Geum.ru

Удк 821. 161 09 (Федькович Ю.) Бикова Т. В

Вид материалаДокументы

Содержание


Притулив я личко до калини / Та тужив я звечора годину
Сидить стрілець на рокиті / На руки схилився...
А стрільчик до рожі схилився…/ І рожа му впала на грудь…/ Він плакав та все лиш дивився… / „О роже, здорова ми будь!”
Та мав той цар одну дочку, / А було на ім’я їй Рожа, / Так звали ту царівочку. / Але ж бо й гожа була, гожа!...
Барвінковим краєм
У нашому чагорі є красна велика полонина, покрита шовковою травою та усілякими цвітами
Занесіть мня де найкраще, / Занесіть мня в сині гори!
Список використаних джерел
Подобный материал:
УДК 821.161.2.09 (Федькович Ю.)

Бикова Т.В.

кандидат філологічних наук, доцент,

Національний педагогічний університет

ім. М. П. Драгоманова


Гуцульська національна ідентичність У художньому моделюванні Ю. Федьковича (на матеріалі поетичної творчості)


Проблема національної ідентичності гостро поставала як у європейському, так і в українському національному просторі у всі часи. Для реалій сьогодення дійсно є важливим той факт, як відбувався процес національної самоідентифікації українства в різні роки його існування.

Загальновідомо, що нація повнокровно усвідомлює себе через національну філософію, яка відбиває її життєві прагнення й соціально-історичні орієнтири і, репрезентуючи духовно-культурні смисли, становить ідейно-теоретичне підґрунтя світоглядних засад українського світопростору. За теоретичними положеннями Ентоні Д.Сміта, автора праць “Етнічне походження націй”, “Національна ідентичність”, українська ситуація кінця ХІХ – початку ХХ ст. показово фіксує перехідний етап розвитку нації як культурного феномена – межову ситуацію між західною та етноцентричною моделлю. Наголос в останньому випадку робиться на спільності походження, на спільній історичній пам’яті, міфах, символах і традиціях. Те місце, яке в західній громадській моделі відведено законові, в етнічній моделі посідає народна культура зі сталою етичною ознакою. Не кажучи вже про періоди Відродження, коли особливо дають про себе знати кодові “архетипи” свідомості [10, 20–21]i.

А Г.Хоткевич, немовби обґрунтовуючи цей синтез, а по суті формулюючи проблему національної ідентичності, писав: “Кожна народність виростає в своїх спеціальних умовинах, котрі все кладуть свою печать на кожну індивідуальність, і якою б оригінальною не була особа – вона мусить нести на собі цю печать, коли не на чолі, то бодай на спині або деінде. Позбутися того – не в людській силі. Оскільки б віків не випередила особа свій час або наскільки б не відстала від того – все одно: щось уже та буде типове, в чімось, в якійсь дрібничці, в якійсь малесенькій дрібничці, а таки вилізе шило з мішка, і можна буде сконстатувати, хто був цей чоловік, в якім часі жив, серед якої суспільності обертався. Продивляючись життя, звичаї, листи, твори найоригінальніших людей, ми ясно бачимо завше їх приналежність, так би сказати, до самих себе, бо навіть фантазія, ця найсвобідніша з доньок богів, ніколи не може відірватися від ґрунту” [16, 531–532]ii.

За мету нашої статті можемо взяти дослідження інтерпретації проблеми національної ідентичності у поетичній творчості Юрія Федьковича, використовуючи і розкриваючи ті концентри, які стверджують приналежність письменника до гуцульської етнографічної групи української нації.

Юрій Федькович першим на Буковині почав писати твори по-українськи, заговоривши до буковинців їх рідною мовою, „...такою солодкою, милозвучною, – як писав О. Маковей, – що аж серце рве ся, слухаючи сеї мови” [5, 566]. Наскрізь оригінальний і самобутній письменник поклав першу борозну на незораній ниві української культури Буковини ХІХ століття.

