Люди, час, факти
| Вид материала | Документы |
- Семестр Осенний Весенний лекции 36 час. 18 час. Лабораторные з анятия 36 час. 36 час., 487.51kb.
- В. М. Босько історичний календар кіровоградщини на 2012 рік люди. Події. Факти. Уривки, 891.11kb.
- Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2927.67kb.
- Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2934.55kb.
- Рабочая программа Специальность 032001 (350800) Документоведение и документационное, 274.91kb.
- Можность патологических кровопотерь, 196.73kb.
- Рабочая программа Специальность Реклама Статус дисциплины, 133.73kb.
- Формування І. Канта як філософа. Факти з біографії, що передували розвитку філософських, 467.19kb.
- Продолжительность программы : 72 ак час. Режим очных занятий : 50 ак час. (5 дней, 34.28kb.
- Рабочая программа специальность 080504 государственное и мунииципальное управление, 167.24kb.
На фото: члени міськвиконкому
(перший ряд т.т.Кукса, Чебак, Севастянов. Романов;
у другому веду — Довженко, Щеглов, Дьомов, Курієнко.
Землі колгоспу імені 1-ої п'ятирічки розташовувалися обабіч дороги на Трикрати. Землі колгоспів «Могутній» і імені Леніна розташовувалися там, де зараз контора колгоспу і в бік Арбузинки і фланця. Можливо, в цьому описі я дещо неточний, але справа в тому, що я більше знайомий із колишнім колгоспом імені 1-ої п'ятирічки.
Не знаю, чи зрозуміє мене нинішнє покоління, може подумав, що я пишу нісенітницю, але все те було насправді.
Ми, на той час хлопчики і дівчатка 5-х—7-х класів, інколи непосильно працювали, щоб надати допомогу недавно організованому колгоспу.
В 1929 році видався хороший урожай зернових і, особливо, пшениці. Тари для того, щоб зерно зібрати і відвезти на елеватор не було. За проханням правління колгоспу нашій 2-ій школі (нині СШ-№ 7) потрібно було надавати допомогу в збиранні мішків для колгоспу. Тоді школа послала нас, по всіх дворах просити мішки для колгоспу. Більшість мешканців Таборів № 1 з розумінням зустрічала нас, задовольняла наші прохання.
В ті тридцяті роки на полях колгоспу імені 1-ої п'ятирічки розвелося багато гризунів сусликів. Урожай був добрий і його треба було зберегти. А кожен суслик запасав на зиму у норі 10—15 кілограмів зерна. Уявіть, скільки зерна не дораховувалось господарство, якщо в той час на гектарі було дуже багато сусликів.
І знову нас, школярів, посилають в степ шукати суслячі норки, щоб винищувати їх.
Вище я писав, що землі колгоспу імені 1-ої п'ятирічки знаходились від нинішньої вулиці імені Кутвицького обабіч дороги на Трикрати й доходили до балки, так званої «Злодійки». Таку назву балка одержала в давнину, тому, що в свій час там орудували злодії, які відбирали в селян те, що вони везли на базар до Вознесенська. Нерідко траплялися вбивства.
Ми йшли цепом по обидва боки дороги, шукали суслячі норки. Не так просто виманити сусликів із підземелля, тому ми грудками утрамбовували нірки, не даючи доступу повітря. Таким чином за п'ять-шість годин ми непомітно підходили до «злодійки». Якраз у надвечір'я прямували в зворотний шлях. Приходили додому знесилені, голодні, а вдома нас чекала пісна юшка.
Іще кілька прикладів з того часу.
В 1926—1928 рр. в нашій країні швидко почала розвиватися промисловість. Необхідно було забезпечити мартенівські печі металом.
Гостро постало питання про забезпечення металевого брухту. На той час в нашій країні конвертувалися радянські гроші. Були випущені срібні карбованці, полтинники, пів копійки, 10, 15, 20 копійок. Де хто, особливо непмани, не вірили в міцність радянської влади й довго зберігали царські монети. Але царська монета вийшла з обороту і, переконавшись в її знеоцінності, багато людей викидала їх. Ці колишні гроші перетворилися в металобрухт. А вони ж були із чистого срібла і чистої міді.
Ми, діти із задоволенням їх збирали й несли до пункту збору металолому, який знаходився в дворі по вулиці Пушкінській, 1, де згодом був збудований маслозавод, а нині там недобудований п'ятиповерховий житловий будинок.
