Верховна Рада України ухвалила закон

Вид материала

Закон

Содержание Причини, передумови та наслідки прийняття, змін або відміни Конституцій 4 грудня 1947 р. Великі народні збори прийняли Конституцію Народної Республіки Болгарії Чинна Конституція Естонії прийнята на референдумі, що відбувся 28 червня 1992 р. і набула чинності з 3 липня 1992 р. Прийняттям у жовтні 1998 р. правок Основного Закону, на думку більшості аналітиків, завершився етап кардинальної реформи латвійс 31 грудня 1989 р. було прийнято нову редакцію Конституції У вересні 1990 р. зазнав змін конституційний статус Президента Республіки Чинна Конституція Румунії була прийнята 21 листопада 1991 р.

Подобный материал:

• Верховна Рада України ухвалила закон, 21.74kb.
• Верховна Рада України ухвалила закон, 145.84kb.
• Верховна Рада України постановляє: Стаття Уцьому закон, 344.45kb.
• Верховна Рада України прийняла закон, 82.86kb.
• Верховна Рада України ухвалила 18 лютого 1997 року. Востанньому варіанті закон, 299.86kb.
• Україні Верховна Рада України постановляє : І. Внести зміни до таких закон, 72.22kb.
• Україні Верховна Рада України постановляє : I. Внести зміни до таких закон, 151.51kb.
• Верховна Рада України ухвалила закон, 256.34kb.
• Верховна Рада України єдиний орган закон, 30.95kb.
• 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української рср ухвалила Акт проголошення незалежності, 128.29kb.

Причини, передумови та наслідки прийняття, змін або відміни Конституцій

В державах Європи передумови та причини проведення конституційних реформ тісно пов’язані з історичними та суспільно-політичними подіями, що тривали на протязі останніх двох століть. Як зазначалося вище, значний вплив на зміни до конституцій або введення нових Конституцій в дію, відіграли перша світова війна, Жовтнева революція 1917 р. в Росії, друга світова війна, а також розвал тоталітарного режиму та території колишнього СРСР та країн східної Європи що знаходилися у так званому „соціалістичному таборі”.

Розглянемо більш детально історію внесення змін та проведення конституційних реформ у країнах Європи ХХ-ХХІ ст. з акцентом на країнах центрально-східної Європи (Болгарія, Румунія, Словаччина, Хорватія, Чехія, Угорщина) країнах Прибалтики (Естонія, Латвія, Литва), а також апологетах європейського конституціоналізму - Польщі, Франції і Німеччини.

Проаналізуємо причини та передумови, які спричиняли внесення змін до Конституції або проведення конституційних реформ. Коротко розглянемо ретроспективу історичних передумов та наслідків змін країн Центрально-східної Європи,країн Прибалтики, Німеччини та Франції.

Розпочнемо з історичних передумов змін територіального устрою, суверенітету, політичного режиму тощо.

Після І Світової Війни в устрої Європи сталися кардинальні зміни - розпалися імперії: Російська, Австро-Угорська, Османська і Німецька.

На їх руїнах постали молоді незалежні держави. І серед них: Фінляндія, Польща, Латвія, Литва, Естонія, Угорщина, Чехословакія і королівство Сербо-Хорвато-Словенців. Переважна більшість з них обрали основною формою правління республіку.

В середині тридцятих років ХХ ст. Європа поринула у тенета фашистів і після перемоги у другій світовій війні, створилися нові передумови для внесення змін до конституцій і як наслідок вони відбулися у формах правління, територіально-адміністративного устрою, прав та свобод людини.

Простежимо, як відбувалися трансформації конституцій з початку ХХ ст.. до початку ХХІ ст.

Болгарія

На початку ХХ ст. у 1935 р. в Болгарії була встановлена монархо-фашистська диктатура.

9 вересня 1944 р. внаслідок збройного повстання болгарського народу і за вирішальної допомоги Червоною Армією монархо-фашистська диктатура у Болгарії була повалена. Влада перейшла до рук народу.

8 вересня 1946 р. було проведено референдум з питання щодо форми правління у Болгарії. Громадяни мали проголосувати "за народну республіку" чи "за монархію". Переважна більшість чорногорських виборців (92,7%) проголосувало за ліквідацію монархії.

15 вересня 1946 р. Болгарія було проголошено Народної республікою. 4 грудня 1947 р. Великі народні збори прийняли Конституцію Народної Республіки Болгарії.

Конституція 1947 р. закріплювала всевладдя болгарського народу.

Усі представницькі органи обиралися громадянами з урахуванням загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні на порівняно стислі терміни - Народні збори терміном чотири роки, місцеві народні ради - терміном три роки.

Народні збори вибирали або звільняли від обов’язків уряд і окремих його членів. Уряд відповідав за свою діяльність і звітував перед Народним зборами.

Конституція Болгарії 1971 р., була не менш демократичною на словах, насправді ж вона закріплювала владу бюрократії. Ця влада змушена була зосереджена руках Державної ради, головою якого було Т.Живков. Бюрократія грубо порушувала конституційні права громадян.

Наприкінці 1989 р. режим Т.Живкова впав. 12 липня 1991 р.

В наслідок вищевказаних подій Великими Народними зборами була прийнята нова, нинішня Конституція Республіки Болгарії, що репрезентує Болгарію, як парламентську республіку.

Естонія

Незалежна суверенна держава Естонія з’явилась на сучасній геополітичній карті лише 1991 р., після виходу республіки зі складу СРСР. До 1721 р. територія Естонії перебувала під владою Швеції, а 1721 р. по Ніштадтському мирному договору увійшла до складу Росії. У 1917 р. землі Естонії набули статусу виділеної провінції Росії, якій було надано автономію.

Перші вибори у естонський парламент відбулися у липні 1917 р., а 12 жовтня було сформовано Уряд К.Пятса, який проголосив 24 лютого 1918 р. незалежність Естонії. У тому ж році Естонія була окупована німецькими військами.

Наступна в історії Естонії Декларація про державний суверенітет була підписана після завершення бурхливих подій першої чверті XX в., стосунки з Росією розвивалися особливо напружено. 21 липня 1940 р. Державна Дума прийняла Декларацію про проголошення Естонії Радянською Соціалістичною Республікою, а через місяць - Декларацію про входження Естонії до складу СРСР. Такий статус Естонії зберігався до 7 серпня 1990 р. Проголосивши 8 травня 1990 р. новий державний статус і найменування республіки, Верховна Рада оголосила акт приєднання Естонії до СРСР недійсним.

