Законы и практика сми в одиннадцати демократиях мира

Вид материала

Закон

Содержание Свобода преси по європейській конвенції про права людини

Подобный материал:

• Практика использования сми в ходе информационно-психологического обеспечения силовой, 98.99kb.
• Экономическая система социального государтва, 255.93kb.
• Анализ упоминаемости в сми ромир и конкурентов Обзор сми за 16 июля 2009 год, 901.12kb.
• Среда деятельности сми, 1016.63kb.
• Конкурс для сми по экологии, 30.14kb.
• Лекция 14. Заключительные замечания Вэтом цикле лекций мы рассмотрели восемь из одиннадцати, 208.99kb.
• Законы эволюции вселенной часть движение фотонов вблизи тел, 227.77kb.
• Динамика Этнополитического конфликта в современных демократиях (теоретико-методологический, 320.56kb.
• Задача курса познакомить студентов со спецификой функционирования современных сми;, 269.35kb.
• Вопросы по курсу философии, 19.15kb.

Глава 2 Закону про свободу преси перелічує сім пунктів, за якими урядова інформація не підлягає розголошенню, і наділяє праламент повноваженнями приймати закони, що обмежують громадський доступ до інформації у вказаних семи сферах суспільного життя. 1980 року парламент прийняв новий Закон про державну таємницю, який доповнює загальні правила доступу кількома винятками. До секретних сфер державної діяльності відносяться державна безпека, зовнішня та внутрішня політика, кримінальні розслідування, приватне життя та фінансовий стан громадян.

Будь-яка особа, що отримала відмову в наданні інформації, має право вимагати письмове пояснення офіційного органу про причини відмови, їй зобов'язані також пояснити її права на апеляцію аж до Вищого адміністративеого суду. Суди суворо формально підходлять до таких ситуацій в часто виносять рішення на користь тих, хто запрошує інформацію. На практиці, якщо в доступі до конкретного документу могло бути відмовлено, вимога письмово роз'яснити причини відмови часто приводить до зміни позиції офіційного органу.

Доступ громадськості до офіційної інформації знаходиться під наглядом Омбудсмена, що призначається парламентом. Скарги на адресу чиновників, які діють протизаконно (наприклад, таких, що лишили запит без відповіді протягом доби без пояснення причин), часто тягнуть за собою втручання Омбудсмена, отже, цей порядок добре відомий і шанованих державними та муніципальними органами, незважаючи на те, що державним службовцям випадає велика кількість додаткової роботи.

Хоча описана система діє в цілому досить задовільно, у Швеції, так само як і в будь-якій країні, урядом вживаються спроби приховати деякі проблеми для уникнення критики з боку громадськості. Один приклад стосується так званої справи Бофорса. У 80-х роках у пресі з'явилося повідомлення про те, що Борфос, найкрупніший виробник озброєння у Швеції, домігся контракту з індійським урядом шляхом хабарництва. На прохання індійського уряду шведська сторона доручила Національному аудиторському управлінню провести перевірку. У звіті, що містив результати перевірки, було зроблено висновок, що жоден шведський закон не був порушений, хоча перевірка підтвердила, що грошові засоби були сплачені Бофорсом невстановленим особам. Посилаючись на Закон про банківську таємницю, уряд Швеції засекретив деякі розділи звіту. У жовтні 1989 року індійська газета надрукувала фрагменти з неопублікованих розділів звіту, які, судячи з усього, підтверджували, що значні грошові суми були незаконно перераховані на анонімні рахунки швійцарського юанку. Під тиском громадськості шведський уряд кінець кінцем повністю опублікував доповідь у травні 1990 року.

14.2. Розголошення секретної інформації

Хоча за розголошення секретної інформації з порушенням Закону про державну таємницю урядові чиновники можуть бути притягнені дол відповідальності, на практиці вони фактично захищені від переслідування за розкриття інформації пресі, за винятком обмежених випадків, коли таке розголошення може являти загрозу національній безпеці [5]. Ці привілеї називаються «свобода розповсюдження інформації». Вони забезпечені сильним захистом конфіденційності журналістських джерел інформації. Тобто якщо урядовий службовець розкриє пресі інформацію з порушенням Закону про державну таємницю, ні він, ні відповідальний редактор не будуть притягнені до відповідальності, якщо тільки інформація не загрожує національній безпеці або іншим важливим державним інтересам.

