Навчально-методичний комплекс: 1 Т. В. Ладиченко. Всесвітня історія 11 клас. Підручник. К., «Видавництво А. С. К.» 2003 р стор. 152-158. 2

Вид материала

Документы

Содержание Підготовка змови. 2. Леонід Ілліч Брежнєв. 3. «Косигінська» реформа та її результати. 4. Суспільно-політичне життя. 5. Дисидентський рух. 6. Зовнішня політика.

Подобный материал:

• Ліхтей І. М. Історія середніх віків, 1009.98kb.
• Парад методичних порад. (Запитай у методиста). – Методичний збірник. – К.: видавництво, 1599.89kb.
• Л. А. Родіонова економічна історія навчально-методичний посібник, 1216.83kb.
• Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.34kb.
• Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.13kb.
• Навчально-методичний комплекс з навчальної дисципліни філософія київ 2011, 684.23kb.
• Навчально-методичний комплекс дисципліни „ маркетингові дослідження зарубіжних ринків", 346.95kb.
• Методичні рекомендації до викладання курсу «Всесвітня історія» 8 кл. //Історія в школах, 87.5kb.
• Навчально-методичний комплекс для студентів 3-го курсу юридичного факультету та факультету, 901.41kb.
• Методичні рекомендації щодо створення навчально-методичного комплексу (нмк) навчальної, 49.48kb.

Роки «ЗАСТОЮ» (1964 -1985 рр.)

План:

1. Усунення від влади М.Хрущова,

2. Л.І. Брежнєв.

3. «Косигінська» реформа та її результати.

4. Суспільно-політичне життя.

5. Дисидентський рух.

6. Зовнішня політика.

Навчально-методичний комплекс:

1 Т.В. Ладиченко. Всесвітня історія 11 клас. Підручник. К., «Видавництво А.С.К.» 2003 р.стор. 152-158.

2 ЯМ. Бердичівський, Т.В. Ладиченко, І.Я. Щупак. Всесвітня історія 11 клас. Підручник. Запоріжжя. Прем'єр. 2004 р. стор. 157 - 165.

1. Усунення від влади М. Хрущова.

Ставши одноосібним лідером, Хрущов не зумів утримати під контролем усю систему влади.

Партійний апарат не міг пробачити йому критики, у результаті якої знижувався авторитет партії. Чиновники в центрі згадали йому обмеження влади, коли створювалися раднаргоспи. Каральні органи не забули викриття вчинених ними злочинів. Селяни, які щиро вірили новому лідеру, пам'ятаючи про те, що він повернув їм паспорти, висловлювали крайнє невдоволення заходами по обмеженню і забороні присадибних ділянок. Робітники обурювалися з приводу підвищення цін на продукти харчування в 1962 р., продовольчої кризи 1963 р. (багато в чому штучно інспірованої супротивниками Хрущова).

^ Підготовка змови. Усе це добре розуміли у верхах. У вищому політичному керівництві визрівала ідея усунення Хрущова з посад лідера партії та глави уряду. У підготовку втягнулися практично всі члени президії ЦК КПРС, керівництво КДБ, військові кола.

Найбільш активну роль у підготовці усунення відіграли Л.Брежнєв, якого сам Хрущов вважав найбільш ймовірним своїм спадкоємцем, М.Суслов, Г.Шелепін, О.Косигін, В.Семичастний та ін..

Відставка. У жовтні 1964 р. Хрущова, який перебував на короткочасному відпочинку в Піцунді, настійно попросили прибути в Москву нібито для вирішення невідкладних питань по сільському господарству. А на 14 жовтня в Кремлі вже збиралися члени ЦК КПРС на терміново скликаний пленум.

На засіданні президії ЦК КПРС¹ Хрущову довелося вислухати пред'явлені йому обвинувачення. У провину йому ставили розвал сільського господарства, політичну неграмотність, ослаблення оборонної сили країни, часту змінюваність кадрів, роздування культу своєї особи тощо. На цьому засіданні слово взяв Хрущов. Він сказав: «Мені вже 70 років, я старий і втомився... Головне я зробив... Зник страх і розмова йде на рівних. У цьому моя заслуга. Я піду, і боротися не буду... Прошу написати заяву про мою відставку, я підпишу...».

