Цьогоріч 28 квітня виповнилося шістдесят шість років із часу офіційного утворення дивізії «Галичина»

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3

Товарянська Оксана

Аспірант кафедри історії,

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

ВСТУП ДО ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА» У ПАМ’ЯТІ ЇЇ КОЛИШНІХ ВОЯКІВ

(НА МАТЕРІАЛАХ УСНОЇ ІСТОРІЇ)

Цьогоріч 28 квітня виповнилося шістдесят шість років із часу офіційного утворення дивізії «Галичина». Такий період часу видається достатнім для утвердження прийнятної для громадськості оцінки стосовно діяльності цього військового формування та заповнення білих плям, проте політичні ігри та маніпуляції навколо активно продовжуються і зараз. Зокрема, на сторінках преси та інтернет-видань, у тому числі і російських, уже вкотре розгорнулися суперечки. Цього разу приводом стало офіційне звернення Тернопільської обласної ради до Президента України стосовно надання ветеранам дивізії статусу борців за свободу України^¹. За кілька тижнів до цього, на вулицях Львова неоднозначну реакцію викликали сітілайти із написами "Українська дивізія «Галичина» - вони захищали Україну"^². Нещодавній вихід книги «Дивізія «Галичина» у запитаннях і відповідях ветеранів» (проект сайту maidan.org.ua, залучено трьох колишніх дивізійників^³) російськими мас-медіа був зображений як наступна «спроба реабілітації фашизму та його посібників»^⁴. Що цікаво, зазначені інформаційні приводи, що знайшли своє відображення у ЗМІ, мали місце тільки за останніх півроку, що вкотре відображає потребу у публічній дискусії та подальшому дослідженні місця та феномену дивізії «Галичина» в українській історії періоду Другої світової війни.

На сторінках форуму часопису «Україна модерна», присвяченому «Війні переможців і переможених», науковці неодноразово стверджували про необхідність вивести на перші шпальта вітчизняних досліджень про війну саме Людину. Особливу увагу приділили також проблемі колаборації під час війни. Зокрема, польський історик Джегош Мотика акцентує на тому, що індивідуальна мотивація повинна бути основним критерієм потрактування того, чи вважати кожен окремо взятий випадок колаборацією чи ні, а не брати до уваги всього лиш факт участі у формаціях, утворених під німецькою егідою^⁵. Всебічний розгляд причин вступу кожного юнака/чоловіка у лави дивізії «Галичина» виглядає на сьогодні одним із найбільш актуальних завдань, адже саме такий підхід дає можливість порівняти офіційну версію історії Другої світової війни, яка писалася в межах риторики Перемоги, із особистими трагедіями та переживаннями безпосередніх учасників тих подій.

У цій статті хотілося б подати кілька попередніх міркувань, які виникли у ході роботи над проектом з усної історії «Дивізія «Галичина» очима її колишніх вояків» та повинні бути підтверджені подальшим дослідженням, поки це ще видається можливим. З’ясування (чи хоча б намагання зрозуміти) індивідуальної мотивації «саме тоді і саме там» є дуже неоднозначним, ускладненим завданням, що вимагає комплексного підходу. Воно ще більше ускладнюється, адже ґрунтується на аналізі джерел суб’єктивного походження: усних історій, мемуарів, листів тощо.

