Березяк віктор “Історія подільського села Буша
| Вид материала | Документы |
- Історія села Ліски, 239.53kb.
- Методичні рекомендації щодо участі у всеукраїнській історико-географічній експедиції, 74.97kb.
- С. А. Реншон Ковбойская политика Джорджа Буша-мл.: исследование, 1757.6kb.
- Савченко Віктор Васильович, 65.99kb.
- Реферат на тему: Історичні пам’ятки України. Історико-культурний заповідник "Буша", 505.64kb.
- Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
- Азар'єв Віктор Валентинович, 138.15kb.
- Ліхтей І. М. Історія середніх віків, 1009.98kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.13kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.34kb.
Отже, пошуки неодмінно треба продовжувати…
Олег Мальченко зазначає:
”У 1589 році Ян Замойський викупив с.Бушу у Бушинських за 800 кіп литовських грошів і побудував там укріплення з елементами бастіонної системи. Крім того, наприкінці XVI-на початку XVII ст. Замойськими споруджено замки в поселеннях Кам”яниці, Косниці, Красному ,Рашкові, Стіні, Томашполі,Черніївцях, Ямполі та інших. За локаціями цих замків можна визначити головні маєткові ключі Замойських. Барбара Замойська як посаг внесла Шаргородчину в рід Конецпольських”. 127.
Сучасники описували Бушанські укріплення:
“Oppidium Busza multo praessidio cosacorumet magis positione losi a natura munitum, Comeneco Podoliae persimile, occupawit magna fortitudine et, talionem rependens, excidit “
У перекладі це звучить так:
“Фортеця Буша – міцно захищена своїм місцерозположенням, і цим дуже подібна до Кам”янець-Подільського “.
У інших історичних джерелах Бушанська фортеця згадується, як – “Малий Кам”янець“.128.
Архітектор , зав. Відділом Науково-дослідницького інституту теорії та історії архітектури і містобудування О. А. Пламеницька пише :
“Дослідники середньовічного оборонного будівництва Поділля зазначають , що суттєвий вплив на фортифікацію виявили особливості природньої топографії Подільської височини , порізаної численними притоками Дністра та Південного Бугу , річища яких лежать в глибоких долинах і мають безліч вигинів та закрутів , утворюючи численні миси ,підняті на десятки метрів над заплавами річок .Тип мисового укріплення , що у фаховій літературі дістав назву “односторонньої фортеці “ , є найхарактернішим для Поділля
(мал.2). До нього належать замки та оборонні храми Кам”янеця- Подільського, Меджибожа , Зінькова , Кудринців ,Кривчого , Скали-Подільської , Сутківців , Чорнокозинців , Шарівки , Буданова , Підзамочка , Бучача , Монастирка під Бучачем , Панівців , Янова , Теребовлі , Язловця , Сидорова , Токів , Червонограда , Микулинців , Висічки , Старого Збаража , Буші , Озаринців , Стіни тощо ( мал.3,4) ”.129.
У вересні 1617 року польський гетьман Станіслав Жолкевський з 20-ти тисячним військом, ставши табором навколо міста, чекав на орду, яка рухалась до кордонів Польші.
Сто тисячне військо, яке об”єднувало загони турків, татар, волохів, молдаван, очолював турецький полководець Скіндер – паша.
Після тривалого протистояння, кількох незначних сутичок – “герців“,
був підписаний Бушанський мирний договір.
Першим, і головним, пунктом угоди була заява Жолкевського знищити козацтво, яке “ходило на море” і турбувало підлеглих Османської імперії.
Польське королівство відмовлялось від своїх прав на Молдавію і Валахію.
В цей час, під Бушею перебували з своїми загонами : руський воєвода – Ян Данилович, трембовельський староста – Петро Ожга, львівський каштелян – Мартин Красицький, лянцкоронський староста – Ян Зебжидовський, волинський воєвода – Ян з Острога, князь Заславський, хелмський каштелян – Ян Замойський, родич славного канцлера , коронний підчаший – Адам Гієронім Синявський, коронний крайчій – Юрій Збаражський, коронний підстолій – Станіслав Конецпольський, каменецький староста – Валентій Олександр Калиновський, вінницький староста – Олександр Балабан, галицький староста – Гаврило Гойський, полковник Мартин Казановський… 130.
