Люди, час, факти
| Вид материала | Документы |
- Семестр Осенний Весенний лекции 36 час. 18 час. Лабораторные з анятия 36 час. 36 час., 487.51kb.
- В. М. Босько історичний календар кіровоградщини на 2012 рік люди. Події. Факти. Уривки, 891.11kb.
- Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2927.67kb.
- Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2934.55kb.
- Рабочая программа Специальность 032001 (350800) Документоведение и документационное, 274.91kb.
- Можность патологических кровопотерь, 196.73kb.
- Рабочая программа Специальность Реклама Статус дисциплины, 133.73kb.
- Формування І. Канта як філософа. Факти з біографії, що передували розвитку філософських, 467.19kb.
- Продолжительность программы : 72 ак час. Режим очных занятий : 50 ак час. (5 дней, 34.28kb.
- Рабочая программа специальность 080504 государственное и мунииципальное управление, 167.24kb.
І.Курієнко
Люди, час, факти.
(Повість у газеті з продовженням)
НА ПОЧАТКУ повісті, що друкувалася в газеті я писав, що моєю метою було розповісти про рідне місто його мешканцям, розповісти про мало, відомі сторінки його біографії. Я дуже хотів, щоб жителі міста і особливо післявоєнне покоління більше знали про нього.
Адже не секрет, що ми, проживаючи у Вознесенську, проходимо по його вулицях, провулках, в його парках і скверах не завжди уявляємо минуле міста, традиції наших дідів і прадідів. Тому для 6агатьох наших громадян місто Вознесенськ нічим не відрізняється від таких же інших. Але ж це не так. Вознесенськ має цікаву, неповторну біографію.
Одна справа писати на основі історичних джерел але й вони не можуть відтворити повної історичної картини. Інша справа — писати про те, що сам бачив, що пережив, про зустрічі з людьми, про цікаві події і факти з життя міста.
В своїй розповіді я також говорив про те, що повість я писав в основному з пам'яті, і наперед просив вибачення, якщо трапляються якісь неточності. Крім того треба зважити на те, що я не історик і не літератор, просто вирішив розповісти вознесенцям про все бачене, почуте, прочитане про наше місто.
Звичайно, деякі неточності в повісті є. Є з моєї вини, є й помилки з технічних причин, про що хоті лось би сказати нижче.
Щоб встановити якусь дату, наприклад розрушення міського собору, чи будівництво парку імені 1-го Травня, я аналізував, де я в ту пору був, чим займався і таким чином виникала дата.
Допустив деяку неточність, я б сказав машинальну, коли писав про дочок Євгенії Бош.
Відомо, що вона залишивши чоловіка, разом з дітьми назавжди виїхала з нашого міста.
Колишній чоловік Євгенії Богданівни одружився з іншою жінкою, в них також були діти. Одну з дочок звали Сусанною. Я раніше писав, що будинок, в якому проживала Євгенія Бош, а згодом ще в 20-і роки жив її колишній чоловік з новоствореною сім'єю, знаходився на розі нинішніх вулиць Котовського і Євгенії Бош. Мені тоді було років три - чотири. Жили ми поряд з будинком Бошів, і дійсно, я пам'ятаю, як мене дівчата, що сиділи біля відкритого вікна, вгощали помідором чи яблуком. Це були дочки Боша від другої дружини. Запам'яталися вони мені тим, що були добрими, привітними. Про їх подальшу долю я не знаю. Однак, знаю, що сам Бош десь в 1934 році помер. Де він похований — не відаю.
В своїй першій книзі я писав, що вгощали мене дочки Євгенії Бош. Ця оплошність коштувала мені нервів. По телефону мені подзвонила вчитель історик, яка порадила більше не звертатися до такої відповідальної теми і взагалі полишити цю справу.
В повісті допущені також технічні помилки, але на них читачі якось не звернули уваги.
Зате сотні моїх земляків, що знають мене, а також гості міста, говорили мені при зустрічі, писали листи, дзвонили телефоном про те, що їм сподобалася повість. Чимале з них зберігають ці газети, зробивши вирізки, багато відіслали їх своїм рідним у інші міста країни. Я вдячний колишньому завідуючому кафедрою Куйбишевського авіаційного інституту доценту тов. Добровольському, мешканцям нашого міста Казимиру Йосиповичу Лісовському й Анатолію Івановичу Козицькому за схвальні відгуки, надруковані в газеті «Радянська правда» з приводу моєї повісті.
