Geum.ru

Програма вступного випробування з соціальної педагогіки для вступників на освітньо-кваліфікаційний рівень

Вид материалаДокументы

Содержание


Соціально-педагогічна робота у сфері дозвілля
Соціальна молодіжна політика
Соціальна робота з сім’ями
Теорія та методика роботи
Вимоги до рівня сформованості знань, умінь та навичок
Критерії оцінювання
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

Соціально-педагогічна робота у сфері дозвілля

Нині спостерігається суттєве підвищення інтересу, формування принципово нового підходу не лише до культури в цілому, а й до її прикладної галузі — культурно-дозвіллєвої діяльності.

Культура розглядається як джерело, що стимулює соціально-економічний розвиток держави на всіх її рівнях, як фактор, що зумовлює та забезпечує нову якість життя, як засіб зміцнення національного руху.

Сьогодні використання дозвілля значною мірою відображає образ життя людей, позитивні і негативні їх прояви. Прийшло усвідомлення того, що раціональне використання вільного часу, дозвілля сприяє формуванню високої духовності, фізичної досконалості, задоволенню інтересів і потреб людей у спілкуванні, творчому розвитку; правильна організація дозвілля може пом’якшити соціальне напруження, навіть перевести його у більш безпечне русло.

Актуальною є проблема підготовки кваліфікованих кадрів — організаторів дозвіллєвої діяльності, і серед них найважливіше місце посідає соціальний педагог, який спрямовує свої зусилля на здійснення виховного впливу на особистість, сім’ю, окремі соціальні групи, що потребують особливої уваги та допомоги.

Метою курсу є набуття знань з історії та теоретичних основ дозвілля і дозвіллєвої діяльності, спеціальних знань для педагогічної діяльності, умінь та навичок організації дозвілля з різними віковими категоріями в умовах загальноосвітніх та позашкільних закладів, клубу, сім’ї та поза ними, в умовах потужного впливу сучасного інформаційного простору.

Підготовка майбутніх соціальних педагогів до організації дозвілля дітей, молоді і дорослого населення в різних умовах потребує розв’язання таких завдань:
  • ознайомити студентів з теоретичними основами даного курсу;
  • ознайомити з історичним аспектом дозвілля і дозвіллєвої діяльності;
  • ознайомити зі специфікою роботи з організації дозвілля з різними категоріями людей за віком, соціальним статусом, традиціями;
  • ознайомити студентів з особливостями організації дозвіллєвої діяльності в умовах різних установ і впливу сучасного інформаційного простору;
  • виробляти у студентів навички та вміння самостійної роботи з літературою з курсу;
  • навчити студентів усім етапам організації різноманітних заходів, пов’язаних із дозвіллєвою діяльністю.

На екзамен виносяться питання:

Теоретичні основи дозвілля і дозвіллєвої діяльності. Поняття “дозвіллєзнавство”, “вільний час”, “дозвілля”. Специфічні особливості дозвіллєвої діяльності. П’ять груп видів дозвілля: відпочинок, розваги, свято, самоосвіта, творчість. Рівні дозвіллєвої діяльності, що мають свою підрівневу структуру: споживання (пасивне, активне і цілеспрямовано активне), творчість (творчість для себе; творчість для себе і найближчого оточення; творчість для себе, найближчого оточення і для всіх), екстеріоризація або соціальна активність (демонстрація, пропаганда, організація діяльності). Функції (рекреаційна, комунікативна, соціальна, творча, пізнавальна, ціннісно-орієнтаційна, виховна), принципи дозвілля (системність, добровільність, диференціація, доступність та якісність дозвіллєвих послуг, відповідність дозвіллєвих послуг місцевим умовам) і педагогіки дозвілля (принцип інтересу, єдності рекреації (відпочинку і відновлення сил) і пізнання, спільності діяльності).

Гра як форма дозвіллєвої діяльності. Поняття “гра” і різні підходи до її трактування. Сутність гри. Гра у різних національних культурах. Гра та ігрова діяльність для дитини і дорослої людини. Педагогічний ефект гри. Класифікації дитячих і дорослих ігор.

Особливості методики організації дозвіллєвої діяльності молоді. Саморозвиток і самореалізація сучасної молоді у сфері дозвілля. Вимоги до організації молодіжного дозвілля. Найбільш привабливі форми дозвілля молодії людини. Переваги і недоліки молодіжного дозвілля. Структура молодіжного дозвілля. Феномен сукультурної активності молоді. Організаційні особливості дозвіллєвої діяльності молоді. Особливості методики організації дозвіллєвої діяльності дітей і підлітків.

