Знайомтесь Хустщина”
| Вид материала | Документы |
- Край наш хустщина, 379.85kb.
- Відділ освіти віньковецької райдержадміністрації інформаційно – методичний центр районного, 32.18kb.
Поширення місіонерами із Візантії християнства у Великій Моравії на думку багатьох сучасних істориків сприяло також початку християнізації у 80-90 роках 9 ст. населення Закарпаття і відтак заснуванню тут монастирів.
Безперечно, що географічна близькість і спорідненість на основі давньоруської культури і мови включали Закарпаття у сферу впливу і політичного інтересу галицьких князів. Цей вплив і зв’язок продовжувався і після проходження через Галичину і Карпатські гори угрів. Згодом регіон південних Карпат став об’єктом територіальних претензій угорських вождів - нових південних сусідів і предметом русько-угорських суперечок.
* * *
Перехід через Карпати Верецьким перевалом семи угорських племен (108 родів) під проводом старого вождя Альмоша і його сина Арпада у 896 р. (в літописі Нестора 898 р.), їх закріплення у пониззі Тиси та Подунав’ї суттєво вплинули на подальший хід історії краю. Існує версія, що частина угорських племен проникла у Тисо-Дунайську низовину також через Трансільванію. Здобуття уграми нової батьківщини і стосунки з місцевим населенням було описано угорським хроністом “Анонімом” (ім’я автора невідоме) десь в середині 12 століття у його хроніці “Діяння угрів”. За відсутності інших достовірних джерел праця Аноніма слугувала за основу історичним версіям послідуючих досліджень. Ця хроніка має неоднозначну оцінку істориків, оскільки односторонній виклад не виключає тенденційності і міфологізації. До неї звертався також закарпатський історик першої пол. 19 ст. Михайло Лучкай, автор шеститомної “Історії карпатських русинів”. Слід зауважити, що за відсутності належної джерельної бази, історія Закарпаття періоду 10-11 ст. ще мало досліджена, а це власне не виключає сприйняття окремих, раніше поданих відомостей на рівні вірогідності.
Посилання на хроніки Аноніма а також на інші стародавні літописні і архівні документи робили у свій час дослідники історії Марамороша і Хустщини, зокрема державний прокуратор марамороського комітату Іоанн Товт у своїй “Історії Хустського замку” 1858 р. та чеський дослідник Іоанн Душанек у історичній збірці “Хуст в Марамороші” виданій у 1932 р. (Хустська місцева влада перевидала цю брошуру в 1938 р.). Це чи не єдині популярні видання історії Хустщини та частково Мараморошу від середніх віків і заснування Хуста до нового часу, які слугують основою для викладу її та інтерпретації сучасними істориками.
Повертаючись у 9 століття до факту переходу через Закарпаття угрів, описи Аноніма вказують, що вожді місцевих слов’янських племен захищали свої “гради”. Однак сили були нерівними і їх гради-фортеці Мукач (Мукачів), Боршова (Вари), Унг (Ужгород) були взяті. А князь фортеці Унг на ім’я Лаборець зумів вирватись з оточення, але після погоні за ним був схоплений і страчений. Про Хуст у перебігу тих подій згадки не має. З цього можна зробити висновок що такого, більш-менш важливого опорного пункту або ще не було, або він зважаючи на густозаліснену територію не попав у поле зору угрів, які згідно опису 40 днів стояли біля Мукачева.
Деякі відомості про терени і поселення Марамороша в угорських хроніках починаються з 11 століття. В 10-11 століттях ця територія в латинських грамотах називається “terra nulius” – тобто нічийна земля, недостатньо обжита, покрита густими пралісами.
