Люди, час, факти

Вид материала

Документы

Содержание Велика Вітчизняна Одним із перших директорів Будинку культури був Афанасій Петрович Костяєв. Згодом вій працю­вав завідуючим районним відділом Треба відзначити, що вистава пройшла з великим успіхом. Після Костяєва завідуючою районним відділом культури була призначена Марія Мартинівна Синодова. Будівництво цієї споруди затягнулося до 1975 року, коли наше місто набрало статусу обласного підпорядкування, і в зв'язку з цим Микола Олександрович багато зробив для благо­устрою міста: будівництво житла, ремонт і будівни­цтво доріг, освітлення міста — вс Як підсумок — колись місце, з хорошими традиціями РБУ розпалося. Придбана техніка, машини верстати були розбазарені. В 60-і роки гриміла слава про міський народний театр, який у 1961 році одержав звання Народного Крім цього до Вознесенська запрошувалися артисти з інших міст, відбувалися зустрічі з акторами кіно. В 1978 році оркестр нагороджений Почесною гра­мотою Президії Верховної Ради УРСР. В 1974 — Почесною грамотою музично хорового то Колектив є лауреатом І і II Всесоюзних фести­валів і Всесоюзного огляду, нагороджений двома зо лотами медалями й однією срібною. А зараз продовжу розповідь про народний театр. Після війни відновилася робота драматичних, гуртків Будинку культури і клубу залізничників. Але спектаклі відбувалися дуже рідко Раніше найактивнішу участь брали в розвитку театрального мистецтва на Вознесенщині А. Курагія, О.Чорна. Після П.І.Сурая режисером театру був М.Дзюба. З 1974 року й до цього часу театр очолює колиш­ній випускник Державного інституту культури Петро Петрович Вінковський. Спектакль мав великий успіх у глядачів і на початку 1976 року був показаний у Миколаєві на обласному огляді. Після переїзду В. В. Кучеровського в м. Мико­лаїв в різний час художніми керівниками були М. П. Сенчин та І.І. Кубенко. В останні роки капела побувала на гастролях у Одесі, Херсоні. Умані, в містах Молдови. В колективі склалося постійне ядро виконавців, багато з них беруть участь в оркестрі понад 15 років. ... Полное содержание

Подобный материал:

• Семестр Осенний Весенний лекции 36 час. 18 час. Лабораторные з анятия 36 час. 36 час., 487.51kb.
• В. М. Босько історичний календар кіровоградщини на 2012 рік люди. Події. Факти. Уривки, 891.11kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2927.67kb.
• Історія оун-упа: події, факти, документи, коментарі фіров П. Т. історія оун-упа: події,, 2934.55kb.
• Рабочая программа Специальность 032001 (350800) Документоведение и документационное, 274.91kb.
• Можность патологических кровопотерь, 196.73kb.
• Рабочая программа Специальность Реклама Статус дисциплины, 133.73kb.
• Формування І. Канта як філософа. Факти з біографії, що передували розвитку філософських, 467.19kb.
• Продолжительность программы : 72 ак час. Режим очных занятий : 50 ак час. (5 дней, 34.28kb.
• Рабочая программа специальность 080504 государственное и мунииципальное управление, 167.24kb.

Про розвиток культури в післявоєнний період.

Велика Вітчизняна війна, нав'язана нам фа­шистською Німеччиною, окупація нашого міста надовго відсунули розвиток культури у Воз­несенську. Майже всі культурно освітні заклади бу­ли розрушені. Випадково уцілів клуб залізничників.

(Я в першій частині повісті помилково писав, що до революції цей будинок належав Єльфимову. Мене вірно поправили читачі, які підказали, що в цьому будинку, що належав Фільметову, був пивоварний завод).

Пригадую, коли в 1944 році я приїхав у рідне місто, мене вразило те, що незважаючи на розруху, культурне життя в місті продовжувалося. Мій до­воєнний друг Олег Кожухов запросив мене на кон­церт художньої самодіяльності, де він був і веду­чим. і виконавцем.

