Тема. Українська художня культура ХХ століття. Напрями популярної естрадної музики
| Вид материала | Документы |
- Тема. Українська художня культура ХХ століття. Образотворче мистецтво, 243.72kb.
- Художня культура України. 10 клас Театральна культура ХІХ століття Мета, 97.88kb.
- Методика викладання предмету «художня культура» в 11 класах загальноосвітніх навчальних, 1161.41kb.
- Робоча навчальна програма дисципліни Українська та зарубіжна культура Для базового, 222.64kb.
- Тематичний та підсумковий контроль І розділу «Мистецтво в просторі культури» Художня, 29.21kb.
- Правові питання Захист від загроз Інтернету, 63.23kb.
- План. Зміст та завдання нових програм з музики в 1-4 класах. Вимоги до сучасного уроку, 92.22kb.
- Уроку музики №21 у 6 класі тема уроку, 65.28kb.
- «корифеїв», 144.97kb.
- Програма для загальноосвітніх навчальних закладів художня культура, 112.23kb.
Художня культура. 10 клас
Тема. Українська художня культура ХХ століття. Напрями популярної естрадної
музики.
Мета. Ознайомити учнів з напрямами популярної естрадної музики ХХ століття, їх
особливостями, композиторами та виконавцями; вчити розрізняти музичні
напрями. Збагачувати емоційно-естетичний досвід учнів, формувати культуру
почуттів, позитивне ставлення до мистецьких цінностей, художні
компетентності. Виховувати повагу до художніх традицій свого народу.
Обладнання. Таблиця «Напрями української естрадної музики», словник музичник
термінів, фото галерея, музичні твори.
Основні поняття. Поп-музика, джаз, рок-музика, бардовська пісня.
Тип уроку. Урок вивчення нового матеріалу.
ХІД УРОКУ
І. Мотивація навчальної діяльності.
Из всех искусств музыка — самое человечное и распространенное.
Жан Поль
Вчитель. Ми з вами будемо говорити про музику, українську популярну музику ХХ століття. яка увібрала кращі традиції народних ліричних пісень і професійних солоспівів, а також традиції зарубіжної естради. У другій половині ХХ століття сформувалися різні напрями вітчизняної музичної естради: поп-музика, рок-музика, джаз, авторська (бардовська) пісня.
Сьогодні ми і розглянемо ці напрями, з’ясуємо їх особливості, прослідкуємо розвиток і познайомимося з видатними представниками української естрадної музики.
ІІ. Опрацювання нового матеріалу за планом.
- Музичні напрями: назва, особливості.
- Найвідоміші групи та виконавці.
- Найвідоміші музичні твори української естради.
1. ПОП-МУЗИКА.
Вчитель.Українська поп-музика народжувалась довго і в муках. Біографи не зафіксували точної дати її народження, день її народження не співпадає з днем народження Незалежної України. Музика народилася раніше - в 1989 з першим фестивалем 'Червона Рута'. Саме цей фестиваль поставив межу між традиційною естрадою ( метры Софія Ротару та Володимир Івасюк) і новою хвилею української поп-музики.
Нова хвиля блистала панком і авторською піснею. Її лідерами однозначно були львів’яни «Брати Гадюкіни», «ВВ», «Сестричка Віка», «Тризубий Стас» та інші. А фестивальними символами ( крім «Червоної Рути» ) стали львівський панківський «Вивих», Луцький бардовський «Оберіг», Дубнівський рокешний « Тарас Бульба». Майбутні поп-символи – Ірина Білик, віктор Павлик, пізніше Олександр Пономарьов, Анжеліка Рудницька, Наташа Могилевська, Діма Климашенко, Таїсія Повалій та Павло Зібров.Українська естрадна пісня набула популярності у 60-70-х роках, коли виникають численні вокально-інструментальні ансамблі: «Мрія», «Смерічка», «Кобза», «Червона Рута», «Краяни» та інші.
( Вчитель демонструє фото ВІА, учні коротко розповідають про них).
