Geum.ru

Календар знаменних І пам’ятних дат Сумщини на 2011 рік / Сумська обл універс наук б-ка ; упоряд. О. К. Линник. - Суми, 2010. -  54 с

Вид материалаДокументы

Содержание


Пам’ятник О.Бересту в Охтирці
Подобный материал:
1   2   3   4

Бібліографія


Косівщинські враження // Голубченко В. Ю., Ліницький В. В. 600 кілометрів по Сумщині : путівник. – Х. : Прапор, 1973. – С. 68–72.

Літературно-мистецьке свято «Весняні співи», присвячене перебуванню Лесі Українки на лікуванні в с. Косівщина на Сумщині : [буклет]. – Суми, 2009. – 4 с.

Фото з архіву музею.


Періодика


Духовна Лесина оаза // Сумщина. – 2005. – 5 лют. – С. 2.

Нестеренко П. На побачення з Лесею // Уряд. кур’єр. – 2005. – 19 лют. – С. 8.

Вороненко Р. Зустрічі в Лесиній світлиці // Ярмарок. – 2005. – 3 берез. – С. 6.

Костина В. На крыльях песни «Нет ничего дороже жизни» – лейтмотив экскурсии по музею Леси Украинки // Панорама. – 2005. – 19-26 окт. – С. 3.

Горболіс Л. «Я так хочу, щоб тут завжди були Мавка і Лукаш…» // Укр. мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 3. – С. 51-56.

Малюцкая С. По вдохновенным Лесиным следам … // Ваш шанс. – 2008. – 23 янв. – С. 17а.

Мудрик П. «Твоя поетеса була Українкою!» // Суми і сумчани. – 2008. – 16 трав. – С. 13.

Івашків А. Єдиний на Лівобережній Україні // Сумщина. – 2008. – 23 трав. – С. 3.

Білоус В. Леся Українка. Вічна пісня весни // Вперед. – 2009. – 22 трав. – С. 4.

Тищенко Н. У витоків народного музею. Експонати // Вперед. – 2009. – 26 черв. – С. 7.

Тищенко Н Експонати, експонати… // Вперед. – 2009. – 17 лип. – С. 7.

Тищенко Н. І полилися пісні…// Вперед. – 2009. – 7 серп. – С. 7.

Тищенко Н. Щоб було єднання світлого серця і світлого розуму // Вперед. – 2009. – 23 жовт. – С. 7.

Тищенко Н. Леся Українка : «Живіть, живіть, бо нічого Бог не дає нам ціннішого від самого життя» // Вперед. – 2010. – 15 січ. – С. 6.


5 березня

170 років від дня народження Ф. М. Уманця (1841-1908)


Федір Михайлович Уманець – відомий український історик, публіцист, громадський і державний діяч. Народився в сім’ї дворянина в м. Глухів. Вищу освіту здобув, навчаючись на юридичному факультеті Московського університету. Ще студентом майбутній правознавець виявив хист до наукової діяльності, що засвідчила його кандидатська дисертація «Наділ общини та дворові люди», опублікована в одному з номерів «Отечественных записок» за 1862 рік.

По закінченні університету в 1863 р. Ф. Уманець на державній службі в канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора, в 1864-1867 рр. – мировий посередник Кам’янецького та Ушицького повітів і, одночасно, голова мирового з’їзду Подільської губернії. В 1875 р. переїхав до Глухова. Тут він жив і працював двадцять років з невеликими перервами. В 1875-1880 рр. він – член глухівського повітового «присутствія» по селянських справах, в 1887-1895 рр. – голова глухівської повітової управи, а з 1896 р. – чернігівської губернської земської управи. Ф. Уманець брав участь в роботі Чернігівської вченої археографічної комісії, обирався делегатом всеросійського з’їзду земств (1901 р.).

Федір Уманець уславився плідною працею на ниві вивчення народного життя, рідного краю, працями з питань історії та права.