Концерт ішов у розрушеному буднику театру іме­ні Ворошилова. Все було незвичайним. Стелі не бу­ло, стояли лише стіни. В партері стільців не була. Замість них як попало лежало каміння. Люди сиді­ли на них, інші стояли, але жадібно дивилися кон­церт учасників художньої самодіяльності.

На початку 60-их років театр був відбудований. До передньої стіни будинку були прибудовані фойє, вестибюль, гардеробна. Зовні Будинок культури був оформлений колонами і набув вигляду, який мав сьогодні.

Одним із перших директорів Будинку культури був Афанасій Петрович Костяєв. Згодом вій працю­вав завідуючим районним відділом культури, а ди­ректором Будинку культури був призначений Ва­силь Іванович Коломийченко. Про Василя Івановича я розповім трохи нижче.

Афанасій Петрович Костяєв був невеликого зросту. На перший погляд він справляв враження мовчуна, нерозворотливої людини. Насправді це була неспокійна душею людина, великий ентузіаст, досвідчений культпрацівник і хороший організатор.

З ініціативи Костяєва був поставлений літературно-музичний монтаж під назвою «Битва під Бере­зівкою». Сценарій написав наш земляк, письменник Борис Слободянок при допомозі завідуючої бібліо­текою Інни Семенівни Пантелей і тов. Шмалька, працівника депо, який добре знав історію залізничників.

В цьому монтажі ставилося завдання літературно й художньо відтворити на сцені події 1919 року, коли вознесенські полки 18 березня 1919 року розгромили грецькі і французькі війська, захопивши великі воєнні трофеї, серед них танки, гармати, кулемети, бронепоїзд. Один із захоплених танків був подарований В.І.Леніну.

Треба відзначити, що вистава пройшла з великим успіхом.

У ті часи багато уваги надавалося роботі агітбри­гад і удосконаленню майстерності самодіяльних ак­торів. Старожили міста пам'ятають чудових само­діяльних акторів Тамару Самарську, робітницю швейної фабрики, Тамару Корабовську, тракториста В. Резннкова.

Не будучи професіональною артисткою, Тамара Корабовська прекрасно виконувала арію з оперети «Сільва». Але душею колективу агітбригад був ве­ликий ентузіаст самодіяльного мистецтва Август Маркевич Шарпило. У ці роки при Будинку культури починає свою діяльність обдарований днрижер, хормейстер, музи­кант Володимир Кучеровськнй. Це він був організатором і засновником народного хору. Кучеровськнй був також організатором дитячої музичної школи в нашому місті. Потім він переїхав до Миколаєва, де був директором музичного училища.

У Вознесенському Будинку культури, розпочав свою творчу діяльність нинішній директор музичної школи Микола Платонович Сенчин.

В ті 60-і роки він виступав з сольними номерами гри на баяні, готував солістів і акомпанував їм. І зараз М.П.Сенчин часто, виступає перед вознесенцямн з концертами вихованців музичної школи.

Після Костяєва завідуючою районним відділом культури була призначена Марія Мартинівна Синодова.

Я пам'ятаю Марію Мартинівну ще юною дівчи­ною. В довоєнні роки, коли я працював у редакції районної газети «Комунар», до нас приходила біля­ва дівчина з власними віршами. Редактор тов. Семерньов доручив молодому літпрацівннку Борису Слободянюку надати допомогу молодій поетесі.

Зустрівся я з Марією Мартинівною знову через 20 років. Це було в кінці 60-их років, коли перед нами була поставлена велика програма будівництва культосвітніх закладів в місті й районі. Ця програ­ма була розрахована на будівництво нових клубів, бібліотек, організації культурно-масової роботи се­ред населення. Важко було виконати цю програму. Однак, слід відзначити такі риси характеру Марії Мартинівни — її настійливість, ініціативність, і як інколи кажуть «пробивний» характер.

