Тривалий час між краєзнавцями Маріуполя не припиняються дискусії щодо питання: хто І коли заснував Маріуполь. Зцього приводу існують три версії
| Вид материала | Документы |
- Про проведення конкурсу щодо перевезення пасажирів на автобусних маршрутах загального, 64.71kb.
- Идентичность и толерантность в многоэтничном гражданском обществе. Материалы ІІІ- его, 110kb.
- Пам’ятка робочій групі з підготовки питання щодо стану курсового, дипломного, магістерського, 27.58kb.
- Урок тема: Виступ під час дискусії, 22.95kb.
- Пам’ятка робочій групі з підготовки питання щодо стану методичного забезпечення навчального, 31.74kb.
- Драматургічна глибинність, 433.29kb.
- Структура І організація матеріалу в тестах на оцінку володіння іноземною мовою, 24.71kb.
- План реферату по темі Соціологічні дослідження структури дозвілля молоді, 329.72kb.
- Шуллє Сергій. “Буддизм”, 639.35kb.
- $ 1 Причини виникнення та особливості масонства в Україні, 1000.32kb.
АНОНС №1
Тривалий час між краєзнавцями Маріуполя не припиняються дискусії щодо питання: хто і коли заснував Маріуполь. З цього приводу існують три версії.
Перша - Маріуполь засновано новоросійським губернатором Чортковим у 1778 році під назвою Павловськ (на честь цесаревича Павла, майбутнього імператора). Вона висунута співробітницею Маріупольського краєзнавчого музею Р.Саєнко у книзі „Из истории основания г.Мариуполя" (1998, 2002 рр.). До речі 1778 рік фігурує на гербі Маріуполя (1989), як рік заснування міста. Факт заснування Маріуполя в 1734 році, як запорозької фортеці Р.Саєнко безпідставно відкидає.
Друга точка зору - місто засноване 1779 р. греками-переселенцями з Криму. Ця точка зору панує в місті та за його межами, зокрема на сайті www.mariupol.com.ua Але ж греки прибули в Приазов’я 6 серпня 1780 року і бути засновниками міста в 1779 році не можуть хоч би з огляду на хронологію.
Третя - місто засноване запорозькими козаками, як фортеця Кальміус в 1734 році, що стала центром Кальміуської паланки Нової Січі. Враховуючи те, що Запорозька Січ зруйнована в червні 1775 р., обидві попередні точки зору не можуть претендувати на об'єктивність.
Щодо року заснування існують і такі думки:
1. Місто засноване на початку XVI ст. (Чорногор О. З історії заснування Жданова (теп. Маріуполя) \\ Український історичний журнал. - 1970 - № 4);
2. Місто засноване у II пол. XVI ст. (В.Супруненко (в співав.). Справочник городов Украины. К. 1990.).
3. Місто засноване 1611 р. (П.Лаврів, краєзнавці Д.Грушевський, А.Василенко).
На підкріплення „козацької" версії заснування міста існують найбільше джерел, включаючи „Encuklopedia from Ukrain" v.3.
Пропонуємо вашій увазі монографію краєзнавця, історика, журналіста, голови історичної секції маріупольського клубу мандрівників Миколи Руденка з обґрунтуванням «козацької» версії заснування Маріуполя і прохаємо висловити думку з приводу наведеного в ній матеріалу і доцільності „козацької" версії взагалі.
или Анонс 2)
В книзі, яка пропонується читачеві, автор висловлює свою точку зору на зародження запорозького козацтва. Це - по-перше. А по-друге, виходячи з того, що в колах краєзнавців існують чотири дати заснування Маріуполя: 1734-й, 1778-й, 1779-й та 1780-й роки, - доказує, що місто Кальміус-Маріуполь засновано у 1734 році.
ДОПОЛНЕННАЯ БИОГРАФИЯ Р.Н.Г.
