Щербина В. С щ64 Господарське право: Підручник. 2-е вид., перероб. І доп

Вид материала

Документы

Содержание Суб'єкти інвестиційної діяльності Управління державними інвестиціями Регулювання умов інвестиційної діяльності Державна реєстрація банків

Подобный материал:

• Нові надходження за червень природознавство, 359.1kb.
• Книга може бути корисною також для вивчення дисципліни "Страхові послуги", 7050.2kb.
• Аграрне право України, 114.91kb.
• Л. P. Адміністративне право України: Навчально-методичний посібник. Вид друге, перероб., 4077.25kb.
• Сливка С. С47 Юридична деонтологія. Підручник. Вид. 2-е, пере-роб. І доп, 4452.28kb.
• Кіндрацька Г.І., Білик М. С., Загородній А. Г. Економічний аналіз: Підручник/за ред, 17.94kb.
• Видавництво Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, 111.34kb.
• Список використаних джерел, 8.66kb.
• О. В. Бабкіна, д-р політ наук, проф. (Київ держ пед ун-т), 5906.13kb.
• О. В. Бабкіна, д-р політ наук, проф. (Київ держ пед ун-т), 5224.64kb.

27*
Закон називає примірний перелік таких цінностей, відно­сячи до них:

• кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні
  папери;
  
• рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устатку­
  вання та інші матеріальні цінності);
  
• майнові права інтелектуальної власності;
  
• сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших
  знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків
  та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи
  іншого виду виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»);
  
• права користування землею, водою, ресурсами, будинка­
  ми, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;
  
• інші цінності.
  

Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст ма­теріально-виробничих запасів здійснюються у формі капіталь­них вкладень.

Таким чином, об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також май­нові права.

Забороняється інвестування в об'єкти, створення і викорис­тання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, раді­аційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встанов­лених законодавством України, а також порушує права та інте­реси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.

Сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і дер­жави щодо реалізації інвестицій називається інвестиційною діяльністю (ч. 1 ст. 2 Закону України «Про інвестиційну діяльність»).

Інвестиційна діяльність здійснюється на основі:

• інвестування, здійснюваного громадянами, недержавни­
  ми підприємствами, господарськими асоціаціями, спілками і
  товариствами, а також громадськими і релігійними організа­
  ціями, іншими юридичними особами, заснованими на колек­
  тивній власності;
  
• державного інвестування, здійснюваного органами влади
  і управління України, Автономної Республіки Крим, місцевих
  Рад за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і по-
  

- 418 -

зичкових коштів, а також державними підприємствами і уста­новами за рахунок власних і позичкових коштів;

• іноземного інвестування, здійснюваного іноземними гро­
  мадянами, юридичними особами та державами;
  
• спільного інвестування, здійснюваного громадянами та
  юридичними особами України, іноземних держав.
  

Однією із форм інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогре­су у виробництво і соціальну сферу, є інноваційна діяльність, особливості правового регулювання якої розглядаються в § 4 цієї Глави.

Суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяль­ності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави.

Інвестори — це суб'єкти інвестиційної діяльності, які прий­мають рішення про вкладення власних, позичкових і залуче­них майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвесту­вання. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, креди­торів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учас­ника інвестиційної діяльності.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадя­ни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечу­ють реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснен­ня інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено зако­нодавчими актами України.

Розміщення інвестицій у будь-яких об'єктах, крім тих, інве­стування в які заборонено або обмежено цим Законом, інши­ми актами законодавства України, визнається невід'ємним пра­вом інвестора і охороняється законом.

Інвестор самостійно визначає цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів.

За рішенням інвестора права володіння, користування і роз­порядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути передані іншим громадянам та юридичним осо­бам у порядку, встановленому законом. Взаємовідносини при такій передачі прав регулюються ними самостійно на основі договорів.

- 419 -

Для інвестування можуть бути залучені фінансові кошти у вигляді кредитів, випуску в установленому законодавством порядку цінних паперів і позик.

Майно інвестора може бути використано ним для забезпе­чення його зобов'язань. У заставу приймається тільки таке майно, яке перебуває у власності позичальника або належить йому на праві повного господарського відання, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Заставлене майно при порушенні заставних зобов'язань може бути реалізовано відповідно до чинного законодавства.

Інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджа­тися об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реін-вестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України.

Для державних підприємств, що виступають інвесторами за межами України та яким відкрито іпотечний кредит, вста­новлюється гарантія по цих інвестиціях з боку держави.

Інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посеред­ників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленіс­тю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.

Обов'язки суб'єктів інвестиційної діяльності встановлені ст. 8 Закону України «Про інвестиційну діяльність», згідно з якою інвестор у випадках і порядку, встановлених законодав­ством України, зобов'язаний:

• подати фінансовим органам декларацію про обсяги і дже­
  рела здійснюваних ним інвестицій;
  
• одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних
  державних органів та спеціальних служб на капітальне будів­
  ництво;
  
• одержати позитивний комплексний висновок державної
  експертизи щодо додержання в інвестиційних програмах та
  проектах будівництва діючих нормативів з питань санітарного
  і епідемічного благополуччя населення, екології, охорони праці,
  енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та
  необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітек­
  турних вимог.
  