При її безпосередній участі в місті було споруджено нове приміщення міської бібліотеки по вулиці Шевченка. В 1969 році було розпочато будівництво бібліотеки і палацу одруження по вулиці Кібрика, 11.

Будівництво цієї споруди затягнулося до 1975 року, коли наше місто набрало статусу обласного підпорядкування, і в зв'язку з цим вона була пере­дана міськвиконкому.

Треба відзначити, що в ті 60-і роки при міськ­виконкомі існувала хороша будівельна організація— ремонтно будівельне управління. Очолював цю ор­ганізацію на той час молодий спеціаліст М.О.Стрельченко.

Микола Олександрович багато зробив для благо­устрою міста: будівництво житла, ремонт і будівни­цтво доріг, освітлення міста — все це робилося в комплексі.

М.О.Стрельченко почав із того, що прийняв не­велику так звану «ремконтору» з річним обсягом робіт на 10—15 тисяч карбованців. Уже в кінці 60-их, на початку 70-их років, контора була переобладнана в РБУ з річним обсягом робіт близько мільйона карбованців, а в 1970—1975 роках обсяг робіт доходив до одного мільйона 200 тисяч карбо­ванців.

Під безпосереднім керівництвом Миколи Олександровича була споруджена поліклініка по вулиці Короленка, сотні житлових будинків було споруджено чи капітально відремонтовано.

Та почався період, який зараз називають періодом застою. Ініціатива в роботі глушилася, замість допомоги й поради — підступні заміри й брутальні наклепи, приниження людської гідності.

Як підсумок — колись місце, з хорошими традиціями РБУ розпалося. Придбана техніка, машини верстати були розбазарені.

В кінці кінців із солідної комунальної організації залишився невеличкий цех. Однак, у нас, комунальників, що свого часу працювали разом із М.О.Стрельченком, залишилися найкращі враження про нього.

Далі продовжу розповідь про розвиток культури в нашому місті. Після Костяєва директором Будинку культури став Василь Іванович Коломийченко. Я знав його ще з довоєнних років, коли він працював завідуючим клубом залізничників. У ті роки при клубі залізничників існувала хороша художня самодіяльність. Василь Іванович брав активну участь у робо­ті драматичного гуртка.

В 60-і роки гриміла слава про міський народний театр, який у 1961 році одержав звання Народного

В 1967 році звання народної одержала академічна капела «Весна» в 1969 році — таке ж звання було присвоєно духовому оркестру Будинку куль­тури.

Крім цього до Вознесенська запрошувалися артисти з інших міст, відбувалися зустрічі з акторами кіно.

Відразу після війни поновилася діяльність духового оркестру. Він поповнився за рахунок демобілі­зованих воїнів, а також осіб, які хотіли навчитися грі на духових музичних інструментах. До кінця 70-их років оркестром керували непогані музиканти, але вони не мали музичної освіти. Вони могли роз­писувати партитури, диригували, але грати класичні й нелегкі для виконання твори не могли.

Такими ентузіастами були Микола Іванов, Олек­сандр Паюл і інші. Це їх заслуга в організації хо­рошого колективу, в якому 20 і більше років грають такі ветерани, як Віктор Комісаров. Володимир Тофтун, Віктор Сутурін, Володимир Ювиця, Володимир Бурдуков. Віктор Антоненко, Олександр Киртока, Володимир Огінський, Володимир Гіль, Микола Бабій, Олександр Шевченко і інші.

У цьому колективі розпочинали свою творчу біо­графію непогані музиканти Вадим Галицький, Петро Бобров, Сергій Жигайло. Юрій Руденко, Віктор Шевченко, Сергій Шнейдер, Анатолій Барановський, Дмитро Середа, Вадим .Назаренко, Сергій Бурдуков і інші.

