Знайомтесь Хустщина”
Вид материала | Документы |
- Край наш хустщина, 379.85kb.
- Відділ освіти віньковецької райдержадміністрації інформаційно – методичний центр районного, 32.18kb.
Доречним було розпорядження жупана Ф. Редеї 1650 року яким він встановлював належний порядок проведення комітатних (жупних) зборів представників шляхти, оскільки марамороські комітатні збори, для яких були характерні шум, викрики, безпорядки і сутички зажили дурної слави серед інших комітатів. Принизливим для простого люду було розпорядження марамороської комітатної влади, як і інших комітатів, що стосувалося одягу і взуття селян-кріпаків. Їм заборонялося одягатися більш-менш пристойно, як на той час. Вони не мали права носити одяг із дорогого полотна чи добротні чоботи. За порушення цієї вимоги передбачався штраф. Зовнішній вигляд і одяг з простих матеріалів повинен був підкреслювати низький соціальний статус кріпаків не тільки у порівнянні із шляхетним дворянством, але й з немешами. Ще суворіші вимоги ставилися до домашніх слуг та найубогішої і найнижчої категорії селянства – желярів.
* * *
Важкий період переживає значна частина Закарпаття в середині 17 століття. Князь Дьєрдь II Ракоці ігноруючи васальну залежність (зокрема у зовнішніх зносинах) від турків і всупереч планам султана самостійно увійшов у складну міждержавну політичну і воєнну комбінацію. Ще в 1649 році в Мукачівському замку мали місце переговори між послами гетьмана Богдана Хмельницького з трансільванським князем. А в 1656 році там була укладена між князем і представниками гетьмана угода про спільні дії проти Польщі та взаємну допомогу. Князь мав намір отримати польську корону. Врешті була утворена тристороння коаліція між князем Дьєрдем II Ракоці, шведським королем Карлом X Густавом та гетьманом Б. Хмельницьким про початок воєнних дій проти Речі Посполитої. Мобілізація та збір трансільванської армії відбувався біля Вишкова. Тут в січні 1657 року на досить представницьких зборах шляхти трансільванського князівства за присутності шведського і козацького послів був схвалений план спільних дій. 30-тисячне трансільванське військо (за іншими даними 40-тисячне) через Драгово, Колочаву, Волове (Міжгір’я), Студений засніженими Карпатами рушило на Польщу. Півмісячний зимовий перехід був складний і виснажливий. З’єднавшись з понад 20-тисячним козацьким корпусом під проводом полковника Антона Ждановича союзники успішно розпочали воєнні дії. Однак влітку ситуація змінилась. Взаємодія між військами виявилась ніякою та й зовнішньо-політичні обставини не сприяли коаліціянтам. Спільна акція закінчилась цілковитою поразкою. Напевно це призвело до передчасної смерті гетьмана Хмельницького. Дьєрдь II Ракоці капітулював і ледь врятувався втечею додому. Польські війська під командуванням Георгія Любомирського перейшли через гори в Закарпаття, спустошили і спалили Мукачів, Берегово, загалом до 300 населених пунктів. В Марамороші спалили до тла Вишково, спустошили Хуст. Однак Хустський замок поляки не здобули. Оборонці відстояли його. Існують історичні свідчення, що ряд населених пунктів Марамороша чинили відчайдушний опір грабункам і погромам. Організатором опору в Березові були Петро Дарвай і Ладислав Саплонцай, у Драгові – Іван Балабан, в Тересві – Іван Манайло, у Ясіню – Степан Негрешій з місцевим дяком. Хоч разом з польськими військами до пограбувань вдались і свої найманці трансільванського війська та дезертири, які у невдалому поході Дьєрдя II Ракоці із обіцяного нічого не отримали. І тепер, завербовані поляками, чинили неподобства у власному краї. Князь у розпачі і не в силі дати ладу, звинувачений з усіх сторін, відмовився від трансільванського престолу. Князівство опинилось в стані безладу, безвладдя і смути. Населення Марамороша потерпало від мародерства колишнього князівського війська. Інтриги і боротьба за трансільванський престол велися між претендентами при прямому втручанні турків. Та взимку 1658 року Ракоці знову повертається на престол і намагається під Вишковом зібрати військо. В спустошений Мараморош не без сприяння турків здійснюють в 1659 році набіг татари. В черговий раз зазнають грабунку Вишково і інші села. Але Хустським замком татари, після кількох невдалих спроб навальних нападів заволодіти не спромоглися, тому подалися далі на Поділля. Замок гордо залишається острівцем спокою серед безладу і жодна з воюючих сторін не наважується на нього зазіхнути.