У рамках цього проекту на сьогодні отримано 23 інтерв’ю, до інтерв’ювання залучено двадцять одну особу, які належать до Галицького братства колишніх вояків дивізії та/або УПА. Пошук респондентів здійснювався по-різному. Зазвичай, спершу налагоджувалися контакти із головами станиць Галицького братства, які стали свого роду сполучною ланкою із іншими членами братства. Найплідніше співпраця склалася із головою Івано-Франківської станиці паном Володимиром Малкошем. Цьому сприяло й те, що ця станиця має своє власне приміщення, тут також визначено приймальні години для громадськості. Фактично, пан Володимир особисто підбирав для мене майбутніх респондентів та запрошував у визначений час до станиці, тому особистого контакту із оповідачами до інтерв’ю у мене не було. За іншим сценарієм склалося співробітництво із паном Богданом Стасівим, головою Тернопільської станиці. Важливо, що саме пан Богдан був першим із дивізійників, з ким було проведено інтерв’ю. Після інтерв’ю ми з ним обговорили ситуацію в станиці та склали список потенційних оповідачів як у Тернопільській, так і Львівській області, з якими особисто налагоджувався контакт напередодні інтерв’ю. Завдяки пану Богдану, дослідження поширилося і на терени Львівщини. Пан Михайло Бендина, голова Львівської станиці та засновник Галицького братства в Україні, запросив мене підійти після закінчення зборів активу братства у Львові та познайомитися із деякими його членами - саме тоді було нав’язано безпосередні контакти із іншими членами Львівської станиці.

Кожній особистості для повноцінного функціонування необхідна її власна «історія». Це саме та історія, яку респондент розповідає про своє прожите життя; «історія, розказана настільки повно і чесно, наскільки це можливо, про усе, що запам’яталося, і все те, що оповідач хоче (підкреслення моє. – О.Т.) повідомити іншим»^⁶. Отриманий у результаті інтерв’ювання текст/наратив містить цю «життєву історію» та є основним джерелом подальшого аналізу. Звичайно, що наратив не є документом, який просто фіксує факти та події минулого, адже респонденти пропонують особисте розуміння та бачення свого минулого, його інтерпретацію. Така історія ніколи не буває завершеною. Тут не йдеться про те, що з часом люди мають здатність забувати, перекручувати факти, плутати назви, залучати до своєї оповіді уяву та власне бажання подати себе в тому чи іншому світлі тощо, а про те, що кожна з цих історій пропонує свій варіант історії, свій власний погляд на неї. Ці варіанти накладаються один на одного своєю поліваріативністю та спільно витворюють загальне бачення минулого^⁷.

Виходячи з цього, враховування ряду факторів, що безпосередньо впливають на інтонацію, зміст, емоційність та відкритість оповідача є необхідним. Перш за все, це пройдений життєвий шлях. Доля усіх респондентів склалася приблизно за одним і тим же сценарієм (навчання – членство у молодіжних організаціях – вступ до дивізії – вишкіл – битва під Бродами / бойові завдання / УПА – полон / арешт), який в кінцевому результаті закінчився для усіх однаково – сталінськими таборами. Вступ до дивізії став тим ключовим моментом їхнього життя, який спровокував та навколо якого оберталися усі наступні події.

Приналежність до конкретної соціальної групи – Галицького братства колишніх вояків Першої УД УНА та Братства УПА впливає на спогади колишніх вояків дивізії «Галичина», таким чином формуючи колективну пам'ять усієї спільноти. Харальд Вельцер стверджує, що в ході соціальної комунікації всередині колективу обмін власними історіями сприяє їхньому переоформленню так, що практично усі члени спільноти отримують майже однаковий набір подібних історій^⁸. Дивізійники також мають свої «місця пам’яті». Єдина відмінність - колишні вояки сьогодні репрезентують не все суспільство, а лише маленьку його частину в межах локальної спільноти галичан.