Соціально-педагогічна робота у сфері дозвілля з сім’ями. Характеристика дозвілля сучасної сім’ї. Сучасна ситуація в організації родинного дозвілля. Робота спеціалістів дозвіллєвої сфери з проблемними дітьми. Головний принцип, особливості організації та функції сімейного дозвілля. Зміст і форми організації сімейного дозвілля.

Соціальна інфраструктура дозвілля. Заклади суспільного харчування – ресторани, харчевні, корчми, трактири, чайні; заклади ресторанного типу (власне ресторани, кафе, бари та ін.). Місця громадського відпочинку – стадіони, парки. Інфраструктура туризму – 1) заклади й організації обслуговування туристів – туристські й екскурсійні бюро, транспортні послуги, готелі, кемпінги, мотелі, ресторани; 2) власне туристські об’єкти, спеціально відібрані та включені в маршрути (пам’ятники старожитності, екзотика). Заклади рекреації та просвітництва – музеї, бібліотеки, планетарії, зоопарки, лекторії, Будинки науки та техніки тощо. Заклади мистецтва – театри, філармонії, цирки, кінотеатри. Заклади дозвілля спортивного характеру – дитячі та юнацькі спортивні школи, спортивні й рекреаційні табори, дитячі платні спортивні табори, бази відпочинку численних товариств мисливців і рибалок, літні ранчо та ін. Культурно-освітні заклади – Будинки і палаци культури, клуби, позашкільні заклади, центри дозвілля на базі шкільних помешкань. Заклади ігорного бізнесу – казино, кегельбани, зали ігрових автоматів та ін. як самостійні заклади і як їхній комплекс.


Соціальна молодіжна політика

З прийняттям декларації “Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні” від 15 грудня 1992 р. почався новий етап розвитку та розбудови оновленої держави. Молодь офіційно визначено рівноправним членом суспільства. На державному рівні визнано її проблеми і обрано напрями їх вирішення. Молодіжна політика виокремлюється з контексту соціальної й стає пріоритетним і специфічним напрямом діяльності держави. Для її реалізації створено центральний орган державної виконавчої влади — Державний комітет України у справах молоді, спорту і туризму, відкривається ряд молодіжних інституцій, розробляється і втілюється у життя законодавча база. І хоч більшість її положень поки що має декларативний характер, котрий залежить і від соціально-економічного розвитку країни, і від правової свідомості й активності самих молодих людей, акцент у нових нормативно-правових документах з проблем державної молодіжної політики робиться на молодь як специфічну демографічну групу, як дієвого учасника державотворення і, власне, молодіжної політики держави.

Молоде покоління як об’єкт і суб’єкт бере участь у соціальних перетвореннях, оскільки воно само намагається впливати на суспільне життя, згуртувавшись в об’єднання, громадські структури, і, власне, відчуває на собі вплив суспільних перетворень через політику, яку проводить суспільство стосовно молоді.

Молодь відіграє подвійну, з першого погляду, суперечливу роль: з одного боку вона активно сприяє процесу соціальних змін, а з іншого — стає його жертвою. Кількісний показник таких “жертв” залежить не лише від існуючих потреб і конфліктів, зумовлених індивідуальними й суспільними причинами, які молодь не в змозі подолати самостійно, а й від ефективної соціально-педагогічної діяльності. Саме професійна компетентність соціального педагога є тією третьою силою у соціумі, що здатна консолідувати всі сили й можливості суспільства щодо конкретного представника молодого покоління.

Відповідно до законодавчо-нормативної бази соціальний педагог сприяє ефективному застосуванню у практичній діяльності інструментів молодіжної політики, реалізовуючи їх через соціальну інфраструктуру, що функціонує у сферах соціальної роботи з дітьми та молоддю.

Основою соціально-педагогічної роботи є визнання людини найвищою цінністю. Соціальний педагог орієнтує свою діяльність не на одночасну допомогу всім класам суспільства, а на конкретну допомогу людині, що потребує опікування з боку держави. Навчити молоду людину бути самодостатньою у вирішенні особистих проблем, створити умови і гарантії для її позитивної самореалізації — ось спільне завдання соціального педагога і державних органів з реалізації державної молодіжної політики, і зокрема курсу “Соціальна молодіжна політика”.