РУДЕНКО Микола Григорович (нар. 14.11.1924, м.Дебальцеве) – журналіст, публіцист, історик-краєзнавець. Учасник Другої світової війни. Працював у газетах “По пути Ильича”, “Заря коммунизма”, власкором обласної газети “Прапор перемоги” в Луганській області. У Маріуполі з 1963 року. Був заввідділом, відповідальним секретарем (1963-69), першим заступником редактора у “Приазовском рабочем”(1976-78) і редактором газети “Азовский моряк” (1969-76), на заводі ім. Ілліча (1978-85). Автор краєзнавчих нарисів “Жданов” (у співавторстві з Д.М. Грушевським, 1978), “Азовский круиз” (1979), “Сквозь тьму тысячелетий” (2000), icторико-економічного нарису “Мариуполь-225” (2005). Консультант енциклопедичного довідника “Маріуполь”, літературний редактор нарису “История мариупольской милиции”.
Рецензент:
Доктор історичних наук, професор ПІРКО В.О. (Донецький національний університет)
До 500-ліття зародження українського козацтва в Приазов'ї
Козакам, засновникам міста Маріуполя
Історії існування козацтва в гирлі річки Кальміус
Микола РУДЕНКО
козацтво зародилось в північному приазов’ї
Велика кількість, якщо не абсолютна більшість авторів робіт з історії українського козацтва вважає його унікальним явищем історії і, само собою зрозуміло, шукає його витоки. В ході цих пошуків народилася і стала домінуючою точка зору, що українське козацтво стало наслідком втечі на простори Дикого поля селян-кріпаків, в зв’язку посиленням феодального гноблення, викликаного розвитком товарно-грошових відносин в Литовсько-Польській державі, до складу якої входили споконвічно українські землі, а також із створенням груп вільних озброєних людей, що йшли на промисли в Дикий степ.
Обґрунтовуючи ці дві точки зору, вони посилаються на «Описание Украины» Гійома Боплана (1531-1614 рр.), який вважав батьківщиною козаків Київщину і писав, що «саме звідси пішли ті благородні люди, які нині називаються козаками. Впродовж багатьох років вони заселяють різні місця по Борисфену і в окрузі». Авторитетним вони вважали і ствердження М.Грушевського, який підкреслював, що «справжні кадри козацтва були убогим прикордонним українським людом, який відважно промишляв і все більше перетворював цей промисел на своє постійне ремесло». Посилалися вони і на Д.Яворницького, який вважав першопричиною зародження козацтва ходіння озброєних людей на полювання та риболовлю на Дикому полі, і що українське козацтво сформувалося на межі землеробської і кочової цивілізацій.
На користь аргументів прихильників такої теорії формування українського козацтва можна було б приводити свідоцтва ще багатьох і багатьох авторів.
Проте логічний аналіз цих аргументів дозволяє якщо повністю не спростувати їх, то зробити далеко не первинними. Насправді, в XIV-XV століттях кріпацький стан на українських землях не був настільки важким, тим паче, що селянин мав право переходу до того феодала, який пригноблював не так сильно. Навіть у Росії право переходу від одного боярина або поміщика до іншого («Юр’їв день») було скасоване в 1580 році, коли Запорізька Січь вже існувала. Само собою зрозуміло, що маючи право такого переходу, жоден селянин не наважувався бігти в Дикий степ, не знаючи куди, але знаючи, що легко може стати татарським полоненим і бути проданим в рабство на невільничому ринку. Бігти кріпосний селянин міг зважитися тільки туди, де за відомостями, що доходили до нього, були по-справжньому вільні люди.
Не може служити доказом виникнення козацтва і так звана теорія «уходництва». При такій великій кількості звіра в степах і риби в річках Дикого поля озброєні люди повинні були повертатися назад, щоб збути багату (а вона була справді багатою) здобич. Отже, два-три таких походи робили їх вже заможними і у них пропадало бажання ризикувати своїм життям.
Є заперечення проти обох теорій і серйозніші. Ні селяни-утікачі, ні так звані уходники не могли в перебігу декількох десятиліть створити таку багатоетнічну організацію, як Запорізька Січ з її неписаними суворими звичаєвими законами виборності старшини, рішенням питань війни і миру на загальній раді, із спільністю майна як рядових козаків, так і старшини і т.д. (звичаї народжуються на протязі не десятків років, а століть). Не змогли ще і тому, що ці вічові порядки Київської Руси на території українських земель, що входили до складу Литовсько-Польської держави були давним-давно забуті.