Кобза Краяни Смерічка
Червона Рута Соколи
«ЧЕРВОНА РУТА»
ВІА «Червона рута» був створений в жовтні 1971 року в Чернівецькій філармонії трубачем Анатолієм Євдокименком із музикантів естрадного оркестру місцевого університету навмисно для акомпанементу Софії Ротару Тривалий час «Червона рута» залишалася в тіні народної артистки України, хоч інколи і вирушала на гастролі самостійно. Саме з «Червоної рути» починали свій творчий шлях такі відомі виконавці як Аркадій Хоралов та заслужена артистка Молдавії Анастасія Лазарюк. Ну а про рівень майстерності музикантів свідчить Гран-прі на конкурсі виконавців в Ялті в 1981 році. Творчі незлагоди між примою і колективом почалися в 1987 році. Орієнтація на московську попсу не вдовольнила музикантів - в серпні 1989 року вони залишили Кримську філармонію, в якій працювали з 1975 року, і перейшли під дах... московського ТО «Галерея». За власний кошт «Червона рута» на початку 1990 року в полтавській студії Максима Дунаєвського «Фестиваль» записала альбом, який поєднував традиційний фолк-рок із незвичним для нього джаз- та хард-роковим саундом. Розвал СРСР та економічна криза призвели до зникнення гурту - музиканти розбрелися по ялтинських ресторанах.
«СМЕРІЧКА»
«Смерічка» виросла в новорічну ніч 1967 року в Вижницькому училищі прикладного мистецтва. Першими музиками в «Смерічці» були: Олексій Гончарук - вокал, гітара; Олександр Шкляр - соло-гітара, саксофон; Юрій Шорін - барабани; Віктор Музичка - бас-гітара; Валерій Бурмич і Леонід Сіренко - духові. В 1968 році в «Смерічці» з’явилися лідер-вокалісти Марічка Ісак і Василь Зінкевич, в листопаді 1969-го - юний Назарій Яремчук. В квітні 1970 року ансамбль отримав Диплом першого ступеня і Велику Золоту медаль на Республіканському фестивалі-конкурсі самодіяльного мистецтва. ВФГ «Мелодія» випустила першу платівку-міньйон «Смерічки» з конкурсними піснями - це була взагалі перша в Україні і друга в СРСР платівка в новому тоді жанрі ВІА. Наступний 1971 рік був найуспішнішим в історії «Смерічки» - ансамбль виконав 7 (із 15) пісень в музичному фільмі Романа Олексіва «Червона рута» і вже до кінця року однойменна пісня Володимира Івасюка «Червона рута» стала найкращою в СРСР; через рік, в фіналі «Пісні-72» звучав «Водограй». В 1972 році «Смерічка» перемогла в телеконкурсі «Алло, ми шукаємо таланти» - ансамблю присвоїли звання народного і нагородили Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Навесні 1973-го «Смерічка» врешті піддалася вмовлянням і перебралася із Вижниці на професійну сцену до Чернівецької філармонії; через рік «Мелодія» випустила LP з найкращим доробком гурту. Та виснажливі гастролі на касу філармонії не сприяли творчому зростові колективу - першим в 1975 році не витримав і пішов Зінкевич, через два роки на телебачення перейшов Дутківський. «Смерічка» опинилася в хвості великої когорти українських ВІА, які колись на неї рівнялися. В 1979 році філармонія запрошує Дутківського реставрувати «Смерічку» - він звільнює весь склад гурту, залишивши тільки солістів - Назарія Яремчука та Павла Дворського. Під час ремонту «Смерічки» Яремчук записав сольний LP «Незрівняний світ краси» з ужгородським ВІА «Музики» - робота виявилася досить недозрілою. А до «Смерічки» запрошуються співак Віктор Морозов, барабанщик Ігор Лесько, гітарист Ігор Луцейко, басист Олександр Соколов, звукорежисер Володимир Критович (всі з львівського ВІА «Ватра»), скрипаль, клавішник Роман Лозинський (екс-«Ритми Карпат»), гітарист і клавішник Володимир Прокопик та бек-вокалістки - Світлана Гап’як і Наталія Добровольська. Досить стрімко «Смерічка» повертає собі звання «взірцевого» поп-гурту України. В 1981 році Яремчук повіз на «Братіславську ліру» пісню Раймонда Паулса «Я тебя рисую» і вернувся з призом глядацьких симпатій; наступного року «Смерічку» нагородили комсомольською премією ім. Островського. В 1983 році Дутківський стає до керівництва філармонії, а художнє керівництво «Смерічкою» передає в руки Назарія Яремчука. В 1984 році гурт став лауреатом всесоюзного огляду-конкурсу