Для Юрія Федьковича не існувало інших тем, окрім тих, що постачало йому народне життя, не існувало інших інтересів, окрім тих, що хвилювали народні маси. Він знав душу і серце, тобто внутрішнє життя простого люду, думки і прагнення народних мас і був виразником цих прагнень. Усе своє життя Юрій Федькович працював на творчій ниві, не шкодуючи ані сил, ані часу. За п’ятдесят чотири роки свого життя на цій землі він написав більше трьохсот п’ятдесяти творів − поетичних, прозових, драматичних, у яких виразно звучало спонукання буковинців до національного відродження. Це було найболючіше питання, яке хвилювало митця. Будучи надзвичайно цілеспрямованою особистістю, великим інтелектуалом і, разом з тим, працелюбним гуцулом, він, незважаючи ні на які перепони на своєму шляху, все ж таки досяг своєї мети. О. Масан у праці „Приятель українського народу” відзначає: „Українське національне відродження на Буковині, започатковане видатним сином Гуцульщини Юрієм Федьковичем,... викликало серед місцевого українства інтерес до власної історії, національних коренів, прабатьківських традицій, скарбів народнопоетичної творчості. Їхнє становлення як великої європейської нації захопило не лише свідому частину української інтелігенції, але й тих письменників і науковців австрійсько-німецького походження, які щиро підтримували українців у їхньому прагненні творити свою модерну літературу, культуру та науку” [3, 174]. Творчість Ю. Федьковича була орієнтована на широкий загал буковинців, оскільки письменник прагнув, за словами С. Смаль-Стоцького, „розвіяти у них темряву вузькоглядності” [11, 7]. Даючи оцінку творчій діяльності Юрія Федьковича, С. Смаль-Стоцький зауважує: „Своїми творами звеличив він Буковину на всю Русь, а як він єї любить, доказом того кожде єго слово” [11, 7]. Буковинці також любили Юрія Федьковича і, в першу чергу, за ті життєдайні сили, віру і надію, які „буковинський Кобзар” їм давав. Його поважали, ним захоплювалися, оскільки, як писав Б. Мельничук: „Наш краянин Юрій Федькович був не тільки надзвичайно своєрідним письменником, „одною з найоригінальніших фізіономій” в українській літературі, як висловився про нього І. Франко, а й вельми цікавою, неповторною людською особистістю” [7, 1]. „Оригінальний се чоловік, повен первісної сили, – сповіщав М. Бучинський М. Драгоманову, – зжився з народом і носимий ним на руках від Черемоша до Серету” [12, 7].

Він дивився на світ очима свого народу, його мовою говорив, з його позицій оцінював події, тому його без жодного сумніву можна назвати письменником цілком народним. Т. Шевченко писав у передмові до 2-го видання „Кобзаря”, що той письменник, який хоче знати народ, мусить пожити з цим народом, а хто хоче його описувати, то й сам мусить „стать чоловіком, а не марнотратилем паперу і чорнила” [19, 4]. Такої ж думки був і один із перших доброзичливих критиків Т. Шевченка М. Добролюбов: „Щоб бути письменником справді народним, треба пройнятися народним духом, прожити його життям, стати врівень з ним, відкинути всі забобони станів, книжного вчення т. ін., відчути все тим простим чуттям, яке має народ” [8, 64]. Саме таким письменником і був Юрій Федькович, який, прийшовши в українську літературу та культуру на початку 60-х років XIX ст., за словами І. Франка, став „найбільшим поетом зеленої Буковини” [14, 5].

У розумінні Юрія Федьковича носієм загальнолюдських морально-етичних норм, які виявляються тільки у повсякденному житті, є прості люди. Тому, як ніхто інший до нього, письменник описував побутове, емоційне, морально-етичне та інтелектуальне життя найбільше знаної ним етнічної групи українського народу − гуцулів. К. Трильовський зазначав, що твори письменника „належать взагалі до найкращого, що нам дало наше рідне письменство. У них воскресає і справді перед нашими очима та давна, буйна Гуцульщина, коли то ще не було на карку лихвара, а гуцул гуляв по вольних горах мов птах” [13, 8]. „Вольною” була і його мова, але вона мала стати доступною всім носіям української мови.

На відміну від Східної України у середині ХІХ ст. на території Галичини та Буковини не було справжньої національної інтеліґенції, яка б ґенерувала національну свідомість: галицьке духівництво і шляхта переважно послуговувалися польською мовою, селянство становило забиту “темну масу” без етнічної свідомості (І. Франко), не було власної системи письма і, відповідно, книг народною мовою. Така ситуація спричинювала те, що питання української самоідентичності в Західній Україні повинно було постати в річищі опозиції “свій – чужий” (русин – поляк). Центральним на шляху до національної самоідентичності в Галичині стало питання мови та українського письменства.

Належачи до когорти західноукраїнських романтиків своєю творчістю Ю. Федькович обґрунтував тезу, що гуцули є етнічною частиною єдиної української нації, яка мала свою державу, а, втративши її, довго боролася за її відновлення. Цей концепт, окрім обстоювання абетки, яка б адекватно передавала звуки народної мови та правопису, був вагомим арґументом щодо необхідності пробудити національну свідомість всіх західних українців.

