Знайомтесь Хустщина”
| Вид материала | Документы |
- Край наш хустщина, 379.85kb.
- Відділ освіти віньковецької райдержадміністрації інформаційно – методичний центр районного, 32.18kb.
На початку 16 століття згідно тогочасних документів Хустський замок фігурував як контролюючий і охоронний об’єкт цілісного майна разом з п’ятьма марамороськими містами та соляними копальнями. Це майно приватної королівської власності дарувалось, успадковувалось і навіть заставлялось. Станом на 1514 рік воно було королівською казенною власністю.
* * *
На рубежі 15-16 ст. відбулося суттєве обмеження прав залежних селян. Збільшення чи не в три рази податків, посилення економічного тиску і особливо прийняття владою у 1514 році „Книги законів”, що закріплювала підневільний статус селянства, не заставили довго чекати обурення і опору збіднілих верств королівства. Спорадичні виступи селянства були і до цього, але події 1514 року вилились у всеохоплююче, бурхливе повстання. Спочатку в королівстві був оголошений хрестовий похід проти нашестя турків, яке досягло південних рубежів держави. Повсюдно оголошували папську буллу і заклик короля вступати до армії хрестоносців (по-угорськи куруців – kurucok, від латинського слова cruciati - хрест). За участь у воєнних діях обіцялися певні вольності. Використавши нагоду і сподіваючись на поліпшення свого становища селянство та інші верстви масово пішли до війська. Його очолив сотник Дьєрдь (Георгій) Дожа, який за героїзм у попередніх боях з турками отримав титул немеша. Але замість походу на турків повсталі маси повернули зброю проти своїх магнатів і шляхти. Під знаменами армії Д. Дожі, чисельність якої влітку 1514 року сягнула 100 тисяч чоловік, об’єднались представники різних національностей – угорці, карпатські русини, румуни, серби, хорвати, словаки. Повстанці були також з різних верств – селян, міської бідноти, ремісників, купців і навіть дрібної шляхти та духовенства. Окрім центральної і південної Угорщини воєнні дії розгорнулись в Трансільванії і на Закарпатті. Активну участь у повстанні брало участь населення Марамороша. Тут повстанські загони очолили понад 30 немешів (після поразки їх всіх позбавили маєтності і покарали). Практично кожне місто і село південної частини Закарпаття мало повстанські формування. Земельні магнати, вельможі та дворяни стали жертвами селянського бунту. Палали маєтки і палаци. Багато магнатів і шляхти, як Марамороша так і інших комітатів, шукали порятунок за товстими стінами Хустського замку. Проти повстанців об’єдналась вся феодальна знать Угорщини створивши сильне королівське військо на чолі із знатним трансільванським магнатом Яношем Заполяї. У вирішальному бою під Темешваром повстанці були розбиті, а Д.Дожа попав у полон. Янош Заполяї немилосердно помстився їм. Карателі в селах і містах катували і знищили понад 70 тисяч куруців. Найжорстокіших тортур зазнали провідники повстанців. Д.Дожу живцем, після багатоденного голодування, як „селянського короля” посадили на розпечений залізний трон, і з такими ж розпеченими короною на голові і жезлом в руках. Спільників після тривалого голодного утримання в клітці заставили з’їсти його засмажене тіло, після чого усіх стратили. Феодальний сейм, що був зібраний королем після придушення повстання, за його реакційні і жорстокі рішення отримав назву “дикий”. Було затверджено повну безправність покріпаченого люду, необмежену панщину і сваволю дворянства. Багато міст, в тому числі Хуст і Вишково, було позбавлено попередніх привілеїв, а на бунтівних міщан накладено контребуцію. Однак така жорстока диктатура феодалів тривала не довго.
* * *
На подальшу долю угорської держави і особливо Закарпаття справили події 1526 року, коли війська короля Людовика II (1516 - 1526) зазнали катастрофічної поразки від турків у битві під Могачем. Тут загинув сам король, багато шляхтичів, в тому числі Гаврило Перені, який з 1522 року був управителем Хустського замку.
