Верховна Рада України ухвалила закон

Вид материала

Содержание

Нормативне регулювання конституційного ладу
Народні збори
Конституційний Суд

Подобный материал:

1 2 3 4 5

Нормативне регулювання конституційного ладу

З початку ХХ століття в наслідок зміни соціально-політичного, територіального устрою до конституцій були внесені зміни або прийняті нові Конституції, що відобразили ці процеси в країнах центрально-східної Європи. Ці держави, як вказувалося раніше, пройшли відповідний шлях і випробувавши різні форми державного правління від монархії, фашизму, тоталітаризму до демократичних парламентських республік та республік зі змішаною формою правління. Переважна більшість досліджених країн на даному етапі обрали парламентську форму правління – це Болгарія, Латвія, Литва, Естонія, Німеччина, Чехія, Словаччина і Угорщина. І тільки апологети європейського конституціоналізму Польща і Франція мають змішану президентсько-парламентську форму правління, Румунію і Хорватію можна також віднести до змішаної моделі. Оскільки цей розподіл є досить відносним і кожна держава має характерні притаманні їй риси у формах державного правління на даний період часу.

Болгарія

В наш час відповідно до чинної Конституції Болгарія - республіка з парламентською формою правління. Уся державна влада походить від народу. Вона здійснюється ним безпосередньо чи через органи, встановлені у Конституції. Республіка Болгарія – унітарна держава із місцевим самоврядуванням. У ній заборонено створення автономних територіальних утворень.

Державна влада в Болгарії поділяється на законодавчу, виконавчу і судову.

Вибори, національні і місцеві референдуми проводяться з урахуванням загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Представницькі органи (Народні збори і ради общин), в тому числі Президент Республіки обираються безпосередньо населенням.

Орган виконавчої влади громади – кмет (староста) обирається чи населенням, чи радою общини.

Народні збори Республіки Болгарії обираються терміном на чотири роки.

Народні збори: приймають, змінюють, доповнюють і скасовують закони; приймають державний бюджет та звіт про виконання; встановлюють податки і визначають їх розмір; призначають вибори президента Республіки; приймають рішення про проведення національного референдуму; обирають і звільняють голову Ради Міністрів і на їх пропозицію - членів Ради Міністрів; затверджують зміни у складі уряду щодо пропозиції голови Ради Міністрів; створюють, перетворюють і скасовують міністерства на пропозицію голови Ради Міністрів; обирають і звільняють керівників Болгарського народного банку і інших установ; дають згоду на укладання договорів про державні позики; вирішують питання оголошення війни та миру; дозволяють направлення та використання болгарських Збройних сил поза межами країни, в тому числі перебування іноземних військ в країні чи їх транзит територією країни; оголошують військовий чи інший надзвичайний стан пна всій території країни чи на її частині на пропозицію президента чи Ради Міністрів; оголошують амністію; засновують ордени та медалі; встановлюють офіційні свята; ратифікують чи денонсують міжнародні договори.

Президент обирається терміном на п’ять років. Президент може умотивовано повернути закон до Народних зборів на нове обговорення, у якому йому не можуть відмовити. Народні збори приймають повторно закон більшістю – більше половини всіх народних представників. Президент після консультацій із парламентськими групами доручає запропонованому, найбільшою за чисельністю парламентською групою кандидату, посаду голови Ради Міністрів та можливість сформувати уряд. Якщо згоди, щодо формування уряду не досягнуто, Президент призначає службовий уряд, розпускає Народні збори і призначає нові вибори. Рада Міністрів керує, і здійснює внутрішню й зовнішню політику країни у відповідності до Конституції і законів.

Конституція Болгарії 1991 року передбачила новий орган – Конституційний Суд Болгарії. Конституційний Суд: дає обов’язкове тлумачення Конституції; ухвалює рішення на вимогу встановити конституційність законів та інших актів Народних зборів, як і актів Президента; вирішує компетенційні суперечки між Народними зборами, Президентом і Радою Міністрів, як й між органами місцевого самоврядування і центральними виконавчими органами тощо.

Естонія

Конституція Естонії формулює принцип поділу влади у його класичному конституційному викладі: діяльність Державних Зборів, Президента Республіки, Уряду та судів, здійснюється за принципом поділу й збалансованості влади (ст. 4).

Система вищих органів державної влади Естонії досить традиційна. Законодавчу владу реалізує однопалатний парламент – Державні Збори, на чолі держави стоїть Президент Республіки, який обирається, зазвичай, парламентом. Виконавча влада належить Уряду.

Державні Збори складається з 101 депутата, які обираються під час вільних виборів на основі принципу пропорційності. Мандат депутата не носить імперативного характеру. Член Державних Зборів несе юридичну відповідальність за голосування та політичні заяви у парламенті, чи його органах.

Державні Збори може бути віднесені до категорії парламентів з обмежено визначеною компетенцією. Широкий перелік своїх повноважень завершується зазначенням про те що, що він вирішує і інші питання, не віднесені Конституцією до компетенції тих органів державної влади чи місцевого самоврядування (ст. 65).

Президент Республіки, як зазначалось, не входить до системи виконавчої держави. Його повноваження традиційні для глави держави в парламентській республіці. Він здійснює представництво держави, організацію роботи парламенту, питання оборони та безпеки, і навіть формування державних призначення (або зміщень) певних посадових осіб.

Президент обирається терміном п’ять років. Конституція обмежує можливість виконання цих обов’язків двома термінами поспіль.

Вибори Президента проводяться членами парламенту таємним голосуванням. Обраним вважається кандидат, за якого проголосувала більшість у дві третини складу Державних Зборів. У випадках коли в ході навіть третього туру виборів Президент не обраний, Конституція передбачає зміну порядку обрання Президента. У виборчу процедуру вводиться новий орган - Колегія виборців^². Вона скликаються Головою Державних Зборів в місячний строк після негативного результату виборів до парламенту. До Колегії переходить і право обрання глави держави.

