Geum.ru

Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького на правах рукопису присяжнюк тамара іванівна

Вид материалаДокументы

Содержание


1.2. Передумови формування інституту потерпілого у сучасному кримінальному праві України
Змістовна характеристика інституту потерпілого
2.2. Потерпілий як структурний елемент об‘єкта злочину
2.3. Вплив інституту потерпілого при визначенні правових наслідків вчинення злочину
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6

Характерною рисою кримінального права є також та, що його існування не виправдане саме собою. На відміну від тих галузей права, які базуються на повній свободі своїх суб’єктів і закріплюють лише певну регламентацію їх поведінки (наприклад, цивільне право), кримінальне право (поряд із кримінально-процесуальним) цілком і повністю забезпечене державою, яка в особі законодавця бере на себе функцію криміналізації чи декриміналізації поведінки людей (або юридичних осіб, оскільки інститут їх кримінальної відповідальності закріплений у кримінальних законах деяких зарубіжних країн), визначення санкцій і умов їх застосування за порушення кримінального закону. Втім, на наш погляд, якби завдання кримінального права реалізовувались у більш соціально прийнятній формі, аніж та, яку пропонує держава (а саме встановлення кримінальної відповідальності на свій власний погляд), особливо та, яка ще не досягла рівня справжньої соціальної правової держави (наприклад, Україна), роль цієї галузі права стала б більш соціально прийнятною. Функціонування соціальної правової держави базується на цілковитому забезпеченні прав і свобод людини, і саме вони є вихідною точкою діяльності такої держави та обумовлюють її призначення. Колізія певних прав держави, які реалізуються, наприклад, у сфері кримінального права і судочинства, та прав особи, яка є мірою функціонування держави, виникає на етапі становлення держави як соціальної правової та переоцінки її соціальної ролі. Якщо йдеться про розбудову соціальної правової держави, то необхідно визнати, що реформуванню підлягає і система її права, в тому числі і традиційно публічних галузей цієї системи.

Така ідея хоча і своєрідна та деякою мірою суперечить традиційним уявленням (принаймні в Україні) про кримінальне право, його природу і призначення, проте у загальному вигляді не є новою. На початку ХХ століття італійський дослідник проблем соціології кримінального права Е.Феррі пропонував відмовитись від поняття «покарання», що визначається державою, а у першій половині ХХ століття німецький криміналіст Г. Радбрух довів, що у майбутньому кримінальне право вимушено вийде за межі покарання і розвиватиметься як більш раціональна та людяна галузь права [231, с.140-141] .

У цьому зв’язку виправданими, на наш погляд, є позиції тих науковців, які розглядають кримінальну відповідальність не стільки як обов’язок певної особи перетерплювати певні обмеження та позбавлятися певних прав чи благ, скільки можливість держави (тобто її право) покладати такий обов’язок на порушника [99, с.19-20]. Тобто визнається той аспект кримінальної відповідальності, який стосується не тільки правопорушника-злочинця, а й певного суб’єкта, який має право покладати на нього відповідальність. З цієї точки зору, не повинна викликати заперечення можливість також і потерпілого мати певні права, яким би у кримінально-правовій сфері кореспондували певні обов’язки винної особи. Оскільки невідворотність кримінальної відповідальності та покарання закріплена на принциповому рівні, і саме цим принципом обгрунтований обов’язок винної особи внаслідок вчинення злочину перетерплювати певні правові обмеження, ми вважаємо що саме цьому обов’язку відповідає право не тільки держави, а й потерпілого.




1.2. Передумови формування інституту потерпілого у сучасному кримінальному праві України


На наше переконання, на сьогодні існує достатньо передумов для формування у кримінальному праві інституту потерпілого.

Потерпілий – це не тільки фігура, яка фізично з’являється внаслідок вчинення злочину. Припустити вчинення злочину без того, що (можливо) буде спричинена шкода певним цінностям, неможливо, оскільки об’єктивне призначення кримінального права – охорона цінностей від суспільно небезпечних посягань, які заподіюють або можуть заподіяти шкоду. Оскільки аналіз наявних у КК України складів злочинів, практика їх застосування, а також тлумачення кримінально-правових норм, що передбачають відповідальність за певний злочин, свідчать, що фактичний потерпілий може мати місце внаслідок вчинення переважної більшості злочинів (хоча не завжди він може виступати ознакою складу злочину), необхідно визнати, що потерпілий має у кримінальному праві значно ширше матеріальне значення та службове призначення, аніж прийнято вважати.

У правовому положенні потерпілого також найбільш відчутна єдність суперечливих начал суспільного та особистого інтересів, яким відповідають публічна та приватна форми провадження у кримінальній справі. Шкода, яка спричинюється злочином, за своєю сутністю має суспільний характер, але безпосередньо може торкатися особистих інтересів конкретної особи.

