Geum.ru

Законы и практика сми в одиннадцати демократиях мира

Вид материалаЗакон
Подобный материал:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   24

Діяльність Судової палати постійно зазнає остракізму. І це природно, оскільки вона у певному смислі виконує роль «блакитних касок», розмежувуючи в конфліктних ситуаціях журналістів та тих, про кого вони пишуть або хто перешкоджає їх роботі. Причому вона однаково бореться як проти утиснення прав преси, так і проти зловживання свободою масової інформації, справедливо відзначаючи у своїй доповіді за 1994 рік, що «найефективніший захист від зла друкованого або телевізійного... полягає все ж у моральному стані всього журналістського корпусу, його саморегулятивних засадах.

10. Наклеп

Російське законодавство не використовує поняття диффамації, але з початку 60-х містить норми про захист честі й гідності громадянина від поширення ганебних відомостей, а з початку 90-х — про їх захист від поширення відомостей, що утискають права або законні інтереси громадянина, а також про відшкодування моральних втрат. Цивільний кодекс РФ, розвиваючи положення частини 1 статті 23 Конституції РФ, визнає за громадянином право вимагати через суд спростування відомостей, що ображають його честь, гідність та ділову репутацію, якщо той, хто поширив такі відомості не доведе їх відповідність дійсності. Причому, якщо ці відомості поширені в ЗМІ, то й спростовані вони повинні бути в тих же ЗМІ (частини 1 та 2 статті 152).

Вказаним нормам ЦК РФ кореспондують правила, закріплені в статті 43 Закону про ЗМІ. Вони зобов'язують редакцію спростувати в засобі масової інформації поширені ним ганебні відомості, якщо вона не має доказів їх відповідності дійсності. Однак має місце й колізія. Так, Закон про ЗМІ (частина 3 статті 45) допускає звернення до суду лише в тих випадках, якщо редакція відмовила у спростуванні або порушила порядок спростування. Іншими словами, звернення по судовий захист можливе лише тоді, коли не спрацював механізм позасудового врегулювання конфлікту. ЦК РФ навпаки, замовчує можливість позасудового врегулювання.

Таким чином, зацікавленому громадянинові дається вибір: або спочатку спробувати домогтися спростування, а в разі відмови оскаржити її в суді, або відразу звернутися до суду. У першому випадку строк для звернення до суду дорівнює одному року з дня поширення відомостей, що вважаються хибними (суд має право за поважних причин продовжити цей строк згідно зі статтею 87 ЦК РФ). Для другого випадку давність позову взагалі не передбачена (стаття 208 ЦК РФ). І хоча формального протиріччя тут немає, одразу помітне роздвоєння волі законодавця, результатом якого стала невдалість спроби в Законі про змі встановити розумний строк позовної давності для даної категорії справ, усунувши тим можливість вимагати спростування через багато років після публікації, коли вже може не бути на світі ні автора, ні свідків, ні доказів.

У рівній мірі все це стосується й захисту ділової репутації юридичної особи, хоча Конституція вказує лише одного суб'єкта, наділеного правом на захист честі та доброго імені — людину. Зазначу, до речі, що Конституція розрізняє поняття «добре ім'я» та «гідність», гарантуючи право на захист лише стосовно першого. Що ж до гідності, то частина 1 статті 21 Конституції РФ зазначає: «Ніщо не може бути підставою для її приниження». Звідси з необхідністю випливає дивний висновок, що відповідність дійсності відомостей, що ображають гідність людини, не може слугувати випроавданням для їх поширення в ЗМІ. Це, в свою чергу, протирічить здоровому глуздові, а також статті 29 Конституції РФ, ЦК РФ та Законові про ЗМІ. Можливо, офіційне тлумачення понять честі, гідності, доброго імені та ділової репутації дозволяє зняти виявлені протиріччя.

Визнавши у юридичних осіб наявність ділової репутації як певного аналогу честі й гідності, законодавець не знайшов її у колективів та інших об'єднань громадян, що не є юридичними особами. Це, однак, не виключає можливості колективу захищати свою репутацію через звернення до суду тих юридичних осіб, які являють його правосуб'єктність. У тих же випадках, коли протиправне посягання спрямоване на репутацію колективу, який або взагалі огранізаційно не оформлений, або його організаційна «оболочка» не наділена правами юридичної особи (наприклад, деякі категорії громадських об'єднань), найприйнятнішою видається позовова активність його членів. Будь-хто з членів об'єднання може вважати себе особисто ображеним, але суд зовсім не обов'язково визнає його позивачем, оскільки відомості стосуються не його персонально, а колективу в цілому.