Суб'єкти інвестиційної діяльності зобов'язані:

- додержувати державних норм і стандартів, порядок вста­
новлення яких визначається законодавством України;

- 420 -

• виконувати вимоги державних органів і посадових осіб,
  що пред'являються в межах їх компетенції;
  
• подавати в установленому порядку бухгалтерську і стати­
  стичну звітність;
  
• не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати
  вимоги законодавства про захист економічної конкуренції;
  
• сплачувати податки, збори (обов'язкові платежі) в розмі­
  рах та у порядку, визначених законами України.
  

Для виконання спеціальних видів робіт, які потребують відпо­відної атестації виконавця, учасники інвестиційної діяльності зобов'язані одержати ліцензію. Перелік таких робіт та порядок їх ліцензування встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Інвестиційним законодавством визначені джерела фінансу­вання інвестиційної діяльності. Згідно зі ст. 10 Закону Украї­ни «Про інвестиційну діяльність» інвестиційна діяльність може здійснюватись за рахунок:

• власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амор­
  тизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, сти­
  хійного лиха, грошові нагромадження і заощадження грома­
  дян, юридичних осіб тощо);
  
• позичкових фінансових коштів інвестора (облігаційні по­
  зики, банківські та бюджетні кредити);
  
• залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані
  від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридич­
  них осіб);
  
• бюджетних інвестиційних асигнувань;
  
• безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань орган­
  ізацій, підприємств і громадян.
  

§ 2. Державне регулювання інвестиційної діяльності

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюєть­ся з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики. Воно визначається показниками економічного і со­ціального розвитку України, державними і регіональними про­грамами розвитку народного господарства, державним і місце­вими бюджетами, передбачуваними в них обсягами державно­го фінансування інвестиційної діяльності.

Крім загальних засобів і механізмів регулювання госпо­дарської діяльності, що їх застосовує держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та

- 421 -

інших програм і програм економічного і соціального розвитку відповідно до ст. 12 ГК, державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється в таких формах:

а) управління державними інвестиціями;

б) регулювання умов інвестиційної діяльності;

в) контроль за здійсненням інвестиційної діяльності усіма
інвесторами та учасниками інвестиційної діяльності.

Управління державними інвестиціями здійснюється республі­канськими і місцевими органами державної влади й управління та включає планування, визначення умов і виконання конкрет­них дій по інвестуванню бюджетних і позабюджетних коштів.

Регулювання умов інвестиційної діяльності здійснюється шляхом:

• подання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій,
  субвенцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів,
  галузей, виробництв;
  
• державних норм та стандартів;
  
• заходів щодо розвитку та захисту економічної конкуренції;
  
• роздержавлення і приватизації власності;
  
• визначення умов користування землею, водою та іншими
  природними ресурсами;
  
• політики ціноутворення;
  
• проведення державної експертизи інвестиційних програм
  та проектів будівництва;
  
• інших заходів.
  

§ 3. Правові форми реалізації інвестиційної діяльності

Сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і дер­жави щодо реалізації інвестицій (інвестиційна діяльність) може здійснюватися в різних правових формах.

Основною правовою формою (правовим документом), яка регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяль­ності, є договір (угода).

Укладання договорів, вибір партнерів, визначення зобов'я­зань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компе­тенцією суб'єктів інвестиційної діяльності. Втручання держав­них органів та посадових осіб у реалізацію договірних відно­син між суб'єктами інвестиційної діяльності зверх своєї ком­петенції не допускається.

- 422 -

Чинне законодавство не встановлює, якими саме госпо­дарськими договорами регулюються взаємовідносини між ук­раїнськими суб'єктами інвестиційної діяльності.

Більш детально ці відносини врегульовані законом щодо іноземних інвестицій. Так, згідно із ст. 23 Закону України «Про режим іноземного інвестування» іноземні інвестори ма­ють право укладати договори (контракти) про спільну інвес­тиційну діяльність (виробничу кооперацію, спільне виробницт­во тощо), не пов'язану із створенням юридичної особи, відпо­відно до законодавства України.

Вважаємо, що є всі підстави відносити до інвестиційних, за своїм характером, договорів:

а) власне інвестиційні договори;

б) засновницькі договори, в яких засновники визначають,
зокрема, умови передачі майна створюваному суб'єкту госпо­
дарювання, порядок розподілу прибутків і збитків тощо;

в) угоди про розподіл продукції¹.

Договори (контракти) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора підлягають реєстрації у терміни та в порядку, що встановлені Кабінетом Міністрів України².

