Geum.ru

Проаналізувати розвиток політології як науки про політику

Вид материалаДокументы

Содержание


Характерні риси засобів масової інформації
Горизонтальні конфлікти
Виділяють кілька підвидів вертикальних конфліктів
Подобный материал:
1   2   3   4   5

Національна політика — це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних відносин з метою їх нормалізації, стабілізації і гармонізації. Національні відносини разом з націями, народностями та іншими етнічними спільностями є об’єктами національної політики. А її суб’єктами стають держава, органи державної влади, політичні партії, громадські організації тощо. У національній політиці слід розрізняти стратегічні та поточні завдання. Стратегічні завдання у сфері національних відносин є спільними для всіх націй та народностей будь-якої держави і розраховані на певний історичний період. Що стосується політики поточного моменту, то вона визначає конкретніші цілі та завдання, що випливають із сьогоднішньої ситуації. Важливою функцією національної політики є розробка ефективних способів і методів вирішення міжнаціональних конфліктів, їх прогнозування та запобігання таким. У національній політиці важливо не тільки своєчасно «зняти» вже існуючі суперечності, а й їх передбачити. Риси національного характеру, національної психології змінюються разом зі змінами умов існування націй, а проте є досить стійкими, щоб надавати своєрідності культурі, духовній діяльності людей. Ось чому в практичній політиці не можна ігнорувати національно-психологічних особливостей того чи іншого народу.

56. дати визначення націоналізму та національному патріотизму як явищ суспільно-політичного життя.

Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Націоналізм виникає як реакція етносу на деструктивні впливи зовнішнього оточення (економічні, соціальні і політичні процеси, іноетнічні впливи). Націоналізм — непозбутня й у певному сенсі позитивна риса людського співтовариства, тому що навіть потенційна погроза його експансії необхідно стимулює процеси оновлювальної трансформації структур міжнародного співробітництва в вирішенні глобальних проблем і оптимізації всієї сукупності міждержавних відносин. У сучасному світі націоналізм залишається універсильним явищем. Він охоплює не лише країни третього світу, але країни з достатньо високим рівнем господарського і культурного розвитку. Національний патріотизм – це політика держави на створення достойних умов праці і життя у своїй країні, а не особисте надзбагачування.

57. Розкрити особливості українського націоналізму.

Перші спроби дати аналіз психічного складу як етносу і як нації українців були здійсненні ще у ХVІІІ-ХІХ ст. в працях видатних представників української думки И.Костомарова, В.Липинського, Ф.Чижевського та інших. Майже всі дослідники, колишні і теперішні виокремлюють такі типові риси українського національного характеру як демократичність, волелюбство, емоційність, що виявляють у музичності наближеності українців до природи, культі жінки і родини, релігійності, толерантності до інших народів, працелюбстві, гостинності. Більшість дослідників схиляються до того, що українцям властива така психологічна риса, як інтровертованість. Ця особливість виявляється в певній спрямованості на свій власний внутрішній світ, на проблеми перш за все власного соціуму. Саме тому в українському суспільстві родина, найближча громада, відігравали велику роль і мали особливу цінність.Інтровертованість виявляється також у миролюбності не схильності до агресії та насильства, зосередженості на своїй внутрішній свободі.Майже всі дослідники визначають характерологічну рису українців, як індивідуалізм. Ця риса є дещо небезпечна, тому індивідуалізм може виявлятися у схильності до непокори і вести до заперечення будь-якої влади, рисою характеру українців як конкретної особи так і етнічної групи є здатність до саморегуляції, це риса може розглядатися як рівень самостійності, розвитку самосвідомості за своє життя. Ще однією з домінуючих рис українського національного характеру є його емоційність. Дослідники вказують на підвищену чутливість української душі, її вразливості, схильність ображатися і відповідно слабку вольову регуляцію.Недостатня розвиненість соціальної волі також виокремлюється багатьма дослідниками українського етносу. Перевага емоційності, споглядальності, мрійливості над волею в характер українця. Часто призводила до того, що поставлені цілі не були досягнуті чи не реалізувалися не так як були задумані.Неадекватність вольової регуляції відбивається і в такій характерологічній рисі як упертість, що також досліджується в багатьох дослідженнях. Ця особливість поведінки виявляється у прагненні діяти по своєму у супереч розумним доказам чи порадам.

58. Охаракреризувати національні меншини як субєкти політики.