Я не думав продовжувати повість. Але я живу в місті, щодня зустрічаюся з його мешканцями що, знають мене. Вони зупиняють мене на вулиці, і автобусах, дзвонять по телефону, запрошуючи до дому, щоб познайомити з особистими архівами, просять продовжити розповідь про Вознесенськ.
Багато земляків пропонують видати повість окремою брошурою, запевняють, що вона розійдеться серед вознесенців.
З приводу цього я не в курсі, але на цей рахунок маю особисту думку. На мій погляд, на честь 200-річчя міста Вознесенська варто було б випустити книгу про наше місто, куди включити роботи Б. И. Слободянюка, О. Є. Калини, Г. І. Авер'янова, М. Ф. Богомолова. Не проти включення до цього списку і моєї повісті. До збірника бажано також включити статті, нариси про історію нашого міста, які публікувалися раніше і які будуть опубліковані. Вважаю, що упорядником такої книги повинна стати редакція міськрайонної газети «Радянська правда». Упорядники мають підібрати хороші ілюстрації і зробити збірник по-справжньому ювілейним, привабливим.
Тому, не зважаючи на різноманітні перешкоди, я вирішив продовжити свою оповідь, потратив на це чимало сил і часу.
Продовження розповіді про місто Вознесенськ хочу назвати «Місто Вознесенськ. Люди, час, факти» Чому саме так?
Я вважаю, що пишучи історію міста, не можна обминути імен людей, які свого часу жили тут, багато зробили для нашого міста.
В попередніх главах я уже писав, що місто Вознесенськ було засновано 10 травня 1795 року. Цього дня відбулося його урочисте відкриття. Трохи пізніше Катерина II своїм указом сповістила на всю імперію про заснування губернського міста під назвою Вознесенськ. Це було 13 червня 1795 року.
З попередніх глав читачі знають, що нашому місту не судилося стати губернським, містом, що воно стало потім одним із військових поселень.
Однак, не всі знають, що місто мало власний герб. Нещодавно архітектор міста Анатолій Миколайович Фортуна, цікавлячись старими, дореволюційними архівами, знайшов серед них малюнок, виконання друкарським способом і опис герба.
Виявляється герб міста був затверджений не відразу, а через 60 років після указу. Я думаю, що запровадження герба було пов'язано із 50-річчям від дня указу.
Який же вигляд мав герб Вознесенська?
Герб мав вигляд щита, поділеного на три частини. Верхня частина герба — білого кольору і на ній зображено двоголовий орел символ царської Росії.
Середня частина герба розділена на дві частини. Ліва сторона — блакитного кольору. На ній зображено наш Південний Буг і сокіл, ширяючий над рікою.
Права сторона — рожевого кольору і на ній зображені атрибути військові і сільські. Хрестоподібно — піка і коса. Зверху українська шапка (запорізьких козаків), а внизу — серп. На той час герб відображав найхарактерніші ознаки міста.
Над гербом був такий напис: «Герб міста Вознесенська, Херсонської губернії. Височайше затверджений 6 квітня 1845 року. Військового відомства».
Добра була тоді традиція — створення гербів міста. Він мав виховувати у горожан почуття гордості і поваги до свого міста, краю і в цілому до Батьківщини, виховував патріотизм, бажання примножувати традиції.
Я вважаю, що до 200-річчя міста необхідно відновити традицію, наше місто повинно мати свій герб. Яким він має бути — це справа художників. Я б, наприклад, ліву частину старого герба, де зображений ширяючий над річкою Південний Буг сокіл залишив би без змін.
У першій частині повісті я писав про те, що в кінці XVII і на початку XIX віків по всій Росії, в тому числі й на Україні було захоплення — створення і високохудожнє оформлення парків, зелених масивів.
Такий парк вирішено було розбити і в нашому місті...
А зараз, шановні читачі, трохи відійдемо від теми. Уявімо собі південну частину України в минулому.
Це був безмежний степ. На вулицях міста не росло жодного деревця. В ті роки взагалі вважали, що тут, в степу, не можуть рости дерева із-за сухості клімату, відсутності достатньої вологи.
Родоначальником озеленення нашого краю був ваш славний земляк — почесний член Товариства сільського господарства Південної Росії Віктор Петрович Скаржинськнй.
В. П. Скаржинськнй був учасником Великої Вітчизняної війни 1812 року. Після відставки, він у 24-річному віці почав упорядковувати землі, що залишилися йому в спадок від батька. Особливу увагу звертав він на розвиток лісівництва. Це він пов'язував з поліпшенням кліматичних умов, підвищенням родючості грунту. Крім цього Скаржинськнй рекомендував породи дерев, кущів, які добре впливають на клімат. Так, наприклад, він рекомендував садити в нас тополю і акацію. Одна тополя виділяє стільки кисню, що його вистачав для життєзабезпечення однієї людини на добу. А біла акація крім усього є добрим медоносом для бджіл.