На екзамен виносяться питання:

Завдання та напрями реалізації соціальної молодіжної політики в Україні. Поняття “соціальна молодіжна політика”. Провідні завдання соціальної молодіжної політики: вивчення становища молоді, створення необхідних умов для зміцнення правових та матеріальних гарантій щодо здійснення прав і свобод молодих громадян, діяльності ссылка скрыта для повноцінного соціального становлення та розвитку молоді; допомога молодим людям у реалізації й самореалізації їх творчих можливостей та ініціатив, широке залучення юнаків і дівчат до активної участі у національно-культурному відродженні українського народу, формуванні його свідомості, розвитку традицій та національно-етнічних особливостей; залучення молоді до активної участі в економічному розвитку України; надання державою кожній молодій людині ссылка скрыта по ссылка скрыта, ссылка скрыта, духовному і фізичному розвитку, ссылка скрыта; координація зусиль усіх організацій та соціальних інститутів, що працюють з молоддю.

Визначення законодавством України державної молодіжної політики в Україні щодо освіти, соціально-політичної, економічної галузей, розвитку духовного, культурного, фізичного потенціалу молоді та функціонування молодіжних організацій.

Наукові підходи до змісту поняття “молодь”: визначення молоді та молодіжного віку. Молодь як специфічна соціально-демографічна група, яка посідає особливе місце в соціальній структурі суспільства та відіграє значну роль у громадсько-політичному житті держави.

Три аспекти поняття “молодь” з позиції науковців, які вивчають проблеми молодіжних субкультур та соціології молоді: як визначений біологічний вік; як певний стан, обумовлений соціально-культурними критеріями; як певну групу чи покоління з притаманними їй цінностями.

Розподіл окремими вченими вікового етапу молодості на окремі періоди, виходячи з рівня соціального дозрівання молодих людей, а також їхнього ставлення до різних інститутів суспільства: підлітковий – 11(12)-14 років, юнацький – 15-17(18), молодіжний – 18-35 років.

Соціальний статус молоді, пов’язаний із її діяльністю: навчанням або роботою. Дві великі групи молоді: молодь, яка навчається (учні та студенти, магістранти, аспіранти), робітники та службовці. Частина молоді, що поєднує навчання (вечірні школи, заочне, дистанційне навчання) з роботою. Особливий юридичний статус в Україні підлітків, що працюють (15-18 років), надання їм певних пільи (скорочений робочий день та додаткові дні відпустки).

Механізми розв’язання соціальних проблем молоді в Україні. Соціальні проблеми, що потребують свого вирішення на шляху соціального становлення молоді, у всіх сферах її життєдіяльності: проблема бідності молоді, молодіжне працевлаштування, забезпечення житлом, освіта, стан здоров’я, подолання правопорушень. Особливаактуальність законодавчої підтримки студентської молоді у трьох напрямах: розмір студентських стипендій, студентські гуртожитки, студентська сім’я. Допомога у діяльності Студентських соціальних служб як один із дієвих напрямів запровадження державних соціальних програм, спрямованих на соціалізацію та адаптацію студентської молоді.

Напрями діяльності відділів у справах сім’ї та молоді облдержадміністрацій щодо реалізації соціальної молодіжної політики. Реалізація державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї відділами, визначеними Міністерством України у справах сім’ї, молоді та спорту, виконання функцій уповноважених органів: 1) розвиток сімейних форм влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; 2) робота з дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування (встановлення над дітьми опіки, піклування, усиновлення дітей; 3) оздоровлення та відпочинок дітей; 4) забезпечення зайнятості та підтримка молодіжного підприємництва, сільської молоді, інвалідів; 5) підтримка молодіжного руху; 6) підтримка обдарованої молоді; 7) формування здорового способу життя та профілактика негативних явищ у молодіжному середовищі; 8) попередження насильства в сім’ї; 9) соціальна підтримка сімей, які опинились у складних життєвих обставинах; 10) гендерна політика; 11) протидія торгівлі людьми.

Система державних закладів, які займаються соціальним обслуговуванням молоді. Створення системи державних соціальних закладів в Україні за умов старої політичної системи. Успадкування системи великих стаціонарних (інтернатних) закладів, в основу якої закладів були закладені ідеї колективного виховання та колективного захисту. Розвиток у сучасній Україні системи нестаціонарних закладів для соціального обслуговування за місцем проживання молоді із функціональними обмеженнями, а також сімейні форми догляду за дітьми та молоді, які залишилися без батьківського піклування.

Низка державних соціальних служб, якими можуть користуватися молоді люди з функціональними обмеженнями – залежно від віку та стану здоров’я. Обслуговування інвалідів молодого віку територіальними центрами, будинками-інтернатами, центрами соціальної, соціально-психологічної і професійної реабілітації.

Створення в останні роки в Україні мережі державних реабілітаційних закладів і установ (майже 600), які підпорядковані системі Мінпраці та соцполітики, МОН, Міністерству охорони здоров’я, Міністерству сім’ї, молоді і спорту або створені громадськими організаціями інвалідів. Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів, який відкрився у 2001 році в смт. Лютиж Київської області, як базовий центр професійної реабілітації.