Однією із форм реалізації державних інвестицій є держав­не замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві (ч. 1 ст. 14 Закону України «Про інвестиційну діяльність»).

Державне замовлення розміщується, як правило, на кон­курсній основі з урахуванням економічної вигідності цих за­мовлень для підприємств та організацій.

Загальні правові та економічні засади формування, розмі­щення і виконання на договірній (контрактній) основі замов­лень держави на виконання робіт у капітальному будівництві для задоволення державних потреб встановлені Законом Ук­раїни від 22 грудня 1995 р. «Про поставки продукції для дер­жавних потреб».

Прийняття в експлуатацію об'єктів державного замовлення провадиться в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 р. № 1243 «Про Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів»³.

¹ Див.: Закон України від 14 вересня 1999 р. «Про угоди про розподіл
продукції» // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 44. — Ст. 391.

² Див.: Положення про порядок державної реєстрації договорів (кон­
трактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвес­
тора, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30 січня
1997 р. № 112 // Офіційний вісник України. - 1997. — № 6. - Ст. 47.

³ Урядовий кур'єр. — 2004. — 29 вересня.

- 423 -

§ 4. Особливості правового регулювання інноваційної діяльності

Згідно з ч. 1 ст. 325 ГК інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відно­син, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з трива­лими строками окупності витрат і впровадження нових науко­во-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспіль­ного життя.

Законодавство України у сфері інноваційної діяльності ба­зується на Конституції України і складається із Господарсько­го кодексу України (статті 325—332), законів України «Про інвестиційну діяльність», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про наукову і науково-технічну експертизу», «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків», «Про спеціальну економічну зону «Яворів» та інших законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.

Основним нормативно-правовим актом у зазначеній сфері господарювання є Закон України від 4 липня 2002 р. «Про інноваційну діяльність»¹, що визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлює форми стимулювання держа­вою інноваційних процесів і спрямований на підтримку роз­витку економіки України інноваційним шляхом.

Частина 2 ст. 326 ГК встановлює, що формами інвестуван­ня інноваційної діяльності є:

- державне (комунальне) інвестування, що здійснюється
органами державної влади або органами місцевого самовряду­
вання за рахунок бюджетних коштів та інших коштів відпові­
дно до закону;

• комерційне інвестування, що здійснюється суб'єктами гос­
  подарювання за рахунок власних або позичкових коштів з ме­
  тою розвитку бази підприємництва;
  
• соціальне інвестування, що здійснюється в об'єкти соці­
  альної сфери та інших невиробничих сфер;
  
• іноземне інвестування, що здійснюється іноземними юри­
  дичними особами або іноземцями, а також іншими державами;
  

Відомості Верховної Ради України. - 2002. — № 36. - Ст. 266.

- 424 -

- спільне інвестування, що здійснюється суб'єктами Украї­
ни разом з іноземними юридичними особами чи іноземцями.

Інноваційна діяльність передбачає інвестування наукових досліджень і розробок, спрямованих на здійснення якісних змін у стані продуктивних сил і прогресивних міжгалузевих струк­турних зрушень, розробки і впровадження нових видів про­дукції і технологій.

Інноваційна діяльність здійснюється за такими напрямами:

• проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих
  на створення об'єктів інтелектуальної власності, науково-тех­
  нічної продукції;
  
• розробка, освоєння, випуск і розповсюдження принципо­
  во нових видів техніки і технології;
  
• розробка і впровадження нових ресурсозберігаючих тех­
  нологій, призначених для поліпшення соціального і екологіч­
  ного становища;
  
• технічне переозброєння, реконструкція, розширення, бу­
  дівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як
  промислове освоєння виробництва нової продукції або впро­
  вадження нової технології.
  

Основною правовою формою реалізації інвестицій у сфері інноваційної діяльності є договір на створення і передачу нау­ково-технічної продукції.

За договором на створення і передачу науково-технічної продукції одна сторона (виконавець) зобов'язується виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (далі — НДДКР), а замовник зобов'язується прийняти виконані роботи (про­дукцію) і оплатити їх.

Предметом договору на передачу науково-технічної про­дукції може бути модифікована науково-технічна продукція.

Науково-технічною продукцією є завершені науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні роботи та послуги, створення дослідних зразків або партій виробів, не­обхідних для проведення НДДКР згідно з вимогами, погод­женими із замовниками, що виконуються чи надаються су­б'єктами господарювання (науково-дослідними, конструктор­ськими, проектно-конструкторськими і технологічними уста­новами, організаціями, а також науково-дослідними і конструкторськими підрозділами підприємств, установ і орга­нізацій тощо).

- 425 -

Договір може укладатися на виконання усього комплексу робіт від дослідження до впровадження у виробництво науко­во-технічної продукції, а також на її подальше технічне супро­водження (обслуговування).

У разі якщо науково-технічна продукція є результатом ініціа­тивних робіт, договір укладається на її передачу, включаючи надання послуг на її впровадження та освоєння.

