Законы и практика сми в одиннадцати демократиях мира

Вид материала

Закон

Содержание Закони про пресу у великобританії

Подобный материал:

• Практика использования сми в ходе информационно-психологического обеспечения силовой, 98.99kb.
• Экономическая система социального государтва, 255.93kb.
• Анализ упоминаемости в сми ромир и конкурентов Обзор сми за 16 июля 2009 год, 901.12kb.
• Среда деятельности сми, 1016.63kb.
• Конкурс для сми по экологии, 30.14kb.
• Лекция 14. Заключительные замечания Вэтом цикле лекций мы рассмотрели восемь из одиннадцати, 208.99kb.
• Законы эволюции вселенной часть движение фотонов вблизи тел, 227.77kb.
• Динамика Этнополитического конфликта в современных демократиях (теоретико-методологический, 320.56kb.
• Задача курса познакомить студентов со спецификой функционирования современных сми;, 269.35kb.
• Вопросы по курсу философии, 19.15kb.

ГЛАВА 3

ЗАКОНИ ПРО ПРЕСУ У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ

Ендрю Нікол і Керолайн Бауман

Вступ

У Великобританії немає закріпленої на папері конституції, отже, немає й конституційних гарантій свободи слова. Немає також і всеохоплюючого закону про пресу, що встановлює права засобів масової інформації та накладає на них обмеження. Концепція свободи слова має заборонний характер. Законодавство насичене обмеженнями, встановленими парламентом або прецедентним правом. Свобода слова існує лише в межах цих заборон. Доктрина пріоритету парламента означає, що суди невладні скасовувати прийняті ним законодавчі акти. Донедавна вищенаведене можна було вважати цілком вірним. Однак нині закони Європейського Співтовариства набувають перевагу навіть над парламентським законодавством. Принаймні, в одному випадку (при ввезенні брутальних матеріалів) обмежуюче свободу слова законодавство не може бути повною мірою приведене в дію через механізм контролю Співтовариства [1].

1. Конституційні положення

Хоча у Великобританії немає конституції, суди часто згадують про конституційні принципи, включаючи й такі, як свобода слова і свобода преси. Одним із пояснень того, що права громадян так і не були оформлені в Основний Закон, є доктрина про те, що кожен владний робити все, що не заборонено законом, і, отже, білль про права був необов'язковий [2]. Постанови та дії адміністративної та судової влад, між іншим, можуть бути оскаржені як такі, що протирічуть конституційним принципам. Однак, безумовно, ці принципи не мають такого ж статусу, як в інших європейських країнах, що прийняли подібні біллі про права.

2. Розподіл повноважень між центральними та регіональними урядами

Великобританію складають Англія, Уельс, Шотландія та Північна Ірландія. Парламент може приймати закони, чинні як для країни в цілому, так і лише для окремої її частини. В Англії та Уельсі існує єдина правова система. Північна Ірландія та Шотландія мають кожна окрему правову та судову систему. Шотландія дотримується своєї власної традиції загального права. Для решти трьох судових систем Судовий комітет Палати лордів у більшості випадків є вищим апеляційним судом. Нормандські острови та острови Мен мають свої власні судові системи, суди та законодавчі органи.

Починаючи з 1972 року Північна Ірландія керується безпосередньо з Вестмінстера. Специфічне антитерористське законодавство, що стосується лише Північної Ірландії, вводить додаткові обмеження на свободу висловлення поглядів. Наприклад, у Північній Ірландії законом заборонено збирання інформації, яку з великою мірою вірогідності можуть використовувати терористи [3]. Апеляції з Північної Ірландії, як цивільні, так і кримінальні, кінець кінцем розглядаються Палатою лордів.

Якщо в даній роботі в процесі викладення матеріалу немає посилань на конкретне графство або територію, то це позначає, що йдеться про законодавство і правову структуру Англії та Уельса.

3. Судова система

Англія і Уельс є країнами загального права. Основане на ідеї, що суддя є тільки виразником незмінних законів, воно все ж таки надає судовим органам значні повноваження для інновацій у нерегульованій законом сфері.

