Geum.ru

С. М. Безрутченко фондова лекція

Вид материалаЛекція

Содержание


Державне регулювання інноваційних процесів: сутність, методи, система державної інноваційної політики.
Основними цілями
Головною метою
Пріоритетні напрями інноваційної діяльності
Формування національної інноваційної системи.
Вплив ринкового механізму на НТП і використання його здобутків.
Умови ефективного науково-технічного розвитку країни
Складові науково-технічної політики
Основні напрямки (цілі) науково-технічної політики
Основні принципи державної науково-технічної та інновацій­ної політики
Цілі інноваційної політики Української держави
Складові системи управління науково-технічним розвитком країни
Пріоритетні напрямки науково-технологічного та інновацій­ного розвитку України
Функції науково-технічного прогнозування
Подобный материал:
  1   2   3


МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ

ФАКУЛЬТЕТ ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПСИХОЛОГІЇ
Кафедра економічних та фінансово-правових дисциплін


«ЗАТВЕРДЖУЮ»

Завідувач кафедри економічних

та фінансово-правових дисциплін ФПЗПДП ННІПП НАВС

_____________С.М. Безрутченко


ФОНДОВА ЛЕКЦІЯ


з РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ


ТЕМА 3. «Інноваційна політика держави.»


Навчальний час 2 години


Для студентів юридичного факультету та факультету правового забезпечення підприємницької діяльності та психології

Навчально-наукового інституту права та психології


Обговорено та ухвалено на засіданні кафедри “15” грудня 2012 року, протокол № 9


Київ 2012


ПЛАН

Вступ
  1. Державне регулювання інноваційних процесів: сутність, методи, система державної інноваційної політики.
  2. Формування національної інноваційної системи.
  3. Вплив ринкового механізму на НТП і використання його здобутків.

Висновки


ЛІТЕРАТУРА

Нормативні акти
  1. Конституція (Основний закон) України. – К., 1996.
  2. Господарський кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 верес. 2008 р.: (відповідає офіц. текстові). - К.: Вид. Паливода A.B., 2008.-192 с.
  3. Цивільний кодекс України: Офіційний текст. – К.: Юрінком Інтер, 2003.
  4. Закон України «Про банки і банківську діяльність» // ВВРУ. – 2001. №5-6.
  5. Закон України «Про інноваційну діяльність» // ВВРУ. – 2002. - №36.
  6. Закон України «Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні» // ВВРУ. – 2003. - №7.
  7. Закон України «Про фондову біржу» // ВВРУ. – 1991. - №10.
  8. Закон України «Про інвестиційну діяльність» // ВВРУ. – 1991. - №47.
  9. Закон України «Про захист іноземних інвестицій» // ВВРУ. – 1991. - №46.

Монографії і підручники
  1. Архієреєв С.І. Трансакційний сектор економіки України. – Х., 2003.
  2. Бальцерович Л. Политические экономические системы: проблемы соответствия эффективности. – М., 2002.
  3. Башнянин Г.І., Копич І.М., Слюсарик М.П. Ринкові економічні системи: проблеми становлення, функціональної структури і топологізації. – Л., 2001.
  4. Беляєв О.О. Інституціональні складові формування ринкової економіки // Проблеми формування ринкової економіки. – К., 2002.
  5. Боганов І.О. Приватний сектор сучасної економіки (інституціональний підхід). – Л., 2000.
  6. Економічні системи: Навч.-метод.посіб: Пер. з англ.. – К.: Амадей, 2002.
  7. Елесеев А.Н., Шульга И.Е. Институциональный анализ интеллектуальной собственности. – М., 2004.
  8. Западноевропейские страны: Особенности социально-экономических моделей / Отв. ред. В.П. Гутник. – М.: Наука, 2002.
  9. Институциональная экономика: новая институциональная экономическая теорія/ Под ред.. А.А. Аузана. – М., 2005.
  10. Калашников С.В. Функциональная теория социального государства. – М., 2002.
  11. Кульчицький Б. Сучасні економічні системи: Навч. Посіб. – Л., 2004.
  12. Леоненко П.М., Черепніна О.І. Сучасні економічні системи: Навч.посіб. – К., 2006.
  13. Пахомов Ю.Н., Крымский С.б., Павленко Ю.В. Цивилизационные модели современности и их исторические корни. – К., 2002.
  14. Чухно А.А. Твори: У 3т. – Т. 1; Т. 2. – К., 2006; Т. 3. – К., 2007.
  15. Аакер Д. Стратегическое рыночное управление. 7-е изд. / СПб.: Питер, 2007. – 496 с.:пл.. – (Серия «Теория менеджмента»).
  16. Волков О.І., Денисенко М.П., Гречан А.П. та ін.. Економіка та організація інноваційної діяльності. Підручник ( третє видання). – К.: Центр учбової літератури. 2007. – 662 с.
  17. Основи інвестиційно-інноваційної діяльності, Навч. посіб. / За науковою редакцією В.Г. Федоренко – К.: Алерта, 2004. – 431 с. – Бібліогр.: с. 422-431.
  18. Майорова Т.В. Інвестиційна діяльність: підруч. (для студ. вищ. Навч. закл.) – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 472 с.
  19. Федоренко В.Г. Інвестування: Підручник. – 2-ге вид. перероб. і доп. – К.: Алерта, 2008. – 448 с.