Як відповідачі з даної категорії спра прилучаються, як правило, редакція та автор. Якщо автор виступав під псевдонімом або анонімно, то єдиним відповідачем стає редакція. Якщо ж редакція не є юридичною особою і, відповідно, не може бути стороною в процесі, то до участі в справі як відповідач повинен бути притягнений засновник ЗМІ. Щоправда, згідно зі статтею 7 Закону про ЗМІ, засновник також може не бути юридичною особою (наприклад, об'єднання громадян).

Принципово важливим є визначення поняття «ганебні відомості». Пленум Верховного суду РФ роз'яснив, що «ганебними є такі відомості, що не відповідають дійсності та містять твердження про порушення громадянином або юридичною особою чинного законодавства або моральних принципів (про скоєння нечесного вчинку, неправильну поведінку в трудовому колективі, побуті та інші відомості, що паплюжать виробничо-господарську та громадську діяльність, ділову репутацію тощо), які принижують честь і гідність або ділову репутацію громадянина або юридичної особи» [19].

Хоча наведене визначення далеке навіть від формально-логічної досконалості, вона все ж таки дає орієнтири для судової практики. Ще з десяток років тому судові позови до ЗМІ про захист честі й гідності зустрічалися вкрай рідко. Судова практика йшла шляхом невизнання позовових вимог, звернених до преси, навіть у тих випадках, коли недостовірність ганебних відомостей була очевидна. Причина полягала в тому, що в уяві суддів авторитет ЗМІ був недоторканим (зброя Партії!) і не йшов ні в яке порівняння з правами та законими інтересами окремих громадян.

В епоху гласності ситуація змінилася з точністю «до навпаки»: зростає кількість судових справ, зростає кількість задоволених позовів. Так, якщо 1990 року судами РФ було розглянуто 1140 справ за позовами до ЗМІ про захист честі й гідності, то 1992 — 1442, а 1994 — 1793. Показник задоволення позовів, що 1990 року складав 59,9%, піднявся 1992 року до 70,9% і дещо зменшився до 63,0% 1994 року.

Головним засобом захисту від позову є, зрозуміло, подання доказів того, що поширені відомості відповідають дійсності. Однак часто це виявляється дуже складно, особливо коли йдеться не про факти, а про оцінки. Наочний приклад — справа за позовом г-на Ж до редакції «Известий» та г-на Г., автора статті «Ставка на негідників». Позивач вимагав спростувати дві фрази: те, що він є «фашистським популістом» і «найпопулярнішим фашистським лідером Росії». Відсутність юридично визнаного поняття «фашизм» створило об'єктивні труднощі для суду, який вирішив задовольнити позов, пославшись на те, що «жоден із вчених, що досліджували природу фашизму, на роботи яких посилається представник автора в судовому засіданні, не робив висновків про те, що ідеологія Ж. фашистська».

Як засоби захисту можливі також посилання на обставини, перелічені в статті 57 Закону про ЗМІ, які звільняють редакцію, головного редактора та журналіста від відповідальності за поширення відомостей, які не відповідають дійсності та паплюжать честь і гідність громадян та організацій. До них відносяться такі випадки: якщо відомостіф містилися в обов'язкових повідомленнях (наприклад, у тексті, який редакція опублікувала за рішенням суду); якщо вони були отримані від інформаційних агентств; якщо вони містилися у відповідях на запит інформації або в матеріалах прес-служб; якщо вони є дослівним відтворенням фрагментів офіційних виступів депутатів, делегатів, посадових осіб; якщо вони містилися в авторських творах, що йдуть в ефір без попереднього запису, або в текстах, редагування яких заборонено Законом про ЗМІ; якщо вони були дослівним відтворенням повідомлень та матеріалів, поширених іншим ЗМІ, який може бути встановлений та притягнений до відповідальності.

Наявність цих обставин не виключає можливості розгляду судом позову про спростування поширених відомостей. За такої ситуації до участі у справі повинні бути прилучені ті фізичні та юридичні особи, від яких оскаржувані відомості надійшли і на яких перекладається таким чином тягар доведення відповідності цих відомостей дійсності. В разі задоволення позову, на думку Пленуму Верховного суду РФ, суд може зобов'язати редакцію повідомити про рішення суду, навіть якщо її відповідальність виключена. Щоправда, незрозуміло, з одного боку, чи може бути відповідачем особа, відповідальність якої виключена законом, а з другого — чи може суд накласти обов'язок на особу, яка не є відповідачем.