Судовий розгляд — основний правовий метод для оскарження постанов державних органів, які порушують право на свободу висловлення думок. Запит, поданий до Високого суду, розглядає спеціальна група суддів. Потім суд аналізує ці дії або постанови з точки зору відповідності закону і може їх анулювати, якщо особа, що прийняла оскаржуюче рішення, діяла поза своєю компетенцією або ж нерозумно, виходячи з невірних посилок чи невірно тлумачуючи окремі посилки.

Конституційного суду у Великобританії не існує, і суди не мають права оголошувати недійсними законодавчі акти, що приймаються парламентом, за винятком випадків, коли останні протирічуть законодавству Європейського Співтовариства.

3.1. Цивільні справи

Цивільні позови про наклеп подаються до Високого суду або суду графства. Більшість цивільних справ розглядає один професійний суддя. Тим не менш у справах про наклеп будь-яка сторона може наполягти на участі присяжних, за винятком тих випадків, коли дуже великий обсяг матеріалів слідства і наукових даних робить їх участь недоцільною [4].

У цивільних справах у сторін є право подавати до Апеляційного суду апеляцію на рішення Високого суду або суду графства. Подальше просування справи до Палати лордів залежить від думки членів самої Палати а від Апеляційного суду, що дає на це дозвіл, а також від важливості справи. Апеляцію звичайно розглядають п'ять лордів-суддів.

3.2. Кримінальні справи

Злочини, що здійснюються засобами масової інформації (такі, як завдання шкоди національній безпеці, збирання інформації, яка може допомогти терористам, наклеп, богохульство, підбурювання до бунту та непідкоренню урядові), можуть розглядатися кримінальним судом присяжних. Звинувачувальні вироки щодо кримінальних справ можуть бути оскаржені до Апеляційного суду. Вироки магістратського, мирового суду можуть бути оскаржені в в кримінальному суді присяжних при перегляді всієї справи або у Високому суді на предмет відповідності закону. Таким же чином до Високого суду може бути подано апеляцію на рішення кримінального суду присяжних з тим, щоби встановити його неправомірність. І лише за особливих обставин можливе подання апеляції до Палати лордів.

Усі пункти кримінального звинувачення (включаючи звинувачення в образі суду) повинні бути доведені з «усуненням розумних сумнівів».

Переслідування за скоєння злочину може вестися від імені держави (йменованого Королівською владою) або, що відбувається найчастіше, від імені приватних осіб. Королівська влада має право взяти на себе кримінальне переслідування, ініційоване приватною особою. У цьому випадку вона на свій розсуд приймає рішення про перегляд справи. Тим не менш більшість злочинів, пов'язаних із засобами масової інформації, переслідуються законом тільки за згодою вищих посадових осіб — юристів Королівства (звичайно Генерального прокурора, який займає пост також міністра в уряді і є його вищою юридичною посадовою особою). Він при цьому повинен визнавати, що таке переслідування буде проведено в суспільних інтересах.

Засоби масової інформації частково захищені від переслідування за навмисний наклеп, оскільки воно повинно бути санкціоновано суддею Вищого суду. Наклеп в основному регулюється цивільним правом, і кримінальні справи тут надзвичайно рідкі. Окрім інших видів покарань, які має право накладати суд, винного можуть зобов'язати повністю або частково відшкодувати витрати в зв'язку з проведенням розслідування. Вони бувають досить значні. Однак кримінальні суди (на відміну від судів цивільних) повинні брати до уваги платежеспроможність винного. Стороні звинувачення також може бути наказано відшкодувати витрати звинуваченого, якщо той виправданий. Знов-таки, кримінальні суди володіють досить гнучкими повноваженнями і не завжди приймають таке рішення на користь виправданої особи.