Особливо пожвавилася діяльність оркестру коли його очолив Володимир Андрійович Ракитський. Свою творчу діяльність Володимир Андрійович роз почав у Прибужанах, де керував колгоспним орке­стром. За короткий час він зумів створити в колгоспі імені Синякова (тоді «Іскра») хороший колек­тив. Його примітив колишній голова райвиконкому тов. Хмілевськнй, який сам дуже любив музику і грав на народних інструментах. Якраз на той час в міському Будинку культури не було керівника оркестру, тому В. А. Ракнтському було запропоно­вано переїхати до міста. З приходом В.А. Ракитсь-кого значно зросла культура виконання музичних творів оркестром, він почав виконувати твори ук­раїнських, російських, зарубіжних класиків.

В 1978 році оркестр нагороджений Почесною гра­мотою Президії Верховної Ради УРСР. В 1974 — Почесною грамотою музично хорового товариства СРСР.

В 1985 році — Почесною грамотою військово-оркестрової служби МО СРСР.

Колектив є лауреатом І і II Всесоюзних фести­валів і Всесоюзного огляду, нагороджений двома зо лотами медалями й однією срібною.

Володимир Андрійович, як людина, володів пре­красними властивостями — скромністю, повагою до людей. Вій також відзначається високою культурою і знанням своєї справи, як музикант. Його авторитет серед колективу оркестру і працівників культури заслужено високий.

А зараз продовжу розповідь про народний театр.

З історії нашого міста ми знаємо, що вознесенці завжди були справжніми цінителями театру. Я вже писав, що після Одеси до нас приїжджали на гастролі видатні діячі театру М.С.Щепкін, М.К.Заньковецька, К.Т.Соленик, М. Л. Кропивницький, П.К.Саксаганський, І.К.Карпенко-Карий і ін. Приїжджали вони до Вознесенська не тільки тому, що місто в дореволюційні часи було одне з кращих на півдні України, тут був чудовий казенний парк, театр з ярусами. Але більш всього знаменитий Вознесенськ був справжніми театралами, тут добре, з розумінням приймали акторів.

Артисти приїжджали до міста не на день-два, а на тижні, а то й місяці, і вистави проходили з ан­шлагами. Я вже розповідав про те, що в нашому місті до війни існував професійний третій Одесь­кий драмтеатр, яким керував Іван Ласкавий.

Після війни відновилася робота драматичних, гуртків Будинку культури і клубу залізничників. Але спектаклі відбувалися дуже рідко.

Тільки в кінці 50-их, на початку 60-их років робота драмтеатрів трохи оживилася. В ці роки керів­никами драмтеатрів були ентузіасти своєї справи Анатолій Михайлович Бондаренко і після нього Зінаїда Олександрівна Пігулевич.

В ті часи для вознесенців ставляться такі спек­таклі, як «Веселка» М.Зарудного, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М.Кропивницького, «Далеке відлуння» С.Голованіського, «Зустріч з юністю» В.Розова, «Срібне весілля» У.Солодаря, зважте, який різноманітний репертуар поставлений за короткий час!

Зінаїда Пігулевич, колишня актриса відомого про­гресивного театру Березіль залишила добрий слід в розвитку театрального мистецтва в нашому місті. Вона створила хороший колектив однодумців, багато з них до цієї пори служать сцені: М.Сивачов, Ф.Сокуров, А.Шарпало, К.Лутанова, Б.Ліченіцер, А.Удовицький, Г.Гаджієва.

Раніше найактивнішу участь брали в розвитку театрального мистецтва на Вознесенщині А. Курагія, О.Чорна.

Чудово оформлював спектаклі художник Будинку культури М. Канарський. Це був майстер, якого пошукати треба, і про якого я розповім нижче.

Зінаїду Олександрівну змінив на посаді режисера театру Петро Іванович Сурай. Це був талановитий хлопець, який щойно закінчив театральне училище. Він володів непоганими організаторськими здібностями.