Тоді приймалися будь які речі, виготовлені із срібла і міді. Той метал, який ми приносили, ретельно зважувався, після чого нам виплачувалися гроші. Давали нам грошей не так вже й багато — десь карбованець-півтора. Але на той час ці гроші були в ціні, і на них можна було купити досить багато продуктів.
Велику допомогу наша 2 - а школа надавала колгоспу.
Ми сапали соняшники, кукурудзу, молотили соняшники, виконували інші роботи.
Повинен сказати, що колгосп імені 1-ої п'ятирічки був у числі непоганих господарств міста і району. Всі три колгоспи існували до Великої Вітчизняної війни.
Після війни почалася так звана кампанія по «зміцненню колгоспів», а потім і ліквідації дрібних хуторів, які стали нерентабельними. Після війни всі ці три колгоспи злилися в одне господарство і нині це колгосп імені Леніна.
Колгосп імені Леніна довгий час лихоманило, часто змінювалися керівники. Дехто із них, будучи головами колгоспу, перетворювали господарство у свою вотчину, більше думали про себе і угодництво начальству, і менше про економіку господарства. Я не буду називати прізвища, вони й так "зрозуміють, що це їх стосується.
Як мені відомо, зараз колгосп очолює нове керівництво, яке уболіває за людей, впроваджує у виробництво все передове, прогресивне. Колгосп зараз один із передових не тільки в районі, а і в області.
Про колгоспи, що існували в Таборах, я знав як колишній учень, і зовсім не відав про їх економіку. Мені просто хочеться розповісти про те, як діти вносили свій посильний вклад у розвиток сільського господарства. А без добре розвинутого аграрного комплексу, як відомо, життя немає.
Не менш повчальна історія колгоспу імені Синякова, який розташувався колись на землях Болгарки.
Цей колгосп був організований у 1929 році, тобто він один із перших у районі. Названий він на честь Ю. А. Синякова, революціонера, який свого часу жив на Болгарці.
І ось, як грім серед ясного неба — колгосп ліквідовано. Все господарство передано колгоспу імені Леніна, а ім'я Синякова передано колгоспу розташованому в Прибужанах, який до цього називався «Іскрою».
Таким рішенням районних властей місто втратило прекрасний на той час колгосп, який більшу частину продукції, особливо овочів, реалізував населенню міста.
Один із колишніх голів колгоспу розповідав, що за його підрахунками з 1929 по 1940 рік у колгоспі змінялося понад 60 керівників господарства. Дещо менше їх змінилося у післявоєнний період.
Спотворені методи керівництва з боку райкому партії, недовір'я до людей довели колгосп до занепаду.
На колгосп у районі дивилися як на інородне господарство, з якого можна було тільки «вижати» щось для задоволення амбіцій і потреб керівництва району.
В період заснування колгоспу імені Синякова до артілі об'єдналися понад 800 селянських дворів. Орної землі було понад 8 тисяч гектарів. Контора колгоспу знаходилася по вулиці Тімірязєва.
Важким було становлення колгоспу. І особливо важкою була відбудова господарства після Великої Вітчизняної війни, після того, як окупанти майже повністю розграбували колгосп.
Починаючи з 50-их років колгосп відновлює свинарство, вівчарство. Але не довго ця галузь була в колгоспі. В 60-их роках по вказівці «зверху» вона була ліквідована. Раніше в колгоспі не було води, що гальмувало розвиток тваринництва, але в 1959 —60 рр. колгосп пробурив артезіанську скважину і тим самим і проблема води була вирішена. Колгосп міг би утримувати свиней і овець, але, як було сказано вище, ферми були ліквідовані.
В 1955 році, після калейдоскопу змін керівників господарства, на посаду голови був обраний молодий, ініціативний робітник Олександр Тимофійович Астахов. Не зважаючи на те, що він не був працівником сільського господарства, О. Т. Астахов багато зробив для оздоровлення господарства.
Однак, бюрократична система, коли ініціатива придушувалася зверху, не дала можливості розкрити молодому голові свої потенціальні можливості.