Проблеми молоді, що перебувають у центрі уваги різних відомств і державних соціальних служб: загальноосвітні школи та професійні училища соціальної реабілітації; центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх; спеціалізовані соціальні служби підтримки сім’ї.

Соціальна робота з сім’ями як пріоритетний напрям діяльності державних служб для дітей, сімей та молоді. Служби соціальної підтримки сімей “Родинний дім”, Служби психологічної допомоги “Телефон Довіри”, кризові центри соціально-психологічної допомоги, центри соціально-психологічної реабілітації дітей та молоді з функціональними обмеженнями, мобільні консультативні пункти соціальної роботи у сільській та гірській місцевості, консультативні пункти для ін’єкційних споживачів наркотиків “Довіра”, служби соціального супроводу неповнолітніх та молоді, які знаходяться у місцях позбавлення волі та повернулися з них, служби вторинної зайнятості молоді тощо.

Створення в останні роки в Україні системи соціальної адаптації для людей, які звільняються з місць позбавлення волі. Відсутність спеціалізованих соціальних служб для людей, які живуть з ВІЛ/СНІД. Обслуговування цієї групи клієнтів соціальної роботи іншими соціальними закладами — для молоді, сімей, дітей-інвалідів тощо.

Зміни та потреба у розвитку – організаційного, правового, кадрового – системи соціальних служб в Україні. Основні недоліки цієї системи – фрагментарність, орієнтованість на стаціонарний догляд, відсутність безперервності у наданні послуг конкретним групам клієнтів.


Теорія та методика роботи

з дитячими та молодіжними організаціями

Масштаб і динаміка соціальних перетворень в Україні обумовили докорінні зміни в діяльності існуючих та новостворених дитячих, юнацьких та молодіжних організацій. Незалежно від статусу організації соціальний педагог має бути готовий як до співпраці з дитячо-молодіжними організаціями, так і до безпосередньої роботи по вдосконаленню діяльності конкретної організації, концентруючи свої зусилля на здійсненні процесу інтеграції всіх мікросистем в одну виховну систему, створюючи умови взаємодії цих мікроструктур, контролюючи результативність такої взаємодії, коректуючи виховний вплив на формування особистості дитини, підлітка, молодої людини.

Підвищення ефективності соціально-виховної діяльності соціального педагога саме в цьому напрямку є об’єктивною потребою сьогодення, бо саме молодь вирішує майбутнє держави, а її ідеологічна спрямованість, активність, досвід громадської діяльності дає можливість розвинути роботу в організації, де діти, молоді люди працюють за власним бажанням, без примусу.

Основні завдання курсу:
  • ознайомити студентів з історією дитячо-молодіжного руху в Україні;
  • вивчити досвід діяльності дитячо-підліткових та молодіжних громадських організацій;
  • ознайомити з основними типологіями неформальних підліткових, молодіжних об’єднань і груп та особливостями їх діяльності;
  • опанувати форми та методи соціально-виховної роботи в дитячих та молодіжних організаціях, об’єднаннях та групах різного спрямування.

На екзамен виносяться питання:

Особливості сучасних дитячих громадських організацій в Україні. Поняття “дитяча громадська організація”. Особливості розвитку сучасних дитячих організацій в Україні: різноманітність організацій; відмова об’єднань, організацій від масового охоплення дітей; інтенсивність дитячого руху є неоднаковою в різних регіонах, областях, містах, селах; створення досвіду взаємодії, координація зусиль між різними дитячими рухами, організаціями. Принципи сучасної дитячої організації, яких вона повинна дотримуватись у своїй діяльності (Р. Литвак): гуманізації, свободи вибору, самореалізації, взаємодії дітей і дорослих, соціально-педагогічної захищеності дітей, романтики та гри в діяльності. Основні функції: розвивальна, орієнтаційна, компенсаторна.

Різноманітність сучасного дитячого руху в Україні, представлена кількома групами дитячих громадських організацій, виходячи з характеру та спрямованості їх діяльності:
  • організації, які орієнтовані на комплексне виховання та саморозвиток особистості дитини – піонерські, скаутські, козацькі;
  • організації, в яких є домінуючий напрям діяльності — екологічні, туристичні, спортивні, військово-патріотичні;
  • організації, які орієнтуються на навчальну діяльність – шкільні, учнівські.

Характеристика молодіжного руху в Україні. Збільшення впродовж 90-х років XX століття і на початку XXI століття кількості громадських молодіжних організацій в Україні. Сучасний молодіжний рух в Україні представлений як організований рух та неформальна молодіжна ініціатива, як своєрідна “молодіжна культура”, яка включає в себе різноманітні напрямки, течії та вияви активності молоді.

