Geum.ru

Законы и практика сми в одиннадцати демократиях мира

Вид материалаЗакон

Содержание


Законодавство про пресу європейського співтовариства
GB-Inno-BM проти Confederation du Commerce Luxembourgeois Asbi
Товариство захисту ненароджених дітей. Ірландія проти Грогана»
Подобный материал:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   24
ГЛАВА 13

ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ПРЕСУ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СПІВТОВАРИСТВА

Найнджел Купер

Вступ

Європейське Співтовариство не має всеохоплюючого законодавства про пресу [1]. Закони Співтовариства в основному ставлять на меті регулювання економічного стану преси та її ролі в економіці країн-членів Співтовариства. Конкретні приклади такого регулювання обговорюються у наступних розділах і торкаються, зокрема, реклами тютюнових виробів, алкогольних напоїв та медичних препаратів (розділ 8); заходів, спрямованих на обмеження або зниження конкуренції (розділ 5); класифікації та захисту інформації про діяльність Співтовариства (розділ 6.1); доступу до інформації про стан навколишнього середовища (розділ 6.2); захисту даних досьє (розділ 6.3). Крім того, право Співтовариства керується нормами про права людини як фундаментального принципу своєї діяльності. Разом із принципом свободи руху товарів та послуг та свободи об'єднань (розділі 3 та 4) законодавство Співтовариства поширюється на регулювання діяльності преси.

1. Структура Співтовариства

Буде незайвим дати коротку довідку про структуру та правовий режим Співтовариства, щоб зрозуміти положення його законодавства, які стосуються преси [2]. Компетенція Співтовариства та його інститутів встановлена фундаційними угодами [3]. Хоча ці угоди спочатку мали на меті уніфікувати економічну політику країн-учасниць, Співтовариство все більше перетворюється на форум і для політичного співробітництва.

1.1. Конституційна структурв

Нині дванадцять держав є членами Європейського Співтовариства: Бельгія, Данія, Франція, Німеччина, Греція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Іспанія та Великобританія.

Фундаторські угоди Співтовариства не перелічують конкрентих прав людини, однак Співтовариство ставиться до дотримання цих фундаментальних прав як до основного принципу в своїй законодавчій діяльності та політиці. Першочергова мета ЄЕС — створити спільний ринок для країн-учасниць та уніфікувати їх економічну політику. Забезпечення свободи пересування осіб, товарів, послуг та капіталу — основа цього економічного об'єднання.

17:7 Структура Європейського економічного співтовариства

ЄЕС містить у собі п'ять основних інститутів: Комісія, Рада міністрів, Парламент, Суд з прав людини та Суд першої інстанції. Головний законодавчий орган ЄЕС — Рада міністрів, що складається з представників міністерств країн-членів Співтовариства. Комісія діє як виконавчий орган Ради, розробляючи законопроекти та приймаючи законодавчі акти в тих галузях, до яких Рада делегувала їй відповідні повноваження. Комісія відіграє ключову роль у забезпеченні дотримання законодавства Співтовариства країнами-учасницями, а також володіє судовою владою та повноваженнями проводити розслідування дій країн-учасниць та окремих осіб у певних галузях (а саме — конкуренція та зовнішньоторгівельні відносини).

Хоча й існують плани розширити законодавчі повноваження Парламенту, нині він у більшій мірі є дорадчим органом, який повинен консультуватися з Радою в процесі розповсюдження важливих законодавчих актів. З 1979 року його члени обираються представниками різних країн. Парламент — це інститут, який більше ніж інші займається питаннями свободи преси, механізмами її саморегулювання та концентрацією власності на засоби масової інформації.

Суд з прав людини був заснований для втілення в життя і тлумачення законодавства Співтовариства. Він виступає арбітром у суперечках між державами-членами ЄЕС, між його органами та між державами-членами Співтовариства та органами ЄЕС. Він також є апеляційним трибуналом для фізичних осіб, які оскаржують рішення того чи іншого обгану Співтовариства, і, крім того, виступає органом, що інтерпретує законодавство Співтовариства у зв'язку зі зверненнями до нього судів країн-членів ЄЕС.

Починаючи з 15 листопада 1989 року Суд з прав людини одержав на підтримку ще один орган — Суд першої інстанції. Суд першої інстанції взяв на себе повноваження щодо розв'язання справ, наступною інстанцією для яких виступає Суд з прав людини. Можливо, найважливішою сферою його повноважень став розгляд апеляцій на рішення Комісії з проблем конкуренції. Судові слухання, як правило, є публічними, якщо Суд на основі серйозних причин не вирішить провести закрите засідання. Рішення виносяться також на відкритому судовому засіданні.

Органи Співтовариства, про які говорилося вище, спираються у своїй діяльності на низку дорадчих та консультативних органів. Окрім них, зростає кількість органів із спеціальною компетенцією, таких, як Європейський банк реконструкції та розвитку.

1.3. Джерела законодавства ЄЕС

Джерела законодавства Європейського економічного співтовариства можна поділити на такі групи:

1) фундаторські угоди Співтовариства;

2) додаткові угоди;

3) закони Співтовариства;

4) основні правові принципи;

5) угоди із сторонами — не членами ЄЕС.