Мені, в силу своїх обов'язків, доводилося займатися озелененням міста. Нам інколи «зверху» пропонували садити різноманітні дерева. І ми повинні були прислуховуватись до рекомендацій. Говорили приблизно таке: «Як це так, в Одесі пречудово ростуть платани, а чому їм не рости у Вознесенську?»
В Одесі непогано ростуть шаровидні акації і клени
Та головне не враховувалося, що в Одесі клімат набагато м'якший і вологіший, ніж у нас.
Шаровидна акація і шаровидннй клен дуже не переносять загазованості повітря від автотранспорту. Зате біла акація, де б вона не росла, пристосується до всього, до будь-яких негативних умов. Я б рекомендував більше садити в нашому краю білої акації.
Я трохи відійшов у своїй розповіді від попередньої теми.
Із архівних даних відомі свідчення, що для створення Мар'їного гаю і частково для насадження нового парку, який називали «казеннім» із Новомиргорода було завезено 1 мільйон 200 тисяч штук дерев. Причому вказано, що дерева завозилися Із грудою землі на корені, що забезпечувало їх добре приживання.
Можете собі уявити — скільки потрібно було людей, щоб викопати, привезти, посадити дерева (тоді ще не було залізниці чи автодороги. Все робилося вручну і завозилося кіньми). Вірогідно, що до цих робіт залучалися кріпаки 1 військові поселенці. В наш час, коли є Механізми, транспорт у місті щороку висаджується до п'яти тисяч дерев і трохи більше кущів.
В попередніх главах повісті я описував, що в 1964—65 рр. на місці колишнього «казенного саду», де були знищені всі дерева і кущі було заново озеленено цей пустир і створено новий парк, який був названий іменем Островського. В посадці дерев активну участь брали тоді озеленювачі міськкомунгоспу М. І. Доценко, В. І. Сафошина, Д, К. Курінна, яка пропрацювала на озелененні міста понад 30 років.
Хотілось би окремо сказати про прекрасну працівницю, майстра-озеленювача — Марію Іванівну Доценко. Я знав Марію Іванівну, як сумлінну, чесну трудівницю. Вона не боялася чорнової роботи, часто сама їздила по розсадниках України і купувала для міста саджанці дерев і кущів. Бувало із-за відсутності вантажників сама вантажила на машини саджанці, прагнула так посадити їх, щоб вони прижилися. Це під її керівництвом були озеленені вулиці Жовтневої революції, Короленка, Леніна і площа імені Леніна, вулиця Кібрика й інші. Багато років поспіль вона очолювала парторганізацію міськради і міськкомунгоспу. Таких сумлінних людей у нас було немало.
Далі я хочу продовжити розповідь про розвиток освіти й культури в нашому місті.
Нинішнє покоління, мабуть, не може уявити, щоб людина не могла писати й читати. А в перші роки радянської влади таких було переважна більшість.
В середині 20-x років було поставлене завдання навчити читати і писати неграмотних людей. Для цієї мети були створені так звані «лікбези», тобто школи ліквідації безграмотності. Це було так. У кожній сільській школі створювалися групи слухачів лікбезу, до яких входило 25—30 осіб.
Заняття проводилися в основному у вечірній час. По закінченню курсу, а полягав він у тому, щоб люди навчилися читати й рахувати, слухачам видавалися посвідчення лікбезу.
До ліквідації неписьменності залучалися і ми, школярі. Я особисто «консультував» у читанні букваря кількох неписьменних сусідок. Необхідно від. значити, що у всіх неписьменних людей на той час був великий потяг до освіти.
Багато в нашому місті було чудових вчителів. Це були дійсно майстри народної освіти. Якби вони були живі зараз, то неодмінно прикрасили б викладацький колектив міста.
Але час летить нестримно, як у тій пісні, де роки летять, наче птахи летять, і ніколи нам оглянутись назад.
Ось і ми, колись були школярами, зараз уже на схилі віку, а вихователів, які нам показали дорогу в життя, давно вже немає в живих. Та людська пам'ять влаштована так, що роки і відстані не в змозі стерти кращі роки дитинства, школу, милих серцю вчителів.