Першим секретарем ЦК КПРС на пленумі був обраний Л.Брежнєв. Трохи пізніше головою Ради Міністрів СРСР затвердили О.Косигіна.

^ 2. Леонід Ілліч Брежнєв.

Брежнєв Леонід Ілліч (1906-1982 рр.) - політичний і державний діяч. Народився 19 грудня 1906 р. у родині робітника-металурга в Кам'ямському (нині м. Дніпродзержинськ) У 1927 р. закінчив Курський землевпорядкувально-меліоративний технікум, а в 1935 р. -Дніпродзержинський металургійний інститут, працював інженером на заводі. З 1937 р. - на керівній радянській і партійній роботі. З лютого 1939 р. - секретар Дніпропетровського обкому КП(б) України. У роки війни Л.Брежнєв знаходився в діючій армії. Із серпня 1946 р. -перший секретар Запорізького обкому партії, з листопада 1947 р. Дніпропетровського обкому партії, з липня 1950 р. - перший секретар ЦК Компартії Молдавії. На XIX з'їзді партії (1952 р.) Л.Брежнєв був обраний кандидатом у члени президії ЦК КПРС, секретарем ЦК КПРС. У 1954-1956 рр. - другий, а потім перший секретар ЦК Компартії Казахстану, керував освоєнням цілинних земель. Після XX з'їзду Л.Брежнєв був обраний секретарем ЦК КПРС, з червня 1957 р. - увійшов до вищого партійно-політичиого керівництва- президії ЦК КПРС, курирував оборонну промисловість, розвиток космонавтики, ракетної техніки. У 1960-1964 рр. - голова Президії Верховної Ради СРСР. Протягом 18 років (1964-1982 рр.) перебував на чолі КПРС. З 1977 р. - голова Президії Верховної Ради СРСР. Помер 10 листопада 1982 р.

Л.І.Брежнєв керував країною 18 років. Історики назвали цей період «застоєм». Назва не в повній мірі віддзеркалює сутність брежнєвської епохи.

«Застой» - це відсутність розвитку, а ситуація в СРСР була набагато складнішою, аніж проста зупинка розвитку.

У перші роки свого перебування на чолі партії Брежнєв намагався здійснювати колективне керівництво, нічим не виділявся серед інших членів президії ЦК КПРС (з 1966 р.

- політбюро). Але особливість партійно-державної системи СРСР полягала ще й у неможливості діяти без ясно визначеного лідера, яким поступово став Брежнєв.

Брежнєв значно зміцнив свої позиції, поставивши на чолі КДБ - Ю.Андропова, а міністром оборони А.Гречка. Це були люди, віддані Брежнєву.

В 70-х рр.. було поступове формування нового культу особи Л.І..Брежнєва, що супроводжувалось безмірним звеличуванням його в офіційних засобах масової інформації.

Після важкої хвороби (1974 р.) Брежнєв почав утрачати важелі управління країною, ситуація виходила з під його контролю, а негативні особисті якості радянського лідера виявлялися все сильніше.

Нестримна пристрасть до похвал і нагород (Брежнєв мав 220 радянських і закордонних орденів і медалей) увінчалася 4 зірками Героя Радянського Союзу і зіркою Героя Соціалістичної Праці, нагородженням орденом «Перемоги» і присвоєнням звання Маршала Радянського Союзу. Піднесенню його авторитету не сприяла й трилогія мемуарів («Мала земля», «Відродження», «Цілина»), написана іншими авторами від імені генерального секретаря. Члени родини Брежнєва загрузли в кримінальних справах. Авторитет лідера партії та країни катастрофічно впав.

Але не варто шукати корені застою тільки в постаті Брежнєва. Деградувала сама суспільно-політична і соціально-економічна система, яка багато в чому й породила «брежнєвщену», що стала символом аморальності, безконтрольності та зогнилого тоталітарного режиму, який наближався до розпаду.

^ 3. «Косигінська» реформа та її результати.

