Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького на правах рукопису присяжнюк тамара іванівна

Вид материала

Содержание

3.2. Основні напрями вдосконалення змісту Кримінального кодексу України з точки зору інкорпорування окремих елементів інституту

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6

Визначення тих рамок, у яких повинен бути вираженим інститут потерпілого у кримінальному законі, є справою, з одного боку, простою, але з іншого – вельми відповідальною, а відтак і складною. Простота питання пов’язана з тим, що кримінальний закон є сукупністю кримінально-правових норм, які повністю чи частково виражені через його статті. Складність виникає при визначенні співвідношення кримінального права та кримінального закону, а також при закладенні певного змісту у кримінально-правову норму та співвідношення змісту норми і змісту статті закону як елемента позитивного права.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Беручи за основу той факт, що наука кримінального права є фундаментальною наукою, науковим підгрунтям для інших наук кримінального циклу, і одним з основних її завдань є розробка фундаментальних проблем теорії кримінального права та вироблення рекомендацій щодо вдосконалення кримінального закону і практики його застосування, нижче ми зосередимося на розробці пропозицій щодо нормативного розвитку інституту потерпілого та їхньому обгрунтуванні. При цьому ми використовуватимемо кримінологічні досягнення, особливо у сфері віктимології (вище ми неодноразово застосовували цей метод), оскільки ми переконані, що тільки комплексне застосування досягнень у галузях знань кримінального циклу дозволить встановити ефективність інституту потерпілого у процесі здійснення захисту прав та інтересів потерпілих.

Водночас ми виходимо з того, що розумне рішення у кримінальному праві повинно бути збалансованим, тобто враховувати ієрархію соціальних цінностей, діалектичним, тобто відображати багатоманітність відносин, які з ним взаємодіють, та прогностичним, тобто погодженим з основними характеристиками «образу майбутнього» та наслідками соціальних дій [58, с.127]. Не варто забувати ще й про те, що формування нового мислення у сфері кримінальної політики вимагає подолання ряду консервативних уявлень, що вкорінилися у буденній та професійній правосвідомості.

3.2. Основні напрями вдосконалення змісту Кримінального кодексу України з точки зору інкорпорування окремих елементів інституту потерпілого

З урахуванням викладеного вище, зокрема, зважаючи на проміжні висновки кожного із розділів даного дослідження, а також узагальнення вітчизняної судової практики пропонуємо внести до КК України певні зміни, що стосуються закріплення у кодексі норм інституту потерпілого як структурного елементу системи кримінального права. Наші пропозиції ми викладаємо за схемою “теза-аргументація” нижче.

Теза 1. З метою належного захисту прав потерпілих у кримінальному праві, що, очевидно, також дозволить вирішити проблеми належного гарантування прав потерпілих як учасників процесу у кримінально-процесуальному праві, пропонуємо закріпити у ст. 1 КК України як одне із завдань цього кодексу правове забезпечення охорони прав потерпілого. Словесно це повинно бути виражено через доповнення ч. 1 ст. 1 КК України після слів “людини і громадянина” словами “зокрема, потерпілого від злочину”.

Аргументація. Дія будь-якого закону обумовлена його метою. У вітчизняному законі про кримінальну відповідальність така мета виражена через його завдання, одне з яких пов’язане із захистом прав і свобод людини. Звичайно, дія кримінального закону обумовлює усебічний захист абсолютно усіх громадян, однак ми встановили, що фактично ці громадяни є потенційними потерпілими, і саме на це також спрямована загальнопревентивна дія КК України. Уточнення у законі мети встановлення кримінально-правової охорони громадян є необхідним фактором усвідомлення цими громадянами-потенційними потерпілими можливостей кримінально-правового захисту.

