Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Вид материала

Содержание

2.1. Запровадження державних і правових інститутів Угорщини
2.2. Правовий статус реґентського комісаріату Підкарпаття
2.3. Організація судових та правоохоронних органів

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7

2.1. Запровадження державних і правових інститутів Угорщини

на Закарпатті

Міжнародна ситуація у Європі наприкінці 30-х років ХХ ст. була надзвичайно напруженою. Намагаючись відвести від себе загрозу агресії, Англія та Франція 29–30 вересня 1938 p. взяли участь у Мюнхенській угоді, яка призвела до розчленування Чехословаччини, до складу якої входило Закарпаття (Підкарпатська Русь). У свою чергу Угорщина проводила активну політику ревізії Тріанонського мирного договору, яка передбачала повернення їй цієї території. Муссоліні підтримував такий курс Будапешта – італійсько-угорський договір 1927 р. відводив Італії роль арбітра в питаннях угорських територіальних претензій [105, 12]. Уже 22 вересня 1938 р. міністерство закордонних справ Угорщини направило чехословацькому уряду ноту з вимогою передачі чехословацьких територій, населених угорцями, та надання словакам і закарпатським українцям права на самовизначення [105, 13].

Празький уряд 7 жовтня 1938 р. надав автономію Словаччині, а 11 жовтня був сформований автономний уряд Карпатської України на чолі з А. Бродієм. Останній, разом з деякими місцевими політиками, проводив курс на приєднання краю до Угорщини також на правах автономії. Співвідношення представників русофільського та українофільського напрямів у новому уряді було два до одного, що реально відображало баланс політичних сил краю [167, 79]. Невдовзі виявилось, що А. Бродій є угорським агентом, за що і був заарештований чехословацькими властями у жовтні того ж року. Новим прем’єром було призначено українофіла А. Волошина, який безрезультатно намагався шукати у Німеччини зовнішньополітичної підтримки від претензій Угорщини [168, 52].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Стосовно впровадження норм кримінального права, то Підкарпатську територію до 15 березня 1939 р. слід було вважати іноземною, а після – угорською. Якщо до цього дня чехословацький кримінальний суд на предмет кримінально карного діяння не порушив процес, або не виніс таке, що набуло законної чинності, остаточне рішення (вирок або ухвалу про припинення), або виніс таке, що набуло законної чинності, каральне рішення, але його ще не виконали, угорські судові органи згідно з угорськими процесуальними нормами порушували процес. У справах, де чехословацький суд уже виніс рішення, що набуло законної чинності, засуджений міг звернутись в компетентну угорську королівську судову палату або ж у королівський повітовий суд. Якщо після заслуховування королівської прокуратури та заявника суд в ухвалі констатував, що заявник злочин, у якому його звинувачено у вироку, не вчинив або що оголошення його винним не відповідає вираженому в угорських законах правовому трактуванню, то вирок чехословацького суду не спричиняв для засудженого жодної правової шкоди.

З огляду на вчинене на Підкарпатській території до дня перейняття верховної влади кримінально каране діяння не можна було порушувати процес, якщо: 1) діяння було малозначущим, не порушувало відчутною мірою громадський порядок, а обвинувачений та умови його життя давали підстави до сподівань, що відмова від процесу не спонукуватиме його до вчинення нового кримінально караного діяння; 2) на предмет діяння чехословацький суд виніс виправдувальний вирок, що ще не набув законної чинності, або ухвалу про припинення, отож продовження процесу не було бажаним для інтересів суспільства; 3) постановлений внаслідок розпорядження чехословацького офіційного органу або органу влади арешт, відбуте покарання або відбуту частину покарання з точки зору угорських карних правових норм можна було вважати задовільною карою за вчинене кримінально каране діяння [32, 3-4].