Договори на створення і передачу науково-технічної про­дукції для державних потреб та за участі іноземних суб'єктів господарювання укладаються і виконуються в порядку, всіа-новленому Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.

ГЛАВА 25

Правове регулювання банківської діяльності

Його юридичний статус, завдання, функції, повноваження і прин­ципи організації визначаються Конституцією України, Законом України від 20 травня 1999 р. «Про Національний банк України».

Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України.

Крім того, Національний банк виконує такі функції:

• відповідно до розроблених Радою Національного банку
  України Основних засад грошово-кредитної політики визна­
  чає та проводить грошово-кредитну політику;
  
• монопольно здійснює емісію національної валюти Украї­
  ни та організує її обіг;
  
• виступає кредитором останньої інстанції для банків і орга­
  нізує систему рефінансування;
  
• встановлює для банків правила проведення банківських
  операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інфор­
  мації, коштів та майна;
  
• організовує створення та методологічно забезпечує систе­
  му грошово-кредитної і банківської статистичної інформації
  та статистики платіжного балансу;
  
• визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі
  між банками;
  
• визначає напрями розвитку сучасних електронних бан­
  ківських технологій, створює, координує та контролює ство­
  рення електронних платіжних засобів, платіжних систем, ав­
  томатизації банківської діяльності та засобів захисту банківсь­
  кої інформації;
  
• здійснює банківське регулювання та нагляд;
  
• веде Державний реєстр банків, їх філій та представництв,
  валютних бірж, здійснює ліцензування банківської діяльності
  та операцій у передбачених законами випадках;
  
• складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прог­
  нозування;
  
• представляє інтереси України в центральних банках інших
  держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де
  співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;
  
• здійснює відповідно до визначених спеціальним законом
  повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснен­
  ня платежів в іноземній валюті, організовує і здійснює валют­
  ний контроль за комерційними банками та іншими кредитни­
  ми установами, які отримали ліцензію Національного банку
  на здійснення операцій з валютними цінностями;
  

• забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних
  резервів та здійснення операцій з ними та банківськими мета­
  лами;
  
• аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та
  валютних відносин;
  
• організує інкасацію та перевезення банкнот і монет та
  інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та переве­
  зення банкнот і монет та інших цінностей;
  
• реалізує державну політику з питань захисту державних
  секретів у системі Національного банку;
  
• бере участь у підготовці кадрів для банківської системи
  України;
  
• здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в
  межах своєї компетенції, визначеної законом.
  

Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощад­ними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (клірин­говими)¹.

Банки в Україні створюються у формі акціонерного това­риства, товариства з обмеженою відповідальністю або коопе­ративного банку.

Законодавство про господарські товариства та про коопера­цію поширюється на банки в частині, що не суперечить ГК та Закону «Про банки і банківську діяльність» (ч. 5 ст. 336 ГК).

Певні особливості правового статусу мають державні банки, тобто банки, сто відсотків статутного капіталу яких належать державі.

Як встановлено ч. 1 ст. 337 ГК, державним є банк, створе­ний за рішенням Кабінету Міністрів України на основі дер­жавної власності.

У законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіта­лу державного банку. Кабінет Міністрів України зобов'язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснування державного банку. Отримання висновку Національного банку України є обов'язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності.

¹ Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50% його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізова­ного ощадного банку у разі, якщо більше 50% його пасивів є вкладами фізичних осіб.


- 428 -

- 429 -

Статут та діяльність державного банку мають відповідати вимогам ГК, Закону «Про банки та банківську діяльність», інших законів України та нормативно-правових актів Націо­нального банку України.

Статут державного банку затверджується постановою Кабі­нету Міністрів України.

Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку.

Органами управління державного банку є наглядова рада та правління банку.

Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядо­вою радою державного банку.

Особливий порядок створення встановлено законом для кооперативного банку (ст. 338 ГК, ст. 8 Закону «Про банки і банківську діяльність) та банку з іноземним капіталом, тобто банку, у якому частка капіталу, що належить хоча б одному нерезиденту, перевищує 10% (ст. 21 Закону «Про банки і бан­ківську діяльність»).

Мінімальний розмір статутного капіталу на час реєстрації банку має бути повністю сплачений та не може бути менше:

• для місцевих кооперативних банків, що діють у межах
  однієї області, — 1 млн евро;
  
• для банків, що здійснюють свою діяльність на території
  однієї області (далі — регіональні), у тому числі спеціалізова­
  них ощадних та іпотечних банків, — 3 млн евро;
  
• для банків, що здійснюють свою діяльність на території
  всієї України (далі — міжрегіональні), у тому числі спеціалізо­
  ваних інвестиційних, розрахункових (клірингових), ощадних
  та іпотечних, центрального кооперативного, — 5 млн евро.
  

Національний банк встановлює вимоги щодо мінімального розміру статутного капіталу банку тільки на час створення і реєстрації банків для забезпечення стабільної діяльності банку та виконання ним банківських операцій.