Як зазначалось у попередньому підрозділі дослідження, статистичні дані свідчать, що останнім часом в Україні спостерігається тенденція до збільшення кількості осіб, постраждалих від злочинів, та розмірів спричиненої їм матеріальної та моральної шкоди. Також було доведено, що на потерпілого необхідно зважати не тільки в рамках кримінального процесу, а й закріпити його поняття і встановити його кримінально-правові функції на рівні кримінального закону для визначення меж кримінальної відповідальності та її диференціації.
  1. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
  2. це інститут матеріального кримінального права,
  3. у цьому інституті визначається сутність потерпілого, тобто закріплюється його поняття, яке описує потерпілого;
  4. у цьому інституті закріплюється роль потерпілого, тобто визначення та прояв його поведінки, обумовленої статусом потерпілого;
  5. у цьому інституті визначається статус потерпілого, тобто його законні інтереси та функціональні права при вирішенні питання про кримінальну відповідальність та покарання винної особи, що визначені у кримінальному законі та гарантовані державою.

На цій підставі вдається сформулювати таке визначення описаного елементу системи кримінального права: інститут потерпілого – сукупність кримінально-правових норм, що характеризують роль та статус особи, якій внаслідок вчинення злочину безпосередньо заподіяно шкоду, щодо визначення меж, диференціації та індивідуалізації кримінальної відповідальності винної особи.


Узагальнюючи наведене вище, у цілому доходимо таких висновків:

1. Кримінально-правова охорона потерпілого від злочину здійснюється сьогодні в Україні на низькому рівні, що підтверджується статистичними даними. Також на сьогоднішній день відзначається очевидна недосконалість правового статусу потерпілого, зокрема, значно вужчий порівняно з обвинуваченим обсяг його прав, особливо стосовно відшкодування завданої шкоди, що призводить до недостатньої гарантованості реалізації його прав.

2. Зважаючи на історико-правовий розвиток вчення про потерпілого у вітчизняній доктрині права останнього століття, є підстава стверджувати про наявність підгрунтя для формування інституту потерпілого у кримінальному праві (розвиток віктимології та окремі кримінально-процесуальні дослідження).

Також у Західній Європі у останні десятиліття ХХ ст. одночасно зі зростанням злочинності посилився рух у бік захисту прав потерпілого, що став однією із найяскравіших тенденцій розвитку наук кримінального циклу, зокрема, кримінального процесу. Дана тенденція виявилася на наднаціональному рівні у ряді міжнародних документів.

3. Незважаючи на збіг кримінально-правових тенденцій у світі та в Україні на сучасному етапі, на посилене привертання уваги до жертви злочину, появу нових підходів до боротьби зі злочинністю через усвідомлення значення потерпілого як криміногенного фактора, розробку нових наукових концепцій з урахуванням віктимологічних аспектів у сфері кримінального процесу, криміналістики, а також кримінального права в Україні стрижневого кримінально-правового значення потерпілий до цих пір не набув.

4. Вартими уваги є спроби переосмислення сутності та призначення кримінального права та кримінального закону, які полягають у звужені публічного та розширенні приватно-правових складових у кримінально-правовому регулюванні з огляду на захист потерпілих від злочинів. Держава як соціальний агент повинна шукати ефективні шляхи боротьби зі злочинністю, результатом якої повинно стати зниження її рівня. Якщо такі шляхи дотепер не проявилися при переважно публічній конструкції кримінального переслідування, необхідно визнати, що єдине, на що може бути ефективно здатна Україна у ситуації, що склалася, є реалізація можливості звуження публічного регулювання.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

РОЗДІЛ 2

ЗМІСТОВНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ПОТЕРПІЛОГО

У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ


2.1. Суть і зміст поняття “потерпілий” у кримінальному праві та його ознаки

2.1.1. Суть і кримінально-правовий зміст поняття “потерпілий”. У рамках формування інституту потерпілого у кримінальному праві необхідно повернутися до осмислення змісту поняття “потерпілий”, оскільки наразі у вітчизняному кримінальному законодавстві його визначення відсутнє, а у науці кримінального права відзначити певну одностайність дослідників щодо суттєвих ознак цього поняття також не вдалося, хоча проблема обговорюється вже давно. У рамках різноманітних кримінально-правових досліджень була спроба сформулювати поняття потерпілого, хоча, варто визнати, більше уваги і прискіпливості йому приділяли вчені-процесуалісти. Загалом поняття потерпілого у радянській, а пізніше вітчизняній та російській науці переважно досліджувалось у контексті об’єкта злочину [121, с.30-33; 125, с.65; 201, с.53-54], згоди потерпілого [69, с.36-68], поведінки потерпілого та її впливу на кримінальну відповідальність [40; 200; 163; 162, с.12-34]. Дослідники-процесуалісти торкалися питань про потерпілого, як правило, в межах вивчення ознак суб’єктів кримінального процесу [155, с.5 та ін.; 37, с.51 та ін.].

Проблема стану потерпілих, а відтак і визначення їх поняття у кримінальному праві сьогодні набуває актуальності також у зв’язку із можливістю ухвалення в Україні Закону “Про відшкодування за рахунок держави матеріальної шкоди громадянам, які потерпіли від злочину” (даний проект № 6283 зареєстрований у Верховній Раді України).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Немає пояснень, але має місце той факт, що й у цивільному праві передбачається відшкодування майнової шкоди, спричиненої злочином, тільки фізичній особі, яка потерпіла від злочину, а не юридичній (ст. 1177 ЦК України), хоча у науково-практичних коментарях цього положення зазначається, що при злочинному діянні може заподіюватися шкода майну як фізичної, так юридичної особи [205, с.726].

