Geum.ru

Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького на правах рукопису присяжнюк тамара іванівна

Вид материалаДокументы

Содержание


Значення інституту потерпілого у перспективі вдосконалення кримінального законодавства
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

На нашу думку, закріплення у кримінальному законі положень, які надають потерпілому право також певним чином реагувати на вчинений проти нього злочин, не призведуть в результаті до того, що кримінальне право зі сфери публічних галузей перейде у сферу приватних. Якщо звернутися до наведеної вище тези А.І. Марцева про те, що відповідальність є способом реагування держави на злочин, то участь потерпілого у вирішенні питання про кримінальну відповідальність також можна буде відносити до таких способів реагування на злочин. Власне, реакція громадян на ті злочинні діяння, які не реєструються правоохоронними органами та не стають предметом реакції правосуддя, є також певним способом реагування на їхнє вчинення. Навіть не звертаючись до побутових методів вирішення злочинних конфліктів (крадіжки, шахрайства, нанесення тілесних ушкоджень різних ступенів тяжкості тощо, що вчиняються поміж родичами чи близькими під час тимчасових сварок), варто згадати публікації у пресі, повідомлення електронних засобів масової інформації, які також можна вважати реакцією на вчинення злочинних діянь.

Отже, серед способів реагування на злочин, розрізняємо ті, що вчинюються державою (кримінальна відповідальність), які санкціонуються державою (участь потерпілого у вирішенні питання про кримінальну відповідальність, взяття на поруки і у зв’язку з цим звільнення від кримінальної відповідальності), й ті, до яких держава не має жодного відношення (моральний осуд).


Кінцеві формули законодавчого вирішення означених вище проблем з обгрунтуванням будуть наведені у наступному розділі.


Узагальнюючи наведене вище, у цілому доходимо таких висновків:

1. У контексті загальнопопереджувальної дії кримінального закону є підстави говорити про непрямий захист нормами кримінального права потенційних потерпілих, як встановлення факту задоволення інтересів громадськості у зв’язку із дотриманням вимог кримінального закону певними особами, і відповідно наявності у кожної особи відчуття захищеності кримінально-правовими нормами. Юридичні особи, держава та інші соціальні утворення не є суб’єктами впливу загальної превенції, не втрачають відчуття захищеності нормами кримінального права у разі вчинення злочину, не мають здатності відчувати спричинену злочином шкоду, а відтак і особистої потреби та зацікавленості у відшкодуванні цієї шкоди.

2. Суттєвими ознаками потерпілого (які у цілому притаманні потенційним, реальним та латентним потерпілим) у кримінальному праві треба визнавати його 1) стан фізичної особи; 2) властивість бути об’єктом загальнопревентивної дії кримінального закону; 3) здатність відчувати захищеність кримінального закону та її втрату; 4) безпосереднє спричинення шкоди (або загроза заподіяння такої) як зв’язок конкретного потерпілого із конкретним злочином; 4) здатність свідомо чи ні сприймати органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживати з цього приводу; 5) здатність потерпілого впливати на кримінально-правові наслідки вчинення злочину (наприклад, у окремих випадках попередньо вирішувати питання про звільнення від кримінальної відповідальності чи призначення покарання).

3. Потерпілим у кримінальному праві визнається фізична особа, яка як об’єкт загальнопревентивної дії кримінального закону відчуває захищеність останнім, яку втрачає внаслідок спричинення злочином безпосередньо їй шкоди (або у випадку загрози її заподіяння), в результаті чого особа свідомо чи ні сприймає органами чуття зменшення або втрату майнових чи немайнових благ, переживає з цього приводу і набуває право попередньо вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

10. Після вчинення злочину ступінь усвідомлення переживань у потерпілого може бути досить високим, себто співвіднесення переживання зі злочинцем може мати цілком раціональний характер. Отже, окрім держави адекватно реагувати на вчинений злочин при визначенні кримінально-правових його наслідків може і сам потерпілий. При цьому суд залишає за собою право оцінки пропозицій потерпілого, зважаючи на ступінь їхньої адекватності, обумовлений ступенем усвідомлення переживань через співвіднесення їх із злочинцем.


РОЗДІЛ 3

ЗНАЧЕННЯ ІНСТИТУТУ ПОТЕРПІЛОГО У ПЕРСПЕКТИВІ ВДОСКОНАЛЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

3.1. Передумови нормативного структурування інституту потерпілого у кримінальному законі

Сучасний підхід до формування кримінального законодавства без урахування інституту потерпілого, на наш погляд, невиправданий, оскільки вагомих аргументів щодо того, що інститут потерпілого не є структурним елементом системи вітчизняного кримінального права, жодним науковцем до цього часу не наводилось.


Інститут потерпілого постійно був (і на сьогодні ще практично залишається) тією можливістю, яка, зважаючи на її виняткове соціальне значення, обов’язково повинна стати нормативною дійсністю. Філософські категорії “можливість” і “дійсність” є цілком дозволеними для застосування у кримінальному праві. Свого часу їхній зміст саме у такому розрізі розглядав А.І. Марцев [99, с.62-86].

Дослідник розумів під можливістю ті матеріальні утворення, яких немає у дійсності, але які можуть з’явитись внаслідок притаманній матерії здатності переходити із одного стану в інший. Можливість, що реалізується, перетворюється у дійсність, тобто дійсність – це реалізована можливість [99, с.62]. Саме цей аспект ми і намагалися обгрунтувати у даній роботі.

Перехід можливості у дійсність відбувається за наявності відповідних умов. Можливості у кримінальному праві, за А.І Марцевим, є абстрактними та реальними. Абстрактна можливість характеризується відсутністю принципових перешкод для становлення того чи іншого явища, однак, для її реалізації ще немає необхідних умов. Реальна можливість має для своєї реалізації усі необхідні умови, і щоб втілити її у дійсність необхідно привести ці умови у рух [99, с.63]. Виходячи з такої класифікації, інститут потерпілого є цілком реальним елементом системи кримінального права, що не тільки може, але й повинен бути реалізованим у законодавстві. Це пояснюється тим, що право не існує саме по собі лише внаслідок втілення у певну форму волі законодавця (або також судді у англосаксонській системі права). Цінність права проявляється у його реалізації та функціонуванні. Для права формального важливо, які можливості для суб’єктів воно передбачає, а для реального життя – яким чином ці можливості реалізуються. Як справедливо зазначає А.І. Марцев, багато проблем теорії кримінального права можуть бути вирішені на основі категорій можливості та дійсності [99, с. 63].