Geum.ru

Законы и практика сми в одиннадцати демократиях мира

Вид материалаЗакон

Содержание


Закони про пресу в австрії
Das Recht der Massenmedien
Neue Kronen-Zeitung
See Lingens v. Austria, Judgment of 8 July 1986, Series A no. 103; OberschUck v. Austria
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   24
ГЛАВА 2

ЗАКОНИ ПРО ПРЕСУ В АВСТРІЇ

Уолтер Берка

Вступ

Основним законом в Австрії є Федеральна Конституція 1920 р. (Bundes-Verfassungsgesetz). У Конституції закладені федеральні, демократичні принципи республіки, засновані на суворому розподіленні законодавчої, виконавчої і судової влад.

Конституційні гарантії основних прав дотримують традицію, якій уже більше ста років. Більшість основних прав і свобод вперше проголосив Основний Закон 1867 р., який повністю ввійшов до Федеральної Конституції 1920 р. З 1945 р. найважливішим зміненням в австрійському законодавстві про права людини стала ратифікація й інкорпорація Австрією 1958 року Європейської Конвенції про права людини (ЄКПЛ), що супроводжувалася повним включенням Узгодження до Конституції 1964 р.

Усе вищенаведене значно вплинуло на захист фундаментальних прав, що забезпечується правовою системою, в їх числі свободи висловлення думок і свободи преси [1].

1. Конституційні положення

В Австрії право на свободу висловлення думок, а також право преси на відсутність попередньої цензури й будь-якої форми ліцензування чітко гарантує Стаття 13 Основного Закону, яка наголошує: «Кожен має право вільно висловлювати свою думку в межах, встановлених законом, в усній, письмовій, друкованій або зображувальній формі. Преса не підлягає ні цензурі, ні ліцензуванню. Заборони, що стосуються поштових відправлень, не поширюються на друковану продукцію». Ці положення були внесені до Конституції після першої світової війни рішенням Тимчасової Національної Асамблеї (Provisorische Nationalversammliung), що мала конституційний статус і стверджував свободу преси та заборону цензури.

Практичне вживання цих конституційних норм донедавна було досить обмежене, адже гарантовані ними свободи лишалися тільки правами «в межах закону». Конституція надала парламентові повноваження визначати можливість і межі свободи висловлення думок. При цьому єдине обмеження діяльності парламенту у цій сфері стосувалося обов'язкової заборони попередньої цензури. Закони, що встановлюють цензуру для кінофільмів і театральних вистав, були визнані недійсними рішенням Конституційного суду [2]. Інші правові обмеження, однак, лишилися поза сферою конституційних гарантій, навіть тоді, коли законодавчі акти накладали надмірні й необгрунтовані обмеження на свободу преси.

Протягом останніх десятиліть значення конституційних гарантій свободи висловлення думок неухильно зростало. Як уже було відзначено, це відбувалося завдяки тому, що права і свободи по ЄКПЛ стали частиною австрійської Конституції й доповнили вже існуючі в Австрії громадянські свободи. Значимість права на свободу висловлення думок продемонстрував і Конституційний суд своїми рішеннями в цій галузі. Нарешті, австрійські суди виявили все зростаючу готовність слідувати прецедентному праву Європейського суду з прав людини для того, щоб їх застосовча діяльність відповідала загальноєвропейським стандартам захисту прав людини [3]. Так, наприклад, рішення Європейського суду щодо справи Лінгенс (Lingens), на яке часто посилаються, потягло за собою часткове змінення закону про наклеп, хоча деякі його норми досі не відповідають вимогам Статті 10 ЄКПЛ [4].

Нині Конституційний суд звичайно застосовує Статтю 13 Основного Закону 1867 р. разом із Статтею 10 Конвенції та об'єднує гарантовані ними свободи поняттям «свобода комунікації» [5]. Застосування Статті 10 Конвенції привело до розширення кола гарантованих свобод:

а) Свобода комунікації тепер включає до себе право отримувати інформацію, сформульоване у Статті 10. Журналісти можуть спиратися на це основне право, наприклад, якщо поліція чи інші органи державної влади перешкоджають їм в одержанні потрібної інформації (див. розділ 14, нижче).

б) Свобода комунікації тепер також включає свободу передавати інформацію, тоді як раніше вона відносилася лише до оціночних суджень та думок.

в) Висловлення оціночних суджень отримало додатковий захист, отже журналісти більше не зобов'язані доводити справедливість своїх думок (див розділ 10.2, нижче).

г) Публікації комерційної реклами більше не є винятком, і конституційний захист поширюється тепер і на неї (див. розділ 22, нижче).

д) Найважливіше — те, що парламентські акти, що обмежують свободу висловлення думок і свободу преси, більше не вважаються «недоторканими», а, навпаки, біли піддані Конституційним судом найуважнішому перегляду з урахуванням вимог Статті 10. До цього перегляду входили також перевірка на необхідність, яка покликана визначити, наскільки обмеження свободи необхідно в демократичному суспільстві. Оскільки концепція необхідності має на увазі існування відповідної соціальної потрібності, вона містить і принцип пропорційності, який став основним предметом суперечки в процесі перегляду правових норм з урахуванням Статті 10. Так, Конституційний суд за останні роки визнав недійсними закони, які накладали необгрунтовані обмеження на розповсюдження газет і розсилання поштою друкованих матеріалів [6].

