Geum.ru

Одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы
2.3. Здійснення адвокатом захисту на стадії судового розгляду
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

2.3. Здійснення адвокатом захисту на стадії судового розгляду

кримінальної справи


У статті 62 Конституції записано, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Відповідно до ч. 2 ст. 15 КПК ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону. В цих нормах можна знайти концентровану відповідь про вирішальне значення стадії судового розгляду кримінальної справи у здійсненні адвокатом-захисником захисту обвинуваченого у кримінальному процесі України. Здійснення адвокатом захисту на стадії судового розгляду кримінальної справи можна розглядати і як участь адвоката-захисника у забезпеченні права обвинуваченого на доступ до правосуддя. З цього питання В.П. Шибіко робить переконливий висновок, що доступ до правосуддя у кримінальному процесі означає певний процесуальний режим (у вигляді визначених у кримінально-процесуальному законі певних вимог, заборон і дозволів) як систему відповідних процесуальних засобів, який дає можливість учасникам процесу знати про свої права на активну участь у справі, використовувати ці права для справедливого її вирішення. У цьому режимі істотна роль належить участі у справі захисника обвинуваченого [233, с. 41]. Дослідженню проблем здійснення адвокатом-захисником захисту на цій стадії процесу присвячено багато праць вітчизняних учених [41, с. 200 240; 130, с. 1 39; 233, с. 41 46], особливо після реалізації в 2001 р. "малої судової реформи", проте незавершеність реформування судової влади, про що свідчить Концепція удосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів [75], не знімає актуальність цієї теми. У зазначеній Концепції акцент зроблено, на пристосуванні української юстиції до стандартів європейських країн. Як слушно зауважує з цього приводу С.В. Ківалов, використання Україною європейського досвіду не можна ототожнювати з його абсолютизацією, тим більше через істотні відмінності судових систем європейських країн [67, с. 12]. До цього можна додати й те, що правове оформлення діяльності адвоката-захисника на стадії судового розгляду справи має істотні відмінності в різних європейських країнах. В цьому контексті Концепція не дає відповіді на питання про які нові стандарти йдеться в сфері діяльності адвоката-захисника у кримінальному судочинстві.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

На нашу думку, не можна погодитись зі М.Б. Смоленським, А.С. Мамикіним, коли вони на стадії підготовки до судового процесу виокремлюють як окрему складову такої підготовки формування позиції у справі. Побудова (формування) позиції – це є результат вивчення матеріалів, бесіди з підзахисним, вирішення питання про визнання вини, а не окрема ланка підготовки до процесу. Зокрема такої самої думки дотримуються Я.П. Зейкан, О.Ю. Львова та ін. [57, с. 38; 55, с. 37]. Ю.Ф. Лубшев, характеризуючи підготовку адвоката до судового процесу, також не виокремлює як окрему стадію формування в адвоката позиції у справі [88, с. 714–727].

За радянських часів були спроби теоретичного обґрунтування існуючої практики обрання захисником самостійної позиції в справі без урахування думки підзахисного і його ставлення до пред’явленого обвинувачення. Скажімо, Д.П. Фіолевський обґрунтовував висновок, що захисник у кримінальному процесі є самостійною фігурою, оскільки, діючи в інтересах обвинуваченого, він не залежить від нього у вибору шляхів і способів захисту [222, с. 74]. В останнє десятиріччя на цю тему було опубліковано багато критичних праць відомих науковців і адвокатів-практиків. Серед них слід виділити роботи Т.В. Варфоломеєвої та Ю.Ф. Лубшева, які характеризуються переконливою аргументацією.

Т.В. Варфоломеєва зазначає, що єдино правильним є судження, відповідно до якого захисник зобов’язаний оспорювати обвинувачення у випадку невизнання обвинуваченим вини і не може зайняти позицію, відмінну від висунутої його підзахисним. Саме так зараз розвивається практика [25, с. 89].

Обрання адвокатом-захисником певної позиції на початку розгляду справи в судовому процесі продиктовано необхідністю вирішення питання про обсяг доказів, що підлягають дослідженню, та порядок їх дослідження; про виключення певних доказів з доказової бази обвинувачення тощо. Це в свою чергу обумовлює невідкладність роботи із заявлення адвокатом-захисником відповідних клопотань. Вибір моменту заявлення вмотивованого клопотання впливає на подальший перебіг судового слідства. Деякі вчені вважають, що будь-яке клопотання має бути заявлено в межах тієї стадії процесу, на якій з’явилися об’єктивні підстави й умови для клопотання [41, с. 194]. З цього погляду клопотання про виключення дефектних джерел доказів із доказової бази обвинувачення, а отже і з судового розгляду, потрібно заявляти під час підготовчої частини судового засідання, не зважаючи на те, що в ч. 1 ст. 296 КПК ідеться лише про клопотання щодо виклику свідків, експертів, про витребування і приєднання до справи нових доказів. Відповідно до ч. 2 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. На нашу думку, в цій частині чинний КПК не може суперечити таким положенням Конституції України.

