і підписи або інші дані, що дають змогу ідентифікувати осіб, які брали участь у їх складанні.

Господарські операції повинні бути відображені в обліко­вих регістрах у тому звітному періоді, в якому вони були здійснені.

У разі складання та зберігання первинних документів і регістрів бухгалтерського обліку на машинних носіях інфор­мації підприємство зобов'язане за свій рахунок виготовити їх

- 491 -

коші на паперових носіях на вимогу інших учасників госпо­дарських операцій, а також правоохоронних органів та відповід­них органів у межах їх повноважень, передбачених законами.

Підприємство вживає всіх необхідних заходів для запобі­гання несанкціонованому та непомітному виправленню за­писів у первинних документах і регістрах бухгалтерського обліку та забезпечує їх належне зберігання протягом вста­новленого строку.

Відповідальність за несвоєчасне складання первинних до­кументів і регістрів бухгалтерського обліку та недостовірність відображених у них даних несуть особи, які склали та підпи­сали ці документи.

Первинні документи та регістри бухгалтерського обліку' мо­жуть бути вилучені у підприємства тільки за рішенням відпо­відних органів, прийнятим у межах їх повноважень, передба­чених законами. Посадова особа підприємства має право в присутності представників органів, які здійснюють вилучен­ня, зняти копії документів, що вилучаються. Обов'язковим є складання реєстру документів, що вилучаються, у порядку, встановленому законодавством.

Для забезпечення достовірності даних бухгалтерського об­ліку та фінансової звітності підприємства зобов'язані прово­дити інвентаризацію активів і зобов'язань, під час якої пере­віряються і документально підтверджуються їх наявність, стан і оцінка.

Об'єкти і періодичність проведення інвентаризації визна­чаються власником (керівником) підприємства, крім випадків, коли її проведення є обов'язковим згідно з законодавством.

Так, проведення інвентаризації активів та зобов'язань підприємства є обов 'язковим перед складанням річної фінансо­вої звітності.

Проведення інвентаризації також обов'язкове у разі:

• передачі майна державного підприємства в оренду, при­
  ватизації майна державного підприємства, перетворення дер­
  жавного підприємства в акціонерне товариство;
  
• зміни матеріально відповідальних осіб (на день прийман-
  ня-передачі справ);
  
• встановлення фактів крадіжок або зловживань, зіпсуття
  цінностей, а також за приписом судово-слідчих органів;
  
• пожежі, стихійного лиха або техногенної аварії;
  
• ліквідації підприємства, а також в інших випадках, перед­
  бачених законодавством.
  

- 492 -

Порядок проведення інвентаризації та врегулювання розбіж­ностей щодо фактичної наявності активів та зобов'язань з да­ними бухгалтерського обліку визначається Мінфіном.

Зміст публічної бухгалтерської звітності визначено ч. 1 ст. 8 Закону «Про аудиторську діяльність».

Публічна бухгалтерська звітність складається із:

а) аудиторського висновку;

б) балансу;

в) звіту про прибутки і збитки;

г) іншої звітності в межах відомостей, які не становлять
комерційну таємницю і визначені законодавством для надання
користувачам та публікації.

§ 2. Державне регулювання бухгалтерського обліку та фінансової звітності

Відповідно до ст. 6 Закону «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність» державне регулювання бухгалтерського обліку та фінансової звітності в Україні здійснюється з метою:

• створення єдиних правил ведення бухгалтерського обліку
  та складання фінансової звітності, які є обов'язковими для
  всіх підприємств та гарантують і захищають інтереси користу­
  вачів;
  
• удосконалення бухгалтерського обліку та фінансової звіт­
  ності.
  

Регулювання питань методології бухгалтерського обліку та фінансової звітності здійснюється Міністерством фінансів Ук­раїни, яке затверджує національні положення (стандарти) бух­галтерського обліку, інші нормативно-правові акти щодо ве­дення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності.

Порядок ведення бухгалтерського обліку та складання фінан­сової звітності в банках встановлюється Національним банком України відповідно до Закону та національних положень (стан­дартів) бухгалтерського обліку.

Порядок ведення бухгалтерського обліку та складання фінан­сової звітності про виконання бюджетів та госпрозрахункових операцій бюджетних установ установлюється Державним каз­начейством України відповідно до законодавства.

Порядок ведення бухгалтерського обліку фінансово-госпо­дарської діяльності інвестора, пов'язаної з виконанням робіт (послуг), передбачених угодою про розподіл продукції, визна-

- 493 -

чається такою угодою відповідно до вимог законодавства Ук­раїни.

Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, у межах своєї компетенції, відповідно до галузевих особливос­тей розробляють на базі національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку методичні рекомендації щодо їх засто­сування.

Методологічна рада з бухгалтерського обліку діє як дорад­чий орган при Міністерстві фінансів України з метою:

• організації розробки та розгляду проектів національних
  положень (стандартів) бухгалтерського обліку, інших норма­
  тивно-правових актів щодо ведення бухгалтерського обліку та
  складання фінансової звітності;
  
• удосконалення організаційних форм і методів бухгалтерсь­
  кого обліку в Україні;
  
• методологічного забезпечення впровадження сучасної тех­
  нології збору та обробки обліково-економічної інформації;
  
• розробки рекомендацій щодо вдосконалення системи підго­
  товки, перепідготовки та підвищення кваліфікації бухгалтерів.
  

Методологічна рада з бухгалтерського обліку утворюється з висококваліфікованих науковців, спеціалістів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, представників громадських організацій бухгалтерів та ауди­торів України.

Методологічна рада з бухгалтерського обліку діє на підставі Положення про Методологічну раду з бухгалтерського обліку. Положення про Методологічну раду з бухгалтерського обліку та її персональний склад затверджуються Міністром фінансів України.

§ 3. Фінансова звітність суб'єктів господарювання

Фінансова звітність — бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період (ст. 1 Закону «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність»).

Загальні вимоги до фінансової звітності визначені ст. 11 Закону «Про бухгалтерський облік і фінансову звітність». Відпо­відно до цієї статті на основі даних бухгалтерського обліку підприємства зобов'язані складати фінансову звітність. Фінан­сову звітність підписують керівник та бухгалтер підприємства.

- 494 -

Фінансова звітність підприємства (крім бюджетних уста­нов, представництв іноземних суб'єктів господарської діяль­ності та суб'єктів малого підприємництва, визнаних такими відповідно до чинного законодавства) включає:

• баланс,
  
• звіт про фінансові результати,
  
• звіт про рух грошових коштів,
  
• звіт про власний капітал та примітки до звітів.