Формування ранньофеодальної угорської держави у Тисо-Дунайській низовині і розширення її території, зокрема і у напряму Верхнього Потисся, відноситься до часу головного князя угорців з династичного роду Арпадів Стефана I (по-угорськи Іштвана, 997-1038), який в 1000 р. отримав від Папи Римського титул короля. Після цього східний християнський обряд, привнесений в Угорську державу грецькими священиками і до якого з початку був прихильний Іштван, замінюється на латинський, західний обряд. Держава поділяється на адміністративні округи – комітати (жупи) з жупанами (ішпанами) на чолі, що мали широкі владно-судові повноваження на місцях. Християнство остаточно оголошується державною релігією. Будуються замки багато з яких були резиденціями жупанів, та система оборонних засік на кордонах. Старі угорські хроніки вказують, що за часів Стефана I межі угорської держави сягнули до території Маромороша і солотвинська сіль поставлялась традиційним торговельним шляхом вздовж Тиси. Оскільки напади на купецькі валки тоді як і до того були промислом розбійників, то влада для забезпечення безперешкодної доставки солі створювала охоронні споруди з відповідними гарнізонами. Власне з іменем Стефана I хроніки пов’язують зведення на лівому березі Тиси замку, а точніше дерев’яної фортеці Вишк на горі Варгедь (600 метрів над р. м.), з якої добре проглядається долина річки. Це біля сучасного селища Вишково, що знаходиться дещо нижче від гори по течії Тиси і в документах згадується з другої половини 13 ст.
Чи був на той час в першій половині 11 ст. на правому березі Тиси Хустський замок? В розумінні кам’яної споруди – не має переконливих історичних джерел, які б це стверджували. Хоч не варто відкидати версії щодо існування тоді якоїсь давньослов’янської дерев’яної захисної будівлі чи-то розбійницького осідка, про що існують народні перекази.
Дещо конкретнішою є версія, яку подав Іоанн Товт (з посиланням на невідомого автора, можливо того ж Аноніма) у згаданій книзі. А саме, що в 1070 р. на Угорщину через Мараморош напав ворог, який був розбитий вождями Гейзою та Ласло (Ладиславом). Згодом, в 1090 році, вже будучи угорським королем, Ласло I (1077-1095) наказав спорудити на горі неподалік місця поразки ворога камінний замок, що згодом дістав назву Хуст (топоніміка цієї назви однозначно не з’ясована). Щодо нападу ворога в 1070 році, то такий історичний факт дійсно мав місце. Поряд з частими нападами на Київську Русь і Візантію, щонайменше три рази племена половців (куманів чи кипчаків, як їх називали в західних джерелах) здійснили великі набіги на Угорщину (в 1070, 1091 і 1094 роках). Відомий також спустошливий похід цих племен з Північного Причорномор’я через все Закарпаття від Марамороша до Ужгорода під проводом хана Кутеска в 1086 році. Тоді фортецю Унгвар половцям взяти не вдалося.
За твердженнями попередніх дослідників Хустський замок “був побудований для захисту кордонів Марамороша і для приборкування переможених русинів”. На час короля Бейли III (1172-1196), нотарем якого був згадуваний Анонім, згідно угорських джерел - він вже був готовий, оскільки ніби-то на замку згодом було знайдено камінь з висіченою на ньому цифрою 1191. Король Емерик IV (1196-1204) прибуваючи у верхньотисянські угіддя на полювання зупинявся вже в Хустському замку. Отже, можемо сьогодні сумніватись, чи однозначно визнавати достовірність приведеного І. Товтом твердження щодо наказу Ласло в 1090 році про спорудження камінної оборонної споруди в Марамороші – Хустського замку, але іншого більш-менш конкретного посилання не маємо. Щоправда, Михайло Грушевський у другому томі своєї “Історії України – Руси” подаючи на основі документів 13 століття перелік основних замків Закарпаття (Угорської Руси), щодо Хустського замку зазначав, що - “Густ над Тисою пізніші письменники кладуть ще на 11 в”. Та незаперечним є те, що саме з закладкою замку починається відлік часу заснування власне міста Хуста (не відкидаючи можливості існування до того якогось первинного поселення). А також те, що саме Ласло започаткував, а його наступники продовжили впровадження на новозахоплених територіях законів, які санкціонували підкорення феодалами вільних ще на той час общинників і створення доміній – великих земельних володінь (а одночасно і територіальних одиниць) з поселеннями залежних селян. Ці домінії передавались і дарувались верховною владою служилій і місцевій знаті. Та хто б не був ініціатором спорудження Хустського замку – чи то місцевий слов’янський, чи угорський феодал, чи навіть сам король – ці “панські гнізда” зводились за рахунок експлуатації місцевого люду. Поневолений народ у міхах виносив каміння на вершину гори, що височить на 170 метрів від свого підніжжя. За переказами понадвіковий період будівництва замку супроводжувався безоплатною повинністю, яка поширювалась не тільки на чоловіків, а й на жінок та дітей і тривала для кожного місцевого жителя понад десять років. Після зведення першооснови замку, можливо комбінованої з каменю та дерева, споруда у подальшому неодноразово добудовувалась, зростала і укріплювалась.
