Край наш хустщина

Вид материала

Документы

Содержание Далека минувшина Герб хуста Герб вишкова Бунтівна фортеця Мараморош-сигетський процес Всезакарпатський з'їзд в хусті Найважливіші дати історії хуста 6834, євреїв — 3397, угорців — 941, нім­ців — 393, чехів та словаків — 265, румунів — 10, італійців — 12. Санаторій «шаян» Санаторій - профілакторій «нарцис» Долина нарцисів Городилівські водоспади Ніреські водоспади Нанківське озеро Липовецьке озеро Соколів камінь Пещера марії-терезії Опришківська гуг'ка Плита «бовван» Гора кобила ... Полное содержание

Подобный материал:

• Знайомтесь Хустщина”, 1063.71kb.
• Наш край у ХVІІІ столітті, 82.63kb.
• Моя родина – Кубань, 15.46kb.
• Поки будуть писаночки На світі писати – Доти люд наш буде жити й край наш процвітати, 593kb.
• Широкая, быстрая река Кубань течёт через весь Краснодарский край. Поэтому край наш, 22.72kb.
• Положение о проведении областного конкурса компьютерных презентаций для детей школьного, 55.04kb.
• Тема урока: «Наш край в древности.», 92.08kb.
• Какой может быть воскресная школа сегодня введение Сурова, 507.12kb.
• Про наш край І краян: Сумщина на сторінках видань Канадсько-української бібліотеки :, 1451.6kb.
• Урок истории в 9 классе Тема урока: «Наш край: вчера, сегодня, завтра», 32.13kb.

КРАЙ НАШ - ХУСТЩИНА

Хустщина — чудовий край нашої землі. Чарують своєю красою долини Тиси, Ріки, мовчазні верши­ни гір, зелені полонини, швидкоплинні річки з водо­спадами, мальовничі села, уквітчані садами та ви­ноградниками.

Площа району складає близько однієї тисячі квадратних кілометрів, Найбільше проживає на Хустщині українців. їх більше ніж дев'яносто від­сотків. Другими по кількості є угорці — 5,3 процен­та, третіми росіяни — 2 проценти. В Хусгі прожи­ває 32 тисячі населення.

Хустщина межує з Виноградівським, Іршавським, Міжгірським, Тячівським районами. І 40 кілометрів територією району проходить кордон між Україною і Румунією.

Близько 60 процентів території -- гірська місце­вість. Найвища точка — гора Драгівський Менчул (АВ - - 1500 м, найнижча -- дельта річки Ріка (АВ — 164 м).

Економіка розвивається двома напрямками: про­мисловість і сільське господарство.

В дорадянський період доля випуску промислової продукції займала менше одного процента, нині во­на складає 32 проценти. В 1921 році в Хусті лише 57 чоловік було зайнято в промисловості і 185 в ремісничих цехах. Сьогодні на підприємствах міста тру­дяться 7.5 тисячі чоловік. Вони виробляю і в промис­лової продукції на 500 мільйонів карбованців у рік. Продукція експортується в десять країн світу.

Виробництво сільськогосподарської продукції ве­дуть 9 колгоспів та 2 радгоспи. Вирощують картоп­лю, капусту, буряки, кукурудзу, пшеницю на фураж, займаються садівництвом, тваринництвом.

Понад 10 тисяч жителів району мають вищу й се­редню спеціальну освіту. Працюють 30 середніх і 9 девятирічних шкіл, 2 профтехучилища, лісотехнічний технікум, медучилище. 60 уродженців Хустщини є док­торами і кандидатами наук.До послуг трудящих 58 клубів і Будинків культури, 64 бібліотеки, 61 кіноустановка.В районі працює 379 лікарів і 901 працівник середнього медперсоналу.

В Карпатський державний заповідник входить <Долина нарцисів>, яка розкинулась на околиці Хуста й займає площу в 256 гектарів. Нарцисс високолистний,рідкісна цінна рослина,єдине в нашій країні родовище.Занесена в Червону книгу України.

Хустщина багата на мінеральні джерела.Їх нараховується 127.Найбільше джерел в околицях Вишкова,Драгова,Боронява,Олександрівки,Нижнього Бистрого.

ДАЛЕКА МИНУВШИНА

Хуст — місто старовинне і буремна історія його сягає в глибину віків. Про це свідчать сиві руїни на Замковій горі. В ряді попередніх історико-краєз-навчих видань стверджується, що вже в IX—X сто­літтях на Хустській Замковій горі існувало слов'ян­ське чи давньоруське городище або укріплене посе­лення. Хоч археологічні дані свідчать про те, що люди розміщались на мешкання в низинних районах біля річок. А що стосується Хустського замку як оборонного укріплення в цей період, то ні в яких джерелах не значиться. В IX—X століттях історичні документи підтверджують існування на Закарпатті двох феодальних градів-замків: Ужгородського та Боржавського.

Щодо Хустської Замкової гори то існує народна легенда про те, що ще до зведення кам'яного замку на горі було укріплення, яке спорудили розбійники. Вони нападали на купецькі каравани, що йшли по «соляному шляху» Марамороша уздовж Тиси. А зго­дом це розбійницьке гніздо було замінене замком феодала. Можливо, так воно і було. Однак важко по­вірити, бо документальних підтверджень не маємо.

Закарпатський дослідник ХІХ-го століття Михай­ло Лучкай в своїй праці «Історія карпатських ру­синів» розповідає про перехід племен угрів через Кар­пати в кінці ІХ-го століття. Воші спустилися доли­ною Латориці й зупинилися на сорокаденний відпо­чинок біля Мукачівської гори. Провели розвідку й здійснили облогу Ужгородського замку, де після переслідування стратили слов'янського князя Лаборця, який намагався пробитися до кам'яної фор­теці нині міста Земплін Східно-Словацького краю. В дальшому пристарілий вождь угорців Альмош пе­редає владу своєму сину Арпаду. Незадовго вони оку­пували і Боржавський замок, а полонених оборонців в кайданах відправили в Ужгород. Похід свій про­довжили і здійснили завоювання східної частини Великоморавської держави, міжріччя Тиси і Дунаю, Трансільванію і Паннонію. Ці територіальні завою­вання в Східнодунайській низовині на початку Х-го століття лягли в "основу ранньофеодальної угорської держави.

В документах про перехід угорців через Закар­паття, нема ніякої згадки про місцевість Мараморошу. І якби тоді в ІХ-ому столітті стояв Хустський замок, угорці його б не обійшли. Він для них став би здобичею. Звідси й зрозуміло, що немає доказів, які підтверджували б існування Хустської фортеці б IX—X століттях.

Михайло Лучкай згадує, як будувались взаємо­відносини між угорцями й слов'янами. Цитує пись­менника Льва Мудрого, який писав: «Слов'янами ке­рувало багато князів. Ці, залишені угорцями в сво­їх функціях, платили їм податки й надавали допо­могу. Вони не давали відчувати своїм народам нової влади. Бо слов'яни не хочуть нікому другому служи­ти тільки своїм. Вважають за краще зазнавати зне­ваги й бути пригнічуваними князями свого роду, аніж підкорятися чужим народам».

Однак ще й протягом Х-го століття більша части­на Закарпаття і зокрема Марамороша не була зай­нята угорськими феодалами і давньоруське населен­ня краю залишається під крилом впливу галицьких князів Київської Русі. Тільки в 10—70 роках ХІ-го століття проходило становлення угорської феодаль­ної держави з районі Верхнього Потисся.

Чи є відомості стосовно Хустського замку в пе­ріод просування сюди угорців? Найбільш вагомі з них зібрав свого часу державний прокуратор Марамороської жупи Іоан Товт. Ще в 1858 році він закін­чив свою історію Хустського замку, опрацювавши ряд архівних документів. Іоан Товт розповідає, що близько 1070 року на Угорщину через Мараморош напали кочівники, які потім були розбиті угорськими вождями Гезою і Ладиславом. А в 1090 році король Ладислав дав наказ неподалік місця поразки воро­га звести замок, який пізніше дістав назву Хуст.