Формування та збільшення статутного капіталу банку може здійснюватися виключно шляхом грошових внесків учас­ників.

Державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України відповідно до вимог Закону «Про банки і бан­ківську діяльність» та Положення про порядок створення і

- 430 -

державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженого постановою Правління Національно­го банку України від 31 серпня 2001 р. № 375 ^і.

Для державної реєстрації банку уповноважена засновника­ми особа або голова спостережної ради подає до територіаль­ного управління Національного банку за місцем створення банку такі документи:

а) заяву про реєстрацію банку, засвідчену підписом упов­
новаженої особи або голови спостережної (наглядової) ради;

б) установчий договір, підписаний засновниками (учасни­
ками) банку та засвідчений відбитком їх печатки. Підписи фізич­
них осіб — засновників (учасників) засвідчуються в нотарі­
альному порядку.

Для реєстрації державного та кооперативного банків уста­новчий договір не подається;

в) статут банку, затверджений установчими зборами (збора­
ми учасників) і підписаний головою правління банку. Статут
державного банку затверджується постановою Кабінету
Міністрів України і має відповідати вимогам Законів України
«Про банки і банківську діяльність», «Про господарські това­
риства» та інших законодавчих актів;

г) протокол установчих зборів (зборів учасників), підписа­
ний головою та секретарем зборів, у якому зазначаються місце
та дата проведення зборів, їх правочинність, порядок денний,
порядок голосування. Протокол має містити: рішення про ство­
рення банку, прийняття статуту, обрання спостережної ради
банку і ревізійної комісії, призначення голови правління (ради
директорів), головного бухгалтера та членів правління банку
(ради банку) та уповноваженої особи, відповідальної за реєст­
рацію банку в Національному банку, інші положення відповідно
до чинного законодавства України. У разі створення держав­
ного банку подається постанова Кабінету Міністрів України
про створення державного банку;

ґ) бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк пла­нує здійснювати, на поточний рік і стратегію діяльності на наступні три роки (на кожен рік окремо), що засвідчений підпи­сами засновників банку та/або головою спостережної ради;

д) відомості про склад спостережної (наглядової) ради, прав­
ління (ради директорів), ревізійної комісії;

¹ Офіційний вісник України. - 2001. - № 44. - Ст. 1991.

- 431 -

є) документи, що дають змогу зробити висновок про бездо­ганну ділову репутацію голови, його заступників та членів спостережної (наглядової) ради банку;

є) копію звіту про наслідки підписки на акції (для банку, що створюється у формі відкритого акціонерного товариства), зареєстрованого Державною комісією з цінних паперів та фон­дового ринку з доданням переліку акціонерів банку. У пере­ліку зазначаються повне найменування акціонера, його місце­знаходження, платіжні реквізити, паспортні дані (для фізич­них осіб) та кількість акцій, на які він підписався, їх загальна вартість і частка у статутному капіталі банку;

ж) угоду про передавання приміщення у власність (шляхом
дарування, продажу тощо) для розміщення банку за підписом
уповноваженої за установчим договором особи або договір орен­
ди приміщення на строк не менше ніж п'ять років у разі його
укладення;

з) документи, що дають можливість зробити висновок про
професійну придатність і бездоганну ділову репутацію голови
та його заступників, членів виконавчого органу (правління або
ради директорів) і головного бухгалтера, його заступників, кан­
дидатури яких відповідають встановленим вимогам;

и) копії платіжних документів про здійснення юридичними та фізичними особами—учасниками банку сплати внесків до статутного капіталу (подаються не пізніше ніж за 15 робочих днів до закінчення строку, встановленого Законом для розгля­ду документів (визначених цим пунктом) та державної реєст­рації банку);

і) висновки аудиторських фірм (аудиторів), що складені за підсумками проведеної за станом на конкретну дату перевірки фінансової звітності юридичних осіб—учасників банку, неза­лежно від їх організаційно-правової форми та форми влас­ності, які зобов'язані вести бухгалтерський облік і подавати фінансову звітність згідно з чинним законодавством України;

ї) фізичні особи — учасники банку, які вносять кошти до статутного капіталу банку в розмірі, що дорівнює чи переви­щує 80 тис. грн. (або в іноземній вільно конвертованій ва­люті, еквівалент якої дорівнює чи перевищує 80 тис. грн., — для фізичних осіб — іноземців), для підтвердження наявності доходів у достатньому розмірі для внесення до статутного ка­піталу банку та джерел походження цих коштів подають дові­дки Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік) (або довідку компетентного орга-

ну країни проживання іноземця про його доходи за останній звітний період (рік), або довідку банку, у якому відкрито ра­хунок, про наявність коштів на рахунку фізичної особи — іноземця на дату їх перерахування);