Державні Збори представляють Колегії виборщиків двох кандидатів на президентську посаду, які набрали найбільше голосів на Державних Зборах. Право висування кандидата на посаду Президента мають також 21 член Колегії виборщиків. Колегія обирає Президента більшістю голосів членів Колегії виборщиків, які брали участь у голосуванні. Допускається проведення другого туру (той самий день) між двома кандидатами, які отримали найбільшу кількість голосів у першому турі (ст. 79).

Уряд Естонії, реалізує виконавчу владу, формується за досить складної схемою. Право висування кандидата на Прем’єр-міністра належить Президенту Республіки. Але ж подальший процес підтверджує домінуючу роль парламенту, у системі взаємин трьох вищих органів держави. Саме парламент може схвалити (чи ні) подану Президентом кандидатуру і схвалити запропоновані ним основи формування Уряду. Якщо жодна з цих двох послідовно представлених Президентом кандидатур не здобула підтримки Державних Зборів, право висування кандидата в Прем’єр-міністри переходить до парламенту.

З поразкою при формуванні Державними Зборами складу Уряду може бути пов’язана відставка парламенту (ст. 89).

Парламент має право висловлювання вотуму недовіри як Уряду, так і окремим міністрам. Проте в Уряду в арсеналі є дуже ефективні інструменти протидії парламенту. Назвемо лише два: Уряд має право ув’язати ухвалення поданого ним Державним Зборам проекту з вотумом довіри (ст. 98). І, друге, і при отриманні вотуму недовіри Уряд може звернутися до Президента з пропозицією провести дострокові вибори парламенту (ст. 97).

Латвія

За формою правління Латвія - парламентська республіка. Характер відносин виконавчої і законодавчої влади визначено принципом відповідальності уряду перед Сеймом, і навіть обранням Президента безпосередньо парламентом.

Характер відносин виконавчої і законодавчої влади визначено принципом відповідальності уряду перед Сеймом, і навіть обранням Президента безпосередньо парламентом.

Кожен новий склад уряду має отримати вотум довіри з боку Сейму. При вираженні парламентом недовіри главі уряду у відставку має піти весь Кабінет міністрів (ст. 59). Парламент активно використовує надані Конституцією інструменти контролю над урядом, у тому числі найефективнішими може бути депутатські запити і інтерпеляції. За вимогою щонайменше 1/3 депутатів Сейм створює слідчі комісії для розгляду конкретного питання.

У Латвії, на відміну більшості парламентарних республік, Конституція не пов’язує висловлення вотуму недовіри Кабінету міністрів із можливістю розпуску Сейму.

Парламенту відведено ключову роль державному механізмі латвійського держави. Будучи єдиним органом, повноваження, якого виходять безпосередньо від суверенного народу, Сейм домінує у системі органів держави. Саме він обирає Президента Республіки і має визначальний влив на формування уряду. Конституція Латвії у повній відповідності до доктрини ліберально-демократичної держави детально прописує не тільки порядок формування, а й систему внутрішньої організації парламенту, статус його членів, законодавчу процедуру.

Однопалатний парламент Латвії, повернувши історичне найменування – Сейм, складається з 100 народних представників. Він формується виходячи з загального, рівного, прямого, таємного голосування за пропорційною системою. Термін повноважень Сейму після змін, внесених Конституцію 1997 р., збільшений на рік і дорівнює чотирьом рокам. Активне виборче право належить повноправним громадянам Латвії, коли вони досягли 18 років, а після досягнення 21 року в них є і право бути обраним до парламенту. Сейм працює у сесійному порядку, і його засідання можуть відбуватися лише за участі щонайменше 1/2 складу парламенту.

Допускається суміщення депутатського мандата з членством у Кабінеті Міністрів.

Конституція не передбачає можливості саморозпуску Сейму. Розпуск парламенту може бути ініційований лише Президентом Республіки. Проте характер взаємовідносин цих органів згідно з Конституцією такий, що ця процедура має взаємопов’язаний характер і може коштувати Президенту його посади. Згідно з чільною роллю парламенту питання про його розпуск може бути вирішено лише народом. З ініціативи Президента проводиться народне голосування з питання розпуску парламенту, і лише тоді, коли рішення схвалене половиною від кількості виборців, Сейм вважається розпущеним. При іншому результаті голосування (більш 1/2 голосує проти розпуску) зміщеним з посади вважається Президент. Конституція визначає компетенцію парламенту хіба що через призму основної його функції - здійснення законодавчої влади, помістивши відповідні розпорядження саме у розділ про законодавство. Парламент Латвії – орган з відносно визначеною компетенцією. У цьому Конституція встановлює сферу виняткових законодавчих повноважень Сейму, межі якої може порушувати інший суб’єкт, наділений правом здійснювати pаконодавчу владу – народ. Так, на народне голосування не можна виносити закони про бюджет, позики, податки, митні збори, залізничний тариф, військовий обов’язок, оголошення війни, укладання миру, оголошення і припинення дії режиму надзвичайного стану, мобілізації і демобілізації, підписання міжнародних договорів.

Решта законопроектів може бути предметом народного голосування, яке Конституція дозволяє використовувати як своєрідний третейський суд в разі конфлікту між державними органами. Така ситуація цілком співвідноситься з принципом народного суверенітету.

Результатом референдуму, у якому візьме участь щонайменше 1/2 виборців, які взяли участь у виборах останнього складу парламенту, можна скасувати закон. Чи може Парламент у цій ситуації захистити своє рішення і не допустити скасування закону? Конституція вказує на два варіанти. Сейм може повторно схвалити закон, але вже 3/4 голосів усіх депутатів. І другий варіант – Сейм приймає рішення про терміновость закону (ст. 75). Рішення, прийняте щонайменше 2/3 голосів, не тільки блокує можливість відмови у його опублікуванні, але й не дозволяє Президенту вимагати повторного його розгляду, тобто блокує право президентського вето.