4. Місце міжнародних угод про права людини в національному праві

Великобританія є учасницею Європейської Конвенції про права людини (ICHR). 1966 року вона визнала право подання індивідуальних петицій. Звернення до Європейської Комісії та Суд з прав людини викликали відміну декотрих норм британського права, що не відповідали ідеалам прав на свободу висловлення поглядів. Великобританія також є учасницею Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права (МПГПП), хоча вона й не ратифікувала його Перший Факультативний протокол (внаслідок чого приватні особи не можуть подавати скарги на Великобританію до Комісії з прав людини ООН). Навіть після ратифікації угоди не стають частиною законодавства Великобританії доти, доки парламент не надасть їм статусу закону [5]. Тим не менш вони можуть (а деякі судді вважають, що повинні) слугувати орієнтиром при інтерпретації двозначних положень у законодавчих актах, за якими немає рішень у загальному праві або судовій практиці [6]. Якщо двозначними є закони, введені в дію після приєднання Великобританії до відповідної угоди, то їх слід трактувати з урахуванням положень цієї угоди [7]. З іншого боку, якщо вираження закону «зрозумілі й недвозначні, їх слід приводити у виконання, не зважаючи на те, чи відповідають вони зобов'язанням, узятим на себе Її Величністю за угодою, чи ні» [8]. Крім того, той факт, що парламент надає широких повноважень міністрам, виконавчим органам та органам управління, зовсім не означає того, що законодавство залишається незрозумілим; навпаки, «допустити, що суди мають тлумачити британські закони в дусі Конвенції, значило б піти набагато далі за спробу усунути двозначність» [9].

Апеляційний суд недавно постановив, що незрозумілі положення загального права повинні трактуватися у відповідності з міжнародними угодами про права людини, в тому числі ЕКПЛ та МПГПП, хай навіть не включеними до національного законодавства [10]. Оскарження цього положення знаходиться на розгляді Палатою лордів, і навряд чи щодо нього скоро буде прийнято рішення.

5. Система законодавства

Не існує уніфікованого законодавства про пресу або засоби масової інформації. В цілому преса діє в рамках загального законодавства. Закони про наклеп, образу суду, охорону державної таємниці та інші мають величезну важливість для преси, але вони не є складовою частиною якогось кодексу, що стосується винятково преси. Існують положення, які регулюють тільки ЗМІ, але вони розмежовані по всьому цивільному та кримінальному законодавству, про що буде сказано нижче.

6. Регулювання права власності

Газети Великобританії концентруються в руках дуже небагатьох власників. Сімдесят відсотків щоденних загальнонаціональних газет належать чотирьом трансляційним кампаніям, які володіють, крім цього, ще й вісімдесятьма відсотками недільних газет. Регіональні видання великою мірою також контролюють ці чотири групи.

Міністр торгівлі володіє повноваженнями обмежувати подальшу концентрацію преси в одних руках, направляючи пропозиції щодо злиття видань до Комісії з монополій та об'єднань [11]. Комісія покликана вирішувати, «чи може розглядувана передача прав власності утиснути громадські інтереси, беручи до уваги усі обставини, що мають відношення до справи, зокрема потреба аудиторії у правдивому висвітленні подій і свободу висловлення поглядів». Якщо покупець отримує контроль над газетою, що має наклад більш як 500 тисяч примірників на день, то потрібна згода міністра, яку той може не дати, поки не ознайомиться з доповіддю Комісії щодо даного питання. Однак якщо газета не має як «основну мету діяльності економічний зиск», необхідності в доповіді Комісії немає. Міністр може дати згоду на передачу видання у власність іншій особі, якщо це «є справою великої терміновості». Якщо новий власник має намір закрити придбану газету або поглинути її іншим конкуруючим виданням, то міністр повинен дати свою згоду без доповіді.

Це законодавство неефективне через пасивний підхід міністрів та Комісії, і особливо тому, що міністри не перевіряють з потрібною відповідальністю ствердження майбутніх нових власників про те, що газета не матиме «основною метою діяльності економічний зиск». Відмова міністра відправити запит на розгляд Комісії теоретично залишає можливість піддати цей крок сумніву з правової точки зору. На практиці ж перспектива значних судових витрат утримує журналістів від звернення до суду.

