Парламентське видавництво

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• В інноваційній економіці україни, 3614.7kb.
• Ослин навчальний посібник до лабораторних занять з фізіології рослин для студентів, 2678.12kb.
• Вивчення російської мови у загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням російською, 87.96kb.
• Кового ступеня (Методичні поради) 3-є видання, виправлене І доповнене Редакція 'Бюлетеня, 1857.1kb.
• Навчально-методичний комплекс: 1 Т. В. Ладиченко. Всесвітня історія 11 клас. Підручник., 95.46kb.
• Видавництво Київського національного економічного університету, 9.43kb.
• Україна: політична історія, ХХ – початок ХХІ століття, 29.86kb.
• Видавництво Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, 57.56kb.
• Видавництво Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, 118.45kb.
• Видавництво Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, 81.58kb.

10

11

існуючих у суспільстві юридичних норм і відносин, вивчаються взає­мозв'язки права і держави, розвиваються і доповнюються ієрінгівські погляди на сутність права, значення казуальної творчості у його стано­вленні. Особливу увагу вчені приділяють вивченню закону, який ви­знають вищою, переважного формою права.

Таким чином, історичне вчення про право було суттєво мо­дифіковане. На зміну поглядам на право як загальну волю, як явище, що непомітно розвивається у надрах народного духу, приходить раціоналістичне вчення Р. Ієрінга і його послідовників, які вважають боротьбу інтересів фактором формування права, визнають еволюційний характер права, тобто поступовість його історичного розвитку.

Утилітарно-еволюційна теорія у період відносної стабілізації суспільно-політичного життя європейських народів у другій половині XIX сторіччя була ідеальним фундаментом для укріплення буржуазних монархій та існуючих порядків, освячувала їх, проте залишала місце і для певної реформаторської діяльності, особливо у сфері вдосконален­ня правопорядку. Розширилось розуміння правового минулого, існуючого права, був пояснений причинний зв'язок правових явищ і виведена послідовна картина зміни правових інститутів, поєдналося теоретичне і практичне осмислення правового буття, зародилась юри­дична соціологія (спочатку у формі гіорівняльно-етнографічного методу).

Світоглядна основа правових вчень у кінці XIX - XX столітті. Історична школа і раціоналістичне вчення про право підготували бага­тий грунт для правових теорій, що розвиваються наприкінці XIX — по­чатку XX століття, у тому числі для марксистської теорії. З історичним розпитком зростала і сьідомість народів, зазнавали змін уявлення про право. Посилення класової боротьби в останній чверті XIX сторіччя з новою силою відроджує ідею природного права. Це зу­мовлюється незадовільним охопленням питань соціального життя по­зитивним правом, його нездатністю визначити шлях розвитку права і перетворення правового життя у відповідності із соціальними ідеалами і устремліннями людей.

Ідея природного права у тому вигляді, в якому вона відрод­жується наприкінці XIX століття, частково позбувається своїх давніх помилок. її представники (Г. Спенсер, Р. Штаммлер, Є. Трубецькой та ін.) визнають змінюваність правових норм, розрізняють норми ідеальні і необхідно існуючі у житті. Наголошується на практичних вимогах природного права: вдосконаленні існуючого права у порівнянні з ідеальними нормами, необхідності покладення останніх в основу пра­вопорядку.

Тільки перехід на позиції природного права (так вважав П. І. Новгородцев) дає змогу вірмо визначити проблему зв'язаності пра­вом держави, оскільки природне право спрямовує діяльність держави.

Висновки природно-правової доктрини про зв'язок права з влас­тивостями людей, наділених свідомістю, інтерпретуються позитивною доктриною як визнання важливої ролі свідомості, ідеального, психо­логічного фактора у правотворенні й розвитку права. Вважається, що


вивчення цієї ролі має величезне значення і для вивчення самого пра­ва, пізнання його первісних джерел, його природи (як фактора психіки людини), внутрішніх основ і генезису. Заперечення ж самими представ­никами природно-правової доктрини принципів і норм природного права як безпосередньо діючого права, а також визнання змінюваності норм природного права дозволило зробити висновок, що природне право не є особливим видом права відносно позитивного права, а лише ідеальною його моделлю, бажаним правом, без атрибутів позитивного права.