Його перу належить декілька фундаментальних наукових праць: «Вырождение Польши» (Спб., 1872), «Образовательные силы России. 1. Общественное воспитание. 2. Народная школа». (Спб., 1871), «Колонизация свободных земель России» (Спб., 1884). В цій останній Ф. Уманець висвітлив заселення нашого краю слов’янськими племенами в басейні річок Десни, Сейму, Клевені, Есмані, згадав старовинні городища, якими була так багата Глухівщина в минулому.

Окремо треба сказати про книгу «Из моих наблюдений по крестьянскому делу» (Спб.,1881). Це історико-економічне дослідження містить багато матеріалів про села Глухівщини: Уланове, Пустогород, Бачівськ, Полошки та ін. Ця книга – одне з головних джерел з історії нашого краю.

У 1897 р. побачила світ книга Ф. Уманця «Гетьман Мазепа». Від цієї книги бере початок вся сучасна Мазепіана. «Федір Уманець своєю монографією «Гетьман Мазепа» започаткував зміну оцінки діяльності Мазепи. Використавши доступні йому джерела, Уманець на основі історичних фактів показав, що Мазепа був українським патріотом і перейшов на шведську сторону не задля особистих мотивів, але щоб поліпшити долю України, яка за Петра I зазнала особливого гніту, що стверджують чужинці в своїх листах, звітах та споминах» (Т. Мацьків «Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709». – Мюнхен : Укр. вільний університет, 1988).

Ф. Уманець приймав активну участь у багатьох справах по увічненню пам’яті Т. Г. Шевченка. Зокрема, збирав Кобзареві листи, дбав про збереження «відділу Шевченка» в музеї Б. І. Ханенка – відомого київського збирача творів мистецтва, чоловіка доньки Миколи Терещенка, радив скласти опис цього відділу. Був добре обізнаний з «колекцією малоросійських старожитностей», яку В. В. Тарновський заповів Чернігівському губернському земству. На жаль, в роки Великої Вітчизняної війни зібрання В.Тарновського, що потім являло собою вельми цінну, унікальну портретну колекцію Чернігівського історичного музею, загинуло.

Помер Ф. Уманець в 1908 р.

Мистецтвознавець Ф. Л. Ернст в одній з своїх статей писав, що через дев’ять років після смерті краєзнавця художник Г. Нарбут приїхав до Глухова з метою зберегти архів і бібліотеку Ф. Уманця. На жаль, науковий архів вченого не зберігся, а його наукова спадщина незаслужено призабута, майже не вивчалась дослідниками, хоча й заслуговує на увагу.

Бібліографія


Праці

Образовательные силы России. 1. Общественное воспитание. 2. Народная школа. – Спб., 1871.

Вырождение Польши. – Спб., 1872.

Из моих наблюдений по крестьянскому делу. – Спб., 1881.

Колонизация свободных земель России. – Спб., 1884.

Гетьман Мазепа. – Спб., 1897.

Про нього


Копилов С. А. Ф. М. Уманець – історик і громадський діяч // Історико-культурна спадщина Глухівщини : матеріали міжвузів. наук.-практ. конф., присвяч. 1000-літтю м. Глухова. – Глухів, 1992. – С. 100–102.

Заїка В. Голова Глухівського земства. Цього року виповнилось 150 років з дня народження нашого земляка Ф. М. Уманця // Народна трибуна (Глухів). – 1991. – 24-25 груд. (№ 206-207). – С. 8.

Терлецький В. Федір Уманець // Народна трибуна. – 1991.– 14 берез. – С. 3.

Кисиленко П. Краєзнавець Ф. М. Уманець // Народна трибуна. – 1963. – 16 берез. – С. 4.


9 березня

90 років від дня народження О. П. Береста (1921-1970)


Олексій Прокопович Берест – військовослужбовець, учасник встановлення Прапору Перемоги на куполі рейхстагу, Герой України

Народився Олексій в бідній селянській сім’ї у селі Горяйстівка Охтирського району. В одинадцять років залишився круглим сиротою. У школі вчився добре, мав хорошу пам’ять, але семи класів він не

закінчив. Коли при машинно-тракторній станції в Чупахівці (Охтирський район) організували курси трактористів, шістнадцятирічний Олексій пішов туди вчитися. Трудився він трактористом недовго. Як значиться в автобіографії, «В жовтні 1939 року пішов добровольцем у Червону Армію. Брав участь у боях на Фінській війні у складі 2-го полку зв’язку Ленінградського округу». Після автобіографії в особовій справі

першою з’явилась копія подяки червоногвардійцю Бересту за врятування життя командира.

