Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти

Вид материала

Документы

Содержание 2.3. Державне регулювання інформаційних процесів

Подобный материал:

• Державна інформаційна політика. Основні напрями, 214.08kb.
• Захист інформації та інформаційна безпека, 1784.36kb.
• З м І с т вступ, 747.21kb.
• 1. Назва модуля, 29.89kb.
• Національна академія державної податкової служби україни, 946.61kb.
• Програми курсів Основи програмування Державна інформаційна політика Комп’ютерний тренінг, 41.79kb.
• Наталя Кузнєцова, 71.98kb.
• “Соціально-виховні та психологічні аспекти діяльності пенітенціарного персоналу, 2100.81kb.
• Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах півдня, 6266.71kb.
• Загальні відомості про дошкільну освіту, 53.73kb.

2.3. Державне регулювання інформаційних процесів

Проблеми формування інформаційного суспільства в Україні, по суті, мають багато загального з аналогічними процесами в інших країнах, що пояснюється швидким поширенням новітніх інформаційних телекомунікаційних технологій, глобалізацією світових інформаційно-технологічних ринків. Розходження ж пов'язано з географічним становищем країни, недостатньо розвиненою інформаційною інфраструктурою, загальним перехідним станом економіки. Водночас можна констатувати, що за останні роки досягнутий суттєвий прогрес у розвитку телекомунікацій, інформатизації державних і комерційних організацій, інформаційного законодавства. Цей прогрес дозволяє говорити про своєчасність переходу від політики, що спрямована на розвиток окремих галузей інформаційної індустрії — зв'язку, комп'ютерного, інформаційного, аудіовізуального ринків, до формування загальної стратегії входження до інформаційного суспільства, в якій на перший план виходять соціальні потреби, особистість.

Відповідно до світового досвіду телефонізація в країні вважається в основному закінченою, якщо телефонна щільність досягає 40 апаратів на 100 жителів. Для цього кількість абонентів в Україні треба значно збільшити — за рівнем оснащення телефонним зв'язком Україна відстає від розвинутих країн у 2-3 рази, а за такими видами електрозв'язку, як передача даних, телерадіомовлення тощо, відставання ще більше. Реально такі завдання, як вважають експерти, можуть бути вирішені протягом 10 років. В Україні в 1998р. на одну тисячу жителів припадало лише 6 комп'ютерів, у США — 300 комп'ютерів [93]. Варто зауважити, що основна маса комп'ютерів в Україні зосереджена в установах. Проте, темпи ввозу і власного збирання комп'ютерів дозволяють стверджувати, що приблизно в цей же період (10 років) проблеми комп'ютеризації і інформатизації з боку технічної озброєності будуть в основному вирішені. Тому можна стверджувати, що в цей період будуть закладатися технологічні підстави інформаційного суспільства в Україні. Вважається, що державі на цьому етапі необхідно зберегти важелі впливу на ситуацію, подбати про координацію дій різноманітних суб'єктів суспільства, що зацікавлені у розвитку інформаційного сектору економіки в країні.

Специфіка інформаційних і телекомунікаційних технологій полягає в тому, що їх впровадження й експлуатація є дохідним, хоча і ризикованим бізнесом. Держава не може, та й не повинна ставити завдання вкладення власних інвестицій в інформаційний сектор. Її головна роль, як показує світова практика, — створити необхідні умови для розвитку в цій сфері приватних ініціатив, у тому числі з притягненням іноземних і міжнаціональних компаній.