Таке уявлення про природу права призвело на початку XX століття до спроби синтетичного погляду на право, який охоплював би існуючі протилежні уявлення про нього.

Намагання синтезувати й узгодити різноманітні теоретичні погля­ди на право спостерігалися і раніше. Переконливий приклад — філософія Гегеля, де усі моменти буття є моментами діалектичного розвитку духу, який проходить три ступені розвитку: суб'єктивний, об'єктивний, абсолютний. Об'єктивний дух і становить право у влас­ному розумінні. Право, у свою чергу, проходить три етапи розвитку: як відсторонене, формальне (абстрактне) право, свобода волі у зовніш­ньому світі; як внутрішнє самовизначення волі, моральна вимога; як мо­раль у поєднанні з абстрактним правом, що здійснюються у людських союзах (сім'ї, суспільстві, державі)¹.

З нашої точки зору, Гегель геніально визначив співвідношення суб'єктивного й об'єктивного у праві як належного та існуючого і за-і<-їтчч основи для сучасного розуміння процесу формування права. Од­нак заключний етап розвитку права у Гегеля хибує на ідеалізм.

Некритичне та ідеалістичне ставлення до реалізації правової ідеї (як царства здійсненої свободи, міри духу, другої природи) привело Гегеля до виправдання позитивного правопорядку і позитивного права. Тому його спроба усунути дуалізм права у кінцевому підсумку вияви­лася невдалою.

Після 1917 року шляхи західної і російської правової науки розійшлися. В Росії сформувалося нове вчення про право, теоретичною і методологічною базою якого стали історичний матеріалізм і ма­теріалістична діалектика, зокрема: уявлення про розвиток як єдність і боротьбу протилежностей, положення про суперечність як причину саморуху й саморозвитку, про суспільно-історичну практику як основу людського буття, пізнання й мислення, про матеріальну зумовленість суспільно-історичного процесу, про систему виробничих відносин як базис кожного суспільства, про суспільно-економічні формації та їх послідовні зміни в результаті соціальних революцій, про класову боро­тьбу, що веде до соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, а також вчення про безкласове суспільство.

¹ Див.: Гегель Г. В. Ф. Философия права. - М, 1990. - С 59, 60, 67, 96 - 100, 153,

4, 200, 208.


12

13

У структурі марксистсько-ленінського вчення право є надбудовою над економічним базисом. Воно має слугувати інтересам пануючого класу, бути засобом класової боротьби, примусу. Виникнення права безпосередньо пов'язується з виникненням держави. Відповідно й зник­нення права зумовлює відмирання держави. Особливістю марксистсь­ко-ленінського вчення є його директивний характер щодо всіх сфер суспільної науки, у тому числі й стосовно права. Це означає, що ви­сновки марксизму-ленінізму не могли ігноруватись при розробці будь-яких суспільних теорій, мали бути керівництвом до дії. Все це призве­ло до гіпертрофованого розуміння права як крайнього виразу пози­тивістського бачення права. Лише у 70-ті роки деякі вчені намагаються розширити філософську базу поняття права. Та пройде ще значний час, поки зміняться погляди на право і воно стане розглядатися не як ви­ключно засіб державного примусу, а як справжній соціальний регулятор.

На Заході на стан політико-правової думки (кінець XIX - XX сто­ліття) значною мірою впливають активізація філософських досліджень і плюралізм філософських ідей. Вкажемо лише на кілька найголовніших¹.

Особливого значення набула соціально-політична концепція солідаризму (Л. Буржуа), яка прийшовши на зміну теорії індивідуа­лізму, оголосила первинним фактором життя й діяльності солідарність членів суспільства, зорієнтувавшись тим самим на створення суспільства гармонійного. Ідеї солідаризму були покладені в основу державно-правового вчення (Л. Дюгі). Відповідно й норми оголошува­лись значущими настільки, наскільки відповідали соціальній солідар­ності, вихованню нової людини. Держава мала додержувати як припи­сів закону, так і постулатів моральності.