Ще вагомішим контраргументом є наявність в лексиконі запорізького козацтва багатьох слів тюркського, татарського походження таких, як «козак», «кош», «отаман», «курінь», «осавул», «бунчук, «майдан», «тулумбаси» і ін. Мова сама по собі консервативна у відборі слів для лексикону. І для того, щоб нові іншомовні слова прижилися в українській мові декількох десятиліть було недостатньо. При цьому слід пам'ятати, що такі слова можуть приживатися в разі прямих контактів з турками або татарами. Особливо яскраво це виявилося в еволюції слова «козак». Спочатку воно на кримському варіанті татарської мови означало людину вольну, незалежну, вершника, а також здобувача, бродягу, але для козаків спочатку звучало як прізвисько. Потім вони звикли до нього, і слово «козак» перетворилося для них вже в самоназву, якою вони стали пишатися. На таку еволюцію слова «козак» пішло більш ніж півтора сторіччя. І ще одне тюркське слово – «бунчук», що означає прапор кінного війська у вигляді кінського хвоста на держаку – було запозичено запорожцями у турок і татар в ході мирних контактів, яких не було на межі землеробської, тобто слов'янської і кочової, тюркської цивілізацій. Під час подібних контактів, зокрема, було запозичено козаками і куріння тютюну (до Росії завіз його тільки Петро I), гоління бороди, носіння шароварів і т.д.
Прагнення українських, також як і російських істориків, знайти національні витоки козацтва як запорізького, так і донського, не дозволило їм розширити область пошуків, як це зробили Б.Греков, А.Якубовський, А.Попов, Н.Волинкін, які заявили, що і запорізьке і донське козацтво має загальне коріння.
Справді, достатньо навіть поверхневого порівняння, щоб переконатися, що вони схожі, як рідні брати. Народження їх відбулося в одних часових межах. І у тих і у інших існували залишки вічових порядків стародавніх слов'ян. І у тих і у інших в їх лексику ввійшли одні і ті ж тюркські слова: «козак», «отаман», «курінь», «майдан», та інші. І ті і інші вважали загальною військову здобич і ділили її порівну і т.д., і в тих і в других були схожі човни, на яких вони ходили в морські походи.
На підставі цих даних, вказані вище учені висловили думку про те, що попередниками і запорізьких і донських козаків були бродники, про яких у Великій Радянській енциклопедії мовиться, що «це залишки древньослов’янського населення південних степів», «войовниче населення берегів Азовського моря і Нижнього Дону (XII-XIII ст.)». Це була не тільки на їх думку, але і на думку інших учених військово-промислова і торгова вольниця, що надовго зберегла слов'янські вічові порядки. Про неї добре знали і в князівствах Київської Русі і в Західній Європі. Зокрема, до допомоги бродників удався в 1147 році чернігівський князь Святослав в боротьбі за великокнязівський престол з київським князем Ізяславом. А на початку XII століття Ватикан мав намір послати своїх місіонерів в «країну Бруднію», яка «знаходилася в безпосередній близькості від Азовського моря». Про це, ґрунтуючись на угорських документах писав П.Голубовський в своїй роботі «Печенеги, торки и половцы до нашествия татар».
Про те, що Броднія значною мірою уціліла після монголо-татарського нашестя свідчить лист угорського короля Бели IV папі Римському Інокентію в 1254 році, в якому він повідомляє, що монголо-татари «примусили платити дань Русь, Куманію, Бродників, Булгарію», тобто ті країни, по яких вони пройшли в першому своєму розвідувальному поході: Київську Русь, половців, бродників і волзьких булгар. Бродники, зокрема, уціліли тому, що по-перше, здавшись на волю переможця, виступили з ними проти дружин російських князів, погодилися платити дань і до того ж сиділи на бродах-переправах і послуги яких були потрібні завойовникам.
Судячи по тому, що жоден з авторів робіт з історії Маріуполя не заперечує існування «стародавнього міста Адомахи», а також думки маріупольського історика, старшого наукового співробітника міського краєзнавчого музею Р.Саєнко, що «місто» Адомаха існувало задовго до появи в гирлі Кальміуса запорозьких козаків, Адомаху могли побудувати і побудували саме бродники. При цьому не можна виключити, що Адомаха була якщо не стольним містом Броднії, то, в усякому разі, найбільшим її опорним пунктом.