Галицьке братство за час свого існування виробило декілька церемоній вшанування пам’яті: щорічні святкування у липні в роковини битви під Бродами поблизу містечка Ожидів Львівської області, урочистості з нагоди створення УПА, посвячення пам'ятників, молебни та урочистості на братських могилах, свято Героїв тощо з метою вшановування загиблих побратимів та пам'яті про минулі події, нагадування спільноті про її ідентичність, передусім колективну. Такі події зазвичай відбуваються поруч із «місцями пам’яті», тим самим підсилюючи ефект спільності та колективності. Скажімо, містечко Ожидів Львівської області обрано не випадково, адже в цьому районі відбувалася драматична битва під Бродами 1943 року. Саме тут 22 липня ті дивізійники, котрим не вдалося прорватися з оточення, потрапили в радянський полон. На цьому місці зусиллями членів Галицького братства та Головної Управи братства в Канаді побудовано капличку та встановлено символічні пам'ятні хрести. Аналогічне «місце пам'яті» є у Львові на Личаківському кладовищі. Можна сказати, що таким чином старша генерація підтримує пам'ять про події своєї юності, пригадує місцевість, та передає молоді (свою) пам'ять про історію краю. Дата 22 липня є найбільш канонізованим святкуванням саме для дивізійників. Як стверджує Пол Конертон, втілення будь-якої події, явища у формі ритуалу надає сенсу життю та багатьом діям і вчинкам, формує систему цінностей усієї спільноти^⁹.

Окрім того, негласна заборона на публічну розповідь про своє минуле як «ворогів народу» та «зрадників» у радянські часи, порівняння свого статусу із статусом інших учасників війни – ветеранів Червоної Армії, – уже за незалежної України не сприяє утвердженню порозуміння із державою, яка і досі офіційно послуговується риторикою Перемоги. Усі респонденти відбули покарання в радянських таборах й після здобуття Україною незалежності не кожен був реабілітований^¹⁰. Лише Василю Тимчію «пощастило» після «легалізації»^¹¹ не бути упійманим. Цьому посприяло те, що зголошувався до дивізії не зі свого рідного села, а там, де навчався, відповідно, на думку респондента, ніхто з його односельчан не здогадувався та не міг підтвердити, де він був у цей час^¹². Як наслідок, основним мотивом для розповіді у колишніх дивізійників виступає легітимація свого колективу та себе в межах офіційного дискурсу.

Рейнгарт Козеллек влучно підмітив, що кожна історія народжується в середовищі певного досвіду та певних очікувань: «не існує історії, яка б не творилася досвідом та очікуваннями людей, що діють або страждають в ній»^¹³, а «напруга, що існує між досвідом та очікуваннями, щоразу по-новому провокує нові рішення»^¹⁴. Взаємно переплітаючись, досвід та очікування невіддільні один від одного: не існує досвіду без очікувань, а очікувань без досвіду^¹⁵. Досвід кожної людини передається поколіннями чи інституціями, завжди містить та зберігає чужий досвід^¹⁶.

Такі міркування видатного дослідника підштовхують до питання, якими ж були «простір досвіду» та «горизонт очікувань» у колишніх дивізійників у той конкретний момент наприкінці весни та на початку літа 1943 року, що спонукало цих, тоді 17-22 річних юнаків вступати у лави дивізії. Статистика є показовою: за перші два місяці набірної кампанії до дивізії зголошується 81 999 тисяч осіб, переважно освіченої молоді – гімназистів, студентів, активних громадських та підпільних діячів^¹⁷. На той час, досвід тодішньої молоді містив їхні особисті спогади про перебування під трьома різними владами та рефлексії їхніх батьків та дідів про УГА, ЗУНР, Першу світову та австрійські часи. Враховуючи значні напрацювання дослідників у цій царині знань, видається доречним тільки підсумувати особливості цього досвіду із наголосом на «образі ворога» та націоналістичному світогляді міжвоєнного покоління галичан.

Формування «я» кожного індивіда нерозривно пов’язано із формуванням його «інших», тому «я» постійно підшуковує колективи, групи, зрештою нації, аби зробити їх «іншими»^¹⁸. У баченні галичан такими «Іншими» / «Ворогами» ставала кожна нова влада у 1930-х – початку 1940-х років: порівняно довгий період польського панування (майже 20 років) змінюється короткотривалими радянською та німецькою окупаціями. Тому не дивно, що кожну наступну владу населення зустрічало «хлібом-сіллю» із надіями на краще життя. Основна функція „образу ворога” – нести уявлення про те, що чи хто є загрозою суспільному й особистому існуванню. Наявність „ворога” створює можливості для широкої мобілізації населення на боротьбу з ним та нагнітає загальну атмосферу ненависті та страху^¹⁹ (що у своїх цілях використовували різні сили).