Я розповім про декого із них. Може хтось із читачів згадав кращих, але я повім мову про тих, кого знав, з ким пощастило спілкуватися. Серед них брат і сестри Іванови: Іван Іванович, Клавдія Іванівна (другу по імені не пам'ятаю), сестри Волошини — Олександра Захарівна і Ганна Захарівна, М. Ф. Павлов, М. Ф. Туровський, Л. В. Хашминуя, І. С. Орлов, І. Д. Козацький і інші.
Великий вклад у розвиток культура в вашому місті вносила на той час такі ентузіасти, як Аркадій Михайлович Житков, художник Шубін, І. Чертков, Ларський, Худолєєв, Ласкавий (І. Гофман), Коломійченко, Євген Садовський, І. Шестацький та інші. Це люди, яких я знав особисто, з яками неодноразово доводилося зустрічатися.
Спробую, наскільки це збереглося в пам'яті, згадати про цих людей.
Яка безжалісна природа до людей! Не встигне людина розкинути свій талант, здібності, як треба вже готуватися в далеку путь, звідки повернення немає. Якщо людина чимось видатна, то її ім'я зберігається в архівах, в книгах. Але, на жаль, все тече, все міняється і... забувається. Отже, я хочу згадати про людей, які варті цього.
Розпочну розповідь про працівників освіти, прізвища яких я уже назвав.
В 30-ті роки в будинку № 10 по вулиці Урицького мешкали брат і сестра Іванови. Іван Іванович Іванов, колишній офіцер царської армії, був високоосвіченою людиною. Про його високо освіченість і інтелігентність можна судити по тому, що в школі він викладав здавалося б протилежні предмети — і російську мову й літературу, а також математику. Це був чудовий викладач. Він був суворий, не любив лінивих, але все робив, щоб учні добре знали і його предмет.
Про долю Івана Івановича мені не відомо. Однак, якось, перебуваючи у відпустці, я йшов алеями парку 1-го Травня і побачив обірваного, в старому костюмі чоловіка. Він жалібно подивився на мене, а я відразу не впізнав його, і лише пройшовши метрів 20, згадав, що це був наш учитель Іван Іванович. Його сестра Клавдія Іванівна, викладала географію в нинішніх 1-ій, 7-ій і 10-ій школах. Які цікаві це були уроки, як цікаво було подорожувати по земній кулі разом із своєю вчителькою!
Дуже запам'ятався вчитель фізики і хімії Микола Федорович Туровський. У нього так склалося життя, що він не мав своєї сім'ї, жив холостяком до старості. Був він якийсь недоглянутий, байдужий до себе.
На той час, особливо в 1930—1933 р р., було дуже важко придбати одяг (як і зараз, на початку 1990 років). Тому, до школи приходив він у засмальцьованому костюмі й в калошах. Вигляд у нього був аж ніяк не вчительський.
Але який це був учитель! Як цікаво було на його уроках. Жодного уроку, як по хімії, так і по фізиці, він не проводив без показу експериментів. У нього в школі був спеціальний куточок з приладами, колбами, реактивами. Вія із захопленням розповідав про різноманітні реакції і перетворення енергії. Пригадую, ще тоді він говорив нам, що в ядрі атому закладена величезна енергія, і якщо людство розщепить атом, то це буде великим стрибком у пізнанні природи.
В той голодний 33-ій Іван Іванович помер.
Вважаю, що не мені одному із нашого покоління запам'яталися сестри-вчительки Волошини — Олександра Захарівна і Ганна Захарівна. Олександра Захарівна викладала історію, а її сестра була вчителькою перших—четвертих класів.
Олександра Захарівна до революції була дружиною офіцера царської армії, який не повернувся із першої світової війни, він загинув у боях.
Після війни сестри-вчительки мешкали в будинку по вулиці Пушкінській, 24 (нині 28). Олександра Захарівна дуже любила свій предмет — історію. Вона була однією із найбільш ерудованих людей міста. Уроки її проходили в ідеальній тиші, учні, затаївши подих, ловили кожне її слово.
Мені не довелося бути її учнем. Але коли в 1956 році, демобілізувавшись із рядів ВМФ, я приїхав до Вознесенська, ми часто з Олександрою Захарівною зустрічалися, і темою нашої розмови завжди була історія.
Вона дуже добре знала стародавню історію, часто розповідала мені про Єгипет, про піраміди, про фараонів тощо. Такі бесіди в нас інколи продовжувалися 3—4 години. Багато розповідала вона мені про історію нашого міста. Вона навіть знала тих, хто заснував «казенний» парк, називала прізвища. Та, на жаль, тоді я й не думав, не гадав, що доведеться писати про наше місто, і все це забулося.