Джерела, які безпосередньо мають відношення до преси, — це фундаторські угоди ЄЕС, закони Співиовариства та угоди з третіми країнами.

Закони Співтовариства — це законодавчі та адміністративні акти інститутів ЄЕС. У рамках ЄЕС Рада та Комісія можуть приймати п'ять різних типів актів: постанови, директиви, рішення, рекомендації та висновки. Рекомендації та висновки не мають обов'язкової сили і слугують виразом політики органу, що прийняв їх. Постанови є основним законодавчим інструментом і мають обов'язкову силу в усіх країнах-членах ЄЕС, причому від останніх не вимагається якось підкріплювати їх законодавчо. Директиви також мають повний загальний характер, але вони викладають тільки цілі, до яких слід прагнути, і вказують на засоби їх досягнення. Країнам-яленам Співтовариства лишається втілювати директиви в життя вживанням власних засобів. Рішення обов'язкові для виконання, проте вони можуть бути адресовані лише обмеженому гурту осіб.

Хоча у Парламента і немає самостійних законодавчих повноважень, він може висловлювати свою думку або в процесі прийняття закону, або шляхом прийняття окремої резолюції, яка не має обов'язкової сили для виконання.

Основні принципи законодавства Співтовариства випливають з угод ЄЕС та з національних правових систем країн-учасниць. Ці основні принципи являють особливий інтерес у дослідженні взаємостосунків між пресою та законодавством ЄЕС.

2. Законодавство Співтовариства та національне право

Закони Співтовариства головують над супротивним їм внутрішнім законодавством членів ЄЕС. Національні суди повинні застосовувати закони ЄЕС і визнавати їх пріоритет над будь-яким внутрішнім актом, якщо останній їм протирічить.

Головенство законів Співтовариства було затверджено й підтримано Судом з прав людини з найперших років діяльності Співтовариства і нині визнається всіма судами його членів. Злвсім недавно Суд прийняв низку важливих рішень, які вточнюють міру цього головенства.

У недавньому слуханні справи «Франкович проти Італійської Республіки» [4] Суд постановив, що, згідно з законодавством Співтовариства, зобов'язання країн-членів вимагають відшкодування фізичним особам втрат, завданих їм в результаті порушення державою-членом ЄЕС своїх зобов'язань. Якщо раніше, у справі «Королева проти міністра транспорту» [5], Суд зажадав від Високого суду Англії та Уельсу прийняти тимчасову судову заборону в очікуванні кінцевого слухання проти уряду Великобританії, щобперешкодити нвбуттю чинності закону, який потенційно протирічить законодвству Співтовариства. Таке рішення було подвійною новинкою. По-перше, раніше такий засіб судового захисту у процесах проти уряду, де використовувалося винятково внутрішнє законодавство, був недоступний для фізичних осіб. По-друге, це рішення зробило акцент на тому, що цей засіб судового захисту повинен бути доступний громадянам не лише у випадках, коли необхідно використання законодавства ЄЕС у внутрішньому судовому розгляді, але й у ситуаціях, коли необхідність використання законів Співтовариства не так очевидна.

3. Статус міжнародного законодавства про права людини в Європейському співтоваристві

Три політичні інститути Співтовариства (Комісія, Рада й Парламент) у своїй спільній длекларації заявили про причетності до фундаментальних прав людини [6]. Вони підкреслили значення, яке вони приділяють фундаментальним правам, почерпнутим із конституцій країн-членів ЄЕС і міжнародних конвенцій, таких, як Європейська Конвенція про права людини (ЄКПЛ). Ці органи взяли зобов'язання при здійсненні своїх повноважень шанувати ці права [7], хоча конкретного їх перерахування до декларації не додавалося. Це виявлення політичної волі було вдруге продемонстровано у Маастріхтській угоді про європейське об'єднання [8].

Найефективніше фундаментальні права людини за законодавством Співтовариства захищаються Європейським Судом з прав людини. Він постійно підкреслює, що фундаментальні права людини «охороняються основними принципами права Співтовариства та захищаються судами» [9]. Визначаючи концепцію фундаментальних прав, Суд бере до уваги як національні законодавчі системи країн-членів ЄЕС, так і міжнародні угоди [10]. Найзначнішою серед міжнародних угод, на які рівняється Суд, є Європейська Конвенція про права людини (ЄКПЛ), але він може також звертатися й до текстів таких документів, як Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права (МПГПП). Прецедентне право, що випливає з практики Суду, надійно слідує Статті 10 ЄКПЛ, яка гарантує свободу слова та інформації — фундаментальний принцип законодавства Співтовариства.

З практики Суду видно, що концепція фундаментальних прав Співтовариства, включаючи Конвенцію, може бути використана і проти самого Співтовариства, оскільки є можливість оскаржити дії його органів, які протирічать цим правам. Такий крок можна вжити проти: 1) рішень Співтовариства прямой дії та 2) рішень національних урядів, що втілюють в життя постанови Співтовариства.

