Geum.ru

Термінологічні проблеми Генеза: «примордіалісти» Модерністська альтернатива Національна свідомість (ідентичність)

Вид материалаДокументы

Содержание


Перший етап.
Третій етап.
Подобный материал:
1   2   3

«Національне відродження» чи націотворення?


Як ми вже з’ясували у попередніх нарисах, термін «національне відродження» є ідеологічним винаходом XIX ст., надзвичайно популярним серед інтелектуальних еліт так званих «неісторичних» націй. У самій назві цього терміна міститься основна ідея: десь в історичному часі існувала нація, яка внаслідок несприятливих історичних умов занепала і прагне «відродитися». Оскільки у XIX—XX ст. саме інтелектуальні еліти були мозком чи й нерідко безпосередніми організаторами «національних відроджень», а наукові дослідження були невід’ємною частиною відповідних ідеологічних конструкцій того часу, цей термін цілком природно стабілізувався в арсеналі суспільствознавства й дістав права наукового. У нього навіть з’явилися відповідники: іноді йдеться, наприклад, про «пробудження націй» — хтось вдало назвав це явище «синдромом сплячої красуні».

Термін «національне відродження», очевидно, варто брати в лапки, підкреслюючи тим самим його умовність. Загалом, здається, можна було б запропонувати альтернативний термін — націотворення, оскільки і за змістом, і за формою українське «національне відродження» було саме творенням нації, і суб’єктивний чинник мав вирішальне значення для «започаткування» цього процесу. В даному контексті нового значення набуває запропонований Р. Шпорлюком термін «український проект»: націотворення було б неможливим без такого проекту. Нація мала виникнути спочатку в уяві діячів «національного відродження» як умоглядна конструкція, і лише згодом ця справді «уявлена» спільнота, цей проект були пов’язані в єдине ціле, узгоджені з «об’єктивними» соціально-політичними, культурними, геополітичними та іншими реаліями.

Зрозуміло, що цю взаємодію не слід розуміти механістично: нібито купка інтелектуалів винайшла чи запозичила ідею «української нації» і спробувала застосувати її на практиці (згадаймо консервативну критику націоналізму І. Кедорі або, наприклад, закиди на адресу українського руху як наслідку «польської» чи «німецької» інтриги). Інтелектуали, «будителі нації», у своїх пошуках відбивали певні загальні тенденції суспільного розвитку, вони були дітьми свого часу, діяли в цілком конкретних суспільних умовах і значною мірою їхній духовний світ був породженням цих умов. Якщо у першій половині XIX ст. націоналізм для більшої частини Європи був новиною, справді інтелектуальним винаходом, то після «весни народів» він став загальносвітовою тенденцією, і Україна у цьому відношенні не була винятком.

В українській історіографії вже є праці, в яких дається систематизований виклад подій, що становили суть «національного відродження», причому саме в руслі деяких сучасних теорій нації і націоналізму 49. Тому ми не будемо поринати у фактографію і зосередимося на деяких інших, крім згаданих, теоретичних аспектах проблеми «національного відродження».

Як ми вже згадували, мабуть, не варто обмежувати хронологічні рамки «національного відродження» періодом XIX — початку XX ст. Цей процес охоплює значно ширший період. І в такому випадку варто було б вести мову або про декілька «національних відроджень», або про єдиний, але багатоаспектний і багатовимірний процес, у якому, подібно до націогенези, була б своя діалектика перервності і безперервності. Спробуємо виділити кілька етапів у цьому процесі.


Перший етап. Тривав з кінця XVIII ст. до кінця 20-х років XX ст. Розпочався як «культурницька» течія, перейшов, за схемою М. Гроха, в ідеологічну, а згодом у політичну стадію, досягнувши апогею в період української революції 1917—1921 pp. і створенні української держави. Протягом 1920-х років у радянській Україні повернувся на рівень культурного «відродження», щоправда, в масовіших масштабах. У політичній сфері трансформувався в «націонал-комунізм». Завершився у 1930-ті роки внаслідок масового терору і знищення значної частини національної інтелігенції.

На західноукраїнських землях хронологія і зміст цього етапу загалом схожі, проте з останньої чверті XIX ст. відбувається також значно виразніший процес побудови елементів громадянського суспільства в рамках «національного відродження», який консервується в умовах другої Речі Посполитої, даючи простір радикалізації українського націоналізму у відповідних формах. Припиняється наприкінці 1930-х років з анексією Західної України і поширенням тоталітарного режиму на цю територію.


Другий етап. Кінець 1950-х — 1960-ті роки. Сценарій той самий: розпочинається як «культурницька» течія серед «шістдесятників», у цьому ж середовищі політизується, досягає рівня політичних програм. В офіційному політичному просторі реалізується у вигляді обережного, лояльного «автономізму» частини партійної еліти. Припиняється з погромом початку 1970-х років, однак у «латентному вигляді» існує як дисидентський рух.