Комісія не бажає зважувати на той аргумент, що захист громадських інтересів повинен включати й захист права аудиторії мати широкий доступ до різноманітних журналістських думок. Тим самим Комісія відмовляється розглядати політичні наміри нового власника стосовно газети, яку той придбає. Повноваження Комісії ще більш обмежені тим, що не існує правової основи протидії концентрації газет в одних руках: Комісія може тільки порекомендувати відмовити в передачі прав власності, якщо доведено, що така передача суперечить громадським інтересам.

Закон про мовлення, прийнятий 1990 року, містить цілий комплекс настанов, спрямованих на обмеження купівлі ЗМІ різних видів однією особою. Будучи досить жорстким, закон, однак, не зміг запобігти купівлі Рупертом Мердоком «Бі-Скай-Бі», а також поширенню його контролю на загальнонаціональні газети.

7. Реєстраційні вимоги

Газети зобов'язані зареєструвати свої назви, а також імена, рід занять, адресу мешкання власників і місцезнаходження підприємства [12]. Нікому не може бути відмовлено в реєстрації, адже вона має на меті лише збирання інформації, а не цензурний контроль.

8. Регулювання імпорту та експорту друкованих видань

Ввезення до Великобританії брутальних матеріалів заборонено. Національне законодавство також ставить поза законом ввезення «брутальних» матеріалів. Однак Європейський суд не зважив, що ця друга категорія є обмеженням торгівлі згідно з 30-ю статтею узгодження Європейського Співтовариства й не може бути виправдана мотивом захисту суспільної моральності згідно з 36-ю статтею [13].

9. Механізми саморегулювання преси

Рада у справах преси спочатку була створена 1953 року, щоб усунути заборонний характер законодавчого контролю за пресою. Це був добровільний орган, що складався з представників ЗМІ і відігравав подвійну і, на думку деяких спостерігачів, суперечливу роль, водночас захищаючи свободу слова та розглядаючи скарги громадськості. Довіра суспільства до цього органу поступово зійшла нанівець через брак повноважень, якими він володів, і непослідовність рішень. Ще одним джерелом розчарувань стало те, що розгляд суперечок у Раді був можливий лише тоді, як особі, що подала скаргу, було відмовлено в праві порушити справу про наклеп у судовому порядку.

9.1. Комісія щодо скарг на пресу

Нова Комісія щодо розгляду скарг, пов'язаних із пресою, була створена 1991 року. Ця Комісія не володіє повноваженнями щодо захисту свободи преси, а має на меті захист суспільства. Новий Процесуальний кодекс встановив стандарти правдивості, захисту приватного життя та джерел інформації. Комісія заснована ЗМІ і складається з шести членів нежурналістів та дев'яти представників преси. Арбітраж проводиться за письмовим поданням. Існувала надія, що поява нового всебічного Процесуального кодексу приведе до більш справедливих розглядів. Тим не менш нова Комісія унаслідувала чимало недоліків Ради у справах преси. Вона не має повноважень, щоб утілювати в життя свої рішення чи навіть забезпечити їх розголос. Процесуальний кодекс сам по собі містить певні вади, що їх редактори скандальних газет використовують, щоб виправдати втручання до приватного життя громадян. Комісія не розслідує випадків порушень Кодексу за власною ініціативою, а чекає на надходження скарги. Засоби масової інформації були змушені добровільно визнати Комісію щодо розгляду скарг, пов'язаних із пресою, через загрозу впровадження законодавчих регулюючих актів. Доповідь Девіда Калкутта 1990 року з приводу вторгнення преси до приватного життя пропонував створити громадський законодавчо закріплений трибунал з повноваженнями приводити до присяги осіб, що дають показання, передбачати публічні вибачення та виправлення й зобов'язувати ЗМІ компенсувати завдану шкоду. Незважаючи на недостатньо сформульовані етичні принципи, що містяться у Кодексі практичної діяльності, доповідь також передбачала надання трибуналу повноважень накладати заборони у тих випадках, коли порушення Кодексу доведені. Доповідь відкидала рекомендації прийняти за основу норми та принципи цивільного права стосовно виплат компенсації втрат у випадках невиправного вторгнення до приватного життя.

