Geum.ru

К. Г. Городенська, доктор філологічних наук, професор

Вид материалаДокументы

Содержание


3. Українська мова – національна мова українського народу
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

3. Українська мова – національна мова українського народу


Українська мова є національною мовою багатомільйонного українського народу. Вона належить до високорозвинених мов із давніми писемними традиціями.

Переважна більшість українців проживає в Україні. Крім того, українською мовою розмовляють українці в Молдові, Казахстані, Киргизстані, Росії (Воронезькій, Ростовській областях, Краснодарському і Ставропольському краях, на Поволжі й Алтаї, Далекому Сході тощо), у Польщі, Словаччині, Румунії, Угорщині, Сербії, Хорватії, Канаді, США, Бразилії, Австралії та інших країнах.

Українська мова входить до групи слов’янських мов індоєвропейської сім’ї, яку складають три підгрупи:
  1. східнослов’янська (українська, російська, білоруська мови);
  2. південнослов’янська (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови);
  3. західнослов’янська (польська, чеська, словацька, серболужицькі мови).

Спорідненість їх виявляється в лексиці й граматичних системах, у способах словотворення та звукових співвідношеннях слів і морфем.

Найближче споріднена українська мова з російською і білоруською, з якими утворює східнослов’янську підгрупу слов’янських мов. У цих мовах багато спільного у фонетичній і граматичній будові, зокрема у формах словозміни, в будові словосполучень і речень. Багато спільного і в словниковому складі: досить порівняти звучання загальновживаних слів:

українські: мати, сестра, ячмінь, берегти, учитися, осінній, один, ніде, учора, хтось, же (ж);

російські: мать, сестра, ячмень, беречь, учиться, осенний, один, нигде, вчера, кто-то, же (ж);

білоруські: маці, сестра, ячмень, берегчы, вучыцца, асенні, адзін, ніде, учора, хтосьці (хтось), жа (ж).

Сучасна українська мова є національною мовою українського народу. Вона поєднує в собі літературну мову, територіальні, соціальні діалекти та просторіччя. Вищою формою національної мови є літературна мова. Це оброблена майстрами слова, унормована форма загальнонародної мови, що обслуговує культурне життя народу. Отже, основна ознака літературної мови – наявність сталої норми.

Літературна мова – відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує державну діяльність, культуру, пресу, художню літературу, науку, театр, державні установи, освіту, побут людей.

Сучасна українська літературна мова оброблена і впорядкована вченими, письменниками та іншими діячами культури. Вона за своїм походженням пов’язана з місцевими діалектами, бо виникла на їх основі. Літературна мова й місцеві діалекти завжди перебувають у взаємозв’язку, бо літературна мова безперервно збагачується за рахунок народних говорів. Також літературна мова впливає на місцеві говори і сприяє їх зближенню із загальнонародною національною мовою.

Українська літературна мова, єдина для всієї української нації, є найважливішою формою національної культури. Вона й нині є важливим засобом її відродження.

Багато відомих людей відзначали велич і красу української мови.

Ну що б, здавалося, слова....

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!.. Знать од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть між люди!.. (Т. Шевченко)

“Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почування” (Панас Мирний).

“Мова – це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків, мова – це ще й музика, мелодика, фарби, буття, сучасна художня, інтелектуальна і мисленнєва діяльність народу” (О. Гончар).

“Мова народу, народності чи їх діаспори – то генетичний код національної культури, запорука самобутності та самозбереження.

Рідна мова – це музика й малювання душі людської” (Д. Овсянико-Куликовський).

“Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень. Але найкраще, найдосконаліше вона має володіти рідною мовою. Рідна мова – це невід’ємна частка Батьківщини, голос народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші й найніжніші струни людської душі.

Є мови більш і менш розвинені, є мови, що своїм чарівним звучанням здобули світову славу. Наймилішою і найдорожчою для людини є її рідна мова. Бо рідна мова не тільки зберігає світлі спогади з життя людини й зв’язує її з сучасниками. В ній чується голос предків, відлунюють перегорнені сторінки історії свого народу. Вона є тим найдорожчим і найміцнішим зв’язком, що з’єднує усі покоління народу в одне велике історичне живе ціле. Мова народу – це саме життя” (Б. Антоненко-Давидович).

“Надзвичайна мова наша є таємницею. В ній всі тони і відтінки, всі переходи звуків від твердих до найніжніших... Дивуєшся дорогоцінності мови нашої: в ній що не звук, то подарунок, все крупно, зернисто, як самі перла” (В. Сухомлинський).

“Мова – універсальна, але користування нею вкрай індивідуальне. Це своєрідний енергопровід: від одного до багатьох” (П. Мовчан).

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується. Людське суспільство ніколи не буває байдужим до мови. Воно виробляє мовний еталон – досконалу літературну мову. Щоб досягти цього еталона, треба дбати про високу культуру мови у повсякденній мовній практиці.

Літературна мова – це мова, яка характеризується поліфункціональністю, унормованістю, стандартністю, уніфікованістю, розвиненою системою стилів.

Функціональне призначення літературної мови в житті української нації полягає в обслуговуванні всіх сфер діяльності суспільства. Вона є мовою державного функціонування в Україні, спілкування людей у матеріально-виробничій і культурній сферах, мовою науки і освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури, засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Багатогранність суспільного функціонування української літературної мови в усній і писемній формах відображає загальнонаціональне в ній, що й відрізняє літературну мову від територіально обмежених діалектів як форм побутового мовлення та соціальних діалектів, обмежених невеликими соціальними колективами людей.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, ввібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних норм важливу роль відіграла художня література.

Зачинателем нової української літературної мови називають Івана Петровича Котляревського, який ввів до літератури багату, колоритну, мелодійну, співучу народну розмовну мову.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Тараса Григоровича Шевченка, який з неперевершеною майстерністю розкрив красу і силу українського слова.

Заслуга Т. Г. Шевченка полягала в тому, що він відібрав з народної мовної скарбниці багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфоепічні і граматичні норми; відкрив перспективи багатофункціональ-ного використання літературної мови; заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів; вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов.

Подальший розвиток української літературної мови нерозривно пов’язаний із творчістю Івана Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського та інших письменників. Мова художньої літератури вбирає в себе духовні цінності народу, в тому числі досягнення культури мовлення, і тим самим, з одного боку, сприяє закріпленню багатовікової суспільної мовної практики українського народу, а з іншого – збагачує її виразовими засобами, шліфує літературні норми.