Н аучные труды Д

Вид материала

Документы

Содержание Інституційно-еволюційний підхід у дослідженні О.В. Иншаков, д. э. н, профессор Логика и динамика институционального фракциогенеза Литература Асп Э.К. Введение в социологию. – СПб.: Алетейя, 2000.

Подобный материал:

• Н аучные труды Д, 611.59kb.
• Н аучные труды Д, 812.23kb.
• Труды Бельчинской Л. И, 3575.6kb.
• Л. Т. Васильева 1, Д. О. Дунников 2, В. И. Мика 1 Московский энергетический институт, 133.09kb.
• Труды международной научно-практической интернет-конференции, 6066.9kb.
• Методика оценки надежности работы энергообъединений, оснащенных устройствами ограничения, 122.08kb.
• Русское географическое общество сочинское отделение труды сочинского отделения русского, 1751.6kb.
• И. И. Ш м альгаузен избранные труды организм как целое в и ндивидуальном и и сторическом, 7370.54kb.
• Труды XXXV академических чтений по космонавтике. Москва, январь 2011 г. / Под общей, 41.86kb.
• Л. Н. Уланская ф 54 Филологические этюды: лингвистика, методика, страноведение (труды, 1628.91kb.

В.В. Вольчик, к.э.н., доцент,

Ростовский государственный университет


Зависимость от пути предшествующего развития в эволюции института собственности в России


В рамках концепции зависимости от предшествующего пути развития необходимо рассматривать экономические процессы в их историческом контексте. Причем особое значение имеет последовательность событий, которые приводили к ситуациям выбора схем или матриц институционального регулирования хозяйственной деятельности. Используя методологический аппарат данной работы, можно сказать, что такие события, сопряженные со сменой форм институциональной организации общества и экономики, могут быть отнесены к точкам радикальной институциональной трансформации, рассматриваемым в рамках концепции эффекта бутылочного горлышка. Экономическая история России может дать не один пример такой зависимости. В данной работе будет рассмотрен лишь один из них  возникновение и закрепление института власти-собственности.

Формирование институтов собственности в России можно считать исторически обусловленным процессом, который не укладывается в модель традиционной эволюционной экономики, предусматривающей развитие экономических институтов от менее эффективных к более эффективным. Если учитывать последовательность исторических событий с позиций неоэволюционной экономики, то можно выделить примеры зависимых от предшествующего пути развития событий, а также эффекта блокировки, закрепляющего неэффективные и субоптимальные экономические институты. Однако в научной литературе присутствуют альтернативные точки зрения. Согласно С. Кирдиной, формирование институтов собственности имеет естественно-исторический характер. Условиями выбора тех или иных форм является реализация принципа экономической эффективности. Следовательно, чем эффективнее  по критерию снижения издержек и повышению результатов  будет санкционированная обществом структура прав собственности, тем более велика вероятность ее закрепления.¹ Относительно эволюции института российской собственности мы сталкиваемся с эволюцией наоборот  долгое время существовали неэффективные институты «власти-собствен-ности»² или «верховной условной собственности».³

Механизм действия института власти-собственности не является уникальным для российской экономики. В западной Европе в раннее средневековье также наблюдался феномен единства политической и экономической сфер, который опирался на институт власти-собственности.⁴ Однако развитие собственности в России значительно отличалось от классического феодализма. В классическом феодализме собственность, преимущественно земельная, рассматривалась двояко: она давала владельцу определенные права и накладывала на него соответствующие обязанности. Элита исполняла обязанности вассальной верности и военной службы, а крестьяне несли трудовые, а иногда и военные повинности. Постепенно в Западной Европе с исчезновением обязанностей военной службы и ослаблением уз личной верности обладание собственностью стало рассматриваться как абсолютное право, с которым могут быть связаны лишь договорные обязанности. Распространение римского права еще более укрепило этот подход, и обычное право, например, в Англии, тоже стало признавать за собственностью абсолютный характер.⁵ И главное, эволюция отношений собственности не привела к формированию абсолютного права собственности, как это было в большинстве европейских стран.

Власть-собственность возникает в условиях, когда происходит монополизация должностных функций в общественном разделении труда, когда власть и господство основываются не на владении собственностью как таковой, а на высоком положении в традиционной иерархии.⁶ Монополизация должностных функций для большинства стран Европы была характерна до XII века. Также подобные способы монополизации связываются с экономико-институциональной организацией стран Востока, причем как относящихся к периоду средневековья, так и к временам нового времени. Например, в истории Китая были периоды, когда правители поощряли развитие торговли, но чаще правители устанавливали контроль над правами собственности и занимались конфискацией.⁷ На Западе состояния создаются на рынках и затем используются, чтобы купить власть или воздействовать не нее. На Востоке власть захватывают и используют для того, чтобы делать деньги. С точки зрения морали разницы здесь нет, но воздействие на экономику и на государственное устройство очень различно.⁸

Формы монополизации государством-классом функций в общественном разделении труда могут быть различны:

 монополизация функций распределения совместно произведенного продукта или его части;

 монополизация сферы обмена в условиях, когда общество постоянно нуждается в отсутствующих или недостающих факторах производства или средствах существования;

 монополизация условий производства (инфраструктуры, накопленного производственного опыта, знаний, защиты и т. п.);

 монополизация функций контроля и управления общественным производством или отдельными его отраслями.⁹

Институт власти-собственности показывает свою относительную эффективность в периоды мобилизационного, нестабильного¹⁰ развития общества, ведения войн и расширения территории государства. Однако в более спокойные периоды функционирование института власти-собственности не приводит к формированию стимулов к накоплению и инвестированию в объекты собственности, которые возникают при абсолютной индивидуализированной собственности. В отличие от власти-собственности, формирование института индивидуализированной собственности является предпосылкой становления эффективной рыночной экономики.