Наявність такого механізму в латвійській Конституції є досить ефективним. Очевидно, що як і держави Східної Європи, Латвія переживає дуже складний процес становлення політичних інститутів суспільства, і урядові кризи тут стали звичним явищем. Відносини як між парламентом і президентом, і між фракціями парламенту, і навіть парламентом і Урядом занадто складні. Можливість виходу межі системи державних органів заради вирішення конфлікту з-поміж них іноді може зіграти й певну профілактичну роль.

Розглянутий механізм вже був кілька разів застосований^³.

Президент Республіки не входить до системи виконавчої влади Латвії і визначаєтсья Конституцією як голова держави, наділений традиційними повноваженнями представництва держави у міжнародних відносинах, у сфері оборони. У сучасних реаліях в Латвії дуже багато важить роль Президента, як гаранта порозуміння у суспільстві й третейської сторони у політичних конфліктах.

Вихідним моментом у визначенні правового статусу Президента є його обрання парламентом.

Президент обирається простою більшістю голосів парламентаріїв закритим голосуванням. Після змін у 1997 р. термін повноважень Президента збільшено на рік і дорівнює тепер чотирьом рокам. Конституція допускає заміщення посади Президента однією і тою ж самою особою не більше двох термінів поспіль.

Вплив Президента на формування Кабінету міністрів обмежується правом призначення його голови. При цьому Президент мусить керуватися у своєму виборі розстановкою сил в парламенті, довіра якого є необхідною передумовою існування уряду. Президент може скликати і вестиме лише надзвичайні засідання Кабінету.

Повноваження Президента в законодавчому процесі зводяться до права законодавчої ініціативи, опублікування законів та права відкладного вето, що цілком типово для парламентарної республіки.

Президент може лише ініціювати розпуск Сейму, але не більше.

Натомість парламент має право змістити Президента більшістю щонайменше в 2/3 голосів. Проте Конституція не наводить жодної підстави для такого рішення Сейму. Вочевидь, що такий значимий за своїми наслідками механізм за відсутності чіткої, саме конституційної фіксації підстав для відкликання Президента, здатний реально загострити політичну ситуацію.

Оскільки Конституція не передбачає посади віце-президента, у певних ситуаціях обов’язки Президента Республіки виконуються головою Сейму. Серед можливих підстав, поряд із відставкою, смертю або відкликанням Президента, ще й його перебування поза межами держави, і навіть виникнення інших перешкод у виконанні обов’язків. У Конституції немає жодних обмежень повноважень голови Сейму, виконуючого функції Президента, що є не зовсім традиційним.

Вибір чинного Президента Латвії багато в чому показовий для стану сучасного латвійського суспільства та інститутів влади. Під час кампанії підтвердилася відсутність сформованих сильних політичних партій та об’єднань, що мають постійну підтримку серед населення. Незавершений процес становлення інституцій громадянського суспільства разом із вельми вразливою і малоефективною політикою держави щодо некорінних народів, робить парламентські чи президентські вибори малопрогнозованим процесом, а урядові кризи – частими.

Шостим (1999р.) і сьомим (2003р.) Президентом незалежної Латвії обрана два рази Вайра Віке-Фрейберга. Вперше у історії Латвії та й у політичній історії республік Балтії посаду глави держави довірено жінці, яка до того ж, як і у сусідній Литві, довгі роки прожила поза межами рідної держави. Вибір її кандидатури був багато в чому результатом того, що жодна з політичних фракцій не могла заручитися підтримкою більшості депутатів Сейму. На думку аналітиків, кандидатура канадської латишки, політика нейтрального, незалежного, без особливих партійних пристрастей перемогла внаслідок угоди, досягнутої між трьома парламентськими фракціями: соціал-демократами, народниками і націонал-патріотами із партії "Батьківщині і свободам".

Литва

За Конституцією Литовська держава визначена, як незалежна демократична парламентська республіка.

Закріплюючи інститути в структурі державної влади – Сейм, Президента Республіки, Уряд та суди, – Конституція встановлює принцип обмеження влади Конституцією.

Як і більшість сучасних конституцій, Конституція Литви прямо не формулює принцип поділу влади, виходячи з нього при побудові механізму структури державної влади. Органом, що забезпечує законодавчу владу, є однопалатний парламент – Сейм, який складаєтсья з 141 депутата, обраного з урахуванням загального, рівного, прямого виборчого права, шляхом таємного голосування. Гарантією легітимності парламенту є те, що його вважають обраним, якщо сформовано щонайменше 3/5 його складу.

Президент Республіки відповідно до Конституції є главою держави. Він не входить до системи виконавчої влади, що характерно для парламентарної форми правління. Президент обирається громадянами Литви на основі загального, рівного і прямого виборчого права, шляхом таємного голосування. Термін його повноважень становить п’ять років. Одну і ту саму особу не можна обирати більше ніж двічі поспіль.

Прем’єр-міністр призначається і звільняється з посади Президентом Республіки. Проте Президент здійснює призначення тільки на основі згоди Сейму. Програма Уряду повинна бути затверджена Сеймом більшістю голосів депутатів, які взяли участь у засіданні.

Уряд несе солідарну відповідальність перед Сеймом, а міністри – персональну відповідальність як перед парламентом, так і перед Президентом та Прем’єр-міністром.

Привертає увагу норма ст. 101 Конституції, яка встановлює, що при зміні більше половини міністрів, Уряд повинний знову отримати підтвердження повноважень від Сейму. Теоретично, за умови частих урядових криз і зміні окремих міністрів, ця норма може бути ефективно використана для міжфракційної боротьбі.

Конституція не передбачає саморозпуску Сейму. Парламент може бути розпущений Президентом. Підставою для розпуску може бути відсутність рішення Сейму по програмі Уряду або дворазова послідовна відмова у її схваленні. Рішення про розпуск Сейму може бути прийнято Президентом на пропозицію Уряду, як наслідок висловлення Сеймом вотуму недовіри Уряду. Така залежність є характерним елемент парламентської форми правління. Конституція встановлює заборону на розпуск Сейму останні шість місяців терміну повноважень Президента і протягом 6 місяців після дострокових виборів парламенту.