Якщшо ж така небезпека існує, до відповідальності можуть бути притягнені не лише джерело та відповідальний редактор (причому останній може бути примушений розкрити ім'я джерела, якщо воно відомо), але й інші співробітники засобу масової інформації, що відповідають за публікацію [6]. Відомо кілька таких випадків: у середині 70-х років була велика справа щодо звинувачення співробітника Бюро розслідувань у шпигунстві та двох журналістів у розголошенні секретної інформації про Бюро.

15. Доступ до судових слухань та публікація судових матеріалів

За шведським законодавством, судові слухання звичайно відкриті для преси та громадськості, хоча в залі суду заборонено зйомку. У шведському праві немає таких понять, як неповага до суду або позбавлення слова прсутніх.

Тим не менш, згідно з прийнятим пресою Етичним кодексом, імена обвинувачуваних у кримінальних справах не підлягають розголошенню доти, доки це не відповідатиме суспільним інтересам. При цьому слід відзначити, що висвітлення пресою судових процесів на так інтенсивне, як у багатьох інших країнах.

Існує ризик, що відсутність чітких правових регламентацій у цій галузі може призвести до порушення прав підсудних на справедливий суд. Однак досі така проблема не виникала, ймовірно, тому, що кримінальні справи у Швеції розглядаються професійними суддями, які в меншій мірі підлягають впливу засобів масової інформації, ніж присяжні.

16. Доступ до парламентських засідань та публікація парламентських матеріалів

Доступ до парламентських засідань регулюється тими ж принципами, що й доступ громадськості до офіційних документів (див. розділ 14). Якщо загальні засідання парламенту відкриті для громадськості, то засідання парламентських комісій проходять закрито. Комітети можуть не оголошувати документів під час своєї роботи. але вони повинні подавати їх під час внесення пропозицій. Парламент може засекретити тільки ту інформацію, яка вказана в Законі про державну таємницю. На ведення репортажів про роботу парламенту немає ніяких обмежень, в тому числі немає й поняття неповаги до парламенту.

17. Комернційна таємниця та доступ до інформації, що належить приватним особам

Хоча принцип доступу громадськості до офіційної інформації має давні традиції і може слугувати гарантією отримання урядової інформації, що не має рівних у світі, в той же час у Швеції немає законодавства, що зобов'язує приватних осіб, компанії, об'єднання та асоціації подавати інформацію про свою діяльність. Ця сфера громадських стосунків регулюється приватними угодами між сторонами, що беруть у них участь, або цивільним законодавством, таким, як закони про працю.

Законодавства, яке захищає «інформаторів» у приватному секторі, немає. Частково вони захищені Законом про свободу преси, який встановив, що коли вони надають інформацію анонімно або на тій умові, що їх імена повинні лишитися в секреті, газетам забороняється розкривати це джерело. Незважаючи на це, в законодавстві немає обмежень на спробі роботодавцяя проводити розслідування проти своїх службовців з метою пошуку джерела втрати інформації.

1988 року уряд запропонував прийняти Закон про комерційну таємницю, який містив низку протиріч. Крім усього іншого, проект передбачав санкції для співробітників, що розголошують інформацію про роботодавця, навіть таку, що містить відомості про суспільно небезпечні дії. Проект переслідував мету захистити компанії від незаконної конкуренції, але багато хто побачив у ньому спосіб змусити робітників замовкнути й обмежити їх права в боротьбі за поліпшення умов праці, проти забруднення навколишнього середовища та незаконних дій адміністрації компаній. В результаті маси протестів до проекту було внесено поправки, що дозволяли розкривати серйозні правопорушення керівництва компаній, але основний зміст лишився старий, і закон було схвалено парламентом 1989 року.

За останні роки у Швеції найвідомішим «інформатором» був цивільний інженер Інгвар Братт. Коли Братт працював на фірмі виробника озброєння Бофроса, він передав пресі документи про незаконні поставки зброї до Індії. Братт став символом опору запропонованому Законові про комерційну таємницю, невдовзі відомому як «Закон Братта». Експерти не дійшли одностайно думки, чи повинен Братт бути засуджений за законом за передання інформації. Хоча новий закон ще жодного разу не застосовувався проти «інформаторів», він може мати стримуючий ефект.

