Березяк віктор “Історія подільського села Буша
| Вид материала | Документы |
- Історія села Ліски, 239.53kb.
- Методичні рекомендації щодо участі у всеукраїнській історико-географічній експедиції, 74.97kb.
- С. А. Реншон Ковбойская политика Джорджа Буша-мл.: исследование, 1757.6kb.
- Савченко Віктор Васильович, 65.99kb.
- Реферат на тему: Історичні пам’ятки України. Історико-культурний заповідник "Буша", 505.64kb.
- Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
- Азар'єв Віктор Валентинович, 138.15kb.
- Ліхтей І. М. Історія середніх віків, 1009.98kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.13kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.34kb.
БЕРЕЗЯК ВІКТОР
“Історія подільського села Буша”
( нині село Буша, Ямпільського району, Вінницької області )
( на правах рукопису )
Київ – 2009
ЗМІСТ РОБОТИ:
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ: “ ВИТОКИ ІСТОРІЇ СЕЛА БУША ”.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ : “ ОБЛОГА БУШІ “.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ: “ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ВІДРОДЖЕННЯ“.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ: “ ВИТОКИ ІСТОРІЇ СЕЛА БУША ”.
“ Згадайте предків ваших
Щоб історія перед вами не згасла,
Її золотої нитки не губіть. “
Ольга Кобилянська.
Витоки історії села Буші губляться у кінці X ст. – першій половині XI ст.
Середньовічне місто Буша ( кін.XVI – сер.XVII ст. ) топографічно сформувалось з двох окремих поселень, Антополя ( Пронського ), яке знаходилось на скельному мисі, між річками Морахвою і Бушою, та поселенням Буша, що розташовувалось на лівому березі одноіменної річки.
Історія поселення Буша безпосередньо пов’язана з історією життя князівських родин Олельковичів, Пронських та українсько - литовських шляхтичів, давніх земян Східного Поділля - Кузів - Бушинських .
Витоки роду Куза очевидно беруть свої початки у першій половині XIII століття на теренах литовської держави.
Кузи проживали на корінних литовських землях , на землях Білої Русі, та на українських землях Волинського краю.
У 1241 році згадується “визначний поляк” Петро Куза – учасник битви польсько-німецького війська з ордами Батия під Лігницьким замком. Битва ця відбулась 9 квітня 1241 року на рівнині ,що звалась “Добре поле”.
Мартин Кромер ( 1512 – 1589 ) – польський історик і церковний діяч, автор історичної хроніки Польщі ( 1555 – лат. мовою, 1611 – польською мовою ), у якій є відомості з історії України, пише:
“Tak tedy wielka liczba Chrescian na ten czas legla: że Tatarowie każdemu z nich iedno tylko ucho urizawszy ( dziewiec haniebnych wozow uszyma pobitych natkali ). Miedzy tymi cj byli znaczni Polaky Stephan Wierzbinski z synem Undrzeiem, Klimunt Pelczynicki – syn Jendrzeiow; Tomasz Piotrytowicki, y Piotr Kuza…” 1.
«Кройніка о початку і назвиску Литви» так описує згадані події :
“Затым вышел Батыї в шестикроть сто тысячеи татарь, повоевал землю Рускую;з Русиї пришовши, повоевал і всю землю Полскую, мечемь и огнемь попустошиль.Гды Болеславь з Генриком, княземь великополскимь, и великим воискомь своимь против татар вышли, татарове все воиско ихь збили.
Болеслав ледве утекль самь, а татарове, хотячи ведати, колко поляков в том воиску побили, едно ухо каждому забитому отрезывали и наполнили ухами девять меховь барзо великихь.
Тогды ж татаре, пошовши з Полскои, повоевали і Венгерскую всю землю и три лета в Венграхь бывши, отишли. Батыи в венграхь забить. Потомь Болеславь, гды от татарь мало усмирилася земля, вернулся на свою кролевскую столицу…” 2.
Згадка про загиблих, як про “визначних поляків” польського хроніста XVI ст. Марцина Кромера, очевидно означає приналежність загиблих до польської частини коаліційного війська, а не їх національну принадлежність.
У польському війську безперечно перебували і представники з поневолених татарами земель Великого князівства Литовського – литвини, галичани, подоляни, волиняни…
Термін “визначний” має означати про керівну та визначну організаційну роль Петра Кузи, та інших згаданих осіб, в організації спротиву нападникам.
Тобто, Петро Куза був представником панівного, правлячого прошарку населення литовської держави. Михайло Грушевський вказує , що польські та українські князі ( галицько-волинські [Б.В.] ) часто були союзниками один одному, виступали разом проти спільного ворога…
Український історик пише :
“ В польсько - українських відносинах мала певне місце значеннє смерть Лешка, убитого 1227 р. Правда, ще за його життя, від коли почалася самостійна діяльність Данила, скінчилися впливи Лешка на руські справи, де він грав таку важку ролю перед тим, в ролі опікуна Романовичів, всевластно розпоряджаючися волинською спадщиною Романа.
Але смерть Лешка понижає ще більше престіж польських князів на Україні : боротьба за краківський стіл, війни малопольських і великопольських князів відвернули на довго увагу польських князів від руських справ і поміняли ролі їх і українських князів: українські князі виступають в ролі опікунів певних польських князів і беруть діяльну участь у внутрішніх війнах Польщі, часом не без певної користи й для себе. Довгий час союзником Данила був брат Лешка - Конрад мазовецький, що старався здобути краківський стіл”… 3.
Перебування загонів русичів, литвинів у коліаційному польсько-німецькому війську видається цілком можливим. Витоки родини Кузів треба шукати у Литовській землі та Білорусії.
До цього висновку автора підводять топонімічні розвідки.
Так, на початку XVIII століття згадується село Кузя та село Кузьківці , Кременецького повіту Волинського воєводства. 4.
У XIV-XV століттях представники цього давнього роду згадуються вже на землях Західного Поділля та Волині. Окремі представники родини продовжують мешкати у Литві у XVI - XVII столітті.
“ Polska Encyklopedja Szlachecka” згадує рід троцьких і лідських шляхтичів Кuza у 1650 році.
