Geum.ru

Проаналізувати розвиток політології як науки про політику

Вид материалаДокументы

Содержание


Стиль конкуренції
Пропорційно-мажоритарна з 450 округами
Подобный материал:
1   2   3   4   5
70. Охарактеризувати стилі поведінки у конфліктних ситуаціях.

Стиль поведінки в конкретному конфлікті визначається тою мірою, якою людина хоче задовільнити власні інтереси (діючи пасивно чи активно) та інтереси іншої сторони (діючи сумісно чи індивідуально). Коротко описані кожен із згадуваних стилів:

1. Стиль конкуренції. Людина, що використовує стиль конкуренції, досить активна і в переважній більшості йде до вирішення конфлікту своїм власним шляхом. Вона не дуже зацікавлена у співробітництві з іншими людьми, зате здатна на вольові рішення 2.Стиль ухилення.Другий з п’яти основних підходів до вирішення конфліктної ситуації реалізується тоді, коли людина не відстоює свої права, не співпрацює ні з ким для знаходження рішення проблеми чи просто ухиляється від вирішення конфлікту. 3.Стиль пристосування.Він означає те, що людина діє сумісно з іншою, не намагаючись відстоювати власні інтереси. Людина діє у такому стилі, коли “жертвує” своїми інтерсами на користь іншої людини, поступаючись їй чи її жаліючи. 4.Стиль співробітництва. Використовуючи цей стиль, людина бере активну участь у вирішенні конфлікту та відстоює свої інтереси, але при цьому намагається спіпрацювати з іншою людиною. Цей стиль потребує більш довгої роботи в порівнянні з іншими підходами до конфлікту, оскільки людина з початку “викладає на стіл” потреби та інтереси обох сторін, а потім обговорює їх. 5.Стиль компромісу. Людина дещо поступається своїми інтересами, щоб задовільнити їх частково, і інша сторона робить те саме. Іншими словами, людина погоджується на часткове задоволення свого бажання і часткове виконанню бажання іншої людини. Компроміс досягається на більш поверхневому рівні в порівнянні з співробитництвом.

71. Дати характеристику шляхам і способам розв’язання політичних конфліктів.

Реалістичний підхід називають іще методом торгу, або при­мусово переговірним. Суть конфлікту за такого підходу роз­глядається як вроджене прагнення людини до панування. Ос­кільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир'я, що довготрива­лої стабільності він не приносить, бо відбувається не вирішен­ня, а тимчасове врегулювання проблеми. Даний підхід є акту­альним з огляду на суперечливі колізії становлення нових еко­номічних відносин в Україні.

Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сто­рони, незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовід­носини, прийнятні для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного. За основу береться визнання того, що на даний момент усі сторони зазнають небажаних втрат, але зреш­тою всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без яв­ного чи прихованого примусу, що забезпечує «самопідтримку» досягнутої ситуації. Існує чимало теоретичних рекомендацій щодо застосування даного підходу, зокрема А. Філлі та П. Шарана. Багато вітчизняних політиків кінця 80-х — початку 90-х рр. вважали такий спосіб, як компроміс, найкращим для розв'язання конфліктів.Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, за­буваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові вза­ємоприйнятні. У процесі реалізації цього способу важливо зро­зуміти: оскільки вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов'язково знайдеться вибір неконфліктного характеру.Останнім часом дослідники особливу увагу звертають на аналіз малозивченої проблеми вибору поведінки в конфліктній ситуації. Вирізняють такі типи поведінки: пряме протиборство чи конкуренція; ухилення; пристосовництво; уступки; співро­бітництво. Важливу роль в ефективному врегулюванні кон­флікту відіграє також вивчення принципів і стадій управління конфліктним процесом. Серед стадій називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація. Можна запропонувати дещо іншу стадійність управління конфліктним процесом. Першою дією з управління конфліктом слід вважа­ти його інституціоналізацію - встановлення чіткої процедури врегулювання цього конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток у рішеннях державних ор­ганів і в нормативних актах. У такий спосіб ліквідується роз­рив між владними структурами й наукою. В даному разі мова повинна йти про конфліктний моніторинг, тобто про інфра­структуру дослідницьких центрів, лабораторій, громадських служб, процедур відстеження й нейтралізації вибухонебезпеч­них ситуацій.