1990 року Комітет із законодавства зробив пропозицію про те, щоб конституційний захист, наданий Законом про свободу преси «інформаторам» із державного сектору, був поширений і на приватний сектор економіки і щоб співробітники приватних фірм були захищені від переслідувань з боку роботодавців. Пропозиція ця була відкинута як така, що встановлює надто широкі права для ЗМІ всупереч інтересам приватних осіб.

18. Попередні обмеження

Стаття 2 глави 1 Закону про свободу преси наголошує:

«Жодна публікація не може бути піддана перевірці до виходу і заборонена до друку».

Більше того, ніякий центральний адміністративний або інших логан не не може вживати несанкціонованих дій з метою недопущення публікації та розповсюдження матеріалу на підставі його змісту.

У Конституції немає ніяких винятків із заборони попередньої цензури. У Швеції немає законоположень, що стосуються позбавлення свободи слова в суді або інших подібних обмежень.

Чіткою ілюстрацією дай заборони попередніх обмежень може бути справа початку 70-х років про розголошення інформації про службу безпеки. Співробітник Бюро розслідувань (БР) — секретного підрозділу Служби безпеки — передав інформацію про БР двом журналістам, які навесні 1973 року опублікували серію статей у журналі. Один із журналістів у вересні 1973 року видав книгу «БР і загроза нашій безпеці». Агент БР та обидва журналісти були звинувачені у шпигунстві і засуджені до тюремного ув'язнення (на строки від 9 місяців до 1 року). Ні в процесі публікації статей, ні в ході видання книги не було жодної спроби призупинити публікації. Більш того, будь-яка подібна спроба не мала б успіху.

19. Захист джерел інформації

Стаття 1 глави 3 Закону про свободу преси забороняє викривання журналістських джерел інформації, хоча й існує кілька винятків з цього принципа. Журналіст, що розкрив своє джерело інформації без його згоди, може бути притягнений до кримінальної відповідальності [7]. Хоча за останні роки не було таких судових розслідувань, все ж відбулося кілька випадків, що викликали суспільний резонанс. Конституційний захист поширюється на державних та муніципальних службовців, які можеть сміливо передавати інформацію пресі.

Закон про свободу преси забороняє урядовим чиновникам наводити довідки про джерела інформації ЗМІ [8]. Поліція може проводити розслідування, колли є серйозні опасіння, що джерело є зрадником, шпигуном або скоїло один із злочинів, зазначених у статті 3 глави 7 Закону про свободу преси. Більш того, оскільки єдиним відповідальним за всі правопорушення при виданні газети є відповідальний редактор (див. розділ 8), у поліції немає підстав проводити обшуки для встановлення особи джерела або журналіста, що написав статтю. Слід зазначити, що більшість порушень Закону про державну таємницю не карається за Законом про свободу преси (див. вище, розділ 14).

Відповідальний редактор може бути примушений судом розкрити особу джерела інформації. У кримінальних сравах, навпаки, особа джерела є суворо конфіденційною. Зокрема, в таких справах, коли опублікована інформація може загроржувати державній безпеці або в яких свобода преси (включаючи наклеп) не є центральним питанням, і суд знаходить, що розкриття джерела виправдане панівними суспільними та приватними інтересами [9]. Такий панівний інтерес включає, наприклад, інтерес обвинувачуваного в отриманні інформації, яка підтвердить хибність звинувачення, або інтерес поліції в отриманні доказів злочину.

Шведська Конституція забезпечує сильний захист джерел інформації. Державні посадові особи, представники інших владних структур рідко оскаржують цю добре захищену та стару традицію, що є часткою «свободи поширювачів інформації» (описаної в 14 розділі). 1988 року суд зажадав, щоб журналіст найбільшої ранкової газети «Дагенс Нюхеттер» подав відомості про те, коли відбувалося спілкування з джерелом, яке було відоме. Обурені журналісти зважили цю вимогу неконституційною, і міністр юстиції, який наглядаі за цією справою, зняв питання. Цей випадок демострує рішимість ЗМІ захищати свої джерела інформації.