Ще один цікавий факт, який читаємо в матеріа­лах І. Товта, що Хустський замок був побудований для захисту кордонів Мараморошу і для приборкан­ня переможених русичів. Автор приводить архівні дані, що замок на час королювання Бели III (1172— 1196) вже був готовий, бо тут знайдено камінь з цифрою 1191. Можна вважати, що звідси взяло свій початок і місто, яке згодом розрослося біля підніж­жя горн. А щодо дати 1090 року про початок зве­дення замку королем Ладиславом можна зауважи­ти, що власне він розпочав, а його наступники про­довжили й завершили будівництво, впорядкували за­кони, які санкціонували підкорення феодальною .знат­тю вільних ще тоді горян.

Сучасні археологічні дослідження давньоруських поселень XI—.XIII століття, які ще далеко не завер­шені, говорять про те, що з появою г, Марамороші невеликих городищ з кам'яними укріпленнями в се­лах Данилово, Вільхівці, Лази, виникли в той час поселення і з гірських районах краю. Припускаєть­ся, що частина давньоруського населення була ви­тіснена туди.

З усього, що відомо історії до нині, виходить, що найбільш вірогідною залишається дата заснування Хустського замку — 1090 рік. І вже значно пізніше, після того, як ї303 році була утворена самостійна Марамороська жупа з центром в Сигеті. Хуст в 1329 році отримав статус коронного міста з усіма адміні­стративно-територіальними повноваженнями, гарні­зоном, бюджетом, а згодом і символікою.

І. нарешті, слід сказати, що хто б не був ініціа­тором спорудження кам'яної твердині чи місцевий слов'янський або угорський феодал, чи навіть король — ці «панські гнізда» зводилися за рахунок експлуа­тації місцевого давньоруського люду. Поневолений народ сам змушений був створювати ці осередки феодалізму. За переказом понад віковий період спо­рудження замку супроводжувалося безплатною по­винністю, яка поширювалась не тільки на чоловіків, але й на жінок та дітей і тривала для кожного по­над десять років. З покоління в покоління переда­вали хустяни оповіді про тих першомешканців міста, які міхами на гору каміння носили, мозолями на ру­ках і плечах зводили цей замок.


ГЕРБ ХУСТА

Перша згадка про Хуст належить до 1329 року, коли місто одержало право-коронного, однак цілком очевидно, що поселення, а також фортеця існували ще раніше. Проте дата заснування населеного пункту і фортеці не встановлена. Під час селянського пов­стання 1514 року замок" Хуст і фортеця опинилися в руках повстанців. Після розпаду угорської феодаль­ної держави Хуст став прикордонною фортецею, клю­човим місцем Трансільванського князівства. Замок не раз брали б облогу турецько-татарські полчища, війська Габсбургів і трансільванських князів. Під час визвольної війни 1703—1711 років Хуст — важ­ливий опорний пункт повстанців-куруців, керівни­ки яких у жовтні 1709 року скликали тут нараду. Важливу роль Хустська фортеця відіграла у відбит­ті останнього вторгнення на територію краю татаро-турецьких полчищ у 1717 році.

Найстаріший герб Хуста — той, що зображений на гербах п'яти коронних міст. Дві стріли зображе­ні тут на синьому фоні, а дві зірки — золотистого кольору, місяць — сріблястого. Такого ж кольору й стріли. Герб із зображенням руїн фортеці міг ' "ви­никнути не раніше 1766 року, "коли згоріла форте­ця. Фон щита цього герба червоний. Цей же герб це лише як геральдичний знак міста, а й округу зображений на печаті міста 20—30 років з написом російською і чеського мовами.

ГЕРБ ВИШКОВА

Вишково згадується вперше в латинському до­кументі 1273 року у формі Вишк. Припустимо,'що це ім'я людини. Значну роль зіграло зведене тут укріп­лення, яке поряд із фортецями Хуста, Королева і Севлюша контролювало водну дорогу по Тисі, якою возили сіль із марамороських солекопалень.

Статус привілейованого міста, одержаний у 1329 році, згодом був не раз підтверджений королями Угорщини. Однак, незважаючи на міський статус, більшість населення займається землеробством і тваринництвом, хоч уже в XVI—XVII століттях тут були і ремісники — ковалі, шевці, кравці, гончарі, пивовари, мельники, лимарі. Значного розвитку на­було домашнє ткацтво.

У січні 1657 року у Вишкові було проведено за­сідання Державних зборів Трансільванії, яке скли­кав князь Д'єрдь Ракоці II, що прибув сюди з вій­ськом, котре прямувало в Польщу. Цей виступ був погоджений із шведським королем Карлом XII і з гетьманом Богданом Хмельницьким, що також брав участь у війні проти Польщі. Однак похід закінчився поразкою. Польські війська завдали великої шкоди населеним пунктам краю, у тому числі й Вишкову. Серйозно воно постраждало також під час останньо­го вторгнення турецько-кримських полчищ у 1717

році.

На печаті села 1620 року зображено гірського козла, виведеного крупним планом на печаті п'яти королівських міст XVII століття. Напис угорською мовою: «Місто Вишк. Ісус. 1620». Виведення імені Спасителя на печаті чи на гербі — рідкісне явище. Цим жителі поселення ніби просили благословення Христа у їх многотрудному житті.

Гірський козел зображений і на гербі міста остан­ньої третини XIX століття. Фон щита сріблястого ко­льору, козел — коричневого, роги — сріблястого, па­горб — зелений.

БУНТІВНА ФОРТЕЦЯ

Хустський замок — унікальний пам'ятник ран­нього середньовіччя. З часу свого заснування (1090 р.) він був опорним пунктом, неприступною ци­таделлю волелюбного народу від татароро-монголів, турків та інших загарбників. Особливі) високо під­нялося значення Хустського замку на початку XVI-го століття, коли на території Угорщини прокотилась дужа хвиля народних повстань. Найпомітнішим і наймогутнішим з них було повстання під проводом Дєрдя Дожі.

Непогано організована армія повстанців у 1514 році оточила Хустський замок і штурмом оволоділа ним. Тут вони створили свій опорний пункт для даль­шого поширення повстанського руху.

Після поразки Д. Дожі замок стає одним з цен­трів жорстокої боротьби семигородських князів та правителів Угорщини. Вій кілька разів переходить до «куруців».

Міцні фортифікаційні споруди, вигідність його розташування робили фортецю неприступною. Вліт­ку 1594 року біля її мурів опинилася 80-тпсячиа ар­мія турецького хана Гірея. Але взяти замок не змог­ла й повернулася додому. Як свідчать перекази, під час облоги захисники зиготовляли незвичайну зброю — дерев'яні ядра з тису. Вони точно уражали воро­гів, підсилювали паніку в стані ворога.

Незадовго після цього Мараморощина перено­сить нашестя татар, але знову захисники замку не схиляють своїх прапоріз, хоч і довелося піти на компромісний договір.

Особливо значну роль зіграв Хустський замок під час селянської війни, яку очолив Ференц Ракоці II (1703—1711). Втікши з Віденської в'язниці, куди він був кинутий угорським королем Людвіком І, Рако­ці II поїхав у Польщу до своїх родичів і почав орга­нізовувати і збирати сили на боротьбу проти Габсбур-гів.

У серпні 1670 року повстанці підійшли до Хуст­ського замку. Один з керівників повстання -- Емеріх: Ілошвапі пробрався в середину ламку, встановив зв'я­зок з королівськими солдатами і схилив їч на бік повстанців. Внаслідок цього повстанці отримали чи­малу кількість рушниць, мор пір та різних збройних припасів, а Хуст став одним із важливих центрів повстання проти австрійського панування.

Звістка про взяття «куруцами» Хустського замку швидко поширювалась, і лази повстанців почали по­повнюватись новими силами. Всі жупи від Мукачева аж до Кошиць і Пряшева стали під революційні прапори Ф. Ракоці II. Лише Марамороської жупи повстанські загони поповнились чотирма тисячами піших і 800 кінними бійцями, а 33 хустяни служили в гарнізоні самої фортеці.