Турецьке нашестя під проводом султана Сулеймана I (дружиною якого була Роксолана родом з галицького Рогатина) призвело до руйнації угорського королівства. Внутрішня міжусобна конфронтація і магнатська неузгодженість щодо особи нового короля стали наслідком розколу держави на три частини. Середню, включно з містом Буда, зайняли турки. Північно-західна – дісталась австрійській короні Габсбургів. А північно-східна проголосила себе Трансільванським князівством на чолі з князем Яношем Заполяї під протекторатом Туреччини. Територія Закарпаття в результаті цього розпаду Угорщини була поділена на дві частини. Ужгород з ужанським комітатом опинились під владою австрійської корони, а інші закарпатські землі з містами Мукачів, Берегово, Севлюш і відповідно Хуст, Вишково, Тячів, Сігет з усім Мараморошем відійшли до Трансільванського князівства (Семиграддя). Два замки – Мукачівський і Хустський, а також територія Мараморошу стали об’єктами тривалої, біля двох століть, боротьби між австрійськими імператорами та трансільванськими князями за утвердження тут своєї влади. В ході цієї боротьби неймовірно страждало населення краю, до якого не проявляли жалю війська як однієї так й іншої сторони, поселення зазнавали руйнації і мародерства. Не раз також турецькі і татарські війська з’являлись у Закарпатті та під стінами Хустського замку здійснюючи грабіжницькі рейди до Мараморошу. Щодо Хустського замку і навколишніх маєтностей то після могачської поразки все перейшло у власність князя Яноша Заполяї. Є згадки, що він у замку навіть карбував гроші. Робили це майстри Міклош і Тома, що довго тут жили, а матричні форми виготовляли в монетному дворі Мукачівського замку. Після смерті Я. Заполяї в 1540 р. частина наближеної до нього високопоставленої шляхти схилилась на бік австрійського короля Фердинанда I (1540-1564), плекаючи надію щодо об’єднання Угорщини з його допомогою. Між сторонами була укладена таємна угода, згідно з якою Трансільванія і відповідно решта закарпатської території з Мараморошем переходили під корону Габсбургів. Австрійські війська були введені на приєднані райони Закарпаття і в містах та замках розмістились королівські гарнізони. Австрійська влада приймає рішення - усі замки на прилученій території привести до такого бойового стану, щоб вони могли належно виконувати функції оборони держави. Хустський замок вже як королівська власність за лічені роки середини 16 століття суттєво добудовується, укріплюється і стає поряд з Мукачівським одним із вагомих оборонних об’єктів східних рубежів австрійської монархії. Фердинанд I особисто контролює роботу і дає вказівки щодо зміцнення замку. В 40-50 роках 16 століття за часів комендантів Матяша Бродеріка і його наступника Бенедикта Солої, котрий особливо опікувався станом замку, споруда мала досить пристойний вигляд і міць. Замок представляв собою дворівневу оборонну конструкцію, тобто зовнішній і внутрішній замок. Не дивлячись на круті схили гори, під його стінами перед зовнішньою важкою вхідною брамою був виритий глибокий рів з перекидним мостом. Аналогічний рів і перекидний міст, яким укріплювалися ворота, були і при вході у внутрішній замок. Зовнішні високі і масивні кам’яні стіни з бійницями оперезували нерозривним бастіоном всю будову. Посилюються і піднімаються вежі, зокрема досить висока і об’ємна була названа в 1550 році іменем короля – “Фердинанд”. В ній розмістився склад зброї і військового спорядження. Облаштовуються місця для гармат, порохові склади, казарми, житлові приміщення для коменданта, знаті і старшини, великий святковий зал, кухня, пекарня, каплиця, кузня, конюшня, господарські, вартові і підсобні приміщення, майданчик для військових вправ. Для виробництва і помолу порохової суміші використовувався ручний невеликий млин на північному виступі замку, а також млин який був розміщений дещо подалі від замку у напрямку села Іза на полі Бартуш (очевидно на невеликій річечці, яка називалась Млиновиця, а сьогодні це потічок у межах міської забудови). Біля замку на східному масиві був великий фруктовий сад. Ще за часів первинної забудови у приміщенні замку був виритий глибокий колодязь. Щоправда на північному схилі замкової гори була криниця з чистою джерельною водою, яка використовувалась для потреб замку. Король Фердинанд наказав коменданту провести роботи по очистці захаращеного за попередні десятиліття внутрішнього колодязя і поглибити його “до живої води” тобто підземної джерельної. В замкові продовжувала функціонувати в’язниця, причому у внутрішній будові було окреме помешкання ката із власною кухнею. На території замку, як годиться, була корчма і навіть торгові ряди. Очевидно місцевий люд приносив сюди для продажу продукти. З підвальних приміщень замку таємна галерея вела до підземного ходу, який у східному напрямку виводив до густого дубового лісу, що розкинувся неподалік у долині. Ліс суцільним масивом тягнувся тоді до Вонігова на Тячівщині. Найбільша гармата, що стояла на західній високій стіні перед входом у внутрішній замок, холостим пострілом сповіщала хустян і мешканців навколишніх поселень про початок дня. Інколи вночі – у якості перестороги, пострілом повідомляли про втечу в’язня чи солдата. Детальна інструкція австрійського монарха подана у квітні 1550 року коменданту замка Бенедикту Солої чітко встановлювала посадові обов’язки його і заступника. Визначався штат гарнізону – кількість стрільців, вершників, караулу, сурмачів, їх платня і загальне продуктово-харчове забезпечення. Вказувалось на необхідний характер стосунків з марамороським графом Адамом Есекі. Монарх встановив також рівень винагороди солекопів.
