Парламентське видавництво

Вид материала

Документы

Содержание Легітимація влади.

Подобный материал:

• В інноваційній економіці україни, 3614.7kb.
• Ослин навчальний посібник до лабораторних занять з фізіології рослин для студентів, 2678.12kb.
• Вивчення російської мови у загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням російською, 87.96kb.
• Кового ступеня (Методичні поради) 3-є видання, виправлене І доповнене Редакція 'Бюлетеня, 1857.1kb.
• Навчально-методичний комплекс: 1 Т. В. Ладиченко. Всесвітня історія 11 клас. Підручник., 95.46kb.
• Видавництво Київського національного економічного університету, 9.43kb.
• Україна: політична історія, ХХ – початок ХХІ століття, 29.86kb.
• Видавництво Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, 57.56kb.
• Видавництво Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, 118.45kb.
• Видавництво Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, 81.58kb.

34

35

прикладу функціонування права в єврейських общинах на територіях багатьох країн¹.

Відсутність тих чи інших складових права перетворює відповідні нормативні регулятори у квазіправо, неповноцінне право з точки зору не його ідейного змісту, прогресивності чи реакційності, а його компо­нентів.

Таке квазіправо ми спостерігаємо не тільки і не стільки у злочин­ному середовищі (хоча такі приклади в юридичній літературі найбільш поширені)², воно може сформуватися й серед окремих національних меншин, діяти в межах того чи іншого класу тощо, І не зважати на нього неможливо. Чим більше спотворюються і не відповідають ін­тересам і потребам її громадян сутність і характер держави, тим біль­шого поширення набувають паралельні та квазіправові системи і тим більше вони витісняють юридичне «право», яке перестає бути правом через втрату легітимації, тобто визнання і підтримки у суспільстві. Це право відбиває волю тих спільнот, у яких воно існує. Більше того, до­сить часто офіційні уявлення про право (які походять від держави, її органів та носіїв державної влади) неспроможні ані ідейно, ані силою замінити подібне право. Історії відомі випадки, коли право усувалося лише шляхом знищення його носіїв. Так сталося і в результаті Великої Жовтневої соціалістичної революції, коли право буржуазії було знище­не разом з самим класом буржуазії.

Звичайно, найбільш могутньою є правова система тих соціальних груп чи класів, які здійснюють владу і в інтересах яких ця влада здій­снюється. Усі інші правові системи знаходяться в такому співвідно­шенні з правовою системою, підтримуваною державою, в якому (це вже підкреслювалося) її носії здатні захистити свої права і реалізувати свій інтерес при існуючій державній владі.

Об'єктивація і легітимація права. Об'єктивація права, правових норм у суспільстві, як випливає з вищезазначеного, розглядається як процес формування волі більшості населення, набуття правовими іде­ями незалежного від конкретної особи характеру. З цієї точки зору об'єктивація розкриває зв'язок права з особою і суспільством.

Якщо процес правотворення розглядати з аксеологічної точки зору і способів такої об'єктивації, то він може бути визначений як легітима­ція права. Цим політологічним терміном традиційно позначається про­цедура суспільного визнання певної дії, діючої особи факту, а у полі­тиці — його визнання і виправдання³. Є всі підстави застосовувати цей термін лпя позначення завершального етапу процесу правотворення.

В процесі легітимації відображаються найбільш глобальні розбіж­ності між правом і свавіллям. Якщо уявлення про належне не будуть визнані, підтримані суспільством, його членами, це означає, що вони не є правовими, оскільки суперечать волі носія права — народу. Доне­давна в юридичній літературі питання про об'єктивацію, а тим більше

¹ Див.; Менахем Э. Еврейское право. - Иерусалим, 1989. - Ч. 1. - С 3.

² Правова система України: теорія і практика. - К_м 1993. - С 65-67,

³ Политология : Энциклопедический словарь. - M._t 1993. - С. 151.

про легітимацію правових норм не порушувалось. Лише останнім часом з'явилися роботи, в яких висвітлюється проблема визнання суспільст­вом державних приписів, самого закону. Цікавою є позиція у цьому питанні Р. Лівшиця, який позитивне сприйняття закону членами сус­пільства називає наданням йому легітимності, яка, в свою чергу, має дві сторони: формальну і змістовну¹.

