Знайомтесь Хустщина”

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Край наш хустщина, 379.85kb.
• Відділ освіти віньковецької райдержадміністрації інформаційно – методичний центр районного, 32.18kb.

* * *


У 20-х роках 18 століття робляться спроби капітального ремонту Хустського замку, причому не тільки з допомогою населення Марамороша, а й інших комітатів. Але у виснаженого краю недостатньо для цього сил. Навіть забезпечення замку дровами, свічками, водою і продуктами виявилось непосильним для мешканців навколишніх поселень. В 1723 році в силу неспроможності були звільнені від обов’язку поставки у замок півтисячі возів дров такі знесилені села як Нанково, Селище, Кошельово, Сокирниця, Крайниково, Данилово, Золотарьово, Олександрівка. Ця повинність була розділена на всі поселення Марамороша. В 30-х роках мали місце численні скарги до вищих властей і навіть імператора, а також загальний супротив населення Марамороша проти збільшення податків і силових реквізицій, до яких вдавався гарнізон Хустського замку.

В 1729 році після ряду неврожайних років у краї шириться чума. В 1742 році вона повторюється. Хвороби і голод викошують людей в селах і містах тисячами. Дійшло навіть до того, що сам головний марамороський жупан Йосип Бетлен у безпорадності і голодній скруті просить допомоги у своїх дворян, які в такому ж стані. А що вже було говорити про простий люд. Як не дивно, але саме в такий важкий для краю час у Мараморош переселяється значна кількість єврейського населення, в основному з польських володінь. З їх прибуттям пожвавлюється сектор торгівлі і дрібних ремесел. У подальшому в 19 ст. і на поч. 20 ст. вони склали в містах і селах своєрідний прошарок орендарів земель і луків, корчмарів, лихварів, заготівельників сільськогосподарської продукції і торгівців. Хоч була верства єврейських родин, які працювали на землі, в кустарно-ремісничому виробництві, а також як наймана робоча сила у заможних родин.


* * *

В липні 1748 року над Хустом пронеслась сильна буря, яка зірвала дахи з усіх будівель замку. Імператриця Марія-Терезія (1740-1780) видала наказ про невідкладний ремонт замку, що і було зроблено. Але загалом стан будівлі був незадовільний і в 1749 році влада приймає рішення про втрату замком стратегічного значення. Частина озброєння та амуніції відвозиться в Кошиці. Будівля замку використовується переважно як пороховий склад. Комендантські обов’язки виконує полковник Ветешші.

В 1755 році комендантом нечисленного австрійського гарнізону, а точніше вже військової сторожі, призначається капітан Петро Горват (П’єр Герветс). Офіцер французького походження став останнім комендантом замку – цього давнього силового символу Марамороша. Символічно і те, що одинадцятирічний завершальний період служби коменданта обірвався його смертю разом із кінцем самого замку від природної стихії.

3 липня 1766 року, а саме на третій день після смерті коменданта, під час сильного буревію кілька блискавок вдарили в різні частини замку. Спалили до тла дзвонарів, які несамовито били в дзвони, ніби намагаючись розігнати чорні хмари. Одна з блискавок влучила у вежу заповнену порохом. Неймовірної сили вибух і суцільна пожежа практично вщент зруйнували серединну будову замку. Мов після виверження вулкану стовп чорного диму піднімався над камінними руїнами, де ще вчора високі стіни і вежі радували око і викликали захоплення.

Майбутній австрійський імператор Йосиф II за наказом матері імператриці Марії-Терезії в 1773 році приїхав в Хуст і здійснивши огляд замку (точніше того, що від нього залишилось) дійшов висновку про його повну непридатність. Коштів для повного відновлення будівлі та й вочевидь такої потреби вже не було. Мізерні залишки вцілілого спорядження і гарнізону було переведено до Мукачева. А обезлюднена і зруйнована будова швидко занепадала.

В 1779 році після ще одного буревію, який звалив залишки вежі, влада дозволила розбирати каміння для міських забудов, зокрема для зведення католицького храму. До нової церкви було перенесено із замку вцілілі дзвін і вежовий годинник.

Так маленьке містечко під Замковою горою Хуст втратило свого кам’яного володаря і охоронця. Не одне покоління хустин, і не тільки хустин, при наближенні ворогів знаходило порятунок за його високими і товстими мурами.


* * *


За часів цісарювання Марії-Терезії та її сина Йосифа II (1780-1790) відбувається деяке послаблення запроваджених раніше жорстких кріпосницьких порядків. З метою збереження імперії, яка представляла собою суміш великих і малих народів, та покращення соціально-економічного становища занедбаних територій були проведені деякі ліберальні реформи. Для Закарпаття вони мали особливу актуальність, бо це був край зубожілого і темного селянства та неконтрольованого засилля дворянства. Хронічний голод, хвороби, вимираючі села вимагали від влади рішучих дій. Реформи наштовхнулися на опір дворянства. І якщо Марія-Терезія була дещо обережніша, то Йосиф II діяв радикальніше. Урбаріальна реформа згідно маніфесту імператриці 1767 року була спрямована на упорядкування відносин між кріпосним селянством і феодальним дворянством, здійснення реєстру землі, обмеження панщини, поборів і повинностей. В Марамороші урбарій був запроваджений у 1772 році. Але проводили його місцеві чиновники і землевласники, звичайно ж на свою користь. І хоч згодом Йосиф II скасував саме поняття кріпак і дійсно селянство отримало цілий ряд до цього небачених вольностей, реформа по суті не відмінила кріпацтво в абсолюті, а лише обмежила сваволю дворянства. Урбарій хоч і встановлював розмір селянських земельних наділів, але фактично було дозволено дробити їх. Для закарпатських селян наділ (телек) становив в середньому біля 20 хольдів поля і 10 хольдів луків (1 хольд – приблизно 0,5 га). Мало хто володів такою площею землі. Здебільшого залежне селянство мало половину, четвертину а то й восьму частину телека. Ті хто мав ще менше чи взагалі безземельні зараховувалися до найубогішої соціальної верстви – желярів.

Разом з тим реформістські кроки, які були зроблені владою у сфері освіти, судочинства, міжетнічних і міжконфесійних стосунків, адміністративного поділу мали прогресивне значення. Незважаючи на невдоволення угорського дворянства і чиновництва, цісар в 1784 році проголосив німецьку мову офіційною замість латинської, яку вважав мертвою, а угорську недосконалою. Влада зрівняла у правах усі конфесії, а до державної і військової служби, навчання в університетах отримали доступ представники усіх віросповідань. Були також скасовані необмежені права монастирів.

І хоч більшість цих нововведень невиданих для абсолютистської Європи згодом було згорнуто, вони залишили по собі вдячні спогади карпатських русинів.

У 18 столітті на Закарпатті відбувається поширення нових сільськогосподарських культур – кукурудзи, картоплі, які в подальшому стають чи не основним продуктом харчування селянства. В південних низинних районах, після відміни заборони, розпочалось вирощування тютюну. Влада ініціювала низку господарських нововведень.

Позитивне значення мала і шкільна реформа, яка передбачала обов’язкове навчання дітей віком від 6 до 12 років. Початкове шкільництво здійснювалось зростаючою у Закарпатті мережею парафіяльних, а згодом і державних шкіл. В 1766 році в Хусті також відкривається церковно-парафіяльна школа. Вагому роль та ініціативу в освітньому процесі відіграв пристрасний русинський культурно-освітній діяч, супротивник мадяризації русинів краю, послідовний захисник рідної мови, культури, поборник поширення грамотності серед простого народу, видавець книг і підручників, єпископ греко-католицької Мукачівської єпархії Андрій Бачинський (1732-1809). В 1771 році імператриця Марія Терезія приймає рішення про створення оновленої мукачівської греко-католицької єпархії. Її указ підкріплюється буллою Папи Римського про канонізацію єпархії, яка до цього не була самостійною і кананізованою а перебувала у повній залежності від Егерського католицького єпископа. Указ звільнив русинське духовенство від всевладдя латинських ієрархів. Незалежна і самостійна мукачівська єпархія з 1773 року очолювана єпископом Бачинським, стала тією суспільною інституцією, котра зберегла релігійну і національну самобутність русинів Закарпаття. Вочевидь ліберальні зрушення в освітній сфері посприяли згодом появі плеяди видатних вчених, вихідців із Закарпаття. Після здобуття високофахової освіти у Віденському і Львівському університетах дехто з них емігрував до Російської імперії і зробив фундаментальний внесок у розвиток академічної науки. В ряду таких визначних діячів науки і вищої школи як М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодій, А. Дудрович, Ю. Гуца-Венелін та інші, був також уродженець Хуста Іван Орлай (1770-1829). Він став дійсним членом Російської медико-хірургічної академії, доктором Кенігсберзького, Дерптського університетів, почесним членом кількох європейських наукових товариств. З 1821 року служив ректором Ніжинської гімназії вищих наук, а з 1828 року ректором Рішельєвського ліцею в Одесі. Невдячне царське чиновництво не сприймало ліберально-демократичних поглядів цих вчених, ставилось до них підозріло і негативно, вважаючи їх чужинцями.