Попередні зауваження стосуються того, що на відміну від фізичних осіб, юридичні особи як суб’єкти правовідносин не є живими істотами і тому не мають природної волі, почуттів, свідомості, розуму тощо. Відповідно юридичні особи не відчувають негативні наслідки, спричинені злочином, тобто не відчувають негативного впливу шкоди. На наш погляд, важливим у визначенні потерпілого у кримінальному праві є саме аспект відчуття шкоди, тобто усвідомлене чи ні сприйняття органами чуття зменшення або втрати майнових чи немайнових благ, переживання з цього приводу.

Варто звернути увагу, що ті віктимологи, які визнають жертвами злочинів як фізичних, так і юридичних осіб [190, с.114-116], описуючи переживання жертв злочинів, фактично говорять про безпосередню реакцію на злочин фізичних осіб [190, с.117-118] і оминають увагою “відчуття” юридичних осіб.

Щодо переживань варто зазначити ще й те, що як суб’єкт дії людина відчуває вплив як середовища, так і впливи своїх власних дій і вчинків, що змінюють її взаємовідносини з оточенням; вона переживає те, що з нею відбувається, і через переживання виявляє своє ставлення до того, що її оточує, що вона робить і що відчуває. Як зазначають психологи, ступінь усвідомленості переживань може бути різним і залежить від того, якою мірою усвідомлюється саме ставлення, яке переживається в емоції. Переживання – це форма вияву нашого ставлення до об’єкта, ситуації іншої людини, самої себе, це форма емоційно-чуттєвої даності ставлення людини до того, що її оточує [57, с.199]. Отже, переживання притаманні людині завжди, оскільки будь-які зміни, що відбуваються у змісті свідомості, впливають на емоційні переживання, змінюючи їх зміст, інтенсивність.

До речі, що стосується держави, то і вона є не матеріально вираженим суб’єктом, а певною абстракцією, пізнання суті якої відбувається через діяльність органів держави. Так, А.С. Довгерт пише, що “держава реалізує правосуб’єктність через систему своїх органів, тому що поза їхньою діяльністю вона діяти не може” [44, с.129]. Органи держави або є юридичними особами (які діють від власного імені – Національний банк України, або від імені держави – суд), або такими не являються (наприклад, Уряд України). За своєю сутністю, держава безпосередньо пов’язана з індивідом. Так, В.С. Нерсесянц визначає державу як правову організацію (політичної) влади вільних індивідів [119, с.78], В.О.Четвернін – на одному рівні як сукупність людей, які проживають на визначеній території та об’єднані публічною політичною владою, на іншому – як апарат публічної політичної влади [213, с.516] (при цьому державний апарат, як відомо, складають окремі органи держави та установи, які безпосередньо уповноважені здійснювати державну владу, виконувати функції держави, тобто ми знову повертаємось до певної сукупності людей, які виконують соціально значимі, публічні ролі). Власне, однією з основних ознак держави є її населення, а у сучасному світі юридичне підгрунтя державності пов’язується з природними правами людини [144, с.542].

Зі сказаного випливає, що юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (які поряд з людиною виступають учасниками суспільних відносин як окремі одиниці) не мають однієї з основних властивостей, що характеризує потерпілого від злочину у кримінальному праві, – вони не є суб’єктами впливу загальної превенції, не втрачають відчуття захищеності нормами кримінального права у разі вчинення злочину, не мають здатності відчувати спричинену злочином шкоду, а відтак і особистої потреби та зацікавленості у відшкодуванні цієї шкоди. Певна абстрактність вказаних учасників суспільних відносин у кримінально-правовій сфері, при здійсненні кримінально-правових і також кримінально-процесуальних відносин не дозволяє, на наше переконання, вводити їх у зміст матеріального поняття “потерпілий”. Отже, у кримінальному праві необхідно вести мову про потерпілих-фізичних осіб, безпосередньо яким злочином спричинюється шкода, та визначити, на вирішення яких кримінально-правових питань може впливати потерпілий. Види шкоди можуть бути різними і справді не обмежуватись тими, які визначені у ст. 49 КПК України [73, с. 116].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Для закріплення у кримінальному законі, на наш погляд, релевантним є таке визначення: “Потерпілим визнається фізична особа, безпосередньо якій злочином заподіяно шкоду (або існує загроза її заподіяння), на підставі чого вона набуває право вирішувати питання про кримінально-правові наслідки вчинення злочину”. У межах дії кримінального закону такі ознаки, як спрямованість загальнопревентивної дії закону чи відчуття шкоди є само собою зрозумілі, зважаючи на контекст інших статей Загальної частини КК України.

Зважаючина правовий статус юридичної особи, з одного боку, та на притаманність юридичній особі такої ознаки потерпілого, як безпосереднє спричинення злочином шкоди або загроза заподіяння такої, з іншого боку, є сеснс прирівняти у кримінальному праві права юридичної особи до деяких прав потерпілого. Йдеться, зокрема, про право на відшкодування шкоди, гарантоване нормами кримінального права, та можливість представника юридичної особи впливати на кримінально-правові наслідки злочину. Для закріплення у кримінальному законі, на наш погляд, релевантним є визначення того, що у випадку спричинення злочином шкоди майну та діловій репутації юридичної особи, її офіційні представники набувають прав потерпілого, визначених у кримінальному законі.


