Територіальний устрій за конституцією України

Вид материала

Документы

Содержание 2.2. Адміністративно-територіальні одиниці в Україні та їх особливості. Адміністративно-територіальна одиниця Міста із спеціальним статусом Автономна Республіка Крим Місто республіканського (Автономної Республіки Крим), обласного значення – Місто районного значення – 3.1. Історія становлення автономної Республіки Крим. 3.2. Автономна Республіка – невід’ємна складова частина України.

Подобный материал:

• Закон україни "Про територіальний устрій України", 368.25kb.
• Фізична географія україни, 123.95kb.
• Навчально-тематичний план професійної програми підвищення кваліфікації керівних працівників, 1827.27kb.
• Про адміністративно- територіальний устрій м. Вінниці, 38.42kb.
• Заруба В. М.  Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького, 38.83kb.
• Курс Викладач Безуглий В. В дисципліна Економічна та соціальна географія України модуль, 2428.67kb.
• Закон україни про адміністративно-територіальний устрій України, 286.08kb.
• Розпад СРСР І проголошення незалежності україни, 1911.74kb.
• У м. Запоріжжі загальні положення земельні відносини в м. Запоріжжя регулюються Конституцією, 593.11kb.
• Президії Верховної Ради України, прийнятих до набуття чинності Конституцією України, 37.77kb.

2.2. Адміністративно-територіальні одиниці в Україні та їх особливості.


Систему адміністративно-територіального устрою згідно з частиною першою статті 133 Конституції складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і селищ.

До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька,Черкаська, Чернівецька області, міст Київ та Севастополь.

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.

У частині 1 ст. 133 Конституції України встановлено, що систему адміністративного устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Загалом під адміністративно-територіальним устроєм України здебільшого розуміється територіальна організація держави з її поділом на складові частини – адміністративно-територіальні одиниці, а під адміністративно-територіальною одиницею – частина єдиної території держави, що є просторовою основою для організації і діяльності місцевих органів державної влади і самоврядування.

Є загальновідомим, що адміністративно-територіальні одиниці поділяються на населені пункти та регіони. Населені пункти – це такі адміністративно територіальні одиниці, які склалися історично в результаті заселення певної території населенням, його сталого та тривалого там проживання і господарювання. При цьому відповідно до Положення про порядок вирі рішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР, затверджено Указом Президії Верховної Ради Української РСР, від 12 березня 1981 р., станом на 27 березня 2007 р., розрізняють сільські та міські населені пункти. До сільських належать села та селища, а до міських – міста. Необхідно також звернути увагу на те, що у сільській місцевості не кожен населений пункт є самостійною адміністративно-територіальною одиницею, тому що поширеною є практика утворення сільських рад, які об’єднують декілька населених пунктів, мають єдину для всіх територіальну громаду та органи місцевого самоврядування. Міста в Україні, які є основою міських населених пунктів, у свою чергу класифікуються на загально державні, республіканські (в Автономній Республіці Крим), обласного та районного значення. Великі міста мають райони, які також визначаються самостійними адміністративно-територіальними одиницями.

Регіони, якщо ґрунтується на відпрацьованому юридичною доктриною

його розумінні, – об’єднання багатьох населених пунктів, що запроваджене для зручності розташування та реалізації внутрішньої політики, влади держави та місцевого самоврядування, реалізації політичних, економічних, соціальних та культурних програм. Уже зазначалося, що згідно із Законом України «Про стимулювання розвитку регіонів» від 8 вересня 2005 р., із змінами, внесеними станом на 25 червня 2009 р., до регіонів належать Автономно Республіка Крим, області, міста Київ та Севастополь.

Адміністративно-територіальний устрій України є трирівневим:

– вищий рівень становить: Автономна Республіка Крим, області та міста Київ і Севастополь. Біль детально регламентує саме вищий рівень адміністративно-територіального устрою України ч. 2 ст. 133 Конституції України;

– середній рівень: райони, міста республіканського та обласного значення;

– нижчий рівень: райони у містах, міста районного значення, селища та села.