2. Розподіл повноважень між центральними та регіональними урядами

Австрія — федеральна парламентська демократія, що складається з дев'яти провінцій (Lander). Закони, які стосуються ЗМІ, приймаються й виконуються на федеральному рівні. Провінції не мають жодних істотних повноважень у цій галузі.

3. Судова система

Австрійська судова система складається з трьох гілок: Verfassungsgerichthof (Конституційний суд) розглядає відповідність законодавчих та адміністративних актів Конституції. Verwaltungsgerichtshof (Адміністративний суд) розглядає питання, що стосуються законності діяльності адміністрації. Oderster Gerichtshof (Верховний суд) розглядає апеляції з кримінальних та цивільних справ на рішення судів нижчих інстанцій, які включають місцеві суди, суди провінцій, районні суди і чотири міські суди — у Відні, Граці, Іннсбруці та Лінці.

Конституційний суд — головний гарант конституційних прав. Будь-яка особа, яка вважає, що її основні права були порушені певним конституційним актом, може звернутися до цього суду. Більш того, суд має повноваження оголосити недійсним будь-який законодавчий акт, який не відповідає основним правам, сформульованим у Європейській Конвенції. Рішення кримінальних та цивільних судів не можуть бути оскаржені до Конституційного суду, однак ці суди мають право подавати на розгляд Конституційному суду будь-який закон, якщо вони вважають, що він порушує основні права і свободи.

Хоча Конституційний суд — головний арбітр з питань конституційних прав, інші суди тепер впевнено застосовують конституційні положення у цивільних та кримінальних справах.

Широко діючим принципом стало обов'язкове трактування будь-яких законодавчих положень згідно з постановами Конституційного суду, які стосуються фундаментальних прав, включаючи принципи необхідності та пропорційності. Ця тенденція, однак, з'явилася лише за останнє десятиліття — раніше суди вважали своїм обов'язком застосування кримінальних та цивільних законів без урахування конституційних принципів.

Оскільки норми стосовно друку є як в кримінальному, так і в цивільному законодавстві, важлива важлива судова практика і кримінальних, і цивільних судів. Деякі положення Закону про засоби масової інформації (наприклад, ті, що торкаються права на відповідь і вимогу компенсації за наклеп і вторгнення до приватного життя), хоча й стосуються по суті цивільного права, застосовуються й кримінальними судами, де є судді, які спеціалізуються на справах з участю засобів масової інформації [7].

4. Місце міжнародних угод про права людини в національному праві

Європейська Конвенція про права людини, ратифікована Австрією 1958 р., була безпосередньо включена до австрійської Конституції 1964 р. Кожен має право на захист, що надає Конституція, а суди й адміністративна влада повинні ретельно слідувати її положенням. Згідно зі Статтею 25, Австрія взяла на себе зобов'язання дозволяти громадянам подавати до Європейської комісії з прав людини звернення, спрямовані проти австрійської держави. Австрія ратифікувала Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права (МПГПП)1978 р., а також Перший Факультативний Протокол 1987 р., таким чином надаючи право подавати скарги на Австрію до Комітету з прав людини ООН. Однак Конвенція не була включена до австрійського конституційного закону і не може безпосередньо застосовуватися судами. У порівнянні з Європейською Конвенцією його практична цінність незначна.

5. Система законодавства

Найважливіший закон, що стосується преси — це Закон про засоби масової інформації (Mediengesets) 1981 р. [8] Він прийшов на зміну австрійському Закону про пресу (Pressegesetz) 1922 р. і забезпечив найліберальнішу правову основу діяльності преси.

Закон про засоби масової інформації стосується всіх видів ЗМІ. Деякі його положення торкаються лише радіомовлення, хоча існує й окремий Закон про радіо і телебачення [9]. Що стосується саме друку, декотрі положення Закону про ЗМІ (що розглядаються нижче) мають найбільше значення. Це положення, що регулюють друковані публікації; право на відповідь; правовий захист особи (наклеп і приватне життя), що доповнює відповідні положення кримінального й цивільного законодавства; спеціальні кримінально-процесуальні норми, що стосуються злочинів і стосуються засобів масової інформації (називаються Medieninhaltsdelikte), наприклад, пов'язані з конфіскацією публікацій; захист редакторських привілеїв; захист джерел інформації.

6. Регулювання права власності

Концентрація власності на газетному ринку надзвичайно висока. Австрія вже на початку 1970-х років посідала друге місце серед індустріальних країн по концентрації власності на щоденні газети. Відтоді процес «вимирання газет» тривав. Нині видається лише близько десяти незалежних щоденних газет. Три газети, які мають найширше розповсюдження, складають дві третини всього газетного ринку, а німецьке об'єднання «WAZ» володіє 50 відсотками власності двох найкрупніших віденьських газет [1]). Інформаційний гігант, що складається з «WAZ» і ще кількох підприємств, володіє також кількома періодичними виданнями, в тому числі «Profil» і «Wochenpresse» (де йому належать 50 відсотків власності) — двома найвпливовішими в Австрії політичними журналами, а також кількома популярними журналами.