2.1.2. Співвідношення змісту поняття “потерпілий” у науках кримінально-правового циклу. Без сумніву, використання поняття “потерпілий” у різних галузях знання кримінально-правового спрямування вказує на його значущість і важливість. Зазвичай у кримінально-процесуальній сфері говорять про потерпілого як суб’єкта кримінального процесу, а у кримінології – про жертву злочину. Звернення уваги на ці суміжні за своєю сутністю поняття обумовлено неоднозначним вирішенням у науці питання про співвідношення їхнього змісту. Так, потерпілий від злочину, потерпілий як суб’єкт кримінального процесу та потерпілий як жертва злочину у деяких джерелах загально описуються дефініцією “потерпілий”, і окремо наголошується на різних аспектах розуміння цього поняття у науках кримінально-правового циклу [156, с.106-107]. У інших джерелах наголошують на різниці між кримінально-правовим та кримінально-процесуальним поняттям потерпілого [41, с.18] або описують потерпілого у матеріальному розумінні та потерпілого у процесуальному розумінні [37, с.51 та ін.]. У кримінології та віктимології традиційним є вживання терміну “жертва злочину”, однак поряд із ним використовується термін “потерпілий” [133; 211; 151, с. 33-79; 71, с.419 та ін.], при цьому обсяг цього поняття одними вченими визнається тотожним поняттю “потерпілий” [152, с.33-34], а іншими – ширшим [207, с.390].

Актуальність визначення співвідношення понять, які дефінують потерпілого від злочину в рамках матеріального і процесуального кримінального права, підтверджується дією ст. 46 КК України, чинної з 2001 р. Наразі безспірною вважається практика примирення винного з потерпілим, яким є особа відповідно до ст. 49 КПК України [117, с.91; 116, с.135]. Однак, як ми визначили вище, реальне поняття потерпілого має дещо ширший зміст, ніж той, що запропонований у ст. 49 КПК України, а тому необхідно на законодавчому рівні врегулювати проблему застосування положень ст. 46 КК України, тобто закріпити таке поняття кримінального-правового змісту, яке б задовольняло дію інституту примирення.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Отже, жертвою злочину є не тільки потерпілий від злочину, а й інша фізична особа, для якої настали негативні наслідки від злочину, а також і юридична особа чи інша соціальна спільнота. При цьому згадані негативні наслідки не є тією шкодою, яка визнається наслідком вчинення злочину (за контекстом ч. 2 ст. 11 КК України), оскільки інакше їх настання свідчило б про порушення кримінально-правової заборони (тобто фактичне вчинення злочину). Так, В.О. Туляков пише про характерні для рикошетних жертв страждання, симптоми психологічних утруднень, що мають різне пояснення (емоційні чи поведінкові реакції на спричинення шкоди суб’єкту, до якого прив’язана рикошетна жертва, або звичайні людські уявлення про безпеку та справедливість оточуючого світу, що порушуються злочином, або відчуття страху тощо) [190, с.116].

Та жертва злочину, яка не є потерпілим від злочину у кримінально-правовому сенсі, може заявляти цивільний позов про відшкодування шкоди й у певних випадках, відповідно до чинних кримінально-процесуальних положень, набути права потерпілого від злочину (у разі заподіяння йому смерті).

Зважаючи на результати кримінологічних досліджень, а також висловлену нами пропозицію прирівнювати у певних випадках права юридичних осіб до прав потерпілих, вважаємо правильним визначення адитивної жертви, тобто спільності людей, проти якої були спрямовані злочинні дії, але шкода матеріалізувалася у заподіяння безпосередньо особам, які становлять цю спільність [151, с.36] (товариство з обмеженою відповідальністю внаслідок викрадення майна або неотримання доходу через вчинення шахрайства заборгувало виплату заробітної плати співробітникам).

Отже, поняття кримінології “жертва злочину” і кримінально-правове поняття “потерпілий” не збігаються за обсягом. Жертвами злочину є як потерпілі у кримінально-правовому сенсі (первинні жертви), так і родичі, близькі та ін. потерпілого (рикошетні жертви), а також юридичні особи та інші соціальні спільноти. Водночас, у кримінології при використанні поняття “потерпілий” необхідно оперувати його кримінально-правовими характеристиками.

Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що поняття “потерпілий від злочину” має незмінну сутність у кримінальному праві, кримінальному процесі та кримінології (віктимології), але набуває у кожній з цих галузей знань специфічних функціональних ознак, які змінюють обсяг змісту цього поняття в залежності від контексту використання (потерпілий як учасник кримінального процесу, потерпілий як жертва злочину).