Події, які відбувалися Естонії з грудня 1988 р., після створення Народного фронту Естонії, були пов’язані з прагненням виходу зі складу СРСР і набуттям самостійної державності. При цьому дії були більш послідовними і конструктивними, в порівнянні з сусідніми республіками колишнього Радянського Союзу. Поруч із виборами до Верховної Ради ЕССР 24 лютого 1990 р. відбулися вибори до Естонського Конгресу, що представляв корінних жителів Естонії та їх нащадків. 30 березня 1990 р. ухвалюється постанова Верховної Ради "Про державний статус Естонії", за яким верховенство законів СРСР над Естонією визнавалося недійсним. Естонський Конгрес визнано паралельним парламентом. Дія всіх законів СРСР біля Республіки була, як порушення суверенітету Республіки. 28 січня 1991 р. Президент СРСР М.Горбачов підтвердив конституційне право виходу Естонії (та інших республік Прибалтики) зі складу СРСР. Після цього 3 березня 1991 р. під час референдуму щодо незалежності Естонії 77% голосуючих осіб, які взяли у ньому участь, висловилися за вихід із Союзу РСР. 20 серпня 1991 р. Верховна Рада Естонії приймає резолюцію про національну незалежність Естонії.

Постанова Верховної Ради Естонської Республіки від 20 серпня 1991 р. "Про державну незалежність" передбачала створення Конституційної Асамблеї для підготовки проекту нової редакції Конституції Естонії.

Формально першої Конституцією Естонії була тимчасова Конституція, затверджена в червні 1919 р. Установчими Зборами. Проте змінення політичної ситуації практично не дозволило вступити їй у силу. Вже 15 червня 1920 р. Установчі збори приймають Конституцію, яка представляла цілком демократичний варіант буржуазної Конституції. Нею передбачалося створити своєрідну республіканську форму буржуазної держави без інституту президента. Функції, які у деяких державах закріплені за президентом, розподілили між однопалатним парламентом - Державними Зборами, Урядом і Державним старійшиною (главою Уряду).

У 1933 р. було запроваджено в дію Конституцію, яка представляла переробку Конституції 1920 р. (з 89 початкових статей зміни було внесено лише у 30). Проте найчастіше це документ називають Конституцією 1933 р. Після цього, у Естонії діяли Конституції 1937 і 1938 рр. 25 серпня 1940 р. Верховна Рада Естонської РСР прийняла першу з цих двох Конституцій радянського соціалістичного типу, які діяли на території Естонії. У її основі була Конституція РРФСР. Після прийняття нової редакції Конституції СРСР в Естонії також приймається нова Конституція від 13 квітня 1978 р.

Чинна Конституція Естонії прийнята на референдумі, що відбувся 28 червня 1992 р. і набула чинності з 3 липня 1992 р.

Сучасна Конституція Естонської Республіки типологічно належить до постсоціалістичної моделі конституційних актів. Як і більшість конституцій, які прийняті в країнах, які відмовились від радянської моделі державотворення, вже у своїй преамбулі підкреслює наслідування історичним традиціям національної державності, й повагу до таких загальнолюдських цінностей сучасного світу, як свобода, справедливість і право.

Латвія

Новітня історія Латвії міцно пов’язана з усіма історичними етапами, пройденими Росією і країнами Радянського Союзу.

XX ст. історія Латвії передусім пов’язана з реалізацією мрії про самостійну суверенну державу. Проте незалежність Латвійського держави, формально проголошена тричі - 18 листопада 1918 р., 27 травня 1920 р., 21 червня 1940 р., - завжди була такий тендітна і недовговічна, і до останнього десятиліття XX ст. не змогла дати латиському народу стабільного відчуття хазяїна в своїй країні. 21 липня 1940 р. Сейм приймає Декларацію "Про входження Латвії СРСР", визнану 28 липня 1989 р. Верховною Радою ЛССР "як незаконну з моменту її прийняття".

З 1940 р. по 6 липня 1991 р. Латвія перебувала у складі СРСР, маючи статус Радянської Соціалістичної Республіки.

З 1988 р. в Латвії починається новий етап у процесі здобуття державної самостійності. Активізувалися привселюдні виступи опозиційних сил з вимогою виходу Республіки зі складу СРСР. У 1988 р. створюється Народний фронт, який очолив цю боротьбу. Одночасно, як і в більшості держав Східної Європи, в Латвії йшов процес, дерегуляції існуючого правового порядку, перший етап правової реформи, яка проводилась у рамках Радянської Соціалістичної Республіки.

4 травня 1990 р. Верховна Рада ЛССР приймає Декларацію про відновлення незалежності й проголошує нову назву держави - Латвійська Республіка.

Починаючи з 1988 р. конституційне розвиток Латвії набуває не властиву попередньому етапу динаміку і різко змінює вектор розвитку. У державно-правової сфері саме балтійських держав, а Латвії, мабуть, у найбільш вираженої формі, простежується повернення до свого конституційного досвіду та парламентським традиціям досоціалістичного періоду. Латвія може бути певним феноменом на пострадянському правовому просторі. Це була єдина республіка, яка почала від 1990-го р. побудову нової державності непросто зі звернення до ідей світового конституціоналізму, але й і власному конституційному досвіду, поновивши (поетапно) в повному обсязі дію своєї першої національної Конституції 1922г. Поновлення дії Конституції 1922 р. було проголошено Декларацією від 4 травня 1990 р. Слід визнати, це був скоріш знаковий, символічний жест, який відбиває вимоги найскладнішого політичного моменту. Отже, понад три роки (травень 1990 р. - липень 1993 р.) в Латвії застосовувалися положення конституцій держав різних формацій - Конституція буржуазної Латвії 1922 р. та юридична Конституція радянської Латвії 1978 р. Суть конституційних змін, що відбувалися 1994-1998 рр., ось у чому: зниження віку активного виборчого права з 21 року по 18 років; запровадження інституту конституційного контролю; найчисельніші поправки внесені до грудня 1997 р. Змінено шість статей Конституції, що стосуються деяких елементів статусу Президента, парламенту і суддів.

І, нарешті, 15 жовтня 1998 р. було прийнято закон, який передбачив, крім вже згаданого розділу про права людини, і конституційне закріплення проголошених лише на рівні звичайних законів положень про державну мову та банківській системі судових установ.

Прийняттям у жовтні 1998 р. правок Основного Закону, на думку більшості аналітиків, завершився етап кардинальної реформи латвійської Конституції.

На даному етапі розвитку Латвія є парламентською республікою.

Литва

Історична доля Литви міцно пов’язана з долями найближчих держав-сусідів як культурними, історичними так і династичними зв’язками. Литовці неодноразово ділили єдину державність, з поляками, росіянами, білорусами і шведами. Територія сучасної Литви перебувала у складі різних утворень: польсько-литовського держави - Речі Посполитої; Російської імперії, Литовсько-Білоруською Республіки, СРСР.