Конституція наділяє Сейм правом усунути Президента від посади тільки в порядку процедури імпічменту^⁴, чітко формулюючи підстави: грубе порушення Конституції або присяги, або виявлення факту здійснення ним злочину. Президент не несе політичної відповідальності за свою діяльність, вона приймається Прем’єр-міністром (або міністром), який контрасигнує акти Президента.

Особливу увагу привертає механізм розв’язання конфліктних ситуацій між парламентом і президентом у разі відмови останнього підписати ухвалений Сеймом закон. Якщо по закінченні 10-денного терміну після вручення закону Президенту, останній не повертає їх у Сейм, але й не підписує його, закон вводять у дію після підписання його Головою Сейму.

Німеччина

Основний Закон 1949 р. заснував у ФРН лад парламентарної республіки, у якій система органів структури державної влади виходить з принципу поділу влади. Хоча цей принцип прямо не згадуєтсья, його триланкова структура чітко впізнається у заключних положеннях, де йдеться про здійснення влади спеціальними законодавчими, виконавчими судовими органами.

Законодавча влада у ФРН представлена двопалатним парламентом; палати – Бундестаг і Бундесрат - не мають рівного статусу (як у порядку формування, так і у обсязі повноважень). Нижню палату – Бундестаг обирають на чотири роки, шляхом прямих виборів. Може здатися дивним порядок формування верхньої палати – Бундесрату: він охоплює членів урядів земель. Причому кожна земля має кількість місць від трьох до шести, залежно від кількості населення в ній населення. Тривалість повноважень членів Бундесрату не встановлено, і якщо якась політична партія у землі лишається при владі значний період, стільки ж часу урядовець цієї землі може засідати у цій палаті. Кожна земля може послати стільки членів, скільки має голосів. Місця в Бундесраті розподіляються з певним завищенням представництва для невеликих земель. Для членів Бундесрату встановлено принцип узгодженої подачі голосів, відповідно до якої представники кожної землі подають один спільний голос. Його члени мають імперативний мандат.

Вочевидь, що вхід до складу Бундесрату членів урядів земель чи його представників певною мірою посилює ефективність цієї палати, внаслідок її адміністративного досвіду. У законодавчому процесі нижня палата має перевагу при розбіжностях із Бундесратом.

З іншого боку, Бундесрат бере участь у перегляді Конституції, у цій процедурі він має право абсолютного вето, оскільки відповідно до п. 2 ст. 79 Основного закону, потрібно дві третини голосів членів цієї палати.

Німецькому парламенту надані судові повноваження, традиційні для парламентарної республіки. Особливістю німецького імпічменту є те, що першу стадію цієї процедури - порушення справи проти Федерального президента – здійснює парламент. Друга стадія імпічменту довірена Федеральному конституційному суду, який при встановленні навмисного порушення Конституції Президентом, чи іншого федерального закону, може позбавити Федерального президента посади. Це повноваження парламенту ще жодного разу не було використане.

Елементи з так званого раціоналізованого парламентаризму були включені у державну систему ФРН. Деякі особливості відносин між центральною виконавчою владою і парламентом, точніше, його нижньої палатою спрямовані те що, щоб уникнути практики політичної нестабільності, й поєднати існування парламентського режиму з стабільною виконавчою владою.

Як і в кожній парламентській республіці, центральна виконавча владу у ФРН бівалентна: вона має на чолі "слабкого" президента і "сильного" Канцлера. Президент обирається Федеральним зборами, в яких приймають участь члени не обох палат парламенту, а лише однієї - нижньої, до яких додається однакова кількість членів, обраних ландтагами земель. Такий порядок обрання підкреслює існування федеративної форми державного устрою. Усі акти Президента повинні бути контрасигновані Канцлером, за виключенням трьох, а саме тих що стосуються призначення і звільнення Федерального канцлера, розпуску Бундестагу, коли останній неспроможний обрати Канцлера, і прохання президента до Федерального канцлера продовжувати ведення справ до призначення його наступника. Роль Президента зростає у разі, якщо у Бундестазі відсутня стійка більшість депутатів, що підтримують Канцлера; особисто Президенту належить право запропонувати кандидатуру Канцлера і тим самим вибрати собі напрямок політичного розвитку на кілька років вперед.

Засобом стабільності виконавчої влади засновники Конституції обрали особливий статус глави Уряду - Канцлера. Він здобуває владу безпосередньо від Бундестагу, будучи обраним на пропозицію Президента без дебатів. Жорсткі часові рамки проведення обрання цієї посадової особи й можливість розпуску Бундестагу у разі не обрання, підкреслюють значення Канцлера у системі органів виконавчої влади. Тільки Канцлер відповідає перед Бундестагом; міністри призначаються, й звільняються Федеральним президентом на пропозицію Канцлера. Ця обставина також підкреслює статус Канцлера.

Ще одним елементом забезпечення стабільності Уряду став конструктивний вотум недовіри Канцлеру, встановлений ст. 67 Конституції. Канцлер може бути усунутий з посади лише шляхом обрання Бундестагом більшістю голосів його наступника. Будучи процедурою дуже громіздкою, цей вотум недовіри завжди вимагає значної консолідації опозиційних сил навколо конкретної кандидатури, яка протиставляється правлячому Канцлеру. Деструктивний вотум недовіри, найчастіше вживаний у інших країнах, де більш "м’яка" і гнучка процедура. Якщо в результаті негативного голосування Уряд йде у відставку, то такі випадки у політичних партій в парламенті є достатній простір в часі та вибору кандидатур на формування нового Уряду. Якщо Президент на прохання Уряду розпускає парламент у якості відповідної міри на деструктивний вотум, то проводяться нові вибори і мова має йти про формування нового Уряди з урахуванням розстановки політичних сил в країні в цей час.