З початку Великої Вітчизняної війни його направили для забезпечення зв’язку з зенітними батареями, які формувались для відсічі ворожих авіанальотів на Ленінград. Через рік Береста призначили вже командиром відділення. Найвищою відзнакою для нього став прийом у комсомол, а в березні 1943 р. на Волховському фронті – в партію. Відразу обрали парторгом окремої роти. Враховуючи його організаторські і комісарські здібності, Береста рекомендували на навчання в Ленінградське військово-політичне училище. Зарахували його відразу на другий курс. Заняття йшли прискореними темпами, з грудня 1943-го по вересень 1944-го курсанти оволоділи відведеною програмою.

Після випуску лейтенанта Береста направили на 1-й Білоруський фронт, де він потрапив у 756-й стрілецький полк 150-ї стрілецької дивізії. Призначили його заступником по політчастині командира батальйону, яким командував капітан С. Неустроєв. Берест з товаришами визволяли Польщу, проривали оборону фашистів на Одері, пройшли з боями вулицями Берліна. У німецькій столиці для наших військ найважливішим об’єктом був рейхстаг. Для кожної із дев’яти дивізій 3-ї ударної армії, які вели бої в центральній частині Берліна, виготовляли прапори для можливого підняття їх над рейхстагом. Яке з’єднання першим захопить рейхстаг, те й завоює таку високу честь.

Батальйон Неустроєва першим кинувся на штурм рейхстагу.

Командир дивізії полковник Ф. Зінченко наказав комбату капітану Неустроєву негайно організувати встановлення прапору. Той дав доручення замполіту Бересту. Олексій взяв з десяток автоматників, сержанта Єгорова і молодшого сержанта Кантарія з прапором і по сходах – швидко нагору. Потім Берест розповідав: «Артилерійськими снарядами сходи в окремих місцях були розбиті. Доводилось, як в цирку, ставати один одному на плечі і вже по цьому ланцюгу підніматися прапороносцям вище. На дах вилізли всі троє, міцно закріпили прапор, який враз затріпотів на весняному вітрі». Це сталося 30 квітня 1945 р. о 21 годині 50 хвилин за московським часом.

Під кінець дня фашисти викинули білий прапор і попросили переговорів. На переговори до озброєних німців випало йти Бересту. Тривали вони понад дві години. Вранці 2 травня німці капітулювали, було полонено 2604 фашисти.

Після взяття рейхстагу Берест виконував нове завдання командування – супроводжував ешелон з репатрійованими – визволеними з німецьких концтаборів радянськими воїнами та тими, хто був вивезений фашистами на роботи, маючи при цьому кілька днів відпустки для відвідання рідного села. Але вже біля Харкова захворів тифом. Береста зняли з поїзда і відправили у найближчий на той час військовий госпіталь у Ростові-на-Дону. Одужавши, він повернувся в Німеччину.


Пам’ятник О.Бересту в Охтирці


Дослужував Берест у Чорноморському флоті. Офіцери в чорних пілотках Береста любили. На груді в нього сяяв орден Червоного Прапора за штурм рейхстагу і взяття в ньому фашистів у полон, а поруч – ордени Червоної зірки й Вітчизняної війни першого ступеня, медалі.

На початку травня 1946 р. вийшов Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння звання Героя Радянського Cоюзу офіцерам і сержантам, які підняли Прапор Перемоги над рейхстагом в Берліні. Прізвища О. Береста там не було.

Після демобілізації у 1948 р. Берест із сім’єю поселилися на батьківщині дружини в передмісті Ростова-на-Дону в с. Покровське Некліновського району.