20. Обмеження на використання образливих висловлювань стосовно певних груп осіб

Закон про свободу преси забороняє висловлювати погрози або неповагу на адресу груп населення в зв'язку с їх приналежністю до певної раси, національності, за ознакою кольору шкури, етнічного походження, релігійних переконань [10]. Це правило рідко виивається проти лояльних ЗМІ, проте досить часто використовувалося проти матеріалів, опублікованих правоекстремістськими угрупованнями. Противники такої практики стверджують, що вона перешкоджяє інформованості суспільства з питань імміграції та прийняття біженців. Разом із тим, це ніколи не розглядалося як важливий елемент свободи слова.

Нещодавно міністр юстиції притяг до відповідальності на підставі цього положення закону редактора, який опублікував у газеті читацького листа, який містив расистські погляди. На свій захист редактор стверджував, що погляди читачів повинні бути достоянням гласності, інакше їх не можна буде оскаржити і спростувати. Рішення міністра було піддано критиці, і видавець був виправданий.

21. Образа релігійних почуттів, брутильність та захист громадської моралі

У Законі про свободу преси є лише два положення, що стосуються брутальності, порнографії та громадської моралі: одне з них зааабороняє публікацію фотографій із зображенням сексуального насильства (глава 7, ст. 4, параграфи 12 та 12). Але певні обставини, наприклад, художність виконання, можуть слугувати виправданням публікації.

Зображення насильства карається, лише коли воно має крайній характер. Незважаючи на те, що існує безліч прикладів такого роду на відеоринку, в суді розглядалося лише кілька подібних справ. Положення закону дуже мало стосуються преси, хоча одного разу редактора гумористичної колонки було звинувачено на підставі цього положення, проте він був виправданий судом присяжних.

Старі закони, що стосувалися громадської моралі та порнографії, були скасовані в 1970-х роках. Закони про богохульство також були сказовані давно.

22. Обмеження реклами

Закон про свободу преси передбачає обмеження на рекламу спиртних напоїв і тютюнових виробів [11]. Хоча вся інша реклама, в принципі, захищена законом, суди впровадили низку обмежень комерційної реклами. Ці обмеження стосуються лише того, що суди називають «суто комерційною рекламою», а не політичної та ідеологічної реклами.

Висновки

Давня шведська конституційна система захисто свободи преси освітлена традицією поваги як з боку суспільства, так і з боку всієї системи правоохоронних оргнаів.

Преса, в свою чергу, демонструє відповідальний підхід до своєї діяльності та слідування принципам професійної етики: всі центральні газети і багато інших періодичних видань підкоряються рішенням добровільного органу — Ради у справах преси; газети звичайно щиро і на добровільній основі надають свою площу для публікації відповіді (часто при посередництві Омбудсмена або рішень Ради у справах преси); разом із тим, преса рішуче протестує проти загрози її неалежності (приклад — коли міністр юстиції спробував схилити журналіста до розкриття джерела інформації).

Таким чином, в силу поваги суспільством свободи преси та прийняття на себе журналістами всієї відпоавідальності за публікаціїзгідно з ліберальним законодавством про пресу, останнє мало використовується у застосуванні санкцій. Дуже незначна кількість процесів про наклеп, ще менше справ порушується державними органами. Розміри сум відшкодування втрат, так само як і кримінальні покарання, невеликі. Уряд не прагне домагатися від журналістів розкриття джерела їх інформації, якщо це не викликано винятковими обставинами: почасти тому, що закон суворо охороняє анонімність джерела, а почасти через чинні системи відповідальності, коли конкретний єдиний редактор відповідає за всі порушення закону.

Як і в більшості країн Європи, кількість шведських газет скорочується. Тим не менш Швеція спромоглася збергти конкуренцію на газетному ринкові завдяки системі субсидій «другим газетам», тобто тим газетам, які мають другий за кількістю наклад у певному регіоні.

Шведська преса досить скромно використовує свої широкі свободи. Одна з причин, напевне, в тому, що преса діє переважно у вузьких рамках Етичного кодексу, а не використовує всі свободи, дані Законом про свободу преси. З цієї точки зоруможна стверджувати, що саморегулювання виявилося адекватним самоцензурі. Тим не менш можна знайти багато інших мотивів такої стриманості преси. Важливо підкреслити, що етичні стандарти об'єктивно працюють на лояльну журналістику, що висвітлює питання політики, діяльність уряду та крупного бізнесу.


1) Quotations from the IG and the FPA are from The Constitution of Sweden 1989 (Stockholm, 1990), published by the Swedish Riksdag.