Нам невідомо, що трапилося з самою Адомахою і з «країною Броднією», Проте, як свідчить Ю.Тушин в роботі «Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и Черном морях (XVII век)»), «на Дикому полі… продовжувало жити, хоч і поріділе російське населення. Це були мисливці, риболови, скотарі, так звані бродники». Саме там і відбувалися контакти між їх загонами і татарами. Якраз від татар вони і запозичили слово «козак», яке незабаром перетворили на свою самоназву. Про те, що такі контакти були можливими, свідчить існуючий на Нижньому Доні переказ про те, що один із загонів бродників очолював татарин Ахмет. Поступово лексикон бродників поповнив і іншими татарськими словами.
На користь того, що колишні жителі «країни Броднії» стали з часом іменувати себе козаками говорить і вивід Ю.Котляра, який, проаналізувавши безліч різних джерел, в роботі «Кто такие бродники» (к проблеме возникновения казачества)», заявив, що назва «козак» з'являється якраз тоді, коли зникають вісті про бродників.
Як відомо, перші згадки про козаків відносяться лише до кінця XV століття. Ґрунтуючись на них, переважна більшість авторів і стали вважати що саме в цей час і зародилося козацтво. Проте такий видний історик, як В.Голобуцький переконує, що хоча документальні відомості про козаків відносяться лише до кінця XV століття, виникнення козацтва слід віднести до більш ранішого періоду».
Цим періодом могли бути друга половина XIV - початок XV століття, коли вісті про існування на Дикому полі груп вільних людей, не тільки досягли селищ, що граничили на півночі з ним, але і до території Польсько-Литовської держави. Ось тоді селяни-кріпаки і почали тікати від своїх феодалів, не світ за очі, а щоб влитися в ряди вільних людей - бродників, які вже іменували себе козаками. Тому можна погодитися з А.Чорногором, який в статті «До історіі заснування м.Жданова» в квітневому номері «Українського історичного журналу» за 1971 рік писав, що в 1500 році в гирлі Кальміуса був побудований зимівник Домаха. Швидше за все його могли побудувати нащадки тих, хто жив в ще не забутому місті Адомаха. Про те, що в XVI столітті в гирлі Кальміуса існувало козаче поселення Домаха, писав і автор книги «Конец Дикого поля» А.Лисянський.
Багато хто з істориків і краєзнавців заперечує ці твердження, виходячи з уже сталої думки яка затвердилася, що Дике поле знаходилося в неподільному пануванні спочатку Золотої Орди, а потім, після її розпаду – Кримського ханства. Проте навіть самі татари довгий час не вважали його своїм. Про це писав в своїй книзі про історію України польський історик Подгородецький, цитуючи лист кримського хана польсько-литовському королю, в якому він писав «Дике поле, - земля не польська і не татарська, хто міцніший, той і тримає».
Правда, починаючи з останньої чверті XV століття, Османська Туреччина і скорений нею Крим, все частіше починають чинити набіги на українські землі, розоряючи феодальні володіння і беручи в полон для продажу на невільничих ринках десятки тисяч молодих чоловіків, жінок, а то і дітей. Тому в долю козацтва починають втручатися приграничні влади. Так, Черкаський і Канівський староста князь Дмитро Вишневецький в 1552 році побудував на острові Хортиця замок для козаків з метою об'єднання зусиль всіх загонів в боротьбі з турками і татарами. Цей рік і вважається роком створення Запорізької Січі. Плани Вишневецького увінчалися успіхом, і вже в 1558 році відбувся похід очолюваних ним запорізьких козаків разом з російським військом на Кримське ханство. І хоча взяти фортеці Аслам-Кермен і Очаків тоді не вдалося, перший завданий по кримчаках удар був досить відчутним: багато турків і татар були вбиті, ще більше їх захопили в полон. І турецький султан і кримський хан тоді відчули, що народилася сила, здатна їм протистояти.