Найбільш гострою та соціально значимою є проблема відшкодування потерпілим шкоди, яку вони зазнали внаслідок вчинення злочину. У цих випадках потерпілі розраховують на ефективну реакцію держави по забезпеченню їхніх прав. Незважаючи на суто процесуальний вияв цієї проблематики, вирішення цього питання повинно відбутися через кримінально-правовий механізм. Пояснимо цю думку (з урахуванням даних узагальнення судової практики [193]).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Як відомо, у Німеччині у рамках загальної реформи кримінального законодавства у 50-60-их роках ХХ століття Бундестагом була скликана Велика комісія з реформи кримінального права. Урядовий проект КК Німеччини з назвою “Проект-1962” (“Е-1962”) був обговорений урядом, однак не був ухвалений внаслідок гострої критики з боку ряду офіційних представників та вчених Німеччини. На противагу урядовому проекту КК Німеччини 14-ма професорами кримінального права ФРН, Швейцарії та Австрії у 1966 р. був опублікований свій, так званий Альтернативний проект загальної частини КК Німеччини [161, с.238]. Цим проектом вчені намагалися утвердити теоретичну конструкцію трьохелементної структури системи санкцій на противагу традиційній двоелементній. До покарання та заходів виправлення та безпеки як третій елемент системи санкцій пропонувалось ввести відшкодування шкоди потерпілому [229, с.23]. Однак, частково реалізувати таку можливість вдалося лише у 1986 р., коли Законом про захист потерпілих у перелік обставин, які пом’якшують покарання, були введені “відшкодування шкоди” та “примирення з потерпілим”. Подальше втілення принципу відшкодування шкоди у німецький кримінальний закон відбулося у 1994 р. шляхом прийняття окремого параграфа, що передбачає примирення з потерпілим на основі відшкодування шкоди як обставину, що звільняє від кримінальної відповідальності або покарання [131, с.101].

Важливо наголосити, що незважаючи на відсутність законодавчого закріплення питання про наявність третього елемента системи санкцій, стабільність тенденції до розвитку можливостей захисту прав потерпілих кримінально-правовими засобами є очевидною. Вітчизняні дослідники, які детально вивчали питання вирішення у Німеччині проблем примирення між винними та потерпілими, дійшли висновку про те, що у контексті захисту прав потерпілих у кримінальному праві в Україні треба реалізувати на практиці питання про розширення сфери застосування ст. 46 КК України [130, с.12]. На підтримку даного погляду варто наголосити на значенні норми про примирення у загальнонауковому контексті. Л.В.Головко цитує в одній із робіт французького дослідника І. Коломбані: “Основна відмінність медіації від класичної кримінальної системи полягає у тому, що медіація не направлена винятково на усунення наслідків індивідуальних конфліктів. Вона дозволяє створити нову систему соціального регулювання, що згладжує недоліки судового механізму, що перебуває у кризі” [35, с.93]. Отже, з метою забезпечення захисту матеріальних та моральних інтересів потерпілих також і від злочинів середньої тяжкості, тяжких та особливо тяжких, необхідно офіційно визнавати результати примирення винних з потерпілими не тільки у випадку вчинення нетяжких злочинів, а й інших, і основну увагу приділяти відшкодуванню шкоди у рамках примирювальної процедури.

Примирення у широкому значенні є нічим іншим, як компромісом, і зважаючи на це заслуговує на увагу точка зору російських вчених, які, обговоривши питання, пов’язані з проблемами потерпілих, дослідили механізм злочинної поведінки особи, яка скоїла злочин, котрий за загальним правилом охоплює три основних елементи: мотивацію злочину, планування злочинних діянь та їхню реалізацію. Мотив є першою ланкою всього причинного ланцюга, який становить основу механізму злочинної поведінки. Аналіз судової практики дозволив вченим стверджувати, що центральним елементом у мотивації злочинної поведінки можна назвати конфлікт. З цього приводу було запропоновано розглядати шість груп мотивів: політичні, корисні, насильницько-егоїстичні, анархистсько-індивідуалістичні, легковажно-безвідповідальні та боягузно-малодушні. Спільним у цій класифікації є поняття «конфлікт» [142, с.63].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Теза 6. При вирішенні питання про звільнення від покарання з випробуванням суд зважує усі релевантні обставини та враховує думку потерпілого про це, і у випадку згоди потерпілого на таке звільнення за умови відшкодування йому шкоди під час випробування, суд приймає відповідне рішення. Дане положення слід ввести у контекст ст. 75 КК України.

Аргументація. Своєрідним елементом інституту потерпілого може бути норма, зміст якої полягатиме у відстрочці судом призначення покарання засудженому зі згоди його та потерпілого з метою врахування через деякий час поведінки винного (як це вже визначено у вироку), зокрема того, чи була ним добровільно відшкодована шкода потерпілому та чи були вчинені на користь останнього інші корисні дії. Своєрідність полягає у тому, що при очевидному задоволенні інтересів потерпілого, виконанні вимог як елемента інституту потерпілого дане положення фактично матиме інше інституціональне джерело походження – інститут призначення покарання. Отже, в результаті появи такої норми можна буде говорити про існування комплексних норм у межах кількох інститутів системи кримінального права.