Витоки перших конституційних актів на території литовського держави починаються з Литовських Статутів. Саме вони названі на преамбулі чинної Конституції правовим фундаментом литовського держави. Литовським Статутам відведено особливу роль й у історії європейського права. Становлення школи литовського права відбувалося під впливом як російських, і польських правових пам’яток, й литовські акти залишили значний слід історії права.

Формально першим Основним Законом Литви є тимчасова Конституція, прийнята 2 червня 1920 р. Установчим зборами. Цьому передувало відновлення державності у квітні 1919 р., встановлення тимчасового порядку управління на чолі з Президентом Республіки і Державною радою.

1 серпня 1922 р. Установчий Сейм приймає Конституцію, де сильний вплив надав польський конституційний досвід. Форма правління держави визначено, як парламентська республіка. Дію Конституції було перервано у грудні 1926 р., після приходу до повалення влади уряду Антанаса Сметони.

Оскільки Сейм було розпущено, наступна Конституція 25 травня 1928 р. була прийнята і опублікована Президентом А.Сметоной. За Конституцією зберігалася в обмеженому обсязі законодавча влада парламенту, відповідальність міністрів перед Сеймом. Конституція 1928 р. значно розширила повноваження Президента, і кабінету міністрів. Проте фактично Конституція мало впливала перебіг державного життя. Уся влада була з концентрована в руках Президента. Аби вирішити економічних питань створювалися поза конституційні органи - промислова, сільськогосподарська і трудова палати.

Четверта Конституція Литви приймається 12 травня 1938 р. Вона діяла до 15 червня 1940 р. буржуазно-демократична Конституція стала своєрідним символом національної державності. Саме її дії було відновлено після незалежності Литви 11 березня 1990 р.

Проте хронологічно п’ятою стала Конституція 25 серпня 1940 р. - Конституція Литовської Республіки, основою якої покладено принципи й інститути Конституції СРСР 1936 р. На зміну їй через 38 років було прийнята Конституція 20 квітня 1978 р., остання історія Литви Конституція, типологічно належить радянської соціалістичної моделі.

Наступними етапами конституційного розвитку Литовського держави були тимчасовий Основний Закон від 11 березня 1990 р. і сьогодні чинна Конституція Литовської Республіки, прийнята 25 жовтня 1992 р. на референдумі.

11 березня 1990 р. Верховна Рада Литви скасувала дію Конституції СРСР і положень Конституції Литовської РСР на її території і заявила про вихід із складу СРСР. Того ж дня приймається Закон N 1-13 "Про відновлення дії Конституції Литви від 12 травня 1938 г.".

Виходячи з вимоги приведення положень Конституції 1938 р. у відповідність із зміненими політичними, економічними й іншими громадськими відносинами, Верховна Рада Литовської Республіки того самого дня (11 березня 1990 р.) приймає ще один Закон "Про тимчасовий Основний Закон Литовської Республіки".

Цей закон проіснував ледве більше двох із половиною років. Основний Закон настільки інтенсивно змінювався у всіх його розділах, що у суті дозволяє говорити про проведення під час 1990-1992 рр. кардинальної конституційної реформи. Чинна Конституція Литовської Республіки прийнята на референдумі 25 жовтня 1992 р. Лише двічі до неї вносили зміни: Законом від 20 липня 1996 р. і Законом від 12 грудня 1996 р.

У період з 1999 - 2003 роки в Литві був продовжений процес конституційної реформи, у зв’язку інтеграцією Литви до Європейського Союзу. За результатами референдуму по вступу до Євросоюзу, що відбувся в Литві 11 травня 2003 р., 90% виборців проголосували за вступ до ЄС з 1 травня 2004 року.

Німеччина

Враховуючі досвід Веймарської республіки¹, зокрема, творці нової Конституції ФРН повернулися до концепції парламентської республіки. Вихідним пунктом стратегії авторів Конституції 1949 року було унеможливлення падіння демократії інституційним шляхом, через положення Конституції та законів – а не покладати провину на політичні, соціальні, економічні проблеми. У 1948 зібралася Парламентська Рада для підготовки нової контитуції, в якій цю ідею намагалися втілити.

За основу Конституції 1949 р. було покладено конституційні традиції Німеччини (Конституція 1871 р., Веймарська Конституція 1919 р.), враховані конституційні тенденції міжвоєнного і повоєнного часу (наприклад, "раціоналізація" в укладі центральних органів структури державної влади, точніше, у відносинах), вказівки західних окупаційних сил. Важливим чинником, який вплинув зміст Конституції, був сумний досвід правління нацистів з 1933 по 1945 р., котрий спричинив вплив на зміст і засоби захисту прав і свобод громадян. На відміну з інших конституцій держав Західної Європи (в післявоєнний час їх було прийнято чимало) в Основний Закон ФРН не були включені інститути безпосередньої демократії; невеличкий виняток становить норма ст. 29 про реформування федеральної території. Таке ставлення до цих інститутів пояснюється досвідом Першої (Веймарської) Республіки, під час існування якої було проведено кілька референдумів, котрі справили значний вплив її долю. З іншого боку, Президенту Республіки було надано незначні повноваження, закріплена необхідність контрасигнації його актів із боку Уряду. Нове правове становище цієї особи мало за мету уникнути того помітного впливу на державні справи, який чинив Президент Веймарської Республіки - П. фон Гінденбург (1847-1934). Ще одне важливе нововведення - на вимогу західних окупаційних держав були помітно посилені норми, що визначають федеративний устрій країни.

Конституція ФРН, розроблена в 1948-1949 рр. лише для Західній Німеччини, тобто для держави що знаходилася на території трьох західних окупаційних зон (США, Великобританії та Франції), 1990 р. стала Основним Законом для всій Німеччині. Інтеграція Німецької Демократичної Республіки на склад ФРН, здійснена 3 жовтня 1990 р., була проведена шляхом приєднання; НДР зникла як юридичний і як міжнародно-правової суб’єкт. Сталося добровільне приєднання НДР до ФРН, що збільшило населення і територію останньої (було приєднано шість земель). Приєднання сталося на основі ст. 23 Конституції ФРН у редакції, що діяла на той час. Конституція 1949 р. загалом побудована за класичною схемою; вона відкривається розділом про права та свободи. Останні названі основними, підкреслюючи їх важливість. У той самий час термінологія відбиває існуючу у Європі загальну тенденцію для країн, які пережили періоди авторитарних і тоталітарних режимів у своїй історії (Іспанія, Португалія, Росія, Болгарія, Румунія та ін.).