Спочатку вважалося, що, аби оскаржити правомірність внутрішніх законів країн-членів ЄЕС, не можна посилатися на фундаментальні права за законодавством Співтовариства [11]. Ця позиція нині змінилася. Національне законодавство, що підпадає до сфери дії законодавства Співтовариства, повинно бути приведено у відповідність до фундаментальних прав. А там, де національні закони лежать поза сіерою законодавства ЄЕС, не можна використовувати принципи, що лежать в основі фундаментальних прав людини, щоб оскаржувати внутрішнє законодавство. Ще не зрозуміло, наскільи широко Суд з прав людини або національні суди стануть інтерпретувати поняття національного законодавства, що знаходяься в сфері дії законодавства ЄЕС. Тим не менш, держави-члени ЄЕС повинні поважати фундаментальні права, включаючи викладені в Європейській Конвенції про права людини, навіть коли вони посилаються на суспільну користь на виправдання національних законів, які частково скасовують дію правових принципів Співтовариства [12]. Обговорення способів використання фундаментальних прав з тим, щоб оскаржити національні обмеження діяльності преси, буде продовжено в наступному розділі.

4. Регулювання діяльності преси та принцип свободи пересування

В основі всіх кроків до створення спільного ринку полягають принципи вільного пересування товарів, осіб, послуг та капіталу. Принцип вільного переміщення товарів та послуг разом із принципом свободи закладів (свободи засновувувати свою справу, тобто свободи підприємництва), який є складовою частиною принципу свободи пересування осіб, — стосовно до всіх законодавчих та адміністративних обмежень, які країна-член ЄЕС може накласти на діяльність ЗМІ, що знаходяться на її території, або ж на розповсюдження на її території матеріалів ЗМІ, що діє в іншій країні-учасниці Співтовариства.

Принцип свободи переміщення товарів закріплено в статтях 30—36 Угоди ЄЕС. По суті, вони забороняють накладати обмеження на експорт та імпорт товарів та їх вільне переміщення в межах Співтовариства. Учасники ЄЕС можуть ухилитися від цього принципу лише на підставах, які обумовлені в статті 36 [13], і тільки тоді, коли таке ухилення не являє собою довільної дискримінації або замаскованого обмеження торгувлв мвж учасниками Співтовариства.

Необхідно розрізняти свободу переміщення послуг від свободи підприємництва. Перша має на увазі: 1) право надавати послуги з території однієї держави клієнтові на території іншої та 2) право громадян перетинати кордон з метою отримання певних послуг. Друга ж надає громадянам право відкривати свою справу на території іншої держави-члена Співтовариства. Правила, що стосуються свободи переміщення послуг, викладені в статтях 55—66 Угоди ЄЕС; правила, що стосуються свободи підприємництва, викладені в статтях 52—58. Ці правила не вживаються стосовно діяльності, що має на меті використання державної влади, саме так як і норм, що передбачають особливе ставлення до іноземців на основі державної політики, державної безпеки або суспільного здоров'я.

Суд з прав людини недвозначно заявив, що принципи свободи переміщення товарів та послуг і свободи підприємництва можна застосувати як до мовних, так і до друкованих ЗМІ [14]. Принцип свободи переміщення товарів може мати відношення до ЗМІ, коли обмеження їх діяльності призводить до обмеження переміщення через кордон товарів (таких, як обладнання для трансляції передач або для виробництва газет).

Принципи свободи переміщення в основному спрямовані на зруйнування таємних та явних перешкод у торгівлі між членами ЄЕС. Якщо тільки можна довести, що законодавчі або адміністративні заходи виступають у ролі подібніх бар'єрів, ці принципи можна використати як засоби захисту фундаментальних прав та свобод преси. Вплив на пресу принципів свободи переміщення можна дослідити під двома ракурсами: 1) здійснення права власності або контроль газетної справи та 2) свобода поширення інформації.

4.1. Свобода переміщення та регулювання права власності

Хоча Суд з прав людини й не приймав відповідного рішення, очевидно, що законодавство Співтовариства не прийме державного контролю за власністю на друковані ЗМІ в тій формі, в якій воно допускає контроль за електронними ЗМІ [15]. Комісія та Парламент уже заявили про свою підтримку політики, яка не заохочує концентрацію преси в руках небагатьох власників (див. нижче, розділ 5).

Законодавство Співтовариства забороняє своїм членам впроваджувати такі обмеження прав власності на комерційні підприємства, включаючи й підприємства засобів масової інформації, які б передбачали суворіші правила для власників-іноземців, ніж для своїх громадян. Такі обмеження будуть розцінені prima facie (лат. — за відсутності доказів на користь зворотнього; якщо немає іншого наміру) як порушення заборони на дискримінацію, викладеного в статті 7 Угоди ЄЕС, а також принципу свободи підприємництва, викладеного в статті 52. Хоча ще не розглядалося жодної справи про власність на ЗМІ, Суд Співтовариства виніс рішення у другій справі, яке наголошує, що обмеження, накладені британським урядом на іноземних власників риболовецьких кораблів, зареєстрованих у Великобританії, протирічить законодавству Співтовариства [16]. Держава-член ЄЕС може спробувати обгрунтувати наявність обмежень прав власності на ЗМІ суспільною необхідністю або суспільною безпекою на підставі статті 56. В такому разі вона повинна довести як необхідність впровадження таких обмежень, так і адекватність такого засобу захисту своїх інтересів. При цьому довести виправдланість подібних обмежень буде, можливо, досить складно.