Практичне застосування інституту конструктивного вотуму не було настільки райдужним, як передбачалося. Стабільність виконавчої влади з запровадженням такого вотуму недовіри очевидна, але за умови досить широкої підтримки Канцлера у Бундестазі. Але у тих самих умовах стійкість забезпечується під час введення деструктивного вотуму недовіри. Практика показує, що, якщо у Бундестага та у Канцлера відсутня широка підтримка, цей інститут веде до політичних криз^⁵.

Практичне застосування інституту конструктивного вотуму не було настільки вдалим, як передбачалося. Стабільність виконавчої влади з запровадженням такого вотуму недовіри очевидна, але за умови досить широкої підтримки Канцлера у Бундестазі. Але у тих самих умовах стійкість забезпечується під час введення деструктивного вотуму недовіри. Практика показує, що, якщо у Бундестазі у Канцлер не має широкої підтримки, цей інститут веде до політичних криз.

Польща

Форму правління у Польщі по нині діючий Конституції можна теоретично охарактеризувати як змішану, чи напівпрезидентську республіку: Уряд відповідальний перед Сеймом і потребує його довіри, але Президент обирається громадянами і має незалежний від парламенту мандат. Проте обсяг повноважень Президента скорочено в порівнянні з Малою Конституцією 1992 р. Законодавча і виконавча влада функціонують за парламентарним типом, як це має місце, наприклад, в Австрії чи Ірландії.

За Конституцією, Президент Республіки Польщі - верховний її представник і гарант безперервності державної влади, а також верховний головнокомандуючий Збройними силами. При ньому у ролі дорадчого органу при Президентові діє Рада Національної Безпеки, а допоміжним органом є Канцелярія, яка формується самим Президентом. З питань особливого державного значення Президент може скликати Раду Кабінету, тобто Раду Міністрів, яка засідає під керівництвом Президента, проте Раді Кабінету компетенція Ради Міністрів не належить.

Офіційні акти Президента для набуття чинності потребують підпису Голови Ради Міністрів, який тим самим приймає на себе відповідальність за них перед Сеймом. Не потребують контрасигнатури такі акти, як призначення парламентських виборів, скликання перших засідань палат, розпуск Сейму, законодавча ініціатива, призначення загальнонаціонального референдуму, підписання закону чи відмову у ньому, опублікування закону чи міжнародного договору, послання до парламенту чи палат, звернення до Конституційного Трибуналу чи Верховної Палати Контролю, здійснення кадрових повноважень, рішення щодо помилування і громадянства, нагородження, відставки.

Рада Міністрів згідно з Конституцією здійснює внутрішню і зовнішню політику держави. Вона керує урядовою адміністрацією, а Голова урядової адміністрації є начальником корпусу державної служби.

Президент призначає Голову Ради Міністрів і за його поданням інших членів Уряду. Якщо Президент не призначає членів Ради Міністрів або Сейм відмовляє Уряду у довірі, Сейм повинен сам обрати Уряд, і якщо він цього не робить, то право призначення Уряду знову переходить до Президента. Якщо і новий Уряд не отримає довіри, то Президент розпускає Сейм і призначає нові вибори (Конституція замість "розпуск" вживає вираз "скорочення терміну їхніх повноважень"). У Конституції використана німецька модель так званого конструктивного вотуму недовіри: Сейм може висловити недовіру Уряду лише шляхом обрання нового Голови Ради Міністрів.

Румунія

Правовий характер румунської держави Конституція пов’язує з закріпленням і забезпеченням верховенства і дотримання законів країни, проголошенням вищою цінностію прав, свобод і гідності людини, та фактичною реалізацією принципу поділу влади (який не згадуєтсья в Конституції), із заснуванням двопалатного парламенту, системою "стримувань і противаг" у відносинах парламенту з Президентом, Урядом і своєрідною конструкцією судової системи, покликаної забезпечити справжню незалежність судової влади, з виокремленням Конституційного Суду з системи судової влади й створенням з метою захисту прав і свобод громадян відособленого інституту – Адвоката Народу (аналога омбудсмена). За певними ознаками Румунію можна зараховувати до парламентського типу, але держава також має ознаки змішаної моделі форми правління.

Третя частина Конституції складається з глав, які послідовно регламентують статуси, організацію та порядок діяльності парламенту, Президента, Уряду, відносини парламенту з Урядом, центральну і місцеву публічні адміністрації. В основу організації вищих і місцевих органів державної влади Конституція кладе, по суті, принцип поділу влади, проголошуючи, що Парламент – єдиний орган законодавчої влади; Уряд здійснює загальне керівництво публічною адміністрацією, забезпечує реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики відповідно до програми, схваленої Парламентом; суди здійснюють правосуддя; прокуратура у судовій діяльності представляє загальні інтереси нашого суспільства та захищає правопорядок, і навіть права та свободи громадян.

Принциповим нововведенням Румунії є повернення до двопалатної структури парламенту. Палата Депутатів і Сенат обираються безпосередньо населенням. Кількість депутатів і сенаторів не є постійною, а встановлюється виборчим законом залежно від кількості населення. Особливістю порядку формування парламенту, як вищого представницького та єдиною органу законодавчої влади в країні є конституційне закріплення квоти обов’язкового представництва національних меншин – одного депутатського мандата в Палаті Депутатів на кожну нацменшину. Квота діє у випадках, якщо об’єднання нацменшин не набирають необхідної кількості голосів для представництва в парламенті.