Ян - Станіслав Куза пишеться у 1672 році, а Олександр Куза підписує “ посполите рушення” від воєводства Трокcького у 1692 році. На початку XV століття - у 30 – х роках XVII ст. - кінці XVIII ст., там само,на Волині зустрічаємо і сусідів Кузів- Бушинських ( по Поділлю ) – Скіндерів, гербу “Srzeniewa “.
Фундатором будівництва костелу у Ляцьку в 1424 році згадується Скіндер.
У “книзі записів” , данин короля Казимира IV , записано :
“ Скиндыру 6 копь сь корчомь Волковыскихь, а 6 з мыта Ковеньского ”.
У середині XIX століття, у 1855 році, Бушинський Ігнатій згадується маршалком повіту Росєнського Ковенської губернії. 4/1.
У рішенні великого князя з панами - радою, від 20 березня 1498 року, знаходимо повідомлення про розподіл маєтку Ольжево, покійного пана Миколая Жигимонтовича, між Скіндером та Андрієм Скрутевичем. 4/2.
Йозеф Скіндер згадується у воєводстві Трокському у 1632 році, Шимко Скіндеревич, у 1491 році, виступає свідком продажу підскарбієм земським господарським Ф.Б. Хребтовичем “двору свого” ( у Вільно ) князю Констянтину Івановичу Острозькому.
Антон Скіндер займає посаду sędzja ziemski Lidzki“, а Михайло Скіндер – “miecznik Lidzki “ у 1778 році. 5.
Коротко про згадані міста:
Ліда – давнє поселення на кордоні між литовськими і східно – слов”янськими землями ( сучасний районний центр Гродненської обл. у Білорусії ).
Існував замок, рештки якого збереглись до наших днів. Побудований князем литовським Гедиміном. З XIV ст. Ліда була по черзі вотчиною Ольгерда, Ягайла і Вітовта. Останній, після вигнання із Золотої Орди хана Тохтамиша у 1396 р., запросив його до Литви і дав « у кормление » Ліду.
Хан проживав у окремому будинку, який зберігав довгий час назву
« Тохтамишевого двору ». Після поразки військ Вітовта і Тохтамиша у 1399 році на р. Ворсклі хан виїхав з Ліди. У 1434 – 1443 рр. лідським старостою був чингизид Хаджи – Гірей, який при участі Казимира IV Ягеллончика сів на ханський престол в Криму. У зазначений час у Ліді проживало до 15000 мешканців. 5/1.
Троки ( лит. Trakai ) - одне з найдавніших поселень Литви. Розташоване між двома озерами ( сьогодні районний центр Литви ). Відомі Старі Троки, або Гургани, та Нові Троки. Старі Троки у X ст. були столицею литовських князів. Городище було укріплене Ярославом Мономахом. Нові Троки були засновані великим кн. литовським Гедиміном. 30 жовтня 1430 року тут помер Вітовт. У 1409 році, на острові одного з озер був побудований костел, який носив його ім”я – Вітауто. 5/2.
Поблизу цих давніх поселень і проживали родини Кузів та Скіндерів…
У середині XIV століття представники роду Куза вже проживали у Подільському воєводстві, яке входило, за часів Ягайла та Вітовта, перемінно, до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, а після Кревської унії 1385 року - до об”єднанного Польсько-Литовського королівства. У середині XV століття вони опановують землі Брацлавщини та Молдавії. Далеких нащадків родини Куза зустрічаємо у Молдавії у середині XIX століття. Перший князь об”єдннаного королівства Румунії ( 1859 р.) , до складу якого увійшли Молдавія та Валахія, був саме з цього роду – Олександр Іоанн Куза.
Продовжимо наше дослідження.
Відносини між Великим князівством Литовським і Польським королівством були складними. Після 1385 року князь Вітовт розпочав боротьбу за незалежність Литви від Польщі . Йому вдалось домогтись від польського короля Владислава II Ягайла(Ягелла) визнання за собою Великого князівства Литовського.
Землі, які належали родині Кузів, знаходились у північно - східній частині Подільського воєводтсва, на кордоні Польського королівства і Великого князівства Литовського.
Про їх родовий маєток свідчить назва сучасного поселення Кузьмин Красилівського району Хмельницької області .
У другій половині XIV століття представники родини переселяється на землі Великого князівства Литовського, шукаючи притулок у литовського князя Вітовта.
Після того, як Ягайло повернув Поділля Вітовту , представники родини знову повертаються на свої “ отчини”, де згадуються у 1425 році.
У 1590 році представниця цього роду Уляна Григорівна Рудівна – Бушинська вказує, що її рід ще ” з часів литовського князя Вітовта уживає землі понад Дністром від татар”. 6.
Даруючи “власні“ землі чоловіку Стефану Красносельському , які вона отримала по материнській лінії ( “материзну” [ Б.В. ]) , Уляна згадує родове прізвище своєї матері Богданни Конашевни (Йосипівни) Бушинської – Кuza
( Kуза ) .
Саме поселення називає :” іменіє наше власне одчичне і дідичне “.
Підтвердження цій заяві знаходимо у М.Грушевського.
Історик наголошує , що князь Вітовт у 1424 році надає своєму слузі Кузеві
( іменний відмінок - Куза [Б.В.]) дозвіл на обмін власного свого села Кузіїва (Kudziewa чи Kudziewczi), а також “нашого приданого “
(Витивтового [Б.В.]) Чорного острова і Микитинців Миколаю Бедриху .
Ці маєтності і зараз існують на Хмельниччині.
Село Kudziew це cучасний Кузьмін Красилівського району Хмельницької області, Чорний острів, на березі р.Півд. Буг , зберіг свою первісну назву.
Микитинці, на березі р. Вовчок – можливо теперішнє с.Митинці Ярмоленецького р-ну Хмельницької обл. 7. Взамін Кузи отримали від Бедриха його ” власні” села Ольхівець та Сутримінці , а також Витовтове “ придане” селище Мілевці. На сучасній карті Хмельниччини це Ольховець поруч Нагорян, Мілевці над р.Збруч. Сутримінці не вдалось ідентифікувати. Пани Бедрихи згадуються у 1414 році.