4.2. Регулювання свободи поширення інформації

Що стосується свободи поширення інформації, то принципи свободи переміщення утримують національні уряди від обмежень публікацій у пресі або доступу до інформації. Якщо уряд утискає свободу переміщення, він повинен обгрунтувати це або наявністю суспільної необхідності, питаннями суспільної безпеки або суспільного здоров'я, або ж вживанням винятків, перерахованих у статті 36 Угоди ЄЕС. Таке обгрунтування повинно узгоджуватися з фундаментальними правами людини.

У справі GB-Inno-BM проти Confederation du Commerce Luxembourgeois Asbi [17], Суд Співтовариства перевірив, наскільки законодавство Люксембургу відповідає принципам вільного переміщення товарів у тій частині, де накладаються обмеження на публікацію повідомлень про розпродажі. Закони Люксембургу про нечесну конкуренцію наголошували, що об'яви про розпродажі за зниженими цінами не повинні повідомляти про тривалість розпродажу або про попередні ціни на товари. Розглянуті Судом об'яви складалися з буклетів, опублікованих одним із бкльгійських супермаркетів та розповсюджених у Бельгії та Люксембурзі. У Люксембурзі суд наклав заборону на їх розповсюдження. Відповідаючи на запит Касаційного суду Люксембургу про попереднє розв'язання цього питання, Європейський Суд підтвердив, що обмеження, накладені однією країною-учасницею ЄЕС на поширення реклами, яка була визнана законною в іншій, протирічить принципам свободи пересування товарів, якщо ці обмеження не обгрунтовані, крім іншого, питаннями захисту споживача або чесності в торгівельних операціях. Далі Суд заявив, що надання споживачеві інформації є важливим елементом захисту прав споживача, отже, відповідно, національне законодавство, відмовивши громадянам у доступі о такої інформації, вчинило невиправдано з точки зору прав споживача.

Проблема доступу до інформації і права на її публікацію гостро постала у справі « Товариство захисту ненароджених дітей. Ірландія проти Грогана» [18]. ТОвариство захисту ненароджених дітей (далі — ТЗНД) порушило в Ірландії справу проти працівників трьох студентських асоціацій, які публікували для своїх членів щомісячні бюлетені, де містилася інформація про те, де у Великобританії проводять медичне припинення вагітності, і наводилися контактні телефони клінік, що мали дозвіл на проведення абортів. ТЗНД направило до цих студентських асоціацій вимогу припинити включати подібну інформацію до своїх видань, оскільки це є порушенням права на життя, закріпленого в статті 40.3 Конституції Ірландії. До вимоги не прислухалися, тож ТЗНД звернулося до суду з метою домогтися накладення судової заборони на публікацію. Асоціації використали к аргумент захисту, крім іншого, й те, що обмеження на подання інформації, яке міститься в ірландській Конституції, у трактуванні Верховного суду протирічить правилам вільного руху послуг, закріпленим в Угоді ЄЕС. Справа явно не стала прийймати складного обороту. Наявним був конфлікт між свободою слова, яка включає право отримувати та передавати інформацію, і визнаним в Ірландії за ненародженими дітьми права на життя. Це питання після попереднього рішення, винесеного Верховним судом Ірландії, було направлено на розгляд до Суду Співтовариства.

І Суд з прав людини, і Генеральний Прокурор Ван Гервен підкреслили подвійну природу свободи руху товарів (а саме права надавати та права отримувати послуги та супутнє їм право поширювати та отримувати інформацію про такі послуги). Суд, без сумніву розуміючи політичне значення свого рішення, обмежився розглядом впливу видання судової заборони на студентські асоціації й не став розглядати його вплив на жінок, що потребують інформацію про аборти, а також у самих таких послугах. Суд визнав, що публікація інформації проводилася не від імені й навіть без повідомлення самих зацікавлених організацій, а саме клінік, що проводять аборти. З іншого боку, Суд дійшов висновку, що «повідомлення являють собою прояв свободи слова та свободи передавати й отримувати інформацію, що повідомляє про економічну діяльність, яка ведеться клініками з інших країн-учасниць Співтовариства» [19].

На основі цього Суд вирішив, що дана справа не стосується питання свободи руху послуг і знаходиться поза сферою дії права Співтовариства. Тому Суд, на відміну від ретельного й змушуючого замислитись аналізу Генерального Прокурора Ван Гервена, не розглянув відповідність обмеження на передання інформації фундаментальним правам людини.

Це рішення Суду зробило акцент на тому, що принципи, втілені в Європейській Конвенції про права людини, не є самі по собі частиною права Співтовариства, до якого можна апелювати в будь-яких ситуаціях. Фундаментальні права виходять на сцену тільки щоб контролювати ті дії національного уряду, які підпадають під сферу права Співтовариства. По-друге, приймаючи це рішення, Суд сконцентрувався на праві поширювати інформацію. При цьому не було приділено досить уваги природі права «споживача» отримувати інформацію. Тому слід порушити питання: чи обмежується це право за законодавством Співтовариства отриманням інформації від джерела, яке діє від імені того, хто надає послуги? Суд також лишив відкритими питання: 1) чи мають клініки самі по собі право поширювати таку інформацію? та 2) які права преси при публікації реклами таких клінік за плату? [20] У випадку, коли останні питання, що стосуються комерційних операцій, постануть перед Судом, він буде змушений розглядати з точки зору законів Співтовариства дію фундаментальних прав та конфлікт між правом ненароджених дітей і правом отримувати й поширювати інформацію.