Президент Румунії відповідно до ст. 80 Конституції представляє румунську державу і є гарантом національної незалежності, єдності і територіальної цілісності, і навіть стежить за дотриманням Конституції та належним функціонуванням публічної влади й у цих цілях здійснює функцію посередництва між державою та громадськістю. Сукупність норм Конституції, що стосуються парламенту, Президента, Уряду, порядку їхнього обрання, формування, призначення, усунення і персональної відповідальності дозволяють віднести Румунію до когорти парламентських республік. Конституція визначає повноваження і роль вищих та місцевих органів в структурі державної влади, а також види нормативно-правових актів, які ними видаються. Так, парламент приймає конституційні закони (ними здійснюється лише перегляд Конституції), органічні закони, якими регламентуються перелічені безпосередньо у Конституції сфери суспільних відносин (ст. 72 закріплює 16 таких сфер), і також звичайні закони. Президент видає декрети, ціла низка яких має бути контрасигнована Прем’єр-міністром, а Уряд – рішення (для організації виконання закону і ордонансів) з урахуванням спеціального уповноважуючого закону, у межах повноважень і за умов, передбачених цим законом. Рішення і ордонанси підписуються Прем’єр-міністром, контрасигнуются відповідними міністрами і офіційно публікуються (крім рішень, які мають військовий характер). Не опублікування цих актів тягне їх недійсність.

Уряд забезпечує, відповідно до прийнятої Парламентом програми діяльності, реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики країни, й здійснює загальне керівництво публічною адміністрацією. Він несе політичну відповідальність лише перед Парламентом.

У Румунії існує, як і в багатьох країнах інститут інвеститури. Відповідно до ст.102 Конституції формування Уряду починається з висування Президентом кандидатури на посаду Прем’єр-міністра лише після консультацій з партією, яка має абсолютну більшість в Парламенті, у разі коли така більшість відсутня, з представленими у Парламенті партіями. Кандидат на посаду Прем’єр-міністра в 10-денний строк після висування вимагає від парламенту вотуму довіри для програми й всього запропонованого ним складу Уряду. У випадку, якщо Парламент не висловлює вотуму довіри, необхідного для формування Уряду в 60-денний строк після внесення першої пропозиції щодо складу і програми Уряду та тільки після відхилення щонайменше двох пропозицій про інвеституру Прем’єр-міністра, Президент Румунії, після консультацій із головами обох палат парламенту та лідерами парламентських груп, може розпустити Парламент. Висловлена Уряду довіра може бути відкликана парламентом, шляхом прийняття резолюції недовіри більшістю голосів депутатів і сенаторів.

Словаччина

Виходячи з певних норм закріплених в Конституції, Словаччину можна віднести до парламентської форми правління.

За Конституцією законодавчий орган країни - однопалатний (ст. 72, 73), термін його повноважень 4 роки (ст. 73) і розпуск його Президентом можливий лише у разі триразового несхвалення (протягом 6 місяців від моменту обрання Національної ради) програмної заяви Уряду Словацької Республіки (п. "d" ст. 102).

Що ж до статусу Президента Словацької Республіки, хотілося б підкреслити, що так само, як і в чеській Конституції, у Конституції Словаччини встановлено, що він є главою держави, обирається на посаду парламентом країни (хоча назви "парламент" у Конституції немає) терміном на п’ять років.

Принципові відмінності у правовому статусі двох президентів полягають, по-перше, у тому, що Президент Словаччини має відповідно до Конституції такі права, як: призначення референдуму, запровадження надзвичайного стану (з урахуванням конституційного закону). По-друге, Президент Словаччини може розпустити Національну раду тільки в одному випадку, передбаченому п. "d" ст. 102 Конституції, у разі висловлення Національною радою недовіри Уряду чи відмова в довірі, Президент може (і зобов’язаний) відправити Уряд у відставку (абз. 1 ст. 115). І, насамкінець, різний підхід стосовно питання щодо відповідальності двох президентів. Президент Словацької Республіки може бути усунений з посади Національною радою у разі, якщо президент здійснює діяльність, спрямовану проти незалежності і територіальної цілісності держави або усунення демократичного конституційного ладу Словаччини (ст. 106). Також, як і чеського Президента, главу Словаччини можна притягти до відповідальності за зраду батьківщини (ст. 107).

Хорватія

За Конституцією республіки Хорватія від 22 грудня 1990 р. країна є президентсько-парламентською республікою з розподілом функцій виконавчої влади між Президентом і Урядом. Але відповідно до ст.53 змін Конституції Республіки Хорватія від 2000 року Уряд став підзвітний Палаті представників Хорватського сабора, що свідчить про тяжіння до парламентської форми правління.

Представницьким органом і носієм законодавчої влади проголошується Хорватський державний собор (4), що складається з Палати представників, і Палати жупаній (5).

Палата представників формується щонайменше зі 100 і щонайбільше зі 160 депутатів, що обираються на чотири роки прямим, загальним і таємним голосуванням з урахуванням пропорційного представництва.

Палата жупаній складається не більше ніж з 65 депутатів, які відповідно до закону обираються таємним голосуванням безпосередньо в жупанії і в містах зі статусом жупанії (ст. 17 Зміни Конституції від 9 листопада 2000 р.).

Президент Республіки може призначити до Палати жупаній до п’яти депутатів із числа особливо заслужених громадян Хорватії.

У Конституції досить детально регламентується компетенція Палати представників, і Палати жупаній. Так, Палата представників приймає Конституцію та вносить до неї зміни, приймає закони, затверджує державний бюджет, вирішує питання війни та миру, приймає рішення про зміну меж Республіки, призначає референдум, здійснює контроль над роботою Уряду Республіки Хорватія, оголошує амністію.

Палата жупаній вносить до Палати представників законопроекти та пропозиції про проведення референдуму, розглядає питання, віднесені до компетенції Палати представників, і може висловлювати свою думку щодо них. Так, Палата жупаній може протягом 15 днів із часу прийняття закону Палатою представників повернути їх у Палату представників для розгляду зі своїми вмотивованими висновками.

Палата представників може делегувати законодавчі повноваження Уряду, надавши йому право видавати акти, що мають силу закону. Такі акти Уряд може видавати з питань, які належать до його компетенції. У той самий час забороняється делегувати Уряду законодавчі повноваження з питань прав і свободи людини і громадянина, національних прав, виборчої системи, організації, компетенції і порядку діяльності органів державного устрою і місцевого самоврядування.

