Цьогоріч 28 квітня виповнилося шістдесят шість років із часу офіційного утворення дивізії «Галичина»

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Вадим Джувага: Українці на полях другої Світової, 63.13kb.
• Жителька с. Куйбишево Тяжкий тоді був час. Мені виповнилося 12 років, а жили ми в Любимівці, 639.44kb.
• «Відродження», «Кати та вандали ХХ століття», «Діяльність шістдесятників», «Голодомор, 221.05kb.
• Єс європейський союз, 62.61kb.
• Реферат на тему: "Етапи розвитку валютної системи", 618.47kb.
• Реферат на тему: "Етапи розвитку валютної системи", 22.07kb.
• Позивач: Шимачик Любов Василівна, 26.89kb.
• Пересопницьке Євангеліє – духовна святиня народу, 78.19kb.
• Програма тренінгу з тайм-менеджменту: Оцінка стилю використання робочого часу. Аналіз, 23.66kb.
• 2010-2011 років та заходи по підготовці господарського комплексу міста до роботи, 32.58kb.

«Галицько-українська молоде! Ти здобуваєш цим право, Ти є цим покликана до боротьби [зі] своїм смертельним ворогом-большевиком, до боротьби за віру і батьківщину, за свої родини, за рідні ниви, за справедливий лад в переможній, новій Європі»⁵⁶.


У «Вказівках для охотників SS Стрілецької дивізії Галичина» під пунктом 1 вказано, що:


«Охотник SS Стрілецької дивізії Галичина є покликаний до боротьби за свій край, до боротьби проти большевизмові, до боротьби з небезпекою, яка грозить з азійських степів. Він є покликаний утримати традицію українського народу в боротьбі за культуру народів Европи. Прийом до … Дивізії є високою честю. Він зобов’язує до бездоганної поведінки…»⁵⁷


Цікавим є такий факт – у ЦДАВОУ збереглися дві летючки різного формату, але майже із однаковим текстом. Одна з них кольорова, але безособова, містить заклик «Фюрер Адольф Гітлер закликає і тебе». Натомість в іншій, чорно-білій, ці рядки уже відсутні. Саме ця листівка підписана іменем голови Військової Управи Галичина Альфредом Бізанцем та іншими її членами⁵⁸.

Апеляція до антирадянської риторики мала місце не тільки під час набору добровольців. Цієї ж риторикою користувалися і під час вишколу. Зокрема, 15 липня 1943 року штаб формування дивізії видав денний наказ для добровольців, де поміж іншого зазначалося: «Покажіть своїм виступом, своєю поставою та дисципліною …: що Ви належите до СС зброї і Ви, по великим зразкам КОМБАТАНТІВ ГАЛИЦЬКОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ АРМІЇ, є готові виказати як і вони таку ж жертвенність, дисципліну і хоробрість»⁵⁹. А одним із закликів стосовно вступу до юнацтва СС було: «Виконай заповіт героїв Крут», «Допоможи в боротьбі проти заклятого ворога Твого народу – б о л ь ш е в и з м у»⁶⁰.

Володимир Кубійович пригадує, що у справі дивізії “першу розмову відбув з найвищим для українців авторитетом – з Митрополитом Андреєм і почув з його уст ті самі слова, які я чув влітку 1941 р.: «Немає майже ціни, яку не треба б дати для створення української армії»⁶¹. Багато колишніх учасників визвольних змагань 1917-1921 рр. відразу відгукнулися на заклик іти до дивізії та пропагували концепцію дивізії, адже це є можливість здобути зброю та військовий вишкіл легальним шляхом. Усвідомлення того, що Німеччина може програти війну, з одного боку, проведення аналогій із Першою світовою війною, з іншого боку, сприяло утвердженню надії і віри, що дивізія стане зародком майбутньої, власне української, армії, яка відіграє таку ж роль, як і легіон УСС свого часу. Окрім того, була поширена думка, що, у випадку перемоги СРСР, демократичні країни, такі як США, Англія, відкриють третій фронт проти Радянського Союзу і будуть змушені рахуватися з українцями, як із певною силою, яка матиме своє військо⁶². Багато з них сумнівалося, чи складуться обставини сприятливо, як це трапилося у 1918 році. Проте сумніви не завадили піти до дивізії самим і взяти із собою своїх синів, адже „нагоди не можна прогаяти і треба ризикувати, без огляду на можливі негативні наслідки”⁶³. Учасники визвольних змагань не тільки заохочували молодь вступати до лав дивізії, але й подавали власний приклад⁶⁴. Для багатьох юнаків це було вирішальним чинником ⁶⁵. Окрім того, у селах часто саме священики брали на себе цю функцію: «оголосив в кінці проповіді, що організується дивізія, що треба зголошуватися до тої дивізії, якщо ми хочемо мати державу»⁶⁶. У місті Чортків «директор школи цілим класом нас через місто організовано повів в вербовочний пункт. Можете собі уявити? І ніхто не втік, всі цілим класом пішли записуватися. І в гімназії так було»⁶⁷.

