Люди, час, факти
| Вид материала | Документы |
- Семестр Осенний Весенний лекции 36 час. 18 час. Лабораторные з анятия 36 час. 36 час., 487.51kb.
- В. М. Босько історичний календар кіровоградщини на 2012 рік люди. Події. Факти. Уривки, 891.11kb.
- Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2927.67kb.
- Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2934.55kb.
- Рабочая программа Специальность 032001 (350800) Документоведение и документационное, 274.91kb.
- Можность патологических кровопотерь, 196.73kb.
- Рабочая программа Специальность Реклама Статус дисциплины, 133.73kb.
- Формування І. Канта як філософа. Факти з біографії, що передували розвитку філософських, 467.19kb.
- Продолжительность программы : 72 ак час. Режим очных занятий : 50 ак час. (5 дней, 34.28kb.
- Рабочая программа специальность 080504 государственное и мунииципальное управление, 167.24kb.
Оркестр нагороджений Почесними грамотами за участь у ІІ Всесоюзному фестивалі і Всесоюзному огляді популяризації естрадної музики. На день, коли я пишу ці рядки, творчим ядром колективу є Володимир Огінський, Сергій Жигайло, Віктор Комісаров, Олександр Киртока, Вадим Галицький, Василь Грабовий, Юрій Руденко, Віктор Ювиця, Віктор Шевченко, Юрій Васильєв і, звичайно, керівник Володимир Паюл.
Шановні читачі! Я вже розповідав про приміські колгоспи «Прогрес», імені Синякова і радгосп «Зелений гай». Розповідь, в основному, йшла про їх ставлення. Але не всі знають, що ці колективи були хорошими не лише в сільськогосподарському виробництві, а й в пропаганді культури.
Прикладом цього може бути в довоєнні роки і після війни колгосп «Прогрес». До війни в цьому колгоспі був непоганий хор, інші гуртки художньої самодіяльності.
Багато хто пам'ятав колишнього голову колгоспу, Героя Соціалістичної праці Олександра Михайловича Лугового. Це був хороший керівник і організатор. Та не всі знають що він був і організатором культурно масової роботи на селі. В 50-ті роки Олександр Михайлович одним із перших побудував на кошти колгоспу Будинок культури з бібліотекою. Він особисто займався питанням укомплектування бібліотеки книгами, брав також активну участь в роботі художньої самодіяльності. В драматичному гуртку охоче брали участь колгоспники.
Репертуар драмгуртка був дуже цікавий. Колгоспні аматори виконували навіть такі класичні твори, як «Наталка Полтавка».
У цій виставі роль Возного грав Григорій Тихонович Іванов, роль Виборного — Гриня (так його тоді звали) Березняк, а роль Петра виконував Петро Висоцький — колишній секретар парторганізації колгоспу.
Нещодавно я зустрів його і запитав, як співалася йому роль Петра. На що жартома він відповів, що в молодості добре співається, бо ні голос, ні що інше не підводить.
В п'єсі «Безталанна» роль Софійки виконувала Одарка Лаврентіївна Зарічанська Яськова, рідна сестра Микити Лаврентійовича Тхоровського, про якого я вже розповідав.
Як бачимо, трудівники колгоспу «Прогрес» уміли не тільки добре працювати, а й відпочивати повноцінно.
РЕДАКЦІЯ, ДРУКАРНЯ, ЛЮДИ
Я багато писав про підприємства, організації міста, про людей, з якими протягом життя довелося спілкуватися. Однак, з особливою ніжністю і любов'ю згадую про колективи редакції і друкарні, де довелося близько шести років працювати. Ще п'ятнадцятирічним юнаком почав свою трудову діяльність у 1933 році. І ось пройшло вже 58 років, але я не можу забути колектив, який поставив мене на ноги, вивів у люди.
Кілька років тому я вже писав про колектив редакції й друкарні, але то була дуже коротка оповідь, і взагалі мало йшлося про ті умови, в яких доводилося працювати.
В кінці 20-х років із відвального приміщення по нинішній вулиці Жовтневої революції друкарня була перенесена в приміщення колишнього купця Ігнатьєва (вул. Леніна, 11).