Борис Слободянюк, письменник, про якого я вже писав вище, спеціально для театру написав п'єсу під назвою «Сонце правди». Музику для спектаклю написав Володимир Кучеровськнй. Ця п'єса була присвячена історичним подіям, що відбувалися в роки громадянської війни тут у нас на Півдні України. Вистава пройшла з великим успіхом. Режисер П.І.Сурай пробув у нашому місті недовго, але за корот­кий час він зумів поставити спектаклі «Двадцять весіль за один рік» Ю.Пєтухова, «Срібне весілля» У.Солодаря, «Червона лінія» В.Собка, «Сліпе ща­стя» Т.Штейна.

Після П.І.Сурая режисером театру був М.Дзюба.

Микола Дзюба залишив добрий слід в розвитку театрального мистецтва в нашому місті. В 1970 році він здійснює постановку п'єси А. Левади «Камо», зігравши центральну роль. Оформлення декорацій здійснив художник Будинку культури М. Канарський. За успішну роботу колектив театру був нагород­ження Почесною грамотою і золотою медаллю ла­уреата фестивалю. На спектаклі були присутні бага­то видних діячів культури України. Тут же був і сам автор п’єси — драматург А. Левада. Після спектаклю він підійшов до Дзюби і подарував йому том своїх творів з написом: «Дорогому Миколі Пет­ровичу Дзюбі. В цей хвилюючий день показу спектаклю «Камо» на столичній сцені в Києві. Щиро ві­таю вашу молодість, ваш яскравий талант. Дерзай­те!»

Треба надати належне керівництву Будинку куль­тури і перш за все його директору В. І. Коломийченку, які в ті роки зуміли об'єднати аматорів у хороший, працездатний колектив. Серед них перш за все виділявся художник М. Канарський. Більше 20 років пропрацював він у Буднику культури. Він оформлював спектаклі, концерти художньої само­діяльності, крім цього розробляв світлове оформ­лення.

Я особисто знав М. Канарського, і часте з ним зустрічався. Це була чудова, чесна людина. Він користувався заслуженим авторитетом у мешканців міста. В 1972 році М. Канарський переїхав на по­стійне місце мешкання до Одеси, а його замінив новий художник В. Тофтул, який до цих пір успішно справляється зі своїми обов'язками.

В Будинку культури ось уже понад 30 років пра­цює машиністом сцени М. Петрушин. Це його ру­ками створюються декорації, костюми, світлове офор­млення. Це люди закохані в свою справу.

З 1974 року й до цього часу театр очолює колиш­ній випускник Державного інституту культури Петро Петрович Вінковський.

Зустріч з Вінковським у мене відбулася якось раптово. Я йшов із лікарні, куди у важкому стані напередодні завіз сина — Миколу (в колишньому активного учасника художньої самодіяльності). Син того ж дня номер.

І ось, коли я йшов додому з важким настроєм, нічого не розуміючи, мене зупинив чоловік і запи­тав: «Ось ви писали про Будинок культури, а нічого не обмовилися про сучасну роботу. Очевидно ви не відвідуєте спектаклі?»

На той час у мене настрій був не до розмов. Я пообіцяв П. П. Вінковському, що коли трохи відій­ду від горя, то обов'язково напишу про народний театр. Цю обіцянку я виконую зараз.

П.П. Вінковський свою діяльність у нашому міс­ті розпочав успішно. Відразу після приїзду він здійснив виставу І. Барабаша «Закохані серця». Цією виставою театр підтвердив звання народного.

Спектакль мав великий успіх у глядачів і на початку 1976 року був показаний у Миколаєві на обласному огляді.

Треба відзначити, що П. П. Вінковський захоплюється постановками класиків української і російсь­кої театральної культури. Це свідчить, про його знання класики.

За період роботи у нашому місті П. П. Вінковсь­кий здійснив постанову таких спектаклів, як «Кате­рина» Т. Г Шевченка, «Мартин Боруля» Карпенка Карого, «Медведь» Чехова і інші.

Хорове мистецтво в нашому місті особливого розвитку набуло в кінці 50-их років. Ініціато­ром, організатором і художнім керівником хору був Володимир Володимирович Кучеровський.