Поняття “молодіжний рух”. Групи громадських молодіжних організацій: студентські громадські організації; припартійні громадські молодіжні організації; громадсько-політичні молодіжні організації; національні молодіжні організації; наукові та професійно спрямовані молодіжні організації; літературно-мистецькі та культурологічні організації; релігійні організації молоді; екологічні молодіжні організації; туристичні молодіжні організації; спортивні та військово-патріотичні організації молоді; соціально-спрямовані молодіжні організації.

Бази створення дитячих і молодіжних організацій. 1. Навчальні заклади: загальноосвітні і спеціалізовані школи різного типу, школи-інтернати, дитячі будинки, будинки для дітей-інвалідів, школи санаторного типу. 2. Позашкільні навчально-виховні заклади: палаци, будинки і центри дитячої творчості, ДЮК за місцем проживання, центри науково-технічної творчості, туристично-краєзнавчі центри, еколого-натуралістичні центри, центри позашкільної освіти, центри естетичного виховання учнівської молоді тощо. 3. Соціальні служби молоді: центри соціальних служб для дітей та молоді, обласні, міські й районні центри молодої сім’ї; соціальні притулки для дітей та підлітків, соціально-реабілітаційні центри для неповнолітніх.

Проведення виховних заходів чіткої спрямованості, що базується на типі установи (психолого-педагогічні центрі, педагогічно-реабілітаційні центрі, організаційно-методичні служби, приймальники-розподільники для дітей і підлітків, спецінтернати, спецПТУ) та психолого-педагогічних особливостях утримуваних дітей та підлітків через відсутність сталого колективу дітей та юридично-правові обмеження в їх утриманні і відповідно відсутність у дитячо-молодіжних організацій статусу формальних.

Методика роботи з членами неформальних об’єднань в освітній установі. Досвід роботи з членами неформальних об’єднань в освітній установі поза школою, в спеціальних центрах (Німеччина); міжнародний досвід шкіл, що функціонують в контексті гуманітарної парадигми, особистісно-зорієнтованої освіти (Німеччина, Росія, Франція); досвід роботи з молоддю в клубах, розробленій Нечаєвим Сергієм Олександровичем (Росія, Смоленськ, 2009).

Методика включає: загальну педагогічну діагностику учнів освітньої установи, індивідуальну співбесіду з підлітком-членом неформального об’єднання, його поглиблену діагностику з подальшою організацією цілеспрямованої, комплексної, систематичної діяльності в процесі навчально-виховних та позашкільних заходів щодо переорієнтації його інтересів з а-, антисоціальних на просоціальні..

Робота з підлітками з неформальних молодіжних об’єднань на основі глибокого вивчення особистості – діагностування її актуального стану, можливих перспектив розвитку, орієнтацію на сукупність трьох напрямів: психологічного, соціального, педагогічного з метою переорієнтації на просоціальний життєвий шлях.

Система робота в освітній установі з підлітками-членами неформальних молодіжних об’єднань. Форми роботи: індивідуальна, мікрогрупова, групова, колективна (у класі, шкільному клубі).

План роботи класного керівника на навчальний рік, що повинен включати систему заходів, які відображають профілактику залучення підлітків в неформальні молодіжні об’єднання (первинну профілактику) і спеціальну роботу з членами неформальних молодіжних об’єднань, сприяючи їм в переорієнтації з а-, антисоціальній діяльності на просоціальну (вторинну профілактику). використання механізмів дезорганізації (руйнування структури асоціальної групи) і реорганізації (зміни спрямованості групи). Три компоненти процесу переорієнтації: етап групової автономії, етап лідерської реорганізації, злиття групи з колективом клубу, класу.

Показники ефективності роботи педагогічного колективу з підлітками-членами неформальних молодіжних об’єднань, зорієнтовані на: сформованість емоційно позитивного ставлення до себе, інших людям, до реального світу; оптимістичної життєвої позиції; сформованість позиції рефлексії і уміння усвідомлювати свої здібності і якості; стійкої орієнтації на гуманістичні цінності; високий рівень розвитку самоповаги при адекватній самооцінці; здатності вирішувати проблеми власного розвитку і брати на себе відповідальність; здатності встановлювати адекватні стосунки з оточуючими; сформованість сфери позитивних інтересів; здатність здійснювати просоціальний вибір; готовність до самоосвіти, самовиховання.