Запорізька Січ, ця козача вольниця, багато в чому як би повторила вже в нових умовах свою попередницю вольницю бродників. Так на формування останньої за наявними мізерними відомостями пішли принаймні два століття (IX-XI ст.). Стільки ж приблизно часу (XIV-XV ст.) пройшло з часу зародження козацтва до повного його становлення. Як вже мовилося вище, і там і там діяли вічові порядки, що збереглися до деякої міри. І бродники і запорізькі козаки займалися рибним і мисливським промислами, торгували здобутою і обробленою рибою, м'ясом дичини, хутряними шкірками. І одні і другі стягували обов'язкову плату за переправи на бродах. І це буде цілком зрозумілим, якщо виходити з того, що бродники були попередниками козаків.
Нарешті, є і речові докази того, що козацтво як донське, так і запорізьке, народилося в Подоннні і в Північному Приазов'ї. Це «запорізькі чайки» і донські човни. Дослідник торгового і військового мореплавання по Азовському морю з VI століття до нашої ери і до 1945 року В.Павлій в книзі «Азовське море» писав, що і донські і запорізькі козаки будували і річкові і морські судна (підкреслено мною – М.Р.). Для виходу в море, - свідчить автор, - козаки будували спеціальні з своїх конструктивних особливостей човни, що витримують штормове плавання в морі (підкреслено мною – М.Р.). Човни будувалися, в основному, перед морським походом. Довжина такого човна була від 12 до 20 метрів, шириною від 2,5 до 4 метрів. На човні встановлювалася одна щогла, яка озброювалася одним прямим вітрилом Вітрило козаки використовували тільки у відкритому морі і при попутному вітрі» (підкреслено мною – М.Р.). «Такої або майже такої конструкції, але тільки меншого розміру і більш легкі будували для морських походів і донські козаки» (підкреслено мною – М.Р.). Для захисту від стрілянини і з метою забезпечення непотоплюваності і донці і запорожці обв'язували борти своїх судів жмутами очерету.
Само собою зрозуміло, що такі довершені судна для морського плавання створювалися віками не на Дніпрі. Адже на створення їх конструкцій, випробування таких суден в умовах штормового моря і подальшого їх вдосконалення були потрібні не десятиліття, а сторіччя. А це могли робити лише попередники козаків - бродники. Тим паче, що В.Павлій в ході своїх досліджень підкреслює, що «схожість конструкцій запорізьких чайок і донських човнів нагадує загального предка – київської лодьї». А пам'ять про лодьї на яких не тільки Олег, але і Ігор здійснювали походи на Константинополь, могли зберегти тільки нащадки тих слов'ян, які колись пішли на береги Азовського моря і створили там «країну Броднію».
Отже, із всього сказаного вище витікає єдиний висновок: українське козацтво як таке спочатку зародилося в Північному Приазов'ї, а Донське – на Нижньому Доні. І передували їм слав’яни-бродники. До речі ця точка зору співпадає з теорією пасионарності Л.Гумільова. Не суперечить їй і той факт, що ще через два століття українське козацтво в уже незалежній Україні почало відроджуватися в новій якості – носія національної ідеї. І на цій стадії багато козачих організацій, які виникли, чекають свого об'єднувача.
Хто ж заснував наше місто?
Серед маріупольських краєзнавців немає єдності в питаннях коли і хто заснував їх місто. По-перше, вони поділилися на тих, хто рахує вік Маріуполя з того часу, коли він отримав статус міста і на тих, хто сповідує його еволюційний розвиток з дрібних селітебних одиниць - зимівника, фортеці, слободи і т.д., а, зокрема, з фортеці Кальміус. І, по-друге, якщо в таборі еволюціоністів всі без виключення визнають, що місто засноване запорозькими козаками, як мінімум, в 1734 році, то в протилежному таборі ні про яку єдність мови йти не може. Так, старший науковий співробітник Маріупольського краєзнавчого музею Р.Саєнко доводить, що місто засноване в 1778 році губернатором Азовської губернії Чертковим і носив ім'я Павловська. Аргументи свої вона виклала в роботі «Из истории основания г.Мариуполя». Завідувач відділом наукових досліджень і видавництва ради Маріупольського товариства греків, художник-монументаліст Л.М.Кузьмінков в історико-критичному нарисі «Переселение крымских греков в Северное Приазовье в 1778-1780 гг.» доводить, що Маріуполь заснований греками в 1779 році. Позицію Л.Кузьмінкова останніми роками підтримував і нині покійний філолог Л.Д.Яруцький, зокрема, в статті «Так сколько же лет Мариуполю?» («Приазовский рабочий», 23.03.2002) і в розділі «Сколько лет Мариуполю» в другому томі «Маріупольськой мозайки» стор.287 - 291), хоча раніше в «Мариупольськой старине» називав містами і Кальміус, і Павловськ (стор.62). І, нарешті, доктор фізико-математичних наук С.Калоєров категорично наполягає на тому, що місто Маріуполь засноване греками в 1780 році і навіть дав заголовок статті на цю тему: «Известна точная дата основания Мариуполя - 1780, и не о чем спорить!» («Приазовский рабочий», 26.01.2002 року).