Іноземним, особливо німецьким, компаніям належить значна доля власності в деяких газетах. Наприклад, німецький видавець Шпрінгер володіє контрольним пакетом акцій двох щоденних газет — «Der Standard» і «Tiroler Tageszeitung», а також нового щоденного журналу «News».

Економічний стан газет, особливо невеликих, дуже ненадійний. Через фінансові труднощі постійно зменшується кількість газет, що належать політичним партіям, які раніше відгравали помітну роль у житті країни.

Уряд здійснює широку програму сприяння розвиткові преси, в межах якої субсидує всі щоденні газети [1]). Останнім часом усі газети одержували рівні дотації (в тому числі й лідери ринку), і загальна сума субсидій складала більш як 100 мільйонів австрійських марок (9,1 мільйона доларів) на рік. Мета такого субсидування полягає у сприянні виживанню якомога більшої кількості газет, з тим, щоб підтримувати існування широкого спектру думок.

На додачу до спільної програми сприяння ЗМІ існує спеціальна — щодо підтримки кількох «невеликих газет, які відіграють особливо важливу роль у формуванні різних політичних думок» [1]). Вона, можливо, й послабила тенденцію концентрації пресі в одних руках, але не зупинила її повністю.

Пільгові розцінки на поштові послуги, встановлені для щоденних газет, дають більший економічний ефект, ніж система субсидій. Уряд також подає допомогу видавничим підприємствам.

Наприкінці 1972 року предметом дискусії стала поправка до антитрастового закону, яка зобов'язує всі об'єднання, що включають до себе органи масової інформації, підлягати Антитрастовому управлінню, котре має право заборонити будь-яке злиття компаній, що ставить під загрозу плюралізм журналістських думок. Поправка також припиняла одночасне володіння газетою і радіостанцією, що могло призвести до місцевої монополії на засоби масової інформації. 1993 року планувалося розпочати ліцензування перших приватних радіостанцій. Противники поправки відзначають, що вона внесена надто пізно і недостатня, особливо тому, що не вимагає роз'єднання вже існуючих інформаційних конгломератів.

Закон про засоби масової інформації зобов'язує видавця періодичних видань щороку публікувати звіт про стан своєї власності і про будь-які взаємозв'язки з іншими інформаційними компаніями [1]).

7. Реєстраційні вимоги

Реєструвати видання газети в будь-якій владній структурі або отримувати ліцензію не вимагається. Подібне зобов'язання вважалося б порушенням конституційних гарантій свободи преси.

Для видання книжок і торгівлі ними, для оптової торгівлі газетами, а також для володіння друкарнею необхідне одержання торгівельної ліцензії. Винятком із цієї вимоги є видання газет [1]).

Газети й інші друковані видання повинні містити зазначення імен і адрес редакторів та видавців. Усі видання, в тому числі й газети, зобов'язані безкоштовно подавати кілька примірників публічним бібліотекам; ця вимога не є контрольним заходом — вона покликана забезпечити вільний доступ громадськості до всіх видань, що виходять в Австрії [1]).

8. Регулювання імпорту та експорту друкованих видань

Не існує ніяких обмежень на імпорт та експорт друкованих видань, окрім тих, що містяться у загальних митних правилах. Право на свободу інформації, гарантоване Статтею 10 Конвенції, включає також і право отримувати закордонні газети без обмежень (за винятком обмежень, що стосуються розповсюдження австрійських газет). Хоча поліція та митниця можуть накласти арешт на іноземні видання без постанови суду у випадку, коли обставини не дозволяють отримати таку постанову, незаконна конфіскація є порушенням Конституції згідно з рішенням Конституційного суду від 1989 р. [1]).

9. Механізми саморегулювання преси

Австрійська Рада у справах преси була заснована австрійською Асоціацією видавців газет і Спілкою австрійських журналістів з метою створення добровільного саморегулювання. Рада включає до 10 представників від кожної з цих організацій. Згідно із своїм Статутом, Рада покликана докладати всіх зусиль до захисту свободи преси і до того, щоб усі співробітники ЗМІ діяли на високому професійному рівні. Вона відповідає за підтримання репутації преси й за розкриття та попередження різних зловживань. До обов'язків Ради також входить представляти інтереси преси в парламенті, уряді й перед громадськістю.

Будь-яка особа може звернутися до Ради у справах преси, коли вважає, що якась публікація ображає суспільну моральність, втручається до сфери приватного життя або нехтує обов'язком давати точний і правдивий звіт про події, так само як і будь-якими іншими принципами журналістики. Рада склала ведення таких принципів — «Grundsatze fur die publizistische Arbeit — Ehrenkodex der osterreichen Presse» (Етичний кодекс).

Рада не має права приймати рішення, обов'язкові для виконання ЗМІ. Єдина доступна їй акція — це публікація своєї власної думки. Рада може зажадати, щоб видання, винне в порушенні прийнятих етичних норм, опублікувало негативний висновок про свою діяльність, проте вона не може змусити його це зробити. Більшість газет і журналів шанобливо ставляться до рішень Ради і обов'язково їх друкують. Раду у справах преси часто критикують за те, що до її складу входять лише видавці та журналісти і відсутні незалежні експерти й представники громадськості, внаслідок чого громадськість майже нічого не знає про роботу Ради. Багато хто вважає, що вона не має потрібного авторитету.

