Відомості Верховної Ради урср. 1984. додаток до №51. Ст. 1122 (Бібліотека офіційних видань). Про державну службу: закон

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

ТЕМА 9. ОСНОВИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

1. Адміністративне право України: поняття, предмет правового регулювання та джерела

2. Адміністративно-правові відносини

3. Суб’єкти адміністративного права:поняття і класифікація

4. Управління як об’єкт адміністративного права. Поняття, сфери, форми і методи державного управління

5. Державна служба в Україні

6. Адміністративна відповідальність. Поняття та ознаки адміністративного правопорушення. Склад адміністративного правопорушення

7. Види адміністративних стягнень

Ключові слова:

Адміністративне право, державне управління, джерела адміністративного права, адміністративно-правові відносини, адміністративна правоздатність, адміністративна дієздатність, деліктоздатність, сфера державного управління, форма державного управління, метод державного управління, державна служба, державний службовець, адміністративна відповідальність, адміністративне правопорушення (проступок), склад адміністративного правопорушення, адміністративне стягнення.

Рекомендована література

1. Конституція України. – К, 2009. – 48с.

2. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон України від 7 грудня 1984 № 8073-Х /Верховна Рада УРСР // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – додаток до № 51. – Ст. 1122 (Бібліотека офіційних видань).

3. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 р. № 3723 - ХІІ /Верховна Рада України // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 52. – Ст. 490. – (Бібліотека офіційних видань).

4. Закон України ”Про державну службу”: Науково-практичний коментар. – О.: ”Фенікс”, 2007. – 316 с.

5. Кодекс Украины об административных правонарушениях: Научно-практический комментарий – Х.: ООО ”Одиссей”, 2002. – 1040 с.

6. Основи правознавства України: Навчальний посібник. Видання восьме, стереотипне /Ківалов С.В., Музиченко П.П., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф.. – Х.: ”Одісей”, 2008. – С.390-402.

7. Правознавство: Підручник. /За ред. Опришка В.Ф., Шульженка Ф.П.. – К.: КНЕУ, 2003. – 767 с.

1. Адміністративне право України: поняття, предмет правового регулювання та джерела

Адміністративне право України являє собою окрему галузь вітчизняного права, що покликана регулювати особливу групу суспільних відносин. Головною їх особливістю є те, що вони виникають, розвиваються і припиняють своє існування у сфері державного управління у зв’язку з організацією та функціонуванням системи виконавчої влади на всіх рівнях управління в державі. Отже предметом правового регулювання адміністративного права є суспільні відносини у сфері державного управління (управлінські відносини).

Таким чином, адміністративне право – це галузь права, що являє собою сукупність норм, які регулюють суспільні відносини управлінського характеру в сфері державно-управлінської діяльності органів виконавчої влади.

До основних джерел адміністративного права належать наступні:

1. Конституція України – виступає правовою основою адміністративного права, оскільки закріплені у ній норми мають безпосередньо адміністративно-правову спрямованість, визначають основи формування та діяльності органів виконавчої влади, розмежовують повноваження між центральними й місцевими органами влади, закріплюють права і свободи громадян щодо здійснення ними державного управління, участь громадських організацій в управлінні державними та громадськими справами тощо.

2. Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) – був прийнятий 7 грудня 1984р., набув чинності – з 01 червня 1985р та діє на теренах України дотепер (зі змінами та доповненнями). Кодекс складається з 5 розділів (”Загальні положення”; ”Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність”; ”Органи, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення”; ”Провадження у справах про адміністративні правопорушення”; ”Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень”), які включають 33 глави.

3. Закони України , зокрема: ”Про об’єднання громадян”, ”Про політичні партії в Україні”, ”Про державну службу”, ”Про місцеве самоврядування в Україні” та ін.

4. Постанови Верховної Ради України, які охоплюють адміністративно-правові норми організаційного характеру (наприклад, ”Про ліквідацію наслідків стихійного лиха” та ін.).

5. Укази й розпорядження Президента України у сфері державного управління (наприклад, ”Про загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України” та ін.).