2.2. Потерпілий як структурний елемент об‘єкта злочину


2.2.1. Особливості вчення про об’єкт злочину на сучасному етапі та його вплив на інститут потерпілого. Однією з найважливіших цінностей, що їх має захищати кримінальний закон, є людина, яка внаслідок вчинення злочину стає потерпілим. Її реальні потреби, інтереси, очікування, які відображаються у суспільній свідомості, повинні бути покладені в основу кримінально-правової охорони, зважаючи на загальнопревентивну дію кримінального закону. І якщо у цілому підхід до людини як до визначальної категорії суспільного буття не викликає заперечень, то у кримінальному праві він трансформується, зважаючи на усталений і панівний погляд щодо суспільних відносин як об’єкта злочину. На наш погляд, спроба законодавця у КК України 2001 р. вирішити означену проблему через переструктурування Особливої частини КК України, а саме винесення у чільні розділи злочини проти життя та здоров’я, волі честі та гідності особи [75, с.6-7], не виправдовує себе у сучасних умовах, оскільки ефективна реалізація кримінально-правової політики залежить не тільки і не стільки від конструювання норм кримінального права, а від максимальної концентрації зусиль усіх гілок влади та органів місцевого самоврядування на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів щодо рішучого обмеження усіх видів злочинних проявів [111, с.1]. Однак, у такій діяльності вітчизняних правоохоронних органів все ще спостерігається переважання концепції захисту і охорони ефемерного у своїй суті суб’єкта кримінально-правових відносин – суспільства, а не конкретної людини. Це, зокрема, підтверджується даними соціологічних опитувань, які свідчать про вкрай низький рівень довіри населення до правоохоронних органів: міліції, прокуратурі та суду довіряє менше третини населення [22; 115, с.360], а також інформацією про те, що до міліції щоденно звертається близько 8 тисяч громадян із заявами та повідомленнями про злочини, і тільки у 20 % випадків порушується кримінальна справа [216]. До речі, навіть ті науковці та практики, які у цілому позитивно оцінюють діяльність вітчизняних правоохоронних органів, вказують на “недостатній професійний рівень і не завжди адекватне реагування правоохоронців на заяви громадян” [64]. Невтішний стан речей обумовив підписання Президентом України Указу № 1119/2005 “Про заходи із забезпечення особистої безпеки громадян та протидії злочинності” від 19 липня 2005 р.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Варто наголосити, що потерпілі у структурі об’єкта злочину розглядаються і як потенційні, і як фактичні потерпілі. Поки склад злочину існує як такий, що вкладений у зміст норми Особливої частини КК України, потерпілий як об’єкт загальнопревентивної дії закону є потенційним (загальним) об’єктом злочину. Як тільки вчинюються фактичні дії, які містять ознаки злочину, і потерпілий стає безпосереднім об’єктом – як соціальна цінність, на яку посягає конкретна злочинна дія або бездіяльність, – він набуває ознак реального потерпілого.

Інтереси і права потерпілих заслуговують на увагу як усвідомлені людиною об’єктивні явища у контексті об’єкта злочину. Категорія “інтерес” (що використовується у багатьох науках і досліджується переважно у психології та соціології) у кримінально-правовому розумінні вже розглядалась (в рамках об’єкта злочину, про що ми вже згадували вище), але її суть залишилася дискусійною, незважаючи на те, що вона має важливе значення для з’ясування об’єкта злочину. Так, виключається кримінальна відповідальність за дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, а також суспільних інтересів або інтересів держави від суспільно небезпечного посягання (ст. 36 КК України). Як слушно відзначив Є.В. Фесенко, дослідники цієї проблеми (Б.С. Нікіфоров, Є. Каїржанов, В.К. Глістін, В.Я. Тацій) акцентували увагу на об’єктивних ознаках інтересу і невиправдано зменшували його суб’єктивні характеристики [201, с.58]. Також і на наш погляд, поняття інтересу у кримінальному праві повинно корелювати із семантичним значенням цього терміна, що позначає викликану чим-небудь увагу до когось або чогось [123, с. 785; 166, с.645], тобто спрямованість розуму та почуттів до якогось об’єкта. У означеному контексті інтерес також позначає спрямованість на задоволення певної потреби [201, с.58]. Враховуючи те, що через категорію “об’єкт злочину” позначається дещо, що потребує кримінально-правового захисту і підлягає такому через норми кримінального закону, інтерес як специфічний компонент об’єкта злочину повинен мати певний формальний вираз. І ми підтримуємо Є.В. Фесенка у тому, що об’єктивізація інтересу може полягати у його нормативній захищеності у різних галузях права або у вигляді настанови, визнаної членами суспільства через регламентацію моральними нормами, традиціями тощо [201, с.60]. Таким чином, об’єктивована зазначеними формами зацікавленість у задоволенні певних потреб становить інтерес як компонент об’єкта злочину.

Потреби як необхідність у кому-, чому-небудь, що вимагає задоволення; як вимоги, які необхідно задовольнити [122, с.636-637] є детермінантами життєдіяльності людини. У психології відзначають найважливішу особливість потреб – їх динамічний характер, мінливість, розвиток на базі задоволених потреб нових, більш високих, що пов‘язується із включенням особи у різноманітні форми і сфери діяльності [223, с.58]. Саме тому їхня роль у визначенні компонент об’єкта злочину може бути названа ключовою. Чому сама потреба не розглядається як складова частина об’єкта злочину? Тільки через те, що злочини посягають не на самі потреби, а на засоби їх задоволення: на інтерес як зосередження уваги на потребі (В.К. Глістін писав, що інтерес не є самою потребою, а лише вибірковим ставленням до потреб, прагнення до їх задоволення [33, с.71]), на право як дозволену можливість задовольнити потребу, на соціальні зв’язки як стан стосунків між суб’єктами, що зумовлює спільне задоволення потреб, тощо.

