Geum.ru

К. Г. Городенська, доктор філологічних наук, професор

Вид материалаДокументы

Содержание


2. Історія походження і розвитку української мови
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

2. Історія походження і розвитку української мови


Історія кожної мови якнайтісніше пов’язана з історією її носія. Слов’янські мови походять з одного джерела – праслов’янської (спільнослов’янської) мови, від якої й успадкували спільні або подібні тенденції розвитку.

Розпад праіндоєвропейської спільності, з якої виділилася праслов’янська мовна єдність бронзового віку – ІІІ тис. до н.е. На думку вчених1, праслов’янська єдність розпалася приблизно в ІV – VІ ст. н. е., а десь із VІІ ст. можна говорити про консолідацію трьох етномовних груп: західнослов’янської, південнослов’янської та східнослов’янської. Близько VІІІ – ІХ ст. на сході Славії оформляється мова східних слов’ян – давньосхіднослов’янська (прадавньоруська).

У ІХ – ХІІІ ст. східні слов’яни мали могутню давньоруську державу– Київську Русь. Ця ранньофеодальна держава протягом ІХ – Х ст. об’єднала всі східнослов’янські племена (полян, деревлян, сіверян, ільмен, кривичів, радимичів, уличів та ін.), що зумовило руйнування родоплемінної мовної єдності і початок формування спільн+ої мови східних слов’ян, яка дістала назву давньоруської мови. У складі давньоруської мови ІХ – ХІІІ ст. виділялися кілька діалектних масивів, межі між якими не були виразними і мінялися протягом історії давньоруської народності. Українська мова розвинулася з південного давньоруського діалектного масиву.

У зв’язку з монголо-татарською навалою у другій половині ХІІІ ст. і розпадом Київської Русі розвинулися говіркові територіальні відмінності. Оскільки процеси мовного об’єднання у цей період загальмувалися, з’явилися передумови для поділу східних слов’ян на три народності (українську, російську й білоруську) та формування мов цих народностей. Мовні особливості південнодавньоруського племінного, а надалі територіального діалекту ХІ – ХІІІ ст., а також періоду формування української народності (ІV – поч. ХVІІ ст.) перетворилися у відмінні риси мови української народності, а згодом й української нації [29].

Дещо відмінну періодизацію історії української мови на основі даних про фонологічні зміни пропонує Ю. О. Карпенко (Українська гіпотеза) (Мовознавство.– 1993. – № 5. – С. 3 – 8). Він виділяє такі періоди:
  1. Кінець ІІ тис. до н. е. – ІІ ст. н. е. – праслов’янська мова .
  2. ІІ ст. н. е. – ІV ст. – спільна мова східних і південних слов’ян.
  3. ІV – Х ст. – спільносхіднослов’янська мова.
  4. ІV – VІІ ст. – антська мова; VІІІ – Х ст. – давньоруська.
  5. ХІ – ХІV ст. – давньоукраїнська мова.
  6. ХV – ХVІІІ ст. – староукраїнська мова.
  7. ХІХ – ХХ ст. – нова українська мова.

Гіпотеза про походження східнослов’янських мов із однієї давньої мови – спільноруської прамови – належить О. О. Шахматову. Вона була підтримана багатьма ученими. Походження української мови в радянському мовознавстві висвітлювалося за схемою: індоєвропейська спільність (мовної родини) – праслов’янська спільність (слов’янської групи мов) – східнослов’янська (спільноруська мова) – українська мова. Проте прихильники теорії самостійного розвитку української мови (І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов та ін.) піддавали гострій критиці теорію О. Шахматова про спільноруську прамову. Так, посилаючись на праці М. Грушевського, який вважав, що слов’яни, виділившись з індоєвропейської спільноти, займали територію від Карпат до Валдайської височини, Подніпров’я та між Віслою й Німаном, тобто на землях пізнішої України, І. Огієнко робить висновок, що вже на своїй прабатьківщині спільнослов’янська мова розпадалася на окремі говори, які в процесі свого розвитку виросли в окремі слов’янські мови. На думку вченого, на Сході слов’янства ніколи не було й не могло бути якоїсь однієї спільної руської мови2.

Дослідження О. Потебні, П. Житецького, М. Максимовича науково обґрунтували самостійність, автохтонність розвитку української мови. У наш час цілісність, старожитність української мови від самого світанку розвитку східнослов’янських мов обстоюють Г. Півторак, В. Русанівський та інші українські дослідники. Г. Півторак3 вважає, що процес становлення східнослов’янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочався з української мови через те, що майже вся територія нинішньої України була частиною прабатьківщини слов’ян. Увібравши в себе значну частину праслов’янської мовної спадщини, протоукраїнські діалекти протягом VІ – ІХ ст. розвивалися, виявляючи чимало специфічних українських або українсько-білоруських діалектних рис і менше – російських особливостей. Цей процес тривав і в епоху Київської Русі. Рубежем, від якого є вагомі підстави вважати українську мову самостійною, згідно з теорією Г. Півторака, є ХІ – ХІІ ст., коли остаточно оформляється своєрідність фонетичної системи української мови [29].

Відомі й інші погляди на проблему походження української мови. За теорією Ю. Шевельова4, у розвитку української мови виділяються чотири періоди від часу розпаду праслов’янської мови: 1) протоукраїнська мова (VІІ – ХІ ст.), 2) староукраїнська (ХІ – ХІV ст.), 3) середньоукраїнська (кінець ХІV – початок ХVІІІ ст.) і 4) нова українська мова.

Різне бачення загальної картини формування східнослов’янських мов свідчить про творчий пошук істини, особливо важливий для національно-мовної свідомості українців, чия мова в історичному минулому не раз зазнавала утисків і заборон, насильницької асиміляції в інтересах тих держав, до складу яких входила Україна.

Завдання 1. Яке слово є застарілим?

а) полковник; б) офіцер; в) генерал; г) сотник.

Завдання 2. Яке слово є застарілим?

а) прапор; б) герб; в) бунчук; г) гімн.

Завдання 3. У якому варіанті є застарілі слова?

а) токариха, шевчиха, повариха, ковалиха; б) кравчиха, рибачиха, теслиха; в) старостиха, цариха, москалиха, чумачиха; г) чоботариха, дзвонариха, дячиха, секретариха.