На протязі 11-12 століть Угорське королівство значно розширює свої володіння приєднуючи словацькі і закарпатські землі, Трансільванію, на півдні – Хорватію, Далмацію, Боснію дійшовши до Адріатичного моря.
Однак просування у передгірську та гірську зону і закріплення угорської влади в Закарпатті тривало включно із 13 століттям. Найтривалішим це просування відбувалося у північно-східному куті королівства – Марамороші. В той період відбувся адміністративно територіальний поділ краю на 4 комітати (жупи): Унг (1214 р.), Берег (1263 р.), Угоча (1262 р.): Мараморош (1303 р.)
Русинське населення проживало також в інших комітатах – на захід і південь від території сучасного Закарпаття. Зокрема у комітатах Земплин, Шариш, Спіш та інших.
Процес феодалізації був визначений у “Золотій Буллі” 1222 р. короля Андрія II (1205 - 1233). Буллою і її послідуючими доповненнями було юридично закріплено право та привілеї земельних магнатів, шляхти, жупанів, служилого рицарства та дворян. Під їх фізичну і судову сваволю та повне соціально-безправне становище було поставлене кріпосне селянство – угорське, русинське, волоське, хорватське та інших народів. Ніяких поступок не давала Булла і містам, на той час ще дуже маленьким і слабо розвинутим. Міське населення також повністю залежало від місцевих феодалів.
Відчутного спустошення і послаблення угорській державі завдало монголо-татарське нашестя. На початку 1241 року орди Батия перейшли Карпати. Вони захопили і зруйнували Мукачів, Ужгород, Тячів, Солотвино, багато інших міст і сіл. Зазнав удару та руйнації і Хустський замок, який був підступно здобутий і спустошений ординцями.
З цього приводу збереглася сумна легенда про трагічну долю володаря замку і його сім’ї, що стали жертвою оманного проникнення монголо-татар у замок, грабунку і підпалу будівлі.
Рятуючись від жорстокої ординської навали, полону, грабунків, фізичного знищення, значна частина місцевого населення тікала і переховувалась у недоступних гірських і лісових хащах. Багато цих біженців стали жертвами послідуючого голоду.
11 квітня 1241 у битві на річці Шайо (права притока Тиси) війська угорського короля Бейли IV (1235-1270) були вщент розгромлені ординцями. Батий пограбувавши і спаливши багато міст і сіл довго не залишався в Угорщині і в 1242 році відійшов у причорноморські та прикаспійські степи. Не дивлячись на короткостроковість нашестя значна частина держави, де пройшли ординці, нагадувала безлюдну пустелю. Тогочасний хроніст описуючи становище вказував, що “можна було їхати на коні протягом двох тижнів і не зустріти житла”.
Відновлюючи державне управління і господарство король Бейла IV і його наступники запрошують на спустошені і неосвоєні землі переселенців з інших країв, зокрема з німецьких земель та Італії. Щоправда існують зауваження, що перші переселенці з німецьких земель прибували в Трансільванію, на Закарпаття в т. ч. південний Мараморош, ще до монгольського нашестя. В 13 столітті південномарамороська територія з Вишковом входили ще до Угочанського комітату з центром у Севлюші (Виноградів) і замком Канков.