Таким чином, чіткі позиції при створенні правових норм про захист від вторгнення до приватного життя відсутні. При цьому лишається відкритим питання про те, як захистити права громадян, не замахуючись при цьому на «притаманні» пресі права (або навіть як визначити, що мається на увазі під словом «притаманні»].

9.2. Прес-омбудсмени

Ще одним слідством першої доповіді Калкутта стало те, що більшість загальнонаціональних газет впровадили штатну посаду омбудсмена — особи, що займається скаргами читачів. Нині, однак, факти свідчать про те, що омбудсмени володіють дуже обмеженим впливом.

9.3. Повідомний комітет з оборони

Повідомний комітет з оборони складається з представників засобів масової інформації та збройних сил. Його призначення — вказувати пресі на теми, громадське обговорення яких може завдати реальних втрат суспільству. Тим не менш навіть дозвіл комітету не гарантує ЗМІ від подальшого судового переслідування. Комітет не користується великим авторитетом, оскільки уряд схильний використовувати його з метою не припустити непотрібних політичних дискусій, і не лише тих, які являють небезпеку для широких національних інтересів. Це суворо добровільний інститут, і багато ЗМІ принципово заявили, що не мають жодного відношення до Комітету.

10. Наклеп

Наклепницькою є заява, що викликає насмішку над потерпілим, неповагу або ненависть до нього. Користуючись мовою дев'ятнадцятого століття (відлуння якої досі збереглось у формулюваннях закону про відповідальність за наклеп], така заява повинна порушити престиж потерпілого в очах здоровомислячих людей. Суд присяжних має визначити, чи є заява наклепницькою в тих випадках, коли суддя спочатку не зважив її за наклепницьку. Присяжних просять розглянути ефект, створений публікацією заяви, і оцінити її з точки зору «пересічного читача». Мотиви автора заяви не беруться до уваги. Навіть заява, що не перший погляд видається необразливою, може бути визнана наклепницькою, якщо в ній робляться непрямі натяки, зрозумілі тим, хто володію якоюсь додатковою інформацією. В такому випадку позивач повинен довести присяжним, що читачі цілком могли володіти такою додатковою інформацією, що робить опубліковану заяву наклепницькою. Позивач також повинен довести, що заява стосується саме його. Це легко зробити, якщо позивача названо в публікації. Однак і відсутність згадки імені того, кого стосується заява, не гарантує ЗМІ від можливості судового переслідування, якщо деякі читачі зможуть впізнати того, на кого воно націлене. Не може слугувати захистом і те, що читачі зробили неправильний висновок. Наміри відповідача до уваги не беруться, якщо такий неправильний висновок може логічно випливати із заяви. У справах про наклеп, як і в усіх цивільних процесах, позивач має обгрунтувати свої аргументи на балансі вірогідностей, тобто він або вона повинні довести, що пункти звинувачення скоріше правдоподібні, аніж ні. Якщо відповідач обере активний захист, то він (захист] також повинен грунтуватися на балансі вірогідностей.

10.1. Захист

Існують три типи активного захисту: доказ правдивості заяви (або «правомірності»], справедливості коментаря і привілейованого права.

Доказ правдивості заяви повністю скасовує звинувачення. Виняток складають випадки, коли публікуються старі карні вироки і коли необов'язково доводити, що заява, що відповідає істині, була зроблена також у суспільних інтересах. Визначення «старі» в таких випадках залежить від характеру винесеного вироку. Труднощі захисту носять не правовий відтінок, а суто практичний. Збирання прийнятних доказів, достатніх для того, щоб переконати присяжних у правдивості розглядуваної заяви, може бути дуже складним. Особливо, якщо об'єкт наклепницької заяви наполягає на збереженні інкогніто. Тим не менш видавець все ж таки може використати на свою користь звичні для цивільних справ досудові процедури, включаючи «розкриття». Такими є вимушений обмін між сторонами, залученими до процесу, усіма документами з порушеного питання, які в них є. Документи мають бути подані, незважаючи на те, чи є вони компрометуючими чи виправдальними для тієї сторони, яка їх подає. У випадку необхідності позивач у процесі щодо наклепу повинен погодитися брати участь і в очних ставках.