Зазначимо, що збереглась ще одна грамота Вітовта (1392–1429рр.) , у якій він підтверджує, що у разі продажу Бедрихом княжих данин - селища Сволочигари та Верх. Болванця в Смотрицькій волості, Бедриху буде повернено 60 подільських грошей .( див. Розділ 6 )
У грамоті не вказано року її датування. В “Актах ЗР” опубліковано цю грамоту під 1414-1429рр. Я.Головацький датує – “ після 1392р.”, В.Розов, О.Соболевський, С.Пташицький та В.Русанівський – під 1429р. Автор вважає датування 1429р. вірним.
Про це свідчить розпродаж Бедрихом земель у Смотрицькій волості 1424 року.
Таким чином рід Кузів почав “уживати землі понад Дністром від татар” за часів князя Вітовта. Причини такого обміну залишаються для нас невідомими .
В цей час Кузи отримують від великого князя Вітовта землі поблизу річки Морахви, на Брацлавщині. Про ці данини згадують у XIX столітті, незалежно одні від одного, представники подільської та смоленської гілки роду Бушинських ( Кузів ).
Не довго втрималось це українсько-литовське панство на землях Західного Поділля .
Очевидно, можна стверджувати, що під потужним впливом колонізаційної політики Польського королівства більшість з представників українсько – литовського панства вимушені були переселитись на Брацлавщину .
У 30-х роках XV століття землями М.Бедриха, які він отримав від Кузів, вже володіють польські заможні магнати Гербурти. У 1530 році польські пани Гербурт і Свірч продовжують володіти “гродком Бедрихів”.
В проміжку часу між 1392-1430 р.р., переселяються на Брацлавщину і українсько-литовські пани Кузи , засновуючи поруч річки Великої Морахви своє селище Кузьминці .
Більшість земян Брацлавщини, пояснюють свої витоки з часів князів Володимира Ольгердовича (1363 –1394 р.р.) і Вітовта (1392-1430 р.р. ). 8.
Про це говориться у родовій легенді брацлавських земян Байбуз, власного гербу “Байбуза”, у родовій легенді брацлавських земян Чечелів, гербу “Еліта”, брацлавських земян Бушинських, гербу “Гржимала“, та представники смоленської гілки родини Бушинських… 9.
Кузи, як і інші земяни брацлавського воєводства, зобов’язувались з своїми людьми нести прикордонну варту, сповіщати місцеву владу про події на кордоні, охороняти край від нападів татар, турків, волохів, а також з’являтись на перший поклик влади.
Ця місцевість безпосередньо межувала з “диким степом”.
У XV-XVI століттях зовсім тепер незначна річка Морахва, одна з лівих приток Дністра, значила далеко більше.
Вперше зустрічаємо назву річки у грамоті великого князя литовського Вітовта від 5 травня 1383 року , якою він дозволяє своєму слузі Василю Карачевському заснувати село Княжу Луку ( див. Розділ 6 ).
М.Грушевський вважав цю грамоту підробленою. Польський історик О.Яблоновський, та ряд інших вчених, не погоджуються з цим. Назва річки згадується не тільки в королівських грамотах, але і в літописах воєнних дій, театром яких двічи були її береги.
З цього приводу Леонід Бялковський зазначає, що 30 – го листопада 1432 р., під селом Копистерином, над р. Мурахвою сталася жорстока битва поміж поляками та Свидригайловим прихильником князем Федьком Несвизським, а 8 – го вересня 1487 – го р. знову б”ються над р. Мурахвою, й польський короленко Ян Альберт справляє перемогу над великим татарським загоном.
Мурафа була природнім кордоном між « коронним » Поділлям і
« литовським » Поділлям, себто Брацлавщиною. Вздовж її берегів тягнулася політична границя поміж державами: Великим князівством Литовським і королівством Польським.
Навіть у пізніші часи згадується у урядових документах , що кордон проходить “по половице реки Мoрахвы”. 10.
Зараз можна тільки уявляти, як на високих берегах , понад річкою
Мурафою, стояли прикордонні знаки, які вказували на це порубіжжя.
Польський хроніст XVI століття Мартин Кромер ( 1512- 1589 ), пишучи про річку Дністер, та її притоки, зазначає :
“ Dniestr nazwany przez staroźytnych Tyrem, wyplywa na Rusi niedaleko od zrodel Sanu, a idąc z początku ku polnocy i następnie zachylając się ku wschodowi, pochlania rzeki Brzystycę, Lipę, Seret – Ruski ( odrożniac go trzeba od rzeki Seret na Woloszczyznie ), Zbrucz, Smotrycz, Uscie i Morachwę; …”.
Польський історик Казимір Пулацький , посилаючись на Бартошевича, зауважує :
“ Zaczynala się Litwa …od rzeczki Morachwy, ktora wpadala do Dniestru, i w dol Dniestrem, srodkiem rzeki, obok Tchini, aż do ujscia Dniepru i lożem rzeki do Tawania …” 11.
Український дослідник Д.В.Малаков зазначає :
“ ...после Кревской унии 1385 года , по которой Польша обьеденилась с окрестившейся Литвой , на Подолье двинулись польские феодалы ; образовалось Подольское воеводство ( 1434 ), граничившее с Брацлавщиной по реке Мурафе , и польское влияние в крае продолжало господствовать ещё пять столетий ... Первое письменное упоминание о Мурафе относится к 1432 году , когда неподалёку , у села Копыстырин , 30 ноября произошла битва сторонника литовского князя Свидригайло Федька Острожского , отражавшего агрессию шляхетских войск Винцентия из Шамотул и Яна Мензыка , рвавшихся на восток ... С этого времени, точнее – с 1434 года , становится всё существенней линия раздела двух стран . На правом берегу Мурафы , в Подолье , вводится польское право , на левом , в Брацлавщине , сохраняется русско – литовское право , а её земяне и бояре ещё долго следуют старинным обычаям украинского быта . Прямо посредине реки
(? [Б.В.]) стояли тогда железные пограничные столбы : польский с изображением белого орла и литовский с изображением Витиса , всадника с поднятым мечом “ 12.