Не кращим чином сприймалась у першій половині 19 ст. в Закарпатті діяльність видатних просвітителів краю Михайла Лучкая (1789-1843) та Олександра Духновича (1803-1865). В умовах наростаючої мадяризації русинського населення ці “народні будителі” зазнавали цькування та утисків з боку угорських діячів і чиновників. Загалом післяреформістський період з кінця 18 ст. характеризується різким погіршенням становища залежних верств русинського населення, посиленням соціального і національного гноблення і ліквідацією попередніх надбань, особливо в освітньо-культурній сфері.


* * *


В першій половині 19 ст. на Закарпатті починає зароджуватися капіталістичний уклад, хоч рамки феодалізму стримують його. Цей регіон австрійської імперії, де безправні карпатські русини знаходилися в руках угорських феодалів і чиновників, був патріархально відсталим і чи не найубогішим в Європі. Від національного гніту і соціального визиску страждало безземельне та малоземельне населення, в першу чергу гірських районів. Згубними для краю були неврожайні роки на малопродуктивних землях, значних збитків завдавали повені. Так для Марамороша і Хустщини особливо жертовними від голоду були 1785-87 та 1845-47 роки. Найбільші і найруйнівніші повені були зафіксовані у краї в 1675 р. (тоді північна частина Вишкова була повністю змита водою) та у 1845 р.

Революція 1848-49 років в Австрійській імперії остаточно покінчила із залишками феодально-кріпосницької залежності селян. Відмічалося незначне суспільне пожвавлення у середовищі русинів Закарпаття, політичні і культурні інтереси якого відстоював Адольф Добрянський (1817-1901) – енергійний громадський діяч і публіцист русофільської орієнтації. Угорський національно-патріотичний вибух був погашений Віднем з допомогою 100-тисячної експедиційної російської царської армії під командуванням генерала Паскевича.

Політичне розходження між угорськими та австрійськими панівними верствами в травні 1867 році було улагоджено т.з. “вирівнянням” і утворенням дуалістичної Австро-Угорської імперії. Цісар Австрії Франц Йосиф I (1848-1916) став також королем Угорщини. Визнання рівності корон двох державних суб’єктів та посилення угорської влади в межах бувшого королівства, ще більше розмежувало русинів-українців по обидва боки Карпат, оскільки вони опинилися у двох окремих територіально-політичних частинах імперії.

Занедбана соціальна сфера, хвороби, безземелля, залежність від лихварів, торгашів і шинкарів, зубожіння, споювання і практично повна неписемність закарпатських русинів, особливо верховинського масиву, поєднувалась з їх тотальною мадяризацією, яка здійснювалась угорською владою через і так не густу сітку початкових шкіл. Влада вдавалась і до релігійного важілю, спонукаючи і заохочуючи до процесу мадяризації священників греко-католицької церкви краю.

З кінця 19 століття сотні тисяч русинів-українців по обидва боки Карпат, у пошуках кращої долі емігрують за океан, на американський континент, з надією на заробіток і по поверненню придбання клаптика землі. Багато з них назавжди залишили свою знедолену батьківщину.

Страшну картину занепаду закарпатського села показав у своєму Меморандумі “Економічне становище руських селян в Угорщині” австро-угорський високопосадовець Міністерства сільського господарства Едмунд Еган. Після своєї тривалої “Верховинської акції” (щодо Хустщини згадувалось село Нижній Бистрий) він привернув увагу уряду до безвихідного становища селянства, яке опинилося на краю вимирання вказуючи, що “русинське питання є на сьогодні питанням шлунку”. Це заступництво чесного державного службовця коштувало йому життя. У вересні 1901 р. Е. Егана підступно застрелили під Ужгородом ті, кому він став на заваді.


* * *


У 19 столітті два містечка Хустщини – Хуст і Вишково входили у число офіційно визнаних 21 міста і містечка 4 комітатів Закарпаття. По сучасним міркам це були досить малочисельні населені пункти. У 2 половині 18 ст. в Хусті ще працювали пороховий завод і невелика паперова фабрика а точніше мануфактури. Поряд з дрібним ремісничим виробництвом швидко розвивався торговий сектор, однак більшість населення цих містечок займалися сільським господарством.

В 1839 р. у Хусті проживало всього біля 3200 чоловік, за конфесійною приналежністю: 1953 греко-католики, 640 римокатолики, 370 реформати, решта інших віросповідань. У Вишкові на той час налічувалося біля 2300 мешканців: 1347 реформатів, 864 греко-католики, 72 римо-католики і т. д. В маленьких і малочисельних селах Хустщини русинське населення було в основному греко-католицького віросповідання.

На кінець століття в Хусті налічувалось біля 1640 будинків і 8620 жителів. З них 4161 русин, 3002 угорці, 942 німці та інші. У Вишкові було до 1140 будинків з населенням чотири з половиною тисячі чоловік: 3430 угорців, 745 русинів, 256 німців. Більшість населення було неписьменним. У другій половині 19 ст. на Хустщині здійснюється інтенсивна закладка садів. Садівництво приносить непогані прибутки їх власникам. В 1860 р. у Вишкові була відкрита державна школа садівництва. Згодом тут було створене кооперативне товариство по збуту фруктової продукції. В 1883 році в Хусті було відкрито першу державну початкову школу в ході реалізації закону від 1868 р. про обов’язкове початкове навчання.

На початку 20 століття Хуст перетворюється у відомий в карпатському регіоні духовний, ремісничий, торговий осередок (щорічно тут проводився великий 10-денний ярмарок, де основним товаром була велика рогата худоба, яку переганяли сюди з Галичини, Буковини, а також вівці, хутро, зерно, посуд і предмети вжитку). У маленькому місті, чисельність населення якого ледь сягнула 10 тисяч чоловік, було до 300 ремісників різних спеціальностей. Поряд із кустарно-ремісничим виробництвом починають працювати перші підприємства – меблеве і цегельно-черепичне. Суттєвий вплив на розвиток міста, Хустщини і загалом Марамороша справило будівництво і пуск через регіон залізничного сполучення. В 1887 році в Хусті через р. Ріка споруджується залізнодорожній міст, станція і залізницю через Хустщину, Тячівщину протягуюють до Сігета, далі через Рахів і Ясінський тунельний перевал в Галичину. Давній “соляний шлях” отримав нове транспортне сполучення. Але головним призначенням залізниці було забезпечення вивозу лісоматеріалів в ході інтенсивної лісорозробки у краї.

Повал лісу і лісосплав набув розмаху з 18 століття, хоч його сплав здійснювався значно раніше. Деякі дослідники вказують на згадки у середньовічних джерелах про т. зв. “соляні човни”, якими Тисою транспортувалась сіль від копалень Марамороша до Дунаю і далі в європейські країни. Вважається, що це були скріплені плоти з дерев’яними контейнерами для солі. Плоти були разовими і в кінці транспортування їх використовували як лісопильний матеріал. Є також згадки, що для забезпечення регулярного сплаву ще в кінці 13 ст. в Закарпатті будують першу водозбірну греблю. В 18 ст. у верхів’ях карпатських річок робилися каскади таких водозбірних загат. Особливо це стосувалося верхів Тиси і річок її басейну – Тереблі, Тересви. Зібравши достатню кількість річкової води і підготувавши дерев’яні плоти – «бокори», їх спускали вниз течією. Значна частина населення краю була задіяна на перевезенні солі, на лісорозробках та сплаві лісу. Перевізники кінної тяги, лісоруби, плотогони були практично у кожному місті і селі Марамороша. Лише у Вишкові в кінці 18 ст. було 104 перевізника, що утримували понад 400 коней та 53 плотогона. В Хусті нараховувалось біля сотні плотогонів. Повз місто, Тисою і Рікою чередою пропливали плоти керовані відважними керманичами-бокорашами. Поряд із плотами для транспортування солі виготовлялися і застосовувалися великі дерев’яні баржі. Так, в середині 19 ст. на Тисі діяло близько 40-ка барж. Сіль з копалень доставлялась підводами на прибережні склади Бичкова, Солотвина, Буштина, Вілока, і далі плотами та баржами відправлялась в угорські міста Токай, Солнок, Сегед під супроводом охорони солдат і державних інспекторів.