Національною меншиною вважається фізичний масив (група) людей не корінного етнічного статусу, але яка живе у сучасному для себе етносередовищі. В Україні – це представники всіх націй, крім автохтонів. За особливостями динаміки кількості населення національні меншини в Україні в другій половині XX ст. можна віднести до трьох груп: 1) меншини, в яких кількість населення збільшувалась (росіяни, білоруси, румуни, вірмени, цигани, німці, азербайджанці, грузини, чуваші, узбеки, мордва, корейці, удмурти, лезгини, туркмени, аварці); 2) меншини, в яких кількість населення утримувалась майже на одному рівні (молдавани, болгари, угорці, греки, татари, гагаузи, литовці, казахи, словаки, марійці, осетини, таджики, естонці, комі, албанці, асірійці, киргизи, комі-перм’яки, карели, чеченці, даргінці, араби, фінни, лакці, абхази, кабардинці, табасарани); 3) меншини, в яких кількість населення зменшилась (євреї, поляки, чехи, башкири, латиші). Суб'єктом політики можуть бути особистість, організація або суспільна група, які здатні творити політику й ініціювати істотні зміни в політичних відносинах. (Під творенням політики розуміють постійну й певною мірою самостійну участь у політичному житті відповідно до власних і суспільних інтересів, вплив на поведінку та стан інших суб'єктів.)

59.Розкрити проблему співвідношення політики і моралі.

Політика-. цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків; Одним з найважливіших «вимірів» політики, критерієм ЇЇ ефективності є мораль. Мораль - це форма суспільної свідомості і сфера індивідуальної свідомості особи, що становить сукупність висловлених в нормах, принципах, категоріях і ідеалах моральних вимог, на основі яких суспільство і особистість виробляють оцінки людської поведінки, явищ соціального і духовного життя. Будучи формою суспільної і індивідуальної свідомості і видом суспільних відносин, мораль своїми принципами і нормами, ідеалами регулює поведінку людини в її сімейно-побутовій, трудовій, громадянській, політичній життєдіяльності. Проблема взаємодії політики і моралі привернула особливо пильну увагу сучасних буржуазних філософів та ідеологів Заходу. Пошук ефективних засобів соціального контролю над образом думок і поведінкою робітників, постійне вдосконалення засобів конформістської стандартизації народних мас у дусі вимог буржуазної моралі, політичної мети, що відповідають інтересам соціальних спільностей індустріального суспільства, змушувало буржуазних етиків і соціологів вдаватися до активного дослідження механізму взаємодії моралі і політики. Всі численні течії сучасної буржуазної політичної думки можна звести до трьох основних переконань про мораль і політику: по-перше, до заперечення зв'язку моралі з реальним політичним життям. Соціальний зміст відторгнення політики від моралі полягає в прагненні приховати від широких народних мас аморалізм реакційних кіл буржуазних політиків; по-друге, до відстоювання першості моралі по відношенню до політики. Мораль, звичайно ж, формується під виливом політики, що пронизує весь її зміст, безпосередньо зв'язана з нею і служить політичній меті. Відкидаючи спроби надати буржуазній державі як політичному знаряддю панівного класу моральні функції позакласової моралі, можна вважати такі погляди чистим фразерством. У буржуазному суспільстві держава вже стоїть па «політичній» і «моральній» точці зору, але не па абстрактній, а на буржуазній. Існуючий зв'язок політики і моралі буває тільки тоді, коли політика може знаходити підтримку у народних мас, що відповідає їх моральним переконанням. Підміна політики мораллю неспроможна, як неспроможне і абсолютне протиставлення політики і моралі, тому що єдність прогресивності і моральності об'єктивна.

60. Дати визначення поняття "політична етика"

Політична етика історично сформувалася в межах політичної філософії. Вона вивчає вплив на політику моральних принципів, норм і уявлень людей. Через призму етики в сучасному світі оцінюють мету і методи функціонування влади, державних інститутів, визначають критерії професійної діяльності бюрократії. Будучи в тісному взаємозвґязку з політикою, а в перехідних умовах продукуючи етику оновлення, виживання і стабільність, засоби досягнення поставлених цілей, етичні начала впливають на характер суспільного розвитку і є своєрідним індикатором політичної ситуації, ступеня розвитку демократичного суспільства. Політична етика сучасного українського суспільства багато в чому зумовлена непідконтрольністю влади, пріоритетністю державних цілей перед правами особистості, перевагою прагматичних міркувань перед системними гарантіями, переважанням традиціоналізму над динамізмом. Наприклад, на вимогу європейської громадськості в Україні нещодавно було скасовано смертну кару. Це справді серйозний крок не тільки з погляду політичної етики, але й загальнолюдської.