Саме з огляду на вказане варто звернути увагу на так званий потребовий підхід, виявлений і сформульований П.М. Рабіновичем щодо з’ясування соціальної сутності прав [148, с.95]. При розкритті суті останніх як компонента об’єкта злочину на основі цього підходу слід зазначити, що права людини – це певні можливості, які необхідні для її нормального існування і розвитку за конкретно-історичних умов, які об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. З точки зору потребового підходу, права треба розглядати не у нормативному аспекті, а як об’єктивну можливість, яка з тих чи інших причин може бути і не виражена через законодавство. Однак трансформуючись у складову об’єкта злочину, права розглядаються, обмежуючись рамками завдань кримінального закону. Тож необхідною умовою розгляду прав як складової частини об’єкта злочину є передбачуваність їх захисту у кримінальному законі.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Дана позиція потребує уточнення. З огляду на те, що наріжним каменем суспільних цінностей є людина, позиція Г.П. Новосьолова уявляється нам адекватною. Водночас специфіка кримінального права полягає у тому, що воно є всеохоплюючим та конкретним за своїм змістом охоронним засобом правового миру у державі. Ідеалом останнього є не тільки і не стільки сама людина як фізично цілісна істота, а й її інтереси, права, суспільні зв’язки тощо у комплексі, тобто всі ті матеріальні та ідеальні речі, за допомогою яких людина формується сама у себе. З цього випливає, що визнавати об’єктом злочину тільки людину недостатньо, оскільки зважаючи на мету і мотиви вчинення деяких злочинів доходимо висновку, що інколи “мішенню” злочину стає не сама людина (хоча шкода спричинюється конкретно їй), а, наприклад, її власність (статті 185, 186, 189 КК України) чи певне право (статті 157, 162, 176 КК України). Отже, потерпілий є так би мовити вершиною трикутника, через який можна показати об’єкт злочину, але не є єдиною його складовою.

Необхідність вичленування потерпілого як основного елемента об’єкта злочину пов’язана також із тим, що в науці кримінального права визнаним виявився підхід визначення потерпілого як ознаки складу злочину [159, с.72-91]. З першого погляду, ці дві позиції не суперечать одна одній, оскільки традиційно склад злочину має чотиричленну структуру, а кожен з елементів – об‘єкт, суб’єкт, об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона – характеризуються обов’язковими та факультативними ознаками.

Втім, на наше переконання, потерпілий не є чи то властивістю, чи то особливістю, чи то прикметою, тобто ознакою [122, с.83] злочину як явища, він є цілком реальним явищем сам, а у кримінально-правовому контексті – складовою частиною, компонентом об’єкта злочину. При цьому сам об’єкт є елементом складу злочину як юридичної конструкції [219, с.95-98], як системи обов’язкових об’єктивних і суб’єктивних елементів [79, с.164]. Різнобій у термінології, що спостерігається при визначенні того, які складові частини утворюють юридичний склад злочину (елементи і ознаки, підсистеми, структурні одиниці, групи ознак, юридичні факти тощо), на наше переконання, принципового значення не має, але ми підтримуємо тих, хто прагне вживати коректну термінологію і у цьому випадку [219, с.97]. Основним, на наш погляд, є системна будова складу злочину, виявлення у його структурі більш дрібних складових, якими і виявляються для зручності у встановленні і застосуванні об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона. Розгляд потерпілого в межах об’єкта злочину обгрунтований такою його властивістю, як уразливість, як стан “мішені”, цілі посягання. Тільки через поняття “об’єкт” виражається те явище, предмет або особа, на які спрямовується певна діяльність, увага [122, с.9]. Якщо виводити потерпілого (власне, як і предмет злочину) за межі об’єкта, це штучно означає позбавляти його властивості, яка обумовлює спрямування на нього злочинного діяння, уваги до нього суб’єкта злочину.

У цьому контексті характеристика потерпілого як компонента, структурної (складової) частини, елемента об’єкта злочину здійснюється нами через використання ряду синонімічних термінів. Однак, ми категорично не погоджуємось із використанням терміна “ознака” для позначення саме структурних частин, що утворюють склад злочину як певну конструкцію. Наявність же згаданих вище обов’язкових та факультативних ознак є лише характеристикою змісту понять основних елементів системи “склад злочину”.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Розвиток вчення про спеціального потерпілого на певному етапі дозволить систематизувати і основні властивості кваліфікованих складів злочинів. У рамках вчення про співучасть, наприклад, розвинулось і стало уже традиційним виражати у кримінальному законі системно такі кваліфікуючі ознаки, як вчинення злочину групою осіб, за попереднім зговором групою осіб тощо. Тому у межах спеціальних дослдіжень комплексного кримінологічно-правового характеру доцільно дослідити стан найуразливіших груп потерпілих від злочинів (наприклад, жінок, малолітніх, неповнолітніх), а за результатами цих досліджень встановити необхідність системно закріпити у кримінальному законі у певних однорідних складах злочинів такі кваліфікуючі ознаки, як вчинення злочину проти представника однієї з таких груп. Рамки нашого дослідження не дозволяють нам детально заглибитись у розгляд цієї проблеми, однак наша вихідна позиція з цього питання може бути сформульована так: спеціальний потерпілий потенційно є системно вираженою ознакою квалфікованих складів злочинів.