Літературно-філософська позиція українських романтиків ХІХ століття полягала в тому, що пошуки смислів буття та самоідентифікацію вона інтерпретувала через усвідомлення українцем своєї духовної вкоріненості в національну культуру та історію. У всіх, кого єднає батьківщина, мова, культура, виявний спільний архаїчний алгоритм світосприйняття, що усвідомлюється як позасвідома таємнича сила, яка визначає собою і життєвий шлях окремої одиниці, й історичну долю нації. Перехід, який здійснили романтики від топоніма “Малоросія” до топоніма “Україна”, став своєрідним переворотом в усвідомленні нації. У свідомості української еліти відбувся прорив від нації як політичної спільноти до нації як соціально-культурного організму, здатного до самостійного культурного і політичного життя (І. Франко).

Будучи представником західноукраїнського письменства, романтиком за світосприйняттям, справжнім представником своєї нації, Ю. Федькович у поезії завжди прагнув свідомо виявити свою приналежність до гуцулів.

Поняття національної ідентичності гуцулів у письменника ґрунтується на декількох важливих сакральних моментах, точніше концептах і об’єктних характеристиках. Насамперед варто зауважити, що саме поняття національної ідентичності варто сприйняти через розуміння письменником самого поняття «батьківщина», яке є найбільшим смисловим концентром у його творчості і має дві яскраво виражені форми: «Велика Батьківщина» і «мала Батьківщина». Велика Батьківщина – це ціла Україна, при чому та, яку не роз’єднує Дністер на два береги – це і Галичина, Буковина та Східна Україна: «Та й затужіть, коли би воля, Одну ми пісню із Подоля, Другу думку з Чорногорки, Щоб чути аж за море; Третю прошу заспівати При зеленім гаю, Щоб вчули всі дівчата На козацькім краю» [15, 84].

Мала батьківщина – це рідна поетова земля – Гуцульщина, Буковина, Волощина, яка надихає Ю. Федьковича на творчість і асоціюється вже з конкретними об’єктами, предметами, поняттями. Варто зауважити, що подібне сприйняття малої батьківщини можна побачити у Т. Шевченка, якого Ю. Федькович вважав справжнім своїм батьком.

Свою батьківщину Шевченко подає через природні її символи (Дніпро, могили, гори, степи, садок, лани, калина, верби і т. ін.). Дніпром він починає свою поетичну творчість («Реве та стогне Дніпр широкий») і закінчує її («Дніпро, Україну згадаєм»): «Широкий Дніпр не гомонить: Розбивши вітер чорні хмари Ліг біля моря одпочить» [17, 11]; «Дніпро, Україну згадаєм, Веселі селища в гаях, Могили-гори на степах – І веселенько заспіваєм» [18, 309.]

Аналогічні природні символи, асоціації можемо зустріти й у поезії Ю. Федьковича. Однак не тільки своєю творчістю Ю. Федькович доводи свою національну приналежність до гуцулів. Так, С. Воробкевич про свої враження від зустрічі з Ю. Федьковичем писав: „Нині посітив мене в перший раз Юрій Федькович, по-гуцульськи одітий, в окулярах і солом'яній кресані. Здоровий, плечистий і гарний чоловік, лиш тихий і задумливий, здається, що велика тяж му серце давить...” [4, 69 ]. Отже, Ю. Федькович справді і зовнішньо, і внутрішньо уособлював образ справжнього українця-гуцула, який понад усе на світі любив свій народ, серцем і душею був відданий йому. О. Марченко зазначає: „Манера одягатись, естетичні уподобання тощо виявляють етнічну належність певної людської спільноти, підкреслює її відмінність від представників інших етносів” [6, 74].

У монографії В. Шухевича читаємо: „Відповідно природї Гуцульщини достроюють і її мешканцї свою ношу мальовничо; надто мусить бути убранє Гуцулів легке і коротке, бо їм приходить ся заодно перелазити воринє, штрикати по через потоки, спинати ся д’горі, всїдати на коня, кермувати на тратвах…” [16, 146].