Налякані розмахом повстанського руху Габсбурги кинули проти «куруців» добре озброєну регулярну армію «лабанців». В 1711 році багаточислений за­гін на чолі з генералом Антонем оточив опорний пункт повстання — Хустський замок. Але заволодів ним лише після тривалої облоги, коли його захисни­ки залишилися без зовнішньої підтримки.

Па цей час Хустський замок був одним з най­більших і наймогутніших замків, мац загальнодер­жавне значення і належав самому королю.

У стінній кладці використаний переважно місце­вий матеріал: камінь, пісок, сланці, галька, вапно. Зв'язуючим матеріалом в розчині служи її сир і яєч­ний білок. Кожна частина замку була як маленька фортеця, що могла вести оборону й тоді, коли інші були взяті ворогом. У цілому вони складали добре

укріплену цитадель.

Замок має своєрідне планування. Б ньому було два двори. Один з них — «князівський» або внутріш­ній, другий — господарський або «передзамче». В замок вела серпантинна дорога. Підступи до неї прикривались міцною вежею. Над зовнішніми воро­тами підіймались з двох боків квадратні вежі. Ліва вежа прикривала і південну частину замкової сті­ни. Вхід в замок проходив через ряд чітко продума­них перепон.

Перед головними воротами був виритий рів ши­риною 8,5 метра, через який був перекинутий підйом­ний міст. Він у піднятому положенні закривав аркоподібні ворота. Далі дорога зела до других воріт. Над нею підіймались башні. Одна з них служила як пороховий склад і виділялась своєю циліндричною формою, частина якої збереглася до наших днів.

Лише прорвавши укріплення внутрішніх воріт, можна було потрапити в середній замок, західний край якого прикривав могутній кнльовий бастіон. Він служив тренувальним плацом. Вхід у внутріш­ній замок прикривали ще одні ворота. Він був роз­ташований на 6—8 метрів вище від «підзамчя», ві­докремлений і оточений з усіх боків п'ятнадцятиметровою стіною з багаточисельними бійницями у два ряди. За нею тягнулась ще одна кам'яна стіна, яка нагадувала коробку розміром 20 та 40 метрів. Тут були розташовані склади і житлові приміщення.

На території «верхнього замку» під пороховою вежею знаходився 160 метрів глибини колодязь, який забезпечував гарнізон і мешканців водою. До круг­лої вежі примикав великий зал з високими стінами та наскрізьними дверима. Верхню частину внутрішнього замку охороняли квадратна часова башня з дверима. Вона завершувалась куполом, який він­чався великим позолоченим хрестом.

Зимові покої володарів і коменданта були роз­ташовані на другому поверсі внутрішнього замку. З великих вікон відкривалися мальовничі види на Ти­су, на дорогу, яка вела під замок. Ця частина замку добре відображена в десятитомній праці турецького мандрівника ХУІІ-го століття Евгія Челебі, який в п'ятому томі пише: «Житлові будівлі, повернені вік­нами на захід здіймаються одна над одною. Дахи палаців вкриті кольоровою черепицею, дахи церков — залізом, хрести на них з чистого золота і так сяють, що в того, хто дивиться на них, втомлюються очі, і він змушений з поваги до них опускати очі».

З метою ефективної протидії ворогові при атаці і штурмі та на випадок захоплення ним частини ук­ріплення, на південному кінці замку було побудо­вано башту, верхня частина якої служила арсена­лом, середня — вартовим, а нижня — пороховим льо­хом. Ця міцна башня — новий тип фортифікації, один з основних його елементів. Вона названа баш­тою «Фердинанд», бо була побудована за наказом ім­ператора Фердинанда І у 1554 році.

V 20—30 роки XVI11-го століття значення замку почало слабнути. В липні 1766 року блискавка влу­чила в порохову вежу, внаслідок чого всі будівлі бу­ди пошкоджені. Відбудова його не проводилась, і сті­ни під дощем та вітром почали швидко руйнуватись. Влітку 1798 року буря звалила сторожову вежу в північно-східній частині замку, а через рік королів­ський ерар дозволив розібрати окремі мури для бу­дівництва в місті римо-католицького костьолу.

Так закінчується багата подіями історія Хустського замку, об мури якого розбивалися навали іноземних завойовників.

МАРАМОРОШ-СИГЕТСЬКИЙ ПРОЦЕС

Введення унії на Хустщині, як і на всьому Закар­патті, почалося ще у ХУІІ-ому столітті. Ця нова віра для закарпатців прийшла від Ватікану. В той час її активно пропагували, насаджали тодішні прави­телі Австро-Угорської монархії. їм, звичайно, біль­ше імпонували римо- і греко-католпцькі віри, які бу­ли домінуючими на всій території країни, ніж пра­вославна, яку ісповідувало більшість людей Кар­патського краю. Священникам, які зуміють поверну­ти віруючих до греко-католнцької церкви, обіцяли певну грошову винагороду і звільнення від панщи­ни. Не всі богослужителі піддались такій заманці, але певна категорія священників знайшлася. Вони активно в езоїх проповідях проголошували нову греко-католицьку віру, закликали її ісповідувати. І як наслідок, дечого домоглися. Частіша сіл на Хустщині прийняла греко-католицьку віру. І австро-угорські правителі з своєю вищою церковною ієрархією вва­жали, що в Карпатськім краю православна віра уже знищена. Так думали й деякі священники, які по­лонились греко-католицькою вірою. А це було не так. Люди дізналися, що тут з ними поступили не­чесно й почали піднімати свій голос, захищати пра­вославну віру.

Особливо гостра боротьба за свободу віросповідання розгорнулася на початку ХХ-го століття. .Пер­шими виступили жителі сіл Ізи, Великих Лучок, Тереблі. В 1901 році вони відкрито відмовились від унії. Заявили греко-католицькому священнику таке: «Наші предки з давніх-давен були православними. Старі книги свідчать про те, що вони не по своїй во­лі стали відступниками від православної віри. Ми повинні ісповідувати віру наших предків — право­славну». Ізяни добре були обізнані про свою віру, бо мали знаючого вчителя священника Іоана Раковського, який багато зробив для захисту нразославної ві­ри від всяких посягань на неї.

В 1902 році їзяни ходили в Сербські Карловці, де тоді знаходився православний патріарх, який мав владу над православними в Угорщині, під нього про­сили священника. Сербський патріарх призначив православного священника для Ізи, але уряд на ви­могу уніатського єпископа заперечив і позаважав йо­го приїзду. Схильні до православної зірн почали ак­тивніше відстоювати своє право на свободу совісті, віросповідання. Про це свідчить донесення піджупа­на Гулація за № 9796/1908 до марамороського жу­пана, в якому він відкрито зізнався, що православні переслідуються «по проханню господина духовника». Якщо хтось із православних повертався в унію, за словами Бели Рішка, тодішнього Хустського началь­ника, від покарання звільнявся. Ті. хто не повертав­ся до унії, жорстоко каралися угорськими жандарма­ми. За таку непокору унії потерпіли віт жандармів Василь Липчей та Іван Зейкан з Липчі.

Добре дісталося від угорських жандармів право­славним в Ізі. Вимагали від людей прийняти прися­гу, що більше не будуть православними. Зробити це відмовилися Іван Пасулька, Костянтин Вакаров, Кирило Хвуст, Ананій Пристая, за що зазнали зну­щань. Карали також Анастасію Кадар і Марію Са-бов за те, що вони хотіли хрестити своїх дітей у православного священника. Потерпіли від жандар­мів і Василь Вучкан та Іван Борщик.

Так поступово готувався Мараморош-Сигетський процес проти православних. 27 липня 1913 року Ан­дрій Ілляш, королівський прокурор, в своєму зви­нувачувальному акті за № 5919/1913 звинуватив ієромонаха Василя Кабалюка і його 94 друзів в «злочині через підбурювання і агітацію» за зв'язок із російським духовенством і Росією взагалі, особли­во за їх діяльність, спрямовану на підкорення себе вищій владі Київського патріарха, якого насправді не було.

Головне слухання справи було призначене на 25 грудня 1913 року. Однак із волі правлячих держав­них верхів слухання було перенесено на 29 грудня.