В 1660 році помирає смертельно поранений у бою проти турків поблизу м. Клуж Дьєрдь II Ракоці залишивши в Мукачівському замку вдову, прихильницю Габсбургів – Софію Баторі і малолітнього сина Ференца. А в Хустський замок збираються трансільванські магнати, шляхта, їх сім’ї і всупереч волі турків на своїх зборах в 1661 році обирають на князівський престол Яноша Кеменя, підтримуваного австрійським імператором Леопольдом I (1648-1705). Кемінь беззастережно схоплює і страчує ставленика турків Барчаї. Для посилення оборони замку він запрошує гарнізон німецьких найманців. Щоправда капітан замку Редеї має багато мороки і неприємностей з цією командою. Найманці вдаються до дебошів, бійок, брутально поводяться з місцевим населенням, грабують його. Тим часом турки намагаються вирішити проблему влади силою, припинити княжі міжусобиці, а головне поставити на княжий престол свого претендента Міклоша Зальомі. Кемінь і його встиг схопити та ув’язнити в Хустському замку. Невдоволені турки несподівано нападають на військо князя в південній Трансільванії і той змушений відступати на північ до Марамороша. Князь терміново дає наказ комендантові Хустського замку Редеї не приймати у замок дезертирів – дворян які тікають з поля бою, а також забезпечити замок провіантом і речами необхідними на випадок облоги. У тому ж 1661 році турки таки здійснили вторгнення своїх військ у Мараморош під проводом командуючого турецькою армією в Угорщині, великого будинського візиря Алі-Паші. Переслідуючи відступаючий до Хуста княжий загін, турки підійшли до міста і були вражені замковою спорудою на горі. Штурмувати замок турецьке командування відразу не наважилось. Алі-Паша направив в замок для ведення переговорів своїх послів, очолюваних дипломатом Абазза Ларі Хусейном, серед яких був знаменитий мандрівник і письменник Евлія Челебі. Автор десятитомних історичних записок у своїй “Книзі мандрувань” подав опис перебування у краї. По дорозі до Хуста він милувався чудовою природою краю, красивими містами, монастирями і селами, садами і виноградниками. Щодо замку то він подав досить детальний його опис, по східному вишуканий і навіть доброзичливий. Ось один фрагмент його записок – “Хустський замок розташований на горі Хассана, стіни його високі і товсті, міццю своєю схожий на фортецю Іскендер, бо висота його веж сягає небес. Його будови звернені вікнами на захід і височать одні над одними. Дахи його палаців покриті кольоровою черепицею, дахи церков залізом, хрести на них з чистого золота. Навколо замкової гори нескінченні сади і виноградники, чудові вода і повітря”.
Переговори в рицарському залі замку, що проходили досить гостро і напружено, переконали турецьку сторону у неможливості реалізації їх планів. Турецьке військо залишило Хуст і рушило у західному напрямку вдаючись по дорозі до незначних грабунків, але про це Евлія Челебі напевно вже не писав.