Щодо інших основних сфер правового регулювання. Дія адміністративних норм Угорщини поширювалась на Закарпаття з 7 липня 1939 р. Питання, пов’язані з фінансами, гірничою справою, соціальним страхуванням та промисловою власністю (патент, товарний знак, захист промислових зразків і моделей), регулювалися окремою постановою [21, 5]. Угорськими правовими нормами визначались організація і бюджети адміністративних одиниць та населених пунктів. Обов’язкові постанови останніх, якщо не суперечили новому законодавству, й надалі залишались чинними [20, 1-3]. У діловодстві управлінських представництв слід було застосовувати положення Комітатського регламенту діловодства та муніципального регламенту діловодства, виданих у 1902 р., за часів Австро-Угорської імперії [176, 23].

Очевидно, що заміна старої системи права на нову відбувалася поетапно, без радикальних кроків. Певний час у регіоні могли діяти чехословацькі норми, якщо вони не суперечили угорським. Лакуни в цій сфері заповнювалися без зайвої ідеологічної заангажованості. Також бралося до уваги те, що до 1919 р. тут уже функціонувала правова система Австро-Угорщини (фактично Угорщини), звична для більшості населення краю. Ці фактори оптимізували запровадження правових норм Угорщини на Закарпатті.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

А. Бродій в парламенті ще продовжував домагатись автономії, але крім 14 послів партії «Кішгазда» його ніхто не підтримав [109, 17]. Депутати партії «Схрещені стріли» Губаі та Ваго запропонували проект автономії національних груп – німецької, словацької, угроруської, румунської, югославської. Він передбачав, що національні групи у рамках призначення чиновників і управлінських функцій цілковито незалежні від центральної державної влади, а національний лідер перед нею не відповідальний і не підконтрольний [55, 70]. Прем’єр П. Телекі охарактеризував документ як такий, що «угрожаетъ основаніямъ венгерской государственности» [181, 2]. У жовтні 1940 р. закарпатські політики проукраїнської орієнтації зустрілися з лідером партії «Схрещені стріли» і подали меморандум з приводу створення її підкарпатської філії. Окрім іншого, в документі висувалися вимоги територіальної автономії Закарпаття із широким залученням представників корінного населення («руських») до роботи в урядових органах і установах краю та освітою на «руській мові» [120, 131-132 ]. Однак далі перемовин справа не пішла.

Не беручися до детального індивідуального порівняння розглянутих проектів, абстрагуючись від зіставлення кількісних показників (кількість депутатів місцевого представницького органу, терміни його повноважень і тому подібне), викладемо свої зауваження щодо автономістських процесів.

Кількість проектів, статус їх авторів та рівень процедури обговорення свідчать про доволі високу можливість їх реалізації. Особливістю процесу було те, що висувалися не тільки урядові проекти, а й проекти місцевих політичних кіл та науковців. Той рівень автономності, який з високим ступенем ймовірності міг здобути регіон, передбачав представництво у законодавчому органі Угорщини, участь частини корінного населення у вирішенні місцевих проблем, певні економічні важелі впливу на його добробут. Представлені проекти декларували правові гарантії та окреслювали певні юридичні механізми збереження національної ідентичності та забезпечення саморозвитку українців Закарпаття. Попри те, що передбачуваний обсяг повноважень не міг задовольнити ні населення краю, ні його політичну еліту, відзначимо важливу позитивну роль спроб автономізації Закарпаття, зважаючи на авторитарність гортистської Угорщини та розпочату Другу світову війну.

Аналізуючи плановані самоврядні повноваження, варто наголосити, що певна їх частина була втілена в подальшій управлінській практиці Угорської держави у регіоні. Так, наприклад, двомовність адміністрації, наявність дорадчого органу з місцевих представників мали місце у діяльності регентського комісаріату Підкарпаття. Зрозуміло, що посилена увага угорського керівництва до проблеми автономії Закарпаття не в останню чергу зумовлювалась внутрідержавною ідеологією (концепція «святостефанізму») та геополітичними міркуваннями. Розраховуючи, в стратегічній перспективі, цілком інкорпорувати великий не угорський анклав, угорська влада намагалась реалізувати її раціональними заходами. Такий підхід, що ілюструється автономістськими інтенціями, об’єктивно сприяв цивілізованим взаєминам двох народів в рамках правового поля, ліберальної традиції та європейського культурного простору.