Развитие форм собственности в научной литературе часто связывается с проблемой справедливости. Многие ученые, как экономисты, так и философы, рассматривали проблему распределения собственности в обществе неразрывно с проблемой справедливости.¹¹ Часто под справедливостью понимают соответствие усилий полученному результату.¹² Но для анализа института собственности такое понимание справедливости вряд ли подходит. Обоснование такой точки зрения находим у Юма: «Отношение соответствия, или пригодности, никогда не следует принимать во внимание при распределении собственности среди людей; мы должны руководствоваться при этом правилами более общими по способу применения и более свободными от сомнений и недостоверности. Такими правилами являются при первоначальном установлении общества наличное владение, а впоследствии – захват, давность, приращение и наследование».¹³ Справедливое установление прав собственности в обществе гарантирует его стабильность. Поэтому институт собственности должен отвечать двум условиям: 1) постоянности и стабильности владения; 2) передачи собственности только при согласии на это ее владельца. «Все это потребует взаимного обмена и торговых соглашений; поэтому передача собственности посредством согласия точно так же имеет своим основанием естественный закон, как и стабильность ее при отсутствии подобного согласия».¹⁴

Для экономических исследований собственность имеет интерес прежде всего как «владение благами, необходимыми для достижений экономических целей человека».¹⁵ Чтобы реализовать свои разнообразные цели, индивид осуществляет контроль над принадлежащим исключительно ему пучком прав собственности.

Тип господствующей в обществе собственности имеет определяющее значение для формирования того или иного экономического порядка. Собственность является, прежде всего, институтом, позволяющим распределять и использовать легитимные или признанные таковыми вещные права с минимальными издержками для соответствующего общественного строя. Именно исследование собственности как такого рода института представляет интерес для настоящего исследования.

Индивидуализированная собственность по своему содержанию шире традиционно используемой дефиниции «частная собственность». Оно применяется для того, чтобы отграничить разнообразные формы негосударственной собственности от государственной, поэтому к индивидуализированной собственности относятся индивидуальная частная собственность, семейная, партнерская, кооперативная, акционерная, складывающиеся и развивающиеся в результате добровольного комбинирования и рекомбинирования индивидуальных прав собственности.¹⁶ Следовательно, индивидуализированная собственность противопоставляется любой обезличенной форме собственности, будь то государственная, абсентеисткая собственность, а также власть-собственность. Термин «индивидуализированная собственность» был впервые применен Г.С. Мэном, он также широко используется Ф.А. Хайеком.¹⁷

Следует отличать индивидуализированную собственность от индивидуальной собственности. Коренное отличие индивидуальной собственности от индивидуализированной заключается в отношении к обмену правами собственности. Индивидуальная собственность предполагает использование, т. е. получение полезных свойств вещи, не предназначенной для продажи. С другой стороны, индивидуализированная собственность имеет ярко выраженную рыночную природу. Индивидуализация собственности – это прежде всего возможность отдельного индивидуума, руководствующегося своими собственными ценностными суждениями, самостоятельно распоряжаться (продавать, покупать, сдавать в аренду и т. п. ) своим набором прав собственности. Следовательно, проблема индивидуализации прав собственности связана с обменом вообще и с формированием и функционированием товарных и факторных рынков в частности.

Проблему индивидуализации прав собственности нельзя рассматривать отдельно от обмена. Как уже отмечалось, в условиях спонтанного рыночного порядка каждый экономический субъект стремится к обмену. Рынок, на котором происходит обмен, рассматривается «как механизм передачи прав собственности».¹⁸ Стремление к обмену обусловливается тем, что любой добровольный акт мены увеличивает ценность ресурсов индивидов, в нем участвующих. Исходя из традиции австрийской школы, обмен рассматривается как производительный процесс.

Обмен может осуществляться собственником или по его поручению (здесь могут существовать различные механизмы – от посредства финансовых институтов до простого делегирования своих прав от одного собственника другому). Следовательно, обмен правами собственности предполагает волю и власть собственника над признанным легитимным за ним пучком прав.

Историческое возникновение частной собственности было связано с индивидуальным закреплением прав за конкретным индивидом и соперничеством за приумножение имеющихся у собственника благ. В «мирной стадии»¹⁹ развития общества такое соперничество могло осуществляется путем эффективного использования собственности, а также обмена продуктов и факторов производства на рынке. Усложнение института собственности совсем не означает утраты ею индивидуализированного характера. Собственность – это основа сохранения свободы экономических субъектов. Не случайно исследования по этому вопросу проводились в контексте рассуждений о справедливом и свободном общественном устройстве.