Разом з тим боротьба за князівський престол не вщухала. В 1662 році на полі бою загинув І. Кемінь і князем Трансільванії стає Михайло Апаффі, якого сприймають турки але не сприймає австрійський імператор Леопольд I. Князю приходиться балансувати між різними політичними силами. Він намагається упорядкувати господарське життя, розмір і порядок сплати податків, роботи по утриманню замків, порядок продажу вина і відкриття винних корчм. Більше того прагне звільнитися від німецьких найманців у замкових гарнізонах, в тому числі і в Хусті. Князь також дає розпорядження щодо порядку господарського використання лісів Марамороша жителями п’яти коронних міст і сільських поселень. На той час низинні притиснянські території довкола міст і сіл були ще вкриті густими дубовими лісами, в яких населення випасало худобу, свиней і збирало жолуді для їх відгодівлі. З цього приводу часто виникали конфлікти між жителями різних поселень, а згодом і звернення до судів - де чиї лісові угіддя і хто має право їх використовувати. Зростає також інтенсивність рубок цих лісів, як для будівництва і промислів, так і для розширення посівних площ.
В 1669 році комендантом гарнізону Хустського замку призначається Михайло Катона. Приступаючи до служби він здійснив опис і склав реєстр усього наявного озброєння та інвентаря. Напевно, що на той час замок, принаймні щодо озброєння, перебував у наймогутнішому стані. У ньому було до 70-ти стаціонарних і пересувних гармат різних типів для настильної та мортирної стрільби, десятки центнерів пороху, понад три тисячі ядер, ручна зброя, регалії, і що цікаво, 718 бойових горнят, з яких виливались на ворога, що дерся по стінах замку, кип’ячена смола чи розплавлене олово. Замок мав значні запаси продовольства, господарської живності і угіддя. Йому були також підпорядковані практично всі населені пункти Марамороша від Хустщини до Рахівщини включно, разом з митною управою краю. Ця велика мараморошська маєтність, як і раніше продається і передається за значні суми у середовищі трансільванської верхівки.
Кінець 17 століття врешті ознаменувався перемогою австрійської сторони у тривалому австро-турецькому протистоянні, хоч тоді відбулося чергове трансільванське антигабсбурзьке повстання під проводом молодого, 21-річного шляхтича Імре Текелі. Військові дії мали надзвичайно жорстокий характер. Воюючі сторони спалювали до тла цілі села. Підтримувані турками повстанці – куруци в 1678 р. витіснили австрійські війська з земель північної Угорщини включно із Закарпаттям і значної частини Словаччини. Турецький султан в свою чергу вбачаючи успішні дії повстанців надумав розширити свої володіння за рахунок західної Угорщини, що знаходилась під владою Габсбургів. В 1683 році 230-тисячна турецька армія підійшла до Відня і оточила місто. Але тут турки програли вирішальну битву (у якій також взяло участь і надало допомогу австрійській стороні з’єднання українського козацтва). Почалося витіснення турків з території Угорщини в т. ч. і Трансільванії. Згодом вони опинилися далеко за Дунаєм. Отримали поразку і війська курців керовані Імре Текелі. Частина їх перейшла на бік австрійців. І лише головний осередок і останній оплод куруців Мукачівський замок стримував облогу австрійських військ ще біля 3 років, з 1685 до 1688 року. Обороною замку керувала дружина Текелі у другому шлюбі (вдова по смерті Ференца I Ракоці) хоробра княгиня Ілона Зріні. В січні 1688 року оманним шляхом вдалося схилити оборонців до здачі замку і підписання капітуляції.