Загалом аналіз початкового етапу запровадження державно-правових інститутів Угорщини на Підкарпатті дає підстави зробити такі висновки.

По-перше. Акт окупації Карпатської України розумівся урядом країни як повернення невід’ємного та традиційно дружнього анклаву з усіма відповідними наслідками. Звідси і подальші спроби інкорпорації реґіону, з врахуванням його особливостей, у політико-правову систему Угорщини.

По-друге. Хоча період правління військової адміністрації значною мірою підпадає під ознаки військової диктатури, все ж таки характеризувати її саме так є перебільшенням. Це можна підтвердити тим, що такий вплив військових на управлінський процес мав місце не по всій Угорщині, а на тільки що захопленій військовим шляхом «знову приєднаній території». До того ж ці процеси, в загальному плані, були легалізовані законною цивільною владою, нею контролювались, і нею ж були припинені в рамках своїх повноважень.

По-третє. Механізм і способи інкорпорації Закарпаття у систему права (а згодом і у правову систему) Угорщини та пов’язані з цим спроби надання йому автономії вказували на потенційно особливе правове становище регіону. Однак воно, принаймні офіційно-декларативно, не планувалось як таке, що буде принципово дискримінаційним у порівнянні з іншими частинами країни. Ці тенденції здебільшого підтвердились у процесі створення специфічної управлінської структури – регентського комісаріату Підкарпаття.

2.2. Правовий статус реґентського комісаріату Підкарпаття

Правовою основою для встановлення єдиної системи цивільного управління на всій території краю (Ужгород, Мукачево, Берегово включно) стали прийнятий 22 червня 1939 р. Державними зборами Угорщини закон «Про об’єднання карпатської території з мадярською державою» та постанова уряду «Про тимчасовий устрій державного управління повернутої до Угорської Святої Корони підкарпатської території» [20, 1-3]. Документи мали діяти до введення закону про «підкарпатське самоврядування» [20, 1]. Цими нормативними актами на Закарпатті створювалась специфічна в порівнянні з іншими реґіонами Угорщини управлінська інституція – регентський комісаріат Підкарпатської території з центром у місті Унгвар (Ужгород).

Розглянемо адміністративний поділ Закарпаття. Тут загалом запроваджується угорська система адміністративно-територіального устрою, яка, однак, мала притаманні тільки цьому регіону особливості. Окремо зробимо спеціальне застереження. По-перше, термін «адміністративна (управлінська) експозитура» у нормативних актах і документах того часу вживався у двох значеннях – як територіальна одиниця і як управлінська структура. По-друге, в Угорщині посада нотаря (заступника піджупана) входила до виконавчої вертикалі на місцях, а королівські публічні нотаріуси здійснювали суто нотаріальні функції і підпорядковувались міністерству правосуддя [182, 14].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Схема управління регіоном з Будапешта мала такий вигляд: принциповими проблемами краю прем’єр-міністр займався особисто, крім того, кожне міністерство в межах своєї компетенції видавало нормативні акти, що діяли на території реґентського комісаріату. Так, П. Телекі 24–25 березня 1939 р. відвідав Тячівщину, а 23 квітня 1940 року Ужгород для вреґулювання питання автономії Закарпаття, 26 травня 1940 р. він знову побував в Ужгороді, де ознайомився з економічними і політичними проблемами краю. Тоді ж край, з метою інтенсифікації діяльності лісництв, відвідав міністр сільського господарства М. Телекі [115, 257]. Окремо цією територією займалось також міністерство в справах Верхньої Угорщини (Фелвідейк), очолюване колишнім лідером угорської національної меншини в ЧСР А. Ярошем [114, 46].