Мотивацією такого загального виступу польського панства було не тільки бажання захистити кордони своєї батьківщини від загарбників, але й – бажання захистити свої родинні економічні інтереси на південних теренах держави.
Зазначимо, що дочка Станіслава Жолкевського – Софія була другою дружиною Яна Даниловича, а родичем останнього, був Мартин Красицький. Жолкевський був “швагрем” Томашу Замойському.
Отже, родинні інтереси панства тісно переплітались з державницькими інтересами. Ян Данилович, починаючи свою військову і державницьку карьєру, перебував на посаді буського ротмістра ( очевидно очолював охорону фортеці ) , пізніше – ротмістра чигиринського і корсунського.
З 1614 року його було призначено руським воєводою. Ця посада передбачала загальне керівництво у державі по мобілізації військових сил, під час ворожої інтервенції. З 1605 року Ян Данилович є власником Олеського замку. Відвідувачі цього замку могли бачити піч , на кахлях якої відтворені малюнки з зображенням оленя, вершника на коні… Така пічна кахля коштувала не дешево і виготовлялась в обмеженій кількості на замовлення заможнього панства. Матриці, з яких вона виготовлялась, належали конкретному майстру. Малюнок кахлі не можна було повторити у іншій майстерні. Але, точнісенько така ж кахля, з точнісенько такими ж зображеннями, знайдена і у Буші. Директор бушанського історичного заповідника Олександр Олександрович Пірняк вважав, що ці зображення є відгуками місцевих традицій, і пов”язував ці зображення з символікою бушанського рельєфу. Нам здається, що знаходження такої пічної кахлі у Буші не є випадковістю. У О.Пірняка є два таких фрагменти кахлі.
На одному фрагменті бачимо лівостороннє зображення оленя, на другому – правостороннє зображення вершника.
Але, Олеська композиція складається з восьми різних зображень.
Отже, якщо у Буші буде знайдено кілька інших автентичних зображень, або їх фрагментів, з Олеської композиції, то можна буде стверджувати , що бушанська пічна кахля зроблена галицьким майстром у тій самій майстерні, що і пічна кахля з Олеського замку.
Як ця кахля потрапила у Бушу?. Це питання залишається однією з таємниць історії середньовічного міста Буші.
Продовжимо нашу розповідь.
З листа польського короля Владислава, від 26 січня 1646 року,
“Про призначення Адама Кисіля київським каштеляном“ дізнаємось, що майбутній сенатор Польші, впливовий політичний діяч часів війн
Б. Хмельницького, приймав участь у поході Ст. Жолкевського: “... А потом служа в хоругвах нам и блаженной памяти королю, Е. М. пану отцу нашему, доказал пламенное рвение и отвагу свою, особенно, начиная с нашей первой московской компании в битвах с турками и татарами под Бушой, Орыниным, Цецорой, тогда же в генеральной турецкой Хотинской компании под предводительством ясновельможных Жолкевского, Хоткевича, Конецпольского, великих гетманов...” 131.
Історик І.П.Крипякевич пише :
“Між Дністром та Бугом в області Кучманського шляху були такі укріплення: З приток Дністра сильно була укріплена р.Мурахва.
Боплан зазначує укріплення в чотирьох місцях : Мурахва ( подвійний замок ), Чернівці , Грушка , Буша .
Другий ряд укріплень , ближчий до ставу , був на р. Русаві : Комаргород , Томашпіль (тепер Прокопинці ), Стіна ( або Янгород), укріплення не певні , Ямпіль.” 132.
Ворожі загони часто підступали під стіни Бушанської фортеці .
Катерина Мельник, звернувши увагу на цей факт, записала у своїх подорожніх нарисах:
“Благодаря своему положению вблизи Днестра и на половине пути между двумя такими центрами, как Могилёвъ и Ямполь, Буше приходилось испытывать почти все постигавшие ихъ бедствия. Всё, что такъ или иначе касалось этихъ городовъ, отражалось и на судьбе промежуточного пункта, состояние которого можна характеризовать словами малорусской пословицы: « Живе, якъ горохъ при дорози, хто йде, той й скупне». “ 133.