Водночас німецька адміністрація намагалася сприяти тому, аби вступ до дивізії сприймався позитивно серед громадськості та вважався однією з найкращих альтернатив, зважаючи на воєнний час. Зокрема, Вехтер наголошував, що до дивізії можуть зголоситися ті, що закінчать будівельну «Службу Батьківщині», до якої примусово залучали працездатне чоловіче населення. Тих, кого щойно покликали до праці в Райху, могли на свій вибір піти до дивізії. Стосовно української поліції, то її членів до дивізії не приймали, оскільки поліція повинна виконувати свої обов’язки, та є важливим елементом для збереження правопорядку⁶⁸. Усі, кого прийняли до дивізії, отримали посвідку, яка звільняла від роботи в Німеччині до часу призову до військової служби⁶⁹.

Додатковим «плюсом» вступу до дивізії були обіцянки забезпечити відповідну оплату, харчування, забезпечення для родин добровольців нарівні із німецькими⁷⁰. Зокрема, вже 3 травня 1943 Вехтер видав розпорядження «Про зрівняння прав забезпечення родин добровольців Дивізії з родинами німецьких вояків»⁷¹. Насправді ситуація із забезпеченням не виглядала так радісно, як обіцялося. Перші проблеми виникли із визначення того, хто, коли і скільки чого повинен отримувати. Очікування населення не співпадали із реальними розмірами допомоги, що було спричинене також тим, що німці, які служили на території Райху отримували допомогу в одному розмірі, а поза територією Райху – вищу. Саме на допомогу в таких розмірах і сподівалися родини⁷². Відповідно до розпорядження від 30 жовтня 1943 року допомогу не могли отримувати батьки тих хлопців, які на час вступу не закінчили навчання тому, власне, не могли забезпечувати своїх батьків, адже у цьому випадку для сім’ї вступ сина до дивізії не означав втрату основного годувальника⁷³. А до цієї категорії належали майже усі наші респонденти. Тому не дивно, що одна з матерів написала до ВУ лист такого змісту: «нині продаєм останній одях з хат і веземо чоловікови і синові, бо не годні подумати про біду чоловіків і синів, що вони там їдять порцию сочевиці та 4 бульби в лупах…Подумайте, які з них жовніри, як вони думають про фронт як його жінка плаче з голоду»⁷⁴. На думку сотника Дмитра Феркуняка основна причина дезертирства вояків з дивізії – це важке становище їхніх родин⁷⁵.

Як бачимо, антирадянська риторика займала одне з основних місць у пропаганді вступу до дивізії. Разом із апеляцією до загальнолюдських цінностей, прикладом відомих осіб вона таки мала грандіозний успіх – у перші два місяці набору до дивізії зголосилося понад 80 тисяч осіб. На це не сподівалися навіть німці. Як зазначає Тарас Гунчак, заклик «Усі до дивізії» та той ентузіазм, який прокотився суспільством спричинив масовий добровільний запис і людей у віці 40-50 років, які, виконуючи вказівки УЦК, проте подекуди намагалися таким чином подати приклад для інших, сподіваючись на подальше звільнення від призову⁷⁶.