У Великобританії подібне положення свого часу стало засобом вирішення історично обумовленої ситуації, коли потерпілий був позбавлений реальних кримінально-процесуальних можливостей захисту своїх майнових інтересів. Так, Англії ніколи не був відомий так званий “поєднаний процес” – спільний розгляд в одному провадженні питань кримінального та цивільного права або, іншими словами, інститут цивільного позову у кримінальному процесі, і тільки новий Закон “Про повноваження кримінальних судів (при призначенні покарання) 2000 р. передбачив механізм “відстрочки призначення покарання” [35, с.66-68].

Втім, на наведеному прикладі ми вкотре стикаємося із проблемою вирішення питань суто матеріального характеру через норми процесуального законодавства. Пояснити це можна лише тим, що механізм “оживлення” норм кримінального права і справді діє через процесуальні норми. Водночас безсумнівним є те положення, що умови і підстави призначення покарання мають матеріально-правовий характер, оскільки вони доктринально виявляються базою для однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності - покарання як заходу негативного впливу, як перетерплювання передбачених законом обмежень [86, с.25; 55, с.21].

В Україні ж запровадження такої норми підсилить мотивацію злочинців до добровільного відшкодування шкоди потерпілому у зв’язку із відмовою держави на певному етапі від примусових механізмів компенсації шкоди.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

2. На розвиток положення ч. 1 ст. 1 КК України про “правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина” запропоновано доповнити ч. 1 після вказаних слів словами “зокрема, потерпілого від злочину”. Обгрунтована необхідність визначення поняття потерпілого та його статусу у статтях кримінального закону шляхом доповнення КК України окремими статтями (наприклад, статтею 2-1) та окремі статті відповідними положеннями (наприклад, п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України або ч. 2 ст. 66 КК України).

ВИСНОВКИ

Аналіз інституту потерпілого у кримінальному праві на основі нормативних положень вітчизняного і зарубіжного законодавства, теоретичних розробок вчених радянського та пострадянського періоду, зарубіжних науковців, а також узагальненої та окремо взятої практики судів України, зокрема, Верховного Суду України, дозволяє зробити наступні висновки.

1. Кримінально-правова охорона фактичного потерпілого від злочину здійснюється сьогодні в Україні на низькому рівні. Це підтверджується статистичними даними, які свідчать про збільшення в Україні з кожним роком кількості осіб, постраждалих від злочинів, та розмірів спричиненої їм матеріальної та моральної шкоди, а також про мільйони потерпілих від злочинів, яким з різних причин шкода, спричинена злочином не може бути відшкодована.

Водночас на сьогоднішній день відзначається очевидна недосконалість правового статусу потерпілого, зокрема, значно вужчий порівняно з обвинуваченим обсяг його прав, особливо стосовно відшкодування завданої шкоди, що призводить до недостатньої гарантованості реалізації його прав.

Однак, зважаючи на історико-правовий розвиток вчення про потерпілого у вітчизняній доктрині права останнього століття, є підстава стверджувати про наявність підгрунтя для формування інституту потерпілого у кримінальному праві. Зокрема, це пов’язано із розвитком науки віктимології та зверненням її уваги на деякі суто кримінально-правові моменти стосовно потерпілого від злочину. Так, з 70-х років ХХ століття у СРСР з’являються більш докладні дослідження, спрямовані на вивчення особи потерпілого у кримінальному праві. Водночас суттєвий сплеск інтересу до потерпілого у сфері кримінального права (на території минулого панування радянської доктрини) у 90-х роках був притаманний Росії, коли російськими науковцями було захищено кілька дисертацій за відповідною тематикою.

Також у Західній Європі у останні десятиліття ХХ ст. одночасно із зростанням злочинності посилився рух у бік захисту прав потерпілого, що став однією із найяскравіших тенденцій розвитку наук кримінального циклу, зокрема, кримінального процесу. Дана тенденція виявилася на наднаціональному рівні у ряді міжнародних документів, наприклад, Декларації Організації Об’єднаних Націй «Основні принципи правосуддя для жертв злочинів і зловживання владою», що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1985 р.; Європейській конвенції про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів, прийнятій 24 листопада 1983 р. у м. Страсбург тощо.

Незважаючи на збіг кримінально-правових тенденцій у світі та в Україні на сучасному етапі, на посилене привертання уваги до жертви злочину, появу нових підходів до боротьби зі злочинністю через усвідомлення значення потерпілого як криміногенного фактора, розробку нових наукових концепцій з урахуванням віктимологічних аспектів у сфері кримінального процесу, криміналістики, а також кримінального права в Україні стрижневого кримінально-правового значення потерпілий до цих пір не набув. Це підтверджується і аналізом слідчо-судової практики, коли правоохоронні органи та суд часто ігнорують належне забезпечення усебічної реалізації потерпілими своїх прав.