Право «справедливого коментаря» є найважливішою опорою свободи слова. Коментар може бути визнано правомірним, навіть якщо відповідач неспроможний довести, що коментар відповідає дійсності. Останнє робить вкрай важливим розмежування між «фактом» і «коментарем». У більшості випадків це визначає суддя, хоча він може вирішити й не на користь відповідача, якщо заяву не можна вважати «коментарем». Існують і додаткові вимоги. Коментар відповідача повинен бути оснований на фактах, а факти — відповідати дійсності й або фігурувати в самій публікації, або на них має бути зроблене посилання з достатньою очевидністю. І навпаки, коментар повинен грунтуватися на привілеї повідомляти інформацію (про це див. нижче], що супроводжує наклепницьку заяву. Відповідач не зобов'язаний доводити, що коментар логічно випливає з викладених фактів (якщо це так, то захист можна будувати на вже згаданому доказі правдивості заяви], досить довести, що здоровомисляча безпристрасна людина може побудувати подібний коментар на цих фактах. При дотриманні цих умов відповідач має достатньо шансів на виправдання, якщо позивач не в змозі довести, що відповідачем керували якісь неблаговидні мотиви або «злий намір».

«Привілейоване право» виходить із того, що закон визнає, що в деяких випадках необхідне існування вільного обміну думками та інформацією, навіть коли така відкритість і завдає певних втрат чийсь репутації. Точні й вірні повідомлення про судові слухання, що їх публікують газети одразу ж після події, мають «абсолютно привілейоване право», тобто повний імунітет проти судового переслідування. Решта повідомлень мають обмежене привілейоване право, тобто захист від судового переслідування лише в тому випадку, якщо не буде доведено, що повідомлення було зроблено «зі злим наміром» у тому розумінні, в якому це словосполучення використовується в контексті «справедливого коментаря» [14]. Повідомлення про парламентські слухання, наприклад, і газетні публікації по широкому (але ретельно визначеному] колу суспільних питань, — усі мають обмежене привілейоване право. Відповіді, що спростовують наклепницькі заяви, мають привілейований характер.

Точні межі привілейованого права досі ще не встановлені, проте суди вперто протидіють його широкому вживанню стосовно повідомлень про приватне життя громадських діячів. Суди не визнають також і більш загальні права ЗМІ на публікацію інформації щодо життєво важливих громадських питань, які відповідають дійсності.

Відповідач може побудувати свої заперечення щодо позову, грунтуючись на концепції ненавмисного наклепу [15], але остання надає дуже обмежені можливості, а процесуальні труднощі фактично виключають її використання на практиці.

Автори, редактори, джерела інформації, видавці, власники та розповсюджувачі — всі можуть притягатися до відповідальності за наклеп. Повторення наклепу дає повторну підставу для подання позову. Журналісти не несуть відповідальності, якщо наклепницькі заяви додані до їх матеріалів без їх згоди.

Будь яка жива особа, яка може бути ідентифікована на основі публікації, має право подати позов. Однак, оскільки безкоштовна правова допомога у цих справах, відома великими розмірами судових витрат, не надається, тільки забезпечені люди можуть дозволити собі домагатися відшкодування втрат, завданих їх репутації. Компанії можуть подавати позови, якщо зачеплено їх ділову репутацію. Місцеві органи влади й інші державні органи не мають права переслідувати ЗМІ в судовому порядку за критику уряду або діяльність адміністрації, за винятком випадків, коли це стало причиною фінансових втрат [16]. Не можуть переслідувати ЗМІ за критику також профспілки [17]. Англійське право не визнає концепції «наклепу на групу осіб».