6. Нормативні постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України, а також затверджені ним положення, статути, правила, інструкції тощо.

7. Джерелами адміністративного права в міжгалузевому й галузевому масштабах виступають підзаконні відомчі нормативні акти міністерств, державних комітетів і відомств України – накази, положення, правила та інші акти, затверджені керівниками згаданих вище інституцій.

8. Нормативні накази керівників державних підприємств, об’єднань та організацій (чи акти їх колективних органів). Дія норм зазначених актів обмежена і має локальний характер.

9. Джерелами адміністративного права можуть бути також нормативні акти представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування (наприклад, рішення місцевої ради, що передбачає адміністративну відповідальність за торгівлю в недозволеному місці).

10. Акти органів громадських організацій, якщо вони затверджені чи санкціоновані державними органами і містять правила, що регулюють будь-які аспекти адміністративного управління (скажімо, положення про ради громадськості мікрорайону тощо).

2. Адміністративно-правові відносини

Адміністративно-правові відносини – це суспільні відносини, учасники яких виступають носіями прав та обов’язків, що закріплені та забезпечені відповідними адміністративно-правовими нормами. Складовими адміністративно-правових відносин є об’єкт, суб’єкти та зміст. Підставою для виникнення правовідносин є юридичні факти.

Об’єкт адміністративно-правових відносин – це те, на що спрямовані правові інтереси їх учасників (дія, бездіяльність, поведінка). Вони можуть бути як матеріального, так і нематеріального характеру (здоров’я, моральний стан тощо).

Суб’єктами адміністративно-правових відносин виступають державні органи управління, їх посадові особи, недержавні господарські й соціально-культурні об’єднання, підприємства, установи та громадські організації (об’єднання) різних рівнів та фізичні особи (громадяни, іноземці та особи без громадянства).

Зміст адміністративно-правових відносин включає сукупність прав, обов’язків та законних інтересів їх суб’єктів.

Підставою виникнення, зміни та припинення адміністративно-правових відносин є юридичні факти – відповідні дії або події у сфері державного управління. Дії є результатом активного волевиявлення людей і можуть бути як правомірними (такими, що відповідають приписам адміністративно-правових норм – індивідуальні акти управління чи вчинки людей), так і неправомірними (такими, що суперечать адміністративно-правовим приписам – адміністративні правопорушення, дисциплінарні проступки). Події – це явища, які не залежать від волі людей (стихійне лихо, пожежа, смерть).

Адміністративно-правові відносини характеризуються рядом особливостей, зокрема: 1) їх обов’язковими суб’єктами виступають органи управління, які наділені відповідними юридично-владними повноваженнями; 2) ці відносини виникають за ініціативи будь-кого з їх учасників, у зв’язку з чим згода іншої сторони не є обов’язковою, а в деяких випадках навіть суперечить її бажанню; 3) об’єктом більшості таких відносин виступають дії, діяльність, поведінка людей в сфері управління; 4) учасники правовідносин, які порушують вимоги адміністративно-правових норм, повинні нести відповідальність перед державою і до винної сторони вживаються заходи впливу з боку уповноваженого державного органу, посадової особи.

Адміністративно-правові відносини доцільно класифікувати на види за наступними критеріями:

– за цільовим призначенням: 1) відносини, що виникають у процесі функціонування їх суб’єктів з метою належного вирішення поставлених перед ними завдань і функцій; 2) відносини, що виникають у зв’язку з адміністративними правопорушеннями;

– за змістом: 1) немайнові; 2) майнові;

– за особливостями суб’єктів: 1) відносини, що складаються між різними органами державного управління; 2) відносини, що виникають між органами державного управління та іншими органами державної влади і місцевого самоврядування; 3) відносини, що виникають між органами державного управління та недержавними господарськими й соціально-культурними об’єднаннями, підприємствами, установами та громадськими організаціями (об’єднаннями) різних рівнів і фізичними особами (громадянами, іноземцями та особами без громадянства);

– за характером юридичних зв’язків суб’єктів: 1) вертикальні – за яких існує наявність юридичної залежності однієї сторони від іншої, їх організаційна підпорядкованість (наприклад, між Міністерством економіки і конкретним державним підприємством); 2) горизонтальні – за яких сторони є рівноправними між собою і жодна з них не здійснює управлінського впливу на іншу (приміром, між Міністерством освіти і науки України та будь-яким іншим міністерством чи відомством з приводу взаємодії щодо реалізації завдань у сфері освіти);

– за особливостями адміністративно-правових норм: 1) матеріальні; 2) процесуальні;

– за способом захисту: відносини, що захищаються в адміністративному або судовому порядку.