тематичних програм, через рік дипломантом ХII Всесвітнього фестивалю молоді. «Смерічка» знову поступово перетворюється в рядовий еклектичний ВІА, а після того як в 1988 році пішов новатор Морозов, згодом Орест Хома і кращий саксофоніст України Юрій Яремчук (екс-«Відеоджаз»), гурт просто асимілювався в безликий склад, що акомпанував Народним артистам України Назарію Яремчуку і Павлу Дворському. Симптоми свого творчого розкладу «Смерічка» зафіксувала на двох лонг-плеях - 1985-го та 90-го років та кількох міні-відеоальбомах. З музикантів «Смерічки» найбільшу активність проявляв тоді Прокопик - він писав пісні та продюсував буковинську молодь, а в 1994 році в парі з Дворським виділився в окрему концертну одиницю. А філармонія знову вирішила наповнити старі міхи молодим вином - того ж року дебютувала нова «Смерічка», складена з екс-музикантів сторожинецького поп-рокового гурту «д’Еректор», на чолі з автором-виконавцем Олегом Шаком². Влітку 1995 року не стало Назарія Яремчука, йому було всього 43. А без Яремчука не стало й «Смерічки».
«КОБЗА»
Власне «Кобза» починалася в Музично-хоровому товаристві з тандему електробандуристів Володимира Кушпета та Костянтина Новицького. В 1969 році до них приєдналися співак, флейтист, саксофоніст Георгій Гарбар та клавішник Олександр Зуєв. Участь у Всесоюзному конкурсі артистів естради в 1970 році була невдалою і музиканти вирішили створити вже справжній біґ-бітовий ансамбль. З’явилася ритм-секція - басист Олександр Рогоза та барабанщик Анатолій Лютюк і був навмисно запрошений співак Валерій Вітер, який приніс до новоствореного ВІА «Кобза» частину репертуару гурту «Березень». Саме в той час, у вересні 1971 року фірма «Мелодія» замовила провідній тоді українській співачці Валентині Купріній міньйон з піснею Володимира Івасюка «Водограй». Записані разом з «Кобзою» три пісні настільки сподобалися редакторам «Мелодії», що вони відразу ж замовили їм дописати диск-гігант. Альбом «Лісова пісня» був записаний Юрієм Вінником в студії Будинку культури «Дніпро» і став першим стерео лонг-плеєм українських виконавців. Та на мить з'яви платівки у продажу, в січні 1972 року, «Кобзи» вже не існувало - музикантів саме позабирали до армії. Через три місяці з’явилася піратська платівка в Канаді, і ще 10 років діаспора вважала, що музиканти сидять у таборах. «Кобза» відродилася навесні 1973 року, правда вже з новою ритм-секцією, котра назавжди залишилася вразливим місцем гурту - за час існування в «Кобзі» загалом змінилося 12 басистів і 15 барабанщиків (найдовше протримався Василь Колекціонов). Відразу ж «Кобза» стала лауреатом Всесоюзного конкурсу виконавців радянської пісні у Мінську, пропустивши вперед тільки «Піснярів». Наступного року, на Всесоюзному конкурсі артистів естради виник конфлікт між Олександром Зуєвим та музикантами, невдоволеними тим, що керівник виставив на конкурс тільки свої пісні. Зуєв пішов і, створивши в Черкаській філармонії ВІА «Калина», досить швидко випустив міньйон з колишньою візитівкою «Кобзи» - суперхітом «А ми удвох». Надалі керували «Кобзою» по черзі басист Олег Ледньов, потім Новицький і нарешті клавішник-саксофоніст Євген Коваленко, добавилися також нові музиканти - скрипаль Микола Береговий, бандурист Сергій Жовнірович, співачка Лідія Михайленко та гітаристи, які хоч і мінялися щодвароки чи рік, все ж були гордощами гурту - Геннадій Татарченко, Ігор Шабловський, Вадим Лащук та Всеволод Татаренко. Фолк-рок в той час був єдиним не забороненим варіантом рок-музики в СРСР, та на відміну від пропагованих лідерів стилю - білоруських «Піснярів» та уральського «Аріеля», наша «Кобза» функціонерами від культури досить таки утискувалася - на концертах вона здебільшого виконувала роль акомпанементу нав’язаним згори вокалістам і показувала власну програму в паузах - обробки народних жартівливих пісень та деякі експерименти по змішуванню фолку та джаз-року. Восени 1976 року «Кобза» записала свій другий і останній LP. Заполонивши теле- і радіоефір, «Кобза» вбачалася офіціозом зразково-показовим ВІА №1 України (Премія ЦК ЛКСМУ ім. М.