В колі своїх знайомих він говорив, що його затискують, що немає більше терпіння працювати. Крім прочуханів він ніякої практичної допомоги не одержував. І, не дивлячись на те, Астахов багато зробив для зміцнення колгоспу. Однак, він не витримав утисків і був змушений подати у відставку.
І як же колгоспу бути рентабельним, коли його як хотіли і хто міг обдирали?
Хотілось би зауважити те, що болгарські землі, на яких був створений колгосп, колись належали громадянам пригороду Вознесенська і отже справедливість повинна перемогти. Пригородній колгосп має бути відновлений, не знаю в якій формі, можливо, як фермерське об'єднання, але він повинен працювати на місто.
Розповідаючи про колгосп імені Синякова не можна обійти людей, які всі сили і здібності вклали у справу становлення і зміцнення колгоспу імені Синякова. Багатьох із них немає в живих, але добра пам'ять про їх діла не повинна вмерти.
У числі перших хочу відзначити прекрасного організатора, чесну й благородну людину — Одарку Дем'янівну Діордіеву (Фоміну). Після Великої Вітчизняної війни вона була першим головою колгоспу, адже мужчини ще були на фронті. Це її заслуга у відновленні після розрухи і розграблення німцями колгоспу.
Це була малограмотна, але з чистим розумом жінка, яка користувалася великим авторитетом серед колгоспників і взагалі серед жителів Болгарки. З великою повагою вона ставилася до людей. Вона уміла розрізняти чесну й сумлінну людину від ледаря і пройдохи. Хороших людей вона могла захистити, допомогти їм, чим могла. Але до осіб нечесних, нерадивих вона була безпощадною.
Старожили Болгарки розповіли мені такий випадок. Нашому поколінню запам'яталися нелегкі повоєнні роки. Важко було з продуктами, існувала карткова система. І в той же час діяв сталінський закон, за яким за найменшу крадіжку людей садовили на великі строки до тюрем.
Я знаю одного товариша, якай не із-за хорошого життя вкрав 12 кілограмів зерна й за це йому «дали» 18 років тюрми. Тільки після смерті Сталіна його випустили на волю. Дорого дались йому ці 12 кілограмів пшениці!
Приблизно такий же випадок трапився в колгоспі імені Синякова.
Одна колгоспниця, мати солдата, яка мала ще двоє дочок, по наряду поїхала здавати на хлібоприймальний пункт зерно. По дорозі вона набрала в невелику торбину до кілограма зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Торбину вона поклала під сидіння машини. Міліціонер, який перевіряв машину, виявив схованку. Цю жінку привели до кабінету директора хлібоприймального пункту, прізвище якому Прабер. Якраз нагодилася туди й Одарка Дем'янівна. Вона побачила нещасну колгоспницю, зрозуміла ситуацію і вдарила її ляпасом із словами: «Негідниця! Як ти посміла таке зробити? Йди додому, там тебе діти ждуть!» Ця жінка вийшла й пішла додому.
Таким чином Одарка Дем'янівна врятувала колгоспницю від тюрми. Міліціонер, що був присутній у кабінеті, навіть не зрозумів у чому справа.
Мені неодноразово доводилося зустрічатися з Одаркою Дем’янівною, коли я працював директором ринку.
На той час вона була вже літньою людиною, але вела себе досить бадьоро. Зростом вона була вище середнього. Голос дещо грубуватий. Однак, я зрозумів, що переді мною жінка не тільки вольова, рішуча, а й одночасно людяна.
З Одаркою Дем'янівною Діордієвою приємно було розмовляти. Вона не любила пожадливих і дволиких людей, про що вона говорила сама, та й з її вчинків це можна було зрозуміти.
Ще про кого я хотів би розповісти — це про Василя Андрійовича Гребеня. Багато читачів можуть запитати мене: звідки автор знав його? Справа в тому, що Василя Андрійовича я знав ще до війни, а згодом зустрічався з ним у колгоспі чи в місті. А місто в нас не таке вже й велике — хороші люди завжди на виду.
В. А. Гребінь всю свою трудову діяльність присвятив колгоспному виробництву. Розпочав він своє трудове життя рядовим колгоспником, а потім біль ще 45 років був беззмінним бригадиром, згодом — секретарем партійної організації. Василь Андрійович володів хорошими організаторськими здібностями, чутливо ставився до людей, за що його поважали. На Болгарці, та й у самому Вознесенську його майже кожен знав.