Формується також так звана наукова (аналітична) філософія, яка прагне усунути «метафізику» та лише описувати явища суспільного життя, а не пояснювати їх (Е. Мах, Е. Майерсон та ін.). Цей підхід започаткований О. Контом, який прагнув позбутися гіпотетичного знання.

У Британії продовжує панувати ідеалізм (Ф. Бредлі, Б. Кроче). У Франції та Німеччині активно розвиваються екзистенціалістські вчен­ня. Побудований на зневірі у здатності раціоналізму обгрунтувати сенс людського життя за допомогою спостереження світу з зовнішнього бо­ку, екзистенціалізм прагне це зробити з внутрішнього боку людського буття, використовуючи діалектику (К. Ясперс), метафізику (М. Хайдег-гер), мотиви свободи (Ж. Сартр), віру в Бога (Г. Марсель). Позитивіст­ські вчення у формі неопозитивізму знаходять вияв у логічному пози­тивізмі (Р. Карнап, Ф. Вейсман, М. Шлик) та його відгалуженнях, зокрема лінгвістичному аналізі (Л. Вітгенштейн), біхевіоризмі. В Аме­риканській філософії з кінця XIX століття переважає прагматизм (Д. Дьюї, А. Уайтхед).


Правознавці активно сприймають новітні філософські моделі (аналітичну, екзистенціалістську тощо), що призводить до виникнен­ня нових моделей праворозуміння, уточнення природи права, нової інтерпретації цілого ряду правових категорій. У результаті в правовій думці формуються нові теорії, поглиблюється обгрунтування вже існуючих.

З використанням відповідних філософських доктрин розвивають­ся головні течії, правові школи: нормативна» соціологічна, природно-правова.

На базі позитивізму, модифікованого відповідно до нових умов, активно розвивається започатковане Г. Кельзеном неопозитивістське вчення (X. Харт, Г, Вільямс, К. Роде, Р. Ціппеліус), яке зорієнтоване на техніко-юридичне, лінгвістичне, нормативне вивчення норм закону.

На противагу неопозитивізму соціологічна юриспруденція, грун­туючись на феноменології (Е. Ерлїх, Г. Кантарович, Р. Паунд, К. Ле-веллін, Б. Кардозо), продовжує вивчати питання закону, правопорядку, правовідносин, функціонування права як соціологічні, а не юридичні явища. Право визначається як «живий порядок», а не система юридич­них норм. Соціологічна юриспруденція взяла під сумнів «чисте вчення про право» Кельзена та його ідейних наступників, всю неокантіанську методологію, яка абсолютизувала закон, виправдовувала судову і адміністративну правотворчість¹.

Природно-правове вчення, на розвиток якого активно вплинули такі філософсько-правові течії, як екзистенціалізм (М. Хайдеггер, Фехнер, Г. Котг), феноменологізм, неокантіанство (В. Науке, А, Ол-леро), неотомізм (Й. Месснер), і на сьогодні має чимало послідовників на Заході. Воно наголошує на правах людини, ідеалах і цінностях суспільства, критикуючи існуючі норми законодавства з точки зору правових ідеалів.

Спроби наблизити право до потреб суспільства в умовах усклад­нення суспільних відносин спричинили розповсюдження раціона­лістичних поглядів на право, посилення інструменталістського бачення права, його соціального змісту, що дозволяло б гнучко враховувати потреби і устремління суспільства, які динамічно змінюються².

Відновлення розколотої вісім десятиріч тому європейської єдності, утворення суверенних держав на терені колишнього Союзу РСР дає підстави для сподівань, що й у вітчизняній науці буде активізований пошук такого розуміння права, яке, базуючись на сучасних філософсь­ких доктринах, сприятиме посиленню його гуманістичного звучання, орієнтації на потреби суспільства, на захист прав особи, пошук шляхів побудови правової соціальної держави, в якій добре житиметься усім її громадянам.