Останні роки сестри жили дуже бідно, єдиною радістю для них було те, що їм, як могли, допомагали сусіди. Років п'ятнадцять тому в один і той же день сестри померли. Мені здається, що в них повинен бути цінний для нашого міста архів, але де він подівся - не знаю.
Запам'ятався мені ще один чудовий педагог — Микола Павлович Павлов. Це був учитель старої, дореволюційної школи. Він відзначався педантичністю, знанням своєї справи, скромністю і повагою до учнів.
Микола Павлович викладав креслення і малювання у залізничній школі (нині СШ № 10) і в школі № 2. Викладав до революції в чоловічій гімназії. Невиключно, що одним із його учнів був художник-академік Є. А. Кібрнк.
Микола Павлович як до революції, так і потім жив по вулиці Пушкінській, 35. У перші роки радянської влади він більшу частину будинку передав державі, а собі залишив невеличку кімнату, де й прожив вік. В більшій частині його будинку, аж до 1930 року розміщався райком партії, а потім — дитячий будинок.
І ось у 1945 році, коли я був у відпустці, до моїх рідних зайшов Микола Павлович і захотів побачити мене. Старий учитель розповів мені, як довелося бідувати під час окупації, говорив про сина, який жив у Ленінграді, й з яким втратив зв'язок. У тому ж таки 1945 році мені пощастило зустрітися із ще однією моєю учителькою Любов'ю Веніамінівною Хашмінуей. Не знаю, яким чином вона узнала, що я приїхав до Вознесенська, але Любов Венінамінівна прийшла до мене додому, щоб зустрітися. Я вже був політпрацівником, пройшов усі жахи війни, а вона мене пам'ятала шестикласником.
Розмова, як це не дивно, велася не навколо війни, вчителька цікавилася, як можна роз'яснювати учням біографію Сталіна. На той же час це ім'я звучало у скрізь, особливо в школі.
У ті роки я не знав про злодіяння Сталіна, про які зараз знає кожен. Пригадую, будучи на курсах підвищення кваліфікації політ составу, в Ленінграді чув від одного із викладачів історії ВКП(б), який говорив із оглядкою, що після XVII з'їзду ВКП(б) майже всі делегати були репресовані і багато з них загинуло. Ми тоді в душі обурювалися, але якось не вірилося, що це робилося за вказівками Сталіна.
Я їй порекомендував, і зараз такої думки, що раз Сталін називав себе «учнем Леніна», то, мабуть, вірно було б вивчаючи праці Леніна, з його позиції відходити до вивчення біографії Сталіна. Любов Венінамінівна ще тоді брала під сумнів багато висловлювань Сталіна і його конкретні дії. Вже це свідчить про те, що вона була не тільки думаючою, а й мужньою людиною.
У справі виховання населення міста значну долю внесли працівника вартісної освіти, бібліотек, культосвітніх закладів, про які я постараюсь в міру можливості розповісти.
Велику увагу розвитку культури і відпочинку мешканців міста і особливо працівників залізничного транспорту в 30-і—40-і роки надавав колишній секретар парторганізації залізничної станції Вознесенськ Аркадій Михайлович Жидков. Це була освічена, ініціативна людина. Під його керівництвом був реконструйований сквер залізничників. Сквер був добре благоустроєний озеленений. Влітку тут було багато квітів, працював фонтан. На літній естраді демонструвалися кінофільми, виступали учасники художньої самодіяльності. Інколи тут виступали приїжджі артисти. Вже в повоєнні роки на цій естраді виступав радянський композитор М. І. Блантер, автор задушевних, ліричних пісень.
До початку 60-х років сквер залізничників був любимим місцем відпочинку вознесенців.
Прикро, що до 1990 року сквер фактично знищили, розрушили літню естраду. Я впевнений, якби до цього часу жив Аркадій Михайлович — він би не допустив цього.
Дружина його була однією з перших викладачів дитячої музичної школи в нашому місті. Одна з дочок проживає в місті Ленінграді, працює фармацевтом в одній із центральних аптек на Невському проспекті. Будучи в Ленінграді, мені випадково довелося зустріти її. Друга дочка і зараз живе у нашому місті.
Мені відомо, що в 20-і роки по нинішній вулиці Євгенії Бош, в будинку № 14, проживав, чудовий художник пейзажист по прізвищу Шубін. Це була по-своєму легендарна особистість. На той час про художника, майбутнього академіка Є. А. Кібрика не було нічого чути. Шубін по праву називався тоді кращим художником Вознесенська.