В сучасний період через різноманітні причини під час обговорення проблем розвитку інформаційної сфери суспільства домінує позиція силових відомств, що роблять головний акцент на питаннях інформаційної безпеки. Признаючи їх важливість, особливо через появу “інформаційної зброї”, варто звернути увагу на те, що інформаційна безпека — це лише частина загальної стратегії. Головне завдання сьогодні — створити таке поєднання державного регулювання і ринкових механізмів, що призвело б до зростання інформаційного сектору економіки. Надмірний упор на інформаційну безпеку може навпаки загальмувати цей процес. У цьому зв'язку на перший план постає така, здавалася б, чисто технічна проблема, як використання методів шифрування інформації. Від їх поширення багато в чому залежить інтенсивність впровадження систем електронної торгівлі, реалізація права особистості на таємницю листування, особистого життя. Існуючий режим регулювання вводить державну монополію на ліцензування і ввіз в країну шифрувальних пристроїв. Ця традиційна монополія сьогодні в багатьох країнах входить в об'єктивну суперечність з інтересами комерційних структур і громадян, які хочуть мати повну гарантію дотримання таємниці своїх ділових, особистих трансакцій. У результаті багато країн прагнуть побудувати більш гнучку політику в цьому важливому питанні, дотримуючи баланс інтересів спецслужб, що покликані боротися з терористами і високотехнологічними злочинами, і членів суспільства, що володіють правами на комерційну таємницю і недоторканність особистого життя.

Тобто наступив період переосмислення діяльності органів, що забезпечують розвиток інформаційної сфери в Україні. Якщо раніше перед ними ставилося як головне завдання — забезпечення зв'язком, комп'ютерами, інформацією державних органів, то тепер головний упор необхідно перенести на формування національної інформаційної інфраструктури, ресурсів, якими державні органи користувалися б нарівні з іншими суб'єктами суспільства. Вважаємо за необхідне створити радний орган, типу Ради інформаційного суспільства, який би об'єднав вчених, чиновників, представників інформаційно-технологічного бізнесу, готував би рекомендації, проводив дослідження з метою визначення форм і методів державного впливу на розвиток комп'ютерної грамотності, розкриття державних інформаційних ресурсів, вихід державних органів у Internet, розробки змін у законодавчій базі (закони про засоби масової інформації, інформатизацію, про участь у міжнародному інформаційному бізнесі, про авторське право і т.ін.). За традицією таку Раду доцільно заснувати під патронажем Президента України, тоді вона зможе виконувати координуючу роль у процесі формування політики щодо створення основ інформаційного суспільства, погоджувати її з діями в цій галузі міжнародного співсуспільства.

В українському інформаційному законодавстві, що складає юридичну основу інформаційної політики, є великі прогалини. Так, не врегульовано на законодавчому рівні право на інформацію, охорону персональних даних, діяльність телевізійних компаній. На порядку денному стоїть врегулювання процесу концентрації власності вітчизняних засобів масової інформації, що вже почався, виникнення великих інформаційних компаній, що володіють газетами, журналами, телеканалами, інформаційними агентствами. Велика залежність інформаційної інфраструктури суспільства від фінансових груп потенційно також небезпечна для суспільства, як і диктат держави. На жаль, не вироблено документів, які б регламентували порядок формування і підтримки відомчих інформаційних ресурсів, доступ до них громадян. Не встановлено також правила придбання й експлуатації інформаційних і телекомунікаційних технологій у державних установах, що призводить до безконтрольної і практично безвідповідальної витрати значних сум, комп'ютерні та інформаційні системи не дають очікуваного внеску в підвищення ефективності діяльності державних органів.

Необхідно визначитися, якими є місце і роль України в міжнародних програмах, типу Глобальної інформаційної інфраструктури, у діяльності Європейської комісії, що спрямована на формування інформаційного суспільства в Європі.

Дуже актуальною постає проблема розробки нормативних документів, які б регламентували продаж інформаційних ресурсів, що створюються державними органами. В тім, що інформація, яка має комерційну цінність, надходить до зацікавлених осіб, не викликає ніяких сумнівів. Проте, це відбувається невпорядковано, бюджет від цих операцій не поповнюється. Якщо буде встановлено розумний порядок продажу ресурсів (звичайно, тієї їх частини, що не складає державної або службової таємниці), то це буде стимулювати і процес їх створення. В перспективі функціонування найбільш прибуткових інформаційних ресурсів повинно відповідно до світового досвіду переходити на комерційну основу. Ресурси, що не підлягають роздержавленню, типу статистичної інформації, повинні бути чітко перераховані.