Області – вищий рівень адміністративно-територіального устрою України, адміністративно-територіальна одиниця, яка складається із районів, міст обласного та районного значення, селищ та сіл, що сформувалась в межах території України під впливом історичних, економічних, соціальних та інших чинників, є самостійним та відносно відокремленим соціально-економічним комплексом.

Органам місцевого самоврядування на рівні областей є обласна рада, яка представляє спільні інтереси територіальних громад, сіл, селищ, міст відповідної області, тобто є елементом місцевого самоврядування. Органом виконавчої ради в областях є обласна державна адміністрація, яка є нижчою ланкою у системі органів державної виконавчої влади.

Ч. 2 ст. 133 Конституції України перераховує всі області, які входять до складу України, і таке перерахування зумовлює те, що зміна системи областей України можлива лише за умов внесення відповідних змін до ст..133 Конституції України.

Райони – це середній рівень системи адміністративно-територіального одиниць, адміністративно-територіального устрою України, який є складовою частиною області або Автономної Республіки Крим, що утворений для раціонального розташування органів державної влади, місцевого самоврядування, інтегрування промисловості, сільського господарства, транспорту і зв’язку у єдиний соціально-економічний комплекс за ознаками адміністративної, економічної, географічної єдності. Складається із сіл та міст районного значення.

Органом місцевого самоврядування у районах є районна рада, яка представляє інтереси територіальних громад, сіл, селищ, міст відповідного району, тобто є елементом системи місцевого самоврядування. Органом виконавчої влади на території районів є районні державні адміністрації, які є нижчою ланкою у системі органів державної виконавчої влади.

Міста – це окрема адміністративно-територіальна одиниця адміністративно-територіального устрою України, яка являє собою великий населений пункт (від 10 тис. населення), що є адміністративним, промисловим та культурним центром. Уже зазначалося, що міста в Україні класифікуються на загальнодержавні, республіканські ( в Автономній Республіці Крим), обласного та районного значення. Міста Київ та Севастополь, окрім того, що є загальнодержавним, відповідно до ч. 3 ст.133 Конституції України мають спеціальний статус. Спеціальний статус міста Києва пояснюється тим, що це столиця України, а міста Севастополь – що у ньому розташовується Військово-морський флот України та Чорноморський флот Російської Федерації. До міст обласного значення належать міста, у яких проживає понад 50 тис. чоловік, а до міст районного значення – в яких поживає понад 10 тис. чоловік.

Органом місцевого самоврядування у місті є міська рада, яка представляє спільні інтереси територіальної громади міста. Шляхом місцевих виборів обирається місцевий голова. Органом виконавчої влади у місті є виконавчий комітет міської ради, який утворюється міською радою.

У складі міст можуть створюватись райони у містах . Вони створюються з метою оптимального вирішення територіальною громадою міста питань місцевого значення та більш ефективного управління містом.

Особливості правового статусу столиці України – м. Києва зумовлені додатковими повноваженнями відповідних органів у зв’язку із здійсненням ним столичних функцій. Українські правознавці стверджують, що м. Київ, відповідно до Конституції і Закону «Про столицю України – місто-герой Київ», наділене спеціальним статусом столиці України, є її політичним і адміністративним центром, прирівнявши за значенням до символу незалежної держави, наділене додатковими функціями і повноваженнями¹³.

Селище – це населений пункт, як правило, розташований при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах, гідротехнічних спорудах, підприємствах із переробки сільськогосподарської продукції, що має власну соціальну і комунальну інфраструктуру.

Найдрібнішою адміністративно-територіальною одиницею України є село.

Селами є населені пункти із сталим складом жителів, зайнятих здебільшого сільським господарством, рідше – народними промислами або санаторно-курортною справою, в яких місцеве самоврядування здійснюється сільською радою та сільським головою.