3. Суб’єкти адміністративного права: поняття і класифікація.

Суб’єктами адміністративного права є учасники правовідносин, які виступають носіями суб’єктивних прав і обов’язків адміністративно-правового характеру. Як правило, одним з суб’єктів адміністративних правовідносин завжди виступає орган державної виконавчої влади або посадова особа, що діють у межах своїх повноважень, а іншим – фізична або юридична особа. Для того, щоб бути суб’єктом правовідносин, їх учасники мають володіти правосуб’єктністю. В контексті адміністративного права правосуб’єктність включає адміністративну правоздатність, адміністративну дієздатність та адміністративну деліктоздатність суб’єкта.

Адміністративна правоздатність – це потенційна здатність суб’єкта мати права та обов’язки адміністративно-правового характеру. Правоздатність фізичної особи як суб’єкта таких правовідносин виникає з моменту її народження і припиняється з настанням смерті, а юридичної особи – відповідно виникає з часу реєстрації підприємства (організації, установи) і припиняється з моменту її ліквідації (реорганізації), або з моменту застосування адміністративних заходів щодо припинення її функціонування. Адміністративна правоздатність посадових осіб (державних службовців) зумовлена компетенцією відповідного державного органу, до штату якого вони належать, та особливостями посад, які вони обіймають.

Адміністративна дієздатність – це здатність суб’єктів реалізовувати свої права та обов’язки адміністративно – правового характеру. Адміністративна дієздатність державних органів, підприємств, організацій, установ і громадських об’єднань виникає і припиняється разом з їх адміністративною правоздатністю, а дієздатність громадян у повному обсязі настає при досягненні особою повноліття, тобто 18 років. Однак в окремих випадках адміністративна дієздатність може виникати й при досягненні іншого певного віку, як правило – 16 років. Не володіють дієздатністю душевнохворі та малолітні.

Адміністративна деліктоздатність – це здатність суб’єкта нести юридичну відповідальність за порушення приписів адміністративно-правових норм. Адміністративну деліктоздатність законодавець пов’язує з віком фізичної особи та її осудністю, яка полягає у здатності особи усвідомлювати свої дії та керувати ними. Вік, з якого фізична особа може нести адміністративну відповідальність визначений у КУпАП і складає 16 років.

До основних носіїв суб’єктивних прав і обов’язків адміністративно-правового характеру належать: а) громадяни України, особи без громадянства, іноземні громадяни; б) органи виконавчої влади; в) об’єднання громадян; д) державні службовці. Наразі є доцільним розглянути окремі групи суб’єктів адміністративного права детальніше.

Громадяни України являють собою найбільшу групу суб’єктів адміністративно-правових відносин. Відповідно до чинного законодавства іноземні громадяни й особи без громадянства, як правило, в Україні користуються правами і несуть обов’язки нарівні з громадянами нашої держави, крім винятків, установлених окремими законами і міжнародними договорами. При цьому вони зобов’язані дотримуватись чинного законодавства незалежно від того, проживають вони в державі постійно чи тимчасово. Спеціальним адміністративно-правовим статусом володіють біженці, правовий статус яких визначається Законом України ”Про біженців” від 21.06.2001р.

Особливе правове становище посідає Президент України як суб’єкт адміністративно-правових відносин. Відповідно до ст. 102 Конституції України Президент є главою держави, виступає від імені України, є гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності держави, додержання Конституції, прав і свобод людини.