* * *
В 1690 році після смерті князя Михайла Апаффі та витіснення турків з території колишнього угорського королівства Трансільванське князівство практично припиняє своє існування. Мали місце кілька незначних і розрізнених антигабсбурзьких виступів як дворянства так і селянських верств з виразними антифеодальними рисами. Але загалом політична ситуація докорінно змінилась. Австрійська монархія святкувала перемогу. Угорщина після 160-річної турецької залежності відповідно із усім Закарпаттям і Трансільванією перейшли у володіння габсбурзької корони. У замки і міста прибувають австрійські гарнізони, які ведуть себе як завойовники з проявами свавілля і мародерства. В 1692 році імператор Леопольд I призначає головним марамороським жупаном графа Миколу Бетлена, до цього радника князя Апаффі. Значні маєтності краю продовжують належати спадкоємцям князя. В нових умовах Хустський замок поступово втрачає свою стратегічну роль і ставши тепер осередком австрійської влади звертає на себе антигабсбурзькі настрої невдоволених. Характерно, що у період австрійського утвердження в кін. 17 – поч. 18 століть у краї активізується опришківський рух, який виник ще раніше як складова частина антифеодальної боротьби. З історичних джерел відомі прізвища опришківських ватажків Мараморошу та інших комітатів різних часів – Шугай, Орос, Бойко, Беца, Пискливий, Микуляк, що діяли по обидва боки Карпатських гір. А опришок Пинтя згодом стає героєм численних переказів, зокрема легенди про його спробу обстріляти і заволодіти неприступним Хустським замком з допомогою саморобної гармати.
Реальний стан замку після куруцьких війн на кінець 17 століття був досить негожим. Австрійський гарнізон – т. зв. вільна рота (“фрайкомпанія”) складався з ветеранів та інвалідів турецький війн зібраних з різних полків і нездатних до активної воєнної служби. На озброєнні були застарілі мушкети. Гарнізону практично не видавалась належна платня і навіть не було продовольчого забезпечення. Ці “вояки” повинні були самі себе утримувати, шукати заробітку і засобів для існування. Інколи вони вдавались до жебракування, чи що гірше, до дрібного злодійства у господарствах місцевого населення. Зрозуміло, що при таких умовах говорити про належну службу і утримання замкової будівлі не приходилось. Недогляд складів спричинив якось вибух пороху, який суттєво зруйнував верхні забудови. Замок приходив у непридатність. На прохання коменданта барона Франца Вінера імператор Леопольд I в 1699 році дає розпорядження місцевій владі Марамороського комітату своїми силами відремонтувати Хустський замок. Іншими словами коштом населення Мараморошу. Мотивуючи це тим, що замок є вартовим доріг із Молдавії, Польщі та Трансільванії, - а тому ще зберігає своє важливе значення для комітату. П’ять тих самих коронних марамороських міст – Хуст, Вишково, Тячево, Довгополе і Сігет спочатку запротестували, бо поставки будматеріалу, робітників, самі роботи обходилися досить дорого для населення. Та все таки після “нагородження” цих міст новими гербами від імені імператора вони розпочали ремонт. Дарований Хусту герб мав таке зображення – дві схрещені сріблясті стріли, срібний півмісяць і дві золоті зорі на синьому тлі щита. Гербовим символом Вишкова був олень.
* * *
Ще не завершився ремонт, як старому Хустському замку судилося відіграти свою вагому роль вже востаннє і саме в останній антигабсбурзькій війні 1703-1711 років. Це було грандіозне повстання угорської шляхти, підтриманої широкими народними верствами, під проводом Ференца II Ракоці – сина Ілони Зріні від її першого шлюбу. Молодий амбітний шляхтич з династичного роду Ракоціїїв, як і свого часу його дід Дьєрдь II Ракоці плекав далекосяжні плани – не тільки визволення Угорщини від габсбурзького панування, а й здобуття польської корони. Знову у складній політичній комбінації він мав підтримку ряду держав і навіть зацікавленість з боку московського царя Петра I. З Галичини, де Ракоці змушений був переховуватись від австрійського переслідування за участь у антигабсбурзьких змовах, він прибуває на Закарпаття, регіон який став чи не головною ареною повстання, що переросло у справжню війну. Якщо біля с. Довге на Іршавщині в червні 1703 р. проавстрійському дворянському з’єднанню вдалося зненацька напасти і розбити повстанський табір, то згодом під Вілоком над Тисою повстанська армія здобуває першу перемогу і активізує боротьбу. Під шовковими знаменами зростаючої армії Ференца II Ракоці з гаслом “З Богом, за батьківщину і свободу” воюють знову представники різних верств і національностей. Але це гасло кожний сприймає по різному. Одні за звільнення від іноземної неволі, інші – від феодальної сваволі. Внутрішні суперечності мали суттєвий вплив на хід і завершення повстання. Особливе значення у цій війні мали Ужгородський, Мукачівський та Хустський замки. Мукачівський замок став однією із резиденцій Ференца ІІ Ракоці де здійснювався прийом іноземних послів. В Мукачеві запрацював великий пороховий завод, а також свій монетний двір де карбувалися бронзові, срібні і золоті гроші.