Олексій Прокопович став працювати завідуючим райвідділом кінофікації. В січні 1953 р. в результаті ревізійної перевірки були виявлені втрати. Завели кримінальну справу. Слідчий на допиті звинувачував завідуючого. На слова, чому він не вірить бойовому офіцеру, уїдливо сказав: «А то ще треба перевірити, де і як ти воював. Ти, мабуть, і в війну тепленьке місце мав? Фашистам служив? Зачекай, і туди доберемось!» Не витримали нерви. Берест схопив переляканого слідчого, підняв і разом з кріслом викинув із вікна другого поверху.

Відразу ще одна карна справа.

14 квітня 1953 року вироком суду Береста позбавлено волі на 10 років і відправлено на лісоповал у пермські табори. На основі амністії від 27 березня цього року строк скорочено вдвічі.

Після повернення додому Берест влаштувався на роботу в ливарний цех заводу «Ростсільмаш».

Надія на встановлення історичної справедливості не покидала Береста. Він добивався, щоб правда про підняття Прапора Перемоги взяла гору. Олексій Прокопович писав в різні інстанції. Звертався до високих військових керівників, відправив листа навіть М. Хрущову, описав все, як було. В листопаді 1961 р. ЦК КПРС вирішив зібрати в Інституті історії марксизму-ленінізму закриту нараду з цього питання, куди викликали й Береста. Після цього все-таки в п’ятому томі шеститомної «Історії Великої Вітчизняної війни» з’явились більш-менш правдиві рядки про учасників встановлення Прапора на будинку рейхстага. У десятому томі 12-томної «Історії Другої світової війни» про це написано трохи більше. Про участь О. Береста у піднятті Прапора Перемоги, переговори з фашистами в підвалі рейхстагу написали в своїх книгах В. Субботін «Так закінчуються війни», Є. Долматовський «Автографи Перемоги», в мемуарах – П. Трояновський «На восьми фронтах», В. Шатилов «Прапор над рейхстагом», Ф. Зінченко «Герої штурму рейхстагу», С. Неустроєв у спогадах «Про рейхстаг на схилі літ».

На ростовській кіностудії та в особистому архіві режисера Романа Розенбліта є документальний фільм «Прапор Перемоги», знятий до 30-річчя Перемоги. У спогадах живих учасників подій – В. Шатилова, Ф. Зінченка, С. Неустроєва, М. Кантарія – звучить ім’я О. Береста. Фільм демонстрували тільки в Ростові-на-Дону та в Горяйстівці на Сумщині. На екран для масового глядача або на телебачення він не потрапив. Лише в кіноепопеї «Звільнення» Берест вперше з’явився на екрані. Його роль зіграв Е. Ізотов – людина на диво схожа на молодого лейтенанта, який штурмував рейхстаг.

3 листопада 1970 року О. Берест трагічно загинув, рятуючи з-під поїзда маленьку дівчинку. Це був його останній подвиг. Було йому 49 років.

Указом Президента України від 6 травня 2005 року О. П. Бересту за бойову відвагу у Великій Вітчизняній війні, мужність і героїзм, виявлені в Берлінській операції та встановленні Прапора Перемоги над рейхстагом присвоєно звання Герой України (посмертно).


Бібліографія


Про присвоєння О. Бересту звання Герой України : Указ Президента України від 6 травня 2005 року // Уряд. кур’єр. – 2005. – 12 трав. – С. 7.


В книгах


Мотренко М. Я прикрию! : розповідь про лейтенанта О. П. Береста. – Суми : ВВП «Мрія-1» ЛТД, 2005. – 144 с., іл.

Краснощок Ю., Мотренко М. Пам’яті героя взяття Берліна – лейтенанта Береста // Земляки : альманах Сумського земляцтва в Києві. Вип. 2. – Суми, 2005. – С. 193-194.

Краснощок Ю. Диявольська гра : докум. детектив. – К. : Вид. центр «Друк», 2002. – 528 с.

Про О. Береста – с. 330-337, фото – с. 518.

Чесне ім’я Олексія Береста // Нестеренко П. А. Подвигу вогонь незгасний. – Суми, 2000. – С. 175-189.