Рыночный способ координации экономической деятельности предполагает наличие института индивидуализированной собственности. Согласно ее концепции эффективность экономической системы будет зависеть от того, сколько имеется индивидуализированных собственников и как они обмениваются своими имущественными правами. И чем больше будет учитываться информации о путях наиболее рационального применения собственности, которая образуется путем переработки большого количества индивидуального знания, выражаемого через предпочтения каждого субъекта, тем лучше и эффективнее будут использоваться объекты собственности.

Индивидуализация собственности в первую очередь предполагает, что решение об использовании ресурсов принимает именно законный их владелец (или по поручению владельца), который, следовательно, индивидуально осуществляет выбор и несет всю ответственность за свои решения. В обществе, основанном на разделении труда, экономическая координация осуществляется на основании необходимости обмена. Во всех обществах сосуществуют три обменных механизма: формы обмена на рынках, властно-принудительный обмен и формы взаимного социально установленного обмена (например, подарки, обменные отношения в семьях и т. д.).²⁰ Концепция индивидуализированной собственности предусматривает первую и вторую форму обмена, а именно, добровольный обмен, осуществляемый индивидом или по его поручению.

Индивидуализация собственности, в первую очередь, означает возможность свободно вступать в обмен, а также наследование по усмотрению субъекта индивидуализированной собственности. Например, на Востоке по мусульманским законам ни мужчина, ни женщина не могли по своему усмотрению распорядится имуществом и передать его по наследству. Собственность следовало разделить по определенным правилам, которые строго соблюдались. Например, в Османской империи существовал и институт специальных чиновников (кассам), которые контролировали правильность распределения наследства.²¹

Однако в российской истории можно найти пример одновременного существования различных институциональных режимов собственности. В начале XV в. сформировались две модели собственности на землю как доминантный для того время хозяйственный актив, которые нами различаются: новгородская и московская. Московская модель характеризуется вотчинным землевладением, которое послужило в дальнейшем основой формирования института власти-собственности. Новгородская модель, напротив, отличается либеральным характером, фактически абсолютным правом собственности и многосубъектностью землевладения.²² Относительно перспектив институционального развития экономики новгородская модель была, конечно, более предпочтительной.

В рамках новгородской модели, важнейший актив того времени, земельная собственность, мог принадлежать следующим категориям граждан: боярам, монастырям, житьим людям и земцам (или своеземцам), причем последние две категории собственников фактически отсутствовали в московской модели землевладения.

Важной особенностью новгородского землевладения был класс крестьян собственников. Он назывался земцами или своеземцами. Этого класса мы не встречаем на всем пространстве княжеской Руси: там все крестьяне работали либо на государственных, либо на частных землях. Своеземцы меняли и продавали свои земли, выкупали у родичей, отдавали в приданное за дочерьми; даже женщины, вдовы и сестры являлись владелицами и совладелицами таких земель В отличие от княжеской Руси, в Новгородской и Псковской земле право земельной собственности не было привилегией высшего служилого или правительственного класса; оно усвоено было и другими классами свободного населения.²³ С последующим доминированием московского варианта вотчинного землевладения крестьяне постепенно теряют свои земли. Земля сосредоточивается в руках крупных землевладельцев, духовных и светских, а с землей переходит к ним власть; сила покоится на богатстве.²⁴ Потребовалось почти четыре столетия, чтобы класс крестьян собственников снова возник в Российской империи. Но как показывает история, влияние этого класса было невелико, что является одной из причин российских революций.

Эволюция московской модели собственности привела, по выражению Р. Пайпса,²⁵ к формированию вотчинного государства, которое базировалось на институте власти-собственности. Таким образом, власть московских князей, а впоследствии российских царей и императоров, имела характер вотчинной власти, следовательно, они не только управляли страной, но и владели ею.²⁶

Замыкание российской экономики на институте власти-собственности произошло вследствие возрастающей отдачи от внедрения данного института, т. к., согласно подходу Б. Артура, в случае возрастающей отдачи возникновение эффекта блокировки и закрепление субоптимальных институтов возможно с высокой вероятностью. Поскольку московская армия комплектовалась воинами, получавшими служебные имения, то вотчинно-помещичья система давала растущий эффект от масштаба: чем больше земель присоединяла Москва, тем многочисленнее была ее профессиональная армия. Бояре и помещики присоединяемых княжеств либо изъявляли покорность Москве и вливались в ее армию, либо, если они успели зарекомендовать себя противниками Москвы, подвергались репрессиям, а их земли раздавали лояльным к новой власти воинам.²⁷

Вотчинная форма землевладения, характерная для московской модели, не позволяла формироваться устойчивым группам интересов, которые были бы заинтересованы и имели возможности внедрить институциональные инновации, способствующие индивидуализации собственности. Наоборот, эволюция российского института собственности воспроизводит власть-собственность, которая наблюдается на всех этапах истории, например, в рамках социалистического хозяйства²⁸, изменяясь и приспосабливаясь к трансформирующимся политическим институтам.