Найінтенсивніше сплави лісу, як плотами так і розсипом, здійснювалися навесні та початку літа, бо для цього було достатньо як дерева, заготовленого восени-взимку, так і води. Щоправда, річка Ріка, єдина з річок регіону, яка не мала у своєму басейні жодної водозбірної греблі, а тому використовувалась залежно від опадів і пори року. Лісосплав був небезпечною справою, вимагав належного утримання річок і усіх допоміжних споруд, берегових дерев’яних стінок на поворотах русла, розчистки річища від острівних наносів і т.п. Виключно водним шляхом велика кількість хвойного лісу, що рубався у гірських верхів’ях річок транспортувався до 20-х років 20 століття. Паралельно для прискореного вивозу деревини задіюється залізниця, в т.ч. вузькоколійна мережа, закладка якої до місць вирубки лісів розпочалась ще за австро-угорського періоду і продовжувалась у 20-30-х роках за чехословацького. На Хустщині першу невелику вузькоколійку спочатку проклали до ближніх лісових угідь між Хустом і Боронявою. Залізницю розібрали коли ліс було повністю знято, а землі відведені під садівництво, глиняний кар’єр, городництво. Тривалий час вузькоколійка діяла вздовж долини правим берегом річки Ріка до нижнього складу у Хусті, а також біля с. Нижній Бистрий в урочищі Широке. Демонтаж цих залізниць відбувся вже за радянської доби всередині 60-х років з переходом на автотракторне транспортування деревини. Сплав лісу р. Рікою та р. Тереблею припинився у зв’язку з початком будівництва у 1950 році – Теребля-Ріцької ГЕС. Найдовше у Закарпатті, десь до кінця 50-х років, сплавлявся ліс Білою Тисою на Рахівщині.

Слід зауважити, що залісненість території краю зазнала суттєвих змін. Так, ще на початку 20 століття низина довкола Хуста та інших сіл Марамороша була покрита дубовим рідколіссям, а між Хустом і найближчим селом Іза був ще добротний ліс.


* * *


В кінці 19 і особливо на початку 20 століття у краї починається відродження та активізація православ’я з певною орієнтацією на Росію. Це була своєрідна релігійна реакція на суспільно-економічне становище та політику суцільної мадяризації русинського населення яка здійснювалась угорською владою. Одним із перших представників, що започаткували антимадярський православний рух був суспільно-культурний діяч русофільського спрямування священик Іван Раковський (1815-1885). Відійшовши від активної громадської діяльності, останній період свого життя служив священиком в с. Іза, де і похований. Ідеї великоросійського месіанізму і православ’я, які прищеплював Раковський прихожанам, знайшли придатне середовище. Згодом гучний резонанс, що вийшов за межі краю, викликали мараморош-сігетські судові процеси, які відбулися в 1904, в 1906, 1913-14 роках в м. Сігет. Вірників ряду сіл і міст Марамороша, зокрема з с. Ізи, що перейшли з греко-католицизму до православної віри, офіційна влада звинуватила у державній зраді (оскільки перехід до православ’я і поширення панросійського впливу у той час вважався антидержавним). Кілька десятків православних вірників, в т.ч. священика Олексія Кабалюка (1877-1947), на останньому процесі було засуджено до ув’язнення та штрафів за розповсюдження російських релігійних книг та газет москвофільського спрямування.


* * *


Вагомі зрушення для краю принесла Перша світова війна. Хустщина і загалом Мараморош у початковому періоді війни стали прифронтовою зоною. Восени 1914 року російським військам в результаті їх успішного наступу в Галичині та Буковині вдалося вийти на Карпатський хребет, а передовим частинам навіть дещо проникнути у Закарпаття. Хуст став містом, де розмістилися австро-угорські воєнні штаби, лазарети. Біля міста на східному масиві від Замкової гори, в урочищі “Діброва” (сьогодні від діброви залишилася тільки назва) був розбитий великий мобілізаційно-навчальний табір і військові склади. Тут укомплектовані підрозділи проходили військово-польовий вишкіл, екіпірування та відправку на фронт. Жертвам першої світової в цьому урочищі згодом був поставлений пам’ятник – гостроконечний, чотиригранний бетонний обеліск, який зберігся до наших днів, щоправда у запущеному стані. А в місті у той час перебував табір військовополонених, в основному 3-ї і 8-ї російських армій, що наступали в межах Гуцульщини і Мараморошу. Померлим від хвороб та поранень, полоненим цього табору, в 1915 р. хустяни з милосердних мотивів поставили під Замковою горою скромний пам’ятник – камінну піраміду з хрестом. До закінчення війни через Хуст, як етапне місто, проходили на фронт австрійські, німецькі, угорські та інші військові формування.

* * *

Восени 1918 року після розвалу Австро-Угорської імперії в багатьох містах Закарпаття виникають “Народні ради” як форми політичної самоорганізації русинського населення з наміром вирішити свою подальшу долю і приналежність. Більшість рад зайняла проукраїнську позицію. А на початку січня 1919 року Ясінська народна рада навіть проголосила створення Гуцульської республіки та налагодила стосунки з керівництвом Західно-Української народної республіки. Тут виник українсько-румунський військовий конфлікт за місто Сігет.

З ініціативи українофільських сил Марамороша і лідерів українського політичного руху братів Юлія і Михайла Бращайків було вирішено провести загальні збори угорських русинів Закарпаття, на яких вирішити питання державної приналежності краю. Ситуація вимагала цього, бо східний Мараморош вже був окупований румунськими військами. Енергійна діяльність чеських політичних діячів професора Томи Масарика і його помічника Едварда Бенеша, при підтримці країн Антанти, увінчалась успіхом. Була створена нова європейська держава Чехословаччина і її війська були введені в Ужгород.

Народні ради Закарпаття провели відповідну роботу серед населення і 21 січня 1919 р., не дивлячись на значні транспортні труднощі, 420 делегатів зібрались у Хусті на Всенародні збори. За квотою один делегат від тисячі мешканців своїх посланців делегували жителі 175 населених пунктів Закарпаття. Загалом на засіданні цих зборів взяло участь біля 1200 чоловік.

Зранку, того дня, у Хустському Свято-Вознесенському греко-католицькому храмі на богослужінні разом з делегатами помолились сотні хустян, було освячено прапор з’їзду. Після цього під синьо-жовтими прапорами і хоругвами, співаючи релігійні та народні пісні процесія рушила до горожанської школи. Тут вже точилися гарячі дискусії. Біля 12 години у великому гімнастичному залі школи Юлій Бращайко відкрив збори. Головуючим був обраний Михайло Бращайко, який поставив головне питання щодо майбутньої приналежності краю. Делегати Всенародних зборів угорських русинів одностайно висловили прагнення – “до України!”, відхиливши угорський закон №10, що визначав т.зв. автономну «Руську країну» в кордонах Угорської держави. Це була перша всезакарпатська політично організована акція, яка після багатовікового іноземного панування у краї, засвідчила волевиявлення русинів-українців. Резолюція народних зборів, що мала 7 пунктів, зафіксувала рішення – з’єднати комітати на південь від Карпат де проживали русини з Соборною Україною.


* * *

Однак хід подій був іншим. Невирішеність українського питання, ліквідація ЗУНР та повоєнний територіальний перерозподіл згідно рішень Паризької мирної конференції визначив місце Закарпаття на основі Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 року, а саме приєднанням краю до Чехословаччини. До такого висновку даній ситуації дійшли всі Народні ради, ще в травні 1919 р. об’єднавшись в Центральну Народну руську раду, одностайно застерігаючи автономні засади для Закарпаття у новій державі. Про це рішення посланці краю просили Прагу, а також були повідомлені великі держави на Паризькій конференції.

Після короткої і невдалої спроби угорських комуністів на чолі з Белою Куном встановити радянську владу в Угорщині і у південній частині Закарпаття навесні 1919 року, Мараморош включно із Хустом окупували румунські війська. Після їх виведення в 1920 році в Хуст і східне Закарпаття прибувають чехословацькі війська і адміністративні органи, які реалізували приєднання цієї території до Чехословаччини. Значна південна, лівобережна частина комітату Мараморош з містом Сігет відійшли до Румунії. Хуст таким чином став головним містом Марамороша в межах чехословацької держави. В 1928 р. після адміністративної реформи у Чехословацькій республіці комітатний поділ території Закарпаття був ліквідований і замінений округами. Але східний масив краю зберіг серед населення свою традиційну історичну назву – Мараморош.

Згідно пунктів 10-13 Сен-Жерменського договору дійсно передбачався автономний статус Підкарпатської Русі (таку назву отримало Закарпаття), але це не було виконано. З цього приводу вже в 1921 році подав у відставку перший губернатор краю Григорій Жаткович. Послідуючі постаті на цій посаді - А.Бескид та К.Грабар були суто “ляльковими губернаторами”, власне яких і потребувала чеська влада, оскільки реальним керівником Підкарпатської Русі був призначений Прагою земський президент краю, запеклий українофоб Антоній Розсипал.

Разом з тим ліберально-демократичний режим чехословацької держави загалом сприяв певним позитивним змінам у краї, хоч домінуюче становище чехословацького чиновництва і урядовців було в усіх важливих сферах суспільного життя і особливо щодо використання основних природних багатств краю. Підкарпатська Русь сприймалась перш за все, як сировинна база для чехословацької промисловості і ринок збуту чеських товарів. Показовим у цьому плані є факт, що прибравши до своїх рук солотвинські соляні шахти чехословацька держава не встановила на місці видобутку соледробильні млини, а вивозила сіль за сотні кілометрів аж у Моравію, де її дробили, пакували і значно дорожче продавали у т.ч. і в Підкарпатській Русі.