Польща

У історії світового конституціоналізму Польщі належить особливе місце: у травні 1791 р. вона отримала першу у Європі Конституцію, яка мала назву Урядового закону, чи статуту (малось на увазі уряд в широкому значенні - як і всі система вищої влади у державі). Річ Посполита, хоч і мала низку ознак республіканської держави, але була водночас своєрідною, виборною монархією. Поразка Німеччини й Австро-Угорщини у Першій світової війні та революція в Росії створили можливість для відновлення польської національної державності. Її відродження відбулося у жовтні-листопаді 1918 р., а 20 лютого 1919 р. Установчий сейм прийняв так звану Малу Конституцію, що врегульовувала систему вищих органів влади на період до затвердження Конституції, ухваленої 17 березня 1921 р.

У 1926 р. після державного перевороту до Березневої Конституції внесли зміни. Посилилися повноваження виконавчої влади, передусім Президента, який одержав право розпускати парламент за пропозицією Ради міністрів, видавати в невідкладних випадках укази, які мали силу закону, і вводити в силу урядовий проект бюджету, якщо він не прийнятий, але й не відкликаний палатами парламенту. Насправді реальна влада зосередилася в руках уряду.

Продовження зазначеної лінії знайшло своє вираження у прийнятій парламентом 23 квітня 1935 р. нової редакції Конституції, яка відобразила авторитарний політичний режим, що на той час склався в країні. Були обмежені політичні права громадян, а основні державно-владні повноваження зосереджено руках Президента. Роль парламенту була звужена, причому у його системі посилилося становище Сенату, який формувався на цензовій основі.

1 вересня 1939 р. гітлерівська Німеччина напала на Польщу, почавши цим Другу світову війну, і окупувала більшу частину польських земель. Після закінченні війни східні землі тодішньої Польщі приєднано до Радянської України і Радянської Білорусі (Віленську область було передано Литві). І Польща у своїх теперішніх територіальних межах, під тиском СРСР, почала свій рух до соціалізму.

Спочатку визнавалося, що у країні відновлюється дія Березневої Конституції 1921 р., за малим винятком (наприклад, виходячи з проведеного референдуму було скасовано Сенат). Вже у лютому 1947 р. було прийнято Декларацію права і свободи й другу, т. зв. Малу Конституція – Конституційний закон про структуру та компетенції вищих органів Польської Республіки. Законодавча владу зі цим законом належала однопалатному Законодавчому сеймові. Він утворював зі свого складу діючий орган - Державну раду (Rada Paсstwa - Рада держави), головою якого був Президент Республіки. Уряд формувався з урахуванням парламентської більшості, а його фінансова діяльність контролювалася Верховною палатою контролю, що також утворювалася Законодавчим сеймом.

У ті перші повоєнні роки у країні було ліквідована політична опозиція. Цілковито правлячою партією стала партія комуністів - Польська об’єднана робоча партія (ПОРП).

Своє політичне панування ПОРП оформила юридично, прийнявши Законодавчим сеймом 22 липня 1952 р. нової редакції Конституції Польської держави, яка віднині називалася Польська Народна Республіка (ПНР). Ця Конституція було зроблена на зразок сталінської Конституції СРСР 1936 р. і подібно до неї була псевдоКонституцією.

У 1976 р. була прийнята нова редакція Конституції ПНР, яка характеризувалася словесною демократизацією, особливо в частині формулювань прав і свобод, але водночас відкритим посиленням авторитарних, навіть тоталітарних рис у характеристиці політичного устрою та організації влади. ПНР стала соціалістичною державою, а ПОРП – провідною політичною силою суспільства у будівництві соціалізму.

Початок 80-х рр. ознаменувався найсерйознішою політичною кризою: виникло незалежне від влади профспілкове, а фактично політичне, об’єднання "Солідарність", з яким уряду довелося вести перемовини. Проти "влади трудящих" виступили цього разу не тисячі, не десятки і сотні тисяч, а мільйони трудящих. І навіть оголошення 1981 р. надзвичайного стану не могло вже повернути ПОРП старе монопольне політичне панування. Спроби нового керівництва ПОРП здійснити т. зв. соціалістичне відновлення у конституційній царині вилилося в те, що Верховна палата контролю у 1980 р. була виведена з підпорядкування уряду, а 1982 р. були засновані два органи конституційного контролю – Конституційний трибунал і Державний трибунал (завданням останнього був розгляд справ про посадові злочині вищих посадових осіб). Щоправда, в питаннях щодо конституційності законів останнє слово залишалося не за Конституційним трибуналом, а й за Сеймом.

Конституційні реформи, здійснені квітні та у грудні 1989 р., означали кінець соціалістичного експерименту у Польщі. На проведеному початку цього року "круглому столі" політичних сил, ПОРП виявилася вимушеної відмовитися від монополії на владу. Вона розраховувала зберегти своєю владу фактично, спираючись допомогу партій-союзників, а ті переметнулися набік "Солідарності", і узгоджена на "круглому столі" квітнева конституційна реформа насправді дозволила відкинути ПОРП на узбіччя політичного процесу.

Квітнева реформа відновила другу законодавчу палату – Сенат і замінила Державну раду інститутом одноосібного Президента Республіки, що мав обиратися на шість років обома палатами Національного зборів. Були посилені контрольні повноваження Сейму щодо Уряду, врегульовані взаємовідносини палат, насамперед у законодавчому процесі, де Сенат отримав право відкладного вето, таке ж право надали і Президентові. Компетенція Президента була визначена доволі широко, але його суттєві акти вимагали контрасигнатури голови Ради міністрів, який таким чином приймав на себе відповідальність за них. І хоча Президентом був обраний у липні лідер ПОРП, в Парламенті й у уряді головну роль тепер грали антикомуністичні сили. Квітнева реформа включила до Конституції основні засади статусу Уповноваженого за громадянськими правами. Було встановлено незмінюваність суддів, котрі почали призначатися Президентом за поданням Всепольської судової ради. Перший голова верховної суду (так іменується керівник цього важливого органу) став призначатися і відкликатися Сеймом з-поміж суддів цього суду.

31 грудня 1989 р. було прийнято нову редакцію Конституції, де зазначалося, що влада належить нації, яка здійснює її через своїх представників у Сеймі, Сенаті і національних радах, і також шляхом референдуму, а політичні партії об’єднують громадян на принципах добровільності і рівності з метою впливу демократичними методами на формування державної політики. Гарантувалися власність, її наслідування та свобода господарської діяльності. Прокуратура була підпорядкована міністрові юстиції, який став здійснювати функції Генерального прокурора.

Наступна істотна конституційна реформа відбулася в березні 1990 р. Були виключені повноваження Президента, в відношенні національних рад і повністю змінено текст розділу про місцеву владу, який врегулював основи територіального самоврядування, визначеного як основна форма публічного життя в громаді (гміні). Це означало ліквідацію виборної влади на рівні воєводства. Общинні представницькі органи стали називатися просто радами.