Доминирование института власти-собственности приводит к тому, что обладание значительным богатством напрямую зависит от отношений субъектов собственности с действующей властью. Однако Ф. Хайек отмечал: «общество, в котором власть сосредоточена в руках богатых, существенно отличается от общества, в котором богатыми могут стать только те, в чьих руках находится власть».²⁹

Трансформация собственности в переходной экономике также подтверждает тезис об устойчивости института власти-собственности в российских условиях³⁰, где неформальные институты фактически поощряют такое положение дел. Сформировавшая в результате приватизации 90-х годов XX века структура собственности в российской экономике не является стабильной и может быть подвержена процессам деприватизации и реприватизации. Соответственно, деприватизация будет осуществляться в рамках заданных институтом власти-собственности скорее бюрократическим, чем демократическим путем. Реприватизацию, пользуясь предложенным Р.М. Нуреевым подходом³¹, также можно разделить на государственно-бюрократическую и демократическую. В сложившихся институциональных условиях доминировать будет также государственно-бюрократический вариант. И сделать такой вывод помогает теория групп интересов М. Олсона. Если следовать логике М. Олсона, то формирование демократического варианта как деприватизации, так и реприватизации возможно при формировании мер экономической политики, которые отражают всеохватывающие интересы. Если, наоборот, доминируют узкие группы специальных интересов, то результатом этого является социально-неэффективная политика и бедность.³²

Сложность ситуации с российскими институтами собственности заключается в том, что «благодаря» проводимой экономической политике в самом начале реформ (т. е. «эффекту основателя») возникла ситуация, в которой роль групп со всеохватывающими интересами незначительна (если такие группы вообще существуют), а новорожденный российский капитализм унаследовал «социальный склероз» от советской экономики. В свою очередь, узкие группы специальных интересов сильны, организованы и постоянно эволюционируют. Чтобы сформировалась эффективная система собственности в результате реприватизации или деприватизации, необходимы стимулы. Эти стимулы должны соотноситься со всеохватывающими общественными интересами, но роль групп со всеохватывающими интересами незначительна.

Таким образом, анализ процесса формирования института земельной собственности в России с позиций зависимости от предшествующего пути развития позволил сделать вывод о том, что российская хозяйственная система в конце XV в. была замкнута на неэффективном пути институционального развития, который не мог быть изменен вследствие формировавшихся групп интересов, заинтересованных в сохранении института власти-собственности. В российской традиции, берущей свое начало задолго до рыночных реформ 1990-х гг., закрепились как традиционно высокая степень административной координации, так и менталитет населения, опирающегося на патерналистскую заботу государства во всех сферах жизни общества, включая и экономическую.


Статья поступила в редакцию 25.01.2005

В сучасних умовах у зарубіжній та вітчизняній економічній теорії спостерігається актуалізація та бурхливий розвиток інституційних досліджень. В основі цього процесу лежать глибинні тенденції розвитку економічної науки, складні процеси взаємодії економічної ортодоксії (мейнстріму) та гетеродоксії (теоретичних альтернатив). Зростаюче визнання інституційної теорії та методології інституційного аналізу далеко не випадково відбувається в умовах зафіксованого дослідниками методологічного „буму” в економічній науці. Йдеться про значне посилення наукового інтересу в світі та в Україні до проблем сучасної професійної економічної методології. Критичне усвідомлення теоретичних та пізнавальних обмежень мейнстрім (чи то у вигляді неокласики та кейнсіансько-неокласичного синтезу – на Заході, чи то у вигляді „підкоригованої” постмарксистської теорії – у пострадянських країнах) стимулюють розробку більш різноманітних та різнопланових науково-дослідницьких програм. Це закономірно привертає увагу науковців до достатньо широких аналітичних можливостей економічної гетеродоксії, в структурі якої упродовж ХХ ст. пріоритетний статус стабільно належить інституційній теорії.

Інституціоналізм є одним з методологічно продуктивних напрямів економічної теорії у дослідженні змісту, напрямів та механізму реалізації процесів системної суспільної трансформації та розвитку перехідних економік. Це пояснюється його загальною орієнтацією на дослідження основ функціонування і розвитку економічних систем у широкому суспільному контексті, з врахуванням національно-історичних та соціокультурних факторів розвитку людини і суспільства. В цьому напрямі такими вітчизняними вченими, як О.А. Гриценко, С.І. Архієреєв, В.Д. Лагутін, І.Й. Малий та ін. розпочато системні дослідження інституційних чинників економічного реформування перехідної еко-


© Т.В. Гайдай, 2005

номіки України, шляхів формування нової інституційної системи та її подальшого вдосконалення. З іншого боку, в Україні посилюється науковий інтерес дослідників до вивчення теоретико-методологічних основ інституційної теорії 1, с. 92-107. Серед авторів праць цього спрямування слід назвати Л.Я. Корнійчук 2, А.О. Маслова 3, О.П. Нестеренко 4, автора даного матеріалу 5; 6 та ін.