Отже, існує чотири дати заснування нашого міста: 1734, 1778, 1779 і 1780 роки. Про те, наскільки переконлива кожна з них, і піде мова в пропонованій роботі. Але перш ніж вести розмову про науково обґрунтований вік нашого міста, слід розглянути декілька загальних аспектів містоутворювання в далекому і близькому минулому на території дореволюційної Росії і Радянського Союзу, зокрема Донбасу і Приазов'я.
АСПЕКТ ПЕРШИЙ
Він торкається генези, тобто процесу зародження і розвитку міст. Використовуючи дані енциклопедичних видань, можна встановити, що час заснування цілої низки міст іде в глибину сторіч першого тисячоліття, а час заснування іншої низки міст навіть у другому тисячолітті нам невідомий. Тому їхній вік обчислюють з часу першої згадки в літописах та в інших історичних документах. Тому про них пишуть: відоме з такого року і місто з такого року. У рідкісному винятку вік міста визначають на основі археологічних даних, як наприклад, 1500-річний вік Києва.
В окрему групу слід виділити міста, які засновувалися на території Росії відразу як адміністративні, торгівельні, промислові і культурні центри з часів Петра I. Час заснування кожного з них відомий і зазначається в усіх джерелах. Прикладом може бути Санкт-Петербург.
Переважне ж число міст виросло еволюційно з невеликих населених пунктів, тому про них в енциклопедичних виданнях пишуть: місто з такого року.
АСПЕКТ ДРУГИЙ
У ньому слід розглянути наукове трактування як узагальнюючого терміну «населений пункт», так і назв усіх існуючих забудовних одиниць.
Отже, НАСЕЛЕНИМ ПУНКТОМ вважається «місце, заселене людьми; первинна одиниця розселення людей у межах однієї забудованої ділянки. Обов’язковою його ознакою є постійність використання його як місця проживання з року в рік (хоча б сезонно)» (тут і надалі «Советский Энциклопедический словарь»).
ЗАЇМКА – “земельна власність, придбана правом першого зайняття вільної землі”. У Сибіру так називали однодвірні поселення віддалік од освоєних територій.
Починок (від слів «почин», «починати» – невелике нове селище.
ПОГОСТ – “у Київській Русі спочатку сільська громада та її центр, згодом – адміністративно-територіальна одиниця. Поділ на погости існував у північно-західних районах російської держави до 1775. У ХV - ХІХ ст. погост – невелике селище з церквою і кладовищем”, в останні часи кладовище.
ВИСЕЛОК – «сільське поселення, куди всі жителя якого переселились з іншої місцевості або іншого населеного пункту».
ЗИМІВНИК – “господарство, хутір у запорозьких, чорноморських і частини донських козаків, місце, де вони перебували, коли не було воєнних дій (особливо взимку)”. Виникли у 1-й половині ХVІ ст.; за В.Голобуцьким – значно раніше на час ліквідації Запорозької Січі (1775) було 763 запорозьких зимівника, де мешкало 8,7 тис. козаків.
ХУТІР – “1. Відокремлене селянське господарство разом з садибою власника. (В Україні Х. існували до 1940 р.). 2. Невелике селище, яке виникло внаслідок переселення людей з сіл, козачих станиць тощо. Хуторами були і зимівники запорозьких козаків”.
ОСТРОГ – “дерев’яне укріплення в прикордонній смузі. Відоме з ХVІІ ст.”.
ФОРТЕЦЯ – “укріплений пункт з постійним гарнізоном, озброєнням та різними запасами, призначений для тривалої кругової оборони”.