Розробка траєкторії соціально-педагогічного супроводу для кожного учня-члена неформального молодіжного об’єднання, що включає план роботи з конкретним учнем і його найближчим оточенням, ураховує анамнез, специфіку стилю родинного виховання.


Методика соціально-педагогічного супроводу молодіжних організацій та об’єднань. Поняття “соціальний супровід”. Мета соціального супроводу. Ролі функціонерів, посередників між владою і молодіжними організаціями, які виконують соціальні педагоги. Завдання соціального педагога – формувати у молодих людей соціальну компетентність, вирішувати виховні завдання і здійснювати педагогічний супровід просоціальної і корекцію асоціальної діяльності.

Соціально-педагогічний супровід молодіжних організацій і об’єднань як важлива умова для розвитку ініціативності, й активності молодої людини. Завдання соціально-педагогічного супровіду молодіжних організацій: інформаційних, організаційно-методичних, координаційних.

Основні періоди розвитку дитячого і молодіжного руху в Україні. Три основні періоди в історії дитячого та молодіжного руху (Р. Охрімчук)::
  • перший (початок XX ст. – середина 20-х років для радянської України і кінець 20-х років XX ст. для Західної України) – період становлення і масового розвитку різноманітних громадських структур дитячого та молодіжного руху;
  • другий (середина 20-х років для УРСР і з початку 40-х років для Західної України, Буковини, Закарпаття до середини 80-х років XX ст.) – період діяльності в дитячому та молодіжному русі лише двох організацій – комсомольської та піонерської, які виконували в дитячому та молодіжному середовищі роль громадської молодіжної та дитячої організації, філії комуністичної партії та здійснювали державні функції;
  • третій (із середини 80-х років XX ст. і донині) – період відродження в українському дитячому та молодіжному русі різноманітності громадських об’єднань, становлення державних структур, що займаються створенням та реалізацією молодіжної політики, упровадженням необхідної правової бази розвитку молодіжного та дитячого руху.

Основні наукові підходи до класифікації дитячих та молодіжних організацій. Аналіз наукових підходів (М. Головатий, В. Головенько, О. Корнієвський, Р. Литвак, Ю. Поліщук та ін.) щодо термінологічних понять “громадська організація”, “дитяча громадська організація”, “молодіжна громадська організація”. Три аспекти трактування громадських дитячих та молодіжних організацій: нормативно-правовий як легалізовані об’єднання громадян певного віку (6-18 років для дитячих та 14-35 років для молодіжних), які створюються та діють на основі спільних інтересів; соціологічний як самостійний соціально-виховний інститут з організованою системою соціальних зв’язків, норм, цінностей та ідеалів; соціально-педагогічний як спеціально організована соціально-педагогічна система, в умовах якої відбувається соціальне виховання та соціалізація підростаючого покоління.

Класифікація молодіжних організацій в Україні. Закон України “Про молодіжні та дитячі громадські організації”. Характеристика понять “дитячі” та “молодіжні громадські організації”. Типології дитячих та молодіжних громадських організацій за статусом та основними (ведучими) показниками (за А.Й. Капською): 1. Формальні та неформальні, тобто юридично зареєстровані чи ні. 2. Відповідно до територіальної розповсюдженості: а) всесвітні дитячо-молодіжні організації; б) всеукраїнські дитячі та молодіжні організації; в) регіональні організації; всі ці типи організацій пройшли реєстрацію та акредитацію і мають відповідний статус. 3. Молодіжні секції при політичних партіях, релігійних організаціях та творчих спілках. 4. Неформальні групи та об’єднання, що діють на основі спільних інтересів. 5. Заборонені об’єднання в Україні та державах СНД. Групи за їх спрямованістю та інтересами (за М.А. Морозовою): 1) молодіжні організації як цілком деполітизовані структури, до яких у її склад входять організації та особи, які мають різні ідейні, політичні позиції; 2) молодіжні організації, що мають широку ідейну платформу, але поєднують молодь, яка має приблизно однакову орієнтацію; 3) молодіжні організації як високо політизована, організаційно міцна структура, яка тісно пов’язана з певною політичною партією; 4) молодіжні організації, які не орієнтуються ні на які “дорослі” структури (партії, рухи, об’єднання), мають власні програми, статут, політичні завдання, цілі та ін. І таким чином є своєрідними партіями; 5) молодіжні організації, що не мають практично ніякої політичної основи, які зайняті в основному розв’язанням соціально-економічних, культурно-мистецьких, побутових проблем молоді. Типологія дитячих та юнацьких громадських організацій (за Н.П. Волковою): 1) молодіжні організації, зорієнтовані на вирішення політичних проблем; 2) молодіжні організації, зосереджені на вирішенні соціальних проблем; 3) молодіжні організації, що займаються вивченням історії, фольклору, етнографії народів України; 4) молодіжні благодійницькі організації; 5) релігійні молодіжні організації; 6) дитячі громадські організації. Поділ дитячих організацій, які зараз існують в Україні, на дитячі об’єднання і дитячий рух.