Василь Андрійович виховав гідних його імені дітей. Його син — Володимир Васильович — служив на підводному човні у званні капітана 2-го рангу. Він дуже рано помер. Другий син — Василь теж був військовим у званні майора. Дочка Валентина за освітою юрист, працює в нашому місті.
Ще часто я згадую Дмитра Андрійовича Ювицю, одного із ветеранів колгоспу. Д.М.Ювиця — чоловік Одарки Дем'янівни Діордіевої, про яку я розповідав вище. Це був дуже працелюбний чоловік, попрацював у колгоспі понад 50 років.
Можна назвати ще багато прізвищ кращих людей колгоспу імені Синякова: комбайнерів Семена Васильовича Ювиці і Григорія Тимофійовича Сандула, багатьох інших трудівників.
В лютому 1961 року 60-им головою колгоспу обирається Федір Андрійович Камишниченко. Родом він з Алтайського краю, 1911 року народження, отже в цьому році йому виповнюється 80 років.
Відомо, що в 1900—1905 рр. багато сімей з України переселилося, на Алтай. З такої родини переселенців і Федір Андрійович.
Підполковник у відставці Ф.А.Камишниченко разом із сім'єю в 1956 році переїжджав до Вознесенська. Працював у райкомі партії, директором заводу «Червоний технік», а в 1961 році на загальних зборах колгоспу імені Синякова Федір Андрійович був обраний головою артілі.
Вій добре розумів, що знань, які він мав, недостатньо, щоб керувати сільськогосподарською артіллю. І він поставив собі за мету оволодіти сільськогосподарською наукою самостійно. Крім цього не цурався досвідчених хліборобів, і з живим інтересом прислуховувався до їх порад. На одних із зборів ветеранів колгоспу йому порадили уважно прислуховуватись до думок колгоспників, але вибирати кращі і впроваджувати їх у життя.
Поряд із уважним ставленням до рядових колгоспників, Федір Андрійович повів нещадну боротьбу із пияцтвом, ледарями і крадіями. В цьому його підтримували ветерани Ніна Василівна Коваль, Іван Порфирович Дормашко й інші.
Колгосп на той час переживав нелегкі часи. Багато колгоспників перейшли працювати до міста, а ті, що залишилися, жили бідно. Гостро постало питання про кадри. Необхідно було залучати до колгоспу людей із інших місць.
В 1966—1968 р. р. в колгосп приїхало багато сімей із Західної України. З них вийшли цілі династії працелюбних механізаторів, тваринників.
Проблема кадрів була вирішена, колгосп ставав на ноги.
Тепер продовжу про те, яку роботу по зміцненню колгоспу здійсняв на той час голова колгоспу Ф. А. Камишниченко.
Не дивлячись на поповнення господарства кадрами, не можна було підняти господарство так би мовити, «голими руками». Необхідно було механізувати трудомісткі роботи, а людей, що вивільнилися, використовувати на інших роботах. Тому Федір Андрійович звернувся до умільців колгоспу з проханням спрямувати свою творчу ініціативу на механізацію трудомістких процесів.
З допомогою гідропоніки почали вирощувати зелені корми для худоби. Колгоспні умільці спорудили для потреб ферм кормоцех. Було механізовано роздачу кормів. Споруджено три теплиці закритого грунту, а згодом і одногектарну теплицю під плівкою для вирощування ранніх овочів. З допомогою пневматики на двох фермах очищувалися приміщення стисненим повітрям.
Колгосп поволі набирав силу і одним із показників було те, що вже в 1962 році заробітна плата колгоспників була вища на 15 процентів від таких же категорій робітників у місті. У тому році колгосп мав 21 тисячу карбованців прибутків, в 1963-му 121 тисячу карбованців. Всі галузі колгоспу стали рентабельними. Це зміцнило впевненість колгоспників у майбутній день. На той час, ті, хто колись покинув колгосп, почали повертатися у господарство.
У 1963—64 рр. колгосп придбав повний комплекс необхідної техніки в рослинництві й тваринництві. Це дозволило значно збільшити випуск тваринницької продукції і підвищити врожайність полів.
Та в 1968 році, в період розквіту колгоспу, його раптом ліквідували й приєднали до колгоспу імені Леніна. Ф.А.Камишниченко йде на заслужений відпочинок, об'єднаним колгоспом по протекції зверху став керувати Г.І.Киржой.