Звичайно, що всі роботи по реконструкції замку, а також утримання гарнізону лягли на плечі селян і міщан Хустської домінії і загалом Мараморошу. Тому не випадково хустяни і все населення краю продовжували вважати себе приналежними до Трансільванії, а австрійський гарнізон і посадовців монархії - як представників окупаційної влади. З першого разу австрійській владі не вдалося зразу закріпитись у центральній і східній частині Закарпаття. Трансільванська шляхта не без допомоги турецької сторони прагнула посилити свої позиції і почала чинити супротив австрійському просуванню на схід.
Ініціативу у протистоянні австрійській монархії проявила вдова Яноша Заполяї княгиня Ізабелла, що водночас була і польською принцесою. Вона приймає запрошення трансільванської шляхти на повернення у князівство і в кінці вересня 1554 р. з численною свитою через Верецький перевал з Галичини прибуває на Закарпаття. Замки, як головні опорні пункти передаються у її власність. Через Мукачів Ізабелла завітала і до Хуста. Мешканці міста гаряче вітали її. Але гарнізон замку не перейшов на бік княгині вважаючи замок власністю імператора Фердинанда. Супротив переростає у збройне протистояння і війну.
Турецько-османська імперія вела також постійні війни з австрійською монархією і звичайно всіляко підтримувала трансільванських князів. Однак згодом у середовищі трансільванської шляхти і населення Закарпаття настрої виявились неоднозначними. І у подальшому селян і шляхту, які брали участь у антигабсбурзьких повстаннях традиційно називали – куруцами, а представників австрійського війська і влади та місцевих прихильників Габсбургів – лабанцями (так спочатку називали піхотинців австрійської армії, які вступали в міста і села, імовірно від слова лаб - нога).
* * *
Важливу роль у протистоянні двох таборів та внутрішніх міжусобицях відігравав релігійний компонент, зокрема поширення в князівстві і на Закарпатті реформації у вигляді лютеранства і кальвінізму, що пропонували дешеву, наближену до народу церкву, обмежену у крупному землеволодінні і не підпорядковану Папі Римському. В 16 столітті рух за реформацію церкви швидко поширився в першу чергу серед німецьких переселенців – колоністів вільних королівських міст. Згодом прихильниками реформації стали широкі верстви селян, міщан, представників шляхти, кліру і навіть трансільванські князі. Щоправда, у протестантизм перейшли переважно громади німецької і угорської національностей, оскільки латинський обряд був незрозумілим для карпатських русинів і румун. Так, поряд з католицькою і православною церквами, що дещо послабили свої позиції, посилилась протестантська церква. З ідеями реформації, що прийшли з Німеччини і Швейцарії, представники різних верств сподівались реалізувати свої прагнення. Одні за звільнення від феодальних повинностей і залежності, інші проти поширення абсолютизму Габсбургів чи навіть небезпеки турецької експансії. Комусь не подобалась надмірна централізація і багатства католицької церкви. Тож у багатьох випадках соціально-протестні акції проходили під гаслами релігійної реформації. В середині 16 століття протестантські громади виникають в Хусті та Вишкові і відповідно місцеві церкви зазнають реформації. Характерно, що в Марамороші протестантизм закріпився тоді лише серед міського населення п’яти коронних міст. Проте в 17 столітті католицька церква при підтримці Габсбургів посилює контрреформаційний наступ і згодом закріплює свої позиції.
Своєрідним було становищем у краї православної церкви. Так, зокрема для марамороських вірників східного обряду – карпатських русинів і румун, тривалий період регіональним духовним центром був Грушівський монастир, що у Потиссі на Тячівщині. Деякі дослідники вважають, що цей стародавній монастир вже існував у часи до монгольського нашестя. В кінці 14 століття Константинопольський Патріарх дарував монастиреві Ставропігійське право. Це право передбачало пряме підпорядкування монастиря Вселенському Патріархові, а також отримання єпархіальних повноважень не тільки у Марамороші, але й в інших комітатах Закарпаття щодо будівництва церков, рукопокладання священиків, загального контролю за церковно-приходським життям.