У одному дворі з Шубіним проживала моя тітка — Тетяна Михайлівна Крамаренко. Їй Шубін подарував одну з невеликих картин, як хорошій сусідці. Я, на той час дитина, приходив до тітки і вглядався в цю картину. Вона була написана з великою майстерністю, і це відзначали не тільки такі хлопчаки, як я, а й художники.
На початку 30-х років слід Шубіна загубився. Де він дівся — не знаю. Не виключено, що він став жертвою репресій.
Після того, як за вказівкою Сталіна нова економічна політика була ліквідована, відпало значення колишнього амбара (нині приміщення міського Будинку культури).
Перестали провадитися ярмарки, не було що зберігати із продуктів. Міського театру в нашому місті тоді не було. І ось рішенням місцевих органів було прийнято ухвалу переобладнати приміщення амбара в міський театр. У 30-і роки, коли всі роботи були завершені, театр назвали іменем Ворошилова.
Одним із перших директорів цього театру був Ларський. Яким чином він з’явився в нашому місті мені не відомо. Але я особисто його добре знав, бо він приходив до нас у друкарню і замовляв барвисті афіші, а я оформлював замовлення.
Часто, як зараз говорять, «по блату» він пропускав мене на спектаклі. Мені стало відомо, що Ларський був опереточним артистом і свого часу виступав у Московській оперети.
У 1934 році в місті цілий місяць гастролював Московський театр оперети. Очевидно, Ларський був знайомий із адміністрацією театру, і користуючись цим знайомством, запрошував колектив артистів до вашого міста.
На початку 1934 року, весною у нас після голодомору 1932—1933 року було ще скрутно з продуктами, але влітку становище різко змінилося на краще. З'явилися свіжі овочі, фрукти і це благотворно вплинуло на умови життя в нашому місті артистів оперети. Вони показали мешканцям міста і сіл району найкращі спектаклі світової і російської класики. Після цього майже ніколи в нашому місті не показувалися такі спектаклі, а якщо й показувалися, то епізодично.
А в той час вознесенці могли познайомитися з видатними оперетами Штрауса, Кальмана тощо.
Пригадується такий випадок. Сталося так, що в день спектаклю захворів один із акторів трупи. Постало питання або відмінити спектакль, або хтось повинен виконати дві ролі й дуже швидко перевтілитися в них. І ось тоді артисти Московської оперети згадали про їх колишнього колегу — Ларського.
Не пам'ятаю в якій це опереті, раптом виходить на сцену Ларський і говорить такі слова: «Слухайте! Дайте мені цю тигру! Зараз я йому в пащеку всуну руку й схоплю хвіст, і виверну його навиворіт, і скажу, що так і було!». Мені здається, що це із «Роз-Марі».
Його вихід був зустрінутий з таким захопленням, що стіни театру здригнулися від оплесків.
Відразу ж після гастролей Московського театру Ларський кудись виїхав, більше про нього я не знаю нічого.
Хочеться повідати ще про одну людину, яка залишила яскравий слід у моєму житті. Це Женя Садонський, повний тезка лікарю-психіатру Вознесенської наркології.
Євген був на той час кращим воротарем нашого міста. Я вже колись писав, що він нічим не поступився б воротарям ведучих команд країни. Навіть тоді, коли команда не спроможна була стримати натиск суперників, то її виручав голкіпер — Євген Садонський.
Я не помилюсь, коли скажу, що для нас, хлопчаків, Женя був справжнім кумиром для наслідування. Але як було йому не наслідувати?
В кінці 30-x років Женя одним із перших у місті придбав ковзани, чудово ходив на них.
У нас на той час було любиме місце, де можна було бігати на ковзанах — в районі нинішньої ЖЕК по вулиці Урсулова. В ті роки озеро на зиму заливалося дощовими водами і на всю зиму там утворювалися прекрасні льодові майданчики для тренувань на ковзанах.
Ми, хлопчаки, щоденно після уроків відвідували цей природний каток. У нас тоді не було фабричних ковзанів. Ми самі їх виготовляли. Верхівку ковзанів робили із дерева, полозок — з дроту. Прив'язували до взуття хто як міг — шнурками, гнучким дротом, якби вони лише сковзали.
Коли на катку з'являвся Женя, відразу ж розпочиналися ігри, він учив нас, як правильно ходити на ковзанах.
Наприкінці 20-x і на початку 30-х років у нас на Півдні України, зими були сніжними і ковзани були не в моді.
І ось дивлюся, з вулиці Євгенії Бош по провулку Озерному Женя йде на якихось дошках, причому йде швидко, накатом. Ми в ту пору не знали, що таке лижі. Виявляється Женя особисто змайстрував лижі і вперше в місті здійснив прогулянку.