М.Грушевський наголошує :
”Гораздо чаще колонизаціонная политика преследуеть свои государственные цели – ту или другую организацію заселенія , созданіе обязательныхь отношеній между населеніемь и правительствомь, сословный, національный или партійный подборь поселенцевь и т. под., ... Это положеніе вполне можно приложить кь польской правительственной колонизаціи этого края вь XV в. Тенденціозный характерь ея ясно обнаруживается изь сравненія пожалованій польскихь сь пожалованіями Витовта и Свидригайла . Вь то время какь пожалованія последнихь раздаются представителямь туземного, украинского населенія ( Василь Карачевский , Васько Буцень , Кузь ,[Куза Б.В.], Гринко Стреченовичь , Есько Нешовичь , Козловскіе ) , пожалованія польскихь королей получають главнымь образомь поляки и ихь партизаны , туземные и пришлые : вспомнимь Шафронца , Франчка , Стахника Урбановича , Яна Фіоля , Дедриха , Рея , Свентослава de Zadowya , Ник. Виндику , Мрочка , Ціолковь , Бучацькихь , Одровонжей “. 13.
Прикордонні землі знаходились під юрисдикцією держави і управлялись намісником Вінницьким і Брацлавським. До цих держаних земель тулились землі литовського панства -тубільного й прийшлого.
Очевидно , за часів намісництва Констянтина Івановича Острозького (1498-1530) над р. Великою Морахвою будуються нові прикордонні поселення – фортеці, та відновлюються колишні Вітовтові замки.
Побудова таких укріплень була зумовлена частими обопільними наїздами польського і литовського панства та нападами татар і волохів.
Про це пише і історик М.Крикун :
”Для рассмотрения пограничных распрей между отдельными феодальными имениями, коронными воеводствами и литовскими землями правители обоих государств стали назначать комиссии, в задачу которых входило и проведение, в случаях надобности, разграничений. Не исключено, что начало деятельности таких комиссий было положено постановлениями краковских сеймов 1507 и 1508 гг.; согласно постановлениям, Сигизмунд I
( являвшийся королём и господарем ) обязался именовать комиссаров, которые должны были уладить пограничные разногласия.
Уже в 1509 г. были назначены, со стороны Великого княжества Литовского (о подобном синхронном назначении со стороны Польского королевства, по источниковым соображениям, можно лишь догадываться ), комиссары “на разграничене и поправене“ коронно – литовских границ, в часности – границы между польскими владениями, с одной стороны, и Волынской землёй и Восточным Подольем, – с другой.
В группу волынско – подольских комиссаров вошло четыре человека : князь К.И.Острожский, маршалок А.Ходкевич, Ю.М.Радивилович и владимирский староста князь А.Сангушкович . Острота пограничных столкновений не спадала в течение многих последующих лет .” 14.
Більшість прикордонних міст-фортець були зруйновані під час татарських та волоських нападів . Про це запустіння краю пише М.Грушевський :
”Вь реестре подымного 1493г. Поднестровье оть Калюса до Мурахвы представляется одною сплошною «пустынею» ; вь такомь же положеніи этоть край выступаеть и вь реестрахь 1530 и 1542 г“.
З “Опису Брацлавського замку” (1545 р.) дізнаємось про давніх земян Брацлавського воєводства Дмитра і Процька Бушинських.
З іншого історичного джерела, що датується 1590 роком, але походить з часів раніших( 1539- 1541 р.р.), дізнаємось про їх брата Конана. 15.
На протязі кількох десятиліть родове прізвище Куза зникає , залишається відтопонімічне - Бушинські. Такі зміни, перехід від первісної родової форми до відтопонімічної, могли відбутись на протязі кількох десятиліть.
Згадаємо історію родини брацлавських земян Боруховських , про яких пише Яковенко Н.М.:
”За яскравий приклад можуть служити брацлавські земяни Боруховські, котрих укладачі гербовників виводять від одноіменної берестейської або малопольської шляхти. В дійсності ж це – нащадки луцького боярина Якова Садовського, котрому у 1533 році кн. К.Острозький замість Садова надав від Луцького замку с. Борухів... У 1570-1575 р.р. власник Борухова називає себе Олешою Боруховським....
Не зловживаючи прикладами,які можна було б наводити й далі, зауважимо, що в такий спосіб серед польської шляхти несподівано опинилися українські земяни Борщовські, Бушинські, Венгрини...” 16.
М.Грушевський зазначає:
” За всім тим між рядовою й середно-заможною шляхтою ще в другій половині XVIв.,не тільки в східній , а і в західній части Подільського воєводства інтензивніше скольонізованій і спольщеній , знаходимо українські роди , чи то місцевого чи галицького походження , які не затратили ще української марки . Такі напр. Буцни- Берлинські з Берлинець на Лядаві , потомки Васька Буцня з початків XVв., фундатори села Буцнів в Барщині(в XVI в. знаходимо Андрушка, його синів Супрона й Іванику Берлинських)...Козловські з Козлова ,властителі великих пустинь на Мурахві й Дністрі ( в XVI в. знаємо Бенька і Хведора , Івана й Олеска).
Їх сусіди по маєтностям Кунатовські й Черленевичі – Іляшовські (з Кунатовець і Іляшовець)...Ляшки-Плоскировські , потомки Алактивона Ляшка , потім звані Поповськими по імені нової маєтности. Ярмоленські з Ярмолинець , властителі Гермаків, виходні галицькі ( в середині XVI в. виступають їх три брати Васько , Юхно , й Северин, й їх галузь Сутковські з Сутковець – в XVI в. знаємо Дахна й Івана Дахновича , останнього в тім роді , по котрім лишилася й гробова таблиця з кириличною написею й гербом Корчак в їх фамілійній церкві в Сутківццях...” 17.
Наведені приклади свідчать про ту традицію зміни прізвищ, яка існувала у XV - XVI ст. на теренах Україні. З архівних документів, які датуються 1590 роком, дізнаємось про кордони селища Буша : “ Селище Буша , з рікою Бушею , від глави аж до усця тої ріки Буші ...