72. Визначити основні шляхи, засоби досягнення національної та соціальної згоди у сучасному українському суспільстві.

73. Здійснити порівняльний аналіз основних виборчих систем.

На сьогодні вже не викликає серйозних заперечень необхідність зміни в Україні існуючої виборчої системи на систему, яка б скористалася позитивними якостями відкритих партійних списків, що існують ще з 2006-го року, і яка б нарешті дала змогу українським виборцям отримати реальну, а не декларативну можливість впливати на формування складу Верховної Ради.

Власне тепер суперечки точаться не з приводу необхідності змін, а з приводу того, яка ж система на сучасному етапі розвитку громадянського суспільства є найоптимальнішою. В якості можливих для використання в Україні виборчих систем пропонуємо розглянути та порівняти варіанти як тих виборчих систем, що діють зараз, так і принципово нових:Пропорційна система голосування (чинна). Нинішня система голосування, за якої виборець голосує за партійний список, але не має можливості впливати ні на його формування, ні на остаточне місце, яке в результаті виборів посядуть кандидати з цього списку.

Пропорційно-мажоритарна з 450 округами. Змішана мажоритарна система голосування, за якої виборець має можливість обирати між єдиним кандидатом від кожної з партій, які беруть участь у виборах на даному окрузі, та безпартійними самовисуванцями.Мажоритарна з 450 округами. Чисто мажоритарна система голосування, яка триває у 450 округах серед безпартійних кандидатів. Партії за такої системи не беруть участі у виборах. Пропорційно-рейтингова з 1 загальнонаціональним округом (ПРС-1). Система голосування, за якої виборець замість хрестика проти обраної їм партії, вписує номер кандидата з відкритого списку цієї партії. Після остаточного дворівневого оброблення бюлетенів ЦВК оголошує не лише просту кількість депутатів для кожної з партій, які подолали прохідний бар'єр, але й розставляє кандидатів згідно з кількістю набраних ними голосів, формуючи таким чином підсумковий пропорційно-рейтинговий партійний список. За такої системи у виборах не беруть участі безпартійні самовисуванці. Пропорційно-рейтингова змішана з 1 загальнонаціональним округом (ПРСЗ-1). При голосуванні за цієї системи виборець має можливість вписати або тризначний номер кандидата з відкритого списку обраної ним партії, або п'ятизначний номер безпартійного самовисуванця, які конкурують між собою на єдиному загальнонаціональному окрузі. Отже, в цій системі можлива участь як партій з відкритими списками, так і мажоритарних самовисуванців на рівні єдиного загальнонаціонального округу.Пропорційно-рейтингова змішана з 450 округами (ПРСЗ-450). При застосуванні цієї системи країна розбивається на 450 округів, в яких у виборчих перегонах змагаються як партії, так і самовисуванці. Виборці вписують у бюлетень або тризначний номер з відкритого партійного списку, або тризначний номер безпартійного самовисуванця.

74. Охарактеризувати виборчу систему України.

Термін виборча система в науці конституційного права використовується в двох значеннях — широкому і вузькому.