Варто зауважити, що у поезії Ю. Федькович також активно використовував назву традиційного гуцульського верхнього одягу - сардака (сердака), що позначає „верхній короткий рукавний чоловічий або жіночий одяг з домотканого сукна, оздоблений вовняними нитками”. Напр.: І я гуцул, і ти гуцул, / Оба носим сердак куций... (14, 152); Не скину тя, мій сардаче, / Ніколи, ніколи! (14, 143); Я ж до тебе не звернуся, / Руський мій сардаче! (14, 142); А він духом урвав дармовиси / І сардаком на мураву тріпнув... (14, 243). Як бачимо, письменник олюднює цю реалію, підкреслюючи цим свою глибоку відданість традиції її носіння.

Поняття національної ідентичності характеризується у поетичній творчості письменника і завдяки врахуванню того аспекту, що кожен народ, зокрема й український має свою національно-мовну картину світу, яка характеризує його особливості та відмінності від інших народів. Насамперед до них слід зарахувати слова-символи, які по-перше можуть вирізняти специфічні риси менталітету певного народу, його культурно-історичні цінності, особливості світосприйняття, а по-друге визначити національну і територіальну приналежність представника конкретної нації до певної місцевості. Для буковинських гуцулів назвами-символами є: сардак, явір, верба, калина, рожа, барвінок, ліс, гори, топірець та ін.

З кущових рослин Юрій Федькович найчастіше використовував національний культурно-специфічний концепт калина. Цей іменник має як пряме, так і образно-символічне значення. Письменник здебільшого вживає його з епітетом червона. Вважаємо, що саме калина найбільше підкреслювала національний колорит текстів буковинця-гуцула. Порівн.: …Але ж бо то і хороша за себе!… Що твоя калина в гаю! [14, 325]; Знов обнялись, знов мовчали. А калина укривала їх широким своїм листом [14, 51].

Калина характеризується насиченою символікою, вона сприймається як рослина українського національного культу. Як дерево, що садять на могилах, калина символізує пам’ять і тугу за померлим чи загиблим, і навіть саму Україну. Це значення образу калини Ю. Федкович активно використовує у своїх текстах: А як, брате, вже застину / То загребіть мя під калину [232, с. 102]; Хто мя буде поминати / Як марно загину? / Хто посадить у головах / Червону калину? [14, 125]; Та ще б посадила червону калину / На моїй могилі, − серденько моє! [14, 162].

По-друге, калина – це також символ любові, символ краси і затишку. Напр.: Притулив я личко до калини / Та тужив я звечора годину [14, 124].

По-третє, у Федьковичевих текстах калина вміщує й значення жіночності, дівоцтва, краси, адже саме жінка продовжує життя, рід взагалі. Напр.: На старість закохатись? Та ще в кім? У бідній шевчисі!.. Але ж бо то і хороша за себе!.. Що твоя калина в гаю! [14, 324−325].

„Уявлення про калину як носія життєдайної сили одержало розвиток в усвідомленні червоної калини і як символу рідного краю, батьківщини, України” [98, с. 38]. Напр.: Занесіть мня, де я знаю / У калині, в темнім гаю, − / Там хатина малесенька, / Там дівчина милесенька [14, 30]. Калина − білі квіти, / В калині вітер віє, / Там буду я сидіти, / Зо мною соловіє [14, 65]; Би ся було виднесенько / В калиновім лузі, / Як вкраїнський співаченько / На Вкраїні тужить [14, 41].

Поетичними об’єктонімами є і назви ялиця та смеречина. Ці вічнозелені хвойні дерева символізують неповторну красу гуцульського краю. Напр.: … Або сяде, бувало, під запашною крислатою ялицею та як зачне співати! [14, 36]; А понад ними, гейби дві сестриці / Приповідали, красні дві ялиці… [14, 58]; Лиш той легінь там, в лузі над потоком / Гей брат на брата, сперся на ялицю [14, 36]; Зеленої смеречини / У німця не буде, / Бо в німецькім, брате, краю / Росте лиш ліщина [14, 129]; … А парубки зробили ноші з зеленої смеречини, зложили на ній обох братів та понесли в Довге Поле [14, 28].

Також у творах Юрія Федьковича зустрічається й рослина рокита. Напр.: Сидить стрілець на рокиті / На руки схилився... [14, 154]; На зеленій млаковині / Рокита ряхтить... [14, 189].

Зауважимо, що Р. Кайндль, який досліджував життя, звичаї та народні повір’я гуцулів, писав, що для мешканців карпатського краю „рокита – це прокляте дерево, бо з його деревини виготовлено цвяхи для розп’яття Спасителя. Всі інші дерева й кущі опиралися цьому тим, що виготовлені з їхнього дерева цвяхи тріскалися або притуплялися” [2, 144]. Ця теза, на нашу думку, знаходить своє підтвердження й у творчості Юрія Федьковича. Рокита для автора та його ліричних героїв завжди асоціюється із журбою, тяжкою неволею, сумом, недолею тощо.