Незважаючи на те, що між київсько-галицькою та угорською князівсько-королівською знаттю існували тісні родинно-династичні зв’язки, як до монгольського нашестя так і після нього, між Угорщиною та Галицькою Руссю точилася тривала боротьба, затихали і спалахували часті військові конфлікти за територію по обидва боки карпатського хребта. Активний галицько-волинський князь Лев Данилович (1264-1301) продовжив карпатську політику свого батька, а саме – стримував угорське просування на Русь. Більше того, будучи по суті вже незалежним від монголо-татар в 1281 році він приєднав до свого князівства значну частину закарпатської землі. На думку багатьох дослідників війська Лева сягнули верхнього поріччя Тиси аж до Вишкова та Берегова і таким чином Хуст як і вся приєднана територія з 1281 до 1321 року перебував у складі держави Лева і його сина Юрія (князь Лев був одружений з угорською королівною Констанцією, донькою Бейли IV).
В 14-16 століттях йде процес активного залюднення і освоєння густозалісненої території верхів’я Тиси. Сюди продовжують прибувати переселенці в т. ч. русини з північних схилів Карпат. Власне тоді виникають і ведуть свою історію більшість сіл спочатку в низинній, а далі гірській місцевості Хустщини і Марамороша загалом. Основним будівельним матеріалом для житла, господарських прибудов і навіть сакральних об’єктів звичайно ж було дерево. В сільських поселеннях використання цього матеріалу для зведення житла тривало до 20 століття.
* * *
Закріплення угорської влади в басейні гірської Тиси, пов’язане з утворенням в 1303р. Марамороського комітату (жупи). Спочатку його центром і осідком місцевого управителя - комеса (жупана) було Вишково (бо очевидно підконтрольною тоді була південна частина Марамороського масиву). Першим жупаном Марамороша королем Андрієм III був призначений Микола Пок. В 1321 році галицький князь Лев Юрійович передає Угорщині підвладну йому частину території Закарпаття як придане доньки, що стала дружиною угорського короля (італійського походження) Карла Роберта (1308 - 1342). Це був вже представник нової анжуйської династії, що змінила на угорському престолі арпадовичів. Новий король енергійно вдався до централізації держави та укріплення в ній католицизму. Не без допомоги італійських графів Другеттів він переміг феодальну опозицію кількох південно-карпатських комітатів, яка прагнула мати на угорському престолі Юрія – онука Бейли IV.
В 1350 році після остаточного формування території і меж Марамороського комітату, а також напевно з огляду на повну непридатність Вишківської фортеці, (в 14 столітті ця дерев’яно-земельна споруда перетворилась у запустіле руйновище), центр комітату і відповідно місце перебування жупана та управлінських органів було переведено у місто Сігет. Місто було якраз біля солотвинських копалень на лівому березі Тиси. Однак головним силовим осередком, вже відомим міццю своїх високих стін, був Хустський замок. Зручне розташування робило його захисником міст і соляних копалень Марамороша, а також сплавів по Тисі, торгових шляхів, що вели на південь через Королево у Сатмар; на схід вглиб Мараморошу і до Волощини; на північ до Польщі. На випадок війни він міг надати притулок і захист багатьом жителям краю. Два сусідні замки – у Вишкові і Нялаб у Королеві втратили своє значення.
Комендант Хуста в різні часи називався капітан, префектор, кастелан, інспектор і власне комендант.
26 квітня 1329 р. король Карл Роберт дарує право привілейованих коронних міст Хусту, Вишкову, Тячеву і Довгополю (Госсумезе, Кимполунг ла Тиса – сьогодні селище на території Румунії). Таке ж право, хоч дещо пізніше вже за короля Людовика (1342 - 1382), - 19 лютого 1352 р. отримав і Сігет. Деякі дослідники, небезпідставно, вважають це актом впровадження елементів Магдебурзького права. Статус, яким король наділяв міщан, маленьких на той час містечок, передбачав звільнення їх від натуральних і грошових зборів на користь місцевого феодала та правом вільного переселення в іншу місцевість. Сплачувався лише податок у королівську казну та церковна десятина. Більше того міщани обирали старосту міста, а суддя, як правило, призначався королем або ж ці функції покладались на місцевих високопосадовців. При них були виборні радники і присяжні. Хуст, як коронне місто, отримав згодом у замок королівський гарнізон і коменданта. У подальшому такий статус міста дещо змінювався в залежності від того хто був володарем замку. Без сумніву, право коронних міст, яким наділили п’ять невеликих притисянських поселень і які навіть за середньовічними мірками містами назвати можна було умовно, - стало своєрідним авансом і привадою для подальшого їх росту, розвитку, освоєння природних багатств краю, в першу чергу соляних покладів і незайманих ще загалом лісових масивів.