Невдовзі, після встановлення цивільного управління, в краї почали функціонувати структури центральних державних установ Угорщини. Зокрема, кабінет міністрів у травні 1939 р. дав згоду на відкриття в Ужгороді представництва угорського Землеробського міністерства [198, 1]. У зв’язку з тим, що у 1940-му році в Ужгороді було ліквідовано експозитуру міністерства землеробства, її компетенція переходила до землеробського відділення регентського комісаріату [199, 2]. На Закарпаття поширювались повноваження комісара в справах безробітної інтелігенції, який вів іменний урядовий список, куди були занесені всі безробітні особи, що підпорядковувались міністерству культів і народної освіти. Осіб, що значились у цьому списку, першочергово влаштовували на профільну роботу, або відсилали на курси перекваліфікації [200, 21-22]. Центральний уряд опікувався розбудовою інфраструктури краю: міністр транспорту і економіки Падані у січні 1940 р. призначив Б. Гуляша головним представником по іноземному туризму на Закарпатті [115, 255]; на початку листопада 1941 р. в Ужгороді відкрито секретаріат угорської преси [115, 274]; там же знаходився Мадярський королівський державний «будівельний уряд» – державна організація, що опікувалась будівництвом споруд і доріг, видавала ліцензії на приватне будівництво [201, 17]; з бюджету міністерства внутрішніх справ для регентського комісаріату на 1939–1940 рік було виділено два мільйони пенге [202, 3].

З початком війни управлінські органи, які залежали безпосередньо від уряду, фактично перебрали на себе функції місцевого управління. Так, з 1942 р. офіційно була закріплена існуюча до цього практика заміщення посад службовців в органах самоврядування шляхом призначення їх урядом [101, 395], а з 1943 р. урядовий уповноважений по евакуації за дорученням уряду міг відміняти всі рішення комітатських властей [101, 398]. З 1 квітня 1944 року Закарпаття проголошувалось територією військових дій, де вводилися особливі адміністративні правила [203, 9]. З червня 1944 року тут припинялась діяльність муніципальних комісій, муніципальних малих зборів, адміністративних комітетів, підкомісій адміністративних комісій, представницьких корпорацій [204, 3-4]. З вересня 1944 р. призупинення діяльності цих органів розповсюджується на всю територію країни. Їх функції брали на себе головні окружні начальники, старости міст, наджупани [205, 5-6].

Що стосується територіального самоврядування в Угорщині і на Закарпатті в період гортизму, то воно в системно-структурному, організаційному та кадровому аспектах багато в чому було складовою державного управління. Колеґіальні органи управління існували тільки на рівні комітату. Це були: муніципальний комітет (загальні збори), малі збори, а також адміністративний комітет (комісія) та різні комісії, створені законодавчо чи рішенням муніципалітету.

Загальні збори складалися на 2/5 із вірилістів (платників найбільших податків), на 2/5 – із вибраних членів, на 1/5 – із представників різних організацій і релігійних громад, пожиттєвих членів та ведучих чиновників муніципалітету. Цей орган користувався правом подання клопотань, правом адміністративного судового оскарження та іншими дисциплінарними повноваженнями; розробляв муніципальні обов’язкові постанови; обговорював звіти комісій, звіт бурґомістра; вирішував у питаннях заміщення (тимчасово) відстороненого від посади бургомістра; обирав посадовців, що підпадають під обрання органом самоврядування, та відряджуваних до верхньої палати дійсних членів і кандидатів у члени та всіх тих, кого слід відряджати до якого-небудь суспільно-правового органу в особі органу самоврядування шляхом обрання; керував справами міста господарського характеру та іншими [206, 44].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Кадрова політика угорського уряду в реґіоні мала компромісний характер. Будапешт намагався залучити на сторону держави місцеву еліту, не провокувати конфліктів на етнічному ґрунті, надаючи останній формальний доступ до важливих управлінських важелів. Проблема лояльності і контролю вирішувалась нормативно закріпленою можливістю суміщати декілька посад у державних і недержавних структурах, кооптацією депутатів від Закарпаття до угорського парламенту і т. п. Забезпечення двомовності адміністрації та законодавства мало сприяти більш швидкій адаптації краю до політико-правової системи Угорщини.