До національних символів, пов’язаних із рідною Гуцульщиною, Ю. Федькович зараховує й квіти рожу (ружу) і барвінок. Напр.: А стрільчик до рожі схилився…/ І рожа му впала на грудь…/ Він плакав та все лиш дивився… / „О роже, здорова ми будь!” [14, 385]; „…Але як уб’ють мня, / Коби посадила / Ту червону твою рожу / На моїй могилі. / Та рожа прийметься, / Мая розцвітеться − / Під зеленов муравою / Серце стрепенеться” [14, 321]; А рожа до него ся клонить… / А місяць сіяє посвіт… / Раз вийде з-за хмари, раз втоне, / А рожа все клонить свій світ! [14, 384]. Рожа прихиляється до людини, клониться до неї, з нею вітаються і вона вітає людину.

Рожа у творах письменника − це й ім’я казкової дівчини (подібно як Калина). Напр.: Та мав той цар одну дочку, / А було на ім’я їй Рожа, / Так звали ту царівочку. / Але ж бо й гожа була, гожа!... [14, 355].

Оскільки барвінок виростає здебільшого в горах на кам’янистому ґрунті, він став улюбленою квіткою гуцулів, тому серед назв квітів, які використовує Ю. Федькович у своїй творчості, цей концептотворчий об’єктонім гуцульського довкілля займає друге місце за частотністю вживання. Напр.: Але тужиш, милий друже, / За барвінком ти так дуже, / Не на міські ринки тра ти: / В гори, в гори го шукати! [14, 100]; Барвінок там ся стелить, / Ялиця зеленіє. / А Господь ся веселить / А сонце з неба гріє [14, 62].

Барвінковим краєм Юрій Федькович називає свої любі гуцульські карпатські гори. Напр.: Хіба то не твої кохали го гори / Ті гуцульські гори, барвінковий край? [14, 109]. Оскільки барвінок – вічнозелена рослина, то він символізує вічність, незнищенність, постійність, молодість. У свідомості гуцула барвінок супроводжував людину від її народження до смерті, тому новонароджену дитину купали у барвінку, а при її хрещенні ним прикрашали свічку, щоб життя дитини було довгим і щасливим.

Поняття національної ідентичності у певного етносу визначається виокресленням його способу мислення, психологічною характеристикою та власного світобачення. Саме Ю. Федькович як неповторна особистість середини ХІХ століття з оригінальним світосприйняттям подав оригінальну світоглядну картину життя гуцулів у контексті як національної специфіки, так і загальнолюдському.

Предметний, емоційний, морально-етичний та інтелектуальний світ українця-гуцула як етнотипу та психотипу у творчості Юрія Федьковича – це реальна картина життя цієї етнографічної групи української нації. У розумінні Юрія Федьковича, народ є носієм морально-етичних норм, які виявляються тільки у повсякденному житті. Тому, як ніхто інший до нього, письменник надзвичайно майстерно описує побутове, емоційне, морально-етичне та інтелектуальне життя гуцулів своєї епохи, використовуючи мовні засоби, які „виписали” локальну мовну картину як фрагмент загальнонародної мовної картини в часи, коли літературна мова ще тільки формувалась в умовах неусталеності норм і функцій, суперечностей між потребами і можливостями, між традицією і новаторством.

Зрозуміло, що найдоступнішим і найвиразнішим мовним засобом відображення світу зовнішнього і світу внутрішнього є слово у відповідних змістових та емоційно-експресивних його виявах.

Одними з візуальних проявів чи то ознак приналежності до конкретної етнографічної групи нації є наявність назв певних географічних понять, об’єктів природи, які чи на свідомому чи на підсвідомому рівнях можуть асоціюватися з чітко визначеною місцевістю. Можна констатувати той факт, що такі поняття чи об’єкти також дають можливість охарактеризувати не тільки національну приналежність, а власне ставлення представника нації до цих понять чи об’єктів. Об’єкти живої природи невіддільні від простору, на якому вони розташовані. Простір буття буковинського гуцула − це здебільшого гай, діброви, полонини, ліси, гори і узагальнювальна назва − край. Ці онтологічні (відтворювальні) назви як вияв безпосереднього наочного відображення дійсності, навколишнього світу дуже часто фігурують у творах письменника. Можемо констатувати, що гай у світосприйнятті Юрія Федьковича був оцінною лексемою для характеристики краю. Напр.: Прийшов у гай ся попрощать / З свойов голубков сизокрилов... [14, 263]; Ой гуляю, напиваю, – нічо я не знаю, / А мені ся бучки тешуть з зеленого гаю. [14, 108]; Ще голосочок прекрасної сеї співанки відбивався гаєм… кожде дерево співало з безталанною молодичкою… [14, 38]. А тепер ми з карим стадом / В зелені діброви! [14, 140] … А поуз луги тягнесь густа діброва, як та рута зелена [14, 118]. Гуцули чітко розмежовують об’єкти гай − це „невеликий, перев. листяний ліс” [14, ІІ, 15] і діброва − це „листяний ліс на родючих ґрунтах, у якому переважає дуб” [14, ІІ, 296].