Території міст, селищ, сіл можуть поділятися на окремі мікрорайони та інші мікроструктури, які не є адміністративно-територіальними одиницями України: вулиці, квартали, житлові масиви. . На жаль, правовий статус сіл законодавчо не визначений. Не вважаються адміністративно-територіальними одиницями хутори, двори й інші невеликі поселення, що мають тимчасовий характер, а також поселення службового призначення в системі певної галузі народного

господарювання¹⁴;

Адміністративно-територіальна одиниця це внутрішньо єдина, організаційно відокремлена частина території держави, яка утворена з метою організації ефективного управління (самоуправління) в усіх сферах суспільного життя за всебічного забезпечення прав та свобод громадян, які на ній проживають.
	ВИДИ

Населений пункт – частина комплексно заселеної території України, яка склалася внаслідок господарської та іншої соціальної діяльності, має сталий склад населення та власну назву, а також зареєстрована у встановленому законом порядку			Регіони – стійкі, визначені та закріплені певними нормативно-правовими актами органів державної влади об’єднання груп населених пунктів
	ВИДИ		ВИДИ

Село – сільський населений пункт із складом населення, переважна частина якого зайнята в сільськогосподарському виробництві

Міста із спеціальним статусом: КИЇВ, СЕВАСТОПОЛЬ

Автономна Республіка Крим специфічна адміністративно-територіальна одиниця регіонального характеру з особливим правовим статусом та окремими ознаками державності

Селище – міські населені пункти, що розташовані при промислових підприємствах, будовах, залізничних вузлах,підприємствах по виробництву і переробці сільськогосподарської продукції, та інші населені пункти, що мають комунальну і соціальну інфраструктуру та переважна частина населення яких зайнята у промисловому виробництві чи соціально-культурній сфері

Область – адміністративно-територіальна одиниця, яка склалася у межах території України і характеризується певними історичними, економічними, екологічними, географічними, демографічними особливостями

Район (сільський) – частина території області, переважно з агропромисловим характером, економічно, транспортною спрямованістю на забезпечення зв’язків між населеними пунктами, що знаходяться на його території

Місто республіканського (Автономної Республіки Крим), обласного значення – міський населений пункт з кількістю населення понад 50 тис. жителів, який є економічним і культурним центром, має розвинену промисловість,комунальне господарство, значний житловий фонд, або населений пункт з кількістю населення менше 50 тис. жителів, якщо він має велике промислове, соціально-культурне, історичне, оборонне значення,перспективу економічного розвитку,або населені пункти, які включені до курортних зон і на її території розташовані санаторії, інші заклади

Місто районного значення – міський населений пункт, на території якого розміщені промислові підприємства, комунальне господарство, житловий фонд, мережа соціально-культурних закладів і підприємств з кількістю населення понад 10 тис. жителів, переважна частина якого зайнята в промисловій чи соціально культурній сфері

Місто

III. Правовий статус Автономної Республіки Крим.

3.1. Історія становлення автономної Республіки Крим.


Україна, будучи унітарною державою, має складний територіальний устрій, оскільки має у своєму складі територіальну автономію – Автономну Республіку Крим. Під автономією (з грец. «автономія» - незалежність) в юридичній науці прийнято розуміти відносно самостійне в здійснення державної влади або місцевого самоврядування територіальне утворення у складі держави.

Наявність автономії у складі унітарної держави є досить поширеним явищем у світовій практиці державного будівництва.

Як правило, статус автономій надається окремим територіям держави, які суттєво відрізняються від інших адміністративно-територіальних одиниць історичними, географічними, економічними, національними, мовними, соціальними, культурними умовами, побутом, звичаями, традиціями тощо. За таких умов держава з метою вирішення проблем децентралізації державного управління чи національного питання або для уникнення проблем сепаратизму за ініціативи населення щодо утворення автономії проголошує або сприяє оголошенню автономії певної адміністративно-територіальної одиниці або території.

Залежно від походження автономії поділяються на національні, територіальні та змішані. Визначальним чинником сутності та змісту автономії є домінуючий чинник, що призвів до її утворення. В Автономній Республіці Крим традиційно проживали представники багатьох національностей – українці, росіяни, татари, греки, караїми, гагаузи та ін.., тому утворенню автономії на території Кримського півострову сприяли переважно територіальні чинники – історичні, географічні, економічні, побутові та ін.