Попри особливості правового становища Закарпаття, порівняно з «матерною» Угорщиною, в плані мовного режиму, назви, статусу і повноважень регентського комісаріату, про наявність самоврядування в юридичному сенсі цього слова говорити не можемо. Регентський комісаріат планувався як перехідна модель перед автономією краю, тому деякі положення з проектів автономії реалізувались у його структурах та повноваженнях. З об’єктивних і суб’єктивних причин реґіон не дістав самоврядного статусу, а тому комісаріат, як тимчасове утворення, проіснував до приходу радянських військ у вигляді квазіавтономного утворення. Специфіка цієї інституції, як і правового становища Закарпаття в цілому, у юридичному контексті полягає в тому, що це була не окупаційна адміністрація, а особлива форма інкорпорації «знову приєднаних територій» у політико-правову систему Угорщини, з врахуванням місцевих та геополітичних реалій.

2.3. Організація судових та правоохоронних органів

на Закарпатті

На Закарпатті була запроваджена така ж сама система загальних судів, що і у «матерній» Угорщині. Судочинство здійснювали колегії при окружних кримінальних та цивільних судах, які були судами першої інстанції. Справи з тяжких злочинів, сімейні, службові та політичні справи розглядала судова палата як перша інстанція. Діяли також Апеляційний суд та Курія, які завжди були апеляційними інстанціями. Рішення (вироки) окружних судів оскаржувались у судовій палаті; рішення (вироки), винесені судовою палатою як першою інстанцією могли бути оскаржені в Апеляційному суді. Рішення (вироки) нижчестоящих судів як судів другої інстанції в разі порушення закону могли бути оскаржені у Курії. Судові палати були створені в Будапешті та у більшості комітатських центрів. Апеляційні суди охоплювали територію декількох судових палат, а вищим судовим форумом була Курія.

До категорії загальних судів належали також Суд головного мажордому, Біржевий суд, Компетенційний суд, Всеугорський суд з впорядкування землеволодінь та Адміністративний суд. Останній розглядав і виносив рішення з питань і по скаргах, пов’язаних з проведенням виборів. До нього могли звертатись органи самоврядування зі скаргами на рішення уряду про розпуск муніципальних комітетів. Суди присяжних були ліквідовані у 1919 р. Справи політичного характеру розглядав трибунал судової палати у складі п’яти членів, який функціонував при апеляційних судах [101, 406-408].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Зброю жандарми могли використовувати тільки у випадку: самозахисту, з метою відвернення справді небезпечного нападу на особу, що захищається, чи загрози життю іншої особи; якщо небезпечний злочинець не здається чи не покидає місця своєї схованки; якщо хтось перешкоджає виконанню службових обов’язків і інакше його не можна зупинити; затримання особливо небезпечних злочинців, що втікають і яких іншим способом затримати не можна [228, 4]. Тільки з наближенням лінії фронту розпорядженням уряду від 14 січня 1944 р. [230, 1-2] жандармські команди в деяких частинах Закарпаття мали право застосовувати зброю проти всіх, хто є підозрілим і на оклик тікає. Про це без затримок було повідомлено у місцевій пресі, а також шляхом бубнування [231, 51].

Кількісний склад відомства в регіоні коливався. На початку 1939 р. в Ужгороді діяли жандармський клас та слідчий орган жандармів, а також одна слідча група жандармів у цивільному одязі. В Ужгородському районі загалом перебувало 30 жандармських сторож (взводів) [232, 17]. Кількість поліцейських у Берегові становила 146 чоловік, із них 110 – угорці [45, 430]. Для посилення захисту громадського порядку у травні 1939 р. міністерство внутрішніх справ надіслало на Закарпаття понад тисячу жандармів [114, 43]. Кожний комендант експозитури мав у своєму розпорядженні до 25 жандармських станцій. Наприклад, у розпорядженні хустського жандармського підполковника А. Крічфалуші-Грабара у 1939 р. було близько 250 жандармів на 25 постах, які обслуговували 150 населених пунктів [128, 204-203]. На 1941 рік у Перечинському окрузі налічувалось 94 жандарми, в Іршаві – 15, у Нижніх Воротах – 17, в Хусті – 30. В Ужгороді у 1939 році відкрито жандармську школу, під прикриттям якої на випадок заворушень базувався мобільний загін у 500 чоловік [125, 27, 47]. На 1942 рік у с. Чорноголова Великоберезнянського округу перебувало 73 жандарми, у селі Млини цього ж району – 12 жандармів та прикордонний батальйон [113, 75].