Перед новим роком" почалося слухання цієї спра­ви, яке з перервами продовжувалося два місяці. Між підсудними були і жінки, які прийшли на суд з малими дітьми на руках і їх судили тільки за те, що вони ходили на православні свята. Марію Сочку звинуватили в тому, що з неї дома збиралися вір­ники й співали православні пісні, а вона лаяла уніат­ських священників.

На засідання суду прийшли численні захисники підсудних. Серед них були чотири серби і один сло­вак. Однак ніякий захист, а ні оправдання не допо­могли. 32 чоловік було засуджено до ув'язнення на різні строки. Серед засуджених були — ієромонах Олексій, Василь Кабалюк, Михайло Палканикець, Микола Сабов, Степан Кемінь. Дмитро Попович, Ки­рило Прокоп. Андрій Кемінь, Степан Вакаров, Дмит­ро Росоха, Юрій Чопик, Іван Фейсак та інші. Ці лю­ди сиділи у в'язниці до розпаду Австро-Угорської ім­перії. Із переходом краю під владу Чехословаччини було звільнено засуджених, які відбували покаран­ня в Дебреценській тюрмі

ВСЕЗАКАРПАТСЬКИЙ З'ЇЗД В ХУСТІ

Історичні документи засвідчують, що народні збо­ри в Мараморош-Сигеті вже 18 грудня 1918 року проголосили возз'єднання Закарпаття з Україною. Однак ці делегати представляли тільки Мараморщнну. тому прийняли рішення скликати збори всіх русинів, що проживали в Угорщині.

Марамороська Рада звернулась до трудящих За­карпаття із закликом, в якому говорилось: «Треба нам зійтися на великі збори до Хуста у вівторок 21 січня 1919 року. Там ми скажемо, з ким маємо жи­ти. Запрошуємо на ці збори увесь руський україн­ський народ. Просимо кожну сільську і громадську Раду,щоб на ці збори прислали своїх кращих посланців-делегатів, котрих народ вибере. Від однієї тисячі людей має бути один посол-делегат... Ще тут зробим, як маємо жити, подумаєм, аби наші нащад­ки на нас не нарікали. Щоб ми славу й честь заслу­жили перед руським народом і перед усім світом».

Цей заклик відгукнувся в серцях трудящих За­карпаття, які все більше піднімались на боротьбу проти соціального і національного поневолення. Ві­домо, що наприкінці 1918 і початку 1919 років бур­жуазна Чехо-Словаччиня. що виникла після розпаду Австро-Угорщини, захопила північно-західну части­ну Закарпатської України, зокрема Ужгород. Руму­нія окупувала південно-східну частину (Марамо-рош-Сигет, Рахів). Середня частина залишилась під владою Угорщини. З неї було утворено автономну область — Руську Крайну. Зрозуміло, в таких умовах важко було повідомити всіх трудящих про скли­кання всенародних зборів і тим більше проводити їх, яснішим став і той факт, чому саме Хуст став містом проведення з'їзду.

Повідомлення поширювалось всіма можливими способами із села в село, з округи в округу. Жителі міст і сіл давали накази своїм делегату, щоб ви­ражали волю всього населення. Так, мешканці села Велятина, окупованого румунами, в наказі делега­ту відзначили, шо «народ села на скликання конгре­су повністю згоден і просить задовільнити слідуючі прохання: з руським народом хочемо -кити, всяке управління на українській мові хочемо, під румун­ською владою не бажаємо жити».

Збори жителів міста Хуста, на яких було понад тисячу чоловік, виразно виявили волю трудящих, які з Україною хочуть возз'єднатися. З усього сказано­го можна зробити висновок, що Хустський з'їзд скли­кався самим народом і більшість делегатів були йо­го посланнями.

Угорський уряд всіляко намагався зірвати про­ведення зборів. Але всенародний рух на Закарпатті за возз'єднання з Україною був такий могутній, що ніякі сили не могли його зупинити, "Вранці 21 січня 1919 року в Хуст прибуло 420 делегатів, які пред­ставляли 420 тисяч чоловік, тобто абсолютну біль­шість населення Закарпаття. їх делегували закар­патці з 175 населених пунктів.

21 січня І919 року в залі міської горожанської школи всезакарпатський з'їзд було відкрито. Зал вмістив лише делегатів. Понад тисячу чоловік сто­яло на подвір'ї до вечора, чекаючи рішення з'їзду. Центральним було питання — возз'єднання Карпат­ського краю з Україною. Про те, що на з'їзді пану­вав дух і прагнення до єдиновірного вирішення долі закарпатців, свідчать численні документи. Є під­твердження, що пропозиція Івана Волошука з Нанко­ва про возз'єднання Закарпаття з усією Україною була з безмежним захопленням і гучними вигуками схвалена «Хай живе Україна!» Саме хустяни запро­понували делегатам з'їзду, щоб в майбутньому ру­сини Закарпаття більше не висилали депутатів до Будапештського парламенту. А возз'єднатися з Україною було проголошено без будь-яких застережень або умов. Ці пропозиції були також схвалені.

Наукові дослідження дають можливість довіда­тись, що після Хустського з'їзду для здійснення йо­го рішень було створено дві делегації. Одну з них очолив Михайло Бращайко, яка орієнтувалась на Со­борну Україну. Інша складалась із селян — бідня­ків. Вона орієнтувалась на Україну Рад. Виступаючи 7 квітня 1919 року, Голова Ради Народних Коміса­рів України X. Г. Раковський заявив: «Мені довело­ся в Харкові приймати делегацію з Марамороша та Північної Трансільванії», де живе 500 тисяч угор­ських русинів. Члени делегації, представники бідних селян заявили, що чекають нашої допомоги».

В документах відділу міжнародної інформації при Народному комісаріаті закордонних справ від 23 квітня 1919 року відзначалось, що ця селянська де­легація уже виїхала додому, залишивши одного то­вариша для зв'язку. їм були дані найдетальніші ін­струкції політичного, військового та іншого харак­теру.

На основі приведених документів маємо підста­ви зробити висновок, що посланці обох делегацій, здійснивши візит до Києва і Харкова, домагалися визволення та довічного возз'єднання Карпатського краю з Україною.

НАЙВАЖЛИВІШІ ДАТИ ІСТОРІЇ ХУСТА

З 800-го і майже до 900 року Закарпаття входи­ло в склад Болгарського князівства.

1191 рік. Завершилось будівництво Замкової го­ри.

1242 рік. Нашестя татаро-монголів. Замок під­дається. руйнуванню.

1251 —1321 роки. Хустщина входить до складу Га­лицька-Волинського князівства.

1303 рік. Замок стає далеко відомим. Про нього пише Франц Форгач: «Замок розташований на висо­кій горі і оточений з усіх сторін горами, має велике значення по двох причинах: з одного боку охороняє кран від Польщі, з другого — є захисником соляних копалень...».

1329 рік. Хуст одержує коронне право і привілеї королівського міста.

1445 рік. Комендант міста Хуста Петер Зоаві (хустський бургграф-управитель).

1447 рік. В замку будується каплиця. Замок од­норазово служить і тюрмою.

1472 рік. Замок-власність короля Матяша, який дарує його своїй дружині Біатриці Арганській, дон-ці Фердинанда, неаполитанського короля. дамок належить Біатриці до кінця ХУ-го віку. 1480 рік. Комендант замку Мігал Барат .

1511 рік. Король Владислав продав солекопальні за 20 тисяч золотих Табору Переті, в тому числі й населені пункти: Хуст, Тячово, Сигет, Вишково, Ру­ське поле.

1512 рік. Після смерті Біатриці Хуст стає влас­ністю королеви Анни. Управителем був Габор Перені.

1514 рік. Хуст належить королівській сім'ї. Сю­ди ж належали п'ять міст і соляні копальні.

1526 рік. Хуст був королівською власністю Іоана Запольського в складі Семигорода (Трансільванія). Відомо, що в Хусті чеканили гроші. Тут довго жили ювеліри й каменерізи Міклош і Томаш.

1530—1534 роки. Іоан Запольський подарував за­мок Алоісу Іоану Гриттіусу. Він був дуже жорсто­кий, за що повстанці вбили його, а Хуст знову пе­реходить в руки Іоана Запольського.