Разом з тим триваючий динамічний розвиток і суттєва концептуально-методологічна модернізація інституційного напряму актуалізує вивчення його теоретичних основ та методологічного-аналітичного апарату. У цьому зв’язку об’єктом подальших дослідницьких зусиль має стати інституційно-еволюційний підхід до пізнання та теоретичного відтворення інституційних перетворень перехідних економік. Метою даної публікації є розкриття теоретичних джерел та суті інституційно-еволюційного підходу, його дослідницьких можливостей та науково-практичного значення для пізнання економічних перетворень у перехідну епоху.

Зауважимо, що тривалий час саме інституційний аналіз був чи не найбільш придатним, серед існувавших наукових підходів, для фіксування та системного відображення інституційного змісту крупних суспільних трансформаційних зрушень. Структура інституціоналізму, що має за собою понад сторічну історію розвитку, є достатньо складною і розгалуженою. Тому існуючі серед науковців класифікаційні підходи мають суттєві розбіжності, носять досить неоднозначний та дискусійний характер. В останні десятиріччя інституційна теорія зазнала подальшу прогресуючу еволюцію, теоретичну універсалізацію та структурну диференціацію. В їх основі ле-жить комплекс гносеологічних та онтологічних передумов, які, в свою чергу, потребують самостійного теоретичного осмислення. В цілому йдеться про виокремлення в сучасній інституційній теорії двох основних дослідницьких програм: сучасного традиційного інституціоналізму та неоінституціоналізму. Перша пред-ставлена традиційною чи ортодоксальною інституційною теорією, яка уособлює подальше еволюційне продовження та спадкоємний розвиток вебленівської наукової традиції соціального детермінізму та холізму (Дж. Ходжсон, Е. Скрепанті). Друга – виступає продуктом міжпарадигмального синтезу інституціоналізму та неокласики, жорстке ядро якої запозичене у незмінному вигляді (Р. Коуз, Дж. Б'юкенен, Д. Норт, Р. Фогель, А. Алчіан, О. Вільямсон, М. Олсон та ін.) 6, с. 60-64. Попри явні ознаки методологічної альтернативності традиційної та оновленої інституційних дослідницьких програм їх спільними методологічними рисами залишається інституційний метод аналізу та еволюціонізм, які разом становлять основи інституційно-еволю-ційного дослідницького підходу.

Застосування інституційного методу ґрунтується в цілому на спільному, попри наявні розбіжності в дефініціях, розумінні представниками різних течій інституційного напряму суті інституцій, інституційної системи та її ролі у розвитку суспільства. Основоположник інституціоналізму Т. Веблен в основу інституційного методу дослідження економічних відносин заклав розуміння під інституціями комплексу звичних способів мислення стосовно відносин між людиною і суспільством, а також загальноприйняту поведінку. Він виходив з того, що „інституції – це результати процесів, що відбувались в минулому, вони пристосовані до обставин минулого і, таким чином, не є цілком відповідними вимогам теперішнього часу” 7, с. 202, трактував інституції як „усталені навички мислення, спільні для більшості людей” 8, с. 239. У. Гамільтон розвинув інституційний підхід, визначивши категорію „інституції” як „вербальний символ, який описує низку суспільних звичаїв”, як „переважаючий і стійкий спосіб мислення чи дії, відтворений у звичках груп чи звичаях народу” 9, с. 84.

Сучасний продовжувач вебленівської традиції Джефрі Ходжсон, у передмові до останнього, російського, видання фундаментальної праці “Економічна теорія та інституції: Маніфест сучасної інституційної економічної теорії” (2003) зауважує, що визначає інституції „в основному як довговічні системи правил, що склалися та укорінилися, що надають структуру соціальним взаємодіям. Коротше кажучи, інституції суть системи соціальних правил” 10, с. 11. За Д. Ходжсоном, у поняття інституції включаються як, по-перше, норми поведінки та соціальні конвенції, так і, по-друге, юридичні та формальні правила.

Значний внесок у теоретичну розроб­ку інституційного підходу здійснив заснов­ник нової економічної історії, лауреат Но­белівської премії (1993) Д. Норт. По-пер­ше, він визначає інституції як встановлені у суспільстві “правила гри” чи створені людиною обмежувальні рамки, які розгля­даються окремо від індивідів та організа­цій. Вони організують взаємодію між людь­ми, зменшують економічну невизна­ченість за допомогою структурування по­всякденного життя, а також передбачають систему механізмів, що забезпечує їх ви­конання 11, с. 12. По-друге, Д. Норт ввів чітке структурування інституцій на нефор­мальні та формальні. Під неформальними інституціями він розумів існуючі неофі­ційні, неправові обмеження. До них нале­жать певні традиції, усталені звичаї, непи­сані кодекси поведінки, господарська етика, культурна спадщина та ментальні стереотипи. Формальні інституції, за Нор­том, - це офіційні, правові обмеження, які є результатом надання правових рамок ін­ституційним нормам суспільства, тобто їх юридичним закріпленням та відповідним організаційним втіленням.