Незважаючи на кінцеве рішення, справа Грогана висуває на перший план: а) потенціал для використання принципів свободи пересування при спробах здійснити свої фундаментальні права, включаючи право на свободу слова; б)використання фундаментальних прав у поєднанні з принципом адекватності вживаних урядом заходів перевірки судових рішень у странах-членах ЄЕС, які можуть прийматися без урахування принципів свободи пересування.

5. Політика Співтовариства в галузі конкуренції, що заторкує ЗМІ

Правила, продиктовані політикою Співтовариства в галузі конкуренції, стосуються преси як і будь-якого іншого сектора економіки. Статті 85 та 86 Угоди ЄАС забороняють дії, які стримують конкуренцію або торгівлю в рамках спільного ринку. Стаття 85 застосовується до угод або узгоджених дій комерційних підприємств і до рішень комерційних об'єднань. Будь-яке рішення або угода, що порушує статтю 85, автоматично вважаються недійсними, якщо Комісія не включить їх до розряду винятків. Стаття 86 контролює дії підприємств, які посідають домінуючий стан у рамках спільного ринку та забороняє зловживання таким станом.

Хоча статті 85 та 86 не заторкують державного регулювання діяльності преси, вони застосовуються для регулювання взаємовідносин ЗМІ. Наприклад, Комісія втрутилася до справи «Німецьких телевізійних станцій» [22] з вимогою внести зміни до угоди між німецькими телестанціями та американською кінокомпанією «Метро-Голдуін-Мейєр/Юнайтед Артістс Інтертейнмент» з тим, щоб надати німецьким станціям доступ до фільмотек американської компанії.

Зовсім недавно Комісія зажадала переглянути угоду між французькою компанією «Pari Mutuel International» (PMI), яка займається виготовленням фотоматеріалів про скачки, і німецьким спортивним виданням «Deutsche Sportverlag Kurt Stoof». Угода надавала німецькому видавництву ексклюзивні права передавати знімки та повідомлення про скачки у Франції, які належали PMI, до тоталізаторів Західної Німеччини та Австрії. Хоча Комісія спочатку й відмовилася зрорбити для цієї угоди виняток на підставі статті 85 (3), вона виявила схильне ставлення до виправленого тексту угоди [23].

У цілій серії справ «Ар-Ті-І, Бі-Бі-Сі та Ай-Ті-Ві проти Комісії» [24] від Суду Співтовариства вимагалося розглянути право телекомпаній обмежувати доступ до їх тижневих програм передач. Усі три позивача були визнані Комісією відповідальними в порушенні статті 86 Угоди ЄЕС про те, що вони відмовилися видати ліцензії на завчасну публікацію їх тижневих програм тим видавництвам, де не брав участі їх капітал. Суд підтримав рішення Комісії.

Контроль за злиттям та придбанням підприємств у суттєвих для Співтовариства розмірах здійснюється на підставі Постанови 4064/89 [25]. Вона передбачає повідомлення Комісії та отримання від неї дозволу на будь-яке об'єднання або придбання підприємств, що перевищують обумовлені Постановою межі. Нині Постанова наголошує, що коли сукупний обіг усіх підприємств, які об'єднуються, перевищує 5 мільйонів ЕКЮ (зо складає 3,447 мільйони доларів США), а також сукупний обіг в межах Співтовариства принаймні двох підприємств складає сему більш ніж 250 ьільйонів ЕКЮ (172 мільйони доларів США), то така концентрація має суттєві для Співтовариства розміри. Ці настанови не застосовуються, якщо кожне з підприємств має більш ніж дві третини свого сукупного обігу в рамках однієї держави. Комісія наполягає на зниженні цієї планки. Нині ця Постанова вживається й стосовно преси, однак усе може змінитися, якщо буде прийнято спеціальне законодавство, що заторкує концентрацію ЗМІ. Згідно з Постановою, Комісії надаються виняткові повноваження приймати рішення стосовно концентрації підприємств у межах Співтовариства, виключаючи владу країн ЄЕС, що володіють схожими повноваженнями. Жоден з членів ЄЕС не може застосувати внутрішнє національне законодавство про конкуренцію до концентрації в рамках Мпівтовариства. Країни-члени Співтовариства, тим не менш, уповноважені вживати відповідні заходи для захисту своїх законних інтересів, включаючи підтримання плюралізму в галузі засобів масової інформації [26]. Наскільки відомо, Комісія не приймала якихось рішень, що забороняють або дозволяють злиття засобів масової інформації різних видів.

Доповідь Європейського Парламенту закликала прийняти положення, які б запобігли концентрації ЗИІ в руках небагатьох власників та гарантували б збереження розмаїття журналістських точок зору [27]. Комісія розглядала це питання, проте до кінця 1992 року ще не внесла якихось пропозицій. Останнім часом Комісія дотримується думки, що вона та держави Співтовариства володіють достатньою владою, щоб контролювати рівень концентрації преси за допомогою Постанови 4064/89.