1538 рік. Розпад угорської держави.

1540 рік. Після смерті Іоана Запольського жупи Трансільванії і Марамороша переходять у воло­діння Фердинанда (відбулося об'єднання угорської і трансільванської землі).

15. 04. 1550 року. Імператор Фердннанд І у Відні видав спеціальну інструкцію для коменданта Хустського замку Бенедикта Силаї, в якій указувалось, щоб був заступник, передбачалось кілька кавалери­стів, денних і нічних вартових, стрільців та труба­чів. Визначалась річна заробітна плата 200 форінтів і на фураж для коней і б форінтів.

1556 рік. Ізабелла, мати Іоана Запольського, що жила в Польщі, повернулася в Семигород і оточує своїм загоном військ Хустський замок. Гарнізон капітулював.

1557 рік. Хуст — у володінні Семигорода.

19. 07. 1571 року. Іоанн Сигизмунд Запольський по заповіту передає Хуст, соляні копальні за три тисячі золотих трьом дворянам. Це сердило семиго-родське доворянство, яке обрало князем Іштвана Баторія. Воно вимагало ліквідувати заповіт, а май­но, закарпатський Хуст, солекопальні і околицю пе­редати у власність Іштвана Баторія. Коли Іштвана Баторія обрали польським королем (1571), Тран­сільванським воєводою став старший його брат Хри-стофор Баторій (1575—1584). В ці роки замок пере­будувався. Син Баторія був великим прихильником габебурської династії. Проти нього організував змо­ву земський хронікар Янош Галффі. Змову було роз­крито. Галффі був арештований, відправлений в Хуст і 8. 03. 1593 року страчений. Хуст знову потрап­ляє під владу Габсбургів.

1594 рік. На чолі з ханом Гиреєм татари здійсни­ли черговий наскок з боку Молдавії. Дістали відсіч і подалися в напрямку Польщі. Перейшли Карпати з районі Міжгір'я і направились вздовж ріки до Хуста. 1. 07. 1594 року зайняли місто, грабували його і лише в 1598 році залишили.

1600 рік. Іштван Бочкаї очолив народне повстан­ня з Хусті і переміг.

1606 рік. Після смерті І. Бочкаї Хуст переходить в руки Зигизмунду Ракоцію, а той передає владу Та­бору Баторію.

1617 рік. Семигородський князь Габор Бетлен за 20 тисяч форінтів продає Хуст брату Стефану.

1629 рік. Габор Бетлен помер. Князем Трансіль­ванським обирають Георгія Раковці. Ведеться бо­ротьба за володіння Хуста. Однак Хуст залишається за сімейством Бетленів.

1657 рік. Напад польських військ.

1657—1660 роки. Вторгнення турків та татар на Мараморощину.

1659 рік. Нашестя татар.

1660 рік. Князь Янош Кемень охороняти Хуст­ський замок запрошує німців. Вони погане поводять себе з населенням, грабують його.

1661 —1662 роки. Турецькі війська окупували Хуст. Разом із військами в Хусті побував турецький пись­менник Евлія Челебі, який написав «Книжку ман­дрування». В ній розповідь про перебування турець­ких військ у Хусті.

1669 рік. Комендантом, став Мигал Котону. Він провів перепис майна. Наприклад, що збереглося в барабанній вежі: 14 центнерів пороху, один мідний барабан, 4 наручники для ув'язнених, одне ліжко, од­на сільська піч, два столи, лавиця, два рицарські пра­пори, два прапори для піхоти.

1671 —1673 роки. Повстання очолив Мигал Телекі проти австрійського поневолення.

1677 рік. Повстання тривало 10 років. Австрій­ська військо подавило хустських повстанців.

1699 рік. В Хустському замку проводяться від­будовні роботи. Імператор Леопольд і встановлює герб з двома стрілами.

1701 рік. Хуст переходить в руки повстанців. На чолі їх Ференц Ракоці.

1705 рік. Перемир'я між повстанцями Ракоція і імператором Иосифом 1-им. Обидві сторони викори­стала перепочинокдля зміцнення своїх позицій.

1706 рік. Проходить інвентаризація мийна. Рако­ці в Хусті будує фабрику для виробництва пороху.

1708 рік. В резиденцію до Ф. Ракоція приїжджає російський дипломат Петра І Українцев Омелян Гнатович.

1709 рік. В Хусті відбувся сейм трансільванської та марамороської шляхти, який підтвердив позбав­лення коронн Габсбурської над Угорщиною та Трансильванією (Семигородом).

1711 рік. Хустський замок стає власністю віден­ського двору.

1712 рік. Нашестя турків. Дано відсіч.

1717 рік. Нашестя кримських татар.

1720 рік. В Хусті було 70 дворів.

1721 рік. Укладено з Туреччиною мир. Проводять­ся реставраційні роботи в замку.

1733 рік. Хустяни вчинили занадто загальний опір проти доставлення замку дров, свічок, продук­тів картування, які насильно відбирав гарнізон від населення.

1742 рік. Податки збільшено в зв'язку з вступом на престол Марії Терезії.

17. 07. 1748 року. Над Хустом пройшла велика буря. Вона наробила багато біди. Дахи всіх примі­щень були знесені.

1750 рік. Військове спорядження із замку виво­зиться в Кошиці і Великий Вародин. З цього часу замок втрачає своє військове значення. В замку за­лишаються склади з порохом і їх охорона.

1760 рік. Почав працювати завод по виготовлен­ню пороху. На початку XVIII століття в Хусті роз­вивається шевське, ткацьке, ковальське ремесла. В Кінці XVIII століття і на початку XIX століття збіль­шується торгівля великою рогатою худобою. Із Бу­ковини і Галичини в Хуст привозили овець, шерсть, зерно, інші товари.

1766 рік. Відкривається перша церковнопарафі­яльна школа.

1776 рік. Залишки військового спорядження було перевезено в Мукачівський замок.

1786—1787 роки. Голод. Помирає 213 чоловік. Реформатський священник в своїх спогадах писав: «Гроті кг мали ціни, в місті не було ніяких товарів, люди ходили, як тіні, на яких тільки кожа та ко­сті».

1827 В Хусті — 377 дворів.

1838 рік. Жителі Хуста платять податок 1186 форінтіа плюс 2655 форінтів військового податку.

1895 рік. В Хусті працює близько 150 ремісників різник спеціальностей, 10 власних майстерень. в кожаоА і яких з 10 до 20 найманих чоловік. В той час уже було 405 хустян-хліборобів.

1910 рік. Населення Хуста — 10 тисяч чоловік.

1915 рік. Російські воїни, що потрапили в полон під час імперіалістичної війни, будують пам'ятник під Замковою горою загиблим товаришам.

1913 рік. Австро-Угорщина розпалась. В листопа­ді кіселеикя Хуста виявляє бажання приєднатись до України.

2!. 0!. 1919 року. Всезакарпатський з'їзд в Хусті вирішу;? возз'єднати Карпатський край з Україною.

23. ^:)3. 1919 року. Проголошується радянська влада.

13. 04. 1919 року. Румунська вояччина окупозує Хуст.

Осінь 1919 року. Румунію замінює Чехословач-чина.

1921 рік. В будинку горожанської школи відкри­вається гімназія.

1921 рік. Населення Хуста — 11864 чоловік. Ук­раїнців — 6834, євреїв — 3397, угорців — 941, нім­ців — 393, чехів та словаків — 265, румунів — 10, італійців — 12.

1922 рік. Перщотравнезий мітинг. Взяли участь 1500 чоловік.

1924 рік. В Хусті було 12 буржуазних партій. 1933 рік. Серпень. Демонстрація проти фашизму.

15. 03. 1934 року. Антифашистська конференція.

11. 1938 — 15. 03. 1939 року. Карпатська Укра­їна.

15. 03. 1939 року. Хуст окуповує фашистська Угор­щина.

24. 10. 1944 року. Хуст звільняє 17 гвардійський корпус 4-го Українського фронту.