Однак найбільш „милим” гуцульському і вуху є полонина, про що також зазначає у поезії Ю. Федькович: У нашому чагорі є красна велика полонина, покрита шовковою травою та усілякими цвітами [14, 33]; Стоїть вівчар з трембітою, / Стоїть та й думає / На найвищій полонині, / В зеленому гаю [14, 158].

Про гуцульські полонини В. Шухевич написав: „Полонини − се то рівні, то горбоваті, то хвилюваті обшари високих гір, що від осени до половини мая, вкриті снїгами, стоять безлюдними дикими пустарями; а скоро тілько лїтом повіють теплі полудневі вітри, топлять ся снїги, гори зашумлять тисячами потоків і тї, передше снїгові обшари покривають ся густою, буйною травою, на зеленім тлї якої змальовує ся живий килим гарних гірських чічок…” [20, 212].

Ще один природний об’єкт, на який варто звернути увагу дослідника, і який також є свідченням національної приналежності є гори. Гуцульські гори у Федьковича – чорні, темні, дикі. Ці епітети підкреслюють певну фізичну властивість зображуваного об’єкта змінювати колір залежно від стану природи. Вони також виражають ставлення автора до названого об’єкта, який здебільшого асоціюється з психологічним станом мовця. Порівн.: „Не хочу я того щастя, / Не хочу трембіти, / А у гори, в чорні гори / Я там собі піду...” [14, 173]; „Не йди, сину в чорні гори, / Сиди, сину, дома...” [14, 172]; Гори темні, гори дикі, / Нич у скалах ся не родить! [14, 173].

Дуже рідко гори у Федьковичевих текстах − сині. Порівн.: Занесіть мня де найкраще, / Занесіть мня в сині гори! [14, с. 87; Там на сівер сині гори, / Сині гори, Гуцул-край! [14, 174]; Гори мої сині, / Або я вас вирятую, / Або за вас згину! [14, 137]. І хоч Н. Руснак зазначає, що для Юрія Федьковича „гори є своєрідними „координатами світу” гуцулів, з ними нерозривно пов’язані життя, доля буковинців. Саме тому вони нерідко „зафарбовані” поетом у синій колір, а словосполучення сині гори стає символом батьківщини, дому” [9, 151], ми констатуємо переважання чорної барви в описі гір.

Отже, не колірна, а все ж емоційна оцінка переважає у Ю.Федьковича: з якими кольороназвами не використовував би письменник цей концепт, гори у нього – завжди красні та високі: А місяць так і сіяє понад горами, понад красними та високими нашими горами [14, 31].

Ми знаємо, що мова йде про карпатські гори, проте сама назва Карпати практично відсутня в його поезіях, натомість зустрічаємо ороніми Підгір’я та Чорногора. Напр.: І буду вам співати, що Підгір’є діє, / Як тамки сонце світить, як там місяць гріє, / Як тамки раз бувало, як колись там буде; / І буду вам співати, як жиють там люде, / Як там флояра грає, як трембіта тужить, / Як там ся щастє, доля, слава, радість дружить [15, 31]; ... А де ж він найде місце си жичливе, / Як не в Підгір’ї, де ще все щасливе [15, 41]. Юрій Федькович вважав, що ніде у світі не знайти кращого місця, ніж його Підгір’я. Про це свідчать наступні рядки: „... Ходив я далеко, далеко у світ, / Підгір’я шукати, Підгір’я там ніт” [15, 59].