Отже, до цих пір кримінально-правова необхідність у різнобічному захисті потерпілого від злочину у реальну дійсність втілюється, перш за все, кримінально-процесуальними засобами, але в Україні вона не має очікуваного ефекту.

2. Україною було вжито ряд заходів для нормативного вирішення проблеми захисту прав потерпілих від злочину, однак вони мали тільки “навколо” кримінально-правовий характер. Так, у статтях 1177, 1207 Цивільного кодексу України 2003 р. було закріплено положення про відшкодування державою майнової шкоди потерпілому або особам, які знаходяться на його утриманні, якщо не буде встановлено особу злочинця або він виявиться неплатоспроможним. Також Пленумом Верховного Суду України було ухвалено Постанову “Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів“ від 2 липня 2004 р. № 13, і Верховним Судом України у 2004 р. було здійснено узагальнення практики застосування судами законодавства, яким передбачено права потерпілих від злочинів, та вироблення на його основі пропозицій для законодавця та судів. 8 квітня 2005 р. Україна приєдналася до Європейської Конвенції про відшкодування збитків жертвам насильницьких злочинів, прийнятої 24 листопада 1983 р. у м. Страсбург. Однак, цілеспрямованого комплексного пошуку саме кримінально-правових шляхів вирішення проблеми ні на теоретичному, ні на практичному рівнях не відбувалось.

3. Оскільки матеріальне кримінальне право, яке, зокрема, входить у предмет дослідження науки кримінального права, служить правовою базою виникнення кримінально-процесуальних відносин, для вирішення питання про захист прав потерпілих у кримінальному праві в Україні спершу необхідно концептуально вирішити питання про напрями кримінально-правової політики. Зважаючи на досвід країн Заходу у цьому питанні вартими уваги є спроби переосмислення сутності та призначення кримінального права та кримінального закону. Вони полягають у звуженні публічного та розширенні приватно-правових складових у кримінально-правовому регулюванні. З цієї точки зору, є сенс говорити про те, що державі вигідніше визнати, що у випадку вчинення нетяжких злочинів і злочинів середньої тяжкості питання про застосування кримінальної відповідальності і покарання повинно вирішуватись залежно від позиції потерпілого, а застосування примусу більш плідно застосовувати щодо тяжкої злочинності.

Держава як соціальний агент повинна шукати ефективні шляхи боротьби зі злочинністю, результатом якої повинно стати зниження її рівня. Якщо такі шляхи дотепер не проявилися при переважно публічній конструкції кримінального переслідування, необхідно визнати, що єдине, на що може бути ефективно здатна Україна у ситуації, що склалася, є реалізація можливості звуження публічного регулювання. Адже посилення контролю держави над різними сферами суспільного життя (тобто функціонування авторитарних, і особливо тоталітарних політичних режимів), як свідчить історія, призводить до появи великої кількості невинних жертв. Водночас сутність і зміст норм кримінального права є показниками рівня самодостатності держави, її орієнтації на певну систему соціальних цінностей, рівня деетатизації суспільного життя, розвитку демократичних інститутів.

4. На сьогодні існує достатньо передумов для формування у кримінальному праві інституту потерпілого. Потерпілий – це не тільки особа, яка фізично з’являється внаслідок вчинення злочину. Припустити вчинення злочину без того, що (можливо) буде спричинена шкода певним цінностям, неможливо, оскільки об’єктивне призначення кримінального права – охорона цінностей від суспільно небезпечних посягань, які заподіюють або можуть заподіяти шкоду. Оскільки аналіз наявних у КК України складів злочинів, практика їх застосування, а також тлумачення кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за певний злочин, свідчать, що потерпілий може мати місце внаслідок вчинення переважної більшості злочинів (хоча не завжди він може виступати ознакою складу злочину), необхідно визнати, що потерпілий має у кримінальному праві значно ширше матеріальне значення та службове призначення, аніж прийнято вважати.

Водночас існування кримінального права як галузі права передбачає уможливлення його повної систематизації, а тому у ньому повинні знайти відображення усі визначення, явища, компоненти, які потрапляють у його сферу, зокрема, потерпілий.