Станіслав Жолкевський, у одному з своїх останніх листів, до Томаша Замойського, у жовтні 1620 року, пише, що кілька десятків татар чи молдавських розбишак, вчинивши розбій навколо міста, втекли за Дністер. Цей лист треба розглядати не стільки, як переписку між державними урядовцями, але як лист – приватний, родинний “швагра” Жолкевського, до власника Буші і родича – Томаша Замойського.
Cт. Жолкевський, у 1620 році, загинув у битві з своїм постійним турецьким “візаві“ Скіндер –пашею. 134.
Знаходимо одного з учасників жовтневих подій у Каспера Несецького.
Він згадує Станіслава Лясоцького, гербу “Долега“, який загинув під Бушею
у 1620 році. 135.
Поблизу Яруги, Кременчуга, Михайлівки, Рашкова існували давні броди, якими користувались татари.
У 1541 році, староста барський Бернарт Претвич свідчить:
“Білгородські татари воювали в Великому князівстві Литовському. Князь Пронський пішов їх переймати к Нерубаю, а я з своїми служебниками стеріг їх на бродах під Кременчугом...” 136.
Нагадаємо, що саме під Кременчугом, у 1617 році, стояло військо Скіндер-паши.
Цікаво, що турецький почет, який супроводжував польського посла Огжи, рекомендував йому, щоб уникнути зустрічі з татарами, скористатись не паромом біля Яруги, а бродами нижче Кременчуга... 137.
На долю містечка-фортеці випадали і хвилюючі, урочисті, непересічні події.
Так, восени 1621 року, бушанці зустрічали єрусалимського патріарха Теофана, який повертався на батьківщину з Московської держави.
Патріарха супроводжували до кордонів з Валахією гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, архімандрит української православної церкви Іов Борецький, інші відомі релігійні та державні діячі, заможне панство.
Почесне товариство охороняло і супроводжувало 3000-х тисячне козаче військо.
Ці події знайшли своє відображення у літописі Густинського монастиря:
“ И сопровождаху его до града глемного (прикордонного [Б.В.]) Буша, а оттуда взяша его волохи до Ясъ, града своего столечного таможде. И кгди раставахися, православный, такъ епископы и пресвященный митрополитъ яко и гетьман и все войско, тяжесного зело лементу и плачу. Стеши стецъ жекгнаниемъ своимъ всехъ сердца исполнилъ, яко немал кгды ХС вознесениемъ своимъ в небо учениковъ своихъ, такъ и тамо великой жалости было. Поучаше бо тогда стители своихъ содержатися истенного благочестия, смирения, и любви, скорбе же и гонения со всякою покорою преносити, такожде и всё благочастивое воинство благословяше, ставше на торжищи посредъ града, всемъ во слух глаше имъ со зельнымъ усердиемъ поучение также молитвы прощательные и разрешательны, преклоншимъ имъ всемъ главы свои ницъ на землю; по семъ увещевая ихъ, дабы от того времени не ходили на Москву на родъ христианский бранию. Рече имь:”Аще презрите мое прошение – истрибить васъ богъ, но не дерзати сея злости творите вернімъ христианомь“.
“ Они же обещахуся, но несохраниша сего, яко же обещали бяху “ – закінчує літописець. 138.
Патріарх Теофан розпрощався у місті Буші і покинув межі України...
У часи Хмельниччини містечко – фортеця Буша стає форт-постом українського козацтва.
У 1648 році Бушу захоплюють козаки Могилівського полку.
У 1649 році Бушанська козацька сотня входить до складу Брацлавського полку.
Відомо, що до складу сотні входили козаки Чернієвців, Буші, Кісниці Великої…139.
Брацлавський полк складався з Могилівської, Яришівської, Ярузької, Вільзівської, Березівської, Кирилівської сотень. До складу полку входили козаки і жителі Серебрії, Козлова, Куківки,Михайлівки, Корківець,Буші, Рашкова, Калюса. 140.
У серпні 1650 року Богдан Хмельницький, вирушивши у похід на Молдавське князівство, зупинився у Ямполі.
Проїздом до гетьмана, “на стане в Буше“, побували посли московського царя Петро Протасьєв та Григорій Богданов. 141.