¹ Про стан західної філософії див.: Рассел Б. Мудрость Запада: историческое ис­следование западной философии в связи с общественными и политическими обстоятель­ствами. - М, 1998. - 477 с; Сучасна політична філософія : Антологія. - К., 1998. - 576 с.

¹ Кленнер Г. От права природы к природе права. - М., 1988. - С. 200-204.

² Докладніше про новітні філософсько-правові теорії див.: Нерсесянц В. С. Фило­
софия права. - М., 1997. - С. 553 - 643; Тихомиров Ю. В. Основы философии права. -
М., 1997. - С 271 - 583; Четверний В. А. Современные концепции естественного права.
- М, 1988. - 143 с.


14

15

2. Біосоціальні передумови

правової регуляції у суспільстві

та формальні соціальні атрибути права

(історико-гносеологічний аспект)

Закономірності природи і суспільства як основа теоретичних уявлень про причини існування права. Визначення суті правової ре­гуляції у суспільстві, поняття самого права можливе лише за умови визначення чинників людського і соціального факторів, що створюють можливості для правової регуляції у суспільстві, а також соціальних атрибутів права. Це дозволить зрозуміти сутність процесу правотво-реиия та уточнити поняття самого права — інакше важко вирватися з кола спекулятивної теорії, яка черпатиме аргументи із самої себе, із попередньо обумовленої ознаками держави чи класового суспільства сутності права.

В основі теоретичних уявлень про причини існування права ле­жить розуміння закономірностей природи і суспільства, шляхів розви­тку суспільства, умов існування людини, формування її потреб, реалі­зації інтересів, особливостей мислення, прояву людини в соціальних спільнотах.

Усі ці явища опосередковані, по суті, трьома обставинами: біологі­чною сутністю людини, її усвідомленим буттям (наявністю свідомості і здатністю мислити), умовами соціального співіснування (соціальною дійсністю). Саме вони у сукупності і спричиняють виникнення потреб і можливостей соціальної регуляції, упорядкування суспільних відно­син. Причому не лише у процесі історичного розвитку суспільства, по­чинаючи з найбільш ранніх стадій, а й суспільства сучасного.

Механізм виникнення правової регуляції у суспільстві. Певний порядок характерний для всіх форм руху матерії. Для неживої приро­ди — це лише послідовність процесів (хімічних і фізичних). Для живої природи (біологічних організмів), згідно з вченням Дарвіна, цей поря­док не що інше, як саморегуляція, тобто наявність процесу обміну ре­човин, розвитку і розмноження на основі природного добору, елемен­тами якого є мінливість у результаті впливу природного середовища, спадковість та виживання найпристосовуваніших організмів у процесі боротьби за існування.

Ця саморегуляція передбачає також зворотний зв'язок у біологіч­них системах на різних рівнях (субклітинному, клітинному, організмо-вому, популяційному, біосферному), запам'ятовування інформації та її передачу. Упорядкування у тваринному світі здійснюється під впливом не тільки саморегуляції на основі природного добору, а й наявних еле­ментів психіки, здатності безпосередньо відображати світ. Накопичення досвіду, набуття здатності об'єднання інформації різних сенсорних модальностей та оцінки складних факторів соціального буття, вдос­коналення реакцій, вивчення взаємовідносин у спільноті призводять

до коригування поведінки тварин як на видовому, так і міжвидовому рівнях¹.

Людина наділена свідомістю, здатністю мислити, тобто опосеред­ковано й узагальнено відображати предмети і явища об'єктивної дійс­ності в їх історичних властивостях, зв'язках і відношеннях. Завдяки свідомості і мисленню людина виділяє себе з оточення, визначає своє місце і роль в цьому оточенні, виробляє ставлення до світу. На основі свідомості людина створює програми діяльності, вирішує практичні завдання, керує своєю поведінкою.