...на задній стороні межує з землями Єго Мосць пана Пронського і селище того пана до річки Морахви прилегле , а з другої сторони до грунту земянина воєводства брацлавського пана Стефана Клещовського , а з третьої сторони до грунту земянина брацлавського , того ж воєводства , пана Семена Русновського , а з четвертої сторони до грунту земянина воєводства брацлавського пана Сергія Оратовського ...” 18.
Проведене нами дослідження опису селища вказує на те , що його взято з більш раннього документу , очевидно 1539-1541 року.
На це вказує розмежування земель , якими володіє староста брацлавський і вінницький князь Семен (Фрідріх) Глібович Пронський ( на посаді перебував у 1539 – 1541 р.р. ) , згадка про земянина брацлавського Сергія Оратовського , якого зустрічаємо у документах 1545 р. та 1552 р., та земянина Стефана Клещівського, очевидно батька Гната Стецьковича ( Стефановича [Б.В.] ) Клещівського . Брати Клещівські згадуються у 1545 році.
Цей рід походить від Федька Дашковича, який отримав у 1505 році затвердження своєї власності – Клещова, Нестеровців, Шандировців, Тиврова, Тростянця, та інших поселень , які були надані його дідові Германові від князя Вітовта. Отже родове прізвище Клещівських – Дашковичі . 19.
Продовжемо наше дослідження.
Князь Семен ( Фрідріх ) Глібович Пронський перебував на посаді брацлавського і вінницького старости на протязі трьох років .
Утиски , яких зазнавали брацлавські земяни під час його правління, призвели до повстання . Про це докладно згадує історик М. Грушевський :
“ на початку 1541 р. «вси земяне и мещане браславскиє и винницкиє звязнивши ся напротивку старосты своєго кн. Семена Пронского , поймавши старшого земянина Богуша Слупицу втопили , врядника князя Пронского вонь выгнали и замокь вь свою моць взяли , и самого князя Пронского у Веницы облегли , і здобули , а майно його забрали , ще й змусили його видати їм лист що не буде на них скаржитися в. князеві , коли сей бунт виявився…
... Про сей бунт маємо в кількох документах : В. князь повідомляючи земян , що він заберає кн. Пронського з уряду , коротко згадує про бунт ( Архивь Ю.З.Р. VII. V.ч.15, кор.17 ); з відповіди кор. Бони на реляцію маршалка волинського кн. Фед. Сангушка , довідуємося , що він не міг зайнятися розділом маєтностей кн. Острозьких наслідком того брацлавського повстання , яким мусів займатись ; він був скликав князів і панів волинських іти на ратунок кн. Пронському , але потім передумав , боячися , щоб Браславяне і Вінничане не відповіли ще різше на такий похід : « доведавшися , замку не спалили , а сами где до земли неприятельскиє не пошли » , і вважав за ліпше через одного з вінницьких земян намовляти їх добрим способом , « абы они таковыхь речей понехали » ( Archiwum Sanguszkow IV, ч. 223 , пор. лист в. князя в тійже справі – ib. Ч.224 ). Претвич в своїй записці згадує теж про се : Natenczas gdy Winniczanie i Braclawianie oblegli byli xiedza Prunskiego na Winnicy , bylem przy iego mosci (c.54)....” 20.
З опису селища Буша видно , що мис між річками Мурахвою і її лівою притокою ( сучасна р. Бушанка ) належав, як “держава”, князю Пронському, гербу “ Погоня Литовська ”. Носіями цього давнього литовського гербу були заможні литовські і волинські князі Чарторийські
( 1431 ), Заславські ( 1329 ), Корецькі ( 1399 ), Пронські ( 1434 ), Сангушки
( 1433 ), Олельковичі - Слуцькі ( ? ) 21. М.Грушевський пише :
”На середнім Дністрі найдальше висунений в степи замок-се звісний нам Каравул (коло Рашкова), з добре захованими слідами укріплень. Вище його звісний ряд держав ( підкреслено [Б.В.] ) і маєтностей XV віку : Буша і Грушовець на Мурахві, Берладка на Мурашці, Бронниця, Іваниківці , Агдашів (Акташ,білий камінь) , інакше Серебрія , далі Іляшівці, Лядава, Козлов – все маєтности тубильних , українських родів- Буцнів, Козловських, Нешевичів, Іляшовських “. 22.
Пани Кузи володіли селищем Буша, яке виникло на землях їх родового селища Кузьминці.
Документи вказують на те, що князь Семен Пронський у 1539 - 1541 р.р. продовжує володіти землями, на кам”яному мисі над річкою Великою Морахвою, які належали ще його діду Юрію Федоровичу Пронському, і які межували з землями селищем Буша.
Польські дослідники Северин Уруський, Адам Косинський і Олександр Влодарський зазначають, що князь Семен Пронський збудував замки у Білій Церкві і Берестечку, та у своєму власному селі ( dzielny wojownik przeciw Tatarow, zalozyciel obronnego zamku w Bialocerkwi i w Beresteczku, swej wsi, ktorą za przywilejem Zygmunta I w 1547 r. zamienil na miasto…) 23.
Отже у “своєму власному селищі“ - Пронському , що межувало з Бушею, був побудований Семеном Пронським замок у середині XVI століття.
Ймовірно, був відновлений замок , збудований ще його дідом Юрієм Федоровичом Пронським . Спираючись на це повідомлення, можна вважати офіційною датою набуття селищем Пронським статусу міста - 1547 рік.
Вислів “swej wsi “ не може бути прикметниковим доповненням до іменника “Берестечко”, хоч це поселення і належало Семену Пронському, як посаг його дружини княжни Феодори Богушівни Боговитиновни. На початку XVI століття Берестечко вже згадується , як містечко, де проводяться ярмарки, тобто, воно аж ні як не могло бути “ селом ”.
“Власним” селом , як здається автору, могло бути названним лише селище, назва якого дійсно походить від “власного” прізвище його засновника – князя Пронського - селище “Пронське”. Це питання потребує подальшого ретельного дослідження.