10. Наклеп

Під час розгляду утиску честі й гідності досі головним чином застосовувалися норми кримінального законодавства, хоча останнім часом з'явилася тенденція застосовувати норми цивільного права.

10.1. Різниця між кримінальними та цивільними справами

Кримінальні справи про наклеп, що порушуються проти преси, більшістю спираються на Статтю 111 Кримінального кодексу [1]). Згідно зі Статтею 111, кожен, хто публічно звинувачує когось у тому, що його репутація або позиція негідні, чи в тому, що його поведінка протирічить поняттям честі й моралі, виставляючи його таким, який заслуговує на презирство або ще якомось чином принижуючи його перед громадськістю, має понести покарання у вигляді штрафу або тюремного ув'язнення строком до одного року. На практиці санкція у вигляді тюремного ув'язнення не застосовується — останнім часом не було жодного такого випадку. Якщо засіб масової інформації публікує образливе твердження, що карається Статтею 111 Кримінального кодексу, потерпілий може зажадати компенсації завданої йому матеріальної шкоди (Закон про засоби масової інформації. Стаття 6). Нині закон обмежує розмір компенсації сумою 100 000 австрійських марок (9 100 доларів), але очікується збільшення цієї суми, адже її вважають надто низькою.

У випадку подання цивільного позову про наклеп потерпілий може вимагати відшкодування тільки матеріальних втрат, а також спростування або виправлення ображаючого його твердження [1]). У деяких випадках присуджувані за такими позовами суми можуть досягати досить крупних розмірів (до 1 мільйона марок), проте все ж таки донедавна цивільна відповідальність за наклеп лишалася менш значною, ніж кримінальна, внаслідок того, що в цьому випадку не передбачена компенсація нематеріальних втрат і постраждалий має сам довести хибність ображаючого його твердження. Нині частіше зустрічаються цивільні позови. При цьому лише одна загроза цивільного позову вже може вчинити тиск на журналіста (через великі судові витрати) і таким чином негативно вплинути на свободу преси.

10.2. Захист від звинувачень у наклепі

Раніше єдино можливим захистом для журналіста в кримінальному процесі у справі про наклеп могло слугувати лише те, що певне твердження насправді було вірним або, коли повідомлення не отримало поширення, що автор мав розумні підстави вважати його вірним. У Статті 29 Закону про засоби масової інформації важкий тягар доведення був полегшений: журналісти більше не ставали винними у наклепі, якщо вони спроможні довести, що 1) діяли професійно (Beweis der Wahrnehmug der journalischen Sorgfalt) та 2) публікація викликала великий суспільний інтерес.

Що стосується друкованих заяв, що завдають втрат комерційним підприємствам, то до них застосовуються суворі норми законів про конкуренцію і нечесну практику ділових стосунків. Свобода слова у цих випадках суворо регламентована, і відповідність заяви інтересам широкої громадськості не може слугувати виправданням. Так, наприклад, асоціація по боротьбі з палінням була визнана винною й оштрафована за поширення об'яв, що наголошували: «Тільки верблюд може пройти милі заради сигарети» [1]).

10.3. Оціночні судження та громадські діячі

Стаття 111 Кримінального кодексу застосовується як до оціночних суджень, так і до викладення фактів. Жорсткі норми прецедентного права австрійських судів стосовно образливих оціночних суджень були послаблені за останні кілька років через низку рішень Європейського суду з прав людини [2]) і в цілому стали більше орієнтуватися на свободу висловлення думок. У цьому контексті суди схильні брати до уваги громадський статус ображеної сторони і вже продемонстрували готовність вимагати від громадських діячів більшої терпимості до критики і до необхідності перевірки їх придатності до діяльності у громадській сфері. Тим не менш деякі суди у своїх недавніх рішеннях лишилися непохитні: вони розглядають твердження, що знаходяться на межі між оціночним судженням та викладенням факту, як викладення факту, вимагаючи доказів правдивості або журналістської ретельності, і можуть винести звинувачувальний вирок за оціночне судження, яке зважили як «надмірне».

11. Вторгнення до приватного життя

Закон про засоби масової інформації 1981 р. впровадив спеціальні підстави для подання позову у відповідь на втручання до приватного життя. За Статтею 7 редакція зобов'язана надати компенсацію, якщо питання, що стосуються приватної особи, були викладені таким чином, що це принизило її перед громадськістю. Публікація дозволяється лише у тих випадках, коли існує безпосередній «зв'язок з громадським життям» [2]). Досі Статтю 7 використовували надто рідко, і, вочевидь, вона не стане перешкодою у висвітленні питань, які викликають законний інтерес публіки.

Стаття 78 Закону про авторське право забороняє публікацію фотознімків, які порушують законні інтереси тих, хто на них зображений. Кілька судів постановили, що таких порушень не було у випадках, коли знімки зображували громадських діячів. Доктрина «громадських діячів» поки не вплинула на закони про наклеп, але це, безперечно, може статися надалі.