В домоволодінні Ігнатьєва був магазин, що виходив вікнами на вулицю Леніна, 3 вулиці був головний вхід і два великих вікна розміром приблизно 2x3 метри.
Там Ігнатьєв влаштовував вітрини-виставки товарів, що реалізовувалися. Коли в це приміщення помістили друкарню, то біля самих вікон поставили дві друкарські машинки, і коли ввечері друкувалася газета «Комунар», то багато мешканців міста приходили до вікон, і, в кого був гострий зір, міг почитати газету.
У дворі знаходився особняк Ігнатьєва, де було п'ять кімнат і різноманітних підсобних приміщень. Очевидно там були ванні й туалетні кімнати тощо. Було дві чудові зали. В цей будинок поселили редакцію. Для колективу редакції приміщення було замалим. Тим більше, що дві кімнати займав відповідальний секретар із сім'єю. Однак, більше двох працівників у одному кабінеті не було. Були кімнати, де знаходився один працівник—коректор, відповідальний секретар.
Тут же в дворі невеликий особнях, мабуть, там колись проживали родичі Ігнатьєва. Цей невеликий будинок призначався для проживання редактора газети. Останнім, хто в ньому проживав, аж до війни—це був заступник редактора Григорій Юрійович Шемет.
З вулиці, з правого боку воріт був невеликий особняк, де було дві великі кімнати, там був будинок преси. Позаду особняка Ігнатьєва знаходилася колишня конюшня. Вона використовувалася редакцією, адже в нас тоді була пара хороших коней, дві бідарки, які обслуговував конюх. Працівники редакції мали можливість своїм транспортом бувати в колгоспах і радгоспах, а також на підприємствах і в організаціях.
Доля цих споруд така. Під час війни вони були розрушені. Із приміщення колишньої друкарні, переданих райхарчокомбінату були зменшені розміри вікон, що виходили на вулицю Леніна. Деінде зроблено перекриття, там був цех безалкогольних напоїв. В лютому 1991 року пожежею знищена й ця будівля. Винних немає. І як у пісні співається «Все хорошо, прекрасная маркиза, все хорошо, все хорошо».
До поселення в приміщення купця Ігнатьєва редакції й друкарні, там був магазин книгокультторгу, а ще раніше, відразу ж після громадянської війни знаходився районний відділ міліції.
Почну свою розповідь про колектив редакції газети «Комунар», а потім про працівників друкарні.
Був липень 1933 року. В місті шаленів голод, але вже з'явилися перші овочі. Всюди панувала дорожнеча.
Одного разу мій вітчим, який ледве пережив голод, до того ж він хворів, і ось він мені сказав, що надалі не зможе повноцінно працювати й утримувати мене й маму. Доведеться, Ваню, сказав він, йти тобі працювати, допомагати нам.
Другого дня я пішов працювати в «Городтрест». Там давали кожному працівникові по два фунти хліба (800 грамів), гарячу їжу, так званий борщ, з недозрілих овочів. Для того, щоб поснідати, треба було на 5 годин ранку бути в районі перевалки, яка знаходилася в трьох кілометрах від міста. Якщо хтось запізнювався, то доводилося голодному працювати до двох годин дня, до обіду.
Не пам'ятаю, хто мені порадив, звернутися в редакцію для влаштування на будь-яку роботу.
Пригадую, звернувся до редактора тов. Кузнецова з проханням влаштуватися на роботу. Він порадив звернутися до бухгалтера. На той час розраховувався рахівник і я мав бути учнем, а потім переведений на ставку рахівника.
Мене душевно прийняв бухгалтер Юхим Мойсеєвич Шулькін. Редактор водночас доручив мені півдня займатися передачею телефонограм, прийманням зведень від колгоспів про хід посівної або збиральної кампанії, а також повідомлення власних кореспондентів газети.
За період роботи з 1933 по 1939 рік при мені змінилося п'ять редакторів газети. Не всіх я запам'ятав прізвища, але хороші, порядні люди завжди запам'ятовуються.