Можливо, у документі мова йде про селище XV століття, яке розташовувалось під Києвом, і належало Юрію Федоровичу Пронському
( як посаг київської княжни Уляни Олельківни ?).
Про це може свідчити сучасна топоніміка Києва. Так, між Червонозоряним та Повітрофлотським проспектами існує урочище “Пронівщина”, яке межує з “Турецьким містечком”, “Олександрівською слобідкою”, та районом з назвою “Совки”.
У середині XVII ст., поблизу Білої Церкви існувало ще одне поселення – “Пронське”, зображення якого знаходимо на карті Боплана.
Вивчаючи окремі документи , що пов”язані з родиною Пронських, автор помітив , що вони розпорошені і кількіть їх обмежена у Центральному Державному Історичному Архіві України ( м. Київ ). Можливо це пов”язано з тим , що частина представників княжого роду Пронських, які перебували на службі у Великому князівстві Литовському, на початку XVI століття перейшли на службу до великого московського князя Василія III Івановича .
Більше документів, пов”язаних з життям цієї родини, має зберігатись у польських архівах.
Знаходимо коротку інформацію, інколи помилкову, про литовську гілку родини Пронських і в російській історичній літературі. 23/1
Швейцарський історик, поет, кальвінізський теолог Йоганн Якуб Грассер написав “Присвяту Октавіану Олександру Пронському “ , якому він присвятив видання трактату Михалона Литвина “О нравах татар, литовцев и московитян “( Базель –1615 ).
Ця “Присвята” доносить до нас згадку про багатьох представників цього князівського роду.
Незначна кількість документів родини Пронських знаходиться у Державному Історичному Архіві України (м.Київ), фонд №256 ( Яна Замойського ) :
назва рік опис справа аркуш
Пронський Ф.Г. 1524 1 2 1
1554 1 64 5
1555 1 16 1
1555 1 1386 7
Пронські 1555 1 1386 6
1569 1 31 18
1599 1 71 15
1615 1 545 1
1768 1 1392 1
Ці історичні джерела варті окремого дослідження.
Постараємось коротко розповісти про історію цієї княжої родини.
Походить вона з коліна великого литовського князя Гедиміна, який помер у 1340 році.
Дехто з російських дослідників робив невдалі спроби нав”язати князям Пронським походження від рязанських князів.
Вел. литовський князь Гедимін мав сина Коріата ( Михайла ) Гедиміновича
( род.1308 р.- пом. 1390 р.). Син останнього - Дмитрій Михайлович, у 1371 році завоював місто Рязань, яке через рік повернув рязанському князю Олегу. Родом походив він з Волині, за що називався Боброк – Волинський ( Волинець ). Перебував на військовій службі у московського великого князя Дмитрія Донського. Брав участь у походах на Литву, на волзьких болгар ( 1376 ), на татар ( 1378 ). Прославився у Куликовській битві ( 1380 ), як керівник засадного полку, який своїм ударом вирішив долю бою на користь русичів. Його син - князь Володимир Дмитрович
( ┼ 1373 ) отримав, на початку семидесятих років, XIV століття, землі понад річкою Пронею, разом з містом Пронськ, від назви якого він став називатись князем « Пронським ». Мав синів : Івана, Федора, Данііла. 23/2. Російський дослідник В.В.Каргалов зазначає :
“ В 1365 г. в рязанские земли «приходил ратию» ордынский князь Тагай « и взя город Переславль и пожже». Однако князья Олег Рязанский и Владимир Пронский «собра воя многа и угониша его, и бысть сеча зла, и победи их князь Олег». 23/3.
У 1378 році ханський темник Мамай, об”єднавши значну частину колишньої території Золотої Орди, послав велике військо під командуванням Бегича на Русь.
Російські полки під командуванням Великого московського князя Дмитрія Івановича форсували річку Оку і пішли по Рязанській землі назустріч Бегичу.
В.В.Каргалов вказує :
“ 11 августа его конница начала переправляться через Вожу и скапливаться на её левом, русском берегу. Атака русского войска была стремительной и неудержимой.
«В лицо» неприятеля ударил «большой полк» под предводительством великого князя, а два других полка – окольничего Тимофея и князя Даниила Пронского – зашли с флангов. Вражеская конница в беспорядке откатывалась к р. Воже, а русские воины, настигая ордынцев, «бьючи их, секучи, и колючи, и убиваша их множество, а инии в реце истопоша» ; погиб в сече и сам Бегич. Преследование разбитого врага продолжалось до темноты, в руки победителей попала богатая добыча. Остатки воинства Бегича «побежали к Орде».
Ордынцы потерпели полное поражение…” 23/4.
Відомо, що у 1370 році князь Володимир Дмитрович Пронський привів рязанське військо на допомогу Великому московському князю Дмитрію Івановичу, під час Ольгердового походу на Русь. 23/5. « Никонская летопись» вказує на рік смерті Володимира Дмитровича – 1372. 23/6.
Онук Дмитрія Михайловича, та син Володимира Дмитровича, князь Іван Володимирович Пронський, у 1408 році, за допомогою татар, захопив м. Рязань, прогнавши рязанського князя Федора Ольговича, і став князем «Рязанським» та «Пронським».
Ось як про це згадується у літопису :
“ … Князь Иван Володимеровичь Пронский прииде из Орды ( в 1408 г. ) от Царя Булата 6 Сент. и сяде в Пронске, а с ним посол Царев. Того жь лета ( 1409 ) Кн. Иван Пронский , пришед с Татары безвестно, Кн. Феодора Ольговича с Рязани сослал; он же бежа за Оку, а Князь Иван сяде на обеих Княжениях, на Рязанском и на Пронском…
… И прииде на него Вел. Князь Феодор Ольговичь, и бысть им бой на реце на Смядве Июня в 1 день, и поможе Бог Князю Ивану…
… убиша Игнатия Семёновича Жеребцева, Воеводу Коломенского, Михаила Лялина, Ивана Брынка и много Коломничь; Муромского же Воеводу, Семёна Жирославича, изымаша, и многих Муромцев избиша…
… Того жь лета Князи Рязанстии, Фёдор и Иван, мир и любовь межи собою взяша. “
Російський історик М.М.Карамзін з цього приводу зауважує, що Коломна і Муром належали московському великому князю, отже Василій Дмитрович допомагав князю Федору. 23/7.