Стаття 113 Кримінального кодексу забороняє будь кому докоряти іншій особі за скоєння злочину, якщо та вже відбула за нього покарання, або якщо покарання було тимчасово припинене, або ж коли прийняття рішення про покарання було тимчасово відкладено. Згідно зі Статтею 114 такий докір виправданий лише в тому випадку, якщо він був викликаний правовим зобов'язанням, захищений законним правом або викликаний особливими причинами у межах вимог Статті 113. У справі «Швабе проти Австрії» [2]) Європейський суд з прав людини постановив, що звинувачувальний вирок за Статтею 113 став порушенням Статті 10 ЄКПЛ, адже австрійський суд не зважив виправданням те, що докір було зроблено в суспільних інтересах (суд відмовився взяти до уваги той факт, що засудження політичного діяча за дорожню аварію, в результаті якої загинула людина, може мати відношення до питання про його придатність до посади політичного діяча).

10. Право на відповідь і/або виправлення

По Закону про пресу 1922 р. будь-якій особі, яка стала об'єктом невірного повідомлення у пресі, надавалося право безкоштовно опублікувати відповідь без необхідності доводити вірність цього повідомлення у відповідь; при цьому редактор притягався до кримінальної відповідальності у випадку відмови його опублікувати. Право на відповідь було істотно реформоване Законом про засоби масової інформації 1981 р. (Стаття 9), який поширив це право на всі види масової інформації й постановив, що будь-який орган масової інформації може відмовитися публікувати відповідь, якщо вона не відповідає дійсності. Ця реформа є істотним вдосконаленням правових норм, однак досі критиці підлягають складні процедурні правила обгрунтування як права на відповідь, так і права не публікувати відповідь. Якщо орган масової інформації відмовляється друкувати справедливу відповідь, потерпілий може подати позов і вимагати виплати штрафу (і отримувати все зростаючі суми, якщо відповідач-орган інформації продовжує дотримуватися своєї лінії поведінки) [2]).

Якщо на газету подають до суду за наклеп, вона зобов'язана надрукувати повідомлення про подання даного позову, інакше весь тираж номера, що містить образливу публікацію, може бути конфісковано.

13. Образа державних органів та посадових осіб

Деякі адміністративні органи та інститути державної влади (включаючи федеральний парламент і національну армію) захищені від наклепу Статтею 116 Кримінального кодексу (члени парламенту й інші відповідальні особи повинні спиратися на Статтю 111, див. розділ 10 вище). Публічна образа австрійської держави і її національних символів карається за Статтею 248. Зрада й заклик до бунту складають злочин, якщо викликаю загрозу насильства (Стаття 242). Жодне з цих положень не було за останні десятиліття безпідставно використано проти преси.

14. Державна таємниця та доступ до урядової інформації

Стаття 20 (4) Федеральної Конституції зобов'язує уряд та інші владні структури надавати всім громадянам доступ до інформації з питань стосовно своєї діяльності. Її відповідна норма наголошує: «Усі федеральні та місцеві урядові органи повинні подавати інформацію про справи, які знаходяться в їх веденні, крім тих випадків, коли приховування інформації передбачено законами, що захищають конфіденційність».

Право доступу до інформації надано не лише журналістам, а й усім іншим громадянам. Детальніше умови доступу до інформації сформульовані у федеральному та провінційних (Lander) Законах про свободу масової інформації (Auskunftspflichtgesetze). Особа, що намагається отримати інформацію, може звернутися до Адміністративного суду, якщо їй було відмовлено в поданні інформації.

Право доступу до інформації обмежено положеннями, що стосуються державної таємниці, закріпленими Федеральною Конституцією (Стаття 20 (3)). Якщо раніше уряд відносив велику частину відомостей про свою діяльність до державної таємниці, то нині з'явилася тенденція ліберальнішого підходу до цього питання.

Якщо державний службовець розголошує якусь інформацію, порушуючи при цьому зобов'язання дотримувати конфіденційність, що накладає на нього закон, то лише сам державний службовець нестиме за це відповідальність. Журналісти та інші працівники засобів масової інформації можуть безперешкодно публікувати подібну інформацію і відповідальності за це не несуть. Останнім часом важлива інформація про урядові зловживання та внутрішню роботу державних органів публікувалися без усяких небажаних наслідків для преси.

Розголошення державної таємниці є злочином, якщо може завдати серйозної шкоди національній безпеці або міжнародним відношенням Австрійської Республіка (Розділ 255 Кримінального кодексу). Ця норма застосовується таким чином, щоб зберегти рівновагу між правом на свободу висловлення думок та інтересами національної безпеки; за останні десятиліття проти засобів масової інформації було висунуто лише кілька подібних звинувачень.

Право на отримання інформації також означає, що уряд не може втручатися до процесу збирання інформації, якщо журналісти здійснюють його у місцях, де вони мають право знаходитися. Так, знищення поліцією фотознімків демонстрації було оголошено антиконституційним [2]).

15. Доступ до судових слухань та публікація судових матеріалів

Слухання справи в суді в принципі є відкритим. Публіка й преса можуть бути видалені із залу на певний час у суворо обмежених випадках, коли необхідно захистити інтереси неповнолітніх, права сторін або громадський порядок. Не існує обмежень на висвітлення судових слухань, за винятком заборони на радіо- й телетрансляції.