Островського 1978р.). Проте сторонніми співаками, на концертах, гурт все ще навантажували - смішно й водночас сумно було чути модні закордонні шлягери у виконанні фольклорного ансамблю. Фатальною для «Кобзи» стала чергова солістка Людмила Гримальська - на початку 1980 року вона знайшла спільну мову зі співаючим басистом Олегом Ледньовим і «Кобза», на короткий час, стала справді суперпопулярною народною улюбленицею. Та «Два кольори» досить прудко перетворилися в самостійне сімейне підприємство і зоря «Кобзи» стала закочуватися. Після нетривалого періоду пошуку нового обличчя (пісні «Ой, з-за гори кам’яної» (блюз), «Ой, сад-виноград» (хард-рок), «Біля річки, біля озера» (нью-вейв)), «Кобза» повернулася до старого випробуваного лірично-жартівливого іміджу, який і зафіксовано на двох відеоальбомах гурту - 1983 та 1987 років. До 175 річчя з дня народження Т.Г.Шевченка «Кобза» записала цикл пісень Є.Коваленка «Зацвіла в долині червона калина».
Невдоволений конформізмом керівника, в 1987 році «Кобзу» залишив останній із засновників гурту Валерій Вітер. В 2000 році господар студії звукозапису «Династія» Андрій Толчанов зголосився за власний кошт відновити геть занепалу «Кобзу» - надав репетиційну базу і розпочав запис альбому; пошив нові костюми і відзняв спільний з «ТНМКонґо» відеокліп; організував перший за багато років сольний концерт гурту та ще й на головній сцені держави - в ПК «Україна». Проте Коваленко і решта «Кобзи» (співак Микола Правдивий і басист Володимир Солдатенко) не наважилися переходити на сучасні шоу-бізнесові рейки і підписувати професійний контракт з «Династією» - вони залишилися в «Київконцерті» з мізерними, але стабільними гонорарами.
«КРАЯНИ»
Стандартний філармонійний колектив - ВІА «Краяни» був утворений в Полтаві в 1974 році. На другому республіканському конкурсі артистів естради в 1978 році «Краяни» на чолі з саксофоністом Олегом Шеременком, отримали диплом та... перебралися до Росії, під дах більш ліберальної Бєлгородської філармонії, і вже як ВІА «Фестиваль» дуже швидко добилися всесоюзної популярності. А новозібрані «Краяни», яких очолив випускник Горьківської консерваторії (клас народної музики і композиції) Анатолій Пащенко, неквапом подалися туди ж - за популярністю. В 1981 році з’явився перший і доволі успішний міньйон гурту, пілотований українським рок-н-роллом «Роксолана» та диско-хітом «Зачем же ты поверила». Та шлях до слави непростий - в 1983 році на гастролях згорів автобус з апаратурою гурту і музиканти розбрелися хто-куди. Невгамовний Пащенко за рік змонтував новий, найвідоміший склад «Краян»: Володимир Колесник (гітара), Сергій Прокопишин (флейта,сакс), Андрій Новинський (барабани), Ігор Рибальченко (клавішні), басиста Миколу Жовницького згодом замінив Ігор Семендяєв; в гурті не було лідер-вокаліста - співали всі. Записаний в 1985 році перший лонг-плей «Краян» - «Что тебе подарить» із слабенькими російськомовними шлягерами не зміг скласти конкуренцію московським китам цього жанру, які вже опанували новіші стилі і апаратуру. Краща доля у другого гіганта - «Український сувенір» - дві фольклорні нон-стоп диско-сюїти вивели «Краян» в лідери української поп-музики. В 1987 році «Краяни» стали дипломантами Всесоюзного конкурсу артистів естради. Та настав час змін - «Краяни» теж почали освоювати нові модні стилі, зокрема - хард-н-хеві; та після чергових змін у складі повернулися до традиційного ВІА-жанру – магнітоальбоми. В 1990 році загинув незмінний лідер гурту Анатолій Пащенко і зірка «Краян» швидко згасла. Гурт продовжує функціонувати як філармонійна одиниця і є мабуть найортодоксальнішим професійним ВІА в Україні. В кінці 1995 року музиканти гурту облаштували в Полтаві власну напівпрофесійну студію звукозапису. В кінці літа 2000-го «Краяни» нагадали про те, що вони все ще існують двогодинним «живим» ефіром на Першому національному телеканалі. Станом на 2003 рік «Краяни» це: Старченко, басист Олександр Рудь, барабанщик Сергій Бацман і клавішник Анатолій Піляй.