Багато батьків одобрили вибір своїх синів: «батько, маючи мене одного сина, не заборонив мені йти добровольцем. … Батьківські слова: «Колись і я був добровольцем до Української армії і щасливо вернувся додому. Дасть Бог і ти повернешся»⁷⁷. «Батько, так як він був вже військовим, був на війні, то він розумів»⁷⁸. Але не всі батьки оцінили вибір своїх синів. Зокрема, батько Зенона Врублевського був категорично проти такого рішення своїх двох синів, але не перешкодив синам⁷⁹. З цього погляду є показовою дискусія у листуванні між батьком та сином про доцільність вступу до дивізії від 22 травня 1943 р., що також ілюструє стан суспільної свідомості молоді. Пише син батькові:


І все дорікаєш мені, що я зле зробив, що я душогуб… Якщо б я залишився, то був би може душогубом і нашої спільної неньки – нашого Народу – нашої Батьківщини… Ненавиджу наших гробокопателів, гробокопателів цілої Європи, цілого світу – більшовиків, … і Тобі… не вільно мені взбороняти нищити жидокомуну – нищити тих, які впродовж 25 років гнобили, висилали, вбивали наших братів, сестер, мамів та батьків. Отже, то право, яке ми дістали, право помсти над ворогом повинно всіх зєдинити. … Безумовно, що 1-на дивізія не здолає багато, - та це тільки початок. Їх буде 2, 3, а може і більше тих дивізій. Якщо перемога буде за нами, то будемо мати право голосу у творенні Нової Європи, у творенні нової Хати. А якщо не пощастить, то не будемо мати грижу совісті, ні дорікань…Тоді б стояло виразно переді мною: «Ти мав нагоду оборонити свій народ, а не зробив Ти цього. Чому?»…⁸⁰.


Як бачимо, перед молоддю гостро стояло питання – іти чи не іти до дивізії, а на їхнє рішення часто не могли вплинути навіть батьки. Проблема вибору часто ставала предметом дискусії: «Чому Ви, хлопці, зголосилися, а тепер маєте сумніви? – «Не знати, кого слухати. З українського Комітету приїздять і кажуть нам іти в Дивізію, щоб мати своє військо… Але приходять молоді з організацій і кажуть не йти, бо німці нас мають за гарматне м'ясо. Це ті самі молоді, які… дуже співпрацювали з німцями, казали, що будемо мати Україну…» «Зголошення до Дивізії добровільні і ніхто вас не силував». «Силував, не силував, але, як не до Дивізії, то заберуть до Німеччини на роботу, або до бавдінсту (будівельна «Служба Батьківщині». – О.Т.). От таки піду і стану перед комісією – все таки легше дихати, як людина має зброю»⁸¹. «Життя для молоді не було тут вільного, забирали. Або заставляли йти в ліс, тоді називали партизанка, або забирали на роботу. То були облава за облавою…. Можна було поступити в поліцію, але там треба було тоже дані – грамотність, ріст і так дальше, то вже не так просто. В охорону там таку воєнізовану тоже треба було. Так шо молодь явно не могла показатися… Як хочеш не хочеш, мусів робити вибір. По-перше, це було заманчиво, шо вже краще армія, чим іти в ліс, бо я уявляв собі – знав, хто ходив в ліс. Вони в основному ховалися, щоб не попасти в облаву, а потім там привикали»⁸².

Чимало українців записалося в дивізію з настанови своїх провідників з ОУН, перебуваючи в юнацькій сітці ОУН та інших організаціях патріотичного спрямування, а тому мали вже сформоване ставлення до підпільного руху. Як бачимо, важливим чинником вступу до дивізії було й те, що для свідомої молоді не було вибору як такого, адже на Галичині УПА тоді ще перебувала на стадії організаційного створення як окремі відділи самооборони⁸³, тому об’єктивно не могла забезпечити цих людей зброєю, вишколом. Більш того, за деякими свідченнями, представники ОУН на місцях популяризували ідею вступу до дивізії. У травні 1944 р. (!) на зібранні молоді представник ОУН сказав: „Хто має повний виряд, тобто зброю, хай іде до УПА. Хто ні – повинен зголоситися до української дивізії, бо й там треба нам наших людей”⁸⁴. Такі ж слова із настановами ще у 1943 р. почули від своїх провідників багато юнаків, про що маємо свідчення⁸⁵. Сотник Богдан Підгайний, сотник Михайло Малецький, сотник Левицький та поручик Качмар мали особисту розмову із Романом Шухевичем, який, за їхнім свідченням, планував, щоб на кожних 7 вояків дивізії припадав хоч один член ОУН⁸⁶. Були й такі випадки, що „брат пішов в сторону УПА... А до мене каже – йди, Денис туда”⁸⁷. Окрім того, не кожен міг бути і не завжди хотів бути партизаном. Тарас Михайло згадує, що як член юнацтва ОУН, якось мусив провести два дні у криївці через небезпеку облави німців. Вийшовши з неї, сказав своєму товаришеві: „Знаєш що, Василю, я загину, но в ту яму більше не полізу”⁸⁸. Коли Лаврук Павло записався добровольцем до Дивізії, за кілька днів із ним зв’язалась людина із ОУН та сказала збиратися на Волинь до Бульби-Боровця, але, оскільки він уже записався до Дивізії, то почув таке: «Добре, іди туда, але знай, шо ти від ОУН і коли тебе треба буде, ми тебе найдем»⁸⁹.