Якщо розглядати потерпілого у кримінальному праві саме як явище, яке може бути систематизоване у правовий інститут, то воно акумулятивно виявляється у понятті “інститут потерпілого”, якому притаманні такі ознаки:

це інститут матеріального кримінального права,
у цьому інституті визначається сутність потерпілого, тобто закріплюється його поняття, яке описує потерпілого фігурально;
у цьому інституті закріплюється роль потерпілого, тобто визначення та прояв його поведінки, обумовленої статусом потерпілого;
у цьому інституті визначається статус потерпілого, тобто система його інтересів та функціональних прав при вирішенні питання про кримінальну відповідальність та покарання винної особи, що визначені у кримінальному законі та гарантовані державою.

Отже, інститут потерпілого – сукупність кримінально-правових норм, що характеризують роль та статус особи, якій внаслідок вчинення злочину безпосередньо заподіяно шкоду, щодо визначення меж, диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності винної особи.

На даний момент інститут потерпілого у цілому нормативно у кримінальному законі не виражений, а його виокремлення у кримінальному праві тільки формується (на основі даного дослідження).

5. Зважаючи на результати останніх досліджень вітчизняних науковців, які пропонують визнавати потерпілими не тільки фізичних, але й юридичних осіб, суспільство та державу, варто зазначити, що базовим інтересом для кримінального права, його метою повинна бути людина, її права і свободи. Очевидно, що як за концепцією природного права, так і за спрямованістю вітчизняного законодавства юридичні особи, суспільство і держава є похідними цінностями. Підняття ж на один щабель із людиною колективних цінностей і держави, неприховане нехтування інтересами людини на користь інтересів держави і колективу – спадщина радянської правової системи.

Також юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (які поряд з людиною виступають учасниками суспільних відносин як окремі одиниці) не мають однієї з основних властивостей, що характеризує потерпілого від злочину у кримінальному праві, – вони не є суб’єктами впливу загальної превенції, не втрачають відчуття захищеності нормами кримінального права у разі вчинення злочину, не мають здатності відчувати спричинену злочином шкоду, а відтак і особистої потреби та зацікавленості у відшкодуванні цієї шкоди. Певна абстрактність вказаних учасників суспільних відносин у кримінально-правовій сфері, при здійсненні кримінально-правових і також кримінально-процесуальних відносин не дозволяє вводити їх у зміст матеріального поняття “потерпілий”.

Однак, зважаючи на те, що юридична особа є носієм тих прав і обов’язків, які хоч не пов’язані з природними властивостями людей, але щодо яких є можливим вчинення суспільно небезпечного діяння, пропонуємо у кримінальному (а відтак і у кримінально-процесуальному) праві прирівнювати права юридичних осіб до прав потерпілих у певних випадках.

6. Суттєвими ознаками потерпілого у кримінальному праві треба визнавати: 1) стан фізичної особи; 2) властивість бути об’єктом загальнопревентивної дії кримінального закону; 3) здатність відчувати захищеність кримінального закону та її втрату, 4) безпосереднє спричинення злочином шкоди або загроза заподіяння такої; 5) свідоме чи ні сприйняття органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживання з цього приводу; 6) здатність потерпілого впливати на кримінально-правові наслідки вчинення злочину (наприклад, у окремих випадках вирішувати питання про звільнення від кримінальної відповідальності чи призначення покарання). Дані ознаки притаманні потенційним, реальним та латентним потерпілим.

Отже, потерпілим у кримінальному праві визнається фізична особа, яка як об’єкт загальнопревентивної дії кримінального закону відчуває захищеність останнім, яку втрачає внаслідок спричинення злочином безпосередньо їй шкоди (або у випадку загрози її заподіяння), в результаті чого особа свідомо чи ні сприймає органами чуття зменшення або втрату майнових чи немайнових благ, переживає з цього приводу і набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину.

Для закріплення у кримінальному законі релевантним є таке визначення: “Потерпілим визнається фізична особа, безпосередньо якій злочином заподіяно шкоду (або існує загроза її заподіяння), на підставі чого вона набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину”. У межах дії кримінального закону такі ознаки, як спрямованість загальнопревентивної дії закону чи відчуття шкоди є само собою зрозумілі, зважаючи на контекст інших статей Загальної частини КК України.

Родичі та близькі загиблої внаслідок вчинення злочину особи не є потерпілими у кримінально-правовому сенсі. Вони можуть за певних умов набувати прав учасників процесу (наприклад, з метою отримання належного відшкодування шкоди), однак їм не властиві ознаки, які притаманні безпосереднім потерпілим від злочинів. Водночас родичі та близькі загиблої внаслідок вчинення злочину особи є жертвами злочину у віктимологічному розумінні.