На порядку денному постає питання про необхідність створення органу в складі виконавчої влади, який займався б інформаційно-телекомунікаційним забезпеченням органів державної влади, визначав би політику стосовно державних інформаційних ресурсів. Існуюча практика показала, що кошти на внутрішньовідомчу інформатизацію витрачаються з бюджетів зацікавлених відомств, але при цьому практично відсутня система проведення фінансової і технічної експертизи проектів. Оскільки закупається в основному іноземна обчислювальна техніка й устаткування і, головним чином за кредитними лініями, не викликає сумніву необхідність гласного контролю держави в особі спеціального органу. Потребує регулювання й проблема інформаційного обміну між центральними і місцевими органами влади.

Правова інформатизація в Україні має вже деяку історію. З приводу створення еталонної державної системи правових актів прийнято деякі нормативні документи. Проте, практика показує, що з завданням правової інформатизації краще справляються комерційні фірми. Їх виникло досить багато, з'явилися очевидні лідери, що володіють актами не тільки центральних органів влади, але і обласних адміністрацій. Сьогодні вже існують деякі внутрішні розбіжності з приводу правових класифікаторів, і дійсно серйозне питання, кого вважати авторизованим державою “постачальником” офіційної правової інформації. Це питання може вирішити тільки сама держава шляхом проведення відкритого конкурсу, який повинен відобразити дійсно найкращі за повнотою, достовірністю, зручністю та іншими показниками системи. При цьому, конкурс повинен проводитися з певною періодичністю. Напевне, державі вигідніше і доцільніше не займатися власною правовою інформатизацією, що відповідає і світовому досвіду розвитку аналогічних систем.

Ще одна проблема, яка потребує державного втручання, — це “присутність” органів державної влади в Internet. Існуючі документи, що регламентують цю діяльність, мають чисто технічний характер, вирішують питання організації, фінансування та безпеки. Проте, не існує документів, які б зобов'язували міністерства та відомства, представницьку владу “виставляти” деякий набір інформації у відкритий доступ в Internet, організовувати обговорення проблем щодо використання Internet для врахування думок і побажань населення. В українському законодавстві на сьогодні відсутній закон, який би регулював участь нашої держави в міжнародному інформаційному бізнесі, тому, не регламентуються дії під час роботи в Internet. Такий закон необхідний, зокрема, він повинен визначати процедури ввозу і вивозу інформації (причому, відзначивши також інформацію, яка доступна в електронному вигляді в мережах). При цьому варто врахувати, що до діяльності онлайнових компаній процедура ввозу і вивозу інформації не має відношення, оскільки копіювання інформації не є її ввозом або вивозом. Необхідно продумати питання щодо сертифікації ввезених інформаційних продуктів і послуг, хоча реально по мережах будуть одержувати копії документів, “ввозитись” нічого не буде. Слід проаналізувати ситуацію, яка пов'язана з ліцензуванням діяльності щодо міжнародного інформаційного обміну у випадку вивозу і ввозу державних інформаційних ресурсів. Проте, оскільки вивіз і копіювання — це різні поняття, то фактично діяльність постачальників доступу в Internet ліцензії не потребує. Безумовно, це далеко не повний перелік питань, що потребують правового врегулювання. Більш докладніше розглянемо цей аспект у підрозділі, що пов'язаний з розробкою і реалізацією державної інформаційної політики.

За допомогою Internet держава може здійснювати інформування громадян, істотно просунувши формування інформаційного суспільства в Україні. Проте, повному розкриттю інформаційних ресурсів держави для загального користування (в тому числі і за умовами оплати) заважає декілька чинників. До психологічного можна віднести небажання і нерозуміння технологій, витратний метод фінансування та створення інформаційних систем в органах державної влади. У разі використання такого методу немає ніякої залежності між обсягами витрат на інформаційні і комунікаційні технології та ефективністю роботи державних органів, скороченням чисельності, більш високою відкритістю, прозорістю держави для громадян і т.ін. Не розроблено також систему критеріїв щодо оцінки діяльності інформаційних систем з точки зору головної діяльності державного органу.

Доти, поки не будуть нормативно визначені умови надання державних інформаційних ресурсів через Internet, питання визначення їх вартості, зобов'язання державних органів щодо інформування громадян, становлення інформаційної економіки і демократії в країні буде стримуватися. Мова не йде про те, щоб установити державне регулювання діяльності в Internet, оскільки досвід більш розвинутих країн свідчить про згубність надмірного втручання держави в ці процеси. Проте, розвиток електронного бізнесу неминуче змусить вирішувати питання щодо охорони інтелектуальної власності, захисту моральності, оподатковування і т.ін. Напевне, назріла необхідність і у відповідному державному органі, який у тісному співробітництві з комерсантами зміг би збудувати таку політику розвитку українського Internet, яка дозволила б повною мірою використовувати всі його переваги.