Формальна легітимність означає прийняття закону відповідним органом і в установленому порядку. Змістовної легітимності закон на­буває у випадку підтримки його вимог народом і реалізації цих вимог у реальному житті. Змістовна легітимність визначається як легаль­ність². Якщо досягається збіг формальної легітимності і легальності закону, то проблема легітимності не виникає. Розбіжність між фор- мальною легітимністю і легальністю закону базується на розрізненні права і закону. Легальним має бути визнаний лише правовий закон, тобто закон, який фіксує правову ідею — справедливості, свободи, прав людини. З професійної, юридичної точки зору змістовна легітимність полягає у відповідності закону ідеї права³.

В цілому можна підтримати спробу Р. Лівшиця пояснити залеж­ність законності державних приписів від їх позитивного сприйняття громадською думкою. Але у цьому контексті виникає кілька питань. Легітимація є політичним явищем, а не юридичим процесом набуття юридичних ознак тим чи іншим політичним явищем, владою, політич­ним рішенням. У процесі легітимації відбувається ствердження, пояс­нення, виправдовування чи спеціальне обгрунтування державних при­писів (закону) шляхом звернення апеляції до вищих і абсолютних цінностей, почуттів, історії народу тощо. Легітимність зовсім не озна­чає юридично оформленої законності. Вона не нав'язується за допомо­гою примусу, а виникає з певної однорідності моральних установок, традицій, уявлень тощо⁴.

На жаль, Р. Лівшиць не устоює на цій позиції і, визначаючи умо­вою легітимності закону відповідність його ідеї права, за точку відліку бере відповідність його конституції.

І відповідність ідеї права, і відповідність конституції, на наш no-^v гляд, можуть бути лише окремими складовими процесу легітимації закону. Важлива роль у цьому процесі належить, як зазначалося, легі­тимності самої влади, загальній правовій культурі населення, його цін­нісній орієнтації, традиціям тощо. Тут змішуються також поняття легі­тимності і легальності закону, І це не лише термінологічна неточність; легальність у перекладі з латинської (Legalis) означає законність, отже, є певне тавтологічне тлумачення — «законність закону». Легітимація може і не відбутися у випадку, якщо закон формально не суперечить

¹ Лившиц Р. З, О легитимности закона // Теория права : новые идеи : Сб. статей. -
М, 1995.- Вып. 4. - С. 18-19.

² Там само. - С. 19-20.

³ Власть : Очерки современной политической философии Запада / В. В. Мшве-
ниернадзе, И. И. Кравченко, Е. В. Осипова и др .- М., 1989. - С. 49.

⁴ Политология : Энциклопедический словарь. - С. 151-153.


36

37

конституції, але й бути визнаним населенням і при такому протиріччі за наявності інших факторів, що легітимують цей закон.

Конституція не може бути, як стверджує Р. Лівшиць, свідомо пра­вовою, не може свідомо містити правові ідеї, які поділяються суспільс­твом на певному рівні політичної і правової культури¹. Іншими слова­ми, додає Лівшиць, суспільство має таку конституцію, якої заслуговує². І теоретично, і практично конституція може бути неправовою, фіктив­ною, такою, що не відповідає народному волевиявленню, суспільним уявленням про належний правопорядок, навіть якщо вона й закріплю­ватиме пануючі у суспільстві відносини, але це будуть відносини наси­льства, несправедливості, які більшість суспільства не визнаватиме правовими.

Як приклад, можна згадати Конституцію 1936 року, що містила досить розгалужений і досконалий перелік прав і свобод громадян, які, однак, не могли бути реалізовані через антидемократичну, антиправо-ву, репресивну сутність державної влади. Сама ж державна влада не була легітимована жодним відомим конституційно-правовій науці і практиці способом.

Усі приписи держави оцінюються населенням з точки зору право­вого чи неправового характеру і визнаються чи не визнаються саме як правові норми. Якщо для такого визнання немає достатніх підстав, во­ни залишаються, як вже зазначалось, лише приписами держави. Якщо підстав достатньо — приписи держави легітимуються, тобто визнають­ся як правові норми. Легітимація, до речі, має бути покладена в основу розмежування понять правотворенгія і законотворення. Якщо законо­творення є процесом творення закону, владно-державних приписів ор­ганами державної влади, який завершується виданням відповідних нормативних актів, то у правотворенні увага акцентується на легітима­ції, тобто сприйнятті, схваленні, виправданні зазначених норм, ви­знанні норм поведінки правовими в суспільстві чи його частині.