Отже, жандармерія, яка підпорядковувалась військовому міністерству і одночасно виконувала розпорядження адміністративних органів, фактично суміщала наглядові, поліцейські, адміністративні та каральні функції, охоплюючи досить широкий спектр громадського життя. Загалом у краї постійно перебувало близько 2 тис. озброєних жандармів – тобто один на триста жителів. Ці фактори позиціонують відомство як дієвий інструмент правоохоронної чи репресивної політики влади.

У регіоні також здійснювали правоохоронну діяльність такі структури, як прокуратура та адвокатура. У Хусті з 27 червня 1939 р. розпочала свою діяльність королівська прокуратура [22, 1-3], яка виконувала функції державного обвинувачення, слідкувала за дотриманням законності під час слідчого та судового процесів, могла сама порушувати і розслідувати кримінальні справи. Прокурори призначалися регентом за поданням міністра юстиції [213, 1-2], якщо при цьому вони відповідали тим самим вимогам, що і судді [22, 1-3]. Слід зазначити, що угорське законодавство зараховувало прокуратуру до судової системи.

Організаційна будова адвокатури та порядок допуску до здійснення діяльності свідчать про відчутний контроль з боку держави над цією інституцією. Так, клопотання про прийняття до реєстру адвокатської палати від жителів Закарпаття розглядала приймальна комісія, організована для цієї мети в місті Кошице. Вона складалася з голови та восьми членів, яких міністр юстиції призначав з-поміж адвокатів, членів судів та прокуратур. Приймальна комісія на предмет клопотання вносила пропозицію до міністра юстиції, який остаточно вирішував питання. Не приймали тих, чия поведінка викликала заперечення з огляду на національність або професійну добропорядність. Особи єврейської національності могли бути прийняті в більшій кількості, ніж дозволяло антиєврейське законодавство [22, 1-3]. У «знову приєднаних» областях жінки могли набувати статусу кандидата у адвокати, помічника адвоката і адвоката, якщо при всіх інших умовах були докторами права [233, 7].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

2. Регентський комісаріат Підкарпатської території, як колегіальна управлінська структура принципово не відрізнявся від адміністративної вертикалі «матерної Угорщини», хоча і мав деякі особливості: наявність посади регентського комісара та комісії пропозицій, двомовність державних установ і т. д. Те ж саме стосується і повноважень чиновницького апарату краю. Незважаючи на задекларовані на найвищому рівні серйозні наміри Будапешта щодо надання реґіону автономії, реальне правове становище регентського комісаріату Підкарпатської території як адміністративно-територіальної одиниці можна охарактеризувати так: декоративне квазіавтономне утворення в складі Угорської держави і цілковито підконтрольне центру.

3. Система судових і силових структур на Закарпатті була аналогічною загальноугорській. Були й певні відмінності, викликані прикордонним місцеположенням краю та військовою ситуацією. Поряд з цим статус і повноваження управлінських, судових та правоохоронних органів, загальна антидемократична спрямованість у діяльності цих інституцій у плані як матеріального, так і процесуального права, порядок судових та адміністративних процедур, вплив армії на громадське життя у регіоні – все це свідчило про потужний тоталітарний потенціал функціонуючого тут державного механізму.

4. Аналіз нормативно-інституційної основи діяльності владних структур на Закарпатті свідчить про відсутність окупаційної адміністрації, яка функціонує на основі дискримінаційної щодо жителів краю правової системи. Попри відчутний вплив військових на суспільно-політичну ситуацію, військова диктатура не мала місця. Загалом, можна говорити про насильницький процес інкорпорації регіону у політико-правову систему Угорщини з врахуванням місцевих та геополітичних реалій.

Розділ 3. ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА ДОТРИМАННЯ ПРАВ І СВОБОД НА ЗАКАРПАТТІ

Blog

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Содержание