Наступним суб’єктом є органи виконавчої влади. Адміністративна правоздатність і дієздатність органів виконавчої влади виникають одночасно з їх утворенням і визначенням компетенції, а припиняються в зв’язку з їх ліквідацією. Компетенція органів виконавчої влади, тобто визначення їх завдань, функцій, прав й обов’язків, форм і методів діяльності знаходить своє безпосереднє закріплення у відповідних законах, положеннях та інших нормативних актах. Розрізняють вищі, центральні та місцеві органи виконавчої влади.

Згідно зі ст. 113 Конституції України вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, а також одночасно є підконтрольним та підзвітним Верховній Раді України у межах, які визначаються Конституцією України.

До центральних органів виконавчої влади належать міністерства, комітети та відомства (Міністерство фінансів України, Державний комітет статистики України, Державна митна служба України тощо).

Місцевими органами виконавчої влади є обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а також підпорядковані їм відповідні районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації.

Ст. 134 Конституції України визначає Автономну Республіку Крим (далі – АРК.) як невід’ємну складову України, яка діє згідно з визначеними повноваженнями і вирішує питання, віднесені до її відання. Органами виконавчої влади АРК є уряд автономії – Рада міністрів АРК, Севастопольська міська державна адміністрація, а також підпорядковані їм районні державні адміністрації.

Як вже згадувалося вище, як суб’єкти адміністративного права можуть виступати і об’єдання громадян. Право громадян на свободу об’єднання є невід’ємним правом людини, яке закріплене в Загальній декларації прав людини і гарантується відповідно Конституцією та законодавством України. На державу покладається обов’язок сприяти розвитку політичної та громадської активності, творчої ініціативи громадян і створювати рівні умови для діяльності їх об’єднань. Правовою основою для утворення і діяльності об’єднань громадян є ст. 36 Конституції України, Закони України ”Про об’єднання громадян”, ”Про політичні партії в Україні”, ”Про молодіжні та дитячі громадські організації”, ”Про організації роботодавців” та ряд інших.

4. Управління як об’єкт адміністративного права. Поняття, сфери, форми і методи державного управління

Адміністративне право об’єктивно взаємопов’язане з таким соціальним явищем, як управління. Сам термін (від лат. аdministratio — управління) став універсальним засобом для характеристики певного виду діяльності, спрямованої на досягнення відповідної суспільно значимої мети. У широкому аспекті під управлінням розуміється керівництво певними суспільними процесами.

Об’єктами управління можуть виспати: суспільна праця (процес виробництва); державні органи та об’єднання громадян; громадяни, в тому числі й іноземні та особи без громадянства; тварини і рослинні організми; технічні засоби (машини, агрегати). Умовно управління умовно можна поділити на таке, що здійснюється в технічній, біологічній та соціальній сферах суспільства.

Технічне управління направляє свою дію на управління механізмами, обладнанням з метою підвищення ефективності праці людини, забезпечення її потреб у виробництві. Біологічне управління спрямовується на тваринний і рослинний світ з метою підвищення їхньої продуктивності (прояв даного виду управління – біотехнологія, генна інженерія).

Соціальне управління є провідним видом управління. Його дія поширюється на соціальну сферу, де суб’єктом та об’єктом управління виступають як окрема людина, так і колективи людей. Від двох попередніх видів соціальне управління відрізняється вольовим впливом одних суб’єктів управлінських відносин на свідомість і волю інших. Особливим видом соціального управління в суспільстві виступає державне управління, характерною рисою якого є свідоме, цілеспрямоване здійснення впливу на всі сфери суспільства в інтересах людей. У широкому значенні – це діяльність усіх видів державних органів: законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових. Основними елементами структури державного управління виступають керівні й керовані системи, їх суб’єкти та об’єкти (виконавчі органи, їх апарат, сфери й галузі управління, підприємства, установи, організації тощо).

Державному управлінню притаманні наступні риси: 1) це діяльність щодо реалізації завдань і функцій держави; 2) управління здійснюється спеціально створеними для цього державними органами та їх посадовими особами, які діють за дорученням держави, від її імені та мають державно – владні повноваження; 3) форми й методи роботи управлінських органів регламентуються законодавством.