Звертає на себе увагу те, що численні редакції довільно розширюють перелік встановлених Законом про ЗМІ підстав для звільнення редакції, головного редактора та журналіста від відповідальності. Як відзначено у спільних Рекомендаціях СПІС та СЖР «Про свободу масової інформації та відповідальність журналістів» від 15 червня 1995 року, багато хто з редакторів намагаються самовільно — шляхом відповідних оголошень — включити до цього переліку авторські колонки, спеціальні сторінки, додатки тощо, в надії перекласти відповідальність на авторів та дочірні редакції. Зрозуміло, така практика не основана на законі і бажаних юридичних наслідків не несе.

Існуючі норми Закону про ЗМІ (стаття 46) передбачає також механізм захисту честі, гідності та ділової репутації громадян у випадках, коли поширені відомості, не будучи ганебними: а) не відповідають дійсності або б) утискають права та законні інтереси громадянина. У першому випадку може йтися, наприклад, про фактичні помилки, в другому — про тенденційне добирання матеріалу, про замовчування важливих обставин, про натяки тощо. У частині 3 статті 152 ЦК РФ законодавець упростив цю формулу й лишив згадку тільки про утиснення прав або законних інтересів громадянина, очевидно, вирішивши, що фактичні поммилки взагалі до неї вкладаються.

Як правило, поряд із позовами щодо захисту честі, гідності та ділової репутації йде вимога відшкодування моральних втрат. Цей правовий інститут, десятирічями лаєм лаяний як породження буржуазного правозрозуміння, вперше з'явився в Законі СРСР «Про пресу та інші засоби масової інформації» 1990 року на вимогу багатьох депутатів і швидко ввійшов до арсеналу засобів боротьби з пресою. Щоправда, нині він уже втратив свою винятково антижурналістську спрямованість, оскільки широко розповсюдився у законодавстві, захопивши сфери трудових стосунків, еконлогії, захисту прав споживачів тощо. Кінець кінцем він отримав закріплення у статті 151 ЦК РФ, згідно з якою суд може накласти обов'язок грошової компенсації моральних втрат (фізичних або моральних страждань) на того, чиїми діями були порушені особисті немайнові права позивача або здійснено посягання на інші належні йому нематеріальні блага.

Бурхливо зростаюча судова практика у справах про відшкодування моральних втрат стала тим емпіричним матеріалом, який дозволив Пленумові Верховного суду РФ знайти відповіді на багато питань, якими, скоріш за все, не задавалися самі законодавці. Зокрема, принципово важливі висновки про те, що: а) однією з обов'язкових умов відповідальності за завдання моральної шкоди є вина завдавача; б) правила, що регулюють відшкодування моральних втрат, застосовуються й у зв'язку з поширенням відомостей, що паплюжать ділову репутацію юридичної особи; в) на вимоги про компенсацію моральних втрат позовна давність не поширюється [20].

Звичайно, саме по собі поширення ганебних відомостей не є підставою для відшкодування моральних втрат. Такою підставою є сама шкода, тобто моральні або фізичні страждання. От чому в ході судового розгляду так важливо з'ясувати, чим підтверджується факт завдання позивачеві цих страждань, за яких обставин та якими діями вони завдані, яка міра вини завдавача, які конкретно стражадння зазнав позивач тощо.

Досить складною є проблема визначення розміру компенсації моральної шкоди в грошовому значенні. Хоча ніякої методології тут поки виробити не вдалося, однак практика йде шляхом врахування таких факторів, як характер та зміст публікації, міра поширення ганебних відомостей (наприклад, розмір накладу), характер, обсяг та фактичні обставини завдання страждань, міра вини відповідача, індивідуальні особливості позивача тощо.

Захист честі й гідності громадян у сфері масової інформації здійснюється не лише цивільно-правовими, а й кримінально-правовими засобами. Зокрема, КК РРФСР визначає відповідальність за наклеп та образу. Принципова відміна наклепу від поширення ганебних відомостей полягає в зумисній хибності обнародуваної інформації. Причому, якщо раніше випадки наклепу у ЗМІ були дуже рідкі в судовій практиці з політичних причин, то сьогодні — з суто юридичних, оскільки звичайно неможливо довести зумисну хибність поширеної інформації, а без цього немає складу злочину. Судова статистика свідчить, що за період 1990—1994 років кількість засуджених за наклеп у ЗМІ скоротилася з 53 до 7, тобто майже у вісім разів. Однак можна очікувати на збільшення кількості подібних справ у зв'язку з поширенням ганебної практики статей на замовлення.