За умови добре відлагодженої системи представницької демократії відбувається коригування приписів держави. Адже демократичний устрій — це, насамперед, можливість безпосередньої участі у здійсненні влади. Демократія дозволяє формувати органи державної влади і місцевого самоврядування на демократичній основі, ефективно застосовувати форми безпосереднього волевиявлення (референдум³, народну законо­давчу, у тому числі й конституційну, ініціативу). Демократія дозволяє також враховувати думки громадян через опитування, інші механізми підтримання взаємозв'язку населення з органами влади. Наявність та­ких демократичних форм «зворотного зв'язку» сприяє тому, що процес легітимації презюмується (визнається таким, що здійснюється) вихо­дячи з того, що в разі незгоди населення з рішеннями органів влади ці

¹ Лившиц Р. 3. О легитимности закона. - С. 21.

² Там само. - С. 21.

³ Щодо ролі референдуму в країнах Європи див.; Constitutional justice and democ­
racy by referendum : European Commission for Democracy through Law. - Strasbourg, 1995.
- 185 p.

демократичні форми будуть застосовані для відповідної кореляції цих рішень. Якщо подібні демократичні форми відсутні, розбіжність між дійсною волею громадян і вимогами закону не усувається і закон пере­творюється на вираження волі не народу, а лише тих, чиї інтереси цей закон відбиває. Такий закон буде триматися лише на силі та примусі державної влади, а не на переконанні громадян. І навіть виконання не перетворить його на правовий закон, оскільки таке виконання не буде підтримуватись суспільством. Відповідно закон не буде відображати і моральних засад суспільства.

Згадаємо з цього приводу слова Гегеля: «... закон не діє, діє лише дійсна людина, і при оцінці людських вчинків справа може, згідно з даним принципом, полягати тільки у тому, якою мірою нею сприйня­тий цей закон, наскільки він увійшов у її переконання. Якщо ж по цьому закону належить судити, тобто взагалі оцінювати, не вчинки, то не зрозуміло, чому такий закон служить і для чого він взагалі має іс­нувати. Такий закон зведений до рівня зовнішньої букви і насправді до рівня марного слова, оскільки тільки через моє переконання він стає законом, зобов'язуючим і зв'язуючим мене»¹.

Легітимація приписів держави, хоча й є головною, але не є ви­ключною у визнанні їх правовими. Правовими вони будуть, окрім за­значеної відповідності волі народу, за умов дотримання цілого ряду інших додаткових вимог (вони є додатковими з огляду на те, що їх недотримання означає викривлення дійсного волевиявлення народу, або ж те, що вони мають опосередкований характер): політичних (легітимація влади), моральних, ідеологічних та формально-правових.

Легітимація влади. Влада, яка не одержала підтримки своїх повно­важень визнаним у суспільстві шляхом, не може претендувати на пра­вовий характер своїх приписів, нехай і виданих з добрими намірами. Навіть найкраще правило поведінки не стане правом, якщо не виходи­тиме від легітимної суспільної влади, тобто щодо якої не відбулась процедура суспільного визнання і виправдання. Характерним прикла­дом можна вважати низку актів утвореного у результаті антинародного перевороту Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР, вида­них 18 — 20 серпня 1991 року. Ані заклики до підтримки путчу, ані за­борона мітингів і демонстрацій та призупинення діяльності політичних партій, ні навіть обіцянки забезпечити усіх міських жителів садово-городніми ділянками розміром до 0,15 га та інші принади² не легітиму­вали влади ДКНС та його приписи.

Легітимація влади, а також її приписів є досить складним проце­сом, вона може здійснюватись у різноманітних формах. Згідно з кла­сифікацією форм легітимації влади, запропонованої М. Вебером, мож­ливі традиційна форма легітимації (згідно з традиціями, звичаями, додержавними політичними відносинами), харизматична чи емоційно-вольова (коли влада визнається як містична властивість, послана «з неба», заснована на звичці, на емоційному зв'язку наступників з ліде-

¹ Гегель Г. В. Ф. Философия права. - С 192.

² Известия. - 1991. - 20 августа.


38

_L

39

ром, на матеріальних інтересах чи ідеологічних міркуваннях), нарешті, раціональна форма, побудована на визнаних у суспільстві порядках, розумних судженнях та законах¹.

Державна влада, яка не отримала легітимації у суспільстві, не ли­ше неспроможна створити нове право, але й руйнує те, яке існувало раніше.