Так, він був чудовим фізкультурником і деякий час викладав фізкультуру в залізничній школі. Та не всі знають, що це був і чудовий співак, у нього був приємного тембру сильний баритон. Пригадую, як на одному із концертів художньої самодіяльності, що відбувався в залі єврейської синагоги, переобладнаної під клуб, Женя виконував куплети «Серце красуні» із опери «Риголетто» і оперети «Циганський барон».
Про подальшу долю Жені Садовського я не знаю, але гадаю що до війни він закінчив медичний інститут, напевне брав участь у війні, а що далі — невідомо. Якщо хтось знав якісь дані про його подальшу долю, то хотілось би знати про це.
До 1934 року в нашому місті не було звукового кіно.
В тому році колишній «німий» кінотеатр по вулиці Леніна був реконструйований, і вперше в місті з'явилося звукове кіно. Однак, не всі в місті знають, що в колишньому райколбуді, так називався тоді будинок колгоспника, з'явилася вузькоплівкова кіноустановка, яку тоді дуже важко було дістати.
Не знаю, по яких каналах, однак на початку 1935 року колишній завідуючий райколбуду Ісак Чертков зумів придбати вузькоплівковий кіноапарат і для гостей міста та для вознесенців у готелі вечорами показували звукові кінофільми.
На той нас, коли Чертков працював у колбуді, була організована художня самодіяльність, проводилися різноманітні культурно-освітні заходи, шахові турніри тощо. -
У нас у Вознесенську на той час жив шахіст 1-го розряду Іван Шестацький, який час від часу проводив сеанси одночасної гри. Я тоді захоплювався шахами.
Запам'ятався один із таких сеансів, який Шестацький проводив на 25 шахових дошках. Із 25 учасників два учасника виграли в першорозрядника—це мій хороший друг Саша Сосновський і я, дві партії були нічийними і 21 учасник програв.
Доля Івана Шестацького склалась так, як і в більшості його однолітків. Він загинув на війні.
А зараз я розповім про інших людей, з якими я спілкувався уже в повоєнні роки.
В попередній частині повісті я згадував прізвище Максима Афанасійовича Севастянова. Мені читачі порадили більш детально написати про цю людину.
Вперше зустріч з ним відбулася в липні 1957 року коли я по рекомендації колишнього голови райвиконкому М. С. Шевченка був призначений у штаб місцевої протиповітряної оборони. І ось я на прийомі у голови міськвиконкому Максима Афанасійовича Севастянова. Це було в перших числах липня 1957 року.
В житті у нас з Максимом Афанасійовичем в багато спільного. Як вияснилося із розмов з ним, Максим Афанасійович на 10 років старший мене, на 10 років раніше вступив в ряди ВКП(б), на 10 років раніше закінчив військово-політичне училище в місті Ленінграді, в якому потім учився і я. Трохи більше 10 років нам довелося працювати у Вознесенському міськвиконкомі. За ці роки я весь час був членом виконкому, позаштатним його заступником. Працював я на посадах начальника штаба МПВО міста, керуючим справами, потім начальником новоутвореної ЖЕК, завідуючим відділом комунального господарства. Коротше, понад 25 років свого життя я віддав комунальному господарству.
Робота в міськвиконкомі і, особливо, його головою і робота працівником комунального господарства дуже складна й часом невдячна. Тим більше треба врахувати, що в 50-ті — 60-ті роки в місті не було каналізації, водопроводу, нечистоти вивозилися кінними бочками. І якщо навіть в кінці 60-х років ми перейшли на механізоване вивезення сміття й нечистот, все одно нестача автотранспорту негативно впливала на роботу комунальних служб.
В 1947 році Максим Афанасійович був демобілізований із рядів Збройних Сил. Як колишнього політпрацівника його направляють у райвідділ міліції на посаду заступника начальника по політчастині. Начальником міліції в ту пору працював В.Є. Богданов.
Потім М. А. Севастянов працював директором хліб-заводу, з 1953 по 1956 рік. Максим Афанасійович багато здобне для організації хлібопечення в нашому місті
А ця проблема у Вознесенську завжди була гострою. Ще до революції, аж до Великої Вітчизняної війни, міська пекарня знаходилася по нинішній вулиці Жовтневої революції в двоповерховому будинку, навпроти колгоспного ринку. Цей будинок у минулому році був знесений, там, мабуть, буде споруджуватися житловий будинок. Пекарня відділу робітничого постачання була й до війни, і зараз вона діє, але вона малопотужна і не в змозі задовольнити потреби населення міста. Асортимент хлібних виробів був дуже вузьким.