Політика кожної нової влади своєю антиукраїнською спрямованістю, прагненнями чи то полонізувати, чи то радянізувати, відсутністю будь-яких важелів впливу на державну політику спричинилася до відчуття другосортності, «іншості» та меншовартості серед галичан. Все пізнається в порівнянні – це основний критерій, яким населення керувалося у своєму ставленні до режимів. За часів Польської держави для населення очевидним ворогом був „польський пан”^²⁰. «Перші совіти»-«визволителі» своїми швидкими та масовими репресивними діями, примусовими депортаціями населення, перебудовою аграрного сектору зачепили усі верстви населення і кожного особисто. Антагонізм посилювався також культурними та ментальними відмінностями^²¹. Відносна „м’якість” німецького режиму порівняно із радянським, відсутність прямих представників влади у селах Галичини сприяла тому, що у 1943 році перед небезпекою можливого (!) повернення основного „ворога” в особі радянського режиму, значну частину населення було легко мобілізувати на боротьбу із ним, навіть на стороні іншого ворога – нацистської Німеччини. Завдяки попередньому досвіду й реаліям німецької окупації, українське населення Галичини лиш тепер почало розуміти, „щоб ти був господарем, щоб тебе не бив поляк, не бив москаль, не бив німак, не вішав мадяр, треба бути самостійному»^²². Порівняно із радянською окупацією, німецький режим був набагато слабшим. Тому німець, хоч і був ворогом, основним ворогом для галичан так не став^²³.

Іншою важливою складовою, яка провокувала та наштовхувала на прийняття тих чи інших рішень, був націоналістичний світогляд міжвоєнного покоління галичан. Хоч державна політика Польщі була спрямована на зміцнення польськості на східних кресах, громадська діяльність українців не була повністю заборонена. Тому саме за Другої Речі Посполитої було закладено основи для формування світогляду молоді, який остаточно сформувався та зміцнів за наступних радянської та німецької окупацій. За Ентоні Смітом основні функції національної ідентичності є наступними: допомагає подолати забуття серед членів спільноти/нації через нащадків, уможливлює відновлення колективної гідності через апелювання до оспіваних героїчних часів минулого та братерства всередині спільноти через символи, ритуали та церемонії, які пов’язують живих та полеглих членів спільноти^²⁴. Якщо громада не має своєї власної національної школи, тоді формування національної ідентичності відбувається за допомогою позашкільних та позадержавних чинників таких як церква, сім’я, громадські та молодіжні організації, громада^²⁵.

Роль громадських та молодіжних організацій (Просвіта, Пласт, Січ, Сокіл, Луг, ОУН та юнацька сітка ОУН тощо та їхні заходи) не можливо переоцінити, адже саме вони виступали форпостом виховання молоді та поширювали в масову свідомість націоналістичні ідеї, та, поміж іншого, активно співпрацювали з українськими школами, греко-католицькою церквою та громадськими організаціями, та були джерелом поповнення членства серед радикальних націоналістичних організацій на кшталт ОУН, хоча ОУН і намагалася розвивати свою власну мережу, особливо під радянською та німецькою окупаціями. Як пригадують колишні члени Пласту: «то в Пласті нас вчили, що як пізніше підростемо, то будемо вступати в Організацію»^²⁶.