Із вказаних положень Конституції випливає обов’язок суду розглянути питання про визнання допустимості доказів для здійснення правосуддя. Тому при оцінці доказів, суд може визнавати їх одержаними із порушенням закону та виключати їх із розгляду справи. У Постанові Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" (ч. 2 п. 19) наголошується, що згідно зі ст. 62 Конституції обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а також на доказах, одержаних незаконним шляхом. Докази повинні визнаватися такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання і закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

На стадії судового розгляду можливість доказування дезавуюється існуючим інститутом додаткового розслідування, вважають деякі автори [225, с. 11–17]. Для позбавлення цих вад вони пропонують реорганізувати кримінальне судочинство таким чином, щоб рівність, змагальність та диспозитивність реалізовувались би шляхом почергового безпосереднього подання отриманих сторонами доказів суду. При цьому право на першочергове подання доказів повинно надаватись обвинуваченню як ініціатору кримінальної справи. Докази захисту мають подаватись як противаги в другу чергу [225, с. 11–17].

На нашу думку, наявність в чинному КПК інституту додаткового розслідування все ж не перекреслює можливості доказової роботи захисника в судовому засіданні. Інша річ, що наявність цього інституту спотворює принцип змагальності, але не позбавляє права і обов’язку захисника доказувати в справі. На неприпустимість направлення справи на додаткове розслідування звертають увагу і російські дослідники, оскільки, на їх думку, органи, що здійснюють кримінальне переслідування, формують обвинувачення, повинні з самого початку розслідування дотримуватись норм кримінально-процесуального права, а не виправляти помилки, які мусять тлумачитися і оцінюватися на користь обвинуваченого [216, с. 155]. В проекті КПК 2005 р. інститут направлення справи на додаткове розслідування зі стадії судового слідства, із нарадчої кімнати не зберігся.

Адвокатська практика свідчить, що за умов плідної роботи адвоката-захисника у доказуванні обставин, що виправдовують підзахисного, направлення справи на додаткове розслідування за чинним КПК завершується її закриттям. Як приклад можна навести кримінальну справу стосовно П.М.М. та С.С.Ф., яких обвинувачували за ст. 19 ч. 5, 6, 93 п. "й" КК України 1960 р. Вироком Апеляційного суду м. Києва від 27 червня 2002 р. вони були виправдані за недоведеністю їх участі у вчиненні злочину. В цій справі було допущено дуже багато порушень кримінально-процесуального закону, в т. ч. права на захист. Зокрема встановлено, що С.С.Ф. фактично був затриманий 16 листопада 2000 р. о 23 год. і доставлений до Харківського РУГУ МВС України в м. Києві. Протокол затримання слідчий оформив лише 17 листопада 2000 р. об 11 год. 10 хв. За ці 12 годин з моменту фактичного затримання до оформлення протоколу затримання від С.С.Ф. отримано явку з повинною. Під час судового слідства встановлено, що до написання вказаної явки з повинною до С.С.Ф. з боку працівників міліції було застосовано фізичне насильство і спричинені різної ступені тілесні ушкодження, в т. ч. середньої тяжкості. З цього приводу та інших порушень кримінально-процесуального закону Апеляційний суд м. Києва при постановленні вироку виніс й окремі ухвали, в яких поставлено питання про притягнення до кримінальної відповідальності працівників міліції, які допустили зазначені порушення. На жаль, Верховний Суд України не підтримав прийняті судом рішення і своєю ухвалою від 31 жовтня 2001 р. скасував вказаний вирок та окремі ухвали, а матеріали кримінальної справи направив для проведення додаткового розслідування, де без єдиної слідчої дії постановою слідчого прокуратури Дарницького району м. Києва від 20 грудня 2002 р. на підставі ст. 213, п. 2 ст. 6 КПК України кримінальні справи стосовно П.М.М. та С.С.Ф. було закрито. В практиці Апеляційного суду м. Києва є й інші аналогічні приклади [219, с. 49].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

У літературі одностайно зазначається, що заключна частина захисної промови є обов’язковою у будь-якому разі, оскільки захистом робиться певний підсумок і стисло акцентується увага суду на ключових моментах промови і головне: якщо адвокат-захисник дійшов висновку, що в діях підсудного немає складу злочину чи подія злочину не встановлена, тоді необхідно чітко викласти прохання про винесення виправдувального вироку. В інших випадках, коли є підстави погодитись з обвинуваченням, адвокат-захисник не може допустити альтернативного прохання, бо така позиція засвідчує невпевненість захисту, перекреслює переконливість аргументів захисту. Вважаємо, що в заключній частині промови адвокат-захисник має уникати конкретного розміру покарання, оскільки це концептуально б суперечило функції адвоката-захисника в кримінальному процесі.

Відповідно до ст. 29 КПК прокурор пред’являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином. Проте в КПК процедура доказування позову не визначена, хоча крізь призму ст. 28 КПК слід розрізняти процедуру розгляду цивільного позову в порядку цивільного і кримінального судочинства. На зазначену обставину звертає увагу В.Т. Нор, який вважає, що доказування підстав позову, розміру шкоди не є обов’язком цивільного позивача, так само як спростування підстав позову не є обов’язком цивільного відповідача в кримінальному процесі [114, с. 89]. На нашу думку, якщо в кримінальному процесі одночасно вирішується питання щодо цивільного позову, адвокат-захисник повинен висловити свою думку про обґрунтованість і доведеність вимог, заявлених позивачем.