й) фінансову звітність юридичних осіб—учасників банку, які матимуть істотну участь у банку, за останні чотири звітних періоди (квартали), а також за станом на перше число місяця, у якому вносяться кошти до статутного капіталу банку, засвід­чені підписами керівника та головного бухгалтера (за наяв­ності посади), а також відбитком печатки юридичної особи;

к) установчі документи учасників банку (нотаріально засвід­чені копії);

л) копію свідоцтва про державну реєстрацію учасників, за­свідчену в нотаріальному порядку;

м) копію ліцензії Державної комісії з цінних паперів і фон­дового ринку на здійснення діяльності зберігача або торговця цінними паперами засновників (акціонерів), учасників банку (якщо вони здійснюють таку діяльність);

н) копію рішення органів Антимонопольного комітету Ук­раїни про надання згоди на створення відповідного банку у випадках, передбачених чинним законодавством України;

о) документи, які підтверджують ділову репутацію юри­дичних осіб-учасників банку (крім місцевого кооперативного банку), які мають істотну участь;

п) копії установчих документів власників істотної участі в юридичній особі—учаснику банку, яка матиме істотну участь у банку, засвідчені в нотаріальному порядку, їх фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квартали) та вис­новки аудиторських фірм (аудиторів) про підтвердження їх звітності за останній звітний період (квартал);

р) анкету згідно з додатком 13, заповнену фізичною осо­бою, яка має істотну участь в юридичній особі—учаснику бан­ку, який матиме істотну участь у банку;

с) документи, що підтверджують ділову репутацію фізич­них осіб—учасників банку (крім місцевого кооперативного бан­ку), які матимуть істотну участь у банку;

т) копію платіжного документа про внесення плати за дер­жавну реєстрацію банку.

Національний банк приймає рішення про державну реєст­рацію банку або про відмову в державній реєстрації банку не пізніше ніж за три місяці з часу подання повного пакета доку­ментів.


- 432 -

28 — 4-2636

- 433 -

Рішення про державну реєстрацію банку з іноземним капі­талом приймає Правління Національного банку, а про реєст­рацію інших банків — Комісія Національного банку.

Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповід­ного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи.

Національний банк України видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ним формою.

За наявності підстав, зазначених у ст. 18 Закону «Про бан­ки і банківську діяльність», Національний банк може відмови­ти в державній реєстрації банку.

Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, що надається відповідно до Закону та Положення про порядок видачі банкам банківсь­ких ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління На­ціонального банку України від 17 липня 2001 р. № 275'.

Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійсню­вати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адмініст­ративну відповідальність згідно із законами України.

Банківська ліцензія надається Національним банком Украї­ни на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують:

• наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капі­
  талу банку у розмірі, що встановлюється законом;
  
• забезпеченість банку належним банківським обладнан­
  ням, комп'ютерною технікою, програмним забезпеченням, при­
  міщеннями відповідно до вимог Національного банку Ук­
  раїни;
  
• наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами
  правління (ради директорів) банку, які мають відповідну осві­
  ту та досвід, необхідний для управління банком.
  

Національний банк України може відмовити у наданні ліцензії, якщо зазначені у цій статті умови не виконані банком протягом одного року з дати державної реєстрації банку. У такому разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується.

¹ Офіційний вісник України. — 2001. — № 34. — Ст. 1601.

- 434 -

Рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову у її наданні приймається Національним банком України протя­гом одного місяця з дня отримання повного пакета документів, зазначених у ст. 18 Закону.

Банківська ліцензія не може передаватися третім особам.

На підставі банківської ліцензії банки мають право здійсню­вати такі банківські операції:

1. приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізич­
   них осіб;
   
2. відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-
   кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих
   рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування
   коштів на них;
   
3. розміщення залучених коштів від свого імені, на власних
   умовах та на власний ризик (ч. 1 ст. 47 Закону «Про банки і
   банківську діяльність»).
   

Банк, крім зазначених операцій, має право здійснювати такі операції та угоди:

1. операції з валютними цінностями;
   
2. емісію власних цінних паперів;
   
3. організацію купівлі та продажу цінних паперів за дору­
   ченням клієнтів;
   
4. здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого
   імені (включаючи андеррайтинг);
   
5. надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань
   від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
   
6. придбання права вимоги на виконання зобов'язань у
   грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, прий­
   маючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом пла­
   тежів (факторинг);
   
7. лізинг;
   
8. послуги з відповідального зберігання та надання в орен­
   ду сейфів для зберігання цінностей та документів;
   

9) випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, век­
селів та інших оборотних платіжних інструментів;

10. випуск банківських платіжних карток і здійснення опе­
    рацій з використанням цих карток;
    
11. надання консультаційних та інформаційних послуг щодо
    банківських операцій (ч. 2 ст. 47 Закону).
    