У 1409 році поступився Іван Володимирович Пронський цим містом, більш могутньому, великому московському князю Василію I Дмитровичу, який повернув його рязанському князю Федору Олеговичу. Як бачимо, на протязі тривалого часу ворогували між собою пронські та рязанські князі, заохочуючи інколи до цієї боротьби і татар.
Та все ж, історія цього російського краю, згадує більше прикладів, коли під час татарських нападів ці княжі родини, забуваючи про ворожнечу, ставали разом, щоб дати відсіч нападникам. У 1427 році Іван Володимирович уклав « союз » з великим литовським князем Вітовтом. “Договірна” грамота князя Івана Володимировича Пронського з великим литовським князем Вітовтом збереглася до наших днів. 23/8.
У 1430 році такий самий « союз » був укладений і з великим московським князем Василієм I Дмитровичем. У 1447 році на пронському столі сидів син Івана – князь Федір Іванович Пронський, який передавши стіл пронського князівства брату Івану « Нелюбу » Пронському, і виїхав до свого сина князя Юрія Федоровича Пронського у Литву.
Іван « Нелюб » не втримав своєї « отчини » і у 1455 році пронське князівство було приєднано рязанським князем Іваном Федоровичем до рязанського князівства, в складі якого, пізніше ввійшло до складу великого князівства московського.
Переселившись у Литву, Федір Іванович проживав на Мстиславщині, на сході сучасної Білорусії. У 1423 році Юрій Пронський, захищаючи свої отчини на рязанщині, попав у полон до татар. Через 11 років ( у 1434 р.), при допомозі князя Ольшанського, і польського короля Жигмунта I ( за іншими джерелами, при допомозі вел. кн. литовського Казимира Ягеллончика ), князя Юрія Федоровича Пронського було звільнено з полону.
Єжи ( Юрій ) Пронський перебував кілька років на службі у польського короля Жигмунта I.
Можливо, він користувався в цей час польським гербом “Ястрембець”.
Шимон Окольський згадує Пронських , цього гербу. 24.
І.Грассер вказує:
«Прадеду твоему, Георгию Пронскому, Казимир Великий, король польский, оказал ту честь, что, когда князя пленили татары, он освободил его, отправив августейшее посольство, и со всяческими почестями препроводил в Литву, в Вильну, и послал его с войском на московитян, а за одержанную победу и другие выдающиеся заслуги перед отечеством и помощь всему королевству даровал ему обширнейшие владения». 24/1.
Через кілька років після повернення з полону, незадоволений політикою Жигмунта I , Юрій Пронський переселився на землі Великого князівства Литовського, де одружився на дочці київського князя Олелька Володимировича – Юліані ( Оульяны ) Слуцькій ( Олельківні ), від якої мав сина Івана Юрійовича Пронського.
Князь Юрій Пронський отримав в “уділ”, як посаг за київською княжною Юліаною Олельківною, землі на Брацлавщині, де перейменував місто Антопіль, над річкою Морахвою, назвавши його – « Пронськ », яке
« уживав » близько двадцяти років.
Очевидно йому у цей час був наданий литовський герб “ Литовська Погоня”.
Після смерті дружини, князь Юрій Федорович одружився вдруге, на княжні Соломерецькій. У 1462 році вона народила йому сина Гліба Юрійовича Пронського. У 1464 році король Казимир Ягеллончик надає князю Юрію землі на Брестчині. Юрій покидає (до 1462 року) свої землі понад прикордонною річкою Морахвою .
До 1481 року, у родовому маєтку на Брацлавщині продовжував проживати його син князь Іван Юрійович Пронський, частина маєтку належала його брату, від кн.Соломерецької - Глібу Юрійовичу Пронському.
Білоруські історики помилково зазначають, що кн. Іван Юрійович помер у юнацькому віці.
Про це згадує « Энцыклапєдыя Гісторыі Бэларусі » - Мінск -1999, Т.5, с.574 [ Пронскія ].
Н.М.Яковенко вказує, що Іван Юрійович помер у зрілому віці, у 1480 році. 24/2.
Польські історики зазначають, що Іван Юрійович помер, не залишивши нащадків.
В інструкції княжни Феодори Олельківни своєму посланцю, до Господаря Молдавського Стефана , яка датується 1480 – м роком , згадується її
« сестринець » , син Юліани Олельківни, Іван Юрійович ( Пронський ) та її брат Михайло Олександрович( Олелькович ) :
“А се говорити княгинину человеку Федькину оть Федки воеводе волошскому Стефану.Княжна Семёнова Юрьевича княгини Федка велела тебе говорити:
« Что еси присылаль кь моему брату, ко князю кь Михайлу Александровичю, и кь моему сестричичю, ко князю кь Ивану Юрьевичю,
о томь, что мне бити челомь великой княгине Маріе, чтобы печаловалася сыну своему великому князю Ивану, чтобы князь велики взяль за своего сына за великого князя твою дочку. И язь великой княгине била челомь, и великая княгини жаловала и печаловалася сыну своему великому князю Ивану, чтобы князь велики взяль за своего сына за великого князя твою дочку » … “ 24/3.
Михайло Грушевський вказує, що це листування, відносно майбутнього одруження, могло бути замаскованною підготовкою до замаху на польського короля Казимира.
На таку замаскованість натякає порада великого московського князя Івана, щоб посланець молдавського господаря Стефана їхав до Москви не через землі Великого князівства Литовського, а через Орду.
Автор вважає, що князь Іван Юрієвич Пронський був страчений у 1481 році, за наказом короля Казимира IV, разом з своїми родичами князем Михайлом Олельковичем, князем Іваном Юрієвичем Дубровицьким ( Ольгимунтовичем ), княжною Феодорою Олельківною, та князем Семеном Васильовичем Збаразьким - учасниками замаху на короля Казимира.
Цей виступ князів відомий в історичній літературі під назвою
« змова князів 1481 року ».