Третій етап. Друга половина 1980-х — 90-ті роки. Знову-таки розпочинається передусім як «культурницький рух», виходить на рівень політичних програм і реалізується у формі незалежної української держави. Можна було б сказати, що триває й далі, оскільки принаймні на рівні декларацій і частково на рівні суспільної практики відбувається формування української нації (щодо змісту цього поняття існують різні думки, про що ми вже згадували). Однак термін «відродження» в даному випадку потребує уточнення, оскільки очевидними є занепад матеріального підґрунтя культури, розпорошення інтелігенції і розвал інфраструктури освіти, науки тощо.

Як бачимо, у процесі націотворення створюється певна «матриця», логічна схема, яка періодично під дією різних чинників і на різних історичних етапах самовідтворюється в іншому якісному вимірі, щоразу в коротший історичний термін. Елемент безперервності, а точніше регенеративності, у цьому процесі забезпечується наявністю інтелігенції, яка була й залишається ключовим соціально-культурним елеметом цієї черги «відроджень».

Зрозуміло, що це значною мірою спрощена картина. Передусім зауважимо, що логічна схема: «культурне відродження — ідеологічний рівень — політична програма (рух)», запозичена у М. Гроха, в українському випадку потребує коректив. Зокрема, на думку Р. Шпорлюка, націотворення (nation-building) та націоналізм (ідеться про Україну) слід розглядати як політичні з самого початку, «навіть тоді, коли ті, хто бере участь у національному русі, заперечують будь-які свої політичні наміри чи не надають своїм діям політичного значення, чи наполягають на тому, що їхньою єдиною метою є наукова інтерпретація народної культури, фольклору чи місцевої історії» . Владу, вважає Р. Шпорлюк, не слід розуміти лише в класичному варіанті як чисто політичне явище. Може бути й влада культури: право і здатність виробляти й поширювати символи, цінності та ідеї. Отже, з міркувань Р. Шпорлюка можна зрозуміти, що «будителі нації», маючи цю владу, опосередковано і нерідко навіть незалежно від своїх первісних суб’єктивних намірів, об’єктивно потрапляють у сферу ідеології і відповідно — політики, їхня «культурницька» діяльність особливо в певних суспільно-політичних умовах набуває політичного значення.

Ці думки варто брати до уваги, коли йдеться про українське «національне відродження», чи націотворення, особливо в запропонованому вище варіанті. Ми переконалися, що кожний з «етапів» чи циклів починається з «культурництва». Проте на кожному етапі це «культурництво» має прихований, а часом і явний політичний підтекст. Навіть більше, в рамках кожної «культурницької фази» завжди існують елементи безпосередньо політичні. Наприкінці XVIII — на початку XX ст. це був політичний сепаратизм В. Капніста та членів «гуртка Лукашевича», в епоху «шістдесятників» узагалі спостерігалися спроби створення організацій, метою яких була агітація за вихід України зі складу СРСР 51, зрештою, в період «перебудови» культурницькі ініціативи започатковувалися людьми, які мали абсолютно чітку політичну мету і їхнє «культурництво» було не більше як тактикою. Отже, схема «політизації культурництва» не існує у чистому вигляді.

Цікаві спостереження щодо механізму і спрямованості «національних відроджень» знаходимо у П. Маґочія. Українське національне відродження, зауважує він, розглядається або: «1. як однобічний процес усе більшої національної свідомості, яка з’являється передусім серед інтелігенції і лише після цього передається масам» (такий підхід сповідували як «народницька» (М. Грушевський), так і «консервативна» (Д. Дорошенко) школи в українській історіографії); або «2. як дещо складніший розвиток, який характеризується різними стадіями, кількість і хронологічні межі яких різні автори по-різному інтерпретують (І. Лисяк-Рудницький 52, Дж. Решетар, О. Прицак)» . Обидві схеми, вважає П. Маґочій, виходять з телеологічних настанов, згідно з якими «національне відродження» розглядається як наперед обумовлений процес, а його наслідки — з позицій успішності у досягненні головної мети — самостійної держави 54.

Визнаючи ці зауваження П. Маґочія цілком слушними, звернемо увагу на те, що й сам він також пропонує «стадіальну» схему розвитку «національного відродження» з більш-менш чітко окресленими хронологічними етапами 55, і в цій схемі ми знаходимо ті ж самі телеологічні настанови. Щоправда, як ми вже знаємо, канадський історик відмовляється від ідеї «монолітної лояльності», пропонуючи ідею «ситуативної етнічності», і це значною мірою компенсує недолік його схеми. Утім, як на нашу думку, при побудові будь-яких схем періодизації уникнути телеологічних настанов практично неможливо.

Отже, підсумовуючи все сказане вище, доходимо висновку: термін «національне відродження» може використовуватися як науковий інструментарій лише у певному контексті і з відповідним коментарем, при цьому завжди слід пам’ятати про його ідеологічні корені. Для того, щоб охарактеризувати загальний процес становлення української нації в модерну добу, очевидно, коректнішим буде вживати термін «націотворення», коли йдеться про свідому діяльність певних соціальних чи суспільних груп та політику. «Національне відродження» як процес формування і «соціалізації» національної ідеї, як «масовизація» національної свідомості — тривалий, суперечливий і багатовекторний процес. У цьому процесі були моменти перервності, стагнації і зворотного розвитку. Він був варіативним, багатоаспектним.