І все ж Закарпаття змінюється. Порівняно із попереднім австро-угорським періодом вочевидь відбувається покращення в соціально-економічній і особливо в освітньо-культурній сферах. Для багатьох міст характерним став будівельний бум, зокрема для центра краю – Ужгорода. Не дивлячись на проведену чеською владою земельну реформу в ході якої були ліквідовані латифундії колишніх угорських і австрійських великих землевласників, селяни за викуп отримували далеко не кращі наділи землі. Разом з тим виникає верства відносно заможного селянства – “газдів” за явного соціального розшарування населення. Загалом для більшості краян, особливо того ж гірського масиву, наявними були злиденність і голодне існування багатьох сімей.

Певного розвитку зазнає місто Хуст. Якщо напередодні першої світової війни у місті було біля 10 тис. чоловік, то в 1937 р. понад 20 тисяч. В 1930 р. згідно статистичних даних у місті проживало 9373 русинів-українців, 1505 чехів і словаків, 4724 євреї, 1441 угорець, 744 німців та мешканців інших національностей. Місто зростало. Будуються адміністративні, освітні, житлові, військові об’єкти, які і сьогодні вирізняються своєю капітальністю. Належною була вимогливість щодо благоустрою і господарського стану краю. Лише з 1927 по 1937 рік в Хусті було зведено понад 800 будівельних об’єктів. В 1921 році в місті відкривається державна гімназія (у змішаному мовному режимі), яка в 1934 році отримала нове велике приміщення у збудованому житловому комплексі, який і сьогодні називають “чеським містечком”. Тут в основному мешкало чехословацьке чиновництво і службовці залізниці. Оригінальні житлові приміщення цього комплексу були спроектовані творчою групою празьких архітекторів – функціоналістів під керівництвом Й.Фрайвальда з урахуванням стилістичних особливостей місцевої народної архітектури. У місті також діяли горожанська (неповна середня) та кілька початкових (народних) шкіл, будинок культурного дозвілля “Слов’янський дім” з кінозалом, офіцерський клуб, казино інші розважальні заклади.

Упорядковуються дороги, мости, береги річок. Зростає автопарк, державні лінії автобусного сполучення зв’язують Хуст навіть з найвіддаленішими селами Верховини. Цікаво, що міська влада не спромоглася на заборону такого екзотичного і патріархального виду транспорту як пасажирські кінні повозки – фіакри. Скромний заробіток фіакристів був чи не єдиним засобом існування кількох десятків хустських багатодітних сімей, в основному єврейських. Не дивлячись на суттєві зрушення соціально-економічного характеру, залишався великий прошарок населення особливо безробітного у містах і малоземельного на селі, що терпів нестатки.

Економічне пожвавлення в кінці 20 років було пов’язане з лісовою галуззю, що була найбільш прибутковою для держави. Хуст став міжнародною оптовою біржою по реалізації деревини і пиломатеріалів. Тут проводились солідні виставки дерева Буштинською і Рахівською державними лісогосподарськими дирекціями, а закупівельники з різних країн і фірм вели жваві торги і перепродаж лісоматеріалів. Економічна криза 30-х років припинила цю традицію.

В місті був розміщений чеський гарнізон – 45-й піхотний полк (який називали “румунським” через близькість до румунського кордону), підрозділи жандармерії, біля с. Крива на правому березі Тиси стояла невелика інженерно-саперна частина.

Хуст у регіоні відзначався підвищеною активністю громадсько-політичних, молодіжних, культурно-освітніх організацій. Тут діяло понад 10 місцевих осередків чи секретаріатів політичних партій різних орієнтацій – аграрних, автономістських, національного та інтернаціонального забарвлення, зокрема соціал-демократична і комуністична. Партії, що прагнули до ревізії повоєнного сен-жерменського рішення, мали політичну підтримку і нелегальні фінансові дотації з боку Угорщини.

В 1931 р. в місті відбувся страйк будівельників – упорядників каналу Хустеця, який закінчився кривавою сутичкою з жандармерією і смертю робітника. В 1932 році в Хусті та інших містах прокотилися демонстрації безробітних. У вересні 1933 року у місті відбувся краєвий селянський з’їзд, а у квітні 1934 р. міжокружна антифашиська конференція.

Плідною була діяльність Хустської філії крайової “Просвіти”, при якій діяли українські читальні та аматорські художні колективи. Завдяки активній творчій діяльності братів Юрія та Євгена Шерегіїв з драматичного просвітянського гуртка був створений згодом в кінці 30-х років український професійний театр “Нова сцена”.

З 1922 року в Хусті діяв відділ українського “Пласту”, який сприяв патріотичному, моральному та фізичному вихованню молоді. Загалом просвітянський та пластовий рухи стали потужним засобом формування української національної свідомості серед широких верств населення. Особливо це було актуальним в умовах протистояння двох суспільно-політичних та освітньо-культурологічних таборів краю – українофільського та русофільського, які відповідно підтримувалися представниками української та російської еміграції, що прибули в Чехословаччину. Русофіли створили своє просвітянське товариство ім. Духновича та інші культурологічні установи, мали підтримку кількох дрібних партій.

Досить ліберальною в 20-30-х роках у краї була релігійна атмосфера. Чехословацьке законодавство ставило у рівні правові умови усі релігійні конфесії. Офіційне визнання православної церкви поряд з іншими зумовило швидке кількісне зростання громад цієї конфесії, будівництво храмів, заснування монастирів та інших релігійних закладів. Щоправда, процес православізації місцевих громад не завжди проходив гладко оскільки він стосувався маєтностей і земель, які належали греко-католицькій церкві. Мали місце і випадки відповідного “впливу” на греко-католицьких священників з боку активістів православного руху. Не обійшлося і без внутрішнього напруження в стані відродженої православної церкви краю щодо її підпорядкування. Оформилося два угрупування духовенства і громад. Одна частина православних вірників (дещо більша) визнавала юрисдикцію Патріархату Сербської православної церкви, а інша, зорієнтована на голову чеської православної общини у Празі архімандрита Савватія – Константинопольського Патріархату. В історію Закарпатської православної церкви міжвоєнного періоду це явище увійшло як “Савватіївський розкол”. На Хустщині і загалом у краї лідером православізації був о. Алексій (Кабалюк) з ініціативи якого в 20-х роках відкривається низка церков, чоловічих та жіночих монастирів. У 1927 р. в Хусті утворюється велика православна громада і досить швидко, через рік, була зведена її церква (на вул. Керамічній), яку о. Алексій освятив і став її першим настоятелем.

Загалом в кінці 30-х років у Закарпатті нараховувалось 410 тисяч греко-католиків та понад 150 тисяч чол. православного віросповідання. Вірники угорської та німецької національностей були здебільшого римо-католиками та реформатами. Чисельною була також єврейська релігійна громада.

Більш-менш виразно хоч в окремих випадках умовно, середовище русинів-українців, а точніше їх світську і духовну інтелігенцію – політичних діячів, освітян, священників можна було віднести до русофільської, русинофільської та українофільської орієнтації. Звичайно, що була певна частина представників угорської (яких називали мядяронами) та чеської орієнтації. Чеський уряд не визначився у преференції до якогось табору і по суті цілісної національної політики у Підкарпатській Русі не існувало. Хоч врешті офіційна влада дещо більше схилилася на бік русофілів. Така невизначеність породжувала непорозуміння в масах, баламутство в головах, неоднозначність у мовному режимі. Українську основу мав т.зв. народницький (чи-то народовецький) освітньо-культурний рух, акції і з’їзди якого під егідою “Просвіти” і освітян-українофілів проводились на противагу русофільським заходам. Проукраїнський просвітянський народницький рух був наймасовішим серед інших суспільно-культурних рухів. В релігійному плані православний рух спочатку дотримувався російської орієнтації, а згодом в результаті внутрішнього розколу його позиції дещо ослабли. Серед греко-католиків були прихильники практично усіх орієнтацій – русофільської, русинофільської, українофільської. Старше покоління священників, яке отримало освіту ще за угорських часів, залишалося переважно мадяронами. Разом з тим за чехословацького періоду у середовищі греко-католицької церкви зростала кількість священників та вірників проукраїнської орієнтації. Напевно невипадковим було призначення Ватиканом, у листопаді 1938 року, в складний для Закарпаття час територіального перерозподілу, апостольським адміністратором греко-католицької церкви краю в Хуст єпископа Деонізія Няраді – відвертого прихильника української ідеї.

Що стосується багатьох політичних діячів русофільської орієнтації, то вони злились з проугорським рухом. Угро-русизм набрав одіозного характеру і такий дивний “патріотизм” кінець кінцем зійшов на проугорський колабораціонізм.


* * *


Тривожною для Чехословаччини і Закарпаття була осінь 1938 року. Події, які відбулися в кінці 1938 і на початку 1939 року у краї стали яскравою і водночас трагічною сторінкою української історії новітнього часу. Після Мюнхенської конференції керівників західноєвропейських держав у вересні 1938 року почався розвал Чехословацької республіки. Це була багатоходова акція фашистської Німеччини щодо роздроблення Чехословаччини і врешті ліквідації її. Закарпаття було задіяно у цьому драматичному європейському дійстві. А Хуст став головним політичним осередком краю у той час.