Таким чином, за своїм економічним змістом інституційний аналіз передбачає дослідження сукупності неформальних (звичаєвих, неправових) та формальних (правових) норм і правил економічної взаємодії економічних суб’єктів та соціальних груп. Ними задаються відповідні рамкові обмеження реалізації економічних відносин та процесів. Ознакою універсальності інституційного сприйняття суспільства є його застосовність для економічного аналізу різних типів інституційних систем. Озброєння методологією сучасного інституційного аналізу здатне істотно поглибити подальшу наукову розробку проблем перехідної економіки.

Інституційна система економіки будь-якого типу розглядається як впорядкований набір інституцій, що формують рамки певної системи координації економічної діяльності та обумовлюють тип економічної системи. Інституції являють собою сукупність рамкових обмежень, пануючих правил, настанов, що структурують взаємодію індивідів в економічній, політичній та соціальній сферах. Їх головна роль в суспільстві полягає у тому, щоб зменшити невизначеність шляхом встановлення постійної структури людської взаємодії. Інституційний зміст ринкового реформування перехідної економіки полягає у формуванні нової системи дієздатних інституцій ринкового типу, які визначатимуть адекватні інституційні рамки реалізації господарських процесів. Разом з тим складність та своєрідність соціально-ринкового реформування країн з перехідною економікою обумовлені тим, що стратегія перетворень має орієнтуватись як на врахування національної унікальності соціально-економічного розвитку кожної країни, так і на реалізацію загальних закономірностей та тенденцій становлення економіки ринкового типу.

Відтворювані у перехідній економічній системі інституційні рамки ринкової економіки визначають ті правила, за якими функціонують ринки та підприємницькі структури, які задають моделі економічної поведінки господарюючих суб'єктів, визначають основні правила ринкової гри. Йдеться про інституції приватного підприємництва, ринкової конкуренції, інституційні рамки ринків, що регулюють доступ до законного використання рідких и цінних ресурсів, а також визначають принципи цього доступу. Для цього правила ринкової гри мають бути єдині, загальнообов'язкові, прозорі, передбачувані, правовим чином закріплені та регламентовані, стабільні та довільно не змінювані. Вони мають розповсюджуватись на всіх учасників ринкового процесу незалежно від форм власності та галузевої приналежності. Також суспільство повинно мати дієві форми контролю за їх дотриманням. Якість створюваної інституційної системи є вагомим чинником ринкового реформування перехідних економік, в тому числі і України. Адекватні та стабільні інституції забезпечують нормальну роботу ринкових механізмів, вони важливі для успішної та результативної реалізації ринкової координації економічних процесів. Невизначене інституційне середовище гальмує спрацювання ринкових регуляторів, сприяє посиленню свавілля бюрократії, збільшує трансакційні та виробничі витрати бізнесу.

На наш погляд, поглибити теоретичне розуміння складної взаємодії старих (до ринкових) та нових (ринкових) інституцій в структурі перехідних економік дозволяє поєднання інституційного ракурсу аналізу з еволюційним підходом. Але слід зауважити, що економічна еволюційна теорія навряд чи укладається у русло лише інституційного напряму, оскільки за своїм змістом є значно більш універсальною. Вона пронизує економічну теорію так би мовити „наскрізною” - як горизонтально (за співіснуючими в часі теоретичними напрямами), так і вертикально (за історичними етапами теоретичного розвитку). Вона розвиває неортодоксальний еволюційно-економічний спосіб мислення, попередниками якого вважаються представники багатьох наукових шкіл: класики (А. Сміт), марксизму (К. Маркс), неокласики (Ф. Хайєк, Ф. Найт, Й.А. Шумпетер та ін.), інституціоналізму (Т. Веблен), сучасного економічного еволюціонізму (Р. Нельсон, С. Вінтер) тощо. В цілому ж, ознаки інституційно-еволюційного підходу властиві як соціально-орієнтованому інституціоналізму (Дж. Ходжсон), так і неоінституціоналізму (А. Алчіан, Д. Норт, Р. Фогель).

Значний теоретичний та практичний інтерес в руслі інституційно-еволюційного підходу представляє пізнання загального механізму інституційних змін: його суті, структури, способу реалізації, факторів ефективності та кінцевих результатів. Розрізняють два основних шляхи здійснення інституційного розвитку - еволюція інституцій та інституційне реформування (інституційний конструктивізм - запозичення, привнесення інституцій). Еволюція інституцій - це механізм інституційних змін, що реалізується в умовах еволюційно-генетичного розвитку, в процесі якого неформальні інституції, що існують у вигляді норм, традицій, правил, звичаїв, набувають законодавчо-правового оформлення, тобто формального статусу. Еволюційне накопичення нових інституційних елементів утворює нову інституційну систему.