Аналіз процесу становлення інформаційних суспільств у розвинутих країнах, що був викладений раніше, дозволяє виділити такі принципи формування аналогічної стратегії в Україні.

1. Інформаційну і телекомунікаційну інфраструктуру повинен створювати приватний сектор через високі фінансові ризики ведення високотехнологічного бізнесу. Державі в цьому плані варто створювати необхідні умови для його розвитку шляхом надання національно значущих інформаційних систем після їх здачі в експлуатацію на пільгових умовах для відшкодування вкладених інвестицій.
   
2. Необхідно визначити роль інформаційних телекомунікаційних технологій у програмах щодо вдосконалювання державного будівництва. Загальне підвищення ефективності і дієвості органів державної влади варто будувати на основі широкого використання новітніх IТТ.
   
3. Держава, як держатель великих масивів інформації, що зібрана на кошти платників податків, потребує чітко сформульованої політики щодо умов їх надання як діловим колам, так і населенню. У Законі України “Про державну таємницю”[95] вміщено відомості, що не підлягають розголошенню, але у відомствах найчастіше інформація закривається повільно, рішеннями керівництва, що об'єктивно заважає як інформаційній прозорості, так і підвищенню рівня контролю за державними органами з боку громадськості.
   
4. Необхідно встановити контроль за створенням інформаційних систем у державних органах, а також розробити механізм проведення фінансової, соціально-економічної і технологічної експертизи запропонованих проектів. Здійснення правильної політики держави в цьому питанні дозволить виступити їй каталізатором загального інформаційного розвитку, прикладом для наслідування обласним адміністраціям.
   
5. Політику щодо освіти та бібліотек слід переглянути з урахуванням вимог сучасного інформаційного стану. Необхідно поширювати дистанційне навчання і використання “віртуальних” бібліотек та музеїв як найбільш оптимальне впровадження IТТ у сучасних умовах. З приводу цього слід розробити спеціальну програму щодо цифровізації культурного надбання, створення електронних енциклопедій. Реалізація цих проектів також повинна проходити на комерційній основі, але оскільки музеї є державною власністю, важлива координація такої роботи з боку самої держави.
   
6. Необхідно співробітництво з міжнародними організаціями, насамперед з Радою Європи, під час розробки стратегії переходу до інформаційного суспільства. Досвід роботи, що надбаний у ЄС щодо лібералізації телекомунікаційного ринку, формування ринків аудіовізуальної і ділової інформації багато в чому можна запозичати, що і роблять країни Східної Європи.
   
7. Регулювання електронної торгівлі не повинно суперечити світовій практиці, оскільки несумісність правових режимів функціонування електронного бізнесу призведе до ізоляції українських підприємців, позбавить їх доступу до світових ринків через глобальні телекомунікації.
   
8. Особливу увагу варто приділити започаткованому процесу концентрації власності на засоби масової інформації і зв'язку, проникненню в цю галузь великого вітчизняного і закордонного капіталу. Це багато в чому неминучий і позитивний процес, без якого неможливі серйозні інвестиції. Проте, з урахуванням того, що загальнонаціональний інформаційний ринок тільки формується, не можна припустити встановлення чергової монополії.
   
9. Слід визначити правові та організаційні механізми реалізації конституційних прав громадян на доступ до інформації та охорони персональних даних. Зарубіжна практика свідчить, що без створення незалежних органів, які контролюють виконання відповідних законів, реального прориву в цій галузі не відбудеться.
   
10. Важливим уявляється вдосконалювання нормативної бази, що встановлює баланс інтересів держави й особистості, бізнесу при здійсненні політики щодо систем шифрування.
    
11. У рамках загальної стратегії переходу до інформаційного суспільства вважається за необхідне приділити більш уваги побудові державної політики щодо розвитку української частини Internet.