Навпаки, поліційське розслідування та попередні слухання у справі є конфіденційними. До 1981 р. положення кримінального закону забороняли публікацію документів, що стосуватися секретних слухань. Звідтоді як Закон про засоби масової інформації 1981 р. скасував ці положення, газети виявили більшу безпринципність, публікуючи конфіденційну інформацію. Не лише юристи, а й деякі журналісти вважають, що засоби масової інформації дуже часто перевищують свої законні повноваження і ставлять під загрозу принцип презумпції невинності. Стаття 23 Закону про засоби масової інформації забороняє публікації, здатні вплинути на результат судового розгляду. Однак це правило сформульовано настільки вузько, що каратися можуть лише найбрутальніші його порушення.

Нині предметом обговорення є різноманітні пропозиції поправок до Закону. Відкидаючи повернення до старих заборон, юристи пропонують додати до Закону про засоби масової інформації положення, що забороняє публікувати імена осіб, підозрюваних або визнаних винними у скоєнні якогось злочину. Ідентифікація особи повинна бути допустима лише в тому випадку, коли вона представляє громадський інтерес.

16. Доступ до парламентських засідань та публікація парламентських документів

Парламентські слухання є відкритими, і привілеї висвітлення їх надано журналістам Конституцією (Стаття 33). Конституція дозволяє не допускати публіку лише в особливих, суворо обумовлених випадках. На противагу цьому загальному принципові засідання парламентських комітетів конфіденційні. Тим не менш ніхто не може завадити журналістові, який отримав інформацію про такі засідання, опублікувати її. Протягом останніх кількох років представники преси отримали право бути присутніми на засіданнях парламентських комітетів з розслідувань. Це право відіграло важливу роль в інформуванні громадськості й сприяло публічному обговоренню важливих державних проблем.

17. Комерційна таємниця та доступ до інформації, яка належить приватним особам

Службовці зобов'язані зберігати комерційні таємниці своєї компанії (Стаття 11 Закону про конкуренцію). Це зобов'язання не має сили з того моменту, як закінчується строк контракту, а також не перешкоджає розголошнню інформації про незаконні дії керівництва компанії. Представники преси не можуть бути покарані за опублікування інформації, отриманої при порушенні зобов'язань про її нерозголошення.

Нині не існує правових норм, що зобов'язують приватні компанії подавати інформацію громадськості (за винятком зобов'язань, що накладаються торгівельним правом, наприклад, зобов'язання публікувати річний звіт і баланс). Це стосується також інформації щодо питань навколишнього середовища. Однак сьогодні обговорюється закон, який забезпечив би виконання Директиви ЄЕС про свободу доступу до інформації про навколишнє середовище [2]).

18. Попередні обмеження

Попередні обмеження на публікації є неконституційними згідно зі статтею 13 Основного Закону 1867 р. Незрозуміло, чи стосується ця заборона також і проміжних рішень суду в цивільному праві. На практиці були випадки, коли такі рішення вважалися недійсними.

Якщо існує конкретна підозра, що публікація є злочином (наприклад, містить наклеп за Статтею 111 Кримінального кодексу ), тираж може бути конфіскований; якщо це газетна публікація, — на всі примірники можливо наклепницького номера може бути накладено арешт (Стаття 36 Закону про засоби масової інформації). Незалежний суддя вирішує, наскільки конфіскація необхідна, зважуючи інтереси сторін. Конфіскація повинна здійснюватися тільки після того, як почалося розповсюдження даного номеру видання. Конфіскації, однак, можна уникнути, якщо газета опублікує повідомлення про те, що проти неї було порушено кримінальну справу про наклеп (Стаття 37 Закону про засоби масової інформації).

Прецедентним правом встановлено, що всі засоби масової інформації захищені від попередніх судових обмежень. Так, навіть положення про оцінку фільмів перед їх першим публічним демонструванням в інтересах захисту молоді було визнано неконституційним [2]). Далі Конституційний суд оголосив неконституційним положення, яке вимагало попереднього схвалення Міністерством праці перед публікацією оголошень про наймання на роботу за кордоном [2]).

19. Захист джерел інформації

Стаття 31 Закону про засоби масової інформації надійно захищає конфіденційність журналістських джерел. Видавці, редактори, журналісти та інші працівники органів інформації, викликані давати свідоцькі показання до суду або органу адміністративної влади, мають право відмовитися відповідати на запитання, пов'язані з автором, постачальником або або джерелом інформації, поданій у зв'язку з їх професійною діяльністю, а також з її змістом. Більше того, Закон про засоби масової інформації забороняє нагляд за телекомунікаційним обладнанням засобів інформації, крім тих випадків, коли на це є постанова суду, винесена в ході розслідування злочину, яка передбачає покарання у вигляді тюремного ув'язнення строком не менш ніж 10 років.

20. Обмеження на використання образливих висловлювань стосовно певних груп осіб

За статтею 283 Кримінального кодексу злочином є публічне підбурювання до скоєння ворожих дій стосовно релігійної, національної чи етнічної групи. Існують спеціальні норми кримінального законодавства проти нацистської пропаганди, до яких недавно були внесені змінення з тим, щоб зробити переслідування расистської та націонал-соціалістичної діяльності ефективнішим [2]). Також можна подати скаргу на публікації, що поширюють расові забобони, до Ради у справах преси.