Прояв людини у суспільстві є результатом низки усвідомлених спонукань. Жодна дія людини неможлива без імпульсу свідомості, на­віть на найпримітивніших ступенях її розвитку. Продуктом цієї свідо­мості є ідеї. Частина ідей не керована чи не викликає бажання їх реа­лізувати через відсутність стимулів, інтересів чи потреб відповідної поведінки людини. Вони є для людини індиферентними, отже, не ви­кликають соціально значущих дій. Інша частина цих ідей пробуджує активну поведінку. На здатності людини оцінювати світ, суспільні від­носини і процеси, тобто усвідомлювати своє буття, його умови, вироб­ляти програми своїх дій, грунтується спроможність змінювати цей світ, умови свого буття відповідно до власних ідей, уяви, теорій тощо. На цьому і грунтується процес суспільного регулювання.

Ця філософська теза лежить в основі подальших міркувань щодо поняття права. Доцільно з цього приводу згадати міркування Гегеля, який вважав, що воля є істинною, вільною волею тільки як мислячий інтелект. Раб не знає своєї сутності, своєї нескінченності, свободи, не знає себе як сутність; а те, що він не знає себе таким, означає, що він не мислить себе. Ця самосвідомість, що осягає себе за допомогою мис­лення як сутність і тим самим звільняється від усього випадкового і неістинного, складає принцип права, моралі і всієї моральності. Ті, хто у філософському розумінні говорять про право, моральність, мораль і при цьому хочуть виключити мислення, відсилаючи до почуття, серця та душі, до натхнення, виражають той вартий найбільшої зневаги стан думки і науки, коли навіть сама наука, вкрай занурена у відчай і вто­му, встановлює своїм принципом варварство і відсутність думки і тією мірою, якою це залежало б від неї, позбавила б людину всякої істини, цінності і гідності².

Свідомість — це виключно суспільний продукт, вона виникає ли­ше в «олюдненому» бутті. Людина, наділена свідомістю, є суспільною людиною, яка через оволодіння матеріальною культурою формує влас­ну систему цінностей та ідеалів, власний світогляд. У процесі спільної життєдіяльності людей виробляється суспільна свідомість як сукуп­ність поглядів, ідей, уявлень про світ і місце людини у цьому світі, про мету і зміст життя, систему життєвих цінностей та ідеалів. Значне міс­це у суспільному світогляді посідають уявлення про активне ставлення


16

¹ Гудолл Д. Шимпанзе в природе. - М., 1992. -j

² Гегель Г. В. Ф. Философия права. - С. 84-8.

2 - 91308

У \< n a I

bit.

і о а юридична

а а а їх о Мі

людини до соціальної і природної діяльності, яке формує вихідні орієн­тири і програму соціальної поведінки людини.

Оцінний момент людської свідомості дозволяє розглядати дійс­ність не лише як існуюче, а й належне з огляду на її цілі і буття у майбутньому.

З філософської точки зору йдеться про нормативну свідомість, су­тність якої, за визначенням В. Віндельбанда, полягає у тому, що вона «повинна бути (виділено мною — А. 3.) в дійсності повністю незалеж­ною від ЇЇ реального існування в природно необхідному розвитку емпі­ричної свідомості»¹.

В основі нормативності свідомості лежить здатність її до логічних, етичних і естетичних оцінок, створення на цій основі правил поведінки людей і визнання їх необхідними і загальнозначущими.

Завдяки свідомості відбувається визначення потреб людини. По­треби людини є біосоціальними. Це і фізіологічні потреби у їжі, житлі, одязі, фізичному русі. Це й духовні потреби: спілкування, піклування про інших, оволодіння знаннями, самовдосконалення, передача здобу­того соціального досвіду, естетичне освоєння світу, реалізація розумо­вих можливостей тощо. З розвитком людства потреби змінюються, стають численнішими.

У суспільному середовищі потреби та інтереси людей відбивають­ся крізь призму взаємності, взаємоіснування. Фізіологічний фактор з'єднується з соціальним фактором, утворюючи безліч можливих на­прямів поведінки людини. Людина стає людиною лише у суспільному середовищі, хоча й проживає свою власну долю, і ця доля за законами сиівіспуиаїшя людей поділяється з долею інших. Вже самим фактом існування серед інших людей кожна людина визначає свою залежність від них. Така залежність особливо гостро виявляється при викорис­танні засобів реалізації потреб людини, яка вступає у взаємини з ін­шими людьми. З цих відносин і виникає організоване співжиття членів суспільства.