Операції, визначені пунктами 1—3 ч. 1 ст. 47 Закону, нале­жать до виключно банківських операцій, здійснювати які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають

- 435 -

банківську ліцензію. Інші юридичні особи мають право здійсню­вати операції, визначені пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 47 Закону, на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, а інші операції та угоди, передбачені цією статтею, вони мо­жуть здійснювати у порядку, визначеному законами України. За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати такі опе­рації:

1. здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших
   юридичних осіб;
   
2. здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюджен­
   ня) державної та іншої грошової лотереї;
   
3. перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;
   
4. операції за дорученням клієнтів або від свого імені:
   

• з інструментами грошового ринку;
  

• з інструментами, що базуються на обмінних курсах та
  відсотках;
  

• з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;
  

5. довірче управління коштами та цінними паперами за
   договорами з юридичними та фізичними особами;
   
6. депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів
   власників іменних цінних паперів.
   

Національний банк України встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення операцій, визначених пунктами 1—4 ч. 2 ст. 47 Закону. Дозвіл надається, якщо:

1. рівень регулятивного капіталу банку відповідає вимогам
   Національного банку України, що підтверджується незалеж­
   ним аудитором;
   
2. банк не є об'єктом застосування заходів впливу;
   
3. банком подано план, за яким він буде здійснювати таку
   діяльність, і цей план схвалений Національним банком України;
   
4. Національний банк України дійшов висновку, що банк
   має достатні фінансові можливості і відповідних спеціалістів
   для здійснення такої діяльності.
   

Банк має право здійснювати інші угоди згідно із законо­давством України.

Національний банк України має право встановити спеціальні вимоги, включаючи вимоги щодо підвищення рівня регулятив­ного капіталу банку чи інших економічних нормативів, стосов­но певного виду діяльності, передбаченого у ст. 47 Закону.

Банки самостійно встановлюють процентні ставки та комі­сійну винагороду по своїх операціях.

§ 2. Поняття та види кредиту. Кредитний договір

В юридичній літературі під кредитними правовідносинами розуміють всі кредитні відносини, що виникають при наданні (передачі, використанні і поверненні) грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах по­вернення.

Стаття 1 Закону «Про банки і банківську діяльність» визна­чає банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржни­ка щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язан­ня на сплату процентів та інших зборів з такої суми;

Згідно з ч. 1 ст. 345 ГК кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичаль­ників) та громадян. Кредитними визнаються операції, визна­чені як такі Законом «Про банки і банківську діяльність».

Відповідно до статей 47, 49 Закону «Про банки і банківську діяльність» до кредитних відносяться наступні операції:

• розміщення залучених коштів від свого імені, на власних
  умовах та на власний ризик;
  
• організація купівлі та продажу цінних паперів за дору­
  ченням клієнтів;
  
• здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого
  імені (включаючи андеррайтинг);
  
• надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань
  від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
  
• придбання права вимоги на виконання зобов'язань у гро­
  шовій формі за поставлені товари чи надані послуги, прийма­
  ючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів
  (факторинг);
  
• лізинг.
  

Суб'єкти господарської діяльності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний.

Кредити, які надаються банками, поділяються:

за строками користування на:

а) короткострокові — до 1 року; можуть надаватися банка­ми у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у


- 436 -

- 437 -

зв'язку з витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженням коштів у відповідному періоді;

б) середньострокові — до 3 років; можуть надаватися на
оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капі­
тальних вкладень;

в) довгострокові — понад 3 роки; можуть надаватися для
формування основних фондів. Об'єктами кредитування мо­
жуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію
та розширення вже діючих основних фондів, на нове будів­
ництво, на приватизацію тощо;

за способом забезпечення на:

а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінни­
ми паперами);

б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво стра­
хової організації);

г) незабезпечені (бланкові);
за ступенем ризику на:

а) стандартні кредити;

б) кредити з підвищеним ризиком;
за методами надання на:

а) кредити, що надаються у разовому порядку;

б) кредити, що надаються відповідно до кредитної лінії.
Під кредитною лінією розуміється згода банку-кредитора на­
дати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують
заздалегідь обумовлені розміри за певний відрізок часу без
проведення додаткових спеціальних переговорів;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання,
за потребою, із стягненням комісії за зобов'язання);

за строками погашення на:

а) кредити, що погашаються водночас;

б) кредити, що погашаються у розстрочку;

в) кредити, що погашаються достроково (на вимогу креди­
тора або за заявою позичальника);

г) кредити, що погашаються з регресією платежів;

д) кредити, що погашаються після обумовленого періоду
(місяця, кварталу).

Кредити банків можуть розрізнятися також за іншими умо­вами надання, користування або погашення (ч. 2 ст. 347 ГК)

Процес банківського кредитування здійснюється на прин­ципах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільової спрямованості.

Принцип забезпеченості кредиту передбачає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичаль­ника. Принципи повернення, строковості та платності означа­ють, що кредит має бути повернений позичальником банку у визначений у кредитному договорі строк з відповідною пла­тою за його користування. Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів з конкретною ме­тою, визначеною кредитним договором.