У широкому значенні під виборчою системою розуміють систему суспільних відносин, які складаються в зв’язку з виборами органів публічної влади та визначають порядок їх формування. Ці відносини регулюються конституційно-правовими нормами, які в сукупності утворюють конституційно-правовий інститут виборчого права. Виборча система у вузькому значенні — це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами в залежності від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. При цьому виділяють три основних види виборчих систем, які відрізняються порядком встановлення результатів голосування: Мажоритарна виборча система — це голосування за кандидата по виборчому округу і визнання його обраним на основі одержаної ним більшості голосів виборців. За цією системою відбуваються парламентські вибори у 76 країнах світу (Велика Британія, Франція, США, країни Латинської Америки, Африки, Тихоокеанського басейну). Ця система є традиційною і найбільш прийнятною для країн з так званою двопартійною системою, тобто за наявності двох сильних політичних партій. Існують мажоритарні системи абсолютної та відносної більшості. За першою перемогу на виборах здобуває кандидат, який набрав 50% голосів плюс один голос. Під час виборів за мажоритарною системою відносної більшості членом парламенту стає депутат, який одержує більше голосів, ніж уся його суперники, навіть якщо це менше 50% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. Пропорційна виборча система — це голосування за списки кандидатів від політичних партій або інших політичних сил і розподіл місць у парламенті (депутатських мандатів) пропорційно до кількості голосів, відданих за списки. Нині вибори за пропорційною системою відбуваються у 48 країнах світу, в тому числі у 24 європейських (Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Бельгія). Ця виборча система застосовується, як правило, в тих країнах, де є кілька впливових партій, але жодна з них історично не має стабільної більшості в парламенті. Існує кілька різновидів застосування пропорційної виборчої системи: голосування за звичайний список кандидатів і жорсткий список (звичайний список кандидатів — це розташування прізвищ кандидатів у списку в алфавітному порядку; жорсткий — це розташування прізвищ кандидатів у списку в пріоритетному порядку). Змішана виборча система є комбінацією, поєднанням мажоритарної і пропорційної виборчих систем. В Європі змішана виборча система застосовується в Німеччині, Італії, Угорщині, Польщі, а в останні роки — у Литві, Грузії, Росії. Змішані виборчі системи застосовуються в тих країнах, де йде пошук і становлення виборчих систем або існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду. Найпростішим варіантом змішування є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша — за пропорційним принципом (Німеччина, Литва, Грузія, Словенія). Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування: одна палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а інша — за пропорційною. Ці різновиди виборчих систем застосовуються в Австралії, Італії, Польщі.

75. Розкрити поняття міжнародних відносин.

Міжнародні відносини - це система реальних зв'язків між державами, які виступають як результат їх дій, як свого роду середовище, простір, у якому існує світова політика.У сферу міжнародних відносин входять військово-політичні, економічні, екологічні, гуманітарні та інші проблеми світового співтовариства. Авторство у винаході терміна "міжнародні відносини" належить англійському мислителю Джеремі Бентаму (1748-1832), що розумів під ним стосунки між державами. Після другої світової війни були сформовані дві концепції або два підходи до розуміння змісту і направленості міжнародних відносин.

Перший одержав назву "традиціоналістського" і найбільш повне втілення знайшов у працях американського політолога Ганса Дж. Моргентау (наприклад, "Політика націй"). Учений визначав міжнародні відносини як "політичні взаємини між націями", в основі яких лежить боротьба за владу -- єдиний "національний інтерес" для всіх учасників або акторів міжнародного життя. Це, на його думку, зумовлюється їхньою природною схильністю до насильства й жагою влади.Прихильники другого підходу -- "модерністського" -- намагалися сформулювати більш широкі та різнобічні уявлення про сутність міжнародних відносин. Але на практиці вони часто ігнорували загальні соціальні закономірності й обмежували дослідження міжнародних відносин пошуками шляхів оперативного втручання у їх розвиток. Найчастіше "модерністи" розглядали тільки окремі компоненти міжнародного життя, наприклад процес прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізації та втілення у життя. Тому наука про міжнародні відносини фактично зводилася до визначення поведінки окремих суб'єктів цих відносин, найчастіше до вивчення політики окремих держав, хоча й не завжди. Так, представник школи біхевіоризму Д. Сінгер запропонував вивчати поведінку всіх можливих учасників міжнародних відносин -- від індивідів до глобальної спільноти -- зовсім не турбуючись про встановлення пріоритету відносно їх ролі на світовій арені. В цілому міжнародні відносини розглядалися "модерністами" насамперед як звичайна сукупність зовнішніх політик окремих держав, що робило можливим виявлення оптимальних засобів досягнення окремих національних інтересів, але недооцінювало небезпеку їхнього зіткнення.Типи міжнародних відносин виділяють найчастіше на основі двох критеріїв -- класового і загальноцивілізаційного. Згідно першого, є відносини панування і підпорядкування (феодальний і капіталістичний типи відносин), співробітництва і взаємодопомоги (стосунки між соціалістичними державами), перехідні відносини (між державами, що звільнилися від колоніальної залежності). У відповідності з другим критерієм виділяли два наступних типи міжнародних відносин -- 1) відносини на основі балансу сил і 2) стосунки на грунті балансу інтересів.Види міжнародних відносин також розглядаються за двома критеріями.