Ідеологічні та моральні вимоги правового характеру приписів держави. Ідеологічними вимогами є відповідність норм існуючим у суспільстві уявленням про бажану спрямованість суспільного розвитку, суспільного устрою, уявленням про ідеологічні цінності суспільства. Моральні вимоги грунтуються на досягнутому рівні суспільної моралі та відповідності норм вимогам «розумного порядку речей», такого по­рядку, розуміння якого досягнуте у суспільстві. Як правило, кожне суспільство прагне до вдосконалення своїх моральних засад, але це не означає, що у законодавстві тієї чи іншої держави не може міститись норм, які з точки зору іншої держави чи міжнародного товариства ви­знаватимуться аморальними. Адже суть правової системи окремої дер­жави і полягає в тому, що вона базується на моральних засадах суспі­льства (ми не розглядаємо тут впливу загальнолюдських цінностей і норм міжнародного права на правову систему і відповідне вирівнюван­ня моральних засад правової системи окремої держави, оскільки вони не обмежують суверенітет держави і реалізуються у правовій системі тієї чи іншої держави шляхом імплементації, тобто органічного вклю­чення в цю систему, а тим самим здійснюються у відповідності з во­лею народу). Для кожного суспільства характерний власний рівень моралі. І те, що для одного суспільства є малоприйнятним, для іншого може бути моральною нормою.

Доречно звернутися до дискусії між А. Смітом і Дж. Хеллоуеллом. Сміт стверджує, що критеріїв для надання переваги тому чи іншому ідеалу немає, а тому заради недопущення диктатури виправдовується примирення з політиками, які здійснюють вчинки негожі, але спрямо­вані проти диктатури. Тобто компроміси, якими б вони не були, ви­значаються не мораллю, а необхідністю². Враховуючи, що такі компро­міси політиків віддзеркалюються у праві, Хеллоуелл зауважує: «Те, що норми совісті ідентичні диктатурі в дусі Гітлера, — точка зору курйоз­на. Більшість фахівців у сфері держави і права погодились би з тим, що для тоталітарних диктатур найбільш характерною є саме відсут­ність навіть найменшої поваги до істини, відкидання усяких об'єктивних цінностей і відмова від принципів. Менталітет фашиста, більш виражений, ніж менталітет людини з совістю, надто вже нагадує менталітет циніка. І незважаючи на чисто зовнішню подобу порядку, тиранія в дійсності являє собою прояв анархії. В усіх сферах життя примус заміняє згоду, оскільки не існує суспільного договору про згоду. Гітлеру вдалось навіяти нації, що він непогрішимий, не тому, що він був найсвітлішою особою в Німеччині, і не тому, що німці вважали його та-

ким, а тому, що німецький народ зняв з себе всяку відповідальність за вирішення того, що є істина і право. Саме відмова від велінь совісті і зробила в подальшому можливим прихід Гітлера до влади»¹.

Варто погодитись з Хеллоуеллом у тому, що фашизм відкидає мо­ральні цінності, демонструє зневагу до істини; це неповага до загаль­нолюдських цінностей, які, хоч і мають багато спільного з цінностями кожної людської спільноти, проте не є їм тотожними. Кожна правова система спирається на систему цінностей, які існують у відповідному суспільстві. Ціннісні орієнтири, скажімо, римського права не були то­тожними ціннісним підвалинам середньовічного права, а тим більш моральним критеріям нинішніх правових систем. Оцінювати правові системи минулого з точки зору нинішніх цінностей можливо, але ці оцінки будуть лише нашими сучасними оцінками. Те ж саме можна сказати про співвідношення права й моралі у фашистській Німеччині. Інша справа - проблема суспільного договору, яку досліджує Хеллоу­елл, а точніше: була фашистська влада легітимована німецьким наро­дом чи вона здійснювалася без такої легітимації, в умовах тотального примусу і переслідувань. А також, яким чином легітимувалися припи­си гітлерівської влади. Це, до речі, одне з найскладніших питань, тому що в певні періоди фашистській владі чинила опір лише невелика куп­ка німецьких патріотів. Витвереження німецької нації відбулося значно пізніше, а тому значно пізніше відбулося і повернення до загальнолюд­ських цінностей.