Значення Визвольних змагань 1917-1921 рр. серед громадськості оцінюється з погляду існування української держави. Це сприяло створенню культу визвольних змагань українців, культу боротьби, що поглиблювало національну свідомість, посилювало політичну активність населення, передусім молоді. Оскільки основну причину поразки (це питання активно дискутувалося в українському середовищі) вбачали у низькому рівні суспільної свідомості, тому одним з основних напрямів роботи ОУН стає просвітницька і вишкільно-пропагандивна роботу^²⁷. Василь Ухач стверджує, що рушійною силою чи не усіх легальних молодіжних та українських організацій були саме члени ОУН, які в 90% були виконавцями та натхненниками роботи цих установ^²⁸. Також, завдяки використанню „образу ворога”, як „чужого”, як „іншого”, як такого, проти якого потрібно боротися. що творився „знизу”, ОУН здобула широку підтримку населення та при нагоді почала активно залучати.

Світогляд міжвоєнного покоління галичан сформувався на ідеях Донцова, який визначив ті критерії, якими вони керувалися в оцінці дійсності та які, значною мірою, взяло за свою ідеологічну основу керівництво ОУН. Молодь сприймала націоналістичні ідеї беззастережно й „однозначно, так, як воно було там написано, других суджень у нас не було, не було так, щоби в процесі вивчення тих матеріалів творилися якісь були би дискусії чи що”^²⁹. У молоді, окриленої своїм молодечим запалом, „не було ніякої думки, ніякої мови про то, що я можу сумніватися або не вірити. Ну, ми вірили тим, хто нами керував, бо знали їхнє минуле”^³⁰. Як висловився сучасник: „Ідеї Донцова вже так засвоїлись нашим загалом, що перейшли ніби в підсвідомість”^³¹.

Говорячи словами дослідників «чинного націоналізму» та діяльності Дмитра Донцова, успіх зумовлювався поверховим характером цієї ідеології та її орієнтації на пересічний інтелект. Це має особливе значення, оскільки суспільство жило в «епоху тотальної нівеляції та переоцінки цінностей», переживало поразку Визвольних змагань, а націоналізм, в свою чергу, запропонував чіткі та прості істини, які легко сприймалися та засвоювалися кожним^³².

Під час німецької окупації підпільна діяльність посилюється, охоплює все більше молоді. Зокрема, більшість респондентів вступає до юнацтва ОУН саме у 1941-1943 роках. Такій активності сприяло і повільне встановлення німецьких органів влади на місцях, що дало свої позитивні плоди та підстави стверджувати: „ми за німців в підпіллю як були всі, то ми так виховалися під українським духом”^³³, „німців можна було обманювати, знаєш, можна було сховатися від него, де не хочеш”^³⁴, «німці туда (в культурне життя. – О.Т.) не вникали, німці в село не появлялися, це у селі робили, хто що хотів»^³⁵.

Аналіз нашої вибірки є показовим: дванадцять респондентів були залучені до активної громадської діяльності як члени юнацької сітки ОУН (6 осіб) і/або молодіжних організацій, таких як Пласт, Доріст, Сокіл, Просвіта (9 осіб), дотичних до ОУН. Окрім того, у 9 респондентів їхній батько мав відношення до військової служби під час Першої світової війни (чи то в австрійській армії/ легіоні УСС / УГА). Також у 9 осіб батько займав досить високі посади (службовець, залізничник, вчитель, юрист, війт) або ж виконував обов’язки голови місцевої Просвіти чи читальні. Дивізійники у своїх усних історіях завжди розповідають, що до дивізії в основному пішла свідома та освічена гімназійна та молодь. Ця ж тенденція прослідковується і на рівні цієї вибірки.