Розпочну з Кузнецова (імена по батькові, на жаль, багатьох не пам'ятаю).
Це була освічена й культурна людина. Захоплювався художньою літературою, особливо любив Маяковського, а також німецьких класиків Гетте і Шіллера. Зовнішньо він нагадував Махновського. Мені здається, що він наслідував йому.
Кузнецов у редакції пропрацював не більше двох років. Знаю, що працівники дуже поважали його. Яка причина його уходу, я не знаю. В той час за найменшу необачність люди могли поплатитися не тільки роботою, а й життям.
З 1934 по 1936 рік редактором був тов. Талько Вихідець із робітничої сім'ї, він сам колись був робітником. Потім — навчання і робота у Врадіївці редактором газети. Згодом його перевели у Вознесенськ. Талько був простою, дуже товариською людиною. Звичайно, у нього не вистачало журналістських знань. Тому він почав запрошувати на роботу висококваліфікованих журналістів із інших міст. Про них я розповім нижче.
Повинен відзначити, що в період, коли редактором був Талько, в редакції був сформований творчий колектив. Талько пропрацював з 1934 по 1936 рік. І теж за якусь провинність його звільнили з роботи і він виїхав з нашого міста.
З 1936 по 1937 рік редактором газети був призначений тов. Йошке. Не знаю, хто він був по національності, але зовнішньо він складав подвійне враження. Високий, стрункий, елегантний, але в той же час був він високомірним, малоговірким. Дуже любив підлабузників. Пам'ятаю, як йому за державний рахунок купили шубу. Була вона старинного покрою з доброго хутра. Мабуть, свого часу її носив якийсь купець і, коли для нього настали чорні часи, здав її у комісійну торгівлю. З яким задоволенням, самозакоханістю ходив він взимку вулицями міста!
В ті роки в друкарні інколи друкували бланки для підприємств, і замість грошей розраховувалися продовольством. Точнісінько, як нинішні так звані бартерні угоди. Як бачимо, нове — це давно забуте старе.
Після Йошке редактором був тов. Кир'ян. Він був недостатньо грамотний, погано розбирався в газетній справі, допустив ряд неточностей в газеті, й не пройшло і три місяці, як його зняли з роботи. Як особистість, Кир'ян користувався в колективі повагою за незлобивість, добродушність.
Останнім перед війною з 1938 по 1941-й рік редактором газети був Леонід Семерньов. Це була всебічно розвинута людина. Він володів чудовими організаторськими здібностями, старанний у роботі, дуже уважний. Не дивлячись на те, що Л. Семерньов не мав журналістської освіти, він був грамотним, любив художню літературу.
Семерньов був чудовим фізкультурником, захоплювався більярдом.
Всі ці якості допомагали йому в роботі, як редактора, так і в громадському житті міста.
Не всі мешканці міста знають, що в роки війни Семерньов був у числі захисників Батьківщини, мав кілька, поранень.
Семерньов був у числі захисників, а потім визволителів Севастополя, як моряк чорноморець. Після війни вій залишився жити в цьому місті, працював одним із секретарів райкому партії. Він помер і похований у місті герої Севастополі.
Я розповів про редакторів газети «Комунар», з якими мені довелося працювати в 1933—1939 роках. Але газету робили люди: літпрацівники: кореспонденти, коректори Про декого з них я попробую розповісти.
Почну з Самуїла Лазаревича Абрамовича.
Самуїл Лазаревич за освітою не журналіст. Ще до призначення заступником редактора він був активним дописувачем газети. Можливо, це і стало приводом для того, щоб його запросили до редакції.
С. Л. Абрамович був дуже порядною людиною, нетерпимим до недоліків. Колектив редакції й друкарні дуже поважав його.
Особисте життя Самуїла Лазаревича склалося трагічно. В роки війни на фронті загинуло два його сини, а після війни не стало дружини. Це відбилося на його здоров'ї. Дуже жалко таку уважну й чуйну людину
Після Абрамовича заступником редактора був Григорій Юрійович Шемет. Сам він родом із Овідіополя Одеської області.