Причиною такого виступу було невдоволення внутрішньою політикою короля, який після смерті київського князя Семена Олельковича, ліквідував останнє удільне ( самостійне ) київське князівство.
Організатори замаху 1481 року намагались приєднати частину земель
в. кн. Литовського до в. кн. Московського і створити коаліцію держав проти короля Казимира.
На думку організаторів замаху, виступ литовсько – руських князів мали підтримати Господар Молдавський та Вел. кн. Московський.
Замах було розкрито, а всіх організаторів і учасників страчено у 1481 році.
Одному з активних його учасників Федору Бєльському, як і багатьом іншим, вдалось втікти до Москви.
У 1481 році Івану Юрієвичу Пронському було більше сорока років.
Автору здається, що повідомлення про смерть князя Івана у юнацькому віці, пов”язане з тим, що у сім”ї Пронських , у родинному колі, не було прийнято згадувати про нього, як учасника “князівської змови 1481 року”.
Тому могла існувати сімейна легенда про його ранню смерть, яку пов”язували з смертю його матері Юліани Олельківни.
Ця княжна померла до 1461 року, очевидно, у молодому віці, разом з другим не народженим сином - князем Василієм Пронським, про якого згадується у “Помянику”:
КНЯЗ. ЮРІА. СНА ЄГО. КНЯЗ. ВАСИЛІА .
Про ранню смерть Юліани Олельківни свідчить друге одруження Юрія Федоровича Пронського на княжні Соломерецькій, та народження від неї сина Гліба у 1462 році.
Про учасників замаху, страчених за наказом короля, знаходимо повідомлення у “Помяннику Кіево – Печерской Лавры “, у записі родини київської княжни Юліани Олельківни, дружини князя Юрія Федоровича Пронського :
« РОД КНЯГИНИ ОУЛЬЯНЫ ЮРЬЄВОЙ. ВЕЛИКАГО КНЗ. ВОЛОДИМИРА. КИЄВСКОГО КНЯЗ. АЛЕСАНДРА. КНЯЗ. СΥМЄωНА.
ПОМЯНИ ГИ ОУБИЄНЫХ. КНЯЗ. МИХАИЛА. АЛЄЗАНДРОВИЧ. КНЯЗ. Іω. ЮРЬЄВИЧ. КНЯЗ. Іω. ОЛГИМОНТОВИЧ. КНЯЗ. СΥМЄωНА.
КНЯЗ. ЮРІА. СНА ЄГО. КНЯЗ. ВАСИЛІА. ( КНЯЗ СИМИωН. ЮРІЄВИЧ. КНЯГ. НАСТАСІЮ И СНА ИХ КНЯЗ. ЛЬВА ) … » 24/4.
В історичній літературі згадується, як про достеменно відомих учасників замаху, князя Михайла Олельковича, князя Федора Бельського, князя Івана Юрієвича Ольшанського. Федір біжав до Москви, інших було страчено.
Цими прізвищами історики і обмежуються.
Безперечно учасників змови мало бути більше, і М. Грушевський писав з цього
приводу, що « про багатьох з них історія замовчує ».
Історик О. В. Русіна утотожнює князя Івана Юрієвича, який згадується у «Помяннику» зразу за Михайлом Олельковичем ( КНЯЗ. МИХАИЛА. АЛЄЗАНДРОВИЧ. КНЯЗ. Іω. ЮРЬЄВИЧ. ), з князем Іваном Юрієвичем Дубровицьким (Ольшанським).
Це твердження не відповідає дійсності. Спробуємо це довести.
У цьому нам «поможуть» три сестри Олельківни – Феодора, Євдокія і Юліанна.
Польський дослідник Каспр Несецький називає ім”я лише однієї з сестер – Феодори,
інші дві сестри по іменам були для нього невідомими.
О.В.Русіна доповнює К.Несецького, називаючи вірно імена інших двох сестер – Євдокія та Юліана.
Молдавсько-польські літописи доносять до нас ім”я другої Олельківни – Євдокія, дружини молдавського господаря Стефана. 24/5.
Існують два записи. Один - про її одруження, другий - про її смерть:
« ГОД ГОСПОДЕН 6971 ИЮНЯ 5 ПРИВЕЗЛИ ЖЕНУ ТОМУ СТЕФАНУ
ВОЕВОДЕ ИЗ КИЕВА, СЕСТРУ СИМЕОНА, ЦАРЯ КИЕВСКОГО » ,
« В ЛЕТО 6975… ВЬ ТОЕ ПРЕСТАВИСЯ ГОСПОЖДА ЄУДОКИЯ »
Отже рік одруження київської княжни Євдокії Олельківни і Стефана Молдавського – 1463. Рік смерті княжни – 1467.
О.В.Русіна помилково вказує рік одруження Євдокії – 1464, очевидно, користуючись інформацією К.Несецького.
Ім”я третьої Олельківни О.В. Русіна знаходить у “Помяннику Кіево – Печерской Лавры “- Юліана.
При цьому дослідниця робить помилку, називаючи чоловіком Юліани князя Юрія Семеновича Ольшанського, що випливає з того, що вона вважає сином Юліани князя Івана Юрієвича Ольшанського. 24/5.1.
Відомо, що княжна Євдокія Олельківна була одружена з молдавським господарем Стефаном, Феодора Олельківна – з невідомим князем Семеном Юрієвичем, Юліана Олельківна – з князем Юрієм. Це відомі факти. Піддавати їх сумніву не доводиться.
Помилка виникає, коли історики починають з”ясовувати прізвища князя Семена Юрієвича , чоловіка Феодори, та прізвище князя Івана Юрієвича – “сестринця” Феодори Олельківни.
Один з істориків, безпідставно називає Семена Юрієвича і Івана Юрієвича князями Патрикеївими. 24/5.2.
Михайло Грушевський, розуміючи помилку такого поєднання , навіть не вступає у дискусію з ним, але і сам помиляється, називаючи чоловіка Феодори – Семена Юрієвича – князем Пронським. 24/5.3.
Подаючи генеологічну таблицю родини Олелька Володимировича, М.Грушевський, очевидно поправляє себе , вказуючи : Федька – за кн. Семеном ( неназваного роду ).