На основі проведених інтерв’ю і спогадів спробуємо змалювати «ідеальний» портрет юнака станом на 1942-1943 роки напередодні його вступу до лав дивізії Галичина чи УПА. Це був хлопчина 16-23 років. Він був ідеалістом, максималістом, як це часто трапляється в молодому віці, та романтиком, який прагнув звитяги та виплеску енергії, особливо в час, коли іде війна. У голові цього юнака підсвідомо звучало - „здобудеш українську державу, або згинеш у боротьбі за неї” (як наслідок перебування в Пласті, сітці ОУН, детального знайомства з історією України тощо). Цей юнак не міг до кінця собі пояснити багато важливих питань. Чому він не може будь-де розмовляти своєю рідною мовою? Чому з нього хочуть зробити то поляка, то члена „щасливої радянської родини”, а у випадку незгоди у кращому разі звільняють з роботи, у гіршому – вивозять не знати куди. Чому німці побили (а той повісили) дядька Михайла за те, що перейшов дорогу не в тому місці: невже не можна було просто пояснити («я був свідком розстрілу в базарний день в Підгайцях 11 чоловік, які йшли «по зв’язку» в УПА на вишкіл^»³⁶)? Чому вони собі дозволяють думати, що я не такий, що я гірший, як вони? Подібні думки викликали внутрішній спротив та незгоду із наявним станом речей. Також юнакові подобалось читати про славних козаків, слухати спогади батька/дядька про визвольні змагання, готувати та брати участь у річницях відзначення пам’ятних дат. У 1943 році цей юнак або вчився, і/або активно діяв в сітці ОУН чи іншій організації, і/або працював (оплачуваній або примусовій роботі), і/або допомагав батькам по господарству. Йому хотілося змінити наявний стан речей, втекти від цієї дійсності, яка позбавила його можливостей проявити себе. Тому коли з’явилася нагода, послухався настанов своїх старших побратимів та натхненний прикладом своїх колег пішов «у ліс», на вишкіл УПА чи до дивізії «Галичина».

Наступним ключовим фактором є проведена пропагандивна кампанія, яка закликала вступати до дивізії Галичина. Хоча дивізія і створювалась з ініціативи німецької окупаційної адміністрації, безпосереднім процесом координування набору добровольців та зв’язками з населенням у цій справі займалися Український Центральний Комітет та Військова Управа. Остання була створена 15 квітня для забезпечення організаційної роботи^³⁷. З подання Володимира Кубійовича до неї увійшли в основному колишні учасники Визвольних змагань, у більшості колишні офіцери УГА. За рішенням губернатора очолив ВУ український німець Альфред Бізанц^³⁸. Саме на ВУ покладалася справа рекрутування добровольців до дивізії. Для цього створено окремий відділ пропаганди, а також відділ поповнень (організації та вербування), які очолили відповідно Михайло Кушнір (колишній сотник УГА) та інженер Михайло Хронов’ят (сотник, командир куреня УГА, керівник старшинської школи у Самборі)^³⁹.

Великий вплив на рішення керівництва УЦК підтримати ідею дивізії справили також уроки подій 1917—1921 рр. Кубійович зі своїми колегами були переконані в тому, що саме відсутність добре вишколеної армії не дала змоги українцям створити після Першої світової війни власну державу. Пригадувалась ситуація, коли після поразки Троїстого союзу та розвалу імперій панував хаос та народжувались нові державні утворення^⁴⁰. Окрім того, «були свідомі, що Дивізія при наших зависоких бажаннях була б створена і без нас»^⁴¹. На думку Володимира Кубійовича ідея дивізії приваблювала частину українського політикуму, оскільки німці як до цього часу набирали/забирали українців для своїх потреб чи то у поліцію, охорону, будівельні батальйони, на роботу тощо, будуть продовжувати так робити і далі. Зокрема, Кубійович пригадує, що вперше про ідею створення дивізії дізнався від полковника Бізанца на початку березня 1943 року в Кракові: його «інформації … були … досить хаотичні і перебільшено ентузіастичні. Його уяві ввижалось вже «українське військо»^⁴².