Мені особисто Григорій Юрійович запам'ятався як добра, безкорислива людина. Не знаю чому, але до мене він ставився з великою увагою, хоча за віком я був набагато молодший за нього.
В моїй пам'яті закарбувався такий випадок. В кінці 20-их, на початку 30-их років у нашому місті велосипеди мали одинаки. Можна порахувати їх на пальцях.
Як заздрісно було спостерігати за велосипедистами! Промисловість наша тільки почала виготовляти їх. Якщо не помилюсь, тільки в 1933 році Харківський велозавод випустив першу партію велосипедів. Можете собі уявити, як мені, юнакові на той час, хотілося мати велосипед!
І ось в 1935 році для редакції виділили по рознарядці один велосипед, і мені, як активісту, виділили його. Я був, як кажуть, «на сьомому небі». Та хоч я і мріяв про велосипед, та їздити на ньому не міг.
І ось Григорій Юрійович Шемет взявся навчити мене їздити на велосипеді. Я з ним ходив на площу, де зараз сквер імені 1-го Травня, і Шемет, не дивлячись на своє службове положення і вік, тримав велосипед ззаду за сідло, щоб я не упав, біг за мною іззаду, поки я не відчув, що тримаю рівновагу.
Шемет був прекрасним співбесідником, балагуром, любив пожартувати. У вільний час він завжди був у центрі співробітників, ніколи не втрачав бадьорості.
Григорію Юрійовичу не судилося вернутися з війни. Він загинув смертю хоробрих.
При вході в редакцію зараз висить стенд «Вони не повернулися з війни». Ось їх імена, працівників, які загинули в боях за нашу Батьківщину: АТАМАНОВ Іван Прокопич, ЗАХАРЧЕНКО Макар Артемович, ФАСТОВЩУК Віктор Петрович, ШЕМЕТ Григорій Юрійович.
Тепер я розповім про тих працівників редакції, з якими я спілкувався не один рік. Ще коли я розпочав працювати в редакції, там на той час виділялися Марія Намикосова, Соня Харитонова і Шнайдерман, якщо не помиляюся, Давид.
Шнайдерман працював відповідальним секретарем редакції. Він був дуже здібний газетяр, всебічно розвинутий і грамотний. Та на той час його становище ускладнювалося тим, що його батько був раввином Вознесенської синагоги. Його, як сина служителя культу, дещо принижували. На нього майже не звертали уваги, хоча він і заслуговував на повагу. Тому в 1934 році він виїхав, в селище Каменку (няні Дніпродзержинськ) і аж до війни працював там в міській газеті.
Марія Намикосова і Соня Харитонова були на той час дуже цінними працівниками для редакції. По суті, разом із Шнайдерманом вони, в основному, випускали газету.
Обоє дівчат відзначалися високою працездатністю, принциповістю, і оперативністю в газеті. Не боялися виступати в газеті з критичними, злободенними матеріалами. Критикували вони розгільдяйство, бюрократизм, який укорінювався вже на початку 30-их років.
Доля Соні Харитонової мені не відома. Але виявляється, Марія Леонідівна Намикосова ще жива. В 1989 році вона приїжджала в наше місто, зустрічалася з І. М Урманом і А. І. Козицьким. Жаль, що мені не довелося зустрітися з нею.
Після Шнайдермана секретарем редакції був Анатолій Горський. Якщо не підводять пам'ять, вів приїхав до нас із Первомайська (тоді Голта). Це було приблизно в 1934 році, Анатолій Горський працював у редакції аж до війни.
А. Горський по характеру був запальним, дуже різко реагував на недбалість у підготовці матеріалів до газети. Сам був дуже скрупульозним і завжди любив порядок у роботі колективу. Він міг працювати день і ніч, якби матеріали в газеті були достовірними.
Мені здається, що Горський для Вознесенська був знахідкою. Це був здібний фейлетоніст. На той час Горського боялися в місті нечесні торгаші, не сумлінні працівники, крадії. Після його фейлетонів була позитивна реакція серед мешканців міста.
В роки війни А. Горський працював в центральній газеті «Красная звезда». Яка його подальша доля я не знаю.