Інтернет - ресурси
  1. www.ac-rada.gov.ua - Офіційний сайт Рахункової палати України.
  2. www.customs.gov.ua - Офіційний сайт Державної митної служби.
  3. www.kmu.gov.ua - Офіційний сайт Кабінету Міністрів України.
  4. www.mfu.gov.ua- Офіційний сайт Міністерства фінансів України.
  5. www.nbu.gov.ua- Офіційний сайт І Іаціонального банку України.
  6. www.pravoznavec.com.ua - Електронна бібліотека юридичної літератури

«Правознавець».
  1. www.ac-rada.gov.ua - Офіційний сайт Верховної Ради України.
  2. www.sta.gov.ua - Офіційний сайт Державної податкової адміністрації.
  3. www.stat.gov.ua - Офіційний сайт Державної о комітету статистики України.
  4. www/treasury.gov.ua - Офіційний сайт Державного казначейства України.
  5. http: // ekonomicus/ ru економічний портал, головна мета якого. – надання якісної інформації з найширшого спектру економічних дисциплін. Серед проектів порталу:

- Галерея економістів.

- Навігатор.

- Экономическая конференция.

- Инфотeка.

- Словари.

- "50 лекций по микроэкономике".

- "Основы экономики".

40. http: // www. Libertarium. ru – Колекція тестів російських вчених з проблем економічної теорії і економічної політики, переклади статей та книг відомих західних економістів.


Вступ


Державна науково-технічна політика — це складова соціаль­но-економічної політики держави щодо формування умов ефектив­ного науково-технічного розвитку країни, визначення цілей, на­прямів, форм її здійснення.

Науково-технічна та інноваційна політика держави мають вирі­шальний вплив на соціально-економічний розвиток, оскільки ви­ступають як провідний фактор підвищення продуктивності суспільної праці, впливають на структуру економіки, сприяють конкурентоспроможності національної економіки, полегшують та оздоровляють умови праці.

Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" (1991) науково-технічна діяльність розглядається як інтелек­туальна творча діяльність, спрямована на одержання і викорис­тання нових знань у всіх галузях техніки і технологій. її основними видами є науково-дослідні, дослідно-конструкторські, проектно-конструкторські, технологічні, пошукові та проектно-пошукові ро­боти, виготовлення дослідних зразків або партій науково-техніч­ної продукції, а також інші роботи з доведення науково-технічних знань до стадії їх практичного використання.
  1. Державне регулювання інноваційних процесів: сутність, методи, система державної інноваційної політики.

Держава формує і реалізує науково-технічну політику, забез­печує соціально-економічні, правові та організаційні умови для формування та використання науково-технічного потенціалу, створює інфраструктуру науки, здійснює підготовку наукових кадрів, державне фінансове забезпечення, сприяє створенню рин­ку науково-технічної продукції, оцінює рівень досліджень, про­водить експертизу проектів, встановлює зв'язки з іншими держа­вами в науково-технічному співробітництві.