Сучасна модель роботи соціального педагога з громадськими дитячими та молодіжними організаціями. Модель професійної діяльності соціального педагога з громадськими дитячими та молодіжними організаціями, яка має такі складові: об’єкт діяльності (громадські дитячі та молодіжні організації); суб’єкт діяльності (соціальний педагог); мета діяльності (сприяння створенню та функціонуванню громадських дитячих та молодіжних організацій та перетворенню їх на ефективний соціально-виховний інститут); функції соціального педагога (діагностична, прогностична, консультативна, захисна, профілактична, соціально-перетворювальна, організаційна); напрями роботи соціального педагога (проведення соціально-педагогічної діагностики; здійснення профілактичної діяльності; надання соціально-педагогічної допомоги членам організації; сприяння соціально-педагогічній діяльності громадської організації; надання допомоги керівництву організації у створенні і реалізації спеціальних програм і проектів; налагодження взаємодії дитячих та молодіжних організацій з іншими соціальними інститутами, адміністративними органами; сприяння формуванню колективу в організації); зміст, форми та методи роботи, які визначені в рамках кожного з напрямів.

Основні напрями і форми діяльності соціального педагога у дитячо-молодіжній організації. Кваліфікаційна характеристика соціального педагога про основні напрями діяльності соціального педагога в дитячо-молодіжній організації: педагогічний (педагогічна терапія, педагогічне консультування і захист, сприяння розвитку обдарованих дітей та молоді, етнічно-релігійний захист тощо); соціально-правова (профілактика правопорушень, соціальна підтримка різних категорій та груп-членів дитячо-молодіжних організацій, соціально-реабілітаційна діяльність); психологічна (консультативно-посередницька, охорона здоров’я та пропаганда здорового способу життя, медико-реабілітаційна допомога), культурно-дозвіллєва (організація діяльності членів молодіжної ор­ганізації та широкого загалу). Форми виховної роботи в дитячо-молодіжних організаціях: індивідуальні та групові, великі масові заходи.


Вимоги до рівня сформованості знань, умінь та навичок


Цикл професійно-орієнтованої підготовки повинен забезпечити формування знань щодо особливостей педагогічної та соціально-педагогічної роботи з усіма віковими категоріями та верствами населення; сутності психолого-педагогічних теорій виховання й освіти певних вікових категорій; головних законів, закономірностей, методик, технологій загального розвитку, освіти, становлення людини як особи культурної, цивілізованої, вільної, духовної, моральної, освіченої; нормативно-правового забезпечення вирішення соціальних проблем девіантної поведінки підлітків і молоді; впливу соціальних, мікросоціальних, психологічних, медико-біологічних факторів на формування девіацій та видів соціальних проблем, спричинених різними видами девіантної поведінки; шляхів розв’язання та попередження виникнення конфліктів та стресових станів у процесі спілкування; індивідуальних особливостей людей з обмеженими можливостями та закономірності вирішення питань працевлаштування, організації побуту клієнтів соціальних служб; характеру взаємодії людини і природи, явищ і подій суспільного життя.

Вивчення вказаного циклу дисциплін передбачає формування умінь використовувати різні стратегії і соціальні технології у розв’язанні проблем девіацій, доцільно підбирати форми і види роботи з групами девіантної поведінки; керувати конфліктом і стресовими афектами; здійснювати різні види консультування і корекції міжособових відносин, сприяти соціальній адаптації особистості, надавати допомогу в соціальній реабілітації різним категоріям населення, виробляти спільно з клієнтом стратегію і шляхи подолання його проблем, аналізувати запити і проблеми клієнтів з метою встановлення пріоритетів роботи; використовувати краєзнавчі об’єкти як джерела знань.

Цикл професійно-орієнтованої підготовки майбутніх соціальних педагогів націлений на формування національної свідомості, духовного збагачення особистості, збереження і відродження історії, культури, природи України, а також передбачає обов’язкове володіння високою культурою професійних дій, ґрунтовними теоретико-практичними знаннями, творчим педагогічним мисленням.