2.3. Вплив інституту потерпілого при визначенні правових наслідків вчинення злочину

2.3.1. Загальнотеоретичні питання співвідношення інституту потерпілого та правових наслідків вчинення злочину. Дія інституту потерпілого у кримінальному праві стосується не тільки безпосереднього потерпілого від злочину, а й впливає на вирішення питання про правові наслідки вчинення злочину стосовно особи, яка вчинила злочин. Ці правові наслідки полягають у реалізації заходів кримінальної відповідальності (основним з яких є покарання) й у звільненні від їх застосування.

Щодо ролі потерпілого у вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину, то вона, з нашої точки зору (обумовленої судовою практикою), відіграє важливу роль у двох суттєвих моментах:

зважаючи на дозлочинну поведінку потенційного потерпілого (тобто таку, що мала місце до злочину), зокрема у ситуаціях, коли він безпосередньо шляхом волевиявлення впливає на факт вчинення злочину, що враховується судом при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину;

зважаючи на післязлочинне волевиявлення реального потерпілого стосовно суб’єкта злочину та його посткримінальної поведінки при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину.

Перш ніж безпосередньо перейти до розгляду означених аспектів викладемо наше розуміння суті реалізації кримінальної відповідальності та звільнення від неї, оскільки незважаючи на достатньо детальне вивчення окремих аспектів цієї проблеми у роботах визнаних вчених (Л.В. Багрій–Шахматова, М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна, О.Ф. Бантишева, Ф.Г. Бурчака, М.Й. Коржанського, П.С.Матишевського, П.П. Михайленка, Г.М.Міньковського, М.І. Мельника, В.О. Навроцького, О.І. Санталова, В.В.Сташиса, В.Я. Тація, А.П. Тузова, М.Д. Шаргородського та інших), деякі питання – зокрема, ті, що стосуються ролі потерпілих у реалізації кримінальної відповідальності, – залишились поза їхньою увагою.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Тими елементами інституту потерпілого, які можуть впливати на обрання заходів в межах санкції, є описання: 1) дозлочинної поведінки потенційного потерпілого, зокрема у ситуаціях, коли він безпосередньо шляхом волевиявлення впливає на факт вчинення злочину (що враховується судом при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину); 2) післязлочинного волевиявлення реального потерпілого стосовно суб’єкта злочину та його посткримінальної поведінки при вирішенні питання про правові наслідки вчинення злочину.


2.3.2. Окремі аспекти співвідношення інституту потерпілого та правових наслідків вчинення злочину. Дозлочинна поведінка потенційного потерпілого, яка в результаті взаємодіє із суспільно небезпечним діянням, як певна взаємодія з оточуючим середовищем опосередкована зовнішньою (рухливою) та внутрішньою (психічною) активністю індивіда [145, с.276]. Отже, при аналізі злочину неможливо розглядати діяння злочинця у відриві від конкретної ситуації, у якій він діє, оскільки поведінка потенційного потерпілого певним чином взаємодіє із діянням. У віктимології потерпілий (жертва) вважається елементом передкримінальної та безпосередньо кримінальної ситуації. Від нього нерідко залежить, у якій ситуації опиниться злочинець: у тій, що сприяє вчиненню злочину чи перешкоджає йому [151, с.94; 190, с.119, 126-128]. Однак, як зазначає В.М. Кудрявцев, наразі кримінологічна наука не виробила чітких критеріїв для оцінки переваги ситуації над установками особи [78, с.45].

Власне, виокремлення видів поведінки потенційних потерпілих за критерієм її соціальної оцінки, як це виражено через кримінальний закон (позитивна – виконання службового або громадського обов’язку, нейтральна – ненадання згоди на вчинення певних дій, негативна – неправомірна або аморальна поведінка [159, с.119]), не розкриває повний спектр видів поведінки потерпілого, які можуть мати кримінально-правове значення, і більше того – є дуже вузьким поглядом на дане питання. Саме цим, мабуть, можна пояснити обмеженість наукових досліджень дозлочинної поведінки потерпілого, які фокусуються лише на соціально-негативній поведінці [80; 39; 163; 110, с.20,118] або на поведінці потерпілої в умовах вчинення статевого злочину [51, с.55; 222, с.99; 152, с.269].

З точки зору дії інституту потерпілого, кримінально-правове значення мають й інші види поведінки потерпілого, а також факт надання згоди потенційного потерпілого на спричинення шкоди його охоронюваним кримінальним законом цінностям.

Згода потерпілого на спричинення шкоди та її кримінально-правове значення у науці кримінального права досліджувалась, як правило, у категорії обставин, що виключають злочинність діяння. Їй також приділяли увагу як визнані, так і молоді дослідники-криміналісти (М.С.Таганцев [184, с.399-406], А. Піонтковський [132, с.393-397], П.С.Дагель [41, с.12-15], А. Красіков [69], М.В. Сенаторов [159]), однак незважаючи на це, вона так і не отримала свого однозначного вирішення.

М.С. Таганцев зазначав, що згода потерпілого завжди виступає обставиною, що виключає караність діяння, крім тих випадків, коли самим законом встановлено протилежне. Караність діяння виключається у випадках, коли охороняється тільки “юридичне” ставлення особи до певного інтересу, захищається можливість вільно володіти, користуватися і розпоряджатися цим інтересом на відміну від випадків, коли кримінально-правова охорона спрямована на інтерес сам по собі [184, с.400-403].