Як правило, справи про наклеп у ЗМІ порушуються прокуратурою не за особистою заявою позивача, а з його особистого вказання, коли нетямущий журналіст відважиться різко, а головне, предметно критикувати особу, що в даній місцевості користується певними привілеями, не основаними на законі. Наприклад, у Смоленській області було засуджено К., склад злочину якого угледіли в публікаціях, герої яких визначалися лише одним ініціалом, однак «впізнали» себе й звинуватили автора в наклепі.

Другим джерелом появлення справ про наклеп у ЗМІ є політичні інтриги. Так, Генеральна прокуратура РФ у березні 1994 року розпочала кримінальне переслідування за фактом публікації в «Общей газете» матеріалу «Версія № 1», угледівши в ньому наклеп, поєднаний із звинуваченням у державному злочині.

На відміну від наклепу образа в ЗМІ буде наявною в разі зумисного приниження почуття особистої гідності іншої особи у брутальній формі. Іншими словами, можна висловлювати всяку правду, але не в усякій формі. «Від відсутності лайки, — визначав А.Ф.Коні, — правда нічого не втрачає, а гідність преси тільки виграє, адже не мажна, вказуючи суспільству на хворі місця його життя, в той же час зменшувати його розвиток і зводити нанівець його виховання, привчаючи його до простого вживання брутальних висловлювань, які більше змальовують лише роздратування того, хто говорить, а не властивості того, кого лають» [21].

Судова статистика відзначає за останні роки досить різке скорочення кількості засуджених за образу в ЗМІ. Якщо 1992 року таких було 14, то 1993-го — 7, а 1994-го — 8. В той же час не можна не звернути увагу на різке зростання кількості кримінальних справ щодо звинувачення журналістів у образі міністра оборони РФ, в тому числі шляхом публікації фотомонтажу («Московский комсомолец», 19 січня 1995 р.)

11. Вторгнення до приватного життя

Конституція РФ (стаття 23) визнає право кожного на недоторканість приватного життя, особисту та сімейну таємницю, таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних та інших повідомлень. Йдеться про гарантоване невтручання державних органів, посадових осіб та громадян до сфери приватного життя людини. Проблема його захисту від втручання з боку ЗМІ є дуже важливою, оскільки в діяльності преси значне місце посідають теми моралі й моральності, висвітлення яких передбачають використання відомостей, що стосуються приватного життя (стосунки в сім'ї, з друзями, родичами, дозвілля, стан здоров'я тощо). Тут очевимдно не можна вживати норми, подібні до тієї, що забороняє медичним працівникам розголошувати відомості про хворобу, інтимного та сімейного життя хворого, які стали йому відомими в силу виконання професійних обов'язків.

Ці умови закріплені Законом про ЗМІ, що, зокрема, зобов'язує журналіста отримувати згоду на поширення в ЗМІ відомомтей про особисте життя громадянина. Цю згоду може дати сам громадянин або його завконний представник. Згоди не треба, якщо поширення вказаних відомостей необхідно для захисту суспільних інтересів (частина 1 статті 49). А оскільки юридичне визначення суспільних інтересів як таке відсутнє, постільки питання лишається цілком у сфері розсуду правозастосовника. Очевидно, що не треба запитувати згоди для обнародування в ЗМІ відомостей, безпосередньо пов'язаних з державною, громадською службовою діяльністю конкретної особи.

У рамках права на недоторканість приватного життя можна виділити право на ім'я. Уявляється, що ім'я як форма індивідуалізації фізичної особи потребує захисту від від необмеженої свободи його використання іншими особами. Справді, в ЗМІ постійно наводяться повні імена громадян. Здається, будь-хто може бути названий у публікації при дотриманні умов захисту його честі, гідності й ділової репутації. Однак суспільні інтереси далеко не завжди вимагають знадування конкретного імені і, в принципі, існує гіпотетична можливість того, що зацікавлений громадянин може інтерпретувати використання його імені в ЗМІ (наприклад, у матеріалі про відвідувачів певного нічного закладу) як утиснення його прав та законних інтересів (частина 3 статті 152 ЦК РРФСР, стаття 46 Закону про ЗМІ). Звідси не випливає, що в гострому матеріалі слід обмежуватися ініціалами. Неконкретна, безадресна, безпрізвищна критика втрачає як свої якості громадського сигналу про конкретного порушника соціальних норм, так і своє значення як засобу загальної превенції.