Автономна Республіка Крим є територіальною автономією у складі України, невід’ємною частиною України, складовою системи адміністративно-територіального устрою нашої держави.

Надання Автономній Республіці Крим відповідного статусу також має свою історію. Вперше статус автономії Крим отримав у першій половині

XX ст., коли 18 жовтня 1921 р. було утворено Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку у складі РРФСР, яка проіснувала до 1945 р. І булла перетворена на Кримську область у складі РРФСР. Цьому передувала примусова депортація з півострова кримських татар і жителів інших національностей у віддалені регіони СРСР.

У 1954 р. Кримську область було передано до складу УРСР. На підставі ст. 14 чинної на той час Конституції СРСР 26 квітня 1954 року Верховна Рада СРСР, яким затвердила Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передачу Кримської області зі склади РРФСР до складу Української РСР. Це відбулося на підставі рішень Президії Верховної

Ради РРФСР від 5 лютого 1954 р. та Президії Внрховної Ради У РСР. Крім того, Законом СРСР від 26 квітня 1954 року були внесені зміни до статей 22, 23 Конституції СРСР, за якими Кримська область булла виведена зі складу РРФСР і віднесена до складу Української РСР. Відповідні зміни було внесено і до Конституцій РРФСР і УРСР. Таким чином, у 1954 році на законних підставах був встановлений статус Кримської області як української території та адміністративно-територіальної одиниці. У цьому статусі Кримська область проіснувала до початку 90-х років ХХ ст.

З розпадом колишнього СРСР виникло питання визначення адміністративно-територіального статусу Крим. 20 січня 1991 р. за ініціативи жителів Криму відбувся загальнокримський референдум щодо поновлення автономії Криму. Більшість жителів Криму підтримала питання референдиму. За результатами загальнокримського референдуму Верховна Рада Української РСР прийняла Закон України «Про відновлення Кримської Автономії Радянської Соціалістичної Республіки» від 12 лютого 1991 р., за яким Кримській області було надано статус Автономної республіки, а Кримсько обласна рада народних депутатів набула статусу Верховної Ради кримської Автономної Республіки.

Верховною Радою України було також внесено зміни до чинної на той час Конституції україни (ст.75) та прийнято 29 квітня 1992 р. Закон України «Про статус Автономної Республіки Крим», які законодавчо визнали новий конституційно-правовий статус Криму як Автономної Республіки у складі України. Таку рішення було прийнято з урахуванням історичного та культурного розвитку населення на території Криму, його багатонаціональності та багатоконфесійності.

У 1995 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Автономну Республіку Крим», який до повноважень АРК були віднесені, зокрема, такі питання, як прийняття, тлумачення законів АРК і контроль за їх дотриманням; вирішенння питань територіального поділу Автономної Республіки Крим, встановлення і зміна меж районів, населених пунктів, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування міст, районів, районів у містах, селищ міського типу, сіл; визначення повноважень і порядку діяльності республіканських органів та органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян; визначення структури і пріоритетних напрямків розвитку економіки республіки, забезпечення науково-технічного прогресу, створення та функціонування вільних економічних зон відповідно до законодавства України тощо.

Остаточне закріплення конституційного складу Автономної Республіки Крим відбулося після прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, яка визначала, що Автономна Республіка Крим входить до системи адміністративно-територіального устрою України (ст.133) і залишається невід’ємною часткою України (ст..134) з наданням їй особливих повноважень порівняно з іншими адміністративно-територіальними одиницями.

21 жовтня 1998 р. Верховна Рада Автономної Республіки Крим прийняла Конституцію Автономної Республіки Крим, а 23 грудня 1998 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим»¹⁵, який надав чинності Конституції Автономії Республіки Крим як законодавчого акта.

Конституцією України 1996 р. (ст.138) до відання Автономної Республіки Крим віднесено широке коло питань політичного, соціально-економічного, екологічного, культурного й іншого характеру.

3.2. Автономна Республіка – невід’ємна складова частина України.


Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених конституцією України, вирішує питання, віднесенні до її відання (ст.134). Ця стаття основного Закону України встановлює принципові засади конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим як складової частини України і межі її повноважень. Це має особливе значення для визначення та розуміння конституційно-правового статусу Автономної Республіки Крим, оскільки закріплює її специфічне правове становище як адміністративно-територіальної одиниці у складі унітарної держави і визначає, що її повноваження безпосередньо встановлюється Конституцією України. Тим самим наголошується, що, вирішуючи питання, віднесені до компетенції Автономної Республіки Крим, автономія не може вийти за межі повноважень, визначених для неї в Основному Законі України.

Такий підхід є виправданим з погляду нормативної регламентації розподілу компетенції між державою і адміністративно-територіальними одиницями, а точніше між органами державної влади і органами влади Автономної Республіки Крим. Разом з цим Автономна Республіка Крим має свій специфічний конституційно-правовий статус, який відрізняється, наприклад, від статусу області. Це виявляється насамперед у гарантіях Автономної Республіки Крим. Так, органи державної влади України при прийнятті рішень, що стосуються Автономної Республіки Крим, враховують специфіку правового статусу автономії. Органи влади Автономної Республіки Крим мають більш широкі можливості нормативної регламентації відповідних питань автономії, аніж обласні. Важливою гарантією стабільності статусу Автономної Республіки Крим є те, що змінити Конституцію Автономної Республіки Крим має право тільки Верховна Рада України. Функціонування Автономної Республіки Крим як суб’єкта конституційно-правових відносин адміністративно-територіальної автономії у складі України забезпечується комплексом правових, організаційних, фінансових, майнових та інших гарантій і ресурсів. Це дає

можливість органам влади автономії вирішувати відповідні проблеми Криму з урахуванням місцевих і загальнодержавних інтересів¹⁶.


С т а т т я 134. Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.


За формою державного устрою Україна належить до унітарних держав. Принцип унітарної держави означає те, що статус територіальних одиниць у ї складі визначається безпосередньо центральною владою, а отже, будь-які прояви суверенітету та політичної самостійності для них нехарактерні. Таким чином, державно-правові утворення в такій державі відсутні як такі. Переважна більшість сучасних держав є саме унітарними утвореннями. Проте український різновид унітаризму має певну специфіку, яка виражена у тому, що окрім адміністративно-територіальних одиниць з однаковим статусом – областей – функціонують і такі, що мають спеціальний. Таким суб’єктом є Автономна Республіка Крим (далі АРК).

У теорії конституційного права такого роду унітаризм прийнято називати асиметричним. Світі не рідко зустрічаються подібні приклади. Проте всі вони є наслідком політичного компромісу, коли перетворення держави у федерацію неможливе через низку історичних, територіальних, економічних, етнічних, політичних причин, а існування в межах систематичної унітарної держави, навіть з високою децентралізацією, ускладнюється через ті самі причини. Зокрема, приклади держав із симетричною формою державного устрою є: Іспанія, до складу якої входять особливі територіальні одиниці – Країна Басків і Валенсія, Велика Британія із самоврядною Швецією, Італія з автономними областями, що мають особливий статус. У правовій доктрині такого роду утворення прийнято називати гібридним, оскільки вони мають ознаки як унітарного, так і федеративного устрою. З унітарним їх поєднує єдина унітарна система та законодавство, єдине громадянство, загальний для всієї країни парламент, єдина судова влада тощо. Проте дещо в їх конструкції нагадує федеративні утворення. Так, територіальні одиниці з особливим статусом можуть мати елементи суверенітету, який насамперед проявляється в тому, що: їх утворення враховує етногеографічний чинник; вони мають власні конституційні акти, а система публічних інституцій має свою специфіку. Крім того, існує розподіл компетенції (у певному сенсі цього терміна) між центральною владою та територіальним суб’єктом. Правовий аналіз даної та низки інших статей Конституції дозволяє стверджувати, що Автономна

республіка Крим є саме таким специфічним утворенням. Саме тому

Україна, з точки зору форми державного устрою, належить до групи гібридних держав.