21. Образа релігійних почуттів, брутальність та захист громадської моральності

Публікація порнографічних та інших матеріалів, що порушують норми громадської моральності, є злочином [2]). У світлі сучасних, досить ліберальних поглядів це положення не надто важливе для щоденних газет; в основному воно стосується лише декотрих спеціалізованих періодичних видань.

Образа релігійних почуттів (богохульство) само по собі за австрійськими законами не карається. Згідно зі Статтею 188 Кримінального кодексу, злочином є публічна дискредитація осіб, предметів або закладів, шанованих церквою або релігійним співтовариством, визнаним в Австрії, в ситуації, коли це може викликати щире несхвалення або порушити релігійний мир.

22. Обмеження реклами

На відміну від телебачення та радіо, де за законом існують обмеження на рекламу алкоголю й тютюнових виробів, для реклами в газетах немає ніяких обмежень. Нині триває дискусія про те, чи треба повністю заборонити рекламу алкоголю й тютюнових виробів в усіх засобах масової інформації.

Що стосується закону про конкуренцію, то тут ситуація складніша. Наприклад, донедавна суди оголосили незаконними всі види порівнювальної реклами (тобто реклами, яка стверджує, що рекламований продукт краще, ніж інший названий продукт). Однак нині суди починають змінювати свою думку, особливо відтоді, як Конституційний суд визнав, що реклама підпадає під захист Статті 10 Європейської Конвенції [3]). Деякі види порівнювальної реклами тепер допускаються за умови, що ця реклама не вводить нікого в оману, не виступає проти когось конкретно і не є образливою для когось [3]). Конституційний суд визнав обмеження на рекламу юристів та податкових консультантів неконституційними [3]).

Висновки

В Австрії свобода преси значною мірою захищена Конституцією та Європейською Конвенцією про права людини, що має конституційний статус; більш того, всі суди можуть застосовувати конституційні гарантій (хоча тільки Конституційний суд може визнати недійсними законодавчі рішення), а окремі особи можуть звертатися зі скаргами (вичерпавши внутрішньодержавні засоби правового захисту) до Європейської Комісії з прав людини.

Гарантії свободи преси були істотно розширені Законом про засоби масової інформації 1981 р. Відтоді, як цей закон було визнано неконституційним, помітно просунувся вперед жанр журналістського розслідування, і можна з упевненістю сказати, що преса справді стала «сторожовим собакою» суспільства. Дві найважливіші новації, впроваджені Законом про засоби масової інформації, — це, по-перше, лібералізація стандартів доказів у справах про наклеп: тепер відповідач повинен довести лише те, що він діяв професійно (а не правдивість власного твердження); і, по-друге, — введення гарантій конфіденційності журналістських джерел, які по дієвості не поступаються існуючим в інших європейських країнах. Реформою, породженою багато в чому рішеннями Європейського суду з прав людини, стало посилення захисту, що надається оціночним судженням: тепер жорстка критика вважається допустимою, особливо в контексті політичних дебатів. В результаті було започатковано «конституціоналізацію» австрійського закону про наклеп, що грунтується на співвідношенні свободи висловлення думок і вимог демократії.

З іншого боку, на думку багатьох критиків, засоби масової інформації не поважають потрібним чином приватне життя окремих людей. Це особливо стосується репортажів про кримінальні розслідування та судові процеси, висвітлюючи які «жовта» преса постійно виходить за межі норм моралі та справедливості. Через те, що Рада у справах преси не зуміла сприяти відповідальному висвітленню подій у цій галузі, на порядку денному постала пропозиція заборонити в пресі ідентифікацію осіб, що підозрюються у скоєнні злочинів.

Найслабкіше місце австрійської преси — це надзвичайно висока концентрація власності на щоденні газети. Малотиражні та середні газети (декотрі з них — дуже якісні) зазнають фінансових труднощів. Уряд намагався знайти розв'язання проблеми, пропонуючи поправки до антитрастівського закону та надаючи субсидії виданням з нестійким фінансовим становищем, які роблять свій внесок у формування палітри політичних поглядів. Нині важко судити, чи будуть ці засоби ефективними.


1) For more extensive discussions of Austria's law and practice concerning the press see.: W Berka, Das Recht der Massenmedien (The Law on the Mass Media) (Wien, Koln, Graz: B''hlau Verlag, 1989); W Berka, «Die Kommunikationsfreiheit in Osterreich» (Freedom of Communication in Austria), Europaische Grundrecht-Zeitschrift (1982), 413-27; R Hartmann & S Rieder, Kommentar zum Mediengesetz (Commentary on the Media Act) (Wien: Manz Veriag, 1985). Medien und Recht (Wien).

2) VfSlg (Decisions of the Austrian Constitutional Court) 552/1926, 630/1926, 949/1928, 1089/1928, 1829/1949, 1830/1949, 1846/1949.