Після приєднання України до Росії, бушанці, як і все населення України, були приведені до присяги . У “Записних книгах“ читаємо:
“ Буша – город. Того ж города местечко Яруга. А в росписи записаны город Яруга и козаки того ж города Яруги живут в городе ж в Буше.” 142.
У кінці січня 1654 року шість хоругв під командуванням полковника Окуня пробували здобувати місто-фортецю.
Згадку про ці події знаходимо у листі генерального писаря Івана Виговського до стольника московського царя – Федора Полтьєва:
«Ратные люди къ Украинымъ городам собираються и въ Шарь-город пришолъ полковникъ Окунь, и приходилъ изгономъ съ шестьми ротами подъ Бушу, и побили козаковъ человекъ со двести и жывоты ихъ побравъ поворотились и ожидаютъ отъ короля, где имъ быть и обозомъ стоять”. 143.
У кінці березня 1654 року двадцять сім хоругв (в тому числі - дванадцять хоругв молдавського господаря Стефана Георгицу, що привів полковник Войцеховський ) , ще раз намагались оволодіти подільською фортецею.
Вороже військо знову очолював знайомий нам Окунь, польський шляхтич, гербу “Бєліна”.
У травні 1654 року він був захоплений у бою козаками і помер від ран в селі Маньківці .
Родина Окунів походить з Равської землі. Відомо, що Матвій-Станіслав Окунь володів маєтком у селищі Ковеси-Билини, яке він, з синами – Франциском і Станіславом, продає у 1693 році пану Івану Шимановському. 144.
Ось, як описує події під Бушею анонімний офіцер з полку брацлавського воєводи – пана Петра Потоцького:
“Въ туже ночь панъ Окунь съ 27 хоругвами пошолъ къ Буше подьездомъ, за три мили, отъ Шаргорода. Собралось было немало поднестровской сволочи къ Гречке опрышку изъ Калужа. Имелъ случай сделать что нибудь порядочное этотъ панъ Окунь, но очень дурно выполнилъ нападение, потому, что, выходя изъ Шаргорода, тотчасъ приказалъ бить въ бубны, чемъ потревожилъ войско. Я слышалъ, что онъ, пришедши почти за милю къ Буше, когда уже довольно разсвело, также приказалъ бить въ котлы. Предостережённая чернь вместе съ войскомъ, которое находилось съ нею дали отпоръ порядочный, и если бы онъ хоть немного устоялъ, то имелъ бы немалую потеху“. 145.
Знаходимо повідомлення про ці події і у листах Богдана Хмельницького:
”Под Немировомъ и под Копиевкой с нашими уже билися, а ныне Бушу облегли, однако отпоръ им велели датъ”.
У іншому листі гетьман зазначає:
“Бушу осадили ляхи и волохи уж три дни, но наши з города вельми бьютъ. А государь волоский Стефан нынешний дал ляхам на помочь людей две тысячи и те люди ныне под Бушею. А до Буши на помочь велел итти полкам Уманскому, Бряславскому, Венницкому“. 146.
Оборонцям фортеці і цього разу вдалось відстояти Бушу.
Що нам відомо про керівника оборони – сотника Гречку?
Родом він був з містечка Калюс, яке знаходиться над Дністром.
27 травня 1653 року Гречка приймав участь у битві під Фінтами проти польсько-молдавського війська. Очолював дві тисячі опришків.
У одному з документів він згадується під іменем Грицько .
В.Степанков, посилаючись на документ з фонду Осолінських, пише:
“В західних областях Брацлавщини близько 2000 опришків очолював Грицько” 147.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ “ОБЛОГА БУШІ“
“ Оборона Буші, оборона Буші,
Це для кожного з нас – оборона душі,
Це – видіння про те, що на кручах століть,
В іскрах славних легенд Україна стоїть.“
Михайло Каменюк.
28 листопаду 1654 року, у суботу, за новим стилем, 30-ти тисячне польсько-шляхетське військо знову підійшло під стіни міста-фортеці, і оточило його.
Наголосимо,що дата нападу вказується у листі Стефана Чарнецького,
а день тижня –“субота“, у “Римованій хроніці“, яка датується другою половиною XVII століття.
Розрахунки, проведенні автором, на основі таблиць М.Горбачевського, підтверджують, що 28 листопада 1654 року, за новим стилем, - субота. 148.