Одна з найбільш складних проблем, яку вирішував український законодавець у цьому розділі Конституції, полягала у вирішенні адекватної українському унітаризму природи даного територіального суб’єкта. З одного боку, вона повинна містити основні засади статусу, які б виділяли АРК зі складу інших територіальних суб’єктів ; з другого – мала забезпечити принцип унітарної держави як один із основоположних конституційних принципів, основу функціонування Української держави.

Зважаючи на такі особливості АРК, український законодавець намагався забезпечити та гарантувати принцип унітарності. Це досягається в такий спосіб:

• Визначення даного принципу як конституційного;
  
• Закріпила АРК у статусі невід’ємної складової частини України;
  
• встановлення структури українського парламенту, характерної для унітарних держав (однопалатних);
  
• єдине громадянство України;
  
• єдина судова система;
  
• відсутність у АРК деяких власних інститутів та правових інститутів, характерних для суб’єкта федерації (глава держави, парламент, власна правова система).
  

Коментована стаття містить у собі три надзвичайно важливі для розуміння статусу АРК у складі України норми. Насамперед закріплюється базисний елемент статусу АРК як невід’ємної складової частини України. Цей припис є основним чинником забезпечення статусу України яу унітарної держави. Він означає можливість функціонування АРК лишу у складі України, відповідно, будь-які дії, спрямовані на змінну такого статусу є і регіональними конституціями, а отже, класифікуються як такі, що суперечать закону.

Як зазначено у п.9 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 3 лютого 2009 р. № 4-рп/2009, утворення у складі України Автономної Республіки Крим та наділення її повноваженнями є формою децентралізації державної влади в унітарній державі.

Принциповою особливістю і одночасно якістю, що відрізняє АРК від адміністративно-територіальних одиниць у складі України, є здатність автономії до формування власних органів публічної влади, а також здатність мати власний акт установчого характеру і відповідно до цього вирішувати питання, віднесені Конституцією до її компетенції. Додатковим чинником, що утверджує АРК, є ряд рішень Конституційного Суду (1999 – 2002 рр.), в який цей орган розглядав колізії, пов’язані з функціонуванням АРК у складі України. У всіх своїх тлумаченнях цей орган виходив із позиції того, що АРК є невід’ємною частиною України.

Друга системо утворююча частина статусу АРК, яка визначається цією статтею, полягає в тому, що межі повноваження цієї одиниці визначаються

Конституцією України. Зауважимо, що законодавець визначає лише межі повноважень. Більш детальне уявлення можна зробити через аналіз закріпленого за АРК права на нормативну діяльність та предметів відання. Важливе значення для розуміння меж повноважень має передбачена законодавцем можливість делегувати АРК додаткові повноваження.

Урешті-решт, установлюється принцип, згідно з яким відбуваються виділення повноважень для АРК, а саме шляхом визначається предметів відання. Ці повноваження деталізуються у ст. 138 Конституції. Обраний законодавцем спосіб визначень зайвий раз засвідчує його намагання насамперед засвідчити унітарність України. Мова йде про розподіл компетенції, характерний для федерацій, а про виділення предметів відання для оптимізації вирішення місцевого життя.

Слід зауважити, що наявність у розділі Конституції про АРК значної кількості суперечливих положень та проблем, які виникають у ході практичної реалізації норм Конституції, свідчить про те, що дані норми стали результатом компромісу під час прийняття Основного Закону. Такого роду компроміс породив велику кількість питань практичного характеру, що вимагають нового ставлення до, здавалося б, відомих інститут та переосмислення їх ролі у функціонуванні державного механізму і правової системи. До такого роду питань належить природа АРК в цілому та окремих її елементів – публічних інститутів, нормативно правових актів тощо.

Одним із проблемних моментів коментованої статті є вживання вживання законодавцем терміна «повноваження», який у подальших нормах характеризується в категорії предмети «відання». Окрім логічної плутанини, існують серйозні доктринальні зауваження щодо такої колізії. Розділ повноважень – модель, характерна для федерацій, тоді як в асиметричних унітарних державах доцільніше оперувати категоріями типу

«питання відання, що підкреслює їх унітарність.