Після того, як від Чехословаччини було відібрано на користь Німеччини Судетську область, а саму державу перетворено на федерацію, Підкарпатська Русь нарешті стала автономним утворенням з центром в Ужгороді. 11 жовтня 1938 року був сформований перший автономний уряд краю на чолі з політиком проугорської орієнтації Андрієм Бровдієм. Однак чеська центральна влада швидко переконалась у антидержвній діяльності цього діяча і 26 жовтня його як угорського платного агента було заарештовано. Новим прем’єром був призначений Августин Волошин (1874-1945). Провідний громадсько-політичний діяч проукраїнської орієнтації, фундатор “Просвіти”, педагог, журналіст, теолог був надзвичайно авторитетною постаттю серед русинів-українців Закарпаття.

Гостра політична криза в Чехословаччині мала продовження.. Свої претензії до Чехословаччини виставила підтримувана Німеччиною Угорщина і на її користь рішенням Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 року було передано південно-західну частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачів, Берегово. Німеччина створила ілюзію вирішення проблеми. Автономний уряд Підкарпатської Русі, державні установи, заклади, військові частини повинні були терміново до 10 листопада залишити Ужгород. Евакуація супроводжувалась акціями нападу на українські заклади і навіть побиттям українських діячів проугорськими терористичними групами.

Автономний уряд переїхав до Хуста. Сюди різними транспортними засобами і двома автоколонами, щонайменше по півсотні кожна, 3-х тонних військових вантажівок “Татра”, перевозили майно установ і закладів, цивільне населення і демобілізованих з чеського війська. Оскільки головна автомагістраль Ужгород-Мукачів-Хуст була заблокована, перевезення здійснювалось розмитою від осінніх дощів і слабопрохідною дорогою через Перечин-Сваляву-Довге-Липчу. За лічені тижні кінця 1938 року населення Хуста, яке до цього сягнуло за 20 тисяч, більше ніж подвоїлось. Відчувався гострий брак житла, приміщень для установ, представництв, організацій. Розпочався активний державотворчий процес в автономному утворенні, яке стали називати Карпатською Україною. Такого бурхливого і динамічного життя за лічені місяці автономного статусу краю кінця 1938 початку 1939 року Хуст не знав протягом своєї багатовікової історії (тай напевно вже не буде знати). Окрім переїзду сюди частини населення з окупованої Угорщиною частини краю, в Хуст прибуває значна кількість представників української політичної, культурологічної, освітньої еміграції, а також патріотично налаштована молодь з Галичини, Буковини і інших регіонів України з метою участі у державному будівництві. Поряд з закарпатськими діячами вони активно включились до справи. В Хусті можна було бачити Миколу Аркаса, Олександра Олеся, Олега Ольжича (Кандибу), Уласа Самчука, Спиридона Черкасенка, Романа Шухевича і багато інших представників української культури та національного руху. Автономний уряд і політичне керівництво формували і навіть встигли приступити до реалізації далекосяжних планів у соціальній, економічній, культурній, воєнній, транспортній сферах життя Карпатської України. Для протидії антидержавним акціям терористичних груп з боку Угорщини та Польщі було створено напівмілітарну Організацію Народної Оборони Карпатська Січ. Вирішувалося питання щодо закупівлі харчової продукції для бідних верховинських сіл. Розгорталась широка культурно-просвітня робота, було реорганізовано у державний український театр “Нова сцена”, здійснювались заходи по створенню шкіл, гімназій з українською мовою навчання. Плідно діяли літературно-мистецька громада “Говерла”, редакції кількох газет та журналів, митці рухомих сценічних відділів “Летючої естради”, закладались основи кінематографічної галузі. Передбачалось навіть заснування Українського Державного Університету (4 факультети та біля 25 кафедр). Для цього розглядалася можливість переведення з Праги в Хуст Українського Вільного Університету.

Уряд очолюваний А. Волошином отримав переконливу підтримку усіх верств карпатоукраїнців. На виборах до Сойму (парламенту Карпатської України) 12 лютого 1939 року за проурядовий блок – Українське Національне Об’єднання проголосувало понад 90% виборців автономії.

Однак історія не давала шансу на існування маленької української автономної держави за Карпатами. В ході остаточної ліквідації Чехословаччини німецько-фашистським Рейхом (операція “Грюн”), з санкції та за вказівкою Гітлера 14 березня 1939 року Угорщина розпочала військове захоплення Карпатської України, яка опинилась у повній ізоляції. Проголошує свою незалежність Словаччина. 15 березня німецькі війська без жодного пострілу ввійшли до Чехії і вже пополудню маршували вулицями Праги.

В цей критичний момент, того ж дня 15 березня 1939 року у Хусті в приміщенні державної гімназії відбулося перше і останнє засідання всенародно обраного Сойму Карпатської України. Не дивлячись на застереження з боку Німеччини визнати факт угорської військової акції і не вдаватись до протидії та опору, Сойм проголосив незалежність Карпатської України, прийняв конституційний закон про форму правління, державну мову та символіку. Президентом Карпато-Української держави було обрано А. Волошина. Ця подія відбувалась тоді, коли підрозділи карпатських січовиків чинили опір просуванню угорських військ по головних дорогах Закарпаття. Чехословацьким військовим частинам дислокованої у Закарпатті 12 піхотної дивізії і прикордонним загоном з Праги надійшла команда – опору угорським військам не чинити, а організовано покидати територію краю. Виведенням військ керував чеський генерал Лев Прхала, який до цього центральною владою був призначений міністром внутрішніх справ Автономного уряду Карпатської України, що викликало бурхливе незадоволення карпатоукраїнців.

Напередодні переломних подій ліквідації Карпатської України, в ніч на 14 березня в Хусті відбувся кривавий конфлікт між чеським військовим контингентом, котрим власне командував генерал Пхала, та січовиками, які вимагали від гарнізону зброї. В ході вуличних боїв та обстрілу будинку Головної команди Карпатської Січі, де генерал застосував навіть бронетехніку, загинуло понад 100 січовиків.

Символом героїчної оборони краю стало Красне поле під Хустом. Тут слабоозброєні вояки Карпатської Січі (чеські військові частини відмовились передати їм зброю) і патріотична українська молодь намагались стримувати наступ багатократно переважаючого угорського війська. Оборонці Карпатської України жертовно полягли у ті березневі дні. Президент А. Волошин та урядовці змушені були залишити Хуст і через Великий Бичків та Румунію евакуювались за межі Карпатської України. 16 березня угорські війська вступили в Хуст, а 19 березня відбулося їх “братання” з польськими військами вже на спільному кордоні вздовж Карпатського хребта. Кілька сотень беззбройних січовиків було розстріляно карателями на польському і румунському кордонах. Хоч в гірських лісах ще довго не вщухала перестрілка між січовиками та угорськими солдатами.

Короткий спалах Карпатської України був жорстоко погашений. У краї встановився гортіївський воєнно-окупаційним режим на чолі з регентськими комісарами призначуваними Будапештом. Нова влада у містах краю закріплює гарнізони, жандармські команди і пости. У Хусті в колишніх чехословацьких казармах розмістився 71 угорський полк. Були знищені і заборонені усі українські заклади та організації. Частині діячів Карпатської України вдалося емігрувати, а хто був схоплений в ході окупації, особливо члени Карпатської Січі, зазнали жорстоких тортур і фізичного знищення. Причетних і підозрюваних у проукраїнській діяльності окупаційна влада запроторювала до тюрем і фільтраційних таборів – в Тячеві, Криві під Хустом, Тур’ї-Реметах, Перечині, Ужгороді, Чинадієві, мукачівському “Ковнері”. Згодом в’язнів, які вижили після побоїв і знущань з Криви та інших місць утримання, загалом понад 1200 чоловік, в телячих вагонах було завезено у табір Варюлопоші біля м. Ніредьгаза в Угорщині. Президента Карпатської України А. Волошина в травні 1945 р. в Празі, де він працював в Українському вільному університеті, було заарештовано радянськими спецслужбами і доставлено в Москву. В ході допитів, через два місяці він помер у тюремній лікарні.

Відсутність точних статистичних даних не дає змогу встановити загальну чисельність жертв в ході ліквідації Карпатської України. (Дехто з дослідників вважає, що жертви угорських мордувань доходять до 4000 вбитих і 2000 мучених в концтаборах). Остаточні дані, як і особовий список полеглих вимагають подальшого вивчення і уточнення.


* * *


З початком другої світової війни і розчленування Польщі (згідно пакту Ріббентропа - Молотова) утворився спільний угорсько-радянський кордон (1939-1941) по лінії Карпатського хребта. Багато молодих закарпатців, в т.ч. і з Хустщини, групами і поодинці здійснюють перехід на радянську територію Галичини з примарною надією звільнення від утисків угорської влади. За даними сучасних дослідників загальна кількість закарпатців, що нелегально перейшли кордон сягала понад 7,5 тис.чоловік. Прикро, що практично усіх перебіжчиків, які затримувалися радянськими прикордонниками, на місці судили і відправляли до таборів ГУЛАГу. І вже в 1943 році частина цих в’язнів, що вціліли від голоду і важкої роботи, використали свій шанс на звільнення вступивши до Чехословацького військового підрозділу, який формувався на території СРСР.