61. Визначити особливості взаємодії політики та релігії.

Проблема взаємодії політики і релігії — одна з найдавніших в історії людства. Науковий підхід до пояснення особливостей їх співіснування розпочався лише у другій половині XIX ст., коли політологія і релігієзнавство сформувалися як самостійні галузі науки зі своїми предметами і методами. Нинішній суспільно-політичний розвиток людства засвідчує зростання впливу релігійного чинника на політичне життя держав і людської цивілізації. Тому з'ясування закономірностей взаємовпливу і віднайдення способів урегулювання можливих конфліктів між політичними і релігійними чинниками — одне з найважливіших завдань політичної науки.Як форми суспільної свідомості, релігія і політика постійно взаємодіють, адже їх носії практично одні й ті ж. Тому взаємовплив їх існуватиме доти, доки вони фігуруватимуть у суспільному житті. Взаємовплив політики і релігії відбувається на двох основних рівнях — структурному та функціональному. Структура політики охоплює політичну свідомість, політичну діяльність, політичні організації та політичні відносини. А структура релігії — релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні організації та релігійні відносини. Отже, складові релігії і політики взаємопов'язані. Найтісніша взаємодія існує між першими трьома складовими обох систем.Тісний зв'язок релігії і політики обумовлений і основними функціями (а в результаті їх здійснення — і роллю), які виконує релігія в суспільстві. 1. Світоглядна функція. ( Зорієнтована на визначення місця і ролі людини в Богом створеному світі. ) 2. Компенсаторна функція. (Вона пом'якшує або повністю знімає відчуття безсилля, залежності й обмеженості людського існування як щодо зміни об'єктивних, суб'єктивних умов буття, так і щодо формування власної свідомості.) 3. Комунікативна функція. (Дає можливість віруючим у своїй релігійній і нерелігійній діяльності обмінюватися певною інформацією, оцінками релігійних чи позарелігійних явищ.) 4. Регулятивна функція. (Зорієнтована на управління діяльністю, поведінкою віруючих, впорядкування відносин між ними.) 5. Інтегративна функція. (Виявляється в тому, що в межах певного віросповідання відбувається інтеграція, об'єднання індивідів) 6. Культуротранслююча функція. (Релігія, як і політика, є компонентом загальнолюдської культури. Вона забезпечує не тільки збереження, а й розвиток окремих, найближчих до релігії, її галузей — архітектури, музики, книгодруку, образотворчого мистецтва, малярства, графіки тощо.) 7. Легітимізуюча функція. Вона найтісніше пов'язана з політикою, обґрунтовує, освячує й певною мірою узаконює (легітимізує) деякі суспільні порядки й інституції (політичні, правові тощо), певні форми відносин, норми поведінки в суспільстві.

62. Дати характеристику сучасних релігійних доктрин.

Характерною рисою доктрини усіх світових релігій є їх модернізація, спрямована на врахування реалій сучасного життя та пристосування до них. Якщо звернутися до сучасних зовнішньополітичних доктрин, то чітко визначається три підходи до проблеми війни та миру. Перший — моральний. Його прибічники стверджують, що тільки етичний спосіб життя, проповідуваний буддизмом, може врятувати людство від загибелі.Другий підхід — кармічний, породжений вірою в непорушність кармічного закону, який визначає життя людей, націй, держав, усього людства.Нарешті, соціально-політичний підхід. Він ставить своїм завданням забезпечити співробітництво буддистів усього світу для зміцнення миру.

63. Дати визначення ролі та функцій засобів масової інформації у політичному процесі.

Засоби масової інформації в сучасному політичному процесі постають не лише як провідник інформації, але і як інстанція “називання” та інтерпретації подій. ЗМІ, завдяки своїм величезним можливостям впливу і охоплення аудиторії, створюють не лише думки про події. Вони роблять з події новину, і, поміщаючи дію в символьний простір, інтерпретуючи її, відтворюють подію.Засоби ліасової інформації це розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою, поширенням інформації.

Характерні риси засобів масової інформації:• публічність (необмежене, неперсоніфіковане коло споживачів);• наявність спеціальних технічних засобів;• непряма, розділена в просторі та часі взаємодія комунікаційних парт1 нерів;• непостійний характер аудиторії • переважна односпрямованість впливу від комунікатора до реципієнта

64. Охарактеризувати політичні особливості телебачення.