Максим Афанасійович поставив своїм завданням будівництво нового хлібозаводу, який би задовольняв хлібозаводу обладнанням, аж до його пуску в експлуатацію, особисто займався Максим Афанасійович. Після закінчення будівництва хлібозаводу вознесенці обирають М. А. Севастянова головою міськвиконкому.
Трохи зупинюся на сумісній роботі в міськвиконкому. У Севастянова не було штатних заступників, як зараз. Тоді я, будучи на посадах начальника штабу МПВО, домоуправа, начальника ЖЕКу одночасно виконував обов'язки заступника голови міськвиконкому в його відсутності.
Максим Афанасійович був зібраним, вимогливим,
працелюбним трудівником. Я не знаю такого вкладку, щоб він когось образив, принизив людську гідність. Він міг працювати по 12—14 годин на добу. А коли траплялися надзвичайні ситуації, наприклад, під час боротьби з ожеледицею, то його можна було побачити разом з комунальниками при організації боротьби із стихійним лихом.
Максим Афанасійович не засиджувався на одному мисці. Він часто їздив до Києва, Москви з питань забезпечення міста будівельними матеріалами, спец-автотранспорту. Завдяки його старанням, у нашому місті був споруджений водопровід.
А скільки разів він бував у Києві? Він був у Раді Міністрів УРСР, Міністерстві житлово-комунального господарства з проханням забезпечити місто лісоматеріалами, транспортом, механізаторами. Не завжди його дружньо приймали. Бувало так, що заїде до якогось начальника і одержує негативну відповідь аж до грубощів.
Звичайно, такі зустрічі його ображали, але, як говорив Максим Афанасійович, «Світ не без добрих людей», і він знаходив таких людей серед столичного начальства.
Я теж переймав досвід М. А. Севастянова при поїздках в Київ, Міністерство житлово-комунального господарства.
Пригадаю, до нас у Вознесенськ приїхав заступник міністра МЖКГ УРСР тов. Гладишев. Він цікавився роботою наших служб, йому сподобалося у Вознесенську і він пообіцяв нам допомогти придбати транспорт. Після того, як він виїхав до Києва, я «по гарячих слідах» кинувся до столиці, до тов. Гладишева. І що ви думаєте, він навіть не прийняв мене. Я все ж дібрався до високого кабінету і нагадав заступнику міністра про його обіцянки.
Видно, совість у нього заговорила. Він взяв мої папери й написав прізвище начальника главку й поставив свій підпис. Далі все інше було справою техніки.
Начальник главку був на той час хворий. Прийняв мене його заступник — Сергій Іванович Лаврищев, я ще й досі пам'ятаю це прізвище. Розмова в нас почалася із того, що він запитав: «Скільки років ви працюєте керівником комунальної служби в місті?». Коли я відповів, що 12 років, то він добавив: «Такій людині треба допомогти». Відразу запросив начальників відділів і дав розпорядження виділити все, що ми просили. В подальшому я неодноразово зустрічався із ним, і не було випадку, щоб ми їхали з столиці додому із порожніми руками.
Про Максима Афанасійовича можна ще писати й писати. Це при його безпосередній участі був реконструйований міст через ріку Мертвовод. Настил мосту із залізобетону служить уже близько 30 років. При ньому почали асфальтування вулиць, встановили люмінесцентне освітлення і виконали багато інших робіт по благоустрою міста.
Понад 60 років трудової діяльності вплинули на "здоров'я Максима Афанасійовича. Нині він хворіє, майже на 90 процентів утратив зір. Максим Афанасійович заслуговує на те, щоб його не забували в місті, як людину, що багато зробила для нашого Вознесенська.
Так склалося моє життя, що мені пощастило на хороших людей. І взагалі я вам «по секрету» скажу, що мені більше подобалося спілкуватися з старшими за віком людьми, людьми мудрими, що мали великий життєвий досвід.
Тому я продовжу розповідь про хороших людей які, я сподіваюсь лишили свій добрий слід в історії нашого міста. А зараз я хотів би розповісти ПРО ЩЕЗЛІ КОЛГОСПИ.
У попередній розмові я детально писав про приміські колгоспи «Прогрес» і радгосп «Зелений гай». Але нічого не описував про колгоспи, створені в 28, 30-ті роки на території міста, в так званих Таборах. Тоді, в Таборах було створено три колгоспи: імені 1-ої п'ятирічки, «Могутній», і імені Леніна. Ці колгоспи створювалися по територіальному принципу. Тоді ця територія ділилася на Табори № 1, середні Табори далекі
Табори.