У 1965 р. нове радянське керівництво почало спробу здійснення економічних реформ. Пріоритет у розроблення та проведенні їх належав голові Ради Міністрів СРСР О.Косигіну. Сутність економічної реформи полягала у:

- скороченні планових показників, що їх доводили до підприємства;

- створенні на підприємствах фондів матеріального стимулювання;

- ліквідації раднаргоспів, повернення до галузевої системи управління;

- заходах по розвитку соціальної інфраструктури села;

- у перерозподілі частки національного прибутку на користь аграрного сектора;

- фінансуванні промислового будівництва шляхом кредитування, а не через дотації.

Перші кроки реформи принесли позитивні результати, основні показники 8-ї п'ятирічки (1966-1970 рр.) були виконані, але вже на початку 70-х рр.. темпи розвитку почали падати.

Головною причиною цього було те, що реформа не була спрямована на докорінну зміну старого господарського механізму управління економікою. Вона лише дещо видозмінювала розподіл функцій між центральними та низовими ланками при незмінності тієї ж командно-адміністративної системи.

^ 4. Суспільно-політичне життя.

Характерною рисою політичного життя було пишне святкування численних ювілеїв, покликане приховати поглиблення кризового стану суспільства, зростання суперечностей у різних сферах.

Поглиблення суперечностей між номенклатурою та іншими верствами населення. Розрив між словами й справами у середовищі партійної номенклатури, катастрофічне падіння її інтелектуального та морального рівня.

В ідеологічній сфері відбулася реабілітація сталінщини: не згадувалися факти репресій, виправдовувалися методи колективізації, спотворювалися причини невдач у роки Великої Вітчизняної війни.

Прийняття нової Конституції СРСР. Апофеозом епохи «застою», як іноді називають період 1964-1985 рр., стало прийняття в 1977 р. нової Конституції СРСР. У її статтях були відбиті «докорінні переваги «розвинутого соціалізму» над капіталізмом».

Концепція «розвинутого соціалізму» базувалася на визнанні однорідності радянського суспільства, повного й остаточного вирішення національного питання; відсутності національних протиріч; неухильного розвитку економіки при подальшому зростанні добробуту радянських громадян. Ця «нова теорія» стала ідеологічною основою періоду «застою».

Трохи раніше, у доповіді Брежнєва на святкуванні 50-річчя утворення СРСР у 1972 р. пролунав ще один «основний висновок». Генсек урочисто заявив, що в СРСР утворилася нова історична спільність людей - «радянський народ». На практиці це означало придушення розвитку національних культур, ігнорування національних особливостей різних народів величезної країни і новий етап русифікації.

Основний Закон країни, що проголошував прихильність СРСР до турботи держави про всіх громадян країни, рівності націй і народностей, демократії й основних прав людини, у дійсності грубо порушувався.

Прагнучи не допустити відкритих проявів масового незадоволення, партійна еліта посилювала тотальний контроль КДБ за населенням.

^ 5. Дисидентський рух.

З приходом до влади брежнєвського керівництва почала відчуватися жорстокість політичного клімату в країні, нетерпимість влади до проявів вільнодумства. Далеко не всі в ті часи ризикували говорити про те, що сьогодні очевидно для більшості людей в оцінці того періоду історії.

У середовищі наукової і творчої інтелігенції, віруючих і деяких національних меншостей почали виникати цілі групи людей, не згодних з режимом, які відкрито виступали проти попрання громадянських свобод. Цей неформальний громадський рух одержав назву дисидентство.

Дисидент (від лат. dissidens - незгодний) - інакомисляча людина, незгодна з пануючою ідеологією та владою. Дисидентство - неформальний громадський рух, що відстоює захист прав громадян на інші демократичні принципи.

Вчені вирізняють такі етапи дисидентського руху в СРСР:

перший - 1961 - 1968 рр. Формою руху було написання листів лідеру країни з підписами найбільш відомих діячів науки, культури («підписанти)». Формою поширення дисидентських ідей на той час став «самвидав» - машинописні журнали, збірники, літературно-публщистичні доробки. У грудні 1965 р. на Пушкшській площі у Москві відбулася перша правозахисна демонстрація, організаторами якої були А.Сахаров, Л.Богораз таін.