Політична реклама різниться від комерційної тільки одним — товаром, що рекламується, є людина. При цьому, як і у звичайній рекламі, в рекламі політичній на перший план виходять не загальні характеристики об'єкта, а його переваги для конкретних виборців. Політична партія має чітко підкреслювати те, як ідеї її лідера поліпшать життя пересічних громадян. Отже, проблема влади цілком аналогічна проблемі продажу товару.Так само аналогічною є й методологія створення іміджу політика.Сучасна політична реклама має такі відмітні особливості: • товаром, що рекламується, є людина або певна соціальна філософія, а не продукт, послуга чи підприємство; • тривалість політичної рекламної кампанії, як правило, обмежується точно визначеним часом; • у політичній рекламі найгострішими проблемами є морально-етичні, бо успіх чи неуспіх політичної рекламної кампанії завжди має далекосяжні наслідки для великих груп людей, а іноді для всієї країни; • створення іміджу політику або політичній партії є не замінником політики, а тільки додатком до неї; • створення іміджу політику або політичній партії треба починати задовго до початку виборчої кампанії. • Зростання ролі політичної реклами потребувало розробки спеціальних передвиборчих технологій проведення рекламних кампаній. Як стверджують фахівці, використання таких не забезпечує абсолютної гарантії перемоги, але ігнорування обов'язково призводить до поразки.

65. Розкрити політичну етику мас-медіа.

Моральні аспекти журналістської діяльності привертають увагу громадськості через те, що в умовах уседозволеності стали частими випадки використання ЗМІ для досягнення злочинної мети, вираження різного роду амбіцій та вподобань.

Мас-медіа займають центральну позицію в формуванні іміджу політичних діячів. Інформація ЗМІ стає підчас єдиним джерелом відомостей про політиків, тому саме від діяльності засобів масової інформації залежить ставлення населення до політиків і тим самим успішність проведення передвиборної компанії. Ясна річ, що за цих обставин перебіг інформації про політиків не може бути поза увагою як самих політиків, так і дослідників комунікативних процесів. Втім, у більшості досліджень аналіз інформації мас-медіа про політиків зводиться лише до визначення таких параметрів, як кількість згадувань про політиків (обсяг або тривалість повідомлень) та загальна оцінка матеріалів (позитивна чи негативна), яка визначаються скоріше на підставі власних вражень і не має чітких об'єктивних критеріїв.

66. Розкрити особливості розвитку політичних комунікативних систем в сучасному українському суспільстві.

Політичні комунікації – це процес інформаційного обміну, спілкування та взаємодії в різноманітних сферах політичної активності, коли досягається належний вплив (взаємовплив) різноманітних суб’єктів та об’єктів внутрішньої й зовнішньої політики. Найвищим виявом політичної комунікації є політико–владна взаємодія, яка характеризується творенням принципово нових інститутів із відповідним розподілом статусів і ролей, досягненням консенсусу між основними політичними акторами. Саме такий евристично–конструктивний характер мають політичні комунікації в сучасній Україні.

Важливим зовнішнім чинником формування політико–комунікаційної системи в сучасній Україні є європейські структури, – Рада Європи, ОБСЄ, ЄС тощо.

67.Охарактеризувати основні положення сучасної теорії конфлікту.

Здійснення раціонального врегулювання, з одного боку, припускає наявність сукупності знань про природу, загальні властивості, типологію, форми розвитку й особливості прояву на мікро-, макро- і глобальному рівнях соціальних суперечностей й соціальних конфліктів. З іншого боку, раціональне врегулювання соціальних конфліктів має місце тільки за тих обставин, коли суб'єкти управління (від державних установ до соціально-політичних організацій) готові і здатні адекватно реагувати на кризові явища, здійснювати на практиці експертизу соціальних протиріч, що їх викликали, та послідовно реалізовувати механізм їхнього розв’язання. Очевидно, що організація і здійснення раціонального врегулювання соціальних конфліктів являє собою процес ефективного використання накопичених знань про їхню природу і генезис.

68. Розкрити сутність політичного конфлікту.