Субботин В. Избранные произведения : в 3 т. Т. 1. Стихотворения. Проза. – М. : Сов. Россия, 1990. – 480 с., ил.

Про парламентера О. Береста – с. 214–216, зустріч з О. Берестом – с. 452-457.

Шатилов В. Знаменосцы штурмуют рейхстаг. – 3-е изд., доп. – М. : Мол. гвардія, 1985. – 203 с., ил.

Автор – генерал, Герой Радянського Союзу, командир 150–ї дивізії, яка штурмувала рейхстаг. Про лейтенанта О. Береста – с. 160, 170, 171, 181, 200.

Зінченко Ф. М. Герой останнього штурму (із хроніки Великої Перемоги). – К. : Молодь, 1985. – 247 с.

Автор – полковник, Герой Радянського Союзу, командував полком, який брав участь у штурмі рейхстагу. Про О. Береста – с. 191, 206, 209, 225-227.

История второй мировой войны 1939-1945 : В 12-ти т. Т. 10. Завершение разгрома фашистской Германии. – М. : Воениздат, 1979. – С. 341.

Зінченко Ф. М. Вони штурмували рейхстаг. – К. : Молодь, 1978. – С. 207, 214, 240, 257-260.

Шатилов В. М. Знамя над рейхстагом. – 3-е изд., испр. и доп. – М. : Воениздат, 1975. – С. 308, 321, 322, 324, 333-334, 349.

Долматовский Е. Автографы Победы. – 2-е изд., доп. – М. : Изд-во ДОСААФ. 1975. – С. 23, 24, 25, 155 (вірш, присвяч. О. Бересту).

История Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945. В 6-ти т. Т. 5. – М. : Воениздат, 1963. – С. 283, 285.

Періодика


Бересту поставили доску // Данкор. – 2009. – 9 сент. (№ 36). – С. А 4.

У Сумах встановили меморіальну дошку Герою України О. Бересту.

Фесенко В. История, которой нельзя не гордиться! : [одна из маленьких сумских улиц будет носить имя большого народного героя – Алексея Береста] // Ваш шанс. – 2009. – 26 авг. (№ 34). – С. 22а.

Затьєв С. Умисно викреслений зі списку героїв // Укр. слово. – 2007. – 6 – 12 черв. – С. 10.

Чичкань І. В., Веселюк Т. В. Герой України Олексій Берест // Країна знань. – 2007. – № 4-5. – С. 55-56.

Артем’єв В. Олексій Берест. Прапор над рейхстагом // Пенсійний кур’єр. – 2006. – 5 трав. (№ 18). – С. 1, 10.

Дехтяренко В. Батьківщина визнала свого Героя // Україна і світ сьогодні. – 2005. – 9-15 верес. – С. 6.

Нестеренко П. Пам’ятник Олексію Бересту в Охтирці // Уряд. кур’єр. – 2005. – 9 верес. – С. 5.

Косиченко Л. Героя пам’ятають земляки // Уряд. кур’єр. – 2005. – 2 черв. – С. 8.

Мотренко М. Олексій Берест – герой України // Прапор перемоги. – 2005. – 20 трав. – С. 6.

Проненко В. «Якщо щось трапиться з Єгоровим і Кантарією, Берест дійде обов’язково…» // Дзеркало тижня. – 2005. – 14 трав. – С. 1, 15.

Черевко О. Шлях до Правди // Сільські вісті. – 2005. – 12 трав. – С. 1, 3.

Шпак В. Калиновий прапор над рейхстагом // Уряд. кур’єр. – 2005. – 12 трав. – С. 7.

Решко Й. Прапор над рейхстагом // Голос України. – 2005. – 7 трав. – С. 10-11.

Біденко М. Пелена забуття на прапорі Перемоги // Військо України. – 2005. – № 5 – 6. – С. 30-33.

Мотренко М. Прапороносець Перемоги Олексій Берест // Сільські вісті. – 2005. – 28 квіт. – С. 1, 2.

Мотренко М. «Я лейтенант на прізвище Берест» // Сумщина. – 2005. – 20 квіт. – С. 3; 23 квіт. – С. 3.