Природне еволюційно-генетичне становлення та розвиток інституційної системи (в тому числі і ринкового типу) полягає у формалізації раніше неформальних інституцій, що виникли раніше і пройшли довготривалий спонтанний „природний відбір” впродовж попереднього суспільного історичного саморозвитку. При цьому відбувається їх легалізація чи легітимізація шляхом юридичного, правового закріплення. Тому новостворені формальні інституції, в цілому не змінюючи траєкторію розвитку, наслідують та відтворюють тенденції, що до того склалися у вигляді неформальних рамок - традицій, звичаїв. Зрозуміло, що це найбільш органічний, безконфліктний та безболісний процес. Держава при цьому відіграє пасивну роль, лише юридично санкціонуючи фактичні інституційні зміни. Саме таким чином формувалось ринкове середовище у теперішніх країнах із зрілою ринковою економікою.

Ситуація здійснення трансформаційних зрушень шляхом свідомого реформування економічної системи, подібна до ринкових перетворень в Україні, суттєво змінює механізм та послідовність інституційних змін. Впровадження інституційних інновацій реалізується в даному випадку у формі так званого імпорту інституцій, оскільки природне еволюційно-генетичне становлення ринкової економіки є довготривалим історичним процесом, що зазвичай охоплює століття. Сценарій імпорту інституцій полягає у заміні формальних рамок вже існуючими відомими інституційними зразками. Зокрема під імпортом ринкових інституцій розуміється відтворення у вітчизняній економіці інституційних зразків, які переважають і добре себе зарекомендували в країнах з розвинутою ринковою економікою.

Цей, другий, варіант інституційних перетворень набагато складніший попереднього, що обумовлено низкою факторів. По-перше, він не наслідує, а принципово змінює попередню траєкторію розвитку. По-друге, носить неоднозначний та суперечливий характер, оскільки полягає у складній взаємодії старих неформальних інституцій, що несуть ознаки минулого господарського досвіду, з новоствореними формальними інституційними рамками. По-третє, цей варіант інституційних змін актуалізує роль держави, робить її провідною, визначальною, оскільки саме за нею фіксується багато вирішальних функцій: санкціонування вибору оптимальної інституційної моделі; організаційно-правове забезпечення та реалізація цього процесу; відстеження його результативності; здійснення потрібного корегування та усунення негативних наслідків.

Значною мірою зміст і спрямованість інституційних перетворень соціально-економічної системи України визначається європейським вектором суспільного розвитку. Мова йде про проголошення Україною стратегічної мети - поступової інтеграції до Європейського Союзу, а в перспективі - набуття країною статусу його повноправного члену 12, с. 8-9. В інституційному аспекті це означає достатньо тривалий період серйозної, копіткої практичної роботи по приведенню у відповідність інституційних рамок вітчизняної суспільної системи з європейськими зразками. Реалізація цієї стратегії передбачає довготривалий та послідовний реальний рух українського суспільства в напрямі максимального конституційного та законодавчо-правового зближення із розвинутими стандартами функціонування ринку, соціальної та політичної сфер.

У цьому контексті стратегія інституційних перетворень має узгоджуватися з визначеними Європейською Радою критеріями членства в ЄС (копенгагенські критерії), які передбачають: - стабільність законів та інституційних структур, що гарантують демократію, в тому числі і економічну, верховенство закону, забезпечення прав людини, включаючи і економічні; - наявність діючої ринкової економіки та спроможність витримати тиск конкуренції і ринкових сил у межах ЄС; - здатність взяти на себе зобов’язання, що випливають із співпраці, а в перспективі - входження в економічний та валютний союз ЄС. На державу та інші суб'єкти інституційних змін покладається достатньо складна та відповідальна задача - пристосування нових інституційних рамок ринкової системи до національно-історичних та соціально-економічних особливостей вітчизняної господарської системи. Результативність інституційного реформування обумовлена ступенем взаємної відповідності або конгруентності існуючого та пануючого в країні неформального доринкового інституційного середовища з новими імпортованими інституціями ринкового типу. Цей найбільш суттєвий та складний аспект потребує детальнішого розгляду.

Інституційно-еволюційний підхід засвідчує, що соціоекономічна динаміка має складну структуру, а її причинно-наслідкові зв’язки не носять простого лінійно-механічного характеру. Розвиток складних високоорганізованих систем, до яких належать суспільство і економіка, в більшій мірі підпадає під еволюційні моделі, які поєднують в собі постійність (спадковість) і мінливість (в т. ч. і мутації). Основним спадковим фактором виступає тягар суспільної інерції та раніше сформованих і культивованих традицій 13, с. 32, 38-39; 14, с. 221-222.

Суттєвим ускладнюючим та гальмуючим фактором на шляху інституційного реформування є процес суперечливої взаємодії нових інституцій ринкового типу із старим неформальним інституційним середовищем - укоріненими традиціями, звичаями, нормами господарської етики, рисами економічної ментальності, які залишились у спадок від попередньої адміністративної системи. Породженням суперечностей між сформованими у попередній історичний період неформальними інституціями та новостворюваним формальним інституційним середовищем є наступні суперечливі економічні явища. Це і виникнення на руїнах командно-адміністративної системи ознак економіки, що має переважно формальні атрибути ринку та ринкового середовища, але реально не функціонує за ринковими законами та принципами (відсутність конкуренції як основного регулятора ринкових процесів, рівного доступу в галузі, та до економічних ресурсів, повної відкритості ринкової інформації, рівновіддаленості від державно-урядових структур, справжньої підприємницької мотивації тощо). Це і відсутність потужного конкурентного середовища, основою якого має бути чисельно переважаючий прошарок малого та середнього бізнесу. Це і формування регіональних та галузевих олігархічних угрупувань, що тягне за собою надмірну концентрацію влади та власності; зрощування фінансово-промислової та державно-бюрократичної еліт, які встановлюють економічне домінування. Це і інерційне збереження державними структурами інституційних ознак, властивих адміністративно-командній системі: від ментальності до засобів здійснення економічної політики; прикладом є переважання інтересів органів державної влади над інтересами суб'єктів ринку, яке породжує підпорядкованість реального бізнесу державно-чиновницькій бюрократії, державний шовінізм, корупцію, невиконання законів.