Володимир Володимирович був також засновни­ком музичної школи. Він був майстром своєї спра­ви, і не дарма його переманили до обласного цент­ру, де він був директором музичного училища і ке­рував хоровою капелою.

В. В. Кучеровський зумів організувати в нашому місті чудовий хоровий колектив. Для багатьох уча­сників капели співи стали не тільки захопленням, а й невід'ємною частиною життя.

В цьому колективі нараховується понад 50 учасників. В основному це учителі, викладачі технікуму, СПТУ, лікарі і молодший медперсонал. Серед них: А. Г. Гілко зав. навчальною частиною СШ № 7, Р. А. Маташнюк — з СШ № 5, Т. Д. Литовченко з СШ №7, М. М. Синицький з школи інтернату, В. С. Гаврюшенко — лікар стоматолог, Н. Д. Труш — СШ № 3.

В останні роки активними учасниками хору стали І. Л. Кахнич, подружжя В. І. та Л. Л. Медолизи, Т. А. Горлова, Г. Д. Чижевськнй, Г. В. Шаркова, В. Е. Пашина, В. В. Гриценко, С. І. Кухта, О. Н. Ярошенко й інші.

Після переїзду В. В. Кучеровського в м. Мико­лаїв в різний час художніми керівниками були М. П. Сенчин та І.І. Кубенко.

Та особливого розквіту набуло хорове мистецт­во в нашому місті тоді, коли капелою керувала Га­лина Володимирівна Безугла. Але не довго довело­ся керувати їй цим колективом. В 1989 році в роз­квіті свого таланту вона разом із своїм чоловіком В. А. Безуглим загинула в автомобільній катастро­фі.

Під керівництвом Г. В. Безуглої хоровий колек­тив став лауреатом І і II Всесоюзних фестивалів, не­одноразово вій був лауреатом республіканських ог­лядів і обласних конкурсів. В 1988 році хорова ка­пела була учасником III республіканського фольк­лорного свята в місті Хмельницькому. В цьому році хор був удостоєний права представляти художню са­модіяльність Миколаївської області на телетурнірі «Сонячні кларнети»

В останні роки капела побувала на гастролях у Одесі, Херсоні. Умані, в містах Молдови.

З 1964 року при Будинку культури працює ор­кестр народних інструментів. З першого дня ство­рення беззмінним керівником його став колишній випускник Київського музучилища імені Глієра, нині директор музичної дитячої школи Микола Платонович Сенчин.

Перші плоди своєї роботи оркестр одержав у виступах на обласному й республіканському оглядах художньої самодіяльності. У 1960 році за успіхи в розвитку самодіяльного мистецтва і високу виконавчу майстерність йому було присвоєно звання народного.

В колективі склалося постійне ядро виконавців, багато з них беруть участь в оркестрі понад 15 років.

Серед них: Леонід Микитович Калиниченко, Лідія Петрівна Гузунова, Зоя Сергіївна Конаркевнч, Олена Дмитрівна Омельчук, Анатолій Миколайович Маломан, Петро Іванович Ландін, Надія Григорівна Гончаренко, Олександр Григорович Хворостян, Ольга Костянтинівна П'янова й інші. Всього в оркестрі 38 учасників.

Репертуар оркестру постійно поповнюється. В нього входять такі твори, як «Вальс» Свиридова, «Мелодія» Дворжака, вальс «Фавн» Андрєєва, варіації на теми російських і українських пісень. Крім цього оркестр музично супроводжує солістів. Велика заслуга оркестру в тому, що вій не обмежується виступами в стінах Будинку культури, а часто виступав з концертами на підприємствах, в організаціях міста, несе у маси радість творчості, залучав їх до культури.

Ансамбль «Нива» при Будинку культури організований у 1974 році. До нього існував невеликий танцювальний гурток. Я бачив виконані цим танцю вальним гуртком окремі виступи на концертах. В основному, це були танки двох-трьох пар. Масових танків не було.