Треба відзначити, що в перші часи Г.І.Киржой дещо робив для колгоспу. Був споруджений цех по виробництву плодоовочевих консервів, деякі інші другорядні споруди. Зате були ліквідовані споруджені Ф.А.Камишниченко теплиці й інші будови.
Мені неодноразово доводиться зустрічатися з людьми з колишнього колгоспу імені Синякова. Всі вони чудової думки про Ф. А. Камишниченко. Горою стоїть народ за нинішнім головою колгоспу імені Леніна А.І.Петровським.
У той же час Г.І.Киржой залишив після себе недобру славу. Грубий з людьми, нечистий на руку, він тримався на плаву тільки завдяки підтримці колишнього секретаря райкому. З'явився він у Вознесенську невідомо звідки і виїхав невідомо куди. Мабуть, не з порожніми руками.
Повість І.І.Куріенка знайшла широкий відгук серед вознесенців. Про це свідчать листи до редакції, дзвінки, де люди діляться враженням від прочитаного. Є й деякі претензії до автора з приводу достовірності фактажу.
Так, до редакції завітала Ревекка Абрамівна Пресс, яка з 1949 по 1967 рік працювала на хлібозаводі бухгалтером. Вона взяла під сумнів твердження автора про те, що Вознесенський хлібозавод був споруджений тоді, коли там директором був М.А.Севастянов. Це не так, — говорить Ревекка Абрамівна. Директором хлібозаводу був на той час Микола Михайлович Зінський, якому й належить заслуга в будівництві хлібозаводу.
Пролунав також дзвінок із Таборівки. Читачі газети вказують на те, що до війни в Таборівці не було колгоспу імені Леніна, а був колгосп «Ударник».
Отже, до об'єднання в один колгосп імені Леніна там було три колгоспи: імені 1-ої п'ятирічки. «Могутній», «Ударник».
Та все ж усі читачі вважають, що повість І.І.Курієнко заслуговує на увагу). Тим більше, що в передмові автор попередньо .вибачився за можливі фактичні помилки. Адже це не документальна повість, а спогади.
Повість же про Вознесенськ дописувати вознесенцям.
У той же час багато чесних, сумлінних комуністів, досягнувши пенсійного віку, змушені були йти з роботи, хоча за станом здоров'я ще могли б працювати й працювати.
ПРО ВЕТЕРИНАРНУ СЛУЖБУ МІСТА
Й РАЙОНУ
У першій частині повісті я говорив про медичну службу міста й району, про її минуле й дійсність. Однак, нічого не було сказано про таку важливу службу міста і району, як ветеринарна. А нині цій службі вже виповнилося 102 роки.
У 1889 році в нашому місті була створена ветеринарна дільниця Херсонського губернського відомства. Ця дільниця проіснувала до 1892 року і була переведена в місто Бобринець, нині Кіровоградської області. А вже в 1896 році у Вознесенську на тому місці, де зараз ветлікарня, знову була заснована ветдільниця. В 1913 році була споруджена нова ветлікарня. Першим її лікарем був І.М.Чайковський. Це вія безпосередньо керував будівництвом, купував необхідне обладнання й інвентар, для ветлікарні.
До війни Вознесенська ветлікарня була одна з кращих в області. В роки війни німецькими загарбниками приміщення були розрушені, потім їх довелося відбудовувати знову. Велику роботу по відбудові ветлікарні здійснили в ті роки колишні головлікарі тт. Летковський, Іванськнй, яких уже не мав в живих, і нині живі О.Ф.Титенко, Б.І.Платосюк та інші працівники ветстанції.
Я особисто всіх цих товаришів знав, з О.Ф.Титенком і Б.І.Платосюком часто зустрічаюсь, і вважаю, що вони багато зробили для лікування і профілактики захворювань тварин.
Скоро буде 35 років, як ветеринарну службу міста і району очолює Віталій Іванович Ястремський. Він відзначається великою працездатністю і почуттям відповідальності за доручену справу.
Багато довелося потрудитися Віталію Івановичу для оздоровлення тварин. Це дало можливість до початку 1968 року повністю оздоровити господарства району від інфекційних захворювань тварин.