Створення дивізії і залучення до цієї справи УЦК дозволяло поставити певні політичні вимоги стосовно українців і добитися якихось поступок^⁴³. УЦК та ВУ у своїх діях керувалися такими тезами, які не раз звучали на засіданнях управи: «Німці щось роблять для нас, то маємо і ми для них щось зробити»^⁴⁴, тобто – послуга за послугу. Після воєнних поразок на фронті віра в можливість перемоги Німеччини була підірвана, проте тоді ще мало хто вірив у перемогу Радянського Союзу. Джоджик Іван, наприклад, пригадує, що після Сталінградської битви люди в селі говорили, що німці використають атомну бомбу й СРСР зазнає краху^⁴⁵.

Таким чином, Військова Управа за безпосередньої підтримки УЦК та німецької адміністрації відповідали за успішний набір добровольців до дивізії. Можна виділити кілька рис пропаганди, якими послуговувалися для рекрутування до дивізії:

антирадянська спрямованість;
пряма вказівка на основного ворога галичан – СРСР, проти якого потрібно боротися;
апеляція до героїчних вчинків, часів Визвольних змагань;
звернення до людських цінностей: захист Батьківщини, сім’ї, майбутнього.
підтримка ідеї дивізії багатьма авторитетними особами. Їхня присутність стала важливим каталізатором та, зрештою, одним із методів пропаганди;

Найбільші урочистості з нагоди створення дивізії відбулися у Львові 28 квітня 1943 року біля оперного театру. Усі доповідачі (Кубійович, Хроновят, о. Лаба) наголошували на важливості боротьби саме з більшовизмом, а губернатор Вехтер також додав «тільки нації зі зброєю в руках самі пишуть свою історію та визначають свою долю»^⁴⁶. Далі подібні маніфестації відбулися в усіх великих та менших містечках дистрикту «Галичина».

Німецька адміністрація мала дещо інші сподівання стосовно створення дивізії. Одразу після офіційного проголошення утворення дивізії Вехтер поширив секретні інструкції стосовно рекрутування добровольців. Зокрема наголошувалося на тому, що українці цим своїм вчинком залучаються до боротьби проти СРСР, але це аж ніяк не повинно означати і тим паче створювати ілюзію, що німцям необхідна допомога українців, і українці є їхні союзники^⁴⁷. Тому ілюзії українського політикуму, зацікавленого у створенні дивізії є свідченням, з одного боку, їхньої політичної незрілості, а з іншого – надій на відновлення української держави, якими було просякнуте суспільство.

Прес-бюро Центрального Комітету та ВУ широко зайнялося пропагандою вступу до дивізії. Матеріали надсилалися до багатьох видань, звісно ж цензурованих німецькою адміністрацією, де першість зберігали популярні та щоденні газети «Львівські вісті» та «Краківські вісті». Зокрема, станом до 10 травня було передано 95 публікацій^⁴⁸. Можна вказати на такі розгорнуті статті під символічними та знаковими назвами «Батьківщина кличе»^⁴⁹, «Геройський дух доведе до перемоги»^⁵⁰, «Зі зброєю в руках»^⁵¹, «У свідомості спільних завдань»^⁵², «Іспит громадської зрілості»^⁵³ тощо.

В одному з наказів ВУ зустрічаємо чіткі інструкції стосовно розміщення пропагандивних матеріалів із поширеним тоді кличем «з хати до хати – з рук до рук»: «розліпити коло церкви, на будинку громадського уряду, на будинку УОТ та кооперативи», а також звертається увага на те, щоб плакати розміщувалися не лише на будинках, а й на залишених більшовицьких танках вздовж дороги^⁵⁴. Більшості плакатам притаманна антибільшовицька тематика, яка доповнюється закликами боротися за свою Батьківщину, дім, сім’ю^⁵⁵. Іншим елементом стало проведення аналогій із Легіоном УСС та Українською Галицькою армією, адже саме це знаходило чи не найбільший відгук у людських серцях. Один із плакатів із підписом генерал-губернатора дистрикту Вехтера закликає вступати до дивізії таким чином:

Blog

Цьогоріч 28 квітня виповнилося шістдесят шість років із часу офіційного утворення дивізії «Галичина»