Конституція Республіки Хорватія наділяє Президента широким колом повноважень. Він представляє Республіку усередині країни та за її межами, забезпечує дотримання Конституції, єдність держави, є верховним головнокомандувачем, оголошує війну, і укладає мир керуючись постановою Хорватського державного сабора, приймає рішення про заснування дипломатичних та інших представництв Республіки за її межами.

Президент має право видавати укази, які мають силу закону. Такі укази він правомочний видавати у випадку війни або безпосередньою при загрозі незалежності й єдності Республіки, за соціальних та інших надзвичайних ситуацій. Укази мають силу закону і підлягають подальшому затвердженню Палатою представників.

До компетенції Президента належить призначення та звільнення з посади голови Уряду, а за його поданням – призначення та звільнення з займаної посаді заступників голови та інших членів Уряду.

Конституція детально регламентує повноваження Президента у відносинах з парламентом. Президент призначає вибори у палати Хорватського державного сабора і скликає їх уперше на своє засідання. Він має направляти послання до Сабору та щороку представляти йому доповідь про становище у країні.

Президент уповноважений розпустити Палату представників на пропозицію Уряду за наявності контрасигнатури його голови у випадку, якщо Палата висловила недовіру Уряду або не затвердила державний бюджет протягом місяця від дні його внесення.

Президент не може повторно розпустити Палату представників протягом року від моменту попереднього розпуску.

Конституція передбачає відповідальність Президента тільки за порушення Конституції, вчинене ним під час здійснення його повноважень. Процедура притягнення Президента до відповідальності має бути ініційована щонайменше 2/3 голосів від загальної кількості депутатів.

Уряд підзвітний Президентові і Палаті представників. Голова Уряду не пізніше, як за 15 днів після призначення, представляє склад Уряду Палаті представників, і просить вотуму довіри від Уряду. Призначення голови і членів Уряду вважається схваленим у разі висловлення довіри Уряду більшістю голосів від загальної кількості депутатів.

Чехія

За Конституцією Чехія є республікою, яку слід зарахувати до парламентському типу. Хоча останнє не записано безпосередньо у Конституції, але низка її норм чітко підтверджує даний висновок. Це, по-перше, положення про парламентський спосіб набуття Президентом своїх повноважень (його обирають на спільному засідання двох палат – ст. 54), по-друге, норми про вирішальний вплив парламенту (точніше його нижньої палати) на формування Уряду (ст. 35, 68); по-третє, положення про політичну відповідальність Уряду перед нижньою палатою парламенту (ст. 68), по-четверте, право президента розпустити нижню палату (ст. 35) тощо.

У Конституції немає прямої вказівки на принцип поділу влади (горизонтальний), проте норми ст. 2, та й самі найменування гл. 2-4 свідчить про його наявність. Відчуваєтсья певний пріоритет законодавчої гілки влади. Закріплюєтсья принцип поділу влади за вертикаллю, бо ст. 8 гарантує територіальне самоврядування.

Про закріплення пріоритету за законодавчою владою свідчить, по-перше, розташування відповідних глав, по-друге, норми абз. 1 ст. 15, який встановлює, що "законодавча влада належить Парламенту", зміст гл. 3 і 4, які не надають (на відміну від цілого ряду сучасних конституцій) права приймати акти, що мають силу закону, і тим більше закони, іншим державним органам. Тобто закони за загальним правилом приймаються двома палатами (хоча Конституція припускає можливість ухвалення законів лише нижньою палатою, по-перше, у разі, якщо Сенат у визначений Конституцією термін не висловить свою думку щодо законопроекту, по-друге, якщо Сенат прийме рішення не розглядати законопроект). Дані норми свідчать, що палати парламенту не наділені рівним правовим статусом, оскільки їхня компетенція неоднакова (аналіз відповідних норм скоріш дозволяє казати про слабкий Сенат та сильну Палату депутатів). На користь цього висновку свідчить і те, що чисельність представників палат є неоднаковою (в Палаті депутатів – 200 депутатів, в Сенаті – 81 сенатор), що термін повноважень палат різний (4 роки й 6 років відповідно з переобранням 1/3 сенаторів що два роки), що вимоги, які висуваютсья до кандидатів у депутати і сенатори, є неоднаковими, і навіть те, що передбачений розпуск лише нижньої палати.

Важливо відмітити, що Конституція чітко визначає коло суб’єктів права законодавчої ініціативи: це, передусім, депутат (окремо, або група депутатів), Сенат, Уряд, і навіть представництво територіальної самоврядної одиниці вищого рівня.

Як вказувалося вище, Чехія – парламентська республіка. У таких республіках Президенту приділяється досить скромне місце у системі державних органів. Статус чеського Президента є вагомим, про що свідчить низка норм Конституції. Відповідно до ст. 35 Президент Республіки може розпустити нижню палату парламенту у разі, якщо вона висловила недовіру новому Уряду, але й за умови, якщо у встановлений термін (три місяці) Палата депутатів не прийме рішення щодо урядового законопроекту, з обговоренням якого Уряд пов’язує питання довіри, а також, якщо сесія нижньої палати перервалася на більший термін, ніж це передбачено Конституцією та якщо нижня палата не спромоглася прийняти рішення понад три місяці, хоча її сесія не була.

Відповідно до ст. 64 Конституції Президент Республіки має право брати участь у засіданнях обох палат парламенту, їх комітетів і комісій. Йому надається слово, якщо він цього вимагатиме.

Нарешті, чеського Президента не можна затримати, притягти до кримінальної відповдіальності навіть за провину чи інший адміністративний делікт. Понад те, карне переслідування за скоєння злочинів, здійснених у період здійснення функцій Президента Республіки, "назавжди" виключено (абз. 1, 3 ст. 65), що не притаманно "класичній" парламентській республіці. Президент може бути притягнутий до відповідальності лише за державну зраду, заходом покарання у цьому разі є втрата посади Президента та можливості знову її обійняти (абз. 2 ст. 65).