Науково-технічна політика здійснюється на основі таких прин­ципів: демократизації та децентралізації управління в сфері на­уково-технічного розвитку; забезпечення екологічної безпеки; зба­лансування розвитку фундаментальних і прикладних досліджень; підтримки конкуренції в науково-технічній сфері; сприяння ство­ренню ринку науково-технічної продукції.

Функції формування та реалізації державної науково-техніч­ної політики виконують органи державної влади й управління на всіх ієрархічних рівнях управління: І рівень — Верховна Рада та Президент України; II рівень — Кабінет Міністрів України; III рі­вень — міністерства, відомства та інші центральні органи управ­ління; IV рівень — місцеві органи державної влади і управління; V рівень — організації, установи та підприємства, які беруть участь у здійсненні науково-технічної політики.

Верховна Рада України визначає основні засади, мету, напря­ми та правову основу науково-технічної діяльності; затверджує обсяги бюджетного фінансування наукових досліджень, відраху­вань коштів до Державного інноваційного фонду; затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та перелік націо­нальних програм; створює систему кредитно-фінансових та мит­них регуляторів у науково-технічній політиці.

Президент України сприяє науково-технічному розвиткові з ме­тою забезпечення технологічної незалежності країни, матеріаль­ного достатку суспільства. Він визначає систему органів влади у сфері науково-технічної діяльності, забезпечує контроль за управлінням цією сферою, створює консультаційно-дорадчу раду з питань науково-технічної політики тощо.

Кабінет Міністрів України надає пропозиції щодо пріоритет­них напрямів науково-технічної діяльності, забезпечує організа­цію розробки національних науково-технічних програм, механізм їх реалізації та контроль за виконанням; визначає кошти бюдже­ту, Державного інноваційного фонду та інших державних фондів; здійснює координацію робіт щодо створення сучасної інфраструк­тури науково-технічної діяльності; сприяє укладанням міжнарод­них угод у сфері науково-технічного співробітництва; розробляє механізми стимулювання науково-технічної діяльності.

Міністерства та відомства реалізують науково-технічну політи­ку в окремій галузі. Центральними органами державного управ­ління в сфері науки і техніки є Державний комітет розвитку тех­ніки, Міністерство освіти і науки України, а також служби серти­фікації, експертизи, інформації тощо.

Вони розробляють засади науково-технічного та інноваційного розвитку країни; забезпечують розвиток наукового та науково-технічного потенціалу України; організовують та координують інформаційну, інноваційну діяльність; здійснюють керівництво системою науково-технічної експертизи; забезпечують інтеграцію вітчизняної науки у світовий науковий простір із збереженням і захистом національних пріоритетів.

Інші органи влади (міністерства, комітети) здійснюють управ­ління у сфері науково-технічної та інноваційної діяльності у відпо­відних галузях; визначають напрями розвитку науково-техно­логічного потенціалу галузі; формують галузеві науково-технічні програми; організовують випуск сучасної конкурентоспроможної продукції; формують механізм забезпечення науково-технічного розвитку відповідних галузей.

Основними цілями державної науково-технічної та інновацій­ної діяльності є:
  • примноження національного багатства на основі використан­ня науково-технічних досягнень;
  • створення умов для досягнення високого рівня життя кож­ного члена суспільства, його інтелектуального розвитку;
  • зміцнення національної безпеки на основі використання науково-технічних досягнень;
  • створення умов для розвитку науково-технічної творчості.

Досягнення означених цілей і завдань здійснюється шляхом:
  1. Створення сприятливих організаційно-економічних та пра­вових умов для ефективного використання науково-технічного потенціалу.
  2. Розвитку пріоритетних напрямів науки і техніки, концен­трації ресурсів для їх реалізації.
  3. Формування та реалізації довготермінових науково-техніч­них програм.
  4. Розроблення дієвих механізмів інтеграції науки і вироб­ництва.
  5. Підготовки наукових кадрів та їх соціально-економічного захисту.

6. Створення сучасної інфраструктури науки.

7. Встановлення ефективного міжнародного співробітництва
у сфері науково-технічної діяльності.

Форми і методи державного регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності залежать від рівня науково-технічного по­тенціалу країни.