Деревня – «невелике сільське поселення». Переважно в Росії.
СЕЛО – “населений пункт (звичайно великий) не міського типу, жителі якого займаються переважно обробкою землі”. У росіян ще – невелике поселення без церкви.
СЕЛИЩЕ – “1. Населений пункт у сільській місцевості. 2. Населений пункт міського типу, розташований поблизу міста або фабрики, заводу тощо”.
МІСТО – “великий населений пункт; адміністративний, промисловий, торговий і культурний центр”. У різних країнах до міст зараховували поселення з різною кількістю жителів. Їх поділяють на 3 категорії: республіканського (понад 500 тис. ж.), обласного (понад 50 тис. ж.) і районного (не менш 10 тис. ж.) підпорядкування. Зарахування того чи іншого населеного пункту до категорії міст регулювало законодавство союзних республік.
АСПЕКТ ТРЕТІЙ
Тут необхідно визначити різницю в трактуванні терміна «місто» з погляду сучасності із історичної точки зору.
МІСТО В НИНІШНЬОМУ ПОНЯТТІ – це великий населений пункт, адміністративний, промисловий, торговий і культурний центр.
МІСТО В ІСТОРИЧНОМУ ЗНАЧЕННІ – це населене місце, обгороджене і укріплене стіною; фортеця («Словарь русского языка»).
Про це друге значення слід пям’ятати, визначаючи вік будь-якого міста. Адже за середньовіччя (V cт. – кінець ХVII ст.) і в Європі, і на території староруських земель і князівств усі виникаючі міста оточувалися укріпленнями для захисту від навали кочівників і нападу ворогуючої сторони. Саме в межах цих тимчасових рамок могло виникнути й виникло “стародавнє місто Адомаха”. У Московській же державі міста-фортеці виникали для захисту від татар. З ХVІІ ст. такі міста-фортеці з’являються і в Північному Приазов’ї. Так, у 1676 році з’являється фортеця Тор (нині Слов’янськ), у 1696 році – фортеця Троїцька на Таганьому Розі (нині Таганрог), у 1697 році - Бахмутська (нині Артемівськ), у 1761 році – фортеця святого Дмитра Ростовського (нині Ростов-на-Дону).
Про фортецю в гирлі Кальміусу слід поговорити більш детально. Річ у тому, що ще в 1826 році повітовий землемір, маріуполець Яків Калоферов у “Камеральном описании городу Мариуполю” писав, що тут “колись була вибудована фортеця на ім’я невідома (підкреслено мною – М.Р.), бастіони якої і рови понині в натурі ще видні”. Відзначимо: якби це було укріплення, побудоване запорозькими козаками в 1734 році, колезький реєстратор Я. Калоферов не забув би написати про це. Адже з часу ліквідації Запорозької Січі тоді минуло тільки півсторіччя і ще були живі багато першопоселенців. І якщо дотримуватися історичної логіки, то ці «бастіони і рови» належали найдавнішому місту-фортеці Адомасі, на місці якого виникло наше місто.
АСПЕКТ ЧЕТВЕРТИЙ
Необхідне також чітке визначення терміна «паланка». Він має два значення. Перше: паланка – слово татарське, і в буквальному перекладі означає «невелика фортеця», а друге – це назва територіальної військово-адміністративної одиниці Запорозької Січі. Ці два значення треба точно розрізняти. І тоді буде ясно: коли Д.Яворницький писав про Кальміуську паланку, що вона залишається на великій відстані, то це значить, що йдеться про фортецю Кальміус. І коли Феодосій Макар’ївський у праці “Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы 18-го столетия” вів мову про знамениту, найдавнішу, старожитню запорозьку Кальміуську паланку, то говорив він про фортецю Кальміус (стор.461).
АСПЕКТ П'ЯТИЙ
З історії містоутворення відомо, що переважна більшість міст (за винятком тих, які будувалися відразу як міста, при цьому на порожньому, необжитому місці, як, наприклад, Санкт-Петербург) еволюційно виростали з дрібних селітебних одиниць. Тому в довідковій літературі в обов'язковому порядку вказується, коли заснований, а якщо немає точної дати, то з якого року відомий і коли став містом. Це, зокрема, ілюструють таблиці, що додаються.