Кудінов В. Герой без Золотої Зірки // Голос України. – 2004. – 8 трав. – С. 4.


9 березня

125 років від дня народження Г. І. Нарбута (1886-1920)


Георгій Іванович Нарбут – найвидатніший графік XX століття, художник української держави.

«В особі Нарбута … українське мистецтво здобуло першорядного майстра європейської виучки й діапазону творчості, одночасно з тим Україна дала світовій культурі блискучого, яскраво національного графіка» (С. Тарану-шенко).

«Нарбут має більше право на визнання, ніж багато хто з всесвітньо відомих митців… Саме глибини

народного духу пізнав він і виявив в останніх своїх творах» (Ф. Ернст).

«Нарбутові належить право й честь зватися справжнім основоположником сучасної української графіки, її ідеологом і найяскравішим виразником, одним із фундаторів вищої мистецької школи в Україні» (С. Білокінь).

Георгій Іванович прожив усього 34 роки. Однак, це коротке життя було настільки наповнене творчими пошуками, експериментами, постійним дерзанням у галузі художньої творчості, що досі дивує дослідників різнобічність його мистецького доробку.

Г. Нарбут походив з древнього 300-літнього козацького роду, одному з представників якого гетьман І. Мазепа у 1691 р. присвоїв почесне світське звання – «дворянин». Родова садиба Нарбутів знаходилась в с. Нарбутівці Глухівського району. У І. Нарбута було дев’ятеро дітей, Георгій був старшим сином. У дитинстві любив малювати, вирізати з кольорового паперу силуети різних звірів, дерев та інших предметів. Восени 1896 р. Жору було зараховано до Глухівської гімназії. Перші чотири роки він вчився погано, бо більше уваги приділяв своїм художнім справам – старовинним рукописним книжкам, які хлопчик переписував, оздоблював малюнками, візерунками і графічними мініатюрами в стилі книжкового бароко. «Мене дуже зацікавило, - згадував Георгій, - при проходженні курсу старослов’янської мови, як то в старовину писалися від руки книги. І я, знайшовши зразок шрифту «Остромирова Евангеліе», заходився вчитися писати стародавнім робом… Це були мої перші пробунки в графіці» (П. Білецький «Георгій Нарбут». – К., 1983).

У 1903 р Георгій мав п’ять переписаних і оформлених ним книжок, багато малюнків окремої і книжкової графіки, художньо-декоративних мініатюр. У цьому році молодий митець-практик вперше у своєму житті з великим успіхом експонував свої кращі роботи на повітовій художній виставці у Глухові. За свої роботи Г. Нарбут одержав премію і визнання фахівців.

Під час навчання у гімназії Г. Нарбут познайомився з майбутнім композитором і народним артистом СРСР Ю. Шапоріним і майбутнім істориком мистецтва Ф. Ернстом. Молодому художнику у Глухові надавали меценатську допомогу Петро Дорошенко (засновник Глухівського краєзнавчого музею) і поміщик М. М. Неплюєв (засновник Хресто-Воздвиженського Трудового братства).

На другій Повітовій виставці у 1906 р. Георгій експонував багато окремих малюнків художньої графіки, а також декілька комплектів книжкової графіки, переписаних і гарно оформлених рукописних книг, силуетів, мініатюр у вигляді поштових листівок, декоративних заставок і інших робіт. За комплект ілюстрацій до казки «Війна грибів» Георгій одержав велику премію.

Після закінчення гімназії у 1906 р. з великим багажем художньо-графічних робіт Г. Нарбут поїхав до Петербургу на навчання. Там він познайомився з провідним російським художником-ілюстратором І. Я. Білі-біним. Г. Нарбут самотужки пізнавав всі тонкощі і секрети художньо-графічного мистецтва. Георгій пізніше писав: «Життя моє на квартирі у Білібіна мені дуже подобалось і принесло велику користь. Не будучи його учнем, я фактично вчився у нього».