В.І.Ястремський побував у різних зарубіжних, країнах — Німеччині, Польщі, Угорщині, де він був не просто туристом, а цікавився станом галузі тваринництва в цих країнах.
Робота головного ветлікаря району оцінена по заслугах: він нагороджений орденами Трудового Червоного Прапору, Знак Пошани, медаллю «За трудову доблесть». Віталій Іванович нагороджений срібною медаллю ВДНГ СРСР за успіхи в ліквідації бруцельозу овець у Вознесенському районі.
Заходжу в двір ветлікарні. Всюди зразкова чистота, дерева, квіти. Відразу видно, що господарі цього закладу люблять порядок. Побажаємо ж їм успіхів у праці!
В ЧОРНІ ДНІ ОКУПАЦЦІЇ
У лютому 1991 року в нашій міськрайонній газеті «Радянська правда» друкувалися уривки із повісті М. Ф. Богомолова під назвою «Гроза над Прнбужжям».
Мені неодноразово доводилося зустрічатися в Миколою Федоровичем. В кінці 60 х років він працював у Вознесенському райкомі партії, якщо не помиляюся, завідуючим відділом пропаганди і агітації райкому. В 1969—71 рр. при райкомі партії діяв дворічний університет марксизму-ленінізму, як філіал Мартинівської військової частини. М.Ф.Богомолов викладав у вечірній час предмет «основи марксизму-ленінізму». Нас тоді було понад 30 слухачів.
Але справа не в цьому. Вже тоді Микола Федорович гаряче цікавився минулим нашого краю. Особливо його цікавило підпілля на Вознесенщини під час тимчасової окупації нашого міста.
Потім М.Ф.Богомолов виїхав із Вознесенська і більше я з ним не зустрічався. І ось рік тому я узнав, що він живе у місті Миколаєві й працює в обласному архіві.
Немає сумніву, що офіційного матеріалу для написання історичної повісті про людей нашого міста і району у М. Ф. Богомолова більше, ніж достатньо.
Але офіційні матеріали не дають достатньої уяви про фактичні події і людей. Думаю, що цю повість допишуть вознесенці, учасники і свідки цих подій.
І все ж я скажу, що Микола Федорович написав про вознесенське підпілля більше, ніж будь-хто, і я надіюсь, що він продовжить свою повість. Адже до цих пір залишається в тайні доля залізничника Павла Васильєва, якого в серпні 1941 року німці повісили на дереві на вулиці Пушкінській, а також інших радянських активістів.
У повісті М.Ф. Богомолова неодноразово згадується адреса явки Вознесенських підпільників — будинок по вулиці Шевченка, 9.
Хотілося б уточнити деякі неясні факти.
Будинок № 9, та частина, що виходила на вулицю Шевченка належала залізничнику Івану Васильовичу Воробченко, який проживав разом з своєю дружиною Марією Григорівною і дочкою Раєю. Їх зараз нікого немає в живих.
Інша частина будинку належала медичному технікуму, де був гуртожиток учнів. Під час війни гуртожиток пустував, і туди поселився Георгій Якович Гончаренко, тобто «Кравець» (Портной).
У перші місяці війни до І.В.Воробченко підселився брат дружини— Василь Григорович Латьєв, жила тут на квартирі ще з довоєнного часу добре їм знайома Зінаїда Олександрівна Курбат. В.Г.Латьева добре знали в місті ще з довоєнної пори як чесну й порядну людину.
Коли німці вступили в місто, на Вознесенщині було організовано підпілля. За домовленістю з Г.Я.Гончаренком, В.Г.Латьєв зустрічав підпільників і супроводжував до «Кравця»; а також забезпечував явку від якихось раптових несподіванок.
Сестра Василя, Марія Григорівна, під час війни працювала, в приміщенні нинішньої школи № 1 прибиральницею. Там щоденно збиралась фашисти, поліцаї, а також люди, які стали на шлях підтримки фашистського режиму.
Марія Григорівна ні з ким не вела розмови, але прислухалася до розмов зрадників, а ввечері повідомляла про почуте партизанам, які збиралися в її квартирі, а інколи і у Гончаренка.
Звичайно, в документах це ніде не записано, але відомо, що явочна квартира була в будинку № 9 (лині №13), в квартирі
І.В.Воробченко.