У вересні 1990 р. зазнав змін конституційний статус Президента Республіки: основна новела полягала у встановленні прямих виборів Президента, термін повноважень якого було зменшено до п’яти років. У грудні першим всенародно обраним Президентом став лідер "Солідарності" Л.Валенса, який взяв символи влади особисто від Р.Качоровского –Президента-емігранта довоєнної республіки, підкресливши цим нелегітимність влади, яка існувала в Польщі з 1944 р.

Прагнення ухвалити нову Конституцію Польської держави проявилося відразу ж, й у 1989 р. вже було сформовано конституційну комісію з тим, щоб ухвалити нову Конституцію до 200-річчя першої Конституції, проте гостра боротьба політичних сил затягла той процес на вісім років, унаслідок чого Польща прийняла нову Конституцію передостанньою з інших постсоціалістичних країн: сьогодні лише Угорщина зберігає Конституцію, яка формально датується ще 1949 р. В якості проміжного рішення 17 жовтня 1992 р. було прийнято третю в історія Польщі Малу Конституція – конституційний закон про взаємовідносини в стосунках між законодавчою і виконавчою владою Республіки Польщі, і навіть про територіальне самоврядування, куди в 1995 р. було внесено певні зміни, ускладнивши, зокрема, можливість розпуску Сейму. Мала Конституція встановила, що Конституція 1952 р. втрачає силу, крім ряду положень про основи політичного й економічного устрою, про Конституційний і Державний трибунал, Верховну палату контролю, Уповноваженого з громадянських прав, Всепольську раду з радіомовлення і телебачення, суд і прокуратуру, про основні права й обов’язки громадян, про принципи виборів у Сейм, Сенат та прозорість виборів, про державні символи та про порядок внесення змін до Конституції.

Конституційна комісія, яка формувалася Національними зборами після кожних виборів, в 1993 і 1994 рр. отримувала по сім конституційних проектів, підготовлених різними політичним силам. Нова Конституція була прийнята Національним зборами 2 квітня 1997 р. (451 голос "за" і 40 голосів "проти"), а 25 травня затверджена референдумом (56,8% голосів проти 43,2% при всього 38,9% явці виборців), результати якого 15 липня Верховний суд визнав дійсними. Наступного дня Конституція була підписана Президентом і набула чинності 17 жовтня того ж року.

Румунія

Офіційно Румунія отримала свою офіційну назві в 1862 р. - після завершення об’єднання двох князівств – Волощини і Молдови. Незалежність Румунії проголошена у травні 1877 р. внаслідок російсько-турецької війни. У 1881 р. - стала королівством. У 1918 р. до її складу було включено Бессарабію, Північну Буковину і Трансільванію.

29 червня 1866 р. Установчими зборами була прийнята перша в історії Румунії Конституція, санкціонована королем і опублікована 1 липня 1866 р. Вона відбивала досягнутий компроміс між молодою буржуазією і поміщиками-латифундистами, насамперед у сфері організації структурі державної влади. Парламент країни був заснований як двопалатний орган. Нижня палата - Збори депутатів - складалася спочатку з чотирьох, а починаючи з 1884 р. - із трьох колегій (75, 70 і 38 депутатів). Вони формувалися за прошарково-майновим принципом відповідно з міських і сільських власників, міських обивателів, здатних платити певну суму або мають річний дохід щонайменше встановлений мінімум (300 лей). Верхня палата - Сенат - складалася з 110 членів, 60 у тому числі обиралися поміщиками і 50 - буржуазією. Селянство і ремісники своїх представників в Сенаті не мали.

Як форму правління Конституція закріпила парламентарну монархію. Вона задекларувала народ джерелом влади (ст. 31), відсутність класових відмінностей (ст. 10), непорушність державних устроїв і всіх форм власності (ст. 19), проголосила ряд властивих на той час прав і свободи громадян. До 1917 р. Конституція не змінювалася.

Але повстання 1907 р., активізація народних мас, вплив лютневої революції 1917 р. у Росії змусили правлячі сили провести у березні 1917 р. дві конституційні реформи: запровадити загальне виборче право (ліквідувати, згадані вище, колегії нижньої палати парламенту) і зробити аграрну реформу.

Ухвалена в березні 1923 р. нова редакція Конституції 1866 г. відбивала сутність нового співвідношення суспільно-політичних сил, компроміс між буржуазією та інші верствами румунського суспільства. Нею проголошувалися нові громадянські свободи - слова, друку, об’єднання, загальне виборче право (крім жінок та військовослужбовців); Сенат частково обирався, частково складалася з осіб по посаді; передбачався ряд формальних гарантій захисту власності.

Вже у лютому 1938 р. Конституція 1866 р. у редакції 1923 р. була скасована новою Конституцією, яка встановила в країні диктатуру короля, верховенство виконавчої (короля й уряду) влади шляхом наділення їх правом прийняття декретів-законів. Збори депутатів обиралися по колегіям за моделлю Конституції фашистської Італії. Колегії представляли сільське господарство й ручну працю, промисловість і світову торгівлю, інтелектуальні заняття та складалася з рівного числа депутатів. Сенатори обиралися за посадою і призначалися королем у відсотковому співвідношенні 50% на 50%. Конституція 1938 р. також декларувала непорушність власності, відсутність класових і соціальних відмінностей, забороняла будь-яку пропаганду, спрямовану зміну державного режиму, перерозподіл чи присвоєння власності інших тощо.

Ця Конституція була скасована Конституцією 1940 р., коли декретом-законом усіма владними повноваженнями наділили генерала Антонеску. Поділ влади, навіть у формальному його значенні, ліквідувався, так само як і скасовувалися права та свободи. Воєнно-фашистський режим генерала Антонеску впав 23 серпня 1944 р. під час антифашистського повстання, завдяки просуванню радянських військ на Балкани. На заключному етапі війни Румунія перейшла набік антигітлерівської коаліції.

31 серпня 1944 р. нова влада Декретом N 1626 відновили ряд положень Конституції 1866 р. у редакції 1923 р., що стосуються, знехтуваних фашизмом національної незалежність і основних демократичних прав, скасували декрети 1940 р. Протягом 1944-1947 рр. в країні відбувалася активна боротьба за демократизацію державного будівництва, встановлення парламентарного режиму, проведення соціально-економічних перетворень, зміцнення злагоди і співробітництва всіх прошарків румунського суспільства.

30 грудня 1947 р. король Міхай I зрікся престолу, визнавши в акті зречення монархію, такою, що не відповідає сучасним умовам державного правління і котра перешкоджає подальшому розвитку Румунії.