Такі відносини характеризуються постійним зіткненням людських потреб та інтересів через складність їх задоволення, обмеженість, різну якість і рівень доступності природних ресурсів, зрештою, різне бачення допустимої поведінки людей.

Ось чому виникає потреба упорядкування діяльності та поведінки людини. Ця потреба існує у будь-якому суспільстві — не лише класо­вому, не лише такому, яке політично зорганізувалось, сформувало державу.

Правова регуляція у первісному суспільстві. Регулювати пове­дінку людей, впливати на неї здатні традиції і звички, етичні норми і постулати розуму, конформізм, релігійні ідеї братерства, милосердя, мода тощо. Спираючись на досвід позаправового існування сучасних суспільств, можна зробити висновок про недостатність таких регулято­рів для будь-якого суспільства, в тому числі й для первісного. Оскіль­ки екстраполяція умов існування сучасного суспільства на первісні

суспільства потребує певного коригування, спробуємо довести це за допомогою відомих історичних даних.

На первісних стадіях розвитку людства, коли людина ще не виді­лилась із тваринного стану, одним з найвагоміших факторів розв'язання зіткнення людських інтересів була, очевидно, сила.

Розвиток теоретичних знань про світ, практичних навичок і соці­ального досвіду, а також етичних уявлень допомагають коригувати по­ведінку людини, обирати їй такий шлях досягання мети, який грунтує­ться на розумі та етичних категоріях, уявленнях про допустиме у суспільстві. Категорії добра і зла, розумного і нерозумного, належного і допустимого (можливого) стають для людини методами й засобами перетворення оточуючої дійсності.

Відтак відбувається формування звичаїв і традицій як усталених і розповсюджуваних у суспільстві форм дій, повторюваних при певних обставинах. Сюди, очевидно, потрібно віднести і моду — як стандарти­зовану форму масової поведінки, що формується під впливом устоїв, смаків, уподобань щодо стилю життя та поведінки (міміки, манер, одя­гу, мови тощо). Традиції, звичаї, мода здобувають силу, тобто можли­вості впливу на поведінку, об'єктивуючись у певній спільноті чи соці­альній групі або ж у суспільстві в цілому. Вони стають правилами належного і підтримуються та забезпечуються силою громадської думки.

О. Лукашева вважає, що виникнення соціальних норм та їх розви­ток виражають тенденцію суспільства до самопідтримання, що прояв­ляється у процесі обміну матеріальними й духовними благами. Об'єкти обміну виступають як цінності, які людина прагне отримати, освоїти, і тому обмінні відносини набувають нормативно-ціннісного характеру, а повторювані, усталені зв'язки, які виникають у процесі обміну діяльні­стю, благами матеріального і духовного характеру, стають звичними еталонами соціальної поведінки¹.

Але, на наш погляд, традиції, звичаї, мода ніколи не були самодо­статніми для того, щоб вирішувати проблеми поєднання, врегулюван­ня, примирення людських інтересів (досить часто протилежних). Вони не могли примусити людину додержувати певного порядку, встановле­ного людською спільнотою в усіх випадках. Це стосується і первісно­общинного ладу, на самих ранніх стадіях якого, на погляд багатьох вчених, вже виникає право.

Можна, звичайно, припустити, вслід за Ф. Енгельсом, що племін­ний устрій не потребує панування та підкорення і всі конфлікти пола-годжуються самим племенем за допомогою звичаю. Однак чи вірне таке припущення? Спробуємо розібратися за допомогою самого Ф. Енгельса.

Він пише: «Велич родового ладу, але разом з тим і його обмеже­ність, проявляються в тому, що тут немає місця для панування і поне­волення. Всередині родового ладу не існує ще ніякої різниці між пра­вами і обов'язками; для індійця не існує питання, чи є участь у громадських справах, кровна помста або сплата викупу за неї правом


¹ Виндельбанд В. Избранное : Дух и история : Пер. с нем. - М, 1995. - С. 51.

Лукашева Е. А. Право, мораль, личность. - М., 1986. - С. 14.