Вступник повинен знати:
  • наукові та культурні досягнення світової цивілізації з об’єктивною оцінкою різних культур, релігій, прав, народів і людини, ідеї збереження миру;
  • процеси і явища, які відбуваються у суспільстві та природі, розуміти можливості сучасних наукових методів пізнання природи, суспільства, особистості і володіти ними на рівні, необхідному для вирішення завдань, які виникають при виконанні професійних функцій;
  • основні напрями і перспективи оновлення і розвитку національної освіти і педагогічної науки, засоби і способи збору і систематизації, узагальнення і використання інформації, проведення дослідницької та методичної роботи за фахом, підготовки інформаційних і науково-методичних матеріалів;
  • розвиток педагогічної та соціально-педагогічної думки в Україні від найдавніших часів до наших днів; педагогічний потенціал національно-культурних традицій народу,
  • програмні завдання в галузі освіти та основні напрями їх реалізації; сутність понятійно-термінологічного апарату педагогіки та соціальної педагогіки;
  • основи процесу виховання як особистісно-соціального феномену; нові вітчизняні і прогресивні зарубіжні технології навчання й виховання для забезпечення виходу української освіти на європейський і світовий рівень;
  • основи організації і здійснення навчального процесу як основного механізму формування особистості; шляхи забезпечення варіативності і безперервності освіти в Україні, її диференціації та інтеграції; основні змістові лінії Державного стандарту згідно з фахом майбутнього спеціаліста.


Вступник повинен уміти:
  • науково аналізувати соціально значущі проблеми та процеси;
  • використовувати наукові методи у різних видах педагогічно-професійної та навчально-освітньої діяльності;
  • планувати соціально-педагогічну діяльність;
  • формувати суб’єкт-суб’єктні виховуючі відносини з учнями в процесі навчально-виховної діяльності у різних типах загальноосвітніх закладів;
  • аналізувати і оцінювати зміст навчально-виховного матеріалу;
  • використовувати набуті знання, прогресивні технології та різноманітні інновації у соціально-педагогічному процесі;
  • самостійно здобувати нові знання, контролювати і коригувати зроблене;
  • має бути підготовленим до активної творчості, професійної і соціальної діяльності, яка б сприяла прогресу суспільного розвитку;
  • володіти сучасною методологією обґрунтування рішень і вибору стратегії діяльності з урахуванням загальнолюдських цінностей, особистісних, громадських і суспільних інтересів;
  • висловлювати та обґрунтовувати свою позицію з питань ціннісного ставлення до суспільних і культурних явищ;
  • реалізувати наукові та культурні досягнення світової цивілізації з об’єктивною оцінкою різних культур, релігій, прав, народів і людини, ідеї збереження миру.

Критерії оцінювання


Загальна оцінка відповіді на вступному випрбуванні кожного студента є комплексною, яка враховує всі сторони його виступу: теоретичні знання, уміння застосовувати їх у розкритті соціально-педагогічних технологій та реалізовувати у практичних завданнях згідно навчального плану спеціальності “Соціальна педагогіка.

При оцінюванні відповіді враховується також творчість і якість у виконанні третього й четвертого питання екзаменаційного білету.

Оцінка “відмінно” ставиться, коли:
  • студент впевнено відповідає на теоретичне питання білету;
  • демонструє глибокі, міцні, системні знання у розкритті соціально-педагогічних технологій;
  • студент уміє застосувати набуті знання при виконанні творчих завдань, вміє виявляти та відстоювати особисту позицію;
  • на високому рівні демонструє аналітичні, прогностичні, проективні, рефлексивні, комунікативні вміння та навички, які є необхідними у науковій та практичній роботі соціального педагога.

Оцінка “добре” ставиться за таких умов, коли:
  • студент при відповіді на питання виявляє знання істотних ознак понять, соціально-педагогічних явищ та зв’язків між ними, вміє пояснити основні закономірності явища;
  • на достатньому рівні демонструє аналітичні, прогностичні, проективні, рефлексивні, комунікативні вміння та навички, які є необхідними у науковій та практичній роботі соціального педагога.

Оцінка “задовільно” ставиться, коли:
  • студент не впевнено відповідає на теоретичне питання білету;
  • відтворює основні навчально-методичні знання, проте володіє лише елементарними вміннями;
  • відчуває помітні труднощі при виконанні творчих соціально-педагогічних завдань, втрачає розуміння сутності соціально-педагогічного явища при зміні деяких складових.

Оцінка “незадовільно” ставиться, коли:
  • студент демонструє уривчастість або відсутність знань, плутається у поняттях прояв знань відбувається лише за допомогою викладача;
  • практичне завдання виконується фрагментарно, характеризується лише початковими уявленнями про предмет дослідження;
  • на недостатньому рівні демонструє аналітичні, прогностичні, проективні, рефлексивні, комунікативні вміння та навички, які є необхідними у науковій та практичній роботі соціального педагога.