У цей самий день Збори депутатів Законом N 363 проголосили створення Румунської Народної Республіки і встановили, що Конституція 1866 р. зі змінами від 29 березня 1923 р., 1 вересня 1944 р. та наступними - скасовується. У лютому-березні 1948 р. було розпущено Збори депутатів і проведено вибори в до майбутнього парламенту, який став називатися Великими Національними Зборами.

13 квітня 1948 р. Збори прийняли третю в історії країни Конституцію – Конституцію Румунської Народної Республіки, яка відображала завоювання політичної влади трудовим народом на чолі з робочим класом, державний суверенітет, законодавчі основи організації структури державної влади, демократичні права та свободи трудящих, існуючі форми власності і юридичні заходи для створення соціалістичної економіки. Конституція встановила нову форму держави, закріпивши становище, за яким Румунська Народна Республіка є народною, єдиною, незалежною і суверенною державою.

За змістом і по суті, Конституція 1948 р. відбивала загальні для всіх східноєвропейських держав народної демократії положення та інститути. Друга Конституція РНР, прийнята 24 вересня 1952 р., закріпила загальні принципи, характерні для соціалістичної політичної системи, зокрема, керівну роль партії робітничого класу, повновладдя трудового народу, соціалістичну власність та інше. У ній отримали відбиток зміни, що відбулися в політичному й соціально-економічному житті, період що минув з 1948 р. - період перетворень румунської держави і суспільства. Для Конституції 1952 р. характерна наступність її положень, із попередньою Конституцією, оскільки не були внесені серйозні зміни в систему органів держави, збереглися принципи закріплення основних прав, свобод і управлінських обов’язків громадян.

За 13 років своєї дії ця Конституція змінювалася лише у частині, що стосується організації та здійснення державної влади. Наприклад, в 1961 р. замість Президії Великих Національних Зборів було засновано Державну Раду РНР як постійно діючий орган виконавчої влади.

До 1965 р. єдина правляча партія країни - Румунська комуністична партія дійшла висновку про необхідність будівництвв в країні економічної бази соціалізму, перетворення аграрного сектора, здійснення глибоких соціальних змін, що сталися у структурі суспільства. Необхідність нової редакції Конституції обґрунтовувалась тим, що в її нормах мало бути відбито як факт завершення будівництва соціалізму, і "створення умов поступового початку комунізму".

Прийнята 21 серпня 1965 р. третя Конституція країни - Конституція Соціалістичної Республіки Румунії, істотно відрізнялася від попередніх як по своїй структурі, так і за характером, цілями і завданнями, яких вона прагнула. Оголошуючи про завершення періоду переходу від капіталізму до соціалізму, Конституція відбивала цей момент не тільки в зміні найменування країни – СРР (як типу, і форми держави), але й у характеристиках національної економіки, як соціалістичної, приналежності всієї влади народу, що складається тільки з трудящих. У ньому містилися розділи, присвячені основним правам і обов’язкам, системі органів влади, їх повноважень, порядку організації і діяльності влади, прийняттю актів та фінансовій відповідальності.

За майже 25-річний період дії (до 1989 р.) Конституція Румунії 1965 р. зазнала безліч змін, пов’язаних з реформою адміністративно-територіального поділу і судоустрою (1968 р.), структурою та термінами повноважень Великих Національних Зборів і Народних Рад (1971-1972 рр.), заснуванням 1974 р. посади Президента країни, запровадженням інституту референдуму (1986 р.).

Після повалення 1989 р. режиму Чаушеску, Конституція 1965 р. формально не була скасована до прийняття нині діючої, проте фактично роль Конституції виконував Декрет-закон від 14 березня 1990 р. про вибори парламенту і президента Румунії.

Чинна Конституція Румунії була прийнята 21 листопада 1991 р. Установчим зборами і схвалена на референдумі 7 грудня 1991 р. Відтоді новий основний закон і вступив в силу. По структурі, змісту її положень, сутнісним характеристикам (форма правління, політичний і державний режим) Конституція є типовою для багатьох інших постсоціалістичних країн. Це основний закон останнього покоління, який містить згадку про відмову від тоталітарного режиму та перехід на демократичний шлях розвитку, як загальносвітовий процес сучасності. Це виявляється, як у сприйнятті і конституційно-правовій регламентації, так і загальнолюдських цінностях, ідеалає, і ідей конституціоналізму, немислимого без поділу влад, народовладдя, всебічної підтримки національних традицій і конституційного досвіду минулого. Слід зазначити, що на зміст Конституції певний вплив справила французька доктрина конституційного права. За своїми основним характеристиками вона відповідає ліберально-демократичним моделям Конституції.

     Словаччина     

1 січня 1993 р. перестала існувати держава, що об’єднувала два слов’янські народи - чехів та словаків. На карті Східної Європи з’явилося дві нові самостійні держави – Чеська Республіка і Словацька Республіка, які однаково вважають себе правонаступницями Чехословацької Федеративної Республіки.

    Правовою основою для створення суверенної держави словацького народу на новітньому етапі стали два значимих документа: Декларація Словацької національної ради від 17 липня 1992 р. про суверенітет і прийнята 1 вересня 1992 р. Конституція Словацької Республіки.

Перша в історія Словаччини Конституція у повному обсязі набула чинності 1 січня 1993 р., хоча значну частину її норм (відповідно до ст. 156) введено в дію в день її створення (1 жовтня 1992 р.).

Значні зміни і доповнення до Конституції було внесено конституційним законом від 23 лютого 2001 р. Ним було включено положення про пріоритеті обов’язкових правових актів Європейської співдружності та Європейської унії в порівнянні з національним законодавством, і також про можливість передачі низки прав Словацької Республіки Європейському співтовариству та Європейській унії. Законом було набагато розширено коло повноважень Верховного контрольного управління Словацької Республіки; визначено порядок обрання і питання правового статусу виконавчого органу (голови) територіальної одиниці вищого рівня; розширено коло підстав припинення мандата депутата Національної ради Словацької Республіки; значно розширено перелік повноважень Конституційного суду Словацької Республіки.

Хорватія

Республіка Хорватія - одна з наймолодших держав у Європі, чия Конституція була проголошена і набула чинності 22 грудня 1990 р. Конституційний в законі про зміни і доповнення до Конституції Республіки Хорватія набрав чинності 15 грудня 1997 р.

20 червня 1990 р. Президія Соціалістичної Республіки Хорватія прийняла пропозицію про зміну Конституції та назви Республіки. З назви було вилучено слово "соціалістична" і прийнято нові державні символи. А 22 грудня 1990 р. проголошена і набула чинності Конституція Республіки Хорватія, прийнята Хорватським державним собором на засіданні Віче об’єднаної праці, Віча громад і Суспільно-політичного віча 21 грудня 1990 р..