Франція

Основний Закон закріпив у Франції республіканську форму правління, яка має змішаний характер, з огляду на те що у ній спостерігаються формальні риси президентської республіки (глава держави обирається без участі парламенту, і Уряд призначається ним) і парламентарної республіки (Уряд відповідає перед нижньою палатою парламенту).

Основними характерними рисами Конституції 1958 р. стали дві: концентрація політичної влади у руках виконавчих органів прокуратури та ослаблення парламенту. Французька центральна виконавча влада має "двохголову" структуру: вона охоплює Президента Республіки і Прем’єр-міністра. Президент, що наділений власними найважливішими повноваженнями, які здійснюються ним без контрасигнації з боку членів Уряду (передусім, право розпуску Національних зборів, право вводити надзвичайний стан), визначає загальні напрями діяльності держави. На Прем’єр-міністра, котрого призначає Президент, покладено обов’язок здійснювати політику, виходячи з загальних орієнтирів Президента. Уряд несе політичну відповідальність перед Національним зборами.

Зосередження влади у руках глави держави й Уряду – один із проявів закріпленої на конституційному рівні авторитарної тенденції у французькому державному механізмі, який завжди був властивий Франції. Президент, який обирається шляхом загального і прямого голосування, перебуває на вершині ієрархії органів державної влади. Хоча формально-юридичні повноваження Президента залишалися незмінними весь час існування V Республіки, поправка, яка визначила нині чинний порядок заміщення посади глави держави (раніше президент обирався колегією виборців), зміцнила його і без того домінуючий статус.

Конституцією 1958 р. статус парламенту був дуже нівельованій. Насамперед, він втратив монополію на видання законів. Виконавчій владі було надано можливість приймати закон через "голову" парламенту – шляхом схвалення на референдумі, та, крім того, сам Парламент може займатися законотворенням лише з окресленого в ст. 34 кола питань.

Ще один риса французької Республіки – встановлення конституційного контролю у формі і обсязі, які ніколи раніше не існували у Франції, що зумовило втрату "суверенності" парламенту у законодавчій сфері. Тепер акти парламенту іноді у обов’язковому порядку (обмежувальні закони та регламенти палат), іноді у факультативному порядку (прості закони) можуть бути розглянуті на предмет відповідності Конституції.

Угорщина

Угорщина за формою правління є парламентською республікою.

Парламент є найвищим органом народного представництва. Його обирають на основі загального рівного прямого виборчого права при таємному голосуванні. Внаслідок цього, якщо вибори проводяться демократично, парламент, що його в Угорщині називають Державними зборами, стає виразником суверенної волі народу.

Державні збори здійснюють законодавчу владу, вони є єдиним виразником суверенної волі народу. Вони створюють всі інші найвищі органи держави. Державні збори обирають Президента Республіки, прем’єр-міністра, членів Конституційного суду, комісарів з прав громадян і з прав національних меншин, голову і віце-голову Рахункової палати, голову Верховного суду; призначають Генерального прокурора.

Державні збори здійснюють контроль за вищими державними органами досить різноманітними методами. Угорський парламент визначає соціально-економічний план розвитку: саме в ньому сходяться всі важелі управління держави. Ця контрольна функція доповнюється ще трьома, а саме: парламент встановлює баланс державного бюджету, затверджує державний бюджет, приймає рішення про програму діяльності Уряду.

Уряд відповідальний перед Державними зборами. Він зобов’язаний систематично звітувати про свою діяльність перед Державним зборами. Нарешті, члени Державних зборів можуть звертатися до Уряду загалом і будь-якого його члена окремо, генерального прокурора із запитом або інтерпеляцією з питань, що належать до їх компетенції. Така реальна відповідальність всіх вищих державних органів перед парламентом за всіма зазначеним аспектам властива лише Угорщині на відміну від інших країни Східної Європи. Державні збори наділені широким колом повноважень. Вони реалізують свої права, які витікають з суверенітету народу, забезпечують захист конституційного ладу суспільства, визначають його організацію, розвиток виробництва і умови управління. У межах цих повноважень Державні збори створюють Конституцію, видають закони, визначають соціально-економічний план країни, встановлюють баланс державного бюджету, затверджують державний бюджет і звіт про його виконання, приймають рішення про програму діяльності Уряду.

***

Порівнявши форми правління у досліджених нами Конституціях країн центрально-східної Європи, країн Прибалтики, Франції і Німеччини, можемо дійти висновку, що більшість посттоталітарних країн центрально-східної Європи обрали парламентську форму правління і тільки декотрі змішану, такі, як: Польща, Румунія та Хорватія. Беззаперечним є вплив французької конституційної доктрини при формуванні конституцій держав, що обрали змішану форму правління.

Проаналізувавши причини та передумови вибору саме таких форм правління, висновуємо, що в посттоталітарних країнах, де набув особливого поширення антикомуністичний (або антифашистський) рух – обрали саме парламентську форму правління. Також ці країни поєднують такі риси, як невелика територія та у переважній більшості мононаціональність.

Цікаві напрацювання є у країнах Прибалтики, а саме у Латвії є механізм винесення законопроектів, що не стосуються бюджету, державних запозичень, військового обов’язку, проголошення миру або війни, на народне обговорення (референдум) і це цілком співвідноситься з принципом народного суверенітету. Аналітики вважають такий механізм ефективним, оскільки Латвія, як і інші країни східної Європи знаходиться у процесі становлення політичних інститутів, наслідком чого є часті урядові кризи. Відносини у трикутнику Президент–Уряд–парламент досить складні. І така можливість, як проведення референдуму з певних законопроектів, тобто вихід за межі системи органів державної влади відіграє певну профілактичну і стабілізуючу роль.

Примітно, що в Естонії член парламенту несе юридичну відповідальність за голосування та політичні заяви у парламенті, чи його органах.

Blog