6. Доступ до секретної інформації та захист даних

Комісія висунула спеціальні пропозиції щодо вживання законодавчих заходів, спрямованих на уніфікацію національних законодавчих систем країн ЄЕС в галузі секретної інформації та захисту персональних даних. Принципи свободи пересування, які обговорювалися вище, в розділі 4, має сенс використовувати лише тоді, коли в цілому розглядається питання доступу до інформації. Не існує одноманітного законодавства, що регулює питання доступу до урядової інформації. Зрозуміло, видається дуже суперечливим, що така важлива проблема виходить за межі Співтовариства. Парламентська доповідь Файота-Шінзеля, однак, закликає Комісію розробити запропоновану директиву, схожу на американський Закон про свободу інформації, яка б гарантувала журналістам доступ до інформації, що належить Співтовариству та національним урядам країн-членів ЄЕС [28].

6.1. Секретна інформація

Нині не вжито ніяких серйозних заходів щодо класифікації та захисту інформації, що стосується справ Співтовариства, яка передається від одного закладу або держави до інших.

Лише Угода Євроатому робить спеціальні застереження щодо класифікації та захисту інформації. Це є наслідком тієї політичної важливості, яка придається ядерним випробуванням. Правила, викладені в статті 24 Євроатому, були доповнені Інструкцією 3 (Євроатом) від 31 червня 1958 року, яка впровадила категорію закритої інформації, відому як Секретна інформація Євроатому (ECI), і встановила чотиримірну систему класификації інформації: цілком секретно, секретно, конфіденційно та інформація з обмеженим доступом [29]. Інструкція також встановлює критерії, за якими надається доступ до інформації різних рівнів секретності, включаючи систему допустку та перевірку благонадійності. При несанкціонованому розголошенні інформації не можна будувати судовий захист на основі суспільної корисності. Таке порушення може також переслідуватися відповідним національним кримінальним законодавством. Однак Інструкція 3 не містить вказівок на якісь санкції, що накладаються за неправомірне розголошення інформації.

6.2. Екологічна інформація

Зовсім недавно Єдиний Європейський Акт (Single European Act) доповнив Угооду ЄЕС стосовно політики в галузі захисту навколишнього середовища. В числі заходів, передбачених для втілення цієї політики в життя, було прийняття Директиви Ради про свободу доступу до екологічної інформації [30]. Метою Директиви є «забезпечення свободи доступу та збирання інформації щодо екології, що знаходиться у державних закладів, та викладення основних умов, на яких така інформація повинна надаватися» [31]. Згідно з цим усім країнам ЄЕС наказано зобов'язати владу надавати доступ до екооргічної інформації фізичним та юридичним особам без з'ясування причин виникнення такого інтересу.

Потенційний вплив Директиви послаблений пунктами, що містять численні винятки. Стаття 3 дозволяє відмовляти в наданні інформації, яка заторкує: 1) конфіденційні наради органів державної влади, міжнародні відносини або національну безпеку; 2) суспільну безпеку; 3) справи, які знаходяться у виробництві (включаючи дисциплінарні розслідування); 4) комерційну та промислову таємницю, включаючи інтелектуальну власність; 5) конфіденційність особистих даних і/або досьє; 6) матеріали, подані третьою стороною, яка не давала зобов'язання розголошувати інформацію, та 7) матеріали, від розголошення яких постраждає оточення, якого стосується даний документ. Тим не менш, Директива має велике значення, адже вона наказує владі відповідати на запити з приводу надання інформації протягом двох місяців в накладає обов'язок або надати інформацію, або пояснити причини відмови.

Окремо від заходів, викладених у цьому підрозділі та вище, в розділі 6.1, Комісія запропонувала прийняти Правила Ради, які б регламентували класифікацію, збереження та доступ до закритої інформації, пов'язаної з діяльністю ЄЕС та Євроатому [32]. Запропоновані правила схожі на Інструкцію 3. Пропозиція передбачала створення системи секретних матеріалів, що включає три рівні, а також системи дисциплінарних заходів стягнення проти службовців Співтовариства, які не виконують правил, хоча характер таких дисциплінарних заходів не конкретизується. Питання дисциплінарних стягнень, які можуть застосовувати краєни ЄЕС проти своїх державних службовців та осіб або компаній, працюючих за наймом, залишено на розсуд самих країн. Згідно з нинішнім проектом, запропоновані правила не дозволяють службовцям використовувати як аргумент захисту суспільний інтерес. Очікується, що запропоновані правила перед прийняттям будуть виправлені та доповнені.

6.3. Захист даних

Зростання обсягів інформації, що передається державами одна одній, привів до того, що Комісія запропонувала звести до єдиного зразку національне законодавство в тій його частині, яка стосується захисту даних. У контексті свободи преси найважливішим із запропонованих заходів є прийняття Радою Директиви про захист приватних осіб стосовно персональних даних [33]. Цей захід спрямований на те, щоб забезпечити захист приватного життя громадян у процесі обробки особистих даних, які містяться в базах даних. У певній мірі пропозиція надає захист тим правам, що закріплені в статті 8 Європейської Конвенції про права людини.