* * *


Як бачимо, комплекс проблем, пов’язаних з визначенням поняття «українська нація», генезою самого явища, цілком збігається з проблемами, що досліджуються світовим суспільствознавством у загальнотеоретичному ключі. Загальновідомо, що Україна протягом тривалого часу не привертала увагу авторів теоретичних праць з питань становлення націй і націоналізму. Ситуація змінюється, і, як вважає Я. Грицак, завдяки невиробленості багатьох сюжетів, багатству інтелектуальних парадоксів і складності дослідницьких проблем українська історія може бути «великим пробним каменем, який виявляє чинність тих чи інших теорій, навіть якщо вони безпосередньо не стосуються України» 56. Варто зауважити, що будь-яка історія будь-якої європейської країни не поступається українській ані складністю проблем, ані «багатством інтелектуальних парадоксів» і також може бути «пробним каменем» для будь-якої теорії, хоча й не таким великим.

Очевидно, справа в іншому: наскільки теоретичні висновки, зроблені на основі аналізу українського історичного досвіду, збігатимуться з відповідними міркуваннями, сформульованими при дослідженні історії інших націй, і де можна знайги розбіжності (останнє завдання, здається, не містить великих евристичних можливостей). Чи «вмонтовується» історія української нації в якісь загальні теоретичні конструкції? Зауважимо й таке: українська історія — це не «об’єктивна реальність», яка є мірилом адекватності якихось суб’єктивних побудов — це також цілком суб’єктивна версія, відображення не «того, що було», а «того, що ми уявляємо».

Проблема націогенези українців, наприклад, є багато в чому показовою саме з погляду методології і саме з погляду подібності до загальнотеоретичних пошуків, основаних на досвіді інших націй, і розбіжності з ними. Розгляд цієї проблеми дає підстави стверджувати, що на аналітичному рівні слід розрізняти етногенезу й націогенезу, поняття «етнос» і «нація», і вже в рамках цього поділу розглядати спільні риси згаданих явищ і процесів (це досить давно практикується в західній соціології). Однак у сучасній українській суспільствознавчій літературі традиції народницької школи і радянської офіційної етнології залишаються домінуючими і поняття етно- і націогенези здебільшого ототожнюються навіть у працях деяких «модерністів». Зрозуміло, що в «історичній реальності» (яка для нас є також умовною) ці два явища і процеси були тісно пов’язані. Проте даний зв’язок не варто розуміти механістично — нібито в певному пункті історичного часу етногенеза переросла в націогенезу, «етнос» перетворився на «націю», як це роблять деякі сучасні автори. Очевидно, націогенеза взагалі могла не початися, вона переривалася і припинялася незалежно від факту існування етносу. Якщо формулювати механізм взаємозв’язку коректніше, очевидно, можна стверджувати, що з якогось моменту ці процеси могли іноді відбуватися паралельно, іноді збігатися, що етногенеза справді утворювала ґрунт для націогенези, але вона не припинилася з початком останньої тощо.

Ця проблема є віддзеркаленням іншої, в методологічному плані набагато масштабнішої, — ідеться про співвідношення перервності і безперервності в націогенезі. Етногенетична концепція в більшості її проявів перебільшує значення безперервності в націогенезі. Хоча це й відповідає певній традиції і освячено іменами видатних дослідників минулого, евристичні можливості такого підходу, як на нашу думку, вже вичерпані. Український історик О. Толочко зазначав, що «така увага української історіографії саме до ідеї безперервності є певною реалізацією комплексів, бо потай ми всі знаємо, що українська історія не є неперервною. [...] Більш евристичним для нас мало б бути зосередження саме на моментах перериву. [...] Вони нам прояснять, і в тому числі в етнічних процесах на нашій території, значно більше, ніж спроба назвати це все нацією, і уявляти тисячолітній розвиток лише в одному терміні» 57.

Викликає інтерес і той факт, що історія становлення української нації та етносу виглядає справжнім зразком у давній суперечці «примордіалістів» і «модерністів», навіть у контексті світового суспільствознавства, знов-таки з погляду схожості проблем і аргументів. Саме в цій історії можна знайти надзвичайно цікаві й продуктивні аргументи на користь обох напрямів, причому висновки і припущення, які на перший погляд видаються суперечливими, насправді доповнюють один одного, будучи різними варіантами осмислення певного процесу.

Отже, «український проект» дає досить широкі можливості для всебічної «апробації» загальнотеоретичних конструкцій (ідеться не про величину «пробного каменя», а про можливості його застосування). Не менш показовим у цьому відношенні є також теоретичне осмислення іншого явища — українського націоналізму.