Науково-технічний потенціал країни — це сукупність національ­них ресурсів, необхідних для здійснення науково-технічної діяль­ності, та результати від їх використання.

Складовими науково-технічного потенціалу виступають:
  • матеріально технічна база науки (наукові організації, ла­бораторії, експериментальні виробництва, інформаційні центри, обладнання тощо);
  • наукові кадри (вчені, дослідники, конструктори, винахід­ники, науково-технічний персонал та ін.);
  • результати науково технічної діяльності (винаходи, від­криття, наукова інформація, патенти, наукові проекти, авторські свідоцтва тощо);
  • організаційно управлінська структура наукової сфери (об­сяги фінансування, плани науково-технічної діяльності, завдання з підготовки кадрів, система управління тощо).

Україна належить до держав з високим науковим потенціалом. Це, передусім, визнані у світі наукові школи, вагомі та унікальні досягнення в багатьох сферах — розробці нових матеріалів, біо-технології, радіоелектроніці, фізиці низьких температур, ядерній фізиці, електрозварюванні, інформатиці тощо. Держава повинна створити такі умови, які зможуть забезпечити примноження цьо­го потенціалу, насамперед його максимальну віддачу. Держава має стати безпосереднім провідником інноваційного розвитку, за­мовником та організатором розробок і досліджень у найсучасні­ших, найперспективніших напрямах науково-технічного прог­ресу.

Хоч позиції України в науково-технічній діяльності є досить високими, в останнє десятиріччя у цій сфері мають місце нега­тивні тенденції в усіх підсистемах науково-технічного потенціа­лу: новаційному менеджменті (наукові кадри, дослідницькі роз­робки); інноваційному менеджменті (впровадження і ринкове освоєння нововведень); функціонально-ресурсному менеджменті (організація, управління, забезпечення фінансове, матеріально-технічне, інформаційне).

Загострюються структурні зміни в інновації — більша части­на докторів і кандидатів наук зайняті в позаринковому секторі науки — освіті. У виробничій сфері задіяно лише 0,3 % науковців вищої кваліфікації. Значна частка вчених працює на закордон­ний інтелектуальний ринок: щорічно до 200 фахівців емігрують, до 10 тис. учених виїжджає за межі країни на роботу за контрак­тами, стажування. Переважає підготовка наукових кадрів у галу­зях суспільних наук (економічних, політичних, юридичних, філологічних), що не відповідає потребам країни.

Обсяг науково-технічних робіт в Україні зменшився в 4 рази. У ліцензійній торгівлі склалося негативне сальдо, яке зростає. На 10 тис. населення припадає 0,5 % охоронних документів на інтелектуальну власність (патентів) (у СПІЛ — 3,5 %, Японії — 27%).

Наведені дані свідчать про необхідність формування дієвих ва­желів державного регулювання науково-технічної та інновацій­ної діяльності, спрямованої на технологічні зміни, інноваційну синергетику (самоорганізацію, самовідтворення).

Досягнення цілей і завдань науково-технічної політики здій­снюється державою шляхом застосування форм прямого та не­прямого регулювання.

До важелів прямого регулювання в сфері науково-технічної діяльності належать:
  • визначення державних пріоритетів розвитку науки і тех­ніки;
  • формування державних науково-технічних програм;
  • доведення державних замовлень на науково-технічні роз­робки;
  • бюджетне фінансування фундаментальних досліджень та реалізації науково-технічних програм;
  • проведення державної науково-технічної експертизи;
  • підготовка науково-технічних кадрів вищої кваліфікації;
  • здійснення патентної та ліцензійної діяльності.

До важелів непрямого регулювання науково-технічної діяль­ності належать:

— створення сприятливих умов для здійснення науково-технічної діяльності всіма суб'єктами підприємництва;
  • правовий захист інтелектуальної власності;
  • звільнення від оподаткування, введення пільгового режиму оподаткування суб'єктів господарювання в сфері науково-технічної діяльності;
  • введення пільгового кредитування;
  • встановлення взаємовигідних міжнародних зв'язків;
  • пропагування науково-технічних досягнень;
  • стимулювання науково-технічної творчості.