М. В. Богомолов, звичайно, пишучи свою повість, не мав можливості зустрітися із Василем Григоровичем Латьєвим. В кінці 50-их років у віці 50 років В.Г.Латьєв помер.
Вважаю, що на будинку № 9 по вулиці Шевченка повинна бути встановлена меморіальна дошка, з викарбуваними на ній прізвищами підпільників.
Доля Зінаїди Олександрівни Курбат така. Вона пережила війну, ховалася від фашистів. На початку 80-их років вона приїжджала в наше місто, відвідала сім'ю Воробченко, а також усіх, кого знала.
Вона розповідала, що її рідна сестра загинула від рук загарбників. Версія про те, що Зінаїда Олександрівна загинула під час війни не вірна.
Ви, шановні читачі, мабуть не раз були в сквері імені Шевченка, де на скромному обеліску викарбувані прізвища 62 підпільників, які загинули від рук фашистських загарбників. Ви чули, що їх виказав, а вірніше сказати продав зрадник.
Я довго думав, чи варто згадувати про зрадника Самарського. А потім вирішив — люди повинні знати не тільки своїх героїв, а й зрадників.
Самарського Олександра я знав за рік до мого, призову до Червоної Армії. Це було влітку 1933! року.
На той час я був секретарем первинної комсомольської організації редакції і друкарні газети «Комунар».
Одного разу приходить до мене молодий хлопець з прнкріплювальним талоном для того, щоб поставити його на комсомольський облік у нашій організації. Як завжди, відбулася бесіда.
Він тоді розповів про своїх батьків, але що саме, я, на жаль, зараз нічого не пам'ятаю. Запам'яталося, що він працював бухгалтером у фірмовому магазині «Книгакульттовари». Такий магазин був тоді у Вознесенську, де в одному приміщенні продавалися книги, в іншому — культтовари. Навіть можна сказати й спорттовари, адже там продавалися й велосипеди для дорослих.
Самарський був зростом вище середнього, я б сказав, симпатичній, але враження псувала іронічна, чи навіть хитра посмішка, яка блукала на його обличчі. Було також видно, що це здоровий і сильний хлопець.
З бесіди я також узнав, що ми однолітки і восени маємо призиватися до Армії. На той час я був миршавенький, дуже підводив мене зір, і я боявся, що я не пройду призовної комісії.
Влітку 1938 року ми проходили допризовну підготовку, а Самарський якимось чином ухилився від цього.
В кінці 1939 року я був призваний на дійсну службу, а як писали мені товариші, Самарського до Армії не взяли, як це не дивно. Так він залишився в окупації.
Оскільки Самарський на обліку був у нашій комсомольській організації, з ним доводилося спілкуватися. Він майже не відвідував зборів, а якщо й був, то жодного разу не виступив. З нами, простими робітниками, вів себе зверхньо, з насмішкою. Одягався він елегантно, завжди ходив у білій, накрохмаленій сорочці з краваткою.
З 1939 по 1944 рік я нічого не знав про Самарського, та й взагалі він зник із моєї пам'яті, адже у нас з ним ніякої дружби не було.
Коли в листопаді 44-го мені, як фронтовику, командування надало 10-денну відпустку для відвідування рідних, і я приїхав у Вознесенськ, тут я узнав про підлість Самарського. Мені стало моторошно від розповіді вознесенців.
У нас в міськвиконкомі, в 60-і роки на посаді завідуючого міськкомунгоспом працював Михайло Миколайович Любимов. Як тільки наші війська вступили у Вознесенськ, він був призначений комендантом міста. В ті перші місяці влада військового коменданта була необмеженою.
Він мені розповідав, що, як тільки він став комендантом, йому було поставлене завдання не випустити з міста, затримати усіх, хто прислужував німцям. Самарський не встиг утекти. Його арештували й передали в органи КДБ. Яка його подальша доля — не відомо. Та, як говорив М. М. Любимов, катюга одержав по заслузі.
Були серед вознесенців, як бачимо, і зрадники, але героїв — набагато більше. Багато прикладів я навести не можу, адже служив у діючій, однак по гарячих слідах, у 1944 році, мені розповідали люди, які пережили окупацію, про легендарного Калашникова, командира партизанського загону, що перебував у Чорних лісах.