Якщо міщани мали певні привілеї, то безправне населення навколишніх сіл, що входило до Хустської домінії остаточно покріпачувалося і визискувалося. Окрім зростаючої панщини, десятини, а згодом дев’ятини місцевому феодалу, десятини церкві, державного податку (королівська порція) селяни виконували багато безоплатних повинностей - повал лісу, роботи в соляних копальнях, перевіз солі та сплав її на плотах, поставки провіанту для замкового гарнізону, будівництво доріг, мостів, доставка з Угорщини вина та інші. Інколи до деяких повинностей залучалось і міське населення. Однак за причетність до антифеодальних заворушень і повстань населення міст могло втратити свої незначні привілеї та зазнати покарань.
Вочевидь посилення і централізація королівської влади викликали також незадоволення і супротив місцевих феодалів. За часів короля Людовика, а саме в 1350 році мараморошський магнат Богдан вдався до непослуху і зухвалого грабунку більшості поселень Марамороша, після чого з великою ватагою підвладних йому селян подався у Молдавію. Людовик став власником його маєтностей і навіть повернув на місця частину людей невірного Богдана. Королівська влада була зацікавлена у якнайшвидшому заселенні спустошених Богданом поселень, бо несла втрати від простою соляного промислу.
Першим комендантом Хустського замку – основного охоронця транспортування солі, королем був призначений Іоанн Дралепський-Горват, а його заступником Домінік Мачка. Землі і маєтності бунтівного Богдана, а згодом навіть титул марамороських жупанів отримали місцеві, волоського походження воєводи, брати Балк і Драг. Спочатку вони поселились в Ізі біля Хуста, а згодом швидко збагатившись стали володарями (в т.ч. і заснованими ними) чи не усіх поселень, біля 40, в долинах річок Тереблі, Тересви, Ріки і Тиси. Деякий час вони були навіть власниками замків в Хусті і Королеві. За кошти комітату відбулося значне зміцнення Хустського замку.
Нащадки братів стали чи не найбагатшою в 14-15 століттях династією Драгфіїв в Угорщині. Загалом цей період був відзначений посиленням гноблення і визиску покріпаченого селянства і солекопів. Розвиток і розширення соляного промислу, освоєння нових копалень відбувалися не тільки в солотвинському родовищі, де в 1360 році було засноване нове поселення солекопів – Солотвино, а й в інших поселеннях, зокрема на Хустщині в селах Данилово, Олександрівка, Нанково. Виключне право на володіння землею належало феодалам.
Стрімкого збагачення Драгфіїв та їх зростаючого впливу побоювався і не дуже бажав королівський двір. Щоб створити їм противагу, в кінці 14 ст. король Жигмонд (Сигизмунд) (1387-1437) призначає управителем марамороських копалень Іоана Перені, до цього управителя королівського двору, а також надає великі маєтності новому магнату роду Довгаїв. Великими власниками землі, лісів і поселень на території Марамороського комітату були також магнати Урмезеї, Білкеї, Погані, Карачини.
Для активізації господарського життя краю – освоєння лісових масивів, якими була вкрита не тільки гірська місцевість але й притисянська долина, розширення рільництва, тваринництва, промислів та ремесел – як раніше, так і в наступні століття продовжувалась практика переселень. Прибували в край колоністи як з північних схилів Карпат так і з угорських, волоських та німецьких земель. Посередників між земельними магнатами та колоністами називали кенезами і шолтесами. Збагатившись, деякі з них ставали навіть дрібними шляхтичами. Кенези сприяли переселенню волохів, а шолтеси – німецьких переселенців, яких звично називали сасами, швабами від назви земель з яких вони прибули. Переселенці користувалися певними привілеями, принаймні спочатку вони звільнялись від феодальних повинностей. Згодом частина селян-колоністів, служилий люд, шолтеси і кенези утворили соціальний прошарок вільного, відносно заможного селянства, яке називалося немешами. Найбільш чисельним на Хустщині такий прошарок згодом утворився в селах Липча, Іза, Драгово, Золотарьово, Салдобош (Стеблівка). А у Вишкові майже все населення вважало себе немешами. Хоч основною безправною масою було покріпачене залежне селянство, особливо злиденну частку якого складала безземельна та малоземельна верства - кміті.