29. 11. 1944 року. В Хусті обирають народний ко­мітет. САНАТОРІЙ «ШАЯН»

На лівім березі Тиси па околиці селища Вишко-во височать три гіркії, що мають начни ІІІаян, Шаянн-ха і Шаянчик. З межигір'я збігає потічок чистин, як людська сльоза, і в'ється впровал до Тиси. Тут, у під­ніжжі цих гір, фонтанами б'є мінеральне джерело, вода якого багата лікувальними вллетпиоетямн.

Першими ці цінні води почали використовувати радянські прикордонники, які в 1'.)")."> році відкрили тут будинок відпочинку. Однак лікувальна цінність цих вод привернула увагу лікарів обласного курорт­ного управління, керівних органів району та області. Тому -па базі будинку відпочинку в і 957 році було відкрито санаторій під назвою одної з гірок «Шаян». Тоді лікувальна здравниця прийняла перших сто відпочиваючих. Працював санаторій се.іонно, бо ро­бив перші кроки свого становлення. Люди лікували шлункові захворювання. Після місячного тут пере­бування, вони почували себе значно краще. Пішли серед відвідувачів добрі відгуки про санаторій. Об­ласне курортно управління почало помишляти про його розширення.

З 1961 року санаторій працює цілорічно. Почали будівництво спочатку їдальні, а потім спального кор­пусу, які завершили відповідно в 1964 і 1972 роках. Згодом в 1982 ропі звели лікувальний корпус. Тепер цілорічно тут може лікуватись 200 чоловік, а в літ­ній період ще на стільки більше, бо спальнями для відпочиваючих служать фінські будиночки.

Думають і про перспективу розвитку здравниці. В найближче десятиліття планують розширити ліку­вальну базу в два з половиною рази. Буде збудова­но сучасний спальний корпус з одно — і двомісними номерами, своїм лікувальним басейном, просторою їдальнею на півтисячу і кінозалом на 250 відвідува­чів. Для зручності людей корпус буде сполучений спеціальним коридорним переходом з лікувальним, їдальнею і бюветом. В перспективі — будівництво

404

іноземним підрядником спального корпусу на 150 місць за валюту.

Відпочиваючих обслуговує 150 працівників сана­торію. Серед них десять лікарів, 40 середніх медич­них працівників. Користуються авторитетом досвід­чені лікарі завідуюча відділенням Марія Григорівна Одинець, заступник головного лікаря Лідія Андріїв­на Вакулюк, медсестри Марія Михайлівна Худинець, Єлизавета Олександрівна Молнар, санітарки Марія Іванівна Пікусь, Олена Василівна Чуп, водій Михай­ло Григорович Худинець.

А біографія головного лікаря Йосипа Йосиповича Лонграфа нероздільна з біографією санаторію. Пра­цює він майже від початку заснування здравниці і вже більше десяти років очолює колектив, багато робить для розширення лікувальної бази, створює сприятливі умови для роботи працівників і лікування відпочиваючих.

САНАТОРІЙ - ПРОФІЛАКТОРІЙ «НАРЦИС»

На лівім березі Тиси, що неподалік від Хуста, під схилом гір в зелені дерез заховався санаторій-профі-лакторій «Нарцис». Він находиться у віданні облас­ного споживчого товариства. В санаторії-профілакто-рії є лікувальний і спальний корпуси, їдальня, кім­нати відпочинку. Здравниця приймає в одну зміну 80 чоловік. Профіль лікування — гастроентерологія і неврологія. В санаторії працюють два лікарі, сім медсестер і чотири санітарки. Головний лікар Ми­хайло Калинич багато робить, щоб створити сприят­ливі умови для лікування людей. Добросовісно став­ляться до роботи медсестри Марія Дем'ян, Марія Пет-рук, Наталія Крічфалуші, санітарки Христина Сірко та Марія Тудовші. Лікуються в. санаторії-профілакто-рії працівники споживчої кооперації Закарпатської області.

ДОЛИНА НАРЦИСІВ

Долина нарцисів розпостерлась під Кіреськими бережками в кількох кілометрах від Хуста. Це єдина місцевість на Україні, де природньо ростуть ці квіти. Вони цвітуть в травні. Ті, хто відвідає Долину саме в цей час, налюбуються дивйвижнюо красою иіжно-білих килимів на зеленому фоні трав. Батьківщиною нарцисів є Іран. Як культурна рослина нарциси ві­домі більше шестисот років. В нашу місцевість ця квітка потрапила під час льодовиковою періоду.

В стародавньому Римі нарцис був символом пе­ремоги, греки його вважають квіткою загиблих, ки­тайці ставлять нарциси в будинку на новий рік за­мість ялинки, англійці називають нарцис національ­ною квіткою.-До Долини нарцисів курсує міський ав­тобус. На своєму легковому автомобілі їхати п'ять-сім хвилин. Орієнтуватись на греко-каголпцьку церк­ву, що з двома башнямп і стоїть по вулиці Духно-вича. Біля неї пересікані вулицю Свободи і внїджатп на вулицю Гвардійську, а далі по Керамічній, яка (і приведе вас до Долини нарцисів.

ГОРОДИЛІВСЬКІ ВОДОСПАДИ

Це чудовий куточок гірської Хуспцннн. Чарують своєю красою багаті змішані ліси, легко дихати чи­стим повітрям, милують наші очі водоспади. Щоб потрапити сюди, шосейною дорогою відправляємось » напрямку села Ізи. Дійшовши до моста,'прокладено­го через річку Луковепь. звертаємо вліво і через сто метрів переходимо другий міст. Далі дорога веде де дерев'яного підвісного мосту через ріку Ріка. На тім боці село Зарічне. Через нього з гір збігає потічок Городилівка. його правим берегом, лісовою дорогою продовжуємо шлях вверх городилівського звору. Гір­ська Городлілівтй стиснута, схилами відрогів вулканіч­ного хребта Тупий. Чисті, прозорі води несе вона по скелястому руслу. Через три з половиною кіломет­ра дорога роздвоюється. Нам іти вправо.

Через кілька хвилин перед нами постає перший во­доспад. З висоти п'яти метрів вода спадає вниз по крутій скелі. Неподалік — і другий водоспад висо­тою чотири метри. По прямому виступу падає чиста, кришталева вода. За бажанням можна продовжити маршрут по Городилівці і побачити цілий каскад «кар­ликових водоспадів». В штучних водойомах цього гір-

408

ського потічка водиться рідкісний вид риб —- фо­рель.

Похід до ГородилІБськнх водоспадів захоплю­ючий і корисний.

НІРЕСЬКІ ВОДОСПАДИ

Приміський присілок Ніреші ховається в гущі де­рев на бережках, що розкинулись з правого боку Рі­ки та Тиси. Він вражає чудовими пейзажами, дишуть пахучим ароматом його квітучі сади. Сюди добратися досить зручно. З центру Хуста приміським автобусом відправляємось в бік ріки Тиси. На зупинці ч<ЕКОЗ^;< сходимо й за Червоною горою звергаємо вправо на дорогу, яка веде в Ніреші, Прямуємо ну північ в уро­чище Поляшкн. Пішакуємо не тяжко, бо підтримає нашу ходу свіже повітря, яким легко дихається. Че­рез півгодини добираємось до урочища Поляшки, за яким відразу в гірську річку Ніреш-погік впадає не­величкий струмочок, на якому знаходиться Ніреськнй водоспад. Він зачарує нас своєю красотою. Звідси звнлнета дорога приведе нас в урочище Ступи. Так називають місцеві жителі скелю довжиною II метрів, по якій збігає річка Великий Ніреш-погік. На трьох сходинках скелі вода вимила заглибини, які в народі називають торшками. Таких горшків є п'ять. Гли­бина їх до сімдесяти сантиметрів, Полюбувавшись цим чудовищем природи, повергаємось до Vрочнща Поля-шок, нижче яких Великий Ніреш-погік. За триста мет­рів від нього знаходиться ше один водоспад висотою чотири метри, Т\ т біля нього можна посидіти, від­почити, замилуватись мелодіями водяного спаду.

НАНКІВСЬКЕ ОЗЕРО

З Хуста їдемо автобусом в село Нанково. По дорозі перед нами відкривається чудова панорама парників колгоспу імені Мічуріна та будови компре­сорної станції газопроводу «Союз».