2) A well known illustration is provided by the Radio Nova case. Claus Nydahl, the operator of the community radio station, was indicted for breaking a law prohibiting the broadcasting of commercials on community radio. Mr Nydahl argued, inter alia, that the legislation m question>
3) The largest morning paper, Dagens Nyheter, has a circulation of approximately 400,000 copies, and the largest evening paper, Expressen, has a circulation of almost 600,000. Both belong to the Bonnier-group, the largest newspaper group m Sweden, which controls close to 30 per cent of the Swedish newspaper mar- ket.

4) See FPA, Ch. 7, Arts. 4 and 5.

5) See FPA Ch. 7, Art. 3, para. 1; and Secrecy Act, Ch. 16, Art. 1.

6) See Ch. 7, Art. 1.

7) See FPA, Ch. 3, Art. 5.

8) See Ch 3, Arts. 4-5.

9) See FPA, Ch. 3, Art. 3.

10) See FPA, Ch. 7, Art 4, para. 11.

11) See FPA Ch. 1, Art. 9:1.


ГЛАВА 12

СВОБОДА ПРЕСИ ПО ЄВРОПЕЙСЬКІЙ КОНВЕНЦІЇ ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

Сандра Колівер

Вступ

Рада Європи створила значну кількість правових норм та стандартів стосовно свободи преси та доступу інформації, розвинула судову практику. Основні положеннящодо цих питань сформульовані у Статті 10 Европейскої Конвенції про права людини (ЄКПЛ). Европейський Суд з прав людини (Суд) використовував норми статті 10 під час винесення десятка рішень про свободу преси та інших пов'язаних з нею права, положення цієї статті були далі розроблені в рекомендаційних повідомленнях Європейської Комісії з прав людини (Комісія). Комісія вирішеє, чи можна брати на розгляд заяви та повідомлення про факти, і висловлює свою думку, грунтуючись на відповідному законодавстві. Додаткові рекомендації стосовно плюралізму в пресі та доступу до інформації виробляють Комітет Міністрів та Парламентська Асамблея [1].

Стаття 10 вплинула також і на законодавство Європейського Співтовариства (ЄС). Органи та інститути ЄС заявили, що в своїй діяльності вони зобов'язуються слідувати ЄКПЛ [2], а Європейський Суд послідовно підтверджує, що основні права людини, особливо ті, що сформульовані в ЄКПЛ, «відображені в основних принципах права Співтовариства» [3].

Усі рішення Європейського Суду з прав людини є обов'язковими лтше для країн, що приєдналися до ЄКПЛ (нині їх 25) [4]. Тим не менш ЄКПО має великий вплив і за межами Європи: її положення враховувалися при складанні Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права (МПГПП) [5], Американської Конвенції про права людини [6], національних конституцій та законів [7].

У даній главі роглядаються зобов'язання стосовно свободи преси, що накладаються ЄКПЛ. Також приділено увагу положенням статті 19 МПГПП, які в основному збігаються з положеннями статті 10 ЄКПЛ, хоча не вживаються так широко. На початку глави наведено основні принципи, які стосуються норм ЄКПЛ, далі розглянуті різні аспекти свободи преси, доповнені аналітичним дослідженням по главах.

1. Основні принципи

Параграф 1 статті 10 наголошує, що «кожен має право на свободу самовираження. Це право включає свободу мати свою думку, отримувати та поширвати інформацію та ідеї без втручання з боку влади і незалежно від кордонів». Однак, згідно з параграфом 2, користування цими свободами «може бути предметом деяких формальностей, умов, обмежень або навіть санкцій, передбачених законодавстовм і необхідних у демократичному суспільстві» для захисту різних суспільних та особистих інтересів [8].

Суд відзначив, що при оцінці кожного детального обмеження йому доводиться стикатися «не з вибором між двома протилежними принципами, але з принципами свободи самовираження, із якого є низка винятків; що повинні тлумачитися якомога вужче» [9]. Держава повинна твердо встановити, що будь-яке обмеження: 1) «передбачено законом»; 2) має законну мету, а саме одну з цілей, перелічених у Параграфі 2; 3) «необхідно в демократичному суспільстві» для досягнення цієї мети [10].