Ця пропозиція поширюється на бази даних у державному та приватному секторах, вони або обробляються автоматично, або створюють доступну систему зберігання. Вона не стосується відомостей, накопичених некомерційними організаціями в прочесі своєї статутної діяльності, якщо ці відомості мають відношення де їх членів, що погодилися надати особисті дані. У пропозиції перелічуються критерії, згідно з якими державні та приватні організації можуть заводити досьє на приватних осіб. Причому організації приватного сектору можуть вести досьє лише за згодою причетної до нього особи або згідно з умовами, встановленими запропонованою директивою [34].

Стосовно даних, які збираються приватною особою або організацією, приватна особа має право крім усього іншого: а) спротивитися збиранню відомостей про своє приватне життя на законних підставах; б) знати про існування досьє та його призначення; в) отримувати протягом розумного строку й без зайвої затримки підтвердження про існування досьє та копії документів.

Пропозиція дозволяє країнам ЄЕС робити винятки для преси та електронних засобів масової інформації, коли це необхідно для того, щоб погодити права суб'єктів баз даних з нормами стосовно свободи преси. Якщо дана пропозиція буде прийнята в нинішньому вигляді, без прийняття якихось винятків, вона накладе суворі обмеження на права преси проводити розслідування і на право журналістів тримати в секреті джерело конфіденційної інформації.

7. Право на відповідь

У Співтоваристві не існує законів, які б примушували газети надавати право на відповідь. У сфері електронних ЗМІ Співтовариство все ж визнає необхідність права на відповідь, що вказано в Директиві про телевізійне мовлення [35]. Стаття 23 Директиви вимагає від усіх членів ЄЕС забезпечити доступними їм правовими засобами, щоб будь-який громадянин, чиї законні інтереси постраждали в результаті передачі в ефір відомостей, що не відповідають дійсності, мав право на відповідь або якусь інший еквівалентний захід.

8. Регулювання реклами

Співтовариство прагне до уніфікації законодавства у країнах ЄЕС, стосовно хибної реклами та реклами товарів особливого роду, таких, як продукти харчування [36] та медикаменти [37].

Директива про телевізійне мовлення забороняє телерекламу сигарет, інших тютюнових виробів, медичних препаратів, які вживаються лише з дозволу лікаря, та обмежує рекламу алкогольних напоїв. До того ж телевізійна реклама не повинна принижувати людську гідність або являти собою дискримінацію на основі статі, раси або національності людини, а також ображати релігійні почуття та політичні погляди, заохочувати спосіб життя, який шкодить здоров'ю, безпеці або навколишньому середовищу.

Спеціальні посилання на рекламув пресі містяться в проекті пропозиції про рекламу тютюнових виробів [38]. Нині проект пропонує прийняти директиву, яка б зобов'язала Співтовариство прийняти закони, які, крім інших заходів: а) заборонять усі рекламні оголошення про тютюнові продукти у виданнях, розрахованих на осіб молодше 18 років, та б) зобов'яжуть вміщувати спеціальні попередження про шкоду для здоров'я до будь-якої реклами сигарет у пресі і на будь-який плакат.

Жодна з директив або пропозицій, обговорених вище, не передбачає ніяких санкцій або механізмів втілення їх у життя.

1) This chapter focuses on the European Economic Community («EEC») rather than on the European Coal and Steel Community («ECSC») or the European Atomic Energy Community («Euratom»), which are limited in their application to particular sectors of industry. The following abbreviations will be used throughout this chapter: OJ for the Official Journal of the European Communities; ECR for the European Court Reports; CMLR for the Common Market Law Reports.

2) For detailed commentary on Community law see Vaughan, Law of the European Communities (Butterworths) and Kapetyn & Verioren van Themat, The Law of the European Communities (2nd. ed.).

3) The ECSC Treaty; the EEC Treaty (the «Treaty of Rome»); the Euratom Treaty; the Treaty on Certain Institutions Common to the European Communities; the Merger Treaty; the two Budgetary Treaties; the three Accession Treaties; the Single European Act; and (if and when ratified by the member states) the Treaty on European Union.

4) Joined Cases C-6/90 and C-9/90, judgment of 19 Nov. 1991, reported in The Times, 20 Nov. 1991.

5) Case 213/89, ECR 2433.

6) Joint Declaration by the European Parliament, the Council and the Commission, 5 April 1977, OJ 1977, C 103/1.

7) The preamble to the Single European Act (OJ 1987, L 1), for example, provides: «Determined to work together to promote democracy on the basis of the fundamental rights recognized in the constitutions and laws of the Member States, in the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms and the European Social Charter, notably freedom, equality and social justice ... «

8) [1992] 1 CMLR 719. The common provisions of the Treaty acknowledge that the Union: «shall respect fundamental rights, as guaranteed by the European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms signed in Rome on 4 November 1950 and as they result from the constitutional traditions common to the member-States, as general principles of Community law. [Article F.]»

9) E.g., Case 29/69, Stauder v. City of Ulm, [1969] ECR 419, para. 7.

10) Case 4/73, Nold v. E.C. Commission, [1974] ECR 491. At para. 13 the Court stated: «[F]undamental rights form an integral part of the general principles of law, the observance of which [the Court] ensures.In safeguarding these rights, the Court is bound to draw inspiration from constitutional traditions common to the member-States, and it cannot therefore uphold measures which are incompatible with fundamental rights recognized and protected by the Constitutions of those States. Similarly, international treaties for the protection of human rights on which the member-States have collaborated, or of which they are signatories, can supply guidelines which should be followed within the framework of Community law.»