Незважаючи на ейфорію у травні-червні 1943 року, вже з середини-кінця 1943 року починається спад ентузіазму серед населення і потенційних рекрутів до дивізії. Це значною мірою зумовлювалося воєнними поразками на фронті, його наближенням до Галичини, антидивізійною пропагандою з боку ОУН-УПА (їхній відомий бюлетень «Довкруги СС стрілецької дивізії «Галичина») та поляків. Зокрема, в цей час активно поширюються листівки-звернення Головного командування УПА до «Добровольців при німецьких військових частинах» із закликом продовжувати збройну боротьбу в рядах УПА⁹⁰.

Уже з початку жовтня починається невдоволення процесом набору до дивізії в основному з боку німецької адміністрації: «не являються покликані, деякі втікають». Крім того, багато хто із зголошених отримав повідомлення, що якщо не з’являться до комісії, то будуть трактуватися як дезертири⁹¹. Окрім загального спаду кількості добровольців, постала й інша проблема: з тих, що вже отримали картку зголошення на призовні пункти з’явилися далеко не всі. Промовистою є наступна ситуація – із округи Коломия на вишкіл повинно було виїхати 10 жовтня 1943 р. 2545 чоловік, але насправді поїхало всього 967⁹², на Лемківщині із 400 чоловік - 180⁹³. У зв’язку з цим в край виїхали представники ВУ, але це ситуацію кардинально не змінило: у Станиславові на збори прийшли менше 100 осіб замість запланованих 246, в Отинії – 60 замість 84⁹⁴. Така ситуація спостерігалася повсюди. Окрім того, німці самотужки почали примусово забирати юнаків до дивізії, про що свідчить запис у «Хроніці Дивізії» від 20 жовтня 1943 р. у Львові: «Сьогодні до канцелярії В. Управи привів німецький жандарм двох добровольців дивізії «Галичина» скутих із Судової Вишні. Це ті, що не відійшли на вишкіл, а сиділи в хаті»⁹⁵, і від 29 жовтня подібного змісту: «Сьогодні знову привели одного добровольця Дивізії «Галичина» з Камінки Струм.[ілової] скутого до канцелярії В. Управи. Такі випадки останнім часом трапляються частіше»⁹⁶.

Окрім того, із числа зголошених юнаків далеко не всі відповідали фізичним вимогам: зріст не менше 165 см, фізично розвинутий та здоровий. За чотири дні роботи 15-16 червня набірної комісії в Станіславові оглянуто понад 2000 добровольців, з яких придатними до військової служби визнано тільки біля 1300 осіб⁹⁷. Цікавим є таке зауваження Осипа Навроцького, шефа канцелярії ВУ – «ця Дивізія тонніє (зменшується. – О.Т.): нездібних звільняють по 30 люда щоденно»⁹⁸.

Проблема кадрового забезпечення дивізії змушувала шукати все нові шляхи рекрутування нових добровольців. Це було одне із наріжних питань на засіданнях Військової Управи. Свідченням кризи є оголошення, які містяться практично у кожному номері «Львівських вістей» із закликом вступати до лав дивізії⁹⁹. У зв’язку з такою ситуацією висловлюються думки перевести до дивізії українських робітників з Німеччини, з поліційних полків¹⁰⁰. Проблему вирішили розв’язати декількома шляхами. Зокрема, 27 січня 1944 року Альфред Бізанц видав обіжник, що потрібно налагоджувати співпрацю з директорами шкіл з метою пропагандистських заходів для рекрутування добровольців. Це мало велике значення, оскільки до середини лютого зазвичай складався іспит зрілості у гімназіях та учительських семінаріях¹⁰¹. Обіжник ч.2 ВУ від 16 лютого 1944 р. повідомляє, що з метою успішного набору добровольців потрібно скласти списки тих добровольців, які зголосились, але так і не пройшли медичну комісію¹⁰². Розглядалося навіть питання загальної мобілізації до дивізії. Це, на думку членів ВУ, мало сенс перед приходом радянських військ, які б, можливо, тоді по-іншому трактували вояків дивізії¹⁰³.