У зв’язку з цим в його пам’яті поставала й найвища гуцульська гора Чорногора: …Бо та цариця наша на Підгір’ї − / То Чорногора…/ Так, так тота гора ся називає, / Що онде пишно в небо ся змогає, / І князі-скрані в золотії зорі, / Ніби в коруну ясну, укриває, / А буйні вітри білими снігами / Закрили главу, ніби рантухами (…) / Поклоном гори околом припали…[14, 58]; У край Чорногори, у край золотої / На швару посію (думи) [15, 186]; Зійшло сонце зо дна моря, / Чорногора рада; / Чорногорі – буйний вітер, / А вітрові – луги! [15, 132]. Згадує Федькович і вершок гори − кичер: „Та й тілько, ненечко моя! / З-за кичер червоно зоряло, / З-за кичер сонечко ставало” [15, 192].

Таким чином, ороніми Підгір’є та Чорногора у творах Юрія Федьковича пов’язуються не лише з почуттям любові до малої батьківщини, а й з національною самоідентифікацією.

Ліс і гори на Буковині нероздільні. Н. Бабич у статті „Не все, що віддаляється у часі, маліє” висловлює думку про те, що „… може, це гори і ліс, далекі від впливів цивілізації, взимку заглиблені в свою тишу, смуток і недоступність, між яких людині нічого не залишається, як „вчуватися” у саму себе, формують особливий характер гуцула?” [1, 54]. Адже гори роблять людину сильнішою, а ліс заспокоює й одухотворює. У творах Федьковича читаємо: Мина гори, мина доли, / Мина чорний ліс ... [14, 185]; Через ліси, через гори, − / Недоля моя! [14, 183] − гуцул мав ці два географічні об’єкти своїм вічним життєвим простором; переходив з одного в інший і в кожному залишався самобутнім.

Проте, за нашими спостереженнями, у творчості поета частіше зустрічаємо звернення до образу гір (а саме – до буковинських, гуцульських гір), ніж до лісу: очевидно, гори для нього мали важливіше значення. „Вони були Федьковичевою колискою і стали його смертним ложем”, – пише Н. Бабич [1, 55].

Ідентифікуючи себе з гуцулами, Ю. Федькович досить активно у поезії використовую природний символ річки на означення чи то великої України, чи то «малої батьківщини». Він у нього розширений до вживання декількох гідронімів на географічне позначення території: «Ци Дністер то буйно бурий на Подолі грає?» [15, 21]; «Бо моя мати мене породила В чистім поли при Дунаю» [15, 27]; «Ци знаєш, де ті сині наші гори, Де Черемшу, де буйного ізвори…» [15, 45]; «Он колишесь тихий Дніпер, вечір, він дрімає…» [15, 46]; «Де водиці запросити – Ци у Дону, ци в Дунаю?» [15, 82].

Питання гуцульської національної ідентичності у поетичній творчості Ю. Федьковича розкривається за допомогою декількох смислових концентрів. Насамперед через усвідомлення і розуміння понять «Велика» і «мала» Батьківщина, місце гуцульської етнографічної групи української нації в середині ХІХ століття, виходячи із тогочасних історичних реалій; по-друге, розкривається через характеристику мовного світу гуцула; по-третє, через географічні об’єкти і поняття; по-четверте, через сакральні слова-символи, які також викликають певні асоціації не лише з українською нацією, а й чітко вирізняють гуцула як представника цілої української нації. Отже, Юрій Федькович своєю письменницькою і багатогранною суспільною діяльністю забезпечив українській літературі середини − другої половини ХІХ століття територіальну багатовекторність, яка, проте засвідчувала єдність української нації за її етно-психологічними, етико-естетичними, предметно-понятійними складниками, сформованих з індивідуально-авторських та загальнонародних концептуальних смислів, утілених у різних реальних та ірреальних поняттях.