11) See, e.g., joined cases 60 — 61/84, Cin6thique S.A. v. Federation Nationale des Cinemas Franais, [1986] 1 CMLR 365.

12) Case C-260/89, EUiniki Radiophonia Tilsorassi — Anonimi Etairia v. Dimotiki Etairia Pliroforissis, judgment of 18 June 1991 (unreported); Case C-159/90, S.P.U.C. v. Grogan, [1991] 3 CMLR 849, in particular the opinion of Advocate General Van Gerven at paragraphs 30-31.

13) The grounds are: public morality, public policy; public security; the protection of health and life of humans, animals or plants; the protection of national treasures possessing artistic, Historic or archaeological value; and the protection of industrial or commercial property.

14) See, e.g., Case 18/84, Commission v. France, [1986] 1 CMLR 605. The Court of Justice held that tax concessions granted by France to newspaper publishers for publications printed in France were contrary to EEC Treaty Article 30, on the grounds that they encouraged the publishers to have their newspapers and publications printed in France rather than in other member states and were likely to restrict the import of publications from abroad.

15) In the field ot broadcasting. Community law does not prohibit member states from granting exclusive rights within their territory for the transmission and distribution of television and wireless programmes to one or several enterprises where the reasons for such grant are based on public interest grounds of a non-economic nature. The principles of free movement, however, do prohibit enterprises holding such rights from discriminating between programmes originating within the member state and programmes originating outside the member state concerned. The reasoning of the Court of Justice on the control of broadcasting organizations is set out inter alia, in Case 260/89, Elliniki Radiophonia TilBorassi-Anonimi Etairia v. Dimotiki Etairia Plirioforissis, judgment of 18 June 1991 (unreported), and Case 155/73, Saatchi [1974] ECR 409. In Saatchi, Advocate General Reischi set out some of the grounds on which the control of broadcasting organizations may be considered a matter of public interest: «Television is without doubt a means of mass-communication of great cultural and educational significance, an instrument which, on account of the intensity of its effect, is particularly capable of influencing public opinion.» [1974] ECR at 443.

16) Case 221/89, Reg. v. Secretary of State for Transport ex parte Factortame Limited [1992] QB 680, 3 WLR 288.

17) Case C-362/88, [1991] 2 CMLR 801.

18) Case C-159/90, [199J] 3 CMLR 849.

19) Id. at para. 25.

20) The European Court of Human Rights in its Oct. 1992 decision in Open Door Counselling, Dublin Well Woman Centre and Others v. Ireland ruled that under Art. 10 of the ЕКПЛ women have the right to receive information about where and how to obtain lawful abortions outside Ireland. Judgment of 29 Oct. 1992, Series A no. 246.

21) EEC Treaty Articles 92 to 94, however, prohibit member states from granting aid in any form to businesses, except in limited circumstances, which distorts or threatens to distort competition by favouring those businesses. The state aid regime extends to state subsidy of the press. See Case 18/84, Commission v. France, [1986] 1 CMLR 605 (regarding tax concessions to French newspapers).

22) OJ, 1989 L 284/36; on appeal, case T168/89 MQM/UA v. Commission.

23) European Report no. 1799, 30 Sept. 1992, [1992] 5 CMLR 600.

24) Cases 69/89, 70/89, and 76/89, [1991] 4 CMLR, 586, 669 and 745.

25) OJ 1989, L 257/14.

26) Article 21 oFthe Regulation.

27) See Fayot/Schinzel Report on media concentration and diversity of opinion of 27 April 1992 (Doc. EN/RR/207249), debated on 9 July 1992.

28) Id. The Report also asks that the proposed directive address protection of journalists' sources and «whistleblowers».

29) OJ 1958, at 406; English text published in Encyclopaedia of Community Law (Sweet and Maxwell) at C6 — 003.

30) OJ 1990, L 158/56.

31) Article 1.

32) OJ 1992, C 72/15.

33) OJ 1990, C 277/3.

34) Article 8. The alternatives to consent are: (a) the data is collected and maintained under a contract, or in the context of a quasi-contractual relationship of trust with the person who is the subject of the data, and the maintenance of the data file is necessary for the accomplishment of the contract or quasi-contract; or (b) the data comes from sources generally accessible to the public and their processing is intended solely for correspondence purposes; or (c) the controller of the file is pursuing a legitimate interest which overrides the interest of the data subject.

35) Council Directive on the Coordination of Certain Provisions Laid Down by Law, Regulation or Administrative Action in Member States Concerning the Pursuit of Television Broadcasting Activities, OJ 1989, L 298/23.

36) Council Directive on the Approximation of the Laws of the Member States Relating to the Labelling, Presentation and Advertising of Foodstuffs for Sale to the Ultimate Consumer, OJ 1979, L 33 /1 amended OJ 1989, L 186/17.

37) Council Directive on the Advertising of Medicinal Products for Human Use, OJ 1992, L 113/13.

38) Proposal for a Council Directive on the Advertising of Tobacco Products in the Press and by Means of Bills and Posters; OJ 1989, C 124/5, amended OJ 1990, C 116/7.