Отже державне управління – це урегульована законом виконавча діяльність органів державної влади по практичній реалізації функцій держави.

В залежності від специфіки керованих об’єктів та змісту управлінських відносин розрізняють наступні основні сфери державного управління: 1) управління економікою; 2) управління в соціально-гуманітарній сфері; 3) управління в сфері адміністративно-політичної діяльності.

Форма державного управління – це зовнішній вираз змісту конкретних однорідних дій, що безперервно виконуються органами державного управління, їх представниками чи посадовими особами з метою реалізації функцій державного управління.

Система форм державного управління включає: 1) видання правових актів управління (нормативних та індивідуальних); 2) здійснення організаційних дій; 3) проведення матеріально-технічних операцій; 4) здійснення юридично значимих дій.

Видання правових актів управління – найважливіша форма управлінської діяльності, оскільки вона є необхідною для забезпечення юридичних наслідків конкретних управлінських дій. Наприклад, функція добору кадрів реалізується через такі форму управлінської діяльності, як видання наказу (чи іншого юридичного акту) про призначення (обрання) на посаду, заміщення посади за конкурсом, укладання контракту тощо.

Організаційні дії – важлива частина безперервної роботи апарату органів управління, яка включає розробку, обговорення та узгодження проектів правових актів, опрацювання рекомендацій, надання практичної допомоги підлеглим органам. До організаційних дій слід віднести колективне обговорення найважливіших питань управлінської діяльності, проведення перевірок, ревізій, вивчення досвіду і впровадження кращих досягнень, науково-практичні конференції тощо.

Матеріально-технічні операції необхідні для обслуговування всіх стадій управлінського процесу. До них належать: складання інформаційних довідок, звітів; підготовка та узагальнення матеріалів для розробки проектів актів управління; обробка статистичної інформації; діловодство, доведення управлінських рішень до виконавців.

Юридично значимі дії знаходять вияв у правовому оформленні нотаріусами різноманітних угод, посвідченні документів, фактів провадження органами реєстрації актів громадянського стану, видачі громадянам відповідними підрозділами державних адміністрацій та іншими органами довідок, передбачених законодавством тощо.

Формою діяльності органів виконавчої влади є також виконання їх посадовими особами загальнообов’язкових правил паспортного, військового обліку, правил благоустрою, громадського порядку.

Метод державного управління – це спосіб реалізації завдань і функцій виконавчої влади органами державного управління (посадовими особами) через вплив їх на волю і свідомість підпорядкованих органів, а також громадян.

Метод переконання є провідним в управлінській діяльності. З його допомогою здійснюється вплив на свідомість людей, він формує у громадян правосвідомість, внутрішню готовність сприймати і виконувати загальнообов’язкові правила поведінки. Цей метод насамперед стимулює належну поведінку учасників управлінських відносин.

Метод примусу – це спосіб впливу на суб’єкти управління (громадян), нездатних керувати власною поведінкою відповідно до правил, встановлених державою. Заходи примусу застосовуються тоді, коли вичерпано засоби переконання до тих осіб, які не дотримуються чи порушують вимоги законів та інших нормативних актів, дисципліну.

Крім методів переконання та примусу, розрізняють адміністративний та економічний методи. Адміністративний метод полягає в тому, що органи управління безпосередньо встановлюють підпорядкованим суб’єктам (органам, колективам, громадянам) певну модель поведінки – вплив на суб’єктів, що управляються, здійснюється через запровадження для них правил поведінки, обов’язків і завдань, у разі порушення яких може бути вжито заходів адміністративного примусу. Економічний метод здійснює вплив на суб’єктів управління через застосування до них різноманітних форм економічного стимулювання, зокрема цінового й тарифного регулювання, прибутку, вартості, матеріальних санкцій, кредитів, субсидій, монетарної й цінової політики, преміювання тощо.

5. Державна служба в Україні

Державною службою в Україні визнається професійна діяльність осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті і на яких покладено практичне виконання завдань та функцій держави. Така категорія осіб є державними службовцями, має відповідні службові повноваження та одержує заробітну плату з державних коштів.