* * *
На рубежі 14-15 століть на північ від Карпат, на давньоруських землях відбуваються суттєві зміни. Галичина остаточно опинилася під владою польських феодалів. На Поділлі посилюється експансія Литовського князівства. Там спалахнув конфлікт між місцевим князем Федором Корятовичем і литовським князем Вітовдом. Ф. Корятович змушений був шукати порятунку і врешті із своєю родиною та великою челяддю служилого люду і селян перебрався на Закарпаття в Угорське королівство. В 1397 році король Жигмонд дарує йому у маєтність Мукачівський замок і домінію з титулом – “Dux Podolie et dominus de Munkach, gubernator casti Munkach” ( князь подільський і пан Мукачівський, управитель Мукачівського замку). Більше того, деякі джерела вказують, що князь Корятович, після усунення бунтівного Богдана, який виступив проти Жигмонда, на деякий час був призначений і марамороським жупаном.
У цей період на європейський християнський світ ширилась Балканами турецька експансія. Війська і ополчення Угорського королівства разом з іншими країнами протистояли цьому. У війнах з турками брали участь шляхтичі і селяни з Мараморошу. Багато з них були відзначені владою за хоробрість проявлену на полі бою. Як правило відважні шляхтичі у вигляді нагороди отримували цілі села з селянами. Так, у середині 15 століття, за службу шляхтичам Іоанну і Георгію Білкеям були подаровані села Кошельово, Липча і Горінчово в Хустської домінії. З середини 15 століття, коли комендантом Хустського замку деякий час був сам марамороський жупан Петро Зоаві (хоч за звичай комендант був першим заступником жупана), окрім охоронних і оборонних функцій замок став використовуватися як державна в’язниця. Тут були ув’язнені досить поважні люди королівства неугодні вищій владі.
В другій половині 15 століття Хустський замок придбав і подарував своїй дружині Беатрисі сам король Матяш Корвін (1458 - 1490). Характерно, що за цього короля мало місце деяке послаблення гноблення населення Угорщини, в т. ч. карпатських русинів. Був полегшений податковий тягар, а русинське і румунське селянство отримало навіть деякі права. Однак після смерті Матяша знову відбулося обмеження прав селянства і поновлено високе оподаткування. Історичні джерела вказують, що в кінці 15 століття відбувся перший страйк солотвинських солекопів. Король Владислав II (1490 - 1516), за якого якраз відбулося суттєве посилення феодального гніту, в 1498 році змушений був піти на деякі поступки страйкуючим солекопам. Їм була чітко визначена платня за виробіток. Хустські, тячівські і сігетські солекопи звільнялись від усіх податків і навіть отримували право обирати старосту і членів свого осередку, що представляв їх інтереси. Більше того, страйкарям була обіцяна матеріальна і продуктова допомога. Страйк закінчився перемогою солекопів і робота була відновлена. Але це був скоріше поодинокий виняток і невдовзі все повернулось до гіршого. Загалом умови життя і праці солекопів були чи не каторжними. Власне поряд із солекопами із селян та міщан на найважчих роботах працювало багато каторжан за вироками королівських судів. Вже на той час глибина копалень сягала 150 метрів. Видовбування і витягування мотузами пакунків солі на поверхню супроводжувалось відведенням підгрунтових вод з допомогою міхів, що виготовлялись з буйволячої шкіри. Наповнивши водою їх також піднімали наверх. З часом удосконалювалась технологія добування і поглиблення соляних шахт. Всякий непослух і хвилювання жорстоко карались. Згідно королівського указу солекопам не дозволялось залишати територію копальні, а житло солекопа розташовувалось не далі 300 метрів від копальні.