Я вище говорив, що колишній редактор тов. Талько багато уваги надавав системі підбору й розстановки кадрів у редакції. В 1935—1936 рр. на роботу в редакцію були запрошені висококваліфіковані журналісти і серед них: Іван Прокопович Атаманов, Віктор Петрович Фастовщук, Макар Артемович Захарченко, Георгій Олексійович Троян, Борис Йосипович Слободянюк. Андрій Васильович Мальченко й інші. Це був сильний журналістський колектив, який значно підніс авторитет газети «Комунар».
Про цих товаришів я попробую трохи розповісти.
Як зараз бачу: після закінчення військової служби до нас в редакцію на посаду літпрацівника прийшов Іван Прокопович Атаманов. Він ще не встиг переодягнутися в цивільний одяг. Прийшов у солдатській шинелі. Дехто із старожилів редакції за сумнівався, чи зможе він влитися в творчий колектив. Сумнівався щодо газетярських здібностей Атаманова й відповідальний секретар Анатолій Горський. Але сумніви були марні. Іван Атаманов ще до служби в Армії одержав вищу літературну освіту. Скоро він став одним із кращих працівників редакції.
І. П. Атаманов за сумісництвом працював учителем української мови й літератури в школі № 1, на місці, де зараз музей Кібрика. В роки війни вік був на фронті. Не судилося дожити йому до мирної праці.
Не знаю чому, найщиріша дружба в мене склалася із Георгієм Олексійовичем Трояком і Андрієм Васильовичем Мальченком. Ми з Андрієм Васильовичем не пориваємо цієї дружби й понині.
З Жорею Трояном (так ми звали його, і він не ображався на таку фамільярність) у нас була особлива дружба. По-перше ми були сусідами й проживали майже поряд, по-друге, я вважаю його своїм наставником. Це він залучив мене до комсомолу, потім — до партії.
Жора Троян був місцевим жителем, майже на 10 років старшим за мене. Він мав нахил до музики, добре грав на гітарі, брав активну участь в художній самодіяльності.
Г. О. Троян вів політгурток серед комсомольців. Я, тоді не дуже цікавився історією КПРС, але з легкої Жориної руки, прийшов у гурток, а згодом зробив вибір на все життя — бути в рядах Компартії. Дуже жаль, що деякі керівники партії зійшли з ленінських позицій, своєю поведінкою осоромили партію, підірвали її авторитет.
Після війни, в 70-ті роки, я кілька разів зустрічався з Георгієм Олексійовичем у Києві. Довгий час він працював в одній із республіканських газет. Потім пішов на пенсію і його не стало.
В 1936 році на роботу в редакцію газети «Комунар» поступив випускник Ленінградського літературного інституту Борис Йосипович Слободянюк. До цього він працював у Вінницькій області. Зовнішньо Борис нічим особливим не виділявся. Але це тільки зовнішньо. Виявляється, зовнішність ще «є дає повної уяви про людину.
Б. И. Слободянюк швидко й якось органічно влився в колектив і відразу ж почав грати першу скрипку в газеті. Анатолій Горський в колі журналістів говорив, що це дуже талановита людина й пророкував йому велике майбутнє в літератури
Я не збираюсь розповідати про творчість Бориса Йосиповича, гадаю, що про це більше можуть сказати працівники редакції, які знають його багато років. В ті довоєнні роки Борис відзначався скромністю, товариськістю. Не всі в місті знають, що він володів чудовим голосом — басом, а також був добрий декламатором. Пригадую, один час він виступав у нашому струнному оркестрі і, якщо не помиляюсь, разом з Миколою Литвиненком виконував пісню «Нелюдимо ваше море».
Борис Йосипович здійснив велику роботу по дослідженню історії нашого краю і, особливо, — міста.
Це завдяки йому ми знаємо нині про видатних людей нашого краю, це завдяки його наполегливій дослідницькій роботі в нашому тісті були встановлені меморіальні дошки в пам'ятних місцях.
Б.И.Слободянюк в післявоєнні роки працював заступником, а потім редактором газети «Радянська правда».