25 червня 1991 р. Хорватський державний собор одностайно ухвалив Декларацію про проголошення суверенної й самостійної Республіки Хорватія, і далі 8 жовтня цього року прийняв Постанову, у якій оголошено про розрив всіх державно-правових відносин із колишньої Югославією і проголошення самостійності Республіки Хорватія.

9 листопада 2000 р. Палата представників Хорватського державного собору ухвалила постанову про зміни до Конституції Республіки Хорватія.

Чехія 

1 січня 1993 р. на карті Східної Європи з’явилося дві нових держави - Чеська Республіка і Словацька Республіка. Цього дня закінчилася 74-річна історія існування (з 1918 р.) у рамках спільної держави двох слов’янських народів - чехів та словаків.

У цей самий день (1 січня 1993 р.) введено в дію Конституція Чеської Республіки, яка була розроблена й прийнята ще з часів перебування Чехії у складі Чехословацької Федеративної Республіки. Датою схвалення першою у історії чеської Конституції верховним представницьким органом є 16 грудня 1992 г.

Ряд норм Конституції свідчить про творчому використанні законодавцем досвіду історичного поступу чеської державності та досягнень сучасного конституціоналізму "західних країн".

      

Франція

Франція стала третьої країною у світі та другою в Європі, створивши в 1791 р. писану Конституцію; яка була прийнята 3 вересня того ж року. Першою країною, що прийняла свій Основний Закон, були США, які зробили це в 1787 р. Польща прийняла Конституцію 3 травня 1791 р., зробивши це на кілька місяців раніше, ніж це зробили французькі Установчі збори. Щоправда, польський акт не діяв. Не можна обійти увагою й те, що ідеї, що містилися в актах США і Польщі, були, безсумнівно, запозичені із праць французьких учених, і, насамперед, Ж.-Ж. Руссо (1712-1778) і Ш.-Л.Монтескье (1689-1755).

До Конституції 1791 р. була прийнята Декларація прав людини і громадянина 1789 р., складова і нині частина чинної Конституції.

Франція тримає у Європі умовний рекорд за кількістю розроблених і діючих в ній конституцій від часу Великої французької революції кінця XVIII в. Чинна Конституція Франції 1958 р., є 17-ю в історії країни (включаючи акти, що діяли і розроблені, але з які набрали чинності з 1789 р.), оформила в ній 22-й за рахунком політичний режим.

Народження нині діючої Конституції, пов’язане з політичною кризою у країні в результаті путчу в Алжирі у травні 1958 р., і повернення до влади генерала Ш. де Голля (1890-1970). В умовах надзвичайно гострої політичної кризи, більшість членів Національних зборів на заклик Президента IV Республіки Р.Коти (1882-1962) й під загрозою власної відставки, запропонували призначити главою Уряду Ш. де Голля. Останній отримав 2 червня 1958 р. всю повноту влади. За вимогою Ш. де Голля Збори доручили йому зробити перегляд Конституції. Це було зроблено без дотримання норми ст. 90 діючої на той момент Конституції 1946 р. Проте Національні Збори не дали генералу Ш. де Голлю повний карт-бланш для встановлення нового правопорядку. У Конституційному законі від 3 червня 1958 р. було вказано п’ять базових умов нової редакції Конституції, на яких мала ґрунтуватися нова Конституція.

Під час дискусії на Національних зборах Ш. Де Голь погодився на встановлення парламентського режиму і поділ функцій глави держави й глави Уряду. Формальною умовою створення нової редакції Конституції була вимога до Уряду проводити консультації з Конституційним консультативним комітетом, дві третини якого складалися з парламентаріїв (1/3 - від Національних зборів і 1/3 - від Ради Республіки, верхньої палати парламенту) і третина – з членів Уряду. Після підготовки проект мав бути переданий на референдум.

Проект Конституції, підготовлений Урядом, мав отримати висновок Державної ради і бути переданим на референдум. Під час ухвалення проект мав бути промульгований Президентом. Важливою обставиною було і те, що генерал Ш. Де Голь отримував право протягом чотиримісячного терміну управляти країною шляхом видання ордонансів, у яких мали міститися "положення, необхідні для життя нації". Цей перехідний період закінчився о півночі 4 лютого 1959 р. Упродовж цього терміну Уряд видав 296 ордонансів, чимало з яких були затребувані лише у майбутньому. У результаті такої делегації була створена нормативна база нового конституційного режиму.

Отже, процедуру створення Конституції можна назвати демократичною. Основний Закон розроблявся переважно експертами, здебільшого вихідцями з Державної ради, які врахували недоліки функціонування IV Республіки. Конституція була досить-таки погано прийнята фахівцями з конституційного права*(2). Вона розглядалася як акт, прийнятий у силу сформованих обставин. Проте Конституція понад сорок років є Основним Законом країни й після Конституції III Республіки має найтриваліший термін існування.

Обрана процедура внесення змін до Конституції певною мірою припинила традицію французької конституційної історії, за якої такого роду акти розроблялися обраними народом Установчими зборами.

У основу документа лягли конституційні погляди Ш. де Голля, висловлені ним головним чином у промові в Байє (Bayeux) 16 червня 1946 р. Цими ідеями були: необхідність сильного глави держави, який би володів значними повноваженнями і "свободою рук" в кризових ситуаціях та можливістю безпосередньо призначати главу Уряду без впливу парламенту. Ш. Де Голь схилявся до двопалатної системи: друга палата мала оптимізувати діяльність парламенту. У ньому мали засідати представники економічних, сімейних інтересів, тобто цей орган повинен мати корпоративну спрямованість (згадану ідею Ш. Де Голль спробує здійснити в 1969 р. шляхом ліквідації Сенату і заснування другої палати на зазначених засадах). Нарешті, третьої ідеєю, яка зазначена в промові Ш. де Голля, було його глибоке невдоволення політичними партіями, які, на його думку, сприяли краху III Республіки. Основний постулат названої промови – відновлення влади держави.

Конституція 1958 р. встановила ієрархію юридичних норм, які діють в країні. Нагорі піраміди перебуває Конституція, нижче - органічні закони (нова категорія, вперше введена в правову систему), ще нижче - звичайні закони. Трохи окремо стоять закони, що приймаються на референдумі, міжнародні договори і угоди, належним чином ратифіковані Францією.