Після приходу до влади в 1933 р. Гітлера надзвичайно швидко по­чався процес руйнування права Веймарської республіки. Новообраний після розпуску в лютому 1933 р. рейхстаг видав низку надзвичайних законів і декретів, що ліквідували принцип поділу влади. На початку 1934 р. рейхсрат зліквідовується і федерація перетворюється на уніта­рну державу. Законом про верховного главу германського рейху від 1 серпня 1934 р. посада рейхспрезидента об'єднується з посадою рейхс­канцлера, а повноваження президента імперії переходять до вождя і рейхсканцлера Адольфа Гітлера довічно. У 1937 р. закінчився термін дії закону про повноваження, проте його дію було продовжено на чотири роки.

Як зазначають дослідники, усі необмежені повноваження і дії Гіт­лера протягом дванадцяти років (починаючи з 1933 р.) грунтувалися хоч і на надзвичайно тонкій, готовій у будь-який час обірватися, але легальній, законній основі — законі про повноваження, прийнятому парламентом у 1933 р. і дія якого була продовжена тим же парламен­том у 1937 р.² Лише у 1943 р. ця парламентська процедура закону Гіт­леру стала непотрібною і він продовжує дію цього закону шляхом ви­дання власного, «височайшого» указу.

Однак легальність дій не повинна вводити в оману, оскільки вона є лише прикриттям тоталітарної влади, яка утримується терпінням


¹ Вебер М. Избранные произведения. - М, 1990. - С. 639-643,

² Див.: Хэллоуэлл Д. X. Моральные основы демократии. - С. 44, 47.

¹ Хэллоуэлл Д. Х. Моральные основы демократии. - С. 49.

² Соколов А. Я. Идея правового государства в Германии и механизм ее реализации :
Дис. ... д-ра юр. наук. - Рига, 1992. - С. 142. - Машинопись.


40

41

гноблених і страхом. Визначальною в оцінці правового характеру будь-якої держави є не легальність, а легітимність.

Щодо легітимності дій і рішень органів влади фашистської держа­ви, то вона є досить сумнівною. 28 лютого 1933 p., після підпалення будинку рейхстагу, надзвичайним декретом рейхспрезидента скасовую­ться основні права громадян (особисті свободи, свобода зборів і об'єднань, свобода друку, недоторканність житла та ін.) на невизначе-ний термін, з 15 вересня 1935 р. набирає чинності законодавство про захист «німецької крові і німецької честі», яке поклало початок пере­слідуванням єврейського народу.

Рейхстаг стає декоративним органом. За законом від 3 липня 1934 р. депутат рейхстагу втрачав свій мандат у разі вибуття із націо-нал-соціалістичної партії, а його наступник призначався фюрером. Вся державна влада зосередилася у руках Гітлера.

Залишалося позбавитися ще форм безпосередньої демократії: пле­бісциту і референдуму. Але вони й без того були зведені до чисто формальних актів, Ініціатива проведення референдуму, згідно із зако­ном від 14 липня 1933 p., належала уряду. Референдуми проводилися в умовах жорстокого терору і придушення виявів незгоди з диктатор­ським режимом. Яскравим свідченням цього стали референдуми: 12 лис­топада 1933 р. — з питання про вихід Німеччини з Ліги націй і 19 сер­пня 1933 р. — про передачу Гітлеру функцій президента¹. Разом із заходами щодо фізичного усунення політичних противників, масовими вбивствами, тотальним наглядом і контролем за народом в цілому і особистим життям кожного пересічного громадянина, зламом судової влади (в її основу покладалися націонал-соціалістичний світогляд і політична доцільність) вони засвідчують насильницький спосіб підтри­мання влади фашистського режиму.

Формально-правові вимоги правового характеру приписів дер­жави. Головною формально-правовою вимогою є необхідність дотри­мання властивих правовій матерії ознак. Правові норми мають перед­бачати адресатів прав та обов'язків, вказувати на зміст правовідносин, модальність припису, компетенцію органів, які здійснюватимуть їх реалі­зацію, особливості включення у наявну правову систему тощо.

Навіть в умовах стабільних, соціально однорідних суспільств мо­жливий значний незбіг інтересів і потреб суспільства з їх відображен­ням у законодавстві, викликаний неспроможністю законодавства гаран­тувати реалізацію цих інтересів і потреб. До цього спричиняються складність самого процесу переводу інтересів і потреб у юридичну форму, незадовільний фаховий рівень осіб, які задіяні у правотворчому процесі, опосередкованість законотворчого процесу політичними відно­синами та інші фактори.