З середини 16 століття усі православні приходи краю офіційно підпорядковуються Мукачівській єпархії, яка охоплює досить обширну територію і знову ж таки перебуває під прямою юрисдикцією Вселенського Патріарха. Але ієрархи Грушівського монастиря продовжують відстоювати свою традиційну самостійність, принаймні щодо марамороських приходів. В 17 столітті православна церква краю навіть користується покровительством і підтримкою протестантських князів Трансільванії. Проте з кінця 17 – початку 18 століть вже за австрійської влади і після її контрреформаційних заходів відбувається трансформація православної церкви у греко-католицьку (уніатську) з підпорядкуванням Папі Римському але збережені східного обряду. Мукачівська єпархія відповідно перетворюється у греко-католицьку. Грушівський монастир занепадає.
* * *
Повертаючись до австро-трансільванської війни 1556 – 1557 років то на її початок Хустський замок опинився в оточенні загонів куруців. І хоч їх чисельність була відносно невеликою – до 1000 чоловік, їм вдалося наглухо заблокувати австрійських оборонців замку. Облога спричинила голод і хвороби, цинга косила гарнізон. В самому замку були накопичені гори солі, яка просочилась у колодязь і вода стала непридатною для вживання. До монарха були відправлені гінці з проханням негайної допомоги. Не дивлячись на наказ Фердинанда про таку допомогу, австрійські генерали проявили бездіяльність і зволікання. Окремі командири цілими днями пиячили і веселились. Відсутність вчасної підтримки зумовила здачу замку куруцам в січні 1557 року залишком австрійського гарнізону – дванадцятьма ледь живими оборонцями. В свою чергу турецькі війська витіснили австрійські з усієї Трансільванії. Хустський і Мукачівські замки переходять у власність князя Жигмонда Заполяї, який користується покровительством турецького султана і продовжує справу своєї матері – княгині Ізабелли після її смерті у 1559 р.
Та вже у 1565 році австрійський імператор Максиміліан II ставить вимогу перед султаном про передачу йому обох замків і відповідно приналежної території. Відмова спричинює війну, штурм Мукачівського замку австрійськими військами і на деякий час він опиняється в зоні влади Габсбургів. Хустський замок залишається власністю трансільванських князів. З 1571 року після смерті Жигмонда він у володінні князя Стефана Баторія, а з обранням його на польський престол у 1575 році, замок потрапляє у володіння його брата Криштофа Баторія, що став князем Трансільванії (1576 - 1584).
У період його князювання у замку також ведуться значні будівельні роботи, він суттєво поновлюється включно із зовнішніми укріпленнями. Досить повчальна настанова – девіз була написана на внутрішніх воротах замку – “Моліться і працюйте, щоб коли прийде ворог не виявилось, що ваша зброя є більш слабкою”. Князівською маєтністю замок був включно із землями і поселеннями від Ізи до Тереблі, окрім власне Хуста, Вишкова, Тячева, які зберегли колишні коронні привілеї. З цього приводу у 1582 році комендант замку Каспар Корніс та інші марамороські чиновники отримали князівський наказ – не пригноблювати і не порушувати прав міщан коронних міст.
Правонаступником Криштофа Баторія у 1584 році став його син Жигмонд. Він змінює політичну орієнтацію, стає прихильником Габсбургів. Сучасники вважали його душевнохворим і ніби-то не здатним до управління князівством. Проти князя оформилась опозиція. Але лідера опозиції, земського службовця Іоанна Гольфі, було схоплено і страчено у Хустському замку.
В часі князювання Жигмонда Баторія на Трансільванію було здійснено в 1594 році татарське нашестя під проводом хана Гірея. Прихильність князя Жигмонда до Австрійської імперії викликала невдоволення турецької сторони, бо формально Трансільванія залишалась під протекторатом Османської імперії. Турки у якості покарання і застереження спонукали кримських татар здійснити набіг на князівство. 80-тисячна орда хана Гірея, вдаючись до хитрих маневрів, перейшла Карпати, проникла в Мараморош і долиною р. Ріка швидко наближалась до Хуста. Комендант замку К. Корніс здійснив підготовчі оборонні роботи, щоб належним чином зустріти ворога. Відбулося кілька попередніх сутичок, були розбиті передові загони татар. Гарнізон готувався до вирішального бою бо замок дійсно опинився в оточенні. Довкола чинилися звірства і грабежі. Практично весь Мараморош був спустошений і пограбований. Але обложений Хустський замок ординці так і не здобули. Невідомо чому татари не наважилися активно штурмувати його. Щоправда, існує думка ніби Гірей все ж отримав від коменданта Корніса у якості викупа чи подарунка шість добірних коней і віз коштовного майна, а також завірення, що Хуст належить до Трансільванії і є союзником турецького султана. Невпевненість хана у перемозі чи небажання зіпсувати стосунки з султаном зумовили його відступ з Марамороша.