Володимир Івасюк народився 3 березня
1949 року в райцентрі Кіцмань на Буковині
в учительській родині. Чотирирічним він
вже грав в дитячому оркестрі народних
інструментів, в 5 років поступив у музичну
школу. В 1965 році Івасюк створив один з
найперших українських ВІА – «Буковина».
Тоді ж появилися його перші пісні і прийшли перші перемоги на самодіяльних конкурсах. В 1967 році Івасюк з родиною переїжджає до Чернівців, деякий час працює на заводі і створює робітничий хор. Через рік він вступає до Чернівецького медичного інституту; бере участь в студентській художній самодіяльності - грає у ВІА «Карпати», в оркестрі народних інструментів «Трембіта», створює камерний оркестр, пише пісні - «Я піду в далекі гори» у виконанні Лідії Відаш зазвучала на всю Україну. В жовтні 1970 року телебачення вперше показало «Червону руту» та «Водограй» - у супроводі ВІА «Карпати» Володимир Івасюк заспівав в дуеті з Лялею Кузнецовою. Влітку 1971-го виконав одну з ролей в культовому музичному фільмі «Червона рута», в котрому були зафільмовані і 4 його пісні. За підсумками 1971 року «Червона рута» визнана найкращою піснею в СРСР - на заключному концерті першого телефестивалю «Пісня-71» разом з Василем Зінкевичем та Назарієм Яремчуком співав і Володимир Івасюк. Та все ж професійним співаком він не став, хоч інколи й виїжджав на гастролі. А на телебаченні зберігся запис лише однієї пісні у виконанні автора - «Літо пізніх жоржин». В 1972 році Івасюк переводиться до Львівського медичного інституту і згодом вступає на композиторський факультет консерваторії ім М.В.Лисенка. За роки навчання в консерваторії Івасюк написав понад 70 пісень, музику до кількох спектаклів, велику кількість інструментальної музики. В 1977 році «Мелодія» випустила платівку «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару».
18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли в лісі; загадка його смерті й досі не розкрита.