Солдати австрійського гарнізону Хустського замку, яким тривалий час не давали платню, в середині серпня 1703 року самі вбили коменданта і без бою здали замок повстанському загону. Про це своїм донесенням інформував самого Петра I російський посол у Відні П. Голіцин – “Ракоци через изменников фортецию Густ взял”. До куруцьких повстанців приєднувалися загони опришків. Існують перекази, що ніби-то штурмом замку керував сам відважний ватажок Пинтя. Десятки добровольців з марамороських сіл і міст поповнювали ряди повстанських загонів. Популярне у народі повстання ширилось і дало змогу Ференцу II Ракоці зібрати понад 60-тисячну армію, в яку влилась значна кількість карпатських русинів. Згодом русинських повстанців Ракоці назвав “gens fidelissima” – найвірнішим народом, підкреслюючи цим їх сприяння повстанню і стійкість на відміну від деяких угорських магнатів, дворян і бойових з’єднань, які зраджували і Ракоція, і австрійського цісаря, переходячи з одного військового табору до іншого. Як і раніше повстанців називали куруцами, а австрійське військо і прихильників Габсбургів – лабанцями.
В лютому 1704 року австрійський гарнізон здає куруцам Мукачівський замок, а згодом капітулює і Ужгородський. В замках запрацювали мануфактури по виробництву пороху, зброї, амуніції для повстанців. Ракоці намагається суттєво підняти дисципліну в армії. Присікає мародерство, але разом з тим здійснює у населення відповідні реквізиції провіанту, тягла, реманенту для нужд військ. Присікаючи дизертирство наказує жупанам спорудити у кожному місті і селі шибениці для публічного покарання не тільки дизертирів, а й старост поселень, де переховувались такі. З допомогою французьких офіцерів був проведений вишкіл і організація артилерійських підрозділів. Особливу увагу Ракоці звернув на стан Хустського замку і Мараморошу загалом. Дає наказ чітко організувати видобуток і реалізацію солотвинської солі, що приносило значні прибутки повстанцям, швидко завершити необхідні ремонтні роботи в замку і налагодити у Хусті виробництво пороху. Це було здійснено і щомісячно тут вироблялось його до 4 центнерів. З огляду на традиційне кушнірсько-шевське ремісниче виробництво в Хусті була також створена мануфактура по виготовленню високоякісної кольорової шкіри та пошиття армійського взуття. Куруци дуже полюбляли чоботи із червоної і жовтої шкіри. Для забезпечення цього виробництва було заборонено вивіз сирої шкіри забитої худоби за межі Марамороша. Щодо боєздатності замку, то не дивлячись на проведені роботи, він втратив свою колишню могутність. В 1706 році за його мурами було лише 12 гармат старого типу. Разом з тим у Хустському замку відбувається велике зібрання воєнно-політичного куруцького керівництва і трансільванської знаті, де проголошується незалежність князівства від австрійської корони. Згодом таке ж рішення про детронізацію Габсбургів з угорського престолу в 1707 р. приймає і всеугорський Онодський сойм. Ференца II Ракоці проголошують правителем угорського королівства. Повстанська армія тим часом витіснила австрійські війська із значної території угорського королівства включно із словацькими землями. Ракоці навіть подумовував продовжити наступ до Моравії та Чехії. Проте, з 1708 року ситуація докорінно міняється і до 1711 року після наступу і ряду битв австрійським військам імператора Йосифа I вдається перемогти повстанців. Сприяли цьому дизертирство в стані Ракоці, зрада його офіцерів і генералів, перехід значної частини куруців на бік лабанців, спалах