Завданням регулювання науково-технічної діяльності є ство­рення оптимального механізму поєднання ринкових і державних важелів впливу на науково-технічні процеси, їх орієнтація на економічне зростання та інтеграцію у світову економіку.

Ринковий і державний механізми регулювання по-різному впливають на ефективність науково-технічної діяльності, зумов­люють різні дії і політику в цій сфері.

Ринкові механізми розвитку науково-технічної діяльності зу­мовлюють потребу в політиці сприяння активізації приватного бізнесу, створення однакових правових умов захисту інтелекту­альної власності, господарювання, конкуренції.

Державне регулювання пов'язане з виділенням пріоритетних напрямів науково-технічної діяльності, формуванням програм і держзамовлень, їх фінансуванням.

У регулюванні науково-технічної діяльності важливо забезпе­чити оптимальне поєднання ринкових механізмів і державного впливу на функціонування і розвиток цієї важливої сфери еконо­міки. Механізм регулювання науково-технічної діяльності в ці­лому передбачає:
  • правове забезпечення науково-технічної та інноваційної ді­яльності;
  • створення економічно сприятливих умов для ефективного здійснення науково-технічної діяльності шляхом застосуван­ня податкових і фінансово-кредитних важелів;
  • забезпечення бюджетним, базовим і програмно-цільовим фі­нансуванням науково-технічної діяльності у розмірі не мен­ше 1,7 відсотка ВВП. Базове фінансування надається для проведення фундаментальних досліджень, розвитку пріоритетних галузей науки, інфраструктури науково-технічної ді­яльності, збереження наукових установ, які є національним надбанням, підготовки наукових кадрів. Програмно-цільо­ве фінансування здійснюється на конкурсній основі і забез­печує реалізацію науково-технічних програм, розробок за державним замовленням і програмами міжнародного співобітництва;
  • визначення пріоритетних напрямів науково-технічної діяль­ності, їх підтримку та заохочення;
  • формування науково-технічних прогнозів і програм;
  • мобілізацію коштів на науково-технічну діяльність та сти­мулювання їх надходжень;
  • стимулювання розвитку підприємництва у сфері науки і тех­ніки;
  • підготовку наукових кадрів вищої кваліфікації.

Державне фінансування науково-технічних процесів і програм здійснюється на основі їх відбору за такими критеріями:
  • спрямованості на вирішення першочергових проблем націо­нальної безпеки держави;
  • забезпечення прориву або збереження передових позицій у науково-технічному розвитку;
  • відповідності вимогам сучасного світового рівня;
  • наявності умов для реалізації;
  • багатоцільового призначення;
  • забезпечення соціального ефекту від реалізації;
  • економічної доцільності, окупності.

Державні наукові та науково технічні програми є важливим засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і тех­ніки шляхом концентрації науково-технічного потенціалу краї­ни.

Державні наукові та науково-технічні програми формуються Міністерством освіти і науки України, Національною академією наук, іншими центральними органами управління на основі ці­льових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах з ура­хуванням пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.

При виборі науково-технічних пріоритетів враховується:
  • стан, рівень та можливості розвитку науки і техніки у су­спільстві на певний період часу;
  • національний попит на науково-технічну продукцію, її екс­портний потенціал;
  • узгодженість з пріоритетними та реальними можливостями соціально-економічного розвитку;
  • комплексність та взаємопов'язаність елементів науково-тех­нічної діяльності, ранжованість завдань та узгодженість дій на стадії "наука — виробництво";
  • економічні, соціальні та екологічні наслідки впровадження результатів науково-технічної діяльності у виробництво.

Виходячи з пріоритетних напрямів, розробляються державні науково технічні програми, які включають планові завдання дер­жавним установам, державні замовлення приватним науково-до­слідним і проектним організаціям та ряд прогнозів розвитку на­уково-технічних досліджень.

На основі переліку найважливіших розробок, спрямованих на створення новітніх технологій і продукції, щорічно формується державне замовлення, яке забезпечує економічно вигідні умови для участі наукових, дослідних і проектних організацій у розвит­ку фундаментальних досліджень.