Державна служба в Україні здійснюється на професійній основі, що обумовлюється необхідністю забезпечення безперервної та компетентної діяльності державних організацій. Інститут державної служби складають норми конституційного, трудового, цивільного, фінансового та інших галузей права, які регламентують зокрема правовий статус державних службовців, порядок та умови проходження державної служби, види заохочень і відповідальність службовців, підстави припинення державної служби та інші її аспекти. Адміністративно-правові норми, що регламентують різні аспекти державної служби є складовою частиною вказаного інституту, і в свою чергу утворюють самостійний інститут в межах адміністративного права.

Як ми вже зазначали вище, адміністративне право обслуговує насамперед сферу державного управління. Саме ця галузь права визначає адміністративно-правовий статус державних службовців системи державного управління відповідно до Закону України ”Про державну службу”.

Фундамент інституту державної служби утворюють її основні принципи, що закріплені в Конституції України та Законі України ”Про державну службу”. До них зокрема належать: служіння народові України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини й громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов’язків і дисципліни; дотримання прав і законних інтересів органів місцевого й регіонального самоврядування; дотримання прав підприємств, установ та організацій, об’єднань громадян.

Право проходження державної служби надається громадянам України незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань і місця проживання. Для проходження служби вони мають одержати відповідну освіту і професійну підготовку та пройти в установленому порядку конкурсний відбір або іншу процедуру, передбачену чинними законодавчими й нормативними актами. Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті недієздатні особи, а також особи, які мають судимість, несумісну із зайняттям посади.

Головним компонентом державної служби як юридичного інституту є посада.

Посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Посадовими особами вважаються керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами чи іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій. Посада визначає коло службових обов’язків, права і межі відповідальності державного службовця, вимоги щодо його професійної підготовки. Крім того, вона відображає зміст роботи, яку виконує службовець, установлює його правовий статус.

Система посад будується за ієрархічним принципом. В основу такої побудови покладено сім категорій посад службовців. Основними критеріями класифікації посад державних службовців є організаційно-правовий рівень органу, який приймає їх на роботу, обсяг і характер компетенції на конкретній посаді, роль і місце посади у структурі державного органу.

Згідно з нормами Закону України ”Про державну службу” державним службовцям присвоюються 15 рангів відповідно до посади, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи. Ранги, що відповідають посадам І категорії, присвоюються Президентом України; ІІ категорії – Кабінетом Міністрів України; ІІІ-VII категорій – керівником державного органу, в системі якого працює державний службовець. З прийняттям на державну службу службовцеві присвоюється ранг у межах відповідної категорії посад. Для присвоєння чергового рангу в межах відповідної категорії посад державний службовець повинен успішно відпрацювати на займаній посаді два роки. Разом з тим, закон передбачає, що в певних випадках черговий ранг може бути присвоєно достроково, або на ступінь вищий, ніж це передбачено посадою.

На державних службовців законодавець покладає цілу низку обов’язків, зокрема: додержання Конституції України та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи і виконання завдань державних органів відповідно до їхньої компетенції; недопущення порушень прав і свобод людини і громадянина; безпосереднє виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок керівників; забезпечення державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов’язків державної служби, а також й інші.

За невиконання чи неналежне виконання своїх службових обов’язків, перевищення повноважень, порушення обмежень, пов’язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який ганьбить його як державного службовця або дискредитує державний орган, в якому він працює – до державного службовця застосовуються дисциплінарні стягнення. Крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України (догана і звільнення), до державних службовців можуть застосовуватися й особливі заходи дисциплінарного впливу – попередження про неповну службову відповідність, затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або призначенні на вищу посаду.

Згідно із ст. 7 Закону України ”Про боротьбу з корупцією” до державних службовців, які вчинили корупційні діяння, що не містять складу злочину, застосовується адміністративна відповідальність у вигляді штрафу від 25 до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а також звільнення з посади або інше усунення від виконання функцій держави. Крім того, таким особам забороняється обіймати посади в державних органах та їх апараті протягом трьох років з дня їх звільнення.