На початку березня 1944 року уряд дистрикту видав таємний указ про проведення реєстрації усіх юнаків польської і української національності 1920-25 р.н. з метою мобілізації «українців до війська, а поляків до праці», оскільки «німецька влада боїться, що з зеленою травичкою наша молодь піде в ліс»¹⁰⁴. ВУ про це не було нічого відомо. Згодом, на думку членів ВУ «мобілізація удасться, але ж треба висунути якісь політичні моменти українські; викликати ентузіазм, дати амністію, стримати за гострі поступування»¹⁰⁵. Як бачимо, існувала постійна проблема злагоджених дій між ВУ, УЦК та німецькою адміністрацією.

Враховуючи подальший примус під час набору юнаків, можливість обирати між «меншим» і «більшим» злом (робота в Німеччині – будівельна служба – військова підготовка в дивізії), ми не маємо статистичних даних, які б дозволили встановити точну кількість справді добровольців, і тих, які стали «добровольцями» з примусу¹⁰⁶. Проте, можна стверджувати, що ті юнаки, які виїхали на вишкіл у липні-серпні-вересні 1943 року в основному зробили це з власного бажання – ця тенденція прослідковується і на рівні нашої вибірки.

Варто зазначити, що респонденти мають за плечима щонайменше 4-8 класів школи, а також 9 чоловік навчалося ще й у гімназії. 10 осіб додатково закінчили рік чи два у спеціалізованих навчальних закладах, таких як торгівельна школа, технікум, училище, курси, а Богдан Стасів ще провчився рік у Львівському технічному інституті¹⁰⁷. Дев’ять респондентів народилися у селищах, а семеро – у містах різного рівня. Попри це, маємо справу здебільшого з міськими жителями – 11 осіб з 16 – тобто практично вдвічі більше ніж сільських жителів. Така кількість міських жителів пов’язана насамперед з тим, що 4 осіб, народжених у сільській місцевості - пішли вчитися до сусіднього повітового містечка або ж до центру воєводства. Тенденція переваги кількості зголошених до дивізії міських мешканців над сільськими спостерігається також і у звітах Військової Управи за травень 1943 року¹⁰⁸.

Більшість респондентів є представниками першої хвилі набору до дивізії, які виїхали на рекрутський вишкіл в липні-серпні 1943 р. (12 осіб), двоє – у вересні, ще двоє – наприкінці жовтня 1943 р. Саме тому спогади з цього періоду (за визначенням респондентів – «передвишкільної суспільної ейфорії») є одними з найприємніших, адже для них особисто і для їхнього подальшого життя вони мали неабияке значення. Саме цей епізод є одним із найважливіших для них, той, до якого постійно повертаються аби вкотре наголосити на добровільності свого вибору та його суспільній значимості. З одного боку, це можна пояснити прагненням легітимізувати себе в межах офіційного дискурсу, а з іншого – висвітлити свою власну мотивацію тими обставинами, що склалися. Попри це, жоден ветеран ні разу не висловив шкодувань з приводу зробленого вибору.

У інтерв’ю знаходимо такі характеристики: юнаки, взагалі „ні на що не дивились, не рахувались із своїм життям, нічо”¹⁰⁹, тільки б іти, „а там як буде”¹¹⁰. „Ви не можете собі уявити і вам важко буде це уявити, який це був натхненний порив молоді іти в дивізію”¹¹¹ – оце ключове твердження, про яке говорить і пише майже кожен дивізійник¹¹². Цікавим і непоодиноким є приклад Свідерського, який пішов до дивізії у 60 років. Хоча набірна комісія декілька раз відправляла його додому, він все одно залишився¹¹³. Згадуючи свого загиблого побратима Миколу, Остап С. вказує, що той у 1944р., маючи тільки 16 років, робив все можливе, щоб вступити до дивізії. І йому вдалося не тільки переконати своїх батьків, а й уповноважених з набору, що йому вже 18 років¹¹⁴. Серед наших респондентів теж є такі 16-17 річні юнаки, бажаючі навчатися військової справи – Зенон Врублевський та Любомир Волинець¹¹⁵.