С
ОФІЯ РОТАРУ
Ще школяркою Софія Ротар (07.08.47) перемагала на районних, обласних та республіканських оглядах художньої самодіяльності. В 1966 році був відзнятий музичний кіно-сюжет за її участю «Соловейко з Буковини». Навчаючись в музичному училищі вона співала з естрадним оркестром Чернівецького університету та ВІА «Карпати»; була запрошена в 1968 році на Всесвітній фестиваль молоді й студентів в Софії, де завоювала золоту медаль. За порадою Едіти П’єхи сценічне ім’я Софії стало вимовлятися на молдавський лад - Ротару. Та справжній великий успіх до викладачки Чернівецького культосвітнього училища (і заодно студентки-заочниці Кишинівського інституту мистецтв ім. Г.Музическу), прийшов після музичного телефільму Романа Олексіва «Червона рута», в якому Ротару зіграла головну роль і заспівала з уже знаменитою «Смерічкою». В тому ж 1971 році вона стала професійною співачкою - її запросили до філармонії, де її чоловік Анатолій Євдокименко незабаром створив для неї ВІА «Червона рута»; за рік вийшла перша, досить еклектична платівка-гігант. В 1973 і 74 роках Ротару здобуває міжнародне визнання - перші місця на фестивалях «Золотий Орфей» в Бургасі та «Бурштиновий соловей» в Сопоті. Платівка 1974 року та відеоальбом «Песня всегда с нами» визначили тодішні пріоритети її творчості - лірика Володимира Івасюка та драматичні пісні Євгена Мартинова. В 1975 році співачку разом з «Червоною рутою» переводять до Ялти, через рік вона стає Народною артисткою України та лауреатом премії ЛКСМУ ім. Островського. В 1977 році виходить черговий LP - «Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка» - найцілісніша платівка в дискографії примадонни української естради, за неї Ротару отримала премію ЦК ВЛКСМ. В1979 році вийшло два LP - «Только тебе» та «Признание», через рік ще два - «Мій рідний край» та «Где ты любовь», а також однойменний автобіографічний художній фільм. За тим пауза, пов’язана з пошуками нового стилю - рок-музика з «Машиной времени» в фільмі «Душа», нью-вейвові пісні Давида Тухманова. LP 1984 року «Нежная мелодия» це повернення до старого випробуваного іміджу - саме з піснею «Меланколіє» Ротару в 1982 році вперше вдалося обійти Аллу Пугачову по популярності і стати співачкою №1 в СРСР. «Монолог о любви» - платівка 1986 року та однойменний відеоальбом - остання робота Ротару з українськими композиторами, за неї вона отримала «Золотий диск» фірми «Мелодія». Вже з’явилися «Лаванда» та «Луна, луна» москвича Володимира Матецького - дві найпопулярніші пісні в СРСР 1986 року. Спільний альбом Ротару і Матецького «Золотое сердце» записувався вже виключно з московськими студійними музикантами - ансамбль «Червона рута» вирішив повернутися до української пісні і залишив співачку. Наступна робота Ротару і Матецького - LP «Караван любви» (1991 рік, лейбл «Синтез») виявилася лише блідою копією попередньої. В 1992 році з’явився останній супер-хіт у виконанні Ротару - «Хуторянка». З того часу Народна артистка СРСР, залишивши філармонію, записувала не більше пари нових пісень на рік (на власній студії в Ялті) і жила за рахунок чималих дивідендів із своєї слави. В 1993-му побачили світ перших два CD-збірники кращих пісень співачки - «София Ротару» та «Лаванда», згодом ще два - «Золотые песни. 1985/95» та «Хуторянка». В серпні 1996 року Софія Ротару отримала найвищу державну нагороду України - Почесну відзнаку президента. Через два роки, протягом яких вона зовсім не виступала, шанувальники співачки нарешті дочекалися наступного, і першого офіційного CD, альбому «Люби меня», що його випустив лейбл «ExtaPhone». В 1999-му в «Звездной серии» лейбл «Star Records» випустив ще два CD-збірники співачки. За підсумками 1999 року Софія Ротару була визнана кращою виконавицею традиційної естради в Україні і отримала перо «Золотої Жар-птиці», а також спеціальну нагороду за вклад в розвиток вітчизняної поп-музики. Того ж року співачку за визначні особисті заслуги у розвитку пісенної творчості, багаторічну плідну концертну діяльність та високу виконавську майстерність нагородили «Орденом княгині Ольги». В серпні 2000-го відкрився офіційний веб-сайт співачки www.sofiarotaru.com. В 2002 році лейбл «ExtaPhone» випустив черговий номерний CD-альбом Софії Ротару «Я тебя по прежнему люблю». День народження співачки того року відзначене присвоєнням їй звання «Герой України» та нагородженням російським орденом «За заслуги перед Отечеством». Восени 2002 року помер Народний артист України Анатолій Євдокименко - чоловік Софії Ротару та незмінний режисер всіх її виступів. Його пам’яті присвячений збірник кращих українських і молдавських пісень співачки «Єдиному...», що його в 2003-му випустив лейбл «Artur Music». Новий 2004-й рік співачка зустрічала у своєму новому помешканні під Києвом. Навесні «Artur Music» випустив новий альбом Софії Ротару «Небо - это Я», складений переважно з пісень киянина Руслана Квінти.