Комерційний кредит є товарною формою кредиту, яка ви­значає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єктами госпо­дарської діяльності. Учасники кредитних відносин при комер­ційному кредиті регулюють свої стосунки і можуть викорис­товувати платіжні засоби у вигляді векселів.

Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:

• оплати боржником за векселем;
  

• передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій
  юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ);
  

• переоформлення комерційного кредиту на банківський.
  

Лізинговий кредит — це відносини між юридичними особа­ми, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладенням лізингової угоди.

Іпотечний кредит — це особливий вид відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Консорціумний кредит — це форма кредиту, що надається банківським консорціумом шляхом:

а) акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з
подальшим наданням кредиту позичальникам;

б) гарантування загальної суми кредиту провідним банком
або групою банків;

в) зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних
ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в кон-
сорціумній операції.

Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Використання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів мож­ливе з дозволу Національного банку України.

Банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись ос­новних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кре­дитоспроможність позичальників та наявність забезпечення


- 438 -

- 439 -

кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків.

Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Ви­няток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків.

Банк має право видавати бланкові кредити за умов додер­жання економічних нормативів.

Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винят­ком передбачених законом випадків.

У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банк має право видавати наказ про при­мусову оплату боргового зобов'язання, якщо це передбачено угодою.

Згідно з ч. 2 ст. 345 ГК кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредито­ром (в ч. 1 ст. 1054 ЦК ця сторона кредитного договору нази­вається кредитодавцем — В. Щ.) і позичальником у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням пись­мової форми, є нікчемним (ч. 2 ст. 1055 ЦК).

У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види за­безпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, по­рядок плати за кредит, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту (ч. 2 ст. 345 ГК).

Суб'єкти господарювання — резиденти України — відповідно до ст. 4 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» мають право на отримання кредитів від іноземних суб'єктів госпо­дарської діяльності. Кредити в іноземній валюті надаються юридичним особам-резидентам, фізичним особам-резидентам, які займаються підприємницькою діяльністю, резидентам за операціями, що здійснюються ними з використанням платіж­них карток міжнародних платіжних систем, та юридичним осо­бам-нерезидентам — банківським установам.

Позичальники погашають отримані кредити в іноземній валюті за рахунок валютних надходжень від усіх видів зовніш­ньоекономічної діяльності. Для погашення кредитів може бути використана іноземна валюта, придбана на міжбанківському валютному ринку України.

Відповідно до п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів Украї­ни від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного

- 440 -

регулювання і валютного контролю»¹ одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо термін і суми таких кре­дитів перевищують встановлені законодавством межі, потре­бують індивідуальної ліцензії Національного банку України. Згідно із встановленим порядком уповноважений банк, що має ліцензію на право здійснення операцій з валютними ціннос­тями, може залучати кредитні ресурси від іноземних банків-кореспондентів без отримання ліцензії НБУ терміном до одно­го року. Інші резиденти-позичальники повинні отримати ліцен­зію у порядку, встановленому Положенням про порядок на­дання резидентам України індивідуальних ліцензій та свідоцтв про реєстрацію на одержання кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 1995 р. № 329 (із змінами і доповненнями від 7 травня 1997 p.).

Для отримання індивідуальної ліцензії резидент-позичаль-ник (крім уповноваженого банку) повинен подати в НБУ:

а) клопотання позичальника-резидента;

б) лист уповноваженого банку на адресу Національного банку
України зі згодою на обслуговування кредиту, із зазначенням
реквізитів рахунку, на який буде здійснюватися переказ ва­
лютних коштів, та з експертним висновком банку щодо кре­
дитного проекту (у вигляді додатка до листа), підготовленого
на підставі документів позичальника, зазначених у Положенні,
а саме:

• копії свідоцтва про державну реєстрацію, засвідченої но­
  таріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реє­
  страцію, та один з примірників належним чином оформленого
  та затвердженого статуту або його копію, засвідчену нотарі­
  ально;
  
• копії кредитної угоди;
  
• техніко-економічного обгрунтування потреби в одержанні
  кредиту;
  
• розрахунків окупності кредиту;
  
• графіка погашення заборгованості за кредитом (з ураху­
  ванням процентів);
  
• висновку аудиторської організації про фінансовий стан
  позичальника;
  

- копії балансу позичальника на останню звітну дату, за­
свідченої органом державної податкової служби;

Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 17. — Ст. 184.

- 441 -

- копій контрактів, що забезпечують реалізацію кредитного

проекту;

• ліцензій чи інших дозволів на експорт продукції відносно
  цього проекту, які встановлені державними органами;
  
• інформації чи документа про забезпечення кредиту, якщо
  таке передбачено кредитною угодою.
  

Якщо резидент-позичальник є державним підприємством, йому необхідно додатково подати клопотання відповідного дер­жавного органу про отримання кредиту, а якщо кредитною угодою передбачена застава майна, письмову згоду