10.2. Втрати й судові витрати

Рішення про виплату компенсацій у справах про наклеп приймаються присяжними при дуже слабкому контролі з боку суддів. Розміри компенсацій непередбачувані. Серед недавній виплат була компенсація у 500 тисяч фунтів стерлінгів, присуджена письменникові й політикові Джеффрі Арчеру за несправедливий натяк на те, що він користувався послугами повії. На додачу до компенсації за завдання шкоди репутації громадянина можуть зобов'язати відповідача виплатити штраф, якщо він зумисно публікує наклепницькі думки з метою вилучення прибутку. Розмір цих штрафів також визначають присяжні.

Апеляційний суд має право переглянути розмір компенсації, призначеної присяжними, якщо вона надмірна. Але визначити «надмірність» дуже важко. Хоча Апеляційний суд нині може не лише визнати необхідність перегляду справи, але й сам переглянути рішення стосовно матеріального відшкодування моральної шкоди, як і раніше, розміри компенсації рідко переглядаються.

Компенсації — це лише частина тієї азартної гри, на яку перетворилися процеси про наклеп. Дуже високі судові витрати. Згідно із звичайною практикою, стороні, яка програла, наказується оплатити витрати сторони, що виграла процес, що є дуже важливим засобом заохочення позасудового розв'язання суперечок. Відповідач може перерахувати на банківський рахунок суду суму, яку б він погодився виплатити як компенсацію. Якщо позивач прийме пропозицію, позов знімається і судові витрати позивача оплачує відповідач. Якщо позивач вважає, що компенсація надто мала і продовжує судовий процес, то суму тримають у секреті як від присяжних, так і від судді. Якщо позивач виграє справу, але йому присуджують суму, меншу, ніж та, яку відповідач переказав на банківський рахунок суду, то йому компенсують судові витрати лише за період до того дня, коли відповідач перерахував гроші. Починаючи з цього дня позивач несе всі витрати щодо ведення процесу самостійно. Оскільки витрати в кінці процесу найвищі, така система справді змушує сторони йти в останню мить на мирову, якщо вони не можуть дозволити собі ставити на карту значну суму, розраховуючи на непередбачуване рішення присяжних.

10.3. Зловмисні вигадування й навмисне завдання втрат

В англійському загальному праві існують два види позовів, відмінних від позовів про наклеп, які вносяться за схожих обставин. По-перше, таких позовів стосуються позови про зловмисні вигадування. Їх подають у зв'язку з публікаціями, що завдають шкоди, в тому числі й репутації. Позивач у справі про зловмисні вигадування має три додаткові перешкоди, крім тих, що постають перед ним у справі про наклеп. Він або вона повинні довести: що заява не відповідає істині (у справі про наклеп тягар доказу вірності заяви покладається на відповідача]; що заяву опубліковано із злим наміром (у позивача у справі про наклеп така необхідність виникає лише при спростуванні захисту, основаного на доказі права на «справедливий коментар» або обмеженого привілейованого права] або що (за винятком декотрих обставин] заява стала причиною матеріальних втрат (при позовах про наклеп компенсація не залежить від доказу наявності матеріальних втрат].

Другий вид позовів, споріднених позовам про наклеп, пов'язаний з навмисним завданням шкоди. В них необхідно довести, що завдання шкоди позивачеві було домінуючим мотивом у відповідача.

Позови такого роду подають ті, чия репутація постраждала, оскільки в цьому випадку можна розраховувати на безкоштовну юридичну допомогу, тоді як в інших позовах, крім виняткових випадків, така допомога для порушення справи і захисту не передбачена.

10.4. Кримінальна відповідальність за наклеп

Кримінальне переслідування за наклеп фактично не застосовується на практиці. Істинність заяви не знімає відповідальності, якщо суд не згоден, що публікація слугує суспільному благу. Наміри відповідача при публікації заяви до уваги не беруться. Порушення кримінальної справи аж ніяк не виключає можливості подання цивільного позову з метою відшкодування втрат. Преса має обмежений захист, який полягаю в тому, що для початку судового переслідування потрібен дозвіл судді Високого суду. Щоб отримати його, необхідна наявність prima facie (