Інша справа — згадка імені людини в матеріалі, зміст якого ніяк не пов'язаний з цією особою. Наприклад, якщо в нарисі йдеться про роботу судді, то зовсім зайве вказувати в ньому справжні імена позивачів та відповідачів. Навпаки, якщо в публікації висвітлюється саме конкретний судовий процес, то імена його учасників можуть називатися постільки, поскільки ця інформація необхідна для захисту суспільних інтересів. Передбачений законодавством захист громадян від довільного використання у ЗМІ іх фото-, кіно- та відеозображень, запису їх голосів. Закон про ЗМІ (частина 1 статті 49) зобов'язує журналіста при отриманні інформації від громадян та посадових осіб сповіщати їх про проведення аудіо- та відеозапису, кіно- або фотозйомки. Практична реалізація даного права може виражатися, наприклад, у тому, що журналіст, включаючи магнітофон або відеокамеру, насамперед запитує свого співрозмовника, чи не заперечує той проти запису, причому як запитання, так і відповідь фіксується на плевці. Згода, очевидно, не потрібна, якщо зображення або голос не персоніфіковані.

Та робити з цього висновок про безумовну заборону зйомок «прихованою камерою» не слід. Напроти, стаття 50, презюмуючи право журналістів на використання прихованого аудіо- та відеозапису, кіно- та фотозйомки, визначає три ситуаційні варіанти, коли підготовлені таким чином повідомлення та матеріали можуть бути поширені в ЗМІ.

Первий варіант: якщо це не порушує конституційних прав та свобод людини й громадянина. Йдеться насамперед про матеріали, які можуть бути добросовісно інтерпретовані як такі, що ображають честь і добре ім'я особи, її гідність, або розкривають особисту чи сімейну таємницю тощо.

Другий варіант: якщо це необхідно для захисту суспільних інтересів і вжито заходи проти можливої ідентифікації сторонніх осіб. Таким чином, матеріал, який не вкладається у жорсткі рамки першого варіанту, може, тим не менш, побачити світ, якщо від цього залежить досягнення суспільної користі (виявлення посадової особи, що скоює злочин, або аморального громадського діяча тощо). Другою обов'язковою умовою поширення матеріалу «за другим варіантом» є забезпечення неідентифікованості сторонніх людей, що випадково потрапили до кадру під час прихованої зйомки, наприклад, у ресторані.

Третій варіант: якщо демонстрація запису або матеріалів зйомки проводиться за рішенням суду.

Існує й четвертий варіант, який є в законі у неявному вигляді, а саме: якщо після проведення прихованого запису (зйомки) громадянин буде про неї поінформований і дасть згоду на поширення підготовленого таким чином матеріалу в ЗМІ. Це найважливіше для тележурналістів, що знімають комічні сюжети, ставлячи перехожих у незвичайне та смішне становище.

12. Право на відповідь і/або спростування

Закон про ЗМІ містить детальну регламентацію права на спростування. При цьому головним засобом виступає позасудове врегулювання суперечки. Такий порядок має низку переваг, про що свідчить досвід деяких зарубіжних країн. По-перше, економиться час самих конфліктуючих сторін та свідків. По-друге, скорочується термін від публікації до спростування. По-третє, відпадає необхідність оплати судових витрат. По-четверте, зменшується навантаження на судові органи. По-п'яте, якщо спростування опубліковано, то зацікавлений громадянин вже не може звернутися до суду з цією вимогою, хоча має право подати позов про компенсацію моральних втрат. По-шосте, організація, що не є юридичною особою, взагалі позбавлена можливості звернутися до суду. Нарешті, якщо людина свідомо ухиляється від позасудового задоволення своїх вимог і звертається безпосередньо до суду, то це має бути враховано судом як важлива обставина, що характеризує позивача.

Право вимагати від редакції спростування хибних відомостей, що не відповідають дійсності належить громадянинові (організації), а якщо він не має можливості звернутися з такою вимогою, то його законним представникам (наприклад, стосовно неповнолітніх, недієздатних або померлих). Обов'язок спростувати покладається на редакцію, яка поширила ці відомості, а не на автора або головного редактора, як іноді вважають. Причому, якщо зацікавленою особою подано текст спростування, то поширенню підлягає саме він (стаття 43 Закону про ЗМІ).

Але хто б не був автором тексту спрорстування — зацікавлена особа, її законний представник, редакція або суд, — у ньому повинно бути вказано, які ганебні відомості не відповідають дійсності, коли і як вони були поширені даним ЗМІ. Якщо поданий текст спросутвання є зловживанням свободою масової інформації (наприклад, містить заклик до захоплення влади або пропаганду війни), то в його поширенні редакція зобов'язана відмовити. Аналогічним чином вона повинна зробити, якщо цей текст ставить під сумнів факти, встановлені чинним рішенням суду, або є анонімним.