Висновки до розділу 2


1. Доцільно розмежовувати статус адвоката-захисника не на правовий і фактичний, а на загальноправовий і кримінально-процесуальний, оскільки правова допомога адвоката в кримінальному процесі не обмежується його процесуальним статусом у справі. До вступу в справу як захисник адвокат, як правило, надає попередню правову допомогу особам, які вважають, що відносно них у правоохоронних органів є підозри у вчиненні злочину. Надання адвокатом правової допомоги такій особі у період провадження дізнання та на стадії досудового слідства є прикладом реалізації професійних прав адвоката, встановлених ст. 6 Закону України "Про адвокатуру". В цьому випадку мову потрібно вести не про адвоката-захисника в кримінальному процесі, а про адвоката, що надає правову допомогу особі в кримінальному процесі.

2. Представництво підозрюваних, обвинувачених, свідків на досудовому слідстві є реальністю і відбувається під час судового контролю на етапі досудового розслідування кримінальної справи. Наявність представництва підозрюваних, обвинувачених, свідків на цьому етапі процесу не є наслідком новел у КПК, а випливає з правової позиції Конституційного Суду України. Оскарження адвокатом в інтересах клієнта процесуальних дій у період досудового розслідування не можна розглядати поза межами кримінального процесу, незважаючи на ту обставину, що КПК не визнає адвоката-представника учасником цього процесу.

3. У проекті закону України "Про адвокатуру" необхідно доповнити види адвокатської діяльності та встановити, що надання адвокатом правової допомоги у кримінальному судочинстві є окремим видом адвокатської діяльності. Одночасно проект КПК у частині визначення статусу суб’єктів кримінального процесу необхідно доповнити нормою, яка б визнавала адвоката суб’єктом кримінального процесу для надання правової допомоги особі, що не є суб’єктом захисту відповідно до ч.1 ст.48 цього кодексу, але відносно якої здійснюються окремі заходи процесуального примусу або ця особа викликана органом дізнання, слідчим, прокурором або судом як свідок та наділяла його правом безперешкодної участі на всіх стадіях кримінального процесу в процесуальних діях, що здійснюються стосовно його клієнта.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

14. Пропонується доповнити ч. 1 ст. 45 КПК України пунктом такого змісту: "Якщо суд вважає, що в стадії судового розгляду відповідно до ст. 299 КПК України не будуть досліджуватися докази". Зазначене доповнення про обов’язкову участь адвоката-захисника стане важливою гарантією дотримання процесуальних прав підсудних у судовому розгляді, під час якого не досліджуються докази стосовно тих обставин та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються, зокрема, правильного розуміння підсудними змісту фактичних обставин справи, гарантією добровільності та істинності їхньої позиції та розуміння, що вони будуть позбавлені права оспорювати фактичні обставини справи та розмір цивільного позову у апеляційному порядку.

ВИСНОВКИ


Результатами дисертаційного дослідження за темою "Забезпечення адвокатурою конституційного права обвинуваченого на захист у кримінальному процесі України" в контексті практики застосування Кримінально-процесуального кодексу України, Закону України "Про адвокатуру", на підставі аналізу окремих норм проекту Кримінально-процесуального кодексу України 2005 р., проектів законів України "Про адвокатуру" та аналізу Указу Президента України від 20 січня 2006 р. № 39/2006 "Про план заходів із виконання обов’язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи", Концепції удосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, Концепції формування системи безоплатної правової допомоги в Україні дають змогу зробити основні теоретичні висновки і внести певні практичні рекомендації стосовно вдосконалення правового регулювання відносин у сфері забезпечення адвокатурою права на захист у кримінальному процесі. Висновки та рекомендації дозволяють визначити деякі вади нормативного регулювання організації і діяльності адвокатури в Україні, правових гарантій адвокатської діяльності при реалізації права обвинуваченого на захист та шляхи їх подолання, що сприятиме забезпеченню реалізації на практиці конституційної вимоги щодо своєчасного та якісного отримання обвинуваченим захисту та правової допомоги адвоката-захисника.

До теоретичних висновків даного дослідження належать:

1. Відповідно до визнаних у теорії права положень адвокатуру як певне соціально-правове явище правомірно розглядати як складову "правової системи" українського суспільства, а не держави. При цьому адвокатура (адвокати) виконує динамічну функцію в цій системі (застосування права, юридична практика). Тому визначення у проекті закону України "Про адвокатуру" поняття адвокатури як "інституту правової системи" необхідно доповнити та визначити як "інститут правової системи українського суспільства". З погляду інституційного елемента правової системи, категорія "адвокатура" як інститут системи може бути застосована за умов, що адвокатура України є організацією всіх адвокатів України. В іншому разі тільки адвокати України є частиною правової системи українського суспільства.