За сферами суспільного життя і, відповідно, змістом відносин виділяють економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні. науково-технічні. На основі взаємодії учасників або акторів розрізняють міждержавні та міжпартійні відносини, стосунки між різними міжнародними організаціями, транснаціональними корпораціями тощо.За двома критеріями класифікують і різні рівні міжнародних відносин. Так, у залежності від ступеня розвитку та інтенсивності кожного з видів визначають високий, низький або середній рівні, А от на основі геополітичного критерію виділяють глобальний або загальнопланетарний, регіональні (європейський, азійський і т.п.). субрегіональні (наприклад, країни Центрально-Східної Європи) рівні міжнародної взаємодії.

76. Міжнародна політика : суть, цілі, функції.

Міжнародна політика - це діяльність, взаємодія держав на міжнародній арені. Міжнародна або світова політика є активним фактором формування міжнародних відносин.

Цілі:- створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань;- активна співпраця і взаємодія з усіма суб'єктами світового політичного процесу з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед збереження цивілізації;- участь у міжнародному поділі праці та пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами й духовними цінностями;- захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема;- об'єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму;- спільна ефективна участь у розв'язанні глобальних проблем сучасного світу.

При реалізації як своїх зовнішньополітичних завдань, так і завдань міжнародної політики кожна держава здійснює низку притаманних їй функцій:1) оборонну, яка має на меті захист і збереження територіальної цілісності та суверенітету держави, прав та інтересів її громадян;2) регулятивну, що полягає у визнанні суб'єктами міжнародних відносин закріплених міжнародними правовими актами норм, принципів, традицій міжнародного спілкування;3) інформаційно-представницьку, яку здійснюють відповідні органи, що репрезентують державу на міжнародній арені;4)організаційно-посередницьку, котра полягає у втіленні в життя зовнішньо- і внутрішньополітичних концепцій, доктрин і програмних установок даної держави; 5) інтегративну, зміст якої виявляється в тому, що через міжнародні відносини забезпечується існування всього міжнародного співтовариства.

77. Визначити місце та роль України на міжнародній арені.

Україна заявила себе незалежною державою та вже 18 років проводить суверенну політику. Про те, слід зазначити, що історично Україна та Росія сприймаються спорідненими державами. Це очевидно адже ще князь Долгорукий почав завойовувати землі на Схід від Київської Русі та приносити туди культуру своєї держави. Звісно не всі землі та племена одразу приєднались до Русі, ще великий Новгород стояв досить довго поки все ж був приєднаний до держави-завойовника. Пізніше завойовані та освоєні землі почали розподіляти князі Київської Русі між своїми спадкоємцями, що пізніше призвело до чварів між нащадками і розколу на Московію та Київщину. Слід зауважити, що незважаючи на привиті традиції та звичаї завойовані племена лишили свої звички та етнологічні особливості тих країв. Московія одразу виявилась державою міцнішою за Київщину, що в майбутньому призвело до підкорення Київщини. Цікавим є факт, що в минулому завойовані території підкорили свого завойовника. Сьогодні ми можемо спостерігати, які саме проблеми постали між нашими двома державами, а саме: - високий рівень інвестицій в українську економіку з боку РФ та присутність російського бізнесу у державі змушує Україну поступатись у своїй зовнішній політиці принципам Росії; - велика кількість українських заробітчан на території РФ не бажають припинення добросусідських відносин між нашими державами, у разі інтеграції України у західноєвропейські міжнародні структури; - політична невизначеність самої України на міжнародній арені не демонструє окремого спрямування вітчизняної політики, що може створити стереотип не надійності з боку нашої держави. Історично Київська Русь мала кілька політичних векторів у міжнародній політиці проте виділяла один – Візантію. Тепер Україна має принаймні три вектори але пріоритетного немає. Україну буквально розколює поділ українського суспільства на східний та західний вектори, що буквально веде державу до розколу на дві незалежні території. З одного боку історична прихильність до РФ є виправданою, про те Україна змогла продемонструвати свою достатню зрілість. Щоб виступати незалежним суб’єктом міжнародних відносин. Домовленості на рівні міністрів закордонних справ на зустрічі Україна-Трійка ЄС у Мадриді перевести відносини Україна-ЄС на рівень асоціації, а також українська сторона отримала завдання для створення необхідних передумов направлених на вступ України до ЄС. Саме внутрішньодержавні чвари відсунули цей процес на кілька років в перед. Але суть лишається не змінною, Україна отримала визнання та підтримку з боку незалежних держав заходу. Вона визнана де факто та де юре всіма країнами світу, а також є достатнім лідером у Чорноморському регіоні. Потенціал України є очевидним, про те його поки що не змогли раціонально використати. У міжнародній співпраці з Україною зацікавлені країни арабського світу та Казахстан. Україна може отримувати підтримку цих країн і у сфері постачання природного газу, питання про який гостро постало в останні роки у стосунках із РФ. - Україна має визнати свою не залежність та звільнитись від «ярма рабства» яке не дозволяє Україні проводити 100% незалежну політику. Страх, що буде далі повністю руйнує майбутній авторитет серед світової спільноти. - Важливо розвивати своє лідерство у Чорноморському регіоні налагодження торгових зв’язків та прокладення нових нафтових шляхів через свою територію стимулюватиме активне вливання до державного бюджету та відповідне укріплення національної валюти. - Україна є членом регіональних між державних об’єднань, що суттєво покращує її становище та стимулює розвиток міжнародної торгівлі та інвестицій. МЗС України має достатній потенціал налагоджувати економічну та політичну співпрацю з країнами союзниками більш активно, це може стати пріоритетним вектором для нашої держави, що призведе до посилення державного авторитету на міжнародній арені, що потягне за собою довіру з боку інших держав.