На думку А.А. Піонтковського, згода потерпілого є обставиною, що усуває суспільну небезпечність діяння при посяганні на ті права й інтереси, що перебувають у вільному розпорядженні потерпілого – майнові права та інтереси особи [132, с.393-395]. Думку такого ж напрямку підтримав і розвивав А. Красіков [69, с.29].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Серед обставин, які пом’якшують покарання, у ст. 66 КК України законодавець називає вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого. Як бачимо, дії потерпілих можуть мати цілком раціональний, свідомо ризикований характер, що, на наш погляд, повинно бути відображено у кримінальному законі або певною формулою у Загальній частині КК, або зниженими розмірами санкцій у Особливій частині КК. При цьому проблема, яка має бути вирішена, формулюється так: наскільки потерпілий може дозволяти собі ризикувати охоронюваними кримінальним законом благами, і наскільки в залежності від цього може зменшуватись рівень репресії, що застосовується до злочинця?

Власне, потерпілий часто не прямо висловлює згоду на спричинення йому шкоди, а своєю активною, ініціативною поведінкою вводить себе у певні ризиковані умови, тобто сприяє підвищенню рівня небезпеки, яка йому загрожує. При цьому потенційний потерпілий повинен усвідомлювати можливі наслідки своєї поведінки.

Наведене вище, на нашу думку, обгрунтовує наступний висновок. Згода потерпілого на спричинення шкоди повинна розглядатись як підстава звільнення від кримінальної відповідальності, а не обставина, що виключає злочинність діяння (як це запропонував М.В. Сенаторов), адже у випадку згоди потерпілого діяння не набуває рис суспільно корисного, а стає тільки індивідуально корисним тільки для конкретного потерпілого. Також згода потерпілого не робить діяння соціально допустимим і не дозволяє розглядати його як соціально нейтральне.

З цієї точки зору, вартою уваги є пропозиція про врахування цієї обставини як такої, що пом’якшує покарання суб’єкта злочину, тобто її введення у зміст ст. 66 КК України. З такою пропозицією погодились 29 суддів з 60-ти опитаних у рамках даного дослідження.

Що стосується іншого аспекту впливу інституту потерпілого на вирішення питання про правові наслідки вчинення злочину, то він враховує післязлочинне волевиявлення реального потерпілого стосовно суб’єкта злочину та його посткримінальної поведінки.

На сьогоднішній день при вирішенні питання про призначення покарання чи звільнення від нього суд зважає на ряд обставин, що чітко сформульовані у КК України, а також, як правило, “на ряд інших обставин”, що мають значення у конкретному випадку. Серед цього ряду інших обставин варто запропонувати звертати увагу і на позицію/пропозицію потерпілого.

Як зазначає білоруський дослідник Л.І. Кукреш, судово-слідча практика свідчить, що посилення репресій далеко не завжди сприяє кримінально-правовому захисту порушених прав потерпілого. Критерієм ви­бору заходів кримінально-правового впливу на обви­нуваченого повинні бути насамперед інтереси суспільної безпеки, прав громадян і тільки після цьо­го — покарання винної особи. У вирішенні остан­нього питання досить велика роль має відводитися потерпілому, якого доцільно наділити правом поряд із державним обвинувачем визначати міру покарання залежно від посткримінальної поведінки обвинува­ченого (діяльне каяття, відшкодування шкоди, при­мирення з потерпілим) [82, с.302-304]. Ми вважаємо, що враховуючи те, що потерпілий часом не здатний до об’єктивності, недоцільно надавати йому можливість прямо (імперативно) впливати на діяльність компетентних органів, втім висловлювати свою думку з приводу притягнення особи до кримінальної відповідальності, якій надаватиметься оцінка судом, цілком реально і перспективно.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

А.І. Марцев, який детально проаналізував вирішення вітчизняними (також і радянськими) науковцями проблемних питань кримінальної відповідальності [99], вважає, що у системі «злочин-покарання» кримінальна відповідальність посідає проміжне місце і є ланкою, що їх пов’язує. Варто наголосити, що така позиція задовольняє спектр концепцій кримінальної відповідальності у доктринальному її визначенні – “відповідальність-санкція”, “відповідальність-обов’язок”, “відповідаль-ність-засудження” тощо, оскільки, на нашу думку, вона у будь-якому розрізі “зв’язує” факт вчинення злочину та необхідність реалізувати обмеження прав і свобод злочинця. До того фахівці вважають (наприклад, Ю.В. Баулін), що найбільш правильним визначенням кримінальної відповідальності є таке, що поєднувало б певною мірою названі концепції [21, с.22]. А.І. Марцев називає відповідальність способом реагування держави на злочин, а покарання – засобом вирішення державою певних задач у рамках кримінальної відповідальності [99, с.22, 35]. З цієї позиції участь особи, якій злочином безпосередньо була нанесена шкода, у вирішенні питання про кримінальну відповідальність злочинця, а також про вид призначуваного покарання, жодним чином не заперечує право держави реагувати на вчинення злочину. На наш погляд, сьогодні «питома вага» кримінально-процесуальних прав потерпілого у порівнянні з публічним обов’язком держави реагувати на порушення встановленого нею порядку з огляду на можливість спричинення істотної шкоди тим суб’єктам, яким держава на конституційному рівні гарантує свій захист, не є настільки суттєвою, що держава здатна відчути зазіхання приватних осіб на сферу її публічного порядку.