Такий проміжний тип господарської системи отримав назву економіки владних угрупувань чи сучасного меркантилізму 15, с. 249. Його дефектна інституційна структура не дозволяє повною мірою використати переваги та стимули до економічного зростання, властиві ринковому устрою, оскільки економіка характеризується сильною державною регламентацією, залежністю держави від елітарних угрупувань, їх змаганням за отримання привілеїв у вигляді субсидій, податкових пільг, ліцензій тощо. Своєрідний “ринок пільг” породжує зловживання та порушує мотивацію економічної діяльності індивідів. Подібна економіка, зберігаючи ознаки як ринкової, так і планової, не є ні тією, ні іншою, а її економічна ефективність виявляється набагато нижчою порівняно з ринковою та плановою економічними системами. Тому послідовне послаблення та зрештою усунення наявних негативних ознак сприятиме створенню умов для економічного оздоровлення.

Таким чином, реформування економіки України, як і будь-якої постсоціалістичної країни, - це складний і масштабний процес, що включає такі основні напрями інституційних трансформацій, як формування ефективного ринкового механізму, надання суспільному розвитку виразної соціальної спрямованості, здійснення послідовної політики глибокої економічної демократизації, утвердження повноцінних норм громадянського суспільства.

Разом з тим стратегія інституційно-економічного реформування має носити системний, комплексний характер, тобто поряд з економічними змінами враховувати соціальні, політичні, правові та інші перетворення, а також стан і зрушення в індивідуальній та суспільній свідомості, психології, етиці, моралі. Все це становить інституційний зміст суспільних перетворень. Підвищення ефективності інституційного реформування потребує поглибленого дослідження механізмів гармонізації суперечливої взаємодії старих доринкових (неформальних) та нових ринкових (формальних) інституцій. Знаходження способів підвищення ступеня їх взаємовідповідності без негативної деформації останніх потребує інституційної розробки такого кола проблем, як національно-історичний спадок традицій та звичаїв, особливості соціально-економічної ментальності української нації, дослідження особливостей її господарської етики тощо. Лише глибока історична саморефлексія української нації відкриває можливості її адекватної сучасної самоідентифікації та активної самореалізації. В термінології інституційно-еволюційного аналізу це звучить як „history has a matter”, тобто „історія має значення“, оскільки саме історичне минуле генетично обумовлює сучасну та майбутню траєкторію соціально-економічного розвитку суспільства.


Література

1. Вплив сучасної інституційної теорії на розвиток економічної науки // Економічна теорія.- 2004.- № 3.
   
2. Історія економічних учень. / Л.Я.Корнійчук, Н.О.Татаренко та ін. – Розд. ХІV. - К.: КНЕУ, 1999.
   
3. Історія економічних учень. / За ред. В.Д. Базилевича. – Розд. 13. Інституціоналізм. - К.: Знання, 2004.
   
4. Нестеренко О.П. Сучасна інституціональна парадигма економічної науки // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Економіка. Вип. 49. - К.: 2001.
   
5. Гайдай Т.В. Неоінституційна парадигма та аналіз ринкових трансформаційних процесів // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Економіка. Вип. 58-59. - К.: 2002.
   
6. Гайдай Т.В. Неоінституціоналізм та його аналітично-дослідницький потенціал // Економіка України, 2003, № 9.
   
7. Веблен Т. Теория праздного класса. – М.: Прогресс, 1984.
   
8. Veblen T. The Place of Science in Modern Civilisation and Other Essays. – N.-Y.: Huesch, 1919.
   
9. Hamilton W. Institution. Encyclopedia of the socoal Sciences. – N.-Y., 1932. – V. VІІІ.
   
10. Ходжсон Дж. Экономичесая теория и институты: Манифест современной институциональной экономической теории. - М.: 2003.
    
11. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки. - К.: 2000.
    
12. Європейський вибір: концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 - 2011 роки. - К.: Інформ.-видав. центр Держкомстату України, 2002.
    
13. Хайек Ф.А. Пагубная самонадеянность. - М.: Новости, 1992.
    
14. Нirshleifer J. Economic Behavior in Adversity. - Chicago: University of Chicago Press, 1987.
    
15. Сото Э. Иной путь. Невидимая революция в третьем мире. – М.: Catallaxy, 1995.
    

Статья поступила в редакцию 04.01.2005