До осені 1944 року, Хуст, як і весь край, перебував в умовах окупаційного режиму, за якого буденними були карально-репресивні заходи та жорстокі форми стосунків з місцевим населенням. Не дивлячись на проникливу діяльність спецслужб щодо виявлення причетних до антиугорських акцій, в Хусті, молоді українські патріоти таємно виготовили великий синьо-жовтий прапор і в березні 1941 року в день Карпатської України зірвали на Замковій горі угорський прапор, а на його місце встановили український.

До угорської армії насильно була мобілізована частина закарпатців призовного віку. Але через небажання воювати, здачу в полон і перехід на бік Червоної армії до них виникала недовіра і згодом їх стали все менше відправляти на фронт, а більше залучати у трудові табори.

Ще на початку січня 1942 року, в районі селища Ясіня на Рахівщині, відбулася висадка, щоправда невдало, радянського парашутного десанту посланого з Москви. Метою десанту було налагодження підпільної та диверсійної діяльності. Керівником групи з шести чоловік був відомий діяч комуністичного руху на Закарпатті Олекса Борканюк, який в 1939 році емігрував до СРСР. Усіх десантників було практично одразу ліквідовано. Лише Борканюку вдалося деякий час переховуватися. 12 лютого він був схоплений і у жовтні 1942 року розстріляний у Будапештській тюрмі.

В ніч на 19 серпня 1943 року на полонину гори Менчул що біля с. Драгово, за 30 км. від Хуста, приземлилась група з семи чоловік. Командиром цієї групи, відомої під назвою “Закарпатці”, був угорський антифашист Ференц Патакі. Завданням цього десанту була організація у краї широкого підпільного і партизанського руху. Не виключалась можливість виходу Ф. Патакі на впливових діячів Угорщини з метою подальшої переорієнтації країни та виходу її з німецько-фашистького блоку. В Хусті та інших населених пунктах краю почала створюватись мережа інформаторів і підпільників. У Москву почали надходити радіограми з розвід-інформацією, в основному про залізничне пересування військових контингентів.

Однак згодом, в результаті явних прорахунків в організації і конспірації підпілля, угорській контррозвідці вдалося виявити його, заарештувати до 300 чоловік підозрюваних і розпочати слідство з побоями. В Хусті під час облави і перестрілки у будинку Логойдових загинуло шість чоловік. Ференца Патакі, який разом з радистом Михайлом Дякуном перебрався у Будапешт, було також схоплено, запроторено до тюрми і в листопаді 1944 року розстріляно в м. Шопронь. В квітні 1944 року за рішенням військового трибуналу після процесу, що відбувся в Сігеті із 200 чоловік підсудних, 33 були засуджені до розстрілу, інші на різні строки ув’язнення. По цій справі проходило багато антиугорськи настроєної студентської та гімназійної молоді. Вони хоч не вдавались до активних акцій, але не приховували свою антиугорську, антифашистську налаштованість. У народі усіх причетних і підозрюваних до цього антиугорського підпілля називали “хустськими партизанами”. Зокрема, серед них був уродженець с. Іза, студент філософського факультету Будапештського університету, російськомовний поет-антифашист Дмитро Вакаров. Він був засуджений до довічної каторги і загинув у німецькому концтаборі Нацвайлер у березні 1945 року. Акція публічного розстрілу п’ятьох в’язнів причетних до підпілля, відбулася у Хусті під Замковою горою у червні 1944 р. на яку з метою залякування були зігнані сотні хустян.


* * *

Наближення фронту до Карпат викликало невпевненість угорського керівництва. У Гітлера були всі підстави вважати, що регент М.Горті намагатиметься відійти від Німеччини і вивести Угорщину із війни. Щоб утримати країну у фашистському блоці, фюрер у березні 1944 року віддає наказ про окупацію Угорщини за заздалегідь підготовленим планом. Німецькі війська були введені в країну і відповідно у Закарпаття, було здійснено державний переворот і посаджено новий, виключно пронімецький уряд, очолюваний ставлеником Гітлера, радикальним угорським фашистом І.Салаші. В Закарпатті було запроваджене надзвичайне становище, край оголошено зоною бойових дій, посилено репресії проти населення з боку цивільної та військової адміністрацій при підозрі у нелояльності до влади чи будь яких проявах непокори. Трагічний наслідок цієї німецької окупаційної акції, а точніше справжній геноцид, проявився перш за все для єврейського населення, які до цього зазнало репресивних заходів згідно прийнятих в Угорщині дискримінаційних, антисемітських законів. Гітлер зажадав від Горті видачі у розпорядження військ СС усіх угорських євреїв. В травні 1944 року власне із Закарпаття та Трансільванії розпочалася масова депортація євреїв, яких фашисти брутально зганяли в численні гетто міст і містечок, а далі відправляли у табори смерті. В Хусті з міста та навколишніх сіл в травні-червні 1944 року есесівцями було зібрано до 11 тисяч євреїв у гетто ( в т.ч. 6 тисяч з міста), що знаходилось на території по периметру вулиць, які сьогодні мають назву Гвардійська, Свободи, Бращайків. Після короткого утримання, із залізничної гілки біля цегельного заводу, де відбувалося завантаження ешелонів, у щільно набитих вагонах, попередньо роздягнутих і позбавлених особистих цінних речей, невільників відправили на знищення у концтабір Освенцім.

Загалом у Закарпатті за період угорсько-німецького окупаційного режиму було заарештовано, репресовано, вивезено до концентраційних таборів понад 183 тис. мешканців краю, з яких 115 тисяч, у більшості єврейського населення, було знищено.


* * *

Влітку і восени 1944 року, для сприяння військам 4-го Українського фронту у здійсненні Карпатської наступальної операції радянське командування активізувало у Закарпатті партизансько-диверсійну і розвідувальну діяльність. На територію краю літаками було десантовано біля 15 загонів і груп, які на місті нарощували свою чисельність. На хустщині діяла радянська розвід група (6 чоловік, командир Я. Ванягін) що висадилась 28 серпня 1944 р. на горі Блидар неподалік с.Березова.

Є свідчення, що в Хусті 15 червня 1944 р. мав місце диверсійний акт на нафто-паливній базі, де робітники підірвали понад 150 бочок з нафтою та бензином.

* * *

На початку жовтня 1944 р. після важких боїв у гірській місцевості Червона Армія вийшла на Карпатський хребет і заволоділа усіма перевалами. Не стримали наступ військ 4-го Українського фронту обороні споруди і суттєвий опір на “лінії Арпада”. Протягом жовтня відступаючі угорські і німецькі війська, яким загрожувало повне оточення у закарпатській котловині, витіснялись із краю. У смузі Марамороша подолавши оборону Ясінського укріпрайону, 17 окремий гвардійський корпус переслідував відступаючі угорські частини долиною Тиси. В авангарді військ просувався 768-й стрілецький полк 138-ї дивізії. Цей полк першим вступив 16 жовтня в Рахів, 18 в Сігет, 21 в Тячів і на 24 жовтня в Хуст. Командував полком у той час полковник Шітов Ф.І.

Штаб І-ї угорської армії до того знаходився у Хусті. Оцінивши ситуацію командуючий цієї армії генерал Бела Міклош зі своїм начальником штабу перейшли на бік Червоної Армії, тобто капітулювали. Але без війська, яке продовжувало відступ підриваючи за собою мости та інші комунікації. Так, біля Хуста, був підірваний проліт Велятинського мосту на лівий берег Тиси, який повністю відновили десь в кінці 50-х років.

Комбінованими ударами з півночі і сходу частинами 18 армії, без особливих руйнацій міст 26 і 27 жовтня були взяті Мукачево та Ужгород. Впертий супротив німецько-угорських військ мав місце в районі м.Чоп, своєрідних воріт в Угорщину, важливого транспортного вузла.

* * *

По ходу звільнення Закарпаття від угорсько-німецької окупації відразу ж відбувалася мобілізація добровольців, молоді 1920-1926 років народження, до Червоної Армії та Чехословацького армійського корпусу. (У прориві на Дуклінському перевалі при вступі у Словаччину корпус поніс значні втрати, особливо з числа закарпатців. На початку 1944 р. у складі чехословацьких військових формувань закарпатці становили до 40 процентів). Загалом в кінці 1944 – початку 1945 років було мобілізовано війська біля 27 тисяч закарпатців.

Територіальна приналежність Закарпаття, принаймні на міжнародному рівні на момент його звільнення, остаточно не була вирішена. Згідно двосторонньої угоди від 8 травня 1944 р. радянська сторона визнала “де юре” край складовою частиною Чехословаччини. З боку чехословацької сторони була зроблена спроба відновити тут свою адміністрацію. І вже 28 жовтня 1944 р. в Хуст прибули уповноважені чехословацького уряду, що перебував в той час у Лондоні – глава адміністрації Ф.Нємец та комендант звільненої території генерал А.Гасал. Радянське командування спочатку навіть допустило чехословацьку адміністрацію до роботи у східних, марамороських округах з центром у Хусті. Але дуже швидко стосунки між командуванням і цією адміністрацією безповоротно ускладнилися. Зрозуміло, що питання долі краю завчасно вирішене в Кремлі, було предметом остаточного узгодження на найвищому радянсько-чехословацькому рівні і вплив Сталіна на тогочасного чехословацького президента в еміграції Е.Бенеша був визначальним. Збагнувши суть політичної ситуації і те, що реальна влада та повний контроль у Закарпатті знаходилися в руках радянського командування, чехословацька адміністрація на початку 1945 р. виїхала з Хуста і покинула край.