7. Поняття “потерпілий від злочину” має незмінну сутність у кримінальному праві, кримінальному процесі та кримінології (віктимології), але набуває у кожній з цих галузей знань специфічних функціональних ознак, які змінюють обсяг змісту цього поняття в залежності від контексту використання. Специфіка функціональних ознак потерпілого обумовлюється предметом і методом кримінального права і кримінального процесу (наприклад, визнання потерпілим постановою слідчого), а також предметом науки кримінології

Специфічні функціональні ознаки потерпілого у кримінальному процесі пов‘язані із реалізацією ним процесуальних прав. При цьому наразі можна виділити дві основні групи таких прав – пов’язані з поданням заяви про вчинення злочину та з реалізацією прав офіційного учасника процесу. Нормативно нині закріплена тільки та функціональна ознака потерпілого, що виявляється набуттям ним статусу учасника кримінального процесу у зв‘язку із винесенням про це офіційного рішення (ст. 49 КПК України). Саме завдяки статусу учасника процесу особа, яка фактично потерпіла від злочину, реалізує свої відповідні права і у рамках розгляду кримінальної справи доводить своє право на відшкодування шкоди.

8. Потерпілий визнається основним елементом цінностей як об’єкта злочину. Компоненти об’єкта злочину якнайперше включають фізичних осіб, які як об’єкти загальнопревентивної дії кримінального закону відчувають захищеність останнім, яку втрачають внаслідок спричинення злочином безпосередньо їм шкоди (або у випадку загрози її заподіяння), в результаті чого особи свідомо чи ні сприймають органами чуття зменшення або втрату майнових чи немайнових благ, переживають з цього приводу і набувають право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину.

У структурі об’єкта злочину розглядаються як потенційні, так і фактичні потерпілі. Поки склад злочину існує як такий, що вкладений у зміст норми Особливої частини КК України, потерпілий як об’єкт загальнопревентивної дії закону є потенційним (загальним) об’єктом злочину. Як тільки вчинюються фактичні дії, які містять ознаки злочину, і потерпілий стає безпосереднім об’єктом – як соціальна цінність, на яку посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність, – він набуває ознак реального потерпілого.

9. Заслуговує на увагу формулювання поняття “спеціальний потерпілий” на кшталт “спеціального суб’єкта”, оскільки воно дозволяє розмежовувати суміжні склади злочинів. Зазвичай фізичні (стать, вік, інвалідність), соціальні (соціальне походження, національність, посада), правові (громадянин України, іноземець) характеристики особи не мають значення для визначення поняття “потерпілий”, але кожна з них у окремих випадках відіграє важливу роль при встановленні ознак конкретного складу злочину (наприклад, статті КК України 112 “Посягання на життя державного чи громадського діяча”, 117 “Умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини”, 150 “Експлуатація дітей” тощо), тобто законодавець спеціально наголошує на значенні певних характеристик особи, вважаючи саме їх такими, що формують у суб’єкта злочину мотивацію вчинення злочинного діяння.

Спеціальним потерпілим є фізична особа, для якої характерні у момент вчинення злочину спеціальні ознаки, визначені у диспозиціях статей Особливої частини КК України. Такими ознаками для потерпілого від злочину можуть бути:

вік (особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку – ч. 1 ст. 156; малолітня дитина – п. 2 ч.2 ст. 115 тощо);
стать (потерпіла – ст. 134 тощо);
фізичний стан (вагітна жінка – ч.2 ст. 172; хворий – статті 139, 140 тощо);
соціальна роль (матір – ч.2 ст. 172; журналіст – ст. 171; військовослужбовець – ч. 2 ст. 342; підозрюваний, обвинувачений, підсудний – ст. 374 тощо);
соціальний, державний статус (Президент України, Прем’єр-міністр України та ін. – ст. 112 тощо).

Спеціальний потерпілий потенційно є системно вираженою ознакою кваліфікованих складів злочинів.

10. Роль потерпілого у вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину відіграє важливу роль у двох суттєвих моментах:

зважаючи на дозлочинну поведінку потенційного потерпілого, зокрема у ситуаціях, коли він безпосередньо шляхом волевиявлення впливає на факт вчинення злочину, що враховується судом при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину;
зважаючи на післязлочинне волевиявлення реального потерпілого стосовно суб’єкта злочину та його посткримінальної поведінки при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину.

Blog

Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького на правах рукопису присяжнюк тамара іванівна

Содержание