Влітку 1974 року в наше місто був запрошений чудовий танцівник постановник Володимир Одинцов.

Мені запам'ятався один з виступів «Ниви» в Будинку культури.

До цього я жодного разу не бачив виступ ансамблю. Та й назва була невідома, я гадав, що цей колектив приїхав з іншого міста. Сусіда по кріслу сказав мені, що це наші земляки, вознесенці. І все ж багато із глядачів не вірило, що це вознесенські дівчата й хлопці так професійно виконують народні танки. Та найбільших оплесків заслужив танок на циганські мотиви. Солістами виступали Володимир Одинцов і Галина Писанко.

Чудовим було і світлове оформлення виступів ансамблю.

Юність, завзяття, артистичність — все це було продемонстровано ансамблем «Нива».

Цього вечора «Нива» показала танки «Русская удаль», «Коробейники», «Водограй», і жартівливий танок «Чіпак».

Дуже вдалим був початок ансамблю. Не пройшло і півроку, як вій добився звання народного.

Важливою подією в житті ансамблю і хорошим стимулом у подальшій діяльності була поїздка в Київ на ВДНГ УРСР.

Тут ансамбль був гаряче зустрінутий столичними глядачами і був нагороджений дипломом ВДНГ УРСР. В 1977 році В. Одинцов виїхав з міста, керівником ансамблю став Михайло Мирлянов. Він до цього працював викладачем культурно-освітнього училища. Репетитором ансамблю був призначений Володимир Крижановський.

Продовжуючи традиції Одинцова, Михайло Мирлянов багато зробив для того, щоб ансамбль не втратив надбаних позицій.

За творчі досягнення колектив народного танку був удостоєний права творчої поїздки в Чехословаччину і Болгарію.

Гастролі в Чехословаччині й Болгарії пройшли з великим успіхом. Особливо добре ансамбль виступив на молодіжному фестивалі в місті Братиславі, де завоював Диплом фестивалю. Ця нагорода зберігається в Миколаївському краєзнавчому музеї.

Мені здається, що тут миколаївці виявили неповагу до нашого міста. Диплом повинен зберігатися там, звідки учасники ансамблю, тобто в місті Вознесенську.

На декаді інтернаціональної дружби в місті Приморско (Болгарія) за виконання композиції «Квітне Україна» колектив був нагороджений Золотою медаллю.

Хочеться навести прізвища ветеранів. Це Ольга Миргородська, Світлана Шилова, Ірина Радченко. Наталія Шилова, Володимир Орделя, Борис Шевченко, Геннадій Гаврищук, Олександр Кривошеєв, Леонід Черевко, Валентин Стоматій, Геннадій Гусляков, Валентин Вороно, Тетяна Пидіна, Наталія Зелінська, Людмила Зарецька, Лариса Ляхова і інші.

Потім розпочалися часті зміни керівників ансамблю, що не привело ні до чого хорошого. Зараз керівником творчого колективу є колишня учасниця ансамблю, випускниця культурно-освітнього училища Лариса Галицька. Хотілось би, щоб їй було по силі відродити славу ансамблю. Цього чекають вознесенці.

Шостим народним колективом у Вознесенську став естрадний оркестр. Ініціатором його створення в 1970 році був Олександр Павлович Паюл, який до цього закінчив Херсонське музичне училище.

З тих 70-их років і до цього часу одним із активних учасників цього ансамблю є Володимир Огінський. Учасником цього ансамблю був і мій син, Микола.

Не відразу прийшла слава до естрадного оркестру, До 1975—1976 рр. оркестр набуває своєї форми і стає лауреатом обласного конкурсу комсомольської пісні.

Були в біографії оркестру і злети, і падіння. Та з 1986 року розпочинається оновлення колективу. Багато уваги оркестру надавав директор Будинку культури В. Безуглий, якого забрала із життя автомобільна катастрофа.