З іншого боку, для Романа Радловського вступ до дивізії означав звільнення від участі у будівельній «Службі Батьківщині»¹¹⁶. Для Леоніда Мухи ж це означало автоматичне звільнення від роботи в Німеччині, де перебував на час рекрутування. Отримавши відпустку, яку провів у Варшаві у батьків, та згодом дізнавшись про формування такої військової одиниці, одразу зголосився добровольцем до дивізії¹¹⁷.

Запам'ятовування певного епізоду є можливим тільки тоді, коли є знаковим для індивіда, хоча розуміння важливості цієї події зазвичай приходить значно пізніше. Значну частину спогадів складають унікальні свідчення про події, які відбувалися лише раз. Пам'ять зберігає усі деталі їхнього перебігу, які з часом не стираються. При цьому, зазвичай, запам’ятовується не тільки подія, але і те унікальне емоційне переживання. Якщо ситуація регулярно повторюється, вона теж запам’ятовується, але в силу емоційного звикання складається тільки узагальнений образ/сценарій події¹¹⁸. Як бачимо, і зараз момент вступу до дивізії пригадується дуже емоційно, тоді як перебування на вишколі, незважаючи на значні фізичні навантаження, подається в загальному контексті, хоча місця вишколу неодноразово змінювалися.

Людина завжди намагається пояснити те, що її здивувало, віднайти причини цього. Дивізійники і сьогодні прагнуть пояснити той несподіваний порив серед молоді, фурор, що його зумовило створення військового формування з українців. Здатність дивуватися – ознака молодості, тому, в міру накопичення досвіду та шаблонів можливих несподіванок, старшу людину набагато важче здивувати. Середній вік людей, які вступали до дивізії, становить 17-23 роки. Саме тодішня молодість дивізійників дозволяє нам сьогодні почути змістовну розповідь про далекі події кінця 1930-х – початку 1940-х років, про те, що залишило глибокий слід у їхній пам'яті, що найбільше їх вразило. Спогади про цей життєвий період їхнього життя мають особливе емоційне значення ще й тому, що визначив їхню подальшу долю та біографію.

З віком люди вчаться захищати себе від неприємних емоцій минулого шляхом зосередження на більш приємних спогадах¹¹⁹. Емоційно позитивні спогади дозволяють зменшити інтенсивність негативних емоцій сьогодні, а, подекуди, є і способом втечі від них. З іншого боку, люди мають тенденцію приписувати емоціям більшу вираженість та інтенсивність, аніж це було насправді¹²⁰. Для прикладу, більшість респондентів, оповідаючи про свої переживання під час військових дій, оминають питання людських втрат їхнього відділу під час битви під Бродами. До того ж, стараються менше розповідати про битву взагалі. Наприклад, Зенон Аксинчук попросив прочитати його опубліковані спогади про ці трагічні події його життя¹²¹. Оскільки, за словами інформантів, вони участі в каральних акціях та воєнних злочинах, які приписують дивізії, не брали, тому зараз розповідають про те, що звинувачення дивізії є безпідставними¹²². Варто зауважити те, що всі респонденти – чоловіки, які в міру свого виховання намагаються стримувати та контролювати свої емоції під час розповіді, є більш закриті до свого болю, тривоги, страждань, хоча побачити чоловічі сльози таки довелося.

Таким чином, можна зробити попередній висновок, що його може підтвердити чи спростувати подальше дослідження із залученням нових оповідачів. Новобранці першої хвилі вступали добровільно, в основному були міськими жителями та вихідцями із сіл, мали як на той час непогану освіту, що не обмежувалася лише звичайною школою, належали до ряду громадських організацій, які мали безпосередній вплив на формування життєвої позиції кожного з них. Вони жили в конкретний історичний час із своїми власними викликами та проблемами повсякденного життя, зумовленими особливостями Галичини як регіону на той час. Пам’ять про ці далекі події і далі є яскравою у колишніх дивізійників. При цьому завжди повинна врах.овуватися похибка стосовно оцінки їхнього бачення свого минулого з огляду на пройдений важкий життєвий шлях, неприйняття суспільством, вплив усього колективу ветеранів дивізії на формування їхніх особистих міркувань, а також на звичайні властивості людської пам’яті¹²³.


© Товарянська Оксана, 2009