3) For instance, the Constitutional Court cited the The Sunday Times case, regarding the importance of press freedom, in VfSlg 11.297/1982 (Hamburg case), see note 24 infra. The Constitutional Court also referred to various decisions of the European Commission of Human Rights in VfSlg. 10.948/1986 (Die ganze Woche case), see note 31 infra.

4) Lingens, Judgment of 8 July 1986, Series A no. 103 (ruling that the limits of acceptable criticism regarding politicians in their public capacities are wider than regarding private citizens and that a defamation defendant must not be required to prove the truth of a value-judgement). The courts have cited Lingens in a number of decisions. See, e.g., the decisions of the Supreme Court, 18 March 1987, 9 Os 18, 19/87; and 27 Jan. 1986, Evidenzblatt 1987/126; and the decision of the Vienna Court of Appeal, 2 Dec. 1986, 27 Bs 545/66, in Medien und Recht (1986), 11.

5) The text of Article 10 is set forth in Appendix A.

6) See VfSlg 11.314/1987.

7) See Media Act, Article 41(2).

8) Bundesgesetz vom 12 June 1981 uber die Presse und andere publizistische Medien (Mediengesetz) BGBI 1981/314, as last amended by BGB1 1988/233.

9) Bundesgesetz uber die Aufgaben und die Einrichtung des Osterreichischen Rundfunks (Rundfunkgesetz — RFG), BGB11984/379, as last amended BGB11987/606. The Austrian government has always maintained a monopoly on radio and television broadcasting. Only the Austrian Broadcasting Corporation (ORF), an independent public enterprise, is entitled to broadcast radio and television programmes. Objective and impartial reporting, representation of a wide variety of opinions, balanced programming and com- plete independence for the staff is guaranteed by constitutional and legal provisions. Foreign programmes can be received by cable or satellite without interference. The European Commission of Human Rights declared admissible several applications challenging the Austrian broadcasting monopoly (applications no. 13914/88, 15041/89, 15717/89, 15779/89, 17Z07/90) which have not yet been decided. A bill providing for the licens- ing of private local radio stations is expected to be adopted in 1993.

10) These are the Neue Kronen-Zeitung (with a daily circulation of nearly 1 million) and the Kurier (with a daily circulation of more than 400,000). Together they account for more than 80 per cent of the circulation of all dailies in Vienna and more than 50 per cent of the circulation of dailies throughout Austria.

11) Press Promotion Act of 1985 (Presseforderungsgesetz) 1985 BGB1 228, as last amended, BGB1 1992/465. See also the Periodical Promotion Act (vgl BGB1 1984/39, as last amended BGB1 1991/628), which promotes periodical publications in the field of culture and politics.

12) Report of the Austrian Government to the UN Human Rights Committee, UN Doc. No. CCPR/C/51/Add.2 (9 Nov. 1990), para. 208.

13) Media Act, Article 25.

14) Industrial Code (Gewerbeordnung) of 1973, Article 2(1) no. 18.

15) Media Act, Articles 24 and 43.

16) See VfSlg 12.104/1989 (Demokratischer Informationsdienst case).

17) Bundesgesetz vom 23 Jan. 1974 uber die mit gerichtlicher Strafe bedrohten Handlungen (Strafgesetzbuch — StGB) BGB1 60, as last amended BGB11991/628. On occasion, Article 115 of the Criminal Code, which prohibits different types of libel offences, is used.

18) Article 1330 of the Civil Code (Allgemeines Biirgeriiches Gesetzbuch vom 1 June 1811 JGS 946, as last amended BGB1 1989/656).

19) See the decision of the Supreme Court, 13 Sept. 1988 (Camel case), published in Medien und Recht (1988), 194. The European Commission of Human Rights was of the opinion that the conviction did not vio late Article 10 of the ЕКПЛ and thus declared the application (no. 17200/90) inadmissible.

20) See Lingens v. Austria, Judgment of 8 July 1986, Series A no. 103; OberschUck v. Austria, Judgmen of 23 May 1991, Series A no. 204; Schwabe v. Austria, Judgment of 28 Aug. 1992, Series A no. 242-B.

21) For more information about the right to privacy see: G Hager, «Pers''nlichkeitsschutz im Straf- und Medienrecht», (1991); G Kom & J Neumayer, «Pers''nlichkeitsschutz im Zivil- und Wettbewerbsrecht», (1991).

22) Judgment of 28 Aug. 1992, Series A no. 242-B.

23) For more information about the right of reply, see B Weis, «Handbuch der Entgegnung», Median und Recht (1989).

24) VfSlg 11.297/1987 (Hamburg case).

25) 90/313/EEC, OJ No L 158, 23 June 1990, 56.

26) VfSlg 8461/1978.

27) VfGH 19 June 1990, OJZ 1992, 38.

28) Verbotsgesetz vom 8 May 1945 StGBl 13, as last amended BGB1 1992/48.

29) See Criminal Code, Arts. 218, 219, 220; see also Pornographiegesetz BGB1 1950/97, as last amended BGB1 1988/599.

30) VfSlg 10.948/1986 (Die ganze Woche).

31) See, e.g., the decision of the Supreme Court, 26 June 1990 (Media-Analyse 1988 case), published in Medien und Recht (1990), 144.

32) See, e.g., the decision of the Constitutional Court, 27 Sept. 1990, VfSlg 95, 96.