У кінці Нанкова серпантинна дорога виводить нас на Нижнєселішіанський гатар, Все це землі місцево­го колгоспу «Україна». Звідси добираємось до півден-ного схилу гірського хребта, під яким протікає річка Хустець. Потім польовою стежкою прямуємо до скелі обриву, висота якої двадцять п'ять метрів.

По дорозі до лісу в урочищі Туртелп знаходиться місце, де колись було пристанище турецьких військ під час їхнього нашестя на Закарнапя. Збереглися два колодязі, з яких турки брали пишу воду.

Під скелею-обривом знаходиться Манківське озе­ро. Його площа — 50 квадратних метрів, найбільша глибина — 4 метри. Живиться озеро глибинними дже­релами. Поверхневого стоку не виявлено.

Від озера ґрунтова дорога веде в село Бороняво. На трасі є багато цікавішої-;. Зокрема, побачимо кар­стові воронкн, блюдця.

ЛИПОВЕЦЬКЕ ОЗЕРО

Місцеві жителі називають це озеро морським оком. З Хуста автобусом добираємось до села Лнповень. Час їзди — сорок хвилин. Зупиняємось біля місцевої середньої школи. Звідси беремо орієнтир на скеля­стий ,обрив, який височить над озером. Через кілька хвилин пішки приходимо до озера. Воно розташоване на бічному кратері гори Клобук, яка є частішою вул­канічного масиву хребта Тупий, який розділяє Хуст-ську та (ршавську улоговини і є адміністративною межою двох районів Хустського та Іршавського. Жи­виться озеро підземними водами. З нього витікає по­тік, що живить каскад ставків і впадає в річку Оса-ву — притоки Ріки.

Холодна прозора вода може бути використана для пиття та приготування їжі. З усіх боків видно дно озера. Глибина озера — до десяти метрів, площа 300 квадратних метрів. Над озером гарна поляна, яка прикривається з півночі Лнповецьким лісним хреб­том. Тут можна добре відпочити.

СОКОЛІВ КАМІНЬ

Автобусом їдемо в село Криву, що розташоване під, горами на лівім березі Тиси. Зупиняємось біля місцевої неповної середньої школи. Звідси, пішки йде-

408

мо на захід, по дорозі, яка приведе нас до місця, де колись видобували дерев'яне вугілля. Воно добре просліджується в потічку, який тече паралельно до­розі. Далі йдемо на північний захід. Через п'ятнад-цять-двадцять хвилин добираємось до «Соколового каменя». Перед нами відкривається невелика улого­вина, де в хаотичному порядку розкидані 4—6-ти гран­ні стовби, на яких видно вибоїни, сліди людської об­робки. Тут були давні' поселення. Про це свідчить знайдений у підніжжі «Соколового каменя» невели­кий клад — глиняний горщик, в якому знаходилось 32 бойових топірців і захисні стріли VI століття до нової єри.

«Соколів Камінь» — це скала, на якій здавна гніздяться соколи. Є тут і чимало природніх пещер, про які від старожилів села можна почути багато ле­генд.

ПЕЩЕРА МАРІЇ-ТЕРЕЗІЇ

(Легенда)

На лівому березі швидкоплинної Тиси лежить се­ло Крива. Його підпирає гора Чабрпн, висока і стрім­ка. Здається, синявії неба досягає. На одній з її скель з північної сторони видовбано невеличку пещеру, яку в народі називають пещерою Марії-Терезії. Про по­ходження цієї назви мало хто знає. Проте в селі про неї живе така легенда. Давним-давно, кілька століть назад, коли Карпатський кран входив до складу Ав­стро-Угорщини, по Тисі у великій кількості сплавля­ли ліс до Дунайської низовини. Управляти бокорами було непросто і найважче там, де Тиса брала круті повороти. І ось на тому місці, де знаходиться пещера Марії-Терезії, прямо на скелю несла свої стрімкі во­ди Тиса. Бокораші боялись цього страшного місця. Тиса несла їх прямо на скелю. І як не спрацювати вчасно, не взяти потрібного повороту, трощились об скелю бокори, летіли легіні в Тису. Були і такі серед бокорашів, що тут гинули, живими додому не повер­тались.

Саме в той час (1717—1780) в Австро-Угорщині володарювала Марія-Терезія. Це була самолюбна іжорстока монархиня. Уніатське духопонство тоді ви­рішило, щоб не траплялись катастрофи біля сумно­звісної' скелі, поставили доречнішії бюст Марії-Те­рези.

Минали роки, а Тиса спот русла не міняла. Бо-корн бились об скелю, гинули верховинні, а ні псще-ра, ні дерев'яний бюсг Марії-Терезії не допомагали. І лише в XIX столітті після величе июї повені ріка відійшла від скелі, яку омивала роками. А пощера залишилась і по еьогодпяпіпііі день як свідок жахли­вих трагедій бокорашів. А дерев'яного бюста Марії-Терезії не стало, і досі мешканні села Крива не зна­ють, куди зник бюст монархині, хто викрав цю істо­ричну пам'ятку.

ОПРИШКІВСЬКА ГУГ'КА

(Легенда)

Сгоїть за містом поблпіу иефтебази гірка. Вкнл нагатус собою Замкову гору тільки о зменшеному об­сязі. В народі називають їі "Гуркою.->. З покоління а покоління народ перелає при неї сумну історію. В ХДТТ, ХАТИ, ХІХ-ому століітях в Карпатах діяли опришки, поборники правди іі волі, захисники бідно­го люду. Тодішні власті полювали за ними, виловлю­вали, приводили сюди, па Гурку іі вішали на шибени­ці з таким розрахунком, пюб великомучеників було впзно па значній відстані.

До речі, слово '<гурок;> з перекладі з угорської на українську мову означає петля. Видно шо назву при­думав сам народ.

ПЛИТА «БОВВАН»

(Легенда)

В урочищі «Діброва», що тягнеться від Замкової гори в бік села Бороняво стоїть зчорніла плита «Бов­ван». Про цю плиту з покоління в покоління переда­ють хустяни легенду. Було це давно, ще в першу сві­тову війну. На цьому місці, де стоїть віком обцвілий

410

«Бовван», були розміщені військові казарми. А по­руч з ними — великий плац, на якому проходили муштри молодих рекрутів Австро-Угорської монар­хії, яких звідси відправляли на фронт. Муштри бу­ли такими, що слабкі здоров'ям воїни не витримува­ли й помирали. їм хустяни й поставили цей пам'ят­ник гуманності. Овіяний вітрами і омитий дощами стоїть він уже більше ніж сім десятків років.

ГОРА КОБИЛА

(Легенда)

Історія цієї гори, шо неподалік села Белятина, та­ка: розтулювався в цих лісах Пинтя, з дерев'яної гар­мати розбиз Хустськиіі замок, стару кобилу пустив з повними бесагами золота, а сам із своїми хлопцями пішки подався до своєї коханої в Ясіня.

Отож паслась собі кобила на Затисянськііі горі іі потрохи розгублювала багатства. Приходили на цю гору люди, шукали розгублені «золоті монети». Від­тоді і назвали цю гору Кобилою. Від заходу нієї го­рн є полянка, на котрій виблискує від сонця Пинтє-ва криниця. А коло криниці — велика кам'яна плита, на якій викорбовані слова, які приписують леген­дарному Пинті. Вище криниці і- Ппнтєва пивниця, до якої веде залізна брама. Посередині пивниці ка­м'яний стіл, на яком}' перед першою світовою війною вівчарі знайшли свічку, що засвідчує будці людей.

ЗУСТРІЧАЙ. МЕНЧУЛЕ!

Коли вирушаємо в дорогу на Драгівську гору Менчул, ставимо перед собою мету досягти найви­щої точки Хустщини, ознайомитись з діями розвіду­вальної групи «Закарпатці», дерев'яною архітекту­рою, з перетвореннями, які відбулися за роки радян­ської влади.