* * *


Процес возз’єднання з Закарпаття за Радянською Україною безперечно здійснювався за сценарієм та настановами вищого радянського партійного керівництва з допомогою в першу чергу політичних органів Червоної Армії та НКВС і за особистої участі їх високих посадовців – члена військової ради і начальника політуправління 4-го Українського фронту Л.Мехліса і М.Проніна та начальника політвідділу 18 армії Л.Брежнєва, а також прибулих партійних функціонерів. З іншої сторони не було підстав сумніватися у щирому прагненні, яке панувало серед широких, зокрема неімущих верств закарпатців, щодо возз’єднання із своїми братами за горами і сподівань на краще життя після гнітючого фашистського режиму.

На звільненій території зразу ж відбувалося створення перехідних органів влади – народних комітетів та комуністичних партійних осередків. 26 листопада 1944 р. в Мукачеві було проведено з’їзд народних комітетів, де 663 делегати за присутності представників радянського військового командування та НКВС, одностайно прийняли “Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною”. Загальне схвалення цього документа здійснювалося через процедуру публічного (зрозуміло, що однозначного) підписання його дорослим населення краю. Створений був крайовий орган влади Закарпатської України – Народна Рада у складі 17 чоловік на чолі з місцевим комуністичним діячем Іваном Туряницею (1901-1955). Важко собі уявити навіть гіпотетично, якийсь інший варіант розвитку подій на завершальному етапі переможної ходи Червоної Армії у розгромі фашизму, коли сталінський тоталітарний режим перебував у апогею своєї слави і могутності. Сьогодні можна чути різні оціночні судження щодо факту і способів здійснення возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною. Зрозуміло, що вождь комуністичної імперії не стільки переймався об’єднанням українського народу, скільки розширенням території цієї імперії. Показовим у цьому сенсі було підписання у Москві 29 червня 1945 р. радянсько-чехословацького договору про Закарпатську Україну, на церемонію якого навіть не були запрошені ні представники Радянської України, ні представники Закарпатської України, доля якої там вирішувалась.

Але об’єктивно врешті об’єднання українського народу, безперечно, було великим історичним явищем, закономірність якого була неминучою.

22 січня 1946 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було утворена Закарпатська область у складі УРСР. Народна рада була ліквідована і замість неї створювались обласні структури нової адміністративної одиниці з двома містами обласного значення (Ужгород, Мукачево) та 13 округами, згодом районами.


* * *


Радянізація краю розпочалася зразу ж з кінця 1944 року звичними методами, способами і порядком, які були притаманні для територій, що приєднувалися до СРСР ще напередодні війни. У містах і селах створювалися радянські органи влади, комуністичні партійні та молодіжні організації. Здійснювалась швидка націоналізація засобів виробництва, приватних маєтностей. Відбулася депортація неугодних з точки зору нової влади етносоціальних елементів, в першу чергу угорських та німецьких, на підневільні роботи і табори, навіть якщо для цього не було достатніх чи належних підстав. Не оминули переслідувань за стандартним звинуваченням в “українському буржуазному націоналізмі” чи антирадянщині діячі попередніх часів і ті, хто дозволив собі натяк або прояв невдоволення діями нового режиму. В кінці 40-х – початку 50-х років знайшла своє використання і Хустська тюрма, зведена ще за чеського періоду в центрі міста. Достеменно ще не з’ясовано скільки ув’язнених і з яких мотивів там утримувалося і чиє життя обірвалося у цьому закладі.

До кінця 40-х років практично була завершена повна колективізація селянських господарств і землі з відповідною „соціальною корекцією” селянських верств. Встановилась партійно-радянська ідеологічна зашореність характерна для усього суспільства Радянського Союзу.

Помітним було післявоєнне зменшення чисельності населення. Так, в Хусті у 1944 році було 21118 жителів. У Вишкові 7647 чол. Показово, що у цьому селищі в результаті двох масових депортацій – єврейського населення гортіївським режимом та угорського населення сталінським режимом (восени 1944 року в основному мужчин), чисельність жителів Вишкова упродовж майже 40 повоєнних років не збільшувалась. В 1981 році їх кількість становила 7600 чоловік.

Не обійшла карально-репресивна сталінська система і релігійне життя краю де переважна більшість населення була віруючими. До 1949 року була повністю ліквідована греко-католицька церква включно із монастирями. Її священики зазнали фізичних розправ і заслання в радянські табори, частину схилили до православ’я, частина змушена була перейти до підпільної діяльності. В процесі державно-радянської “православізації” краю комуністичне партійне керівництво допускало діяльність православної церкви, але усі громади були підпорядковані російській православній церкві Московського Патріархату і звичайно під пильним оком спецорганів. Це було зроблено виключно з метою контролю за релігійним життям і створення враження про дотримання свободи совісті в СРСР. Та вже в кінці 50-х на початку 60-х років влада пішла на закриття і православних монастирів. В Хустському районі були закриті усі 7 монастирів і скитів. Зазнавали утисків представники й інших діючих конфесій.

Разом з тим очевидними були зрушення в економічній і соціальних сферах. Хуст у повоєнні роки перетворюється у третій після Ужгорода і Мукачева економічний і культурний центр Закарпаття. Відкриваються нові школи, техучилища, лісотехнічний технікум, медичне, педагогічне, культосвітнє училища. Пізніше два останні переводяться відповідно в Мукачево та Ужгород. В Хусті розміщуються військові частини, в основному артилерійські та інженерні, які у подальшому перетворюються у кадровані. Створюються нові промислові і транспортні підприємства: фетро-фільцева фабрика головних уборів ( продукція якої стає відомою і престижною на весь Радянський Союз), меблевий (лісо) комбінат, взуттєва фабрика, заводи будівельних матеріалів, керамічних виробів, фабрика спортивно-галантерейних виробів (згодом художніх виробів). Соціально-економічний розвиток краю у 50-х роках вимагав енергозабезпечення. В 1950 році на Хустщині було розпочато, а в травні 1956 р введено в експлуатацію Теребля-Ріцьку ГЕС потужністю 27 тис. квт., з виробітком енергії в середній за водністю рік 133 млн. квт./год. Своєрідність цього гідровузла полягає у тому, що тут було використано різницю рівнів русла Ріки і Тереблі у 200 метрів біля с. Нижній Бистрий. Бетонна гребля висотою 46 метрів утримує водоймище у верхньому руслі Тереблі ємністю 23 млн. м³. З водоймища вода тунелем через водороздільний хребет подається напірним металевим водогоном на турбіни машинного залу станції в руслі Ріки. ГЕС відіграла важливу роль у розвитку народного господарства краю. Разом з тим її спорудження мало небажані екологічні наслідки. Повністю змінився гідрологічний режим долини річки Тереблі. За понад піввіковий період роботи ГЕС відбулося замулення і захаращення відходами самого водосховища корисний об’єм якого зменшився до 17 млн. м³. На часі модернізація гідростанції та інші профілактичні заходи.

В 60-70-х роках на Хустщині стають до ладу Закарпатський ртутний комбінат у Вишкові, згодом перепрофільований на металургійний (порошкова металургія), експериментальний каменеобробний завод, завод технологічного обладнання, завод транспортної тари, кілька плодоконсервних заводів та швейних фабрик, цеолітовий та цегельні заводи.

В Хусті закладаються нові житлові і промислові масиви, зводяться нові будівлі універмагу, кінотеатру, лікарні (до 700 ліжок), пошти, поліклініки, туристичної бази автовокзалу та інших соціальних закладів. Здійснюються заходи по упорядкуванню берегів та набережних Хустеця, цієї невеличкої річки, яка перетворюється в досить повноводну під час паводків. Повз місто прокладається об’їзна дорога. На лівобережжя Тиси до с. Крива вводиться в дію великий міст. На горі Товста над Хустом монтується телевізійна вежа. В кінці 70-х через Хустщину прокладається лінія магістрального газопроводу “Союз”, що сприяло газифікації міста, а відтак і району. Зрушення торкнулись і села. Оновлене житло, нові будівлі шкіл та закладів соціально-культурної сфери міняють його обличчя.

Поряд із здобутками радянського періоду накопичувались проблеми, які не вирішувались чи не могли вирішитись упродовж десятиліть. У Хусті, колись затишному і охайному, мали місце випадки непродуманої перебудови, що призвело до втрати об’єктів які визначали архітектурно-історичну особливість старовинного міста. Якість новобудов не завжди була належною, а комунальна інфраструктура – водогін, каналізація, теплопостачання, дороги, набережні, загальний благоустрій поступово приходили в занепад. І на сьогодні очевидною залишається потреба у сучасних ремонтно-реставраційних роботах на багатьох будівлях і об’єктах, упорядкування водостоків та потічків, що перетинають місто і села.