Список використаних джерел
  1. Бабич Н. Не все, що віддаляється у часі, маліє / Надія Бабич // Науковий вісник Чернівецького університету : зб. наук. статей / наук. ред. Б. І. Бунчук. – Чернівці : Рута, 2005. – Вип. 274−275. Слов’янська філологія. – С. 54−59.
  2. Кайндль Р.-Ф. Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази : монографія / Р.-Ф. Кайндль ; [перекл. з нім. З. Ф. Пенюк]. − Чернівці: Молодий буковинець, 2000. − 208 с.
  3. Кардащук О. Концепт „простір” в концептуальній та мовній картинах світу / Олена Кардащук // Науковий вісник Чернівецького університету : зб. наук. праць / наук. ред. Б. І. Бунчук. – Чернівці : Рута, 2006. – Вип. 276−277. Слов’янська філологія. – С. 355−359.
  4. Коржупова А. Перші українські письменники на Буковині (Ю. Федькович і С. Воробкевич) / А. Коржупова // Українське літературознавство : міжвід. респ. збірник. – К., 1966. – Вип. 2. – С. 67−72.
  5. Маковей О. Житєпись Осипа Юрія Гординського-Федьковича / Осип Маковей. – Львів : Наук. товариство ім. Т. Шевченка, 1911. – 591с.
  6. Марченко О. А. Українські музичні інструменти та національний характер / Марченко О. А. // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна / Ювілейний випуск, присвячений 10-річчю кафедри теорії культури і філософії науки / М-во освіти і науки України, Харків. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна ; відп. ред. І. З. Цехмістров. − Харків : ХНУ, 2001. − № 499. Філологія. − Вип. 31. − С. 155−162.
  7. Мех Н. Мовна реалізація концепту „розум” у біблійних текстах / Наталія Мех // Біблія і культура : зб. наук. статей / за ред. А. Є. Нямцу. − Чернівці : Рута, 2008. − Вип. 8−9. − С. 272−275.
  8. Нечиталюк М. Буковинський Кобзар: Літературно-критичний нарис / М. Нечиталюк. – Львів, 1963. – 94 с.
  9. Руснак Н. Кольорова палітра природи у поетичних творах Юрія Федьковича: етнолінгвістичні розвідки / Наталія Руснак // Науковий вісник Чернівецького університету : зб. наук. праць / наук. ред. Б. І. Бунчук. – Чернівці : Рута, 2000. – Вип. 87. Слов’янська філологія. – С. 149−153.
  10. Сміт Е.Д. Національна ідентичність / Ентоні Сміт. – К.: Основи, 1994. – 223 с.
  11. Соколовская Ж. П. „Картина мира” в значениях слов / Ж. П. Соколовская. – Симферополь : Таврия, 1993. – 232 с.
  12. Станкевич Н. Національна специфіка художньо-образної системи моделі української природи / Н. Станкевич // Вісник Львівського університету ім. І. Франка / відп. ред. Т. Ю. Салига. – Львів, 2004. – Вип. 34. Серія філологічна. – С. 379−389.
  13. Трильовський К. Осип Юрій Федькович / К. Трильовський // Федькович О. Ю. Так вам треба! Играшка в одній дії (з музиками, танцями, співанками) / за ред. К. Трильовського. − Відень : Чорногори, 1921. − С. 3−12.
  14. Федькович Ю. Твори : у 2-х томах / Юрій Федькович / [упоряд. передм. і приміт. М. Нечиталюка]. – К. : Дніпро, 1984. − Т. 1. : Поезії. − 1984. − 462 с. ; − Т. 2. : Повісті, оповідання, казки, драматичні твори, листи. − 1984. − 426 с.
  15. Федькович Ю. Твори. Том перший: поезія. Частина перша. Лірика / Ю. Федькович. – Чернівці: Буковина, 2004. – 272 с.
  16. Хоткевич Г. Камні отмєтаємиє // Українська хата. – 1909. – № 10. – С. 523-538.
  17. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: Є.П. Кирилюк (голова) та ін. / Тарас Шевченко. – К.: Наукова думка, 1989. – Т.1. Поезії, 1837 – 1847 рр. – 528 с.
  18. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: Є.П. Кирилюк (голова) та ін. / Тарас Шевченко. – К.: Наукова думка, 1989. – Т.2. Поезія. 1847 – 1861 рр. – 592 с.
  19. Шевченко Т. Г. Чигиринський Кобзар і Гайдамаки / Т. Г. Шевченко. − С.-П. : Гінце, 1844. − 184 с.
  20. Шухевич В. О. Гуцульщина. Перша і друга частини. Репринтне видання / Проф. Володимир Шухевич. − Верховина : Гуцульщина, 1997. − 352 с.


Анотація

У статті проведено дослідження основних смислових концентрів, які дають змогу зрозуміти головні аспекти проблеми гуцульської національної ідентичності, розкриті в поетичній творчості Ю. Федьковича. За допомогою аналізу поетичних текстів письменника з’ясовано його власне ставлення до гуцулів, прагнення до національного самовизначення, виокреслено роль гуцульської етнографічної групи української нації в загальноєвропейському контексті середини ХІХ ст.

Ключові слова: гуцульська національна ідентичність, національне самовизначення, самоідентифікація, слова-символи, гуцули



i Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність.- К., 1994. – с. 20-21.

ii Хоткевич Г. Камні отмєтаємиє // Українська хата. - 1909. - № 10. - с. 531–532.