З групою партизанів, перевдягнутих у німецьку форму, Калашников під виглядом постачальника для німецьких військ прибув на Вознесенський маслозавод. забирав усе масло, а при виїзді залишав записку: «Тут був Калашников». Може це й легенда, але вона близька до правди.
Коли я прочитав повість М. Ф. Богомолова. то довго був у стані хвилювання. Наприклад, прочитав про партизанку Соню, а вона ж бо була моєю сусідкою, проживала в будинку № 49 до вулиці Шевченка. Майже щодня з нею зустрічався, але ніколи не розповідала вона про своє героїчне минуле. Це була дуже скромна і непомітна жінка. . Кілька років тому вона обміняла квартиру і виїхала на постійне мешкання в Мурманськ до свого сина.
Однак, зв'язків з містом вона не поривав, пише листя до редакції й своїм землякам.
ОСОБИСТІ АРХІВИ
Після опублікування в газеті «Радянська правда» першої частини повісті до мене почали звертатися багато мешканців міста з проханням їх відвідати, познайомитися з їх архівами, що, можливо, допоможе мені в подальшій роботі над історією міста.
В міру своєї можливості я побував у квартирах двох мешканців Вознесенська.
Першою я відвідав Одарку Лаврентіївну Яськову, 1915 року народження (дівоче прізвище Зарічанська-Тхоревська). Це дуже цікава сім'я з дев'яти дітей — 5 жінок і 4 чоловіки. Про всіх їх розповідати не буду, розповім про найбільш відомого з них —Микиту Лаврентійовича, члена партії з 1918 року. В роки громадянської він був у підпіллі, брав активну участь у звільненні міста від окупантів. О.Є.Калина у своїй історичній повісті, яка була надрукована в газеті «Радянська правда» невірно назвав ім'я Тхоревського. Його ім'я Микита, а не Микола.
Микита Лаврентійович в роки розгулу сталінщини був репресований. І тільки після смерті Сталіна його відновили в громадянських правах і в партії. В 1957 році він, будучи в Херсоні, зустрічався з Михайлом Костянтиновичем Іршенком, який свого часу залучив Микиту Лаврентійовича до революційної діяльності. Зараз їх обох немає в живих. Про військові дії Вознесенських загонів яскраво описав у своїй повісті О.Є.Калина, більше добавити нічого. Хотілось би, щоб громадянська війна в нашому краю, її драматичні сторінки стали темою окремої роботи й дослідження.
За моїм проханням Одарка Лаврентіївна подарувала мені кілька фото, серед них — М. К. Іршенка, інших учасників революційної боротьби на Вознесенщині.
Ось фотографія Ларіона Іпатова, секретаря Вознесенського підпільного парткому в 1918 році. Він був головою Вознесенського ревному в 1920—1921 роках. Героїчно загинув у бою з бандою Тютюнника. Похований у братській могилі на Болгарському кладовищі.
Є серед інших рідкісних знімків і фото балтійського матроса Макара Григоровича Щетинського соратника відомого в нашій країні матроса-партизана Железнякова. Макар Григорович входив до Вознесенської підпільної групи, брав активну участь у боротьбі проти австро-німецької окупації України. М.Л. Тхоревський так характеризував його: «Скромний товариш і суворий чекіст, діяльній продкомісар, активний організатор партмасової роботи, борець проти бюрократизму в нашому радпартапараті, члени КПРС з 1918 року».
Макар Григорович був тяжко хворий, прожив коротке життя. Помер він в 1926 році від туберкульозу, похований у місті Вознесенську.
Зустрівся я також і з іншою цікавою співбесідницею — Марією Тимофіївною Маринюк. У неї непоганий особистий архів, та й біографія цікава.
Вона розповіла мені про свого батька — Тимофія Макаровича Маринюка, показала на фото групи людей біля танка, захопленого під Березівкою. Вона абсолютно переконана, що крайнім зліва стоїть її батько. На цьому ж фото крайній зліва стоїть Петро Возіян. Обидва вони колишні мешканці Натягайлівки.
Наш пригород Натягайлівка розташований поблизу залізничної станції, і безумовно, робітничий клас залізниці мав великий вплив на формування свідомості населення.
Я вдячний людям, які побажали доповнити мою розповідь. Вважаю за потрібне, щоб при редакції працювала спеціальна комісія по збору матеріалів про вознесенців. Ці матеріали варто було б систематизувати до 200-річчя нашого міста.