На рубежі 80-х – 90-х років процеси демократизації, боротьби за незалежність та суверенітет України знайшли громадянську підтримку широких верств Хустщини і Марамороша. Створюється регіональна національно-демократична організація “Рух”, “Просвіта” та ряд нових громадських утворень. Мітинги підтримки, форуми та інші масові заходи в містах відображали прагнення до оновлення. Ще в жовтні 1990 року над Хустською міською радою при велелюдному зібранні хустян було піднято синьо-жовтий прапор.


* * *

В часі державної незалежності України більшість проблем краю є типовими проблемами перехідного періоду, які притаманні і для інших регіонів держави. Трансформація в економіці, зміна форм власності та організаційних засад підприємств, перерозподіл майна міста і району проходили непросто. У багатьох випадках приватизація мала суперечливий характер і не завжди в руслі соціальної справедливості. В 90-х роках практично усі державні підприємства Хустщини перетворилися у закриті та відкриті акціонерні та інші господарські товариства. Значна частина підприємств з різних причин, здебільшого в силу технічної чи технологічної відсталості, припинила свою діяльність чи перепрофілювалась. Засновано кілька підприємств за участю іноземного капіталу і давальницької сировини. З міста було виведено усі військові частини, а нерухомість гарнізону реалізована в основному господарюючим суб’єктам.

Згортання виробництва, слабі темпи його росту негативно вплинули на зайнятість населення. Очевидними є явища швидкого і різкого соціального розшарування. Хоч не можна бачити і позитивні зрушення. В місті і районі зростають об’єкти індивідуальної забудови, готелі, кемпінги, заклади громадського харчування і послуг. Особливої динаміки зазнала торгівельна сфера – шириться мережа сучасних універсамів, маркетів, оптово-роздрібних закладів. Напевно, як і в інших містах, вузьким і слабким місцем залишається комунальне господарство, благоустрій, роздільний збір, сортування та утилізація наростаючого валу відходів, проблеми із засміченням та захаращенням територій. Місцева влада і господарюючі суб’єкти вочевидь вживають заходів і є бажані зрушення щодо стану доріг та тротуарів, облаштуванню парків та скверів, освітленню вулиць, заміні водогонів, ремонту будівель тощо. Проте ця сфера вимагає значних асигнувань, організаційно-технічних заходів та й покращення громадської побутової культури.

На селі відбулося паювання і виділення у власність землі, яка колись була у розпорядженні трьох радгоспів та семи колгоспів. При розподілі її не обійшлося без проблем. Утворюються фермерські господарства, товариства, але наявні організаційні форми сільськогосподарського виробництва і матеріально-технічний стан його бажають кращого. Загалом земля і сади в очікуванні ефективного власника-виробника та створення на місцях сучасних, бодай міні-підприємств переробки агропродукції.

Ще за радянських часів, а тим більше в умовах скорочення робочих місць, багато жителів Хустщини, як і інших районів Закарпаття, виїжджали на сезонні роботи. Звичайно, головний мотив як тоді так і тепер – отримання пристойного заробітку. Якщо раніше сезонники працювали в східних областях України чи в Російській Федерації, то сьогодні географія заробітчанства шириться на захід в країни Європи.

Дошкульними і збитковими для Хустщини були останні дві повені. Під час осінньої повені 1998 р. лише в Хусті було підтоплено 659 будівель, а 63 повністю зруйновано чи призведено до аварійного стану. Весняна повінь 2001 р. підтопила і пошкодила у місті 1096 будівель, повністю зруйнувала 44 житлових будинки, завдала збитків 120 суб’єктам господарювання. В районі було пошкоджено кілька мостів зокрема зруйновано основний міст через р. Ріка на автомагістралі, що з’єднує Хуст з Мукачевом та Ужгородом. Не обійшлося без жертв.

В Хусті, такому невеликому але з щільною забудовою місті, з огляду на зростання автотранспортного потоку постала проблема паркування транспортних засобів та удосконалення дорожньої розв’язки.

* * *


Суттєві зміни відбулися у релігійному житті. Легалізована греко-католицька церква поновила свої позиції. Після кількох радянських десятиліть войовничої атеїстичної практики і заборон, не все так просто у діяльності релігійних громад і міжцерковних стосунках. Але усі свідомі того, що лише міжконфесійна злагода, толерантність і взаємодопомога є основою для порозуміння та гідного співіснування. За пострадянський період в районі повністю відновили свій статус усі монастирі. В Хусті функціонує понад 15 культових споруд громад різних конфесій – православної, греко-католицької, римо-католицької, реформатської, іудейської та ряду протестантських християнського спрямування. В районі більше 100 релігійних громад. Діє також кілька добродійних релігійних місій. За останні роки багато громад збудували нові церковні і молитовні будівлі. З 1994 року у місті розпочала свою діяльність адміністрація новоствореної Хустсько-Виноградівської єпархії УПЦ Московського Патріархату, для духовенства і вірників якої зведено новий кафедральний собор.


* * *

Багата Хустщина мистецькими колективами серед яких понад 20 у статусі народних. Це Хустський народний (з 1962 р.) театр ім.В.Майданного, засновником, талановитим і самовідданим головним режисером, якого був Всеволод Майданний (1926-1999 рр.), хорова капелла працівників освіти (керівник – заслужений працівник культури Володимир Ліхачевський), вокальні ансамблі “Синьогори”, “Камертон”, ансамбль скрипалів, хор духовного репертуару, етнографічні та зразкові дитячі мистецькі колективи. Професійною і авангардною є творчість фольклорного ансамблю “Гудаки” з Нижнього Селища.

Традиційними стали регіональні і міжобласні пісенні та театралізовані фестивалі – “Веселка над Тисою”, “Селиська співанка”, “Вертеп”, “Золотий нарцис”, “День коронних міст”, міжнародні пленери живописців “Хуст Арт”, “Обрій”.

З середини 60 років на хустщині плідно працює творче об’єднання самодіяльних художників “Митець Верховни”. Серед фундаторів цього об’єднання і першим його керівником був Юрій Герц сьогодні народний художник України, лауреат державної премії ім..Т.Шевченка. Достойним є представництво митців-хустян в Національній Спілці художників України.

Ще в 1948 р. в Хусті було створене літературне об’єднання, яке згодом літстудійці назвали іменем поета-антифашиста Дмитра Вакарова. Об’єднання стало добротною школою співдружності і творчою лабораторією місцевих корифеїв пера і початкуючих літераторів. Багато студійців згодом стали членами Спілки письменників України. А колишня літстудійка і студентка хустського медучилища, поетеса Христина Кирита в наш час є відповідальним секретарем Закарпатської організації Національної Спілки письменників України.

* * *


Сьогодні в Хусті 10 загальноосвітніх шкіл, в т.ч. з угорською мовою навчання, школа комплекс естетичного виховання, 2 школи - інтернати, одна з яких спеціальна для дітей з вадами слуху.

Створена ще 1956 р. Хустська школа-інтернат пишається своїми випускниками багато з яких стали знаними науковцями. Серед них Юрій Глеба (1949), який у 38 років став чи не наймолодшим у республіці членом-кореспондентом, а відтак академіком Академії наук України очоливши Інститут клітинної біології та генетичної інженерії АН України. Загалом від Хустщини науковий світ отримав понад пів-сотні вчених – кандидатів і докторів наук в різних навчальних закладах і наукових центрах як України так і зарубіжжя.

В сільській місцевості району біля півсотні ЗОШ різних ступенів. З віддалених присілків довіз усіх дітей на навчання забезпечується в рамках програми “Шкільний автобус”.

У Хусті надають освітні послуги заклади вищої школи: Карпатський інститут підприємництва університету “Україна”, навчально-консультаційні центри Національного університету “Львівська політехніка”, Дрогобицького державного педагогічного університету, Львівського лісотехнічного університету, а також Закарпатський лісотехнічний коледж, базовий медичний коледж, медичний коледж “Монада”, технічний коледж, професійні ліцеї.


* * *

Життя стрімко біжить, міняються цілі епохи і лише сиві, романтичні руїни Хустського замку з байдужим сумом споглядають пустими бійницями довкола на гори, долини і ніби запитують – “Ну що Хустщино і Марамороше, як-ся маєте? Я вже пережив свої буремні століття, а що очікує вас?”

Віриться, що майбутнє цього благословенного клаптика української держави в центрі Європи буде гідним, щасливим у добросусідстві, громадянській злагоді і мирі.

Сьогодні Хустщина, як і інші регіони України, долаючи складну дорогу до реальної демократії, соціальної і правової держави, живе з надією на краще. І як не згадати слова вірного сина карпатської землі Августина Волошина, сказані ним ще в серпні 1944 року у своєму заповіті – “Із гарячої любови до тебе, народе мій, бажаю, щоб ти чим скоріше обновив свою церковну й народну єдність і щоб в будучности не дав себе розбивати чужими інтересами”.