6 Адміністративна відповідальність. Поняття та ознаки адміністративного правопорушення. Склад адміністративного правопорушення

Адміністративна відповідальність є одним з видів юридичної відповідальності. Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування уповноваженим органом чи посадовою особою адміністративного стягнення до особи, яка вчинила правопорушення, що за своїм характером не передбачає відповідно до чинного законодавства кримінальну відповідальність.

Суб’єктами адміністративної відповідальності можуть виступати як фізичні особи, так і колективні утворення, тоді як кримінальну відповідальність можуть нести лише фізичні особи. Особливість адміністративної відповідальності полягає і в тому, що адміністративні стягнення накладаються спеціально уповноваженими органами виконавчої влади і посадовими особами чи суддями, а кримінальне покарання застосовується виключно за вироком суду (судді).

Підставою адміністративної відповідальності є вчинення правопорушення, що тягне за собою накладення адміністративного стягнення.

У законодавстві поняття ”адміністративне правопорушення” сформульовано в ст.9 КУпАП, згідно якої адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, що посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Адміністративне правопорушення характеризується наступними ознаками:

1. Суспільна небезпечність. Сутність цієї ознаки полягає в тому, що адміністративне правопорушення завжди носить антисуспільний характер і завдає шкоди суспільним відносинам, які охороняться нормами адміністративного права, або ставить такі суспільні відносини під загрозу заподіяння їм шкоди.

2. Протиправність. Ця ознака означає, що дія чи бездіяльність визнається адміністративним правопорушенням (проступком) лише тоді, коли це прямо передбачено нормами адміністративного законодавства.

3. Винність. Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається лише винно вчинене діяння. Вина – це внутрішнє, психічне ставлення особи до здійснюваного нею діяння і його наслідків, яка існує у двох основних формах – умислу та необережності. Відсутність вини виключає визнання діяння адміністративним порушенням.

4. Адміністративна відповідальність та застосування адміністративного стягнення. Ця ознака означає, що юридичним наслідком вчинення адміністративного правопорушення є притягнення особи до адміністративної відповідальності та застосування передбаченого адміністративним законодавством стягнення.

Виходячи зі змісту ст. 9 КУпАП, можемо дійти висновку, що адміністративне порушення (проступок) може бути вчинене лише шляхом дії або бездіяльності. Дія являє собою активну поведінку щодо невиконання законних вимог, а також порушення заборон, встановлених нормами права (наприклад, порушення правил дорожнього руху, правил полювання тощо). Бездіяльність полягає в пасивній поведінці, утриманні від вчинення дій, що прямо передбачені вимогами адміністративного права (наприклад порушення порядку реєстрації чи виписки іноземних громадян).

Склад адміністративного правопорушення – це передбачена нормами права сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, за наявності яких те чи інше діяння можна кваліфікувати як адміністративне правопорушення. Елементами складу адміністративного правопорушення є: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона.

Об’єкт адміністративного правопорушення – це сукупність суспільних відносин, що охороняються адміністративним правом, за порушення яких накладаються адміністративні стягнення. Об’єктом адміністративного правопорушення можуть бути також здоров’я, честь і гідність людини, тобто певні соціальні блага.

Об’єктивна сторона адміністративного правопорушення характеризує зовнішній прояв діяння (дії чи бездіяльності), що заборонено адміністративним правом. До її основних ознак належать: діяння (у виді дії чи бездіяльності), шкідливі наслідки, причинний зв’язок між діянням та його шкідливими наслідками, місце, час, спосіб та обстановка вчинення адміністративного правопорушення.

Суб’єктами адміністративного правопорушення виступають громадяни чи посадові особи. Адміністративній відповідальності підлягають лише особи, яким на момент скоєння правопорушення виповнилося 16 років. Суб’єктом правопорушення може бути лише осудна особа, тобто така, яка усвідомлювала сутність своїх протиправних дій і могла керувати ними.

Посадові особи підлягають адміністративній відповідальності за правопорушення, пов’язані з недотриманням установлених правил у сфері порядку управління, громадського порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, виконання яких входить до їхніх службових обов’язків. Це означає, що посадові особи несуть відповідальність не тільки за порушення певних правил своїми діями, а й за неналежне забезпечення виконання їх іншими особами, насамперед підлеглими.

Суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення характеризує внутрішнє, психічне ставлення суб’єкта до вчиненого ним правопорушення (проступку). Ознаками суб’єктивної сторонни є вина, мотив і мета.

Адміністративне правопорушення може бути вчинене як умисно, так і з необережності. Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, якщо особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки та бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим через необережність, якщо особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити.

7. Види адміністративних стягнень

Адміністративне стягнення – це захід примусу, що застосовується до особи, яка вчинила адміністративний проступок з метою її правового виховання, а також запобігання вчинення нових правопорушень як самим правопорушником, так й іншими особами.

Сутність адміністративного стягнення полягає в покладанні на правопорушника певних обмежень або позбавлень як майнового, так і немайнового характеру.

Види адміністративних стягнень закріплені законодавцем в ст.ст. 24-32 КУпАП. Охарактеризуємо коротко основні з них.

Попередження – захід виховного характеру, що засвідчує офіційну негативну оцінку поведінки правопорушника з боку державного органу (посадової особи) про недопущення вчинення протиправних дій і застосовується за незначні правопорушення. Виноситься попередження в письмовій формі.

Штраф – вид стягнення, що має майновий характер і полягає у стягненні з правопорушника (добровільно або примусово) певної грошової суми – в межах, передбачених відповідною санкцією норми.

Оплатне вилучення предмета, що став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає у примусовому вилученні предмета з подальшими реалізацією та поверненням суми колишньому власникові з утриманням суми, що була пов’язана із затратами по реалізації вилученого предмета (наприклад, вилучення мисливської рушниці та боєкомплекту до неї).

Конфіскація предмета, що став безпосереднім засобом скоєння чи об’єктом адміністративного правопорушення, полягає у примусовій безоплатній передачі цього предмета на користь держави. Конфіскації підлягає тільки той предмет, що перебуває в особистій власності правопорушника, якщо інше не передбачене законодавством. Наприклад предмети контрабанди підлягають конфіскації незалежно від того, кому вони належать.

Позбавлення спеціального права застосовується на термін до трьох років. У цьому виді стягнення є деякі винятки. Зокрема позбавлення права на полювання не може бути застосоване до особи, якщо для неї таке полювання є основним джерелом існування.

Громадські роботи полягають у виконанні особою у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно - корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Цей вид стягнення призначається тільки за рішенням суду судді) на строк від 20 до 60 годин і відбувається не більш як 4 години на день. Громадські роботи не призначаються інвалідам І або ІІ груп, вагітним жінкам, жінкам, старше 55 років та чоловікам, старше 60 років.

Виправні роботи призначаються за рішенням суду на строк до двох місяців і відбуваються особою за її постійним місцем роботи, а з її заробітку на протязі цього строку здійснюються відрахування у розмірі до 20% в дохід держави.

Адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі адміністративні правопорушення на строк до 15 діб і накладається виключно судами (суддями). Адміністративний арешт не може бути застосований до вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 12 років, а також до осіб, які не досягли 18-річного віку, та інвалідів І і ІІ груп.

Оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись не тільки як основні, а й як додаткові адміністративні стягнення, а всі інші – лише як основні. За одне адміністративне правопорушення може бути накладено лише одне основне стягнення.

Законодавством України може бути передбачено адміністративне висилання за межі держави іноземних громадян та осіб без громадянства за вчинки, що грубо порушують громадський порядок.

За вчинення адміністративних правопорушень, до неповнолітніх у віці від 16 до 18 років замість адміністративних стягнень можуть бути застосовані наступні заходи впливу: 1) зобов’язання публічно чи в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; 2) застереження; 3) догана чи сувора догана; 4) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміщують, або під нагляд педагогічного чи трудового колективу за їх згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання.

Blog

Відомості Верховної Ради урср. 1984. додаток до №51. Ст. 1122 (Бібліотека офіційних видань). Про державну службу: закон

Содержание