78. Розкрити поняття ,,тероризм’’.

Терори́зм— суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому невинних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей.Сучасний тероризм має наступні різновиди:а) національно-визвольний тероризм, який деколи називають тероризмом національних меншин. Головна вимога — відділення від держави, що їх поневолює, або повноцінної національної автономії для усунення дискримінації і гноблення. Приклади з післявоєнного часу: північні ірландці, каталонці, баски, бретонці, корсиканці, німці Південного Тиролю, франко-канадці, курди та інші. Наявність такого тероризму (частково злагідненого після задоволення автономічних вимог — для каталонців, німців Південного Тиролю, франко-канадців, у деякій мірі для корсиканців) — яскраве свідчення того, шо проблеми поневолених націй та національних меншин, а також реґіоналізації при модернізації державного ладу в другій половині XX ст. полагоджені не були, а в ряді випадків, навпаки, загострилися та проявилися з ще більшою агресивністю, особливо тоді, коли до національного фактора приєднався релігійний (конфлікти: католики — протестанти, мусульмани — християни, юдаїсти);б) тероризм, пов’язаний з національно-релігійно-визвольними рухами антиімперіялістичного-антиколоніяльного характеру в Третьому світі (наприклад, Кенія до здобуття незалежности і кашмірська “Армія чистих”, палестинські терористичні групи). В зв’язку з невирішенням основних конфліктних проблем (Палестина) та глобалізацією імперіялізму, такі рухи також стають глобальними за місцем дій, але в жодному випадку не перетворюються в “міжнародних терористів” (про що я говоритиму ще далі). До цієї форми тероризму підходять Усама бен Ладен та його Аль-Кайда (“Провід”);в) тероризм соціал-революційного характеру. Це відомі з недавнього минулого: фракція Червоної армії в Західній Німеччині, Червоні бригади в Італії, Японська червона армія, окремі групи в США. Ці групи “нових лівих” у середині 60-х рр. кинули серйозний виклик не лише режимам, але й цілому суспільному ладові капіталістичних держав. Після розвалу СРСР та краху комуністичних ідей дії “нових лівих” поступово пригасли, але тепер здобули новий стимул у зв’язку з боротьбою проти глобалізації та європеїзації;г) правий тероризм, що добивається ліквідації парламентської демократії і запровадження авторитарного режиму, тобто диктатури. Праві групи одночасно протидіють “новим лівим” (наприклад, так було в Італії), розглядаючи ‘їхні акції як загрозу для суспільства, що повинно обрати правий шлях;д) диверсійний тероризм, організатором акцій якого виступають секретні служби держав-противників. Диверсійні терористичні групи опираються часто на п’яту колону в державі противника, здійснюють провокаційні дії (для прикладу, терористичні групи совєтських спецслужб, що вирізували населення, зокрема польське, в районах дій УПА), щоб таким чином компрометувати діяльність українського підпілля;

є) кримінальний тероризм злочинних мафійних угруповань, може мати також політичну мету — захоплення влади в державі