Передостання за часом поправка змінила лише одну цифру в ст. 6. Відповідно до Конституційного закону N 2000-964 від 2 жовтня 2000 р. Президент обиратиметься на п’ять, а не на 7 років, як це було до того. Але така начебто дріб’язкова операція з конституційним текстом означає круту зміну французької республіканської традиції, і спрямована на "згладжування" відносин між Президент і Національним зборами. Семирічний термін повноважень глави держави ви було встановлено Національними зборами 20 листопада 1873 р. Як відомо, в початковий період III Республіки були дуже сильні позиції монархістів і семирічний термін повноважень Президента, певною мірою, мав служити засобом збереження республіканського ладу. До речі, республіканська форма правління була встановлена на засіданні Національних зборів 30 червня 1875 р. одностайно, було прийнято поправку А.Валлона, що передбачала порядок обрання Президента Республіки; на цьому ж засіданні було відкинуто всі спроби відновити монархію навіть на тимчасовій основі. З того часу семирічний термін повноважень глави держави зберігався протягом всього існування III, IV і V Республіки. Тільки після виборів у 2002 р. він став п’ятирічним. Мета реформи – зменшити періоди "співіснування" "різнобарвних" за політичними поглядами Президента Республіки і Національних зборів. Оскільки ці два органи обираються окремо, то можливість такого співіснування була певинно закладена в конституційний текст.

У практиці V Республіки відомі три таких періоди. Перший – в 1986-1988 рр., коли Прем’єр-міністром був Ж.Ширак, який формував Уряд з п’яти членів Об’єднання на підтримку Республіки та Союзу за французьку демократію, а Президентом країни був Ф.Міттеран (1916-1996). Друге "співіснування" відбувалося у 1993-1995 рр., коли соціаліст Ф. Міттеран мав "співіснувати" із найбільшою фракцією у Національному зборах на чолі з Ж.Шираком. З люб’язної згоди Ж.Ширака Прем’єр-міністром призначили Э.Балладюра; в Уряді у більшості були представлені члени Об’єднання на підтримку Республіки. Третє "співіснування" тривало по травень 2002 р. Лідер правих Ж.Ширак вимушений був призначити Прем’єр-міністром соціаліста Л.Жоспена.

Нарешті, внаслідок останнього конституційного перегляду наприкінці 2002 р. було проведено масштабні зміни положень про територіальний устрій країни, головним чином тих її частин, що є "за морем". Поза тим, що ці терени Франції здобули новий статус, нові конституційні норми розширили участь заморського населення в управлінні державними справами (передбачені численні "консультації" з населенням відповідного територіального колективу) та норми про використання цими колективами своїх фінансових та інших ресурсів. Останніми попправками були уточнені і терміни проведення другого туру виборів президента Республіки (ст. 7).

Угорщина

Історія Угорської Конституції міцно пов’язана з революціями, що відбувалися в країні. За десятиліття (1918-1948) в країні сталося чотири революції: буржуазно-демократична 1918 р., соціалістична 1919 р., народно-демократична 1945-1947 рр. і соціалістична 1947-1948 рр.

У період приблизно з квітня 1945 р. по 1946 р. в Угорщині відбулася народно-демократична революція, а в 1947-1948 рр. - соціалістична революція. Необхідність розробки Конституції, яка б закріпила глибокі зміни у житті країни було сформульовано в Програмній заяві на Першому об’єднаному з’їзді двох робітничих партій – комуністичної та соціал-демократичної – в 1948 р. Для напрацювання проекту Конституції уряд організував спеціальну комісію. Розроблений комісією проект Конституції було винесено на всенародне обговорення, яке засвідчило, що цей документ був схвалений і зустрінутий тими, хто із нею ознайомився. 15 серпня 1949 р. Угорщину було проголошено Народної Республікою.

18 серпня 1949 р. Конституція по параграфам і в цілому була прийнята вищим представницьким органом республіки – Державними зборами.

У Конституцію Угорщини з 1949 року до початку 1980-х було внесено більше 20 змін і доповнень.

В Угорщині, на відміну інших країнах Східної Європи, існує принцип наступності Конституції. Даний принцип діє в Угорщині навіть за умови зміни одного суспільного устрою іншим. Є усі підстави стверджувати, що катастрофа соціалізму в Угорщині знайшла своєрідний злам у новій редакції Конституції, ухваленій у жовтні 1989 р. У цій редакції була виражена підтримувана народними масами ідея про соціальну справедливість. "Угорська Республіка, - говорить одне з її принципових положень (§2 п.1), - незалежна, демократична, правова держава, у якій однаковою мірою реалізуються цінності буржуазної демократії та демократичного соціалізму".

***

Проаналізувавши всі передумови і наслідки проведення конституційних реформ, можна дійти висновку, що:

• внесення вагомих змін та доповнень або прийняття оновлених конституцій відбувалося у нерозривному зв’язку з політичними, геополітичними, революційними, кризовими економічними, адміністративними процесами;
  
• практично всі охоплені в дослідженні країни переважно Центрально-Східної Європи на протязі останнього століття пройшли шлях починаючи від монархії (Німеччина до 1918 р., Румунія парламентна монархія до 1917 р.), монархо-фашистських диктатур (Болгарія 1935 р., Румунія 1938 р., Румунія 1938-1940 рр. фашистська диктатура Антуанеску, Німеччина 1933-1945рр.), радянських республік (за типологією і основною побудовою всі Конституції країн соціалістичного табору, що знаходились під впливом та контролем СРСР після другої світової війни з 1945-49 років до 1989 року були ідентичними до конституцій радянських соціалістичних республік), президентських (Польша 1935 р.), парламентських республік (Естонія 1920 р., Німеччина 1949 р.) і республік зі змішаною формою правління (президентсько-парламентська де факто президентська Литва 1928 р.), президентсько-парламентська Польща 1990р., парламентсько–президентська Польща 1995р., напівпрезидентська Франція 1958р.);
  
• задекларована в Конституціях форма правління не завжди відповідає реальному розподілу владних повноважень на даний конкретний момент у певній країні (Литовська Конституція 1928 р. і реальне авторитарне правління Президента А.Сметани);
  
• конституційні реформи (переважна більшість, за виключенням реформ запроваджених в країнах колишнього радянського табору, або колишніх радянських республік у 1978 р., які мали за мету ознаменувати перехід від побудови соціалізму до побудови комунізму) були адаптовані у відповідності до конституційних традицій країни, з урахуванням досвіду адептів європейського конституціоналізму – Польщі, Франції, Німеччини, а також відображали сутність нового співвідношення суспільно-політичних сил, які склалися або формувалися в державі на той час, несли в собі інноваційні норми що сприяли б розвитку та ефективності функціонування державних інституцій та норм права;
  
• основною метою конституційних перетворень (за певними виключеннями) було забезпечення балансу розподілу владних повноважень між суб’єктами владарювання;
  
• посттоталітарні конституційні реформи несуть в собі закріплення суверенітету новоутворених держав, забезпечення прав і свобод людини відповідно до міжнародних демократичних стандартів;
  
• конституційні реформи четвертої глобалістичної хвилі внесли уніфікуючи норми до конституцій країн членів ЄС.