епідемії чуми, яка викошувала цілі села, виснаження і неспроможність населення терпіти постійні військові реквізиції. Після облоги капітулювали оборонці Ужгородського і Хустського замків. Врешті, після артобстрілу в червні 1711 року, відбулася здача оточеного Мукачівського замку – останнього оплоту повстанців. Ворогуючі сторони без згоди Ференца II Ракоці, який у Варшаві вів переговори з Петром І та послами ряду країн, ще в травні підписали мирну угоду в Сатмарі. Австрійська імперія знову підпорядкувала собі територію Закарпаття і Угорщини. (Ференц II Ракоці у вигнанні та нестатках помер у Туреччині в 1718 році, де була похована і його мати Ілона Зріні. В 1906 році їх прах з великими почестями було перенесено і перепоховано в м. Кошиці у кафедральному соборі).
* * *
В травні 1711 року в Хустському замку знову з’являється австрійський гарнізон. Результати війни для краю були жахливі – суцільна руїна, голод, епідемія, велика смертність людей і падіж худоби. Належних коштів і матеріальних засобів населення вже не могло дати навіть для утримання замкового гарнізону. Для потреб замку влада спочатку виділила кошти у сумі 40 тисяч форінтів. Приблизно за таку ж суму замок разом з коронними містами був переданий новому управителю – Миколі Бетлену. Неоминуло населення Закарпаття і особливо учасників повстання покарання з боку австрійської влади. Репресивних заходів за імператорським наказом зазнали і хустяни. Тут в невеличкому місті було зруйновано багато їх будівель і відбулися арешти жителів прихильних до антигабсбурзьких дій. Австрійська влада створює великі латифундистські землеволодіння і передає їх новим власникам. Таким власником великих маєтностей у Марамороші став граф Телекі, а у комітаті Берег на Мукачівщині династія графів Шенборнів. У 18 столітті відбувається нова хвиля переселення на Закарпаття німецьких колоністів, в основному ремісничого люду.
Край поступово оговтувався від нанесених війною ран, та в 1717 році у Марамороші несподівано і вже востаннє з’являється кількатисячна татарська орда. Натворивши безчинств і грабунків в містах і селах Закарпаття ординці повертались додому. Напасти на Хустський замок вони не наважились. Помітивши їх, гарнізон здійснив кілька потужних гарматиних пострілів, в окрузі вдарили дзвони усіх церков. Злякавшись, орда з награбованим добром і величезним натовпом полонених невільників намагалась пройти лівим берегом Тиси і податись далі до своїх володінь. Марамороське народне ополчення кероване піджупаном Ладиславом Стойкою разом з військовим загоном замку наздогнали ординців. Завдали удару спочатку під Вишковом, а потім оточивши у вузькому гірському проході в заздалегідь підготовлену пастку, ополченці остаточно розбили татар, визволили бранців в основному підлітків і дівчат.
* * *
Із остаточним закріпленням австрійської влади в Угорщині з початку 18 століття на Закарпатті відбувається релігійна переорієнтація частини населення православного віросповідання – карпатських русинів і навіть деяких румунських громад. Ще в 1646 році у підавстрійському Ужгороді на зібранні 63 священників була проголошена церковна унія. Новій греко-католицькій церкві були гарантовані її специфічні східні обрядові права рівні з римо-католиками. Немаючи підтримки, яку православна церква мала раніше від трансільванських князів вона поступово до кінця 18 століття втрачає свої позиції. З кінця 1717 року греко-католицизм поширюється у Марамороші і згодом усі карпатські русини стають вірниками уніатської церкви.