«Обмеження, що «накладається згудно з законом», повинно бути «досить доступним» і передбачуваним, тобто воно повинно бути «точно сформульованим, щоб людина могла регулювати свю поведінку» [11]. Однак обмежуюча норма не обов'язково має бути кодифікована; досить того, щоб вона була частиною зангального права.

Щоб мати законну мету, обмеження повинно бути спрямовано на захист одного з положень, сформульованих у Статті 10.

Щоб бути «необхідним», обмеження зовсім не повинно бути «невід'ємним», однак воно зобов'язано бути більшим, ніж просто «обумовленим» чи «бажаним». Повинна бути «справжня соціальни необхідність», обмеження маю бути пропорційною переслідуваній законній меті, і підстави для обмеження повинні бути достатніми і стосуватися справи [12]. Щоб визначити, чи виправдано обмеження наявністю «достатніх» причин, Суд повинен брати до уваги суспільний інтерес [13]. Коли предмет обмеження — інформація, що тркається питання «необговорюваного суспільного інтересу», інформація має бути обмежена тільки у випадку «абсолютної впевненості», що її поширення приведе до несприятливих наслідків для держави [14].

Також важлива і міра бмеження. Абсолютне обмеження, як, наприклад, заборона розголошення будь-якої інформації, стосовно справ, що знаходяться у виробництві, неприйнятне; Суд може схвалити утисненння свободи самовираження, тільки якщо він «упевниться, що це обмеження було необхідне, беручи до уваги факти та обставини, визнані при розгляді попередньої схожої справи» [15]. Практика інших держав може бути ще одним доводом у розв'язанні питання про необхідність обмеження [16].

Кожна держава має свої власні критерії визначення необхідності обмеження, однак ці критерії «йдуть поряд з європейськими нормами» [17]. Цей нагляд повинен бути суворим, і він не обмежується лише з'ясуванням того, чи діяла держава обгрунтовано, обережно та добросовісно; скоріше, неолбхідність обмеження «повинна бути встанновлена переконливо» [18]. Діапазон критеріїв змінюється згідно з поставленою метою. Наприклад, критерій захисту моралі досить широкий, адже державна влада має більші можливості для оцінки необхідності втручання, ніж органи Конвенції [19]. Мета, яка за своєю природою об'єктивніша, наприклад, підтримання авторитету судової влади, має вужчі критерії оцінки [20].

2. Особлива роль преси у демократичному суспільстві

Європейський Суд неодмінно підкреслює «видатну роль, яку відіграє преса у правовій державі» [21]. Розширені привілеї (так само як і особливі обов'язки) необхідні пресі для виконання подвійної ролі «постачальника інформації та суспільного охоронця» [22]. Оскільки преса не повинна переходити меж, визначених у Статті 10 ЄКПЛ, її обов'язок полягає в «поширенні інформації та ідей, що являють суспільний інтерес» [23]. Завдання преси — публікувати інформацію такого роду, а у суспільства є право отримувати її [24]. Говорячи про те, що роль преси полягає у повідомленні інформації, Суд категорично відхилив заяву про те, що «завдання преси — авати інформацію, а інтерпретувати її повинен читач» [25].

Інформація, що стосується питань суспільного інтересу [26] або така, що повідомляється в контексті політичних дебатів, або така, що стосується якогось політичного діяча, повинна користуватися особливим захистом [27]. Говорячи словами Суду, «Свобода преси надає суспільству один з найефективніших засобів знаходження та формування думки про ідеї та поведінку їх політичних лідерів. Зокрема, вона дає політикам можливість прокоментувати речі, які хвилюють громадську думку, також побуджують кожного брати участь у вільних політичних дебатах, що є однією з основ концепції демократичного сусупільства [28].

Накладення санкцій за публікацію в пресі інформації стосовно питань суспільного інтересу, неприпустиме, за винятком низки обмежених випадків, адже покарання можуть «завадити журналістам зробити свій внесок до громадського обговорення питань, які стосуються життя співтовариства» [29].

У п'яти з шести срав за участю журналіста або газети Суд підкреслив особливу роль преси та заявив, що обмеження свободи преси порушеє Статтю 10 ЄКПЛ [30]. Більше того, Суд підкреслив важливу роль преси у кількох справах, відповідачем у яких виступав не представник преси, а автор опублікованої в пресі статті. Наприклад, у справі