За свідченням Веспасіана Каховського у місті проживало 12 000 мешканців і нараховувалось 7 церков. 149.
Відомий український історик М. Грушевський зазначає, що вказана кількість мешканців перебільшена і враховує число козацького війська, а також, число мешканців сусідніх поселень. 150.
На чолі польського війська були коронний гетьман – Станіслав Потоцький, польний гетьман – Станіслав Лянскоронський, коронний обозний – Стефан Чарнецький.
Разом з шляхтою у облозі міста приймали участь і німецькі волонтери з Марієнбургського полку, яких нараховувалось 1200 чоловік.
Війська підійшли до Буші, як згадує анонімний автор “Римованої хроніки” у час раннього полудня. Керівники ворожої армади запропонували оборонцям відчинити браму міста, але ця пропозиція була рішуче відхилена оборонцями. Серед керівників оборони згадуються полковники Махачинський ( Миколай Махаринський [Б.В.] ), Михайло Зеленський, сотники Гречка, Завистний. Історик Л. Бажанов згадує полковника Гавратенка, який нам невідомий з дослідженних документів. 151.
Перший наступ ворога був відбитий з великими втратами для наступаючої сторони. Стефану Чарнецькому довелось чекати коли до міста підійде все військо, коли підвезуть гармати.... Почався затяжний і лютий штурм Буші.
З розрізнених джерел вдалось віднайти прізвища деяких ворожих офіцерів,що полягли під стінами міста: майор Стефан Гембарт, капітан Муровець, ротмістри Бидловський, Яніцкий... 152.
Ще більше було поранених. Полковник Вільчковський був стрілений у голову. Навіть керівник облоги Стефан Чарнецький отримав поранення у ногу... 153.
Тавро смерті не обминуло багатьох польських шляхтичів, німецьких та угорських найманців, які випадком лихої долі опинилися у ті дні під стінами Бушанської фортеці.
Автор “Римованої хроніки“ пише:
“Такий був страшний час війни. Що земля зродила , то в ями свої і сховала. Не тільки козака ховала, але й траплялось, що і поляка ховала не одного“. 154.
Непередбачена доля чатувала на багатьох із загиблих і після смерті.
Так, І. Михайловський засвідчує :
“ Возле Бара, въ декабре 1654 г. опрышки напали на конвой, проважавший тело убитого подъ Бушею Гембарта, людей и лошадей захватили,
а обнаруженное тело бросили на дороге “... 155.
Ім”я майора Гембарта – Стефан , знаходимо у «гербовнику»
О. Бонецького 156.
Продовжимо нашу розповідь.
Ворог вкотре марно намагався оволодіти містом.
Бої продовжувались і вночі, коли до Буші підійшли хоругви вінницького старости – Андрія Потоцького.
У неділю 29 листопаду битва почалась з новим напруженням.
Не один раз водили свої полки воєвода брацлавський Петро Потоцький, воєвода черніховський Криштоф Тишкевич, староста яворівський Якуб Собеський, староста вінницький Андрій Потоцький, князь Дмитро Вишневецький, коронний хорунжий Олександр Конецпольський, галицький каштелян Олександр Цетнер , генерал Фонвод , полковники : Денхоф
( Теодор чи Генрих ? [Б.В.] ) , Пеперзн , Єжи Балабан , Людвик Вейхер , Корецький , Целаріус , Калштин , Яцик Шемберк...
За наказом польного гетьмана Станіслава Лянцкоронського хоругви, які знаходились під його загальним керівництвом, і розташовувались на правому березі річки Мурахви , спішились з коней і разом з обслугою лізли на високі скелі. У цей час Стефан Чарнецький наказав зруйнувати греблю на річці Буші.
Коли спала вода було дано команду солдатам королівського Сандомирського полку йти на генеральний штурм,що був підтриманий з інших сторін. Учасник облоги Веспасіан Каховський зазначає, що першим на одну з башт біля ставу вступив хорунжий Балент, тримаючи штандарт Святого Михайла. Цей польський герой пізніше загине у бою під Брацлавом.
У місті-фортеці Буші почались пожежі. Напруження бою наростало. Наступала страшна кульмінація