другий — 1968 - середина 70-х рр.. Характеризувався активними формами протесту: виступ 8 осіб на Красній площі 25 серпня 1968 р. на знак протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини; видання за кордоном літературно-публіцистичних творів (А.Синявським, О.Марченком, О.Солженіциним та ін..), звернення учасників руху з критикою радянської дійсності до міжнародних організацій, в яких висвітлювалися факти порушення прав людини в СРСР;

Придушення «Празької весни» 1968 р. у Чехословаччині обернулося «закрученням гайок» в ідеології, культурі, переслідуванням дисидентів, зміною всієї суспільно-політичної ситуації в СРСР.

Влада, сприймала дисиденство однозначно - як «шкідливу течію, що ганьбить радянський державний лад», і як діяння, що підлягає суворому покаранню. У 1970-ті рр.. почалася розправа над його учасниками.

За політичними мотивами були вислані з країни чи виїхали за кордон письменники О.Солженіцин, В.Нєкрасов, В.Максимов, музикант М.Ростропович, співачка Г.Вишневська, поет Й.Бродський, кінорежисер А.Тарковський, театральний режисер Ю.Любимов та ін..

У боротьбі проти дисидентів у СРСР вживалися безпрецедентні заходи. У КДБ було створене спеціальне 5-те Управління. Ідеологічні служби КДБ спробували поставити під контроль сотні тисяч «сумнівних» в ідеологічному відношенні громадян. У карне законодавство були внесені зміни репресивного характеру. Активісти правозахисного руху пройшли через в'язниці, табори, їх насильно поміщали в психіатричні лікарні.

третій - середина 70-середина 80-х рр. Характеризувався організаційним оформленням руху. Правозахисний рух активізувався після Загальноєвропейської Наради 1975 р. з питань співробітництва та безпеки. СРСР на нараді прийняв зобов'язання дотримуватися прав людини, але, як звичайно, не збирався їх виконувати. Сформувалися групи сприяння виконанню угод {Хельсінкські групи), члени яких інформували світову громадськість про масові порушення прав радянських громадян. Найбільш активними були групи в Москві, Прибалтиці, Україні.

^ 6. Зовнішня політика.

У цей період керівництво СРСР прагнуло поліпшити зовнішньополітичне становище країни, перебороти певне відчуження у відносинах між Радянським Союзом і СІЛА. Початок 1970-х рр. був ознаменований розрядкою міжнародної напруженості.

Відносини з СІЛА. Брежнєв зустрічався з американськими президентами: в 1972 р. в Москві з Ричардом Ніксоном; в 1974 р. у Владивостоці з Джеральдом Фордом; в 1979 р. у Відні з Джеймсом Картером. Результатом зустрічей було підписання договорів про скорочення гонки озброєнь.

Відносини з «табором соціалізму». У відносинах з країнами Східної Європи СРСР продовжував політику грубого диктату і втручання у їхні внутрішні справи.

Відносини з країнами «третього світу». Керівництво СРСР продовжувало курс на розширення свого впливу в країнах «третього світу». Москва активно підтримувала арабські країни в їхній боротьбі з Ізраїлем, заохочувала кубинську інтервенцію в Анголі.

Радянський Союз безцеремонно втрутився в конфлікт між Сомалі й Ефіопією в районі Африканського Рогу, фактично санкціонував вторгнення в'єтнамських військ у Кампучію, підтримував ліві сили в Чилі, Нікарагуа, інших країнах Латинської Америки. Така політика різко загострила міжнародну обстановку.

Але остаточно підірвало політику розрядки радянське вторгнення в Афганістан у 1979 р.

У 1979 р. в Афганістані, відбувся державний заколот, країна опинилася напередодні громадянської війни. Керівництво СРСР прийняло рішення щодо введення радянських військ в Афганістан з метою утвердити в цій країні про радянський режим і запобігти зростанню впливу СІЛА і Пакистану в цьому регіоні.

Введення радянських військ в Афганістан викликало різке засудження НАТО, а потім загострення відносин СРСР із США та іншими країнами.

Війна СРСР обійшлася (за офіційними, значно заниженими даними) у 13 тисяч вбитих та більш як 37 тисяч поранених військовослужбовців, а також підірвала міжнародне довір'я до СРСР.

Однак спроба нав'язати Афганістану соціалістичну модель розвитку зазнала повного краху.