Жигмонд Баторій у 1598 році відмовляється від князювання, добровільно передає Трансільванію з Мараморошем і Хустським замком австрійському імператору Рудольфу II. Управителем цієї приєднаної до монархії території призначається головнокомандувач австрійської армії генерал Георг Баст. Замість організації системи управління новими володіннями імперії, він безсоромно вдається до пограбування його населення, особливо тих у кого було що вилучити. Опорним військовим об’єктом і одноразово своїм складом генерал робить Хустський замок. Усі внутрішні приміщення замку були вщент заповнені дорогоцінним майном. Золотий і срібний посуд, діаманти, вишукані прикраси, інкрустована зброя, кінська упряж, оздоблений коштовностями одяг були накопичені тут в результаті цинічного грабежу, вбивств і спустошення поселень князівства. Таке генеральське правління звичайно ж викликало невдоволення не тільки простих верств, а й шляхти та дворянства. Вони обирають новим князем Трансільванії Іштвана Бочкаї. Князь очолює чергове антигабсбурзьке повстання 1604 – 1606 років. Основну резиденцію Баста – Хустський замок повстанці взяли у облогу. Не дивлячись на сильну обороноздатність замку гарнізон не вдався до тривалого супротиву і повстанці заволоділи ним. Однак генералу Басту вдалося таємно втекти прихопивши з собою частину награбованого майна. Князь І. Бочкаї передає замок і третину соляних копалень Марамороша за 4 тисячі золотих форінтів графові Валентину Другету. Після смерті князя І. Бочкая його наступники Жигмонд Ракоці і Гаврило Баторій підтвердили угоду щодо Хустського замку. Але жадібний Г. Баторій зажадав доплату вже 30 тисяч форінтів. Не ладив властолюбивий князь і з трансільванською шляхтою. Після його смерті князем був обраний Габор Бетлен (1612 - 1629). За його князювання ведуться досить успішні антигабсбурзькі війни. Австрійський імператор Фердинанд II офіційно навіть визнає Бетлена трансільванським князем і залишає за його державою не тільки Мараморош, а й Березький і Угочанський комітати. Хустський замок князь за 20 тисяч форінтів передає своєму брату Стефану, який повинен був із військом марамороської шляхти приймати участь у воєнних діях проти австрійських імператорів і захищати протестантизм. Щоправда, з боку князя були нарікання щодо великої кількості непридатної до військової служби шляхти з Марамороша, яка відповідно звільнялась від неї. Одночасно Стефан Бетлен виконував функції комітатського судді і за свідченням тогочасних документів судив справедливо.
Після смерті князя на трансільванський престол в 1631 році шляхта обирає Дьєрдя (Георгія) Ракоці до цього головнокомандувача князівського війська. Володарем Хустського замку залишається Стефан Бетлен. Він сподівався, що князем оберуть його і це призвело до напружених стосунків і тривалої міжусобної боротьби з новообраним князем Дьєрдем I Ракоці (1631-1648), першим із відомої князівської династії Ракоціїв, родинною маєтністю і резиденцією яких став Мукачівський замок. Князь мав намір заволодіти і Хустським замком, позбавивши права власності на нього Стефана Бетлена. Ракоці сам підготував постанову і утримував на засіданні членів трансільванських зборів шляхти до того часу поки не було прийнято відповідне рішення. Бетлен відмовився його виконувати. Князь дає наказ війську взяти в облогу Хустський замок. Але облога виявилась неефективною і Ракоці врешті пішов на домовленість з Бетленом, що той залишається власником замку і володарем Мараморошу, але відмовляється від претензій на князівський престол. Угоду підписали у вересні 1637 р. в Хустському замку куди і прибув князь Дьордь І Ракоці. Щоправда в замку він не заночував, поїхав в Тересву. На всяк випадок.
Хустський замок після смерті С. Бетлена і Дьєрдя I Ракоці у 1648 році переходить у власність марамороського жупана Ференца Редеї, що власне підтвердив новий трансільванський князь Дьєрдь II Ракоці (1648 - 1660) син Дьєрдя I. Кожний новий власник замку вживав заходи щодо його вдосконалення і посилення. На кілька поверхів зросла будова внутрішнього замку, його прикрасила струнка дзвіниця, усі приміщення були перекриті кольоровою черепицею.