В ці роки одна за одною виходять його книги на історичні теми, а також повісті про сучасників. Б. И. Слободянюк першим написав історичний нарис про Вознесенськ, який і зараз користується великою популярністю.
Майже водночас у ті довоєнні роки почали працювати в редакції Макар Артемович Захарченко і Віктор Петрович Фастовщук. Зростом обидва були вище середнього, але характерами дуже відрізнялися.
Макар Захарченко був рухливим, допитливим, відзначався миттєвою реакцією на недоліки. Він завжди був у курсі подій, які відбувалися в місті й районі. В будь-яку погоду він був готовий виїхати в район за «гарячим» матеріалом.
В.П.Фастовщук був дещо педантичним. Однак, працівник він був на своєму місці. Дуже високо цінував його наш відповідальний секретар Анатолій Горський.
М.А.Захарченко і В.П.Фастовщук доповнювали один одного. І доля в них склалася одна. Обоє пішли на війну і не повернулися.
З того довоєнного колективу редакції залишились тільки ми з Андрієм Васильовичем Мальченком. Ми інколи зустрічаємося з ним, згадуємо минуле.
Пригадую листопад 1939 року, коли у мене на квартирі зібралися всі працівники редакції й друкарні, щоб провести мене до Армії. Були Атаманов, Фастовщук, Шемет, Захарченко й інші. Серед них був і Андрій Мальченко. Чимало почув того вечора я напутніх побажань. Серед виступаючих був і Андрій Мальченко.
В 1946 році, будучи, у відпустці, йдучи вулицею, я зустрівся начебто із знайомою людиною. Дивлюся — не впізнаю. А він посміхається й каже: «Що не взнаєш, Ваню, загордився?» і тільки по голосу я впізнав Андрія.
Андрій Васильович на той час був начальником приміської автобусної станції, яка знаходилася на вулиці Жовтневої революції. А згодом з його участю автобусна станція була споруджена по вулиці Урицького.
Я часто зустрічався з Андрієм Васильовичем по роботі, і просто так, але ніколи він навіть словом не обмовився про те, що під час війни він був під дільником у нашому місті. Про це я дізнався лише з газети «Радянська правда», де розповідалося про вознесенське підпілля. Це свідчить про скромність людини, яка не любить бахвальства і показухи.
Андрій Васильович — людина неспокійної душі. Він член ради ветеранів КПРС, провадить значну виховну роботу.
В редакції, в кінці тридцятих років, почав свою трудову діяльність один із кращих моїх друзів Женя Корнієнко. Працював він художником, потім цинкографом. Вирізав кліше на лінолеумі. Малюнки в нього виходили непогані й доволі часто друку валися в газеті. Про нашу з ним дружбу я розповідав у попередній частині цієї оповіді.
За роки роботи в газеті запам'яталося 20 серпня 1933 року. Того дня колектив редакції й друкарні чевствували в зв'язку із виходом 500 номера газети. Газета була святково оформлена, було багато Ілюстрацій, портретів кращих людей міста і району. Того дня наш колектив одержав багато привітань від редакція усіх районних газет Одеської області й інших міст, у тому числі й від обласної газети «Чорноморська комуна»
У ті довоєнні роки наша газета «Комунар» виходила на одному друкованому листі шість разів на тиждень. Навантаження на колектив було чимале. Те завжди в роботі допомагали дружба і згуртованість.
Пишучи цю оповідь, я більше уваги надав спогадам про працівників редакції. Це зроблено тому, що багатьох із них вже немає в живих, а пам'ять про них збереглася. Крім цього, від колективу редакції, в першу чергу, залежало формування і випуск газети, яка мала бути цікавою, користувалася авторитетом серед населення. Вважаю, що з цим завданням колектив редакції справлявся.
Мені дуже хотілося б розповісти про колектив працівників друкарні, без яких випуск газети був би неможливим.
Раніше я писав про труднощі в період становлення друкарні, після того як її власник Лось добро вільно передав це підприємство місцевій Раді.
Наша поліграфія почала розвиватися тільки в 30-их роках. Але ж шрифти колишньої друкарні Лося зносилися. Газета «Комунар» інколи виходила із розпливчатими штампами, її нелегко було читати. Тільки в 1937—1938 роках ми почали одержувати нові вітчизняні шрифти, і газета стала, я б сказав, обновленою.