Для забезпечення розвитку науки і сприяння науково-технічній творчості держава створює систему науково технічної інформації, забезпечує стандартизацію, сертифікацію та метрологію, про­водить експертизу науково-технічних розробок.

З метою постійного поновлення інтелектуального потенціа­лу суспільства, розвитку науково-технічної культури, новатор­ства, сприяння творчості держава забезпечує престиж наукової праці, організовує підготовку і підвищення кваліфікації науко­во-технічних кадрів, забезпечує відбір талановитої молоді, запро­ваджує систему атестації кадрів, встановлює державні стипендії, премії і почесні звання для осіб, що зробили значний внесок у розвиток науки.

Державна політика у сфері патентів і ліцензій спрямована на регулювання відносин щодо набуття та використання права на об'єкти інтелектуальної власності. Автори прав отримують дохо­ди від використання їхнього продукту у підприємницькій діяль­ності. Тим самим створюється ефективна система мотивацій до науково-технічної діяльності, її практичної спрямованості, підви­щення якості розробок.

Важливим засобом державного регулювання у сфері науково-технічної діяльності є державна підтримка міжнародного науко­во-технічного співробітництва. Держава створює необхідні пра­вові та економічні умови для здійснення вільних та рівноправних відносин з міжнародними організаціями, товариствами, об'єднан­нями. Науково-технічне співробітництво здійснюється шляхом проведення спільних досліджень, технічних розробок на основі кооперації, реалізації спільних програм, обміну науково-техніч­ною інформацією, проведення міжнародних конференцій, конгре­сів, симпозіумів, обміну кадрами, спільну підготовку фахівців тощо.

Закон України "Про інноваційну діяльність" визначає правові та організаційно-економічні засади державного регулювання інно­ваційної діяльності, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів. Він дає визначення інновацій як новостворених або вдосконалених конкурентоздатних технологій, продук­ції або послуг, а також організаційно-технічних рішень вироб­ничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва або со­ціальної сфери.

А інноваційну діяльність трактує як діяльність, що спрямова­на на використання і комерціалізацію наукових досліджень та розробок, яка зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздат­них товарів і послуг.

Закон України "Про інвестиційну діяльність" визначає іннова­ційну діяльність як форму інвестиційної, яка здійснюється з ме тою впровадження досягнень науково технічного прогресу у ви­робництво і соціальну сферу.

Інноваційна діяльність включає:
  • випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;
  • прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;
  • реалізацію довготермінових науково-технічних програм з ве­ликими термінами окупності витрат;
  • фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;
  • розробку і впровадження нової, ресурсозберігаючої техно­логії, призначеної для поліпшення соціального та екологіч­ного становища.

Державна інноваційна політика — це комплекс правових, ор­ганізаційно-економічних та інших заходів держави, спрямова­них на створення належних умов для розвитку інноваційних процесів в економіці, стимулювання впровадження результатів інноваційної діяльності у виробництво. Державна інноваційна політика здійснюється за такими напрямами:
  • сприяння зростанню інноваційної активності;
  • орієнтація на пріоритетну підтримку інновацій, які скла­дають основу сучасного технологічного процесу;
  • узгодження державної інноваційної політики з ефективною конкуренцією в цій сфері;
  • захист інтелектуальної власності та інтересів національного інноваційного підприємництва;

— сприяння регіональному, міжрегіональному і міжнародно­му співробітництву в інноваційній діяльності.

Головною метою державної інноваційної політики є створення належних умов для ефективного відтворення, розвитку й вико­ристання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впро­вадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресур­созберігаючих технологій, виробництва і реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:
  • визначення і підтримки пріоритетних напрямів інновацій­ної діяльності державного, галузевого, регіонального і міс­цевого рівнів;
  • формування і реалізації державних, галузевих і регіональ­них інноваційних програм;
  • створення нормативно-правової бази та економічних механіз­мів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;
  • захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;
  • фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;
  • стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кре­дитних установ щодо кредитування інноваційних проектів;
  • встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інновацій­ної діяльності;
  • підтримки функціонування і розвитку сучасної інновацій­ної інфраструктури;
  • державної реєстрації інноваційних проектів.