І так виїхали. По обидві сторони шосейної доро­ги розпростерлась долина Тиси, яка з обох боків за-тиснута горами. На її полях вирощують картоплю, кормові буряки, пшеницю, капусту. А там далі з лі-бої сторони на гірських схилах привернуть нашу ува­гу карликові сади навколо Х>сіа, які славляться сзої-мн джонатанкамн. Не викинути із нашого зору

н великі плеса рибників, ию дзеркалами р<>.-кинулнсь за шосейною дорогою, яка веде до села Бо-роняво. В них розводять коропів. Щоразу в крамниці міста Хусга завозять звідси свіжу рибу.

А з правого боку шосейної дороги на берегах Ти­си, під плакучими вербами стоять палатки. Тут від­почивають городяни, а гако.к приїжджі з інших міст нашої країни. Тиса — ріка :; чистими волами, в ній купатись можна. Правда, слід остерігатись її напори­стості, сили пливу води. Може знос ги й закрутити. Тому треба берегтись.

Село Сокнршщя одне з старіших сіл на Хустшині. тЗ ньому проживає більше п'яти тисяч жителів. Бу­динки — нової сучасної архітектури. Є чимало й та­ких, які можна бачити тільки в Сокнрпіші. В селі с. середня школа, з якій працю»-: більше п'ятдесяти вчи­телів, дитячий садок, лікарняна амбулаторія, кілька торговельних центрів, Будинок культури, бібліоте­ка, ліс кар'єр по розробці н видобутку цеолнтів. Ча­стина сокнринчан працює в місцевому колгоспі «Дру-жба;>, інші — на підприємствах райцентру, а ше >>л-на категорія — сільські будівельники, об'єднані в бригади, щороку виїжджають в східні області, де зво­дять тваринницькі ферми, ші-юли, адміністративні бу­динки тощо.

В селі Сокирншді на півострівну біля невеликої річки стоїть церква святого Мпколал і дзвіннгшя. На­пис на зрубі свідчить, шо вона побудована в березні 1707 року. Це дерев'яна культова архітектура. Ос­новний будівельний матеріал — дуб, сосна. Особли­во столітніми дубами славилась Мараморощнна. Бу­дівництво проводилось способом зрубів з дерев'яни­ми стінами і дерев'яними покриттями стилів тризру-бовнм і п'ятизрубовим шатром, барочним і готичним. Враховувались місцеві й клпматнчні особливості, бо штилі робили гострокінцеві.

Крайниково — село з одним перехрестком ву­лиць. За кількістю населення невеличке, його меш­канці розклали так свої трудові сили, як їх сусіди сокирничани. Будинки в людей добротні, красиві, зму­ровані із цегли, білого каменю, покриті черепицею,

412

| нержавіючою бляхою. В селі є дев'ятилітня школа,

фельдшерський пункт, бібліотека, клуб, крамниця. На різжіні побудовано церкву і дзвінницю архангела Мпхаїлз з 1668 році, яка обійнята віковими дубами. Це одне з оригінальних культових споруд області. По розумінню архітектурно-художніх замислів кран-ник^:ье:пл;н майстер був ближче всього до майстрів-мснум.енталістів, споруди яких відзначаються особ-ловіетю, витонченістю і гармонійністю пропорцій.

Сеоед 85 дерев'яних церкзей Закарпаття немає та­кої споруди як Миколаївська в селі Данилово, яка має більш уточнені пропорції і більш виразний ма­люнок динамічного силуету. Побудована вона в 1779 році. Майстри придали їй особливу святковість і ве­лич. Дднилізеька церква, природнім п'єдесталом для якої служить високий конусоподібний горб, є втілен­ням динаміки, порив у висоту. Спочатку церква хо­вається за горбом, але коли ви підніметесь трохи ви­ще, і з синяву небозводу пнгнт.'я шпиль башні. Тут зникло все: кущі, дерева, схил горба. Наш по­гляд прикований тільки до конуса, що рветься у ви­сочінь. Данплівська церква приваблює своєю архітек­турою не тільки туристів, але й любителів пензля.

5 Данилові господарює еадеоадгосп «Данилів-ськнне. Він об'єднує території трьох сіл — Даинло-за, сенотареза і Олехсандрізкн. Всі навколишні бе-оеж'н: прасуються садами. За вирощені яблука рад­госп п'є великі прибутки. Працює також для пере­робки, фрухтіз свій консервний зазод.

Іс?:р'.:чними є ропляні колодязі, шо розміщені з селі Олександрівн;. Колись в давнішу сюди приїж-і.'- джа.т:: за ропою з усьої округи. Для нього люди зн-

| готозннлп спеціальні бочки, сажалп на підводи й зн-

I ружюпп з кіньми, волами з далеку дорогу. Біля ко-

лодязів займали чергу, нерідко стояли з очікуванні по кілька днів.

З Данилові є нозозбудозана середня школа, в якій навчається більше чотирьохсот дітей, яких вчать 35 учителів, працює дитячий садок, лікарня, клуб, бібліотека.

Чарує своєю красою село Золотарево. Воно роз­ташоване на бережках, і все заховалося з садах. Жи­вуть тут добрі люди, які закохані в працю, люблять | 0 займатись садівництвом. Вони щороку зібраний уро- ! жай яблук транспорт) юі ь о далеку Росію, реалізу­ють населенню. В селі працює попа полика середі!;: школа на 900 учні», с бібліотека, Будинок культури, фельдшерськії;"! пункт, зо.тотаріпчанп мають свій це­гельний завод. Більше п'ятдесяти односельців здо­були вищу освіту, є свої вчені. В цьому селі наро­дився відомій"! вчений і літератор XIX іо століття Ва­силь Довговпч.

По дорозі до Драгова з правого боку стоїть па­м'ятник Богдану Хмельницькому. Він поставлений з перші повоєнні роки й дуже зносився. Драгово одне з найбільших сіл з цій долині ріки Тереб.ті. В ньому проживає близько семи тисяч жителів. Нещодав­но зведені) нову школу на 1200 учнівських місць. Є також в селі лікарня, Будинок культура, бібліотека, два дитячих садки. Колгосп 40-річчя /Козїня» мас свій цегельний завод, кар'єр білого каменя, вапня­ковий кар'єр. В цьому селі народився один із най­старіших поетів Закарпаття Микола Рішко. .

Над селом звисають лісп. В них переважають бу­кові, дубові, грабові дереза, внизу на сінці з доли­ною зустрічаємо ліщину, зільху.

Із села Драгово відправляємось в Забродь. Тут в урочищі Дубровпця розташований цех мінеральної' зодн «Драгізська» Хустського консервного заводу. Зовсім близько, за мостом мінеральне джерело (бур-кут), яке своїми смаковими й лікувальними власти­востями дещо нагадує «Єсеитукі».

А звідси прямуємо з урочище «Язурія», те з ба­сейні річки Ясеновець приземлилась ро.жідгоупа •-Закарпатці». Пе було з ніч з 18 на Н; серпня 1943 року. О'олюзаз розвідгрупу Ференц Патакі. Еесь екіпаж, за винятком Ванлава ідемпера. приземлив­ся благополучно. Еижнтк і уціліти від травми В. Цем-леру допомогли місцеві жителі.

Не забувають групу «Закарпатці» місцеві жите­лі Хустщини. Вже більше чверть століття проводять традиційне сходження на Менчул, на місце призем­лення розвідгрупи. На висоті 1200 метрів над рівнем моря з 1974 році встановлено меморіальний знак, де на мармуровій плиті золотими буквами написано: «Тут у ніч з 18 на 19 серпня 1943 року десантувалася радянська розвідувальна група на чолі з Ф. Патакі. Від вдячних закарпатців».

4І4

Далі стежка, піднімаючись лісом вгору, приведе нас до полонини, де сходяться два хребти, що утво­рюють собою урочище Студені води. Під полониною в урочищі Студені води мандрівники знайдуть холод­ну джерельну воду. Стежкою, що полониною витоп­тали вівчарі, піднімаємось на найвищу точку Хуст­щини Драгівський Менчул (1500 м.). На ній стоїть бетонний триангуляційний стовп, до якого сходяться три хребти. Навкруги чудова панорама полонини, а вдалині ліси.