У загальному вигляді політичні конфлікти — це форма взаємовідносин між окремими особистостями, партіями, політичними групами, класами, націями, державами з питань влади.На думку А. Здравомислова, необхідно розрізняти два рівні політичного конфлікту. По-перше, конфлікт у масштабах усього політичного простору, який виступає як конфлікт легітимності влади, її визнання, часткового визнання й часткового невизнання. В інтенсивнішій формі цей конфлікт виступає як підтримка або несприйняття владних структур.Другий рівень цього поняття полягає в тому, що ним позначаються конфліктні стосунки усередині самих владних повноважень. Кожна зі сторін конфлікту веде боротьбу за розширення свого впливу в політичному просторі.Якщо вважати, що політика — це в основному боротьба за владу, то політичний конфлікт розглядається як протиборство соціальних або політичних груп за владні пріоритети чи з приводу влади. Але якщо вважати, що політика — це діяльність, спрямована на регулювання й збалансування інтересів і відносин між різними соціальними й політичними суб'єктами щодо життєво важливих питань, які торкаються їхніх корінних інтересів (власність, влада, гуманізм, справедливість тому, як ми і розуміємо політику), то й політичний конфлікт — це конфлікт двох чи більше протидіючих сторін з приводу життєво важливих політичних питань. Це можуть бути питання, пов'язані не тільки із суто владними відносинами, бо політика має широкий вихід у соціум та вплив на його розвиток.

69. Типологізувати політичні конфлікти.

Зокрема, виділяються горизонтальні і вертикальні політичні конфлікти. Горизонтальні конфлікти. Предметом суперечки у горизонтальних конфліктах є розподіл владних повноважень між різними політико-державними сегментами правлячої еліти, протиріччя всередині самих політичних інститутів. Результатом цих конфліктів можуть бути кадрові переміщення в органах влади і управління, корегування політичного курсу, прийняття нових нормативних актів, що збільшують або скорочують об'єм повноважень окремих суб'єктів влади. Більшість конфліктів цього типу зачіпає правові взаємовідносини сторін. Найтиповішими конфліктами є такі:- конфлікти між основними гілками влади. - конфлікти всередині інститутів влади - конфлікти між партіями і суспільними рухами з різними ідеологічними орієнтаціями; - конфлікти між різними ланками управлінського апарату. Вертикальні політичні конфлікти розвиваються по лінії "влада - суспільство". В їх основі лежить різний доступ соціальних груп до управління, різні можливості впливу на прийняття рішень. Влада як предмет конфлікту виступає засобом доступу цих груп до економічних і соціальних благ. Тому не випадково, що економічна боротьба окремих соціальних груп має тенденцію переростання у політичні акції протесту з вимогою відставки уряду чи зміни його курсу.

Виділяють кілька підвидів вертикальних конфліктів:- статусно-рольові конфлікти. - статусно-рольові конфлікти часто виникають між різними рівнями влади. Треба зазначити, що існують і інші типології конфліктів, а саме: конфлікт потреб, конфлікт інтересів і конфлікт цінностей, для яких характерні такі риси: конфлікт потреб у сфері політики визначається проблемою самоорганізації влади - демократія, авторитаризм чи тоталітаризм. Він може проявлятися і у формі конфлікту між політичною практикою і мораллю;конфлікт інтересів орієнтується не на саме благо як таке, а на зміну соціальної позиції, яка забезпечує можливість отримання цього блага. За характером нормативного регулювання виділяють інституціалізовані і неінституціалізовані конфлікти. Перші підпорядковуються встановленим правилам гри, нормативно регулюються, протікають відкрито і у мирних формах, другі - тяжіють до стихійності.. За мірою публічності конфлікти можуть бути відкритими і прихованими (латентними). Як правило, тіньові способи захисту своїх повноважень характерні для взаємовідносин різних сегментів політичної еліти. Залежно від того, які причини породжують колізії, можна виділити реальні (дійсні), викликані об'єктивними причинами, та ілюзійні конфлікти, детерміновані обставинами, що видаються невірним їх розумінням, викривленим уявленням групи про своє становище, неадекватністю висунених претензій, хибними стереотипами. Останній тип конфліктів часто можна спостерігати в умовах соціально-економічної кризи. Оскільки справжні причини нужденного становища для людей недосяжні, в силу свідомої деформації, що поширюється зацікавленою стороною, гнів соціальних груп може бути спрямований на "уявних" винних. Ними можуть бути інші народи, представники інших класів, інші партії. Нарешті, джерелом ірраціональних конфліктів може бути амбітність політичного лідера, який використовує будь-який привід для загострення взаємовідносин з іншими політичними акторами.Залежно від форм, в яких розвиваються конфлікти, вони можуть бути насильницькими або мирними, а за своїми наслідками - позитивними або деструктивними.