У 1909 р. художник М. В. Добужинський порадив Г. Нарбуту поїхати за кордон, до Німеччини. Ознайомившись з кращими зразками західного мистецтва, влітку 1910 року Г. Нарбут повернувся додому, в Нарбутівку і декілька місяців напружено творчо працював.

Повернувшись до Петербургу, він створює сотні малюнків книжкової графіки і прикладного мистецтва, гостро сюжетних малюнків до байок. З великою майстерністю ілюструє казки Андерсена, видає дві книги силуетів до байок Крилова.



Після лютневої революції 1917 р. Г. Нарбут повернувся в Україну, Київ. Він створив перший грошовий знак УНС – купюру вартістю у 100 гривень, мистецьки виклавши тривалість української державності від Київської держави (тризуб князя Володимира) – до герба Київського магістрату XVI-XVII століть і українського бароко XVII-XVIII століть.

Напис «100 гривень» подавався на купюрі мовами чотирьох найчисленніших народів, що живуть на території України, – українською, російською, польською та ідиш. Ухвалою Центральної Ради від 19 грудня 1917 р. перший грошовий знак було видруковано.

Г. Нарбут розробив також 10 і 500-гривневі купюри.

Г. Нарбут найбільш відомий як творець Дер-жавного Герба і Печатки Української держави. 18 липня 1918 р. гетьман Скоропадський затвердив спроектовану Нарбутом малу Державну печатку – зображення козака з пищалем на плечі на восьмикутному тлі, у верхній частині якого було розміщено володимирівський Тризуб.


Ще в Петербурзі, 1917 року Нарбут розпочав працю над «Українською абеткою», створивши 15 аркушів з оригінально зображеними літерами та ілюстраціями. У Києві вже 1919 року художник продовжив роботу над абеткою, точніше, почав її переосмислювати по-новому – виразніше, веселіше, повнокровніше. Він вважав «Абетку» своїм найкращим, найулюбленішим творінням, вона є вершиною творчості митця. Проте до смерті встиг зробити лише три аркуші нової книги.

Г. Нарбут є автором перших українських поштових марок (1918 р.).

Його творчість живилася давнім українським малярством, рукописними книгами й стародруками, геральдикою українських родів. Орнаменти вишивок і гаптувань, ткацтва й писанкарства, різьблення і вибійок у творчий праці Нарбута виявлялися у цілком сучасних, професійних роботах. Розмаїття народного трансформувалося через серце і руки майстра в нове, національне мистецтво

Г. Нарбут був професором новоствореної Української академії мистецтв у Києві, а у 1919 р. її очолив.

В останні роки життя Нарбут багато зусиль віддавав громадській діяльності. Був начальником відділу мистецтв при Наркомосу УРСР, головою секції художньої промисловості відділу мистецтв Народного комісаріату освіти, головою комісії з організації музею на основі зібрання Бориса та Варвари Ханенків.

Останній задум Нарбута – ілюстрування «Енеїди» І. Котляревського – не вдалося здійснити через передчасну смерть. Митець встиг виконати всього одну ілюстрацію з запланованих двадцяти.

Похований на Байковому кладовищі у Києві.

Довгий час про творця українського національного стилю не можна було й згадувати. Неповага будувалась на політичному ґрунті. До пана, який «експлуатував робітничий клас і селянство», комісари додали титул «закоренелого националиста» (згадали розробки національних грошей і герба). І лише під час політичної «відлиги», у 1957 р., коли в пресі з’явилась стаття Л. Владича «Не збіднювати історію українського радянського мистецтва», про Г. Нарбута заговорили з належною повагою як про митця вищого ґатунку.

В шкільному музеї с. Уланове Глухівського району, організатором якого був вчитель Петро Іванович Кисиленко, зберігається багато книжок з ілюстраціями Г. Нарбута, його книга «Війна грибів» 1909 року видання, листи від дружини Г. Нарбута – Віри Павлівни, а також великий портрет Георгія Івановича роботи його сина Данила Георгійовича.

На фасаді другого навчального корпусу Глухівського державного педагогічного університету ім. О. Довженка, де колись розміщувались класи чоловічої гімназії, встановлена меморіальна дошка, присвячена видатному земляку.