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності — це законодав­чо та науково обґрунтовані напрями інноваційної діяльності, спря­мовані на забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній конкурентоспроможній продукції, високоякісних послугах та збільшення експортного потенціалу країни.

Формування стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності здійснюється центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності із залученням Національної та галузевих академій наук України на основі ґрунтовних прогнозно-аналітичних досліджень тенденцій світового науково технологічного розвитку, моніторингу інноваційної діяльності в країні, іннова­ційного потенціалу та інноваційної культури суспільства.

Кабінет Міністрів України проводить експертизу розроблених стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, ор­ганізовує їх публікацію та обговорення в громадських науково-технічних організаціях, засобах масової інформації і передає на затвердження Верховній Раді України (до 1 березня останнього року дії попереднього аналогічного документа).

Аналогічно формуються середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності, які на державному рівні затверджують­ся разом із стратегічними напрямами, а зміни до них вносяться разом із формуванням проекту закону про Державний бюджет;

на галузевому рівні — розробляються галузевими органами вла­ди і затверджуються колегіями галузей; на регіональному рівні — розробляються виконавчими органами місцевого самоврядуван­ня та затверджуються обласними радами.

Держава забезпечує реалізацію стратегічних пріоритетних на­прямів інноваційної діяльності через систему загальнодержавних (національних) програм економічного, науково технічного, соці ального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля.

Реалізація середньострокових інноваційних пріоритетів загаль­нодержавного рівня здійснюється через державні прогнози та про грами економічного і соціального розвитку України, на конкурс­них засадах через державне замовлення; на галузевому та регіональному рівнях — через інноваційні програми та проекти, інноваційні проекти технопарків.

Стратегічними пріоритетними напрямами інноваційної діяль­ності в Україні на 2003—2013 рр. визнано:
  1. Модернізацію електростанцій; нові та відновлювальні дже­рела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології.
  2. Машинобудування та приладобудування як основу високо-технологічного оновлення всіх галузей виробництва; розвиток ви­сокоякісної металургії.
  3. Нанотехнології, мікроелектроніку, інформаційні технології, телекомунікації.
  4. Вдосконалення хімічних технологій, нові матеріали, розви­ток біотехнологій.
  5. Високотехнологічний розвиток сільського господарства і пе­реробної промисловості.

6. Транспортні системи, будівництво, реконструкцію.

7. Охорону й оздоровлення людини та навколишнього середо-
вища.

8. Розвиток інноваційної культури суспільства.

З метою забезпечення динамічного та ефективного управління процесами інноваційного розвитку, своєчасного внесення змін і доповнень проводиться систематичний моніторинг реалізації пріоритетних напрямів інноваційного розвитку. Подається уза­гальнена інформація про запроваджені заходи та досягнуті ре­зультати, яка містить такі показники:

— обсяг інноваційних капіталовкладень відносно річного рівня амортизаційних відрахувань;
  • розмір доходу від інноваційних капіталовкладень за рік від­носно обсягу інноваційних капіталовкладень;
  • розмір сукупного фінансування розвитку науки і техніки від­носно річного ВВП;
  • обсяг продажу новоствореної продукції за рік відносно річ­ного обсягу продажу;
  • кількість винаходів на 1 млн населення;
  • кількість впроваджених винаходів за рік відносно їх загаль­ної кількості.

Для реалізації інноваційних проектів суб'єктам інноваційної діяльності надається фінансова підтримка шляхом:
  • повного безвідсоткового кредитування пріоритетних іннова­ційних проектів;
  • часткового (до 50 %) безвідсоткового кредитування іннова­ційних проектів та залучення до фінансування решти необ­хідних коштів виконавця проекту або інших суб'єктів;
  • повної або часткової компенсації відсотків, сплачуваних су­б'єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам;
  • надання державних гарантій комерційним банкам, що здій­снюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;
  • майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків.

Джерелами фінансування інноваційної діяльності є кошти дер­жавного бюджету України, місцевих бюджетів і бюджету Авто­номної Республіки Крим; власні кошти спеціалізованих держав­них і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ; власні чи запозичені кошти суб'єктів інноваційної діяльності; інвестиції фізичних і юридичних осіб; інші джерела.