Куди ділися ці шрифти під час війни ніхто не знав. Це було нерозкритою таємницею. Та ось пре будівництві каналу та розширенні русла ріки Мертвовод, в районі колишнього моста було виявлено велику кількість друкарського шрифту, що був заритий під основою моста. До цих пір залишається загадкою — хто закопав його. Очевидно, цей шрифт приховав хтось із працівників друкарні перед навалою фашистів. Але хто це був — не відомо. Можливо хтось із мешканців міста знає?
У попередньому розділі цієї повісті йшлося про Лося, про деяких працівників друкарні. Розповідав я про те, що при навалі в місто байди Тютюнника Лосю було наказано друкувати так звані «українські гроші», на що він не пішов навіть під загрозою арешту і конфіскації друкарні. Він пояснив, що друкарня малопотужна й не має можливості виконати таке замовлення.
Дійсно, друкарня Лося була невелика. В ній було дві друкарські машини німецького виробництва, на кожній із них можна було друкувати по одній газетній полосі. Ці машини приводилися в рух електрострумом, а коли він був відсутній — доводилося це робити вручну. В ті роки це часто траплялося, особливо під час повені, коли місто залишалося без електроживлення.
Не буду описувати про всіх людей, з якими довелося в ті часи робити газету. Та як не згадати прекрасних поліграфістів Кушніра й Дубосарського, які до Жовтневої революції працювали складачами в місті Одесі. З цього ж міста приїхав до нас складач Ситник, який по швидкості ручного набору міг зрівнятися з друкаркою, яка друкувала цей текст на машинці. Не можу забути імена майже однолітків моїх Миші Сандлера, Каплуна, Канторовича й багатьох інших.
Залишилися в пам'яті мої однолітки Гриша Луговий (брат колишнього голови колгоспу «Прогрес» Олександра Михайловича, Героя Соціалістичної праці), Гриша Васкевич, Сергій Палієвський, Іван Брюховець, Григорій Силін, Василь Вітушко, Гриша Аранович, Іван Буряк. Якщо когось не назвав, то хай вибачать за мою пам'ять, що згасав.
Багато з перечислених мною друзів не вернулося з війни, а інші вже на заслуженому відпочинку, з ними я зустрічаюся.
Не вернулися з війни Іван Брюховець, Григорій Силін. Не довго прожив у мирні дні Іван Буряк — помер від ран. Гриша Васкевич ще й досі носить невиліковні рани війни. Нещодавно пішов із життя мій добрий товариш Василь Вітушко. Його брат, мій однокласник, з яким ми сиділи за одною партою, Кіндрат Вітушко в роки війни служив на Чорноморському флоті в ЕПРОН, був водолазом. Це з'єднання підіймало з дня моря потонулі кораблі. Після демобілізації Кіндрат Васильович жив у рідному місті, довгий час працював на рятувальній станції є зважаючи на здоровий зовнішній вигляд, його серце не витримало...
Водночас хотілось би побажати здоров'я ветеранам, поліграфії Григорію Васкевичу, Сергію Палієвському, Григорію Арановичу.
Шановні земляки! При всьому моєму бажанні, я не маю можливості розповісти про всіх чудових людей, що жили чи живуть у нашому місті.
Якби була така можливість, я б написав і про таких авторитетних людей, як Т.І.Слобода, М.С.Вдовиченко, В.С.Шпичко, М.Я.Ендельштейн, В.І.Ястремський і багатьох інших.
Я сподіваюсь, що знайдуться люди, які доповнять мою розповідь. Бажано було б, щоб все це було зроблено до 200 річчя нашого міста, й присвячено цій даті.
Ось і закінчилася моя оповідь про наше місто, про його людей. Завершую її з щемким смутком і теплою надією на процвітання нашого міста, на ваше краще майбутнє, дорогі вознесенці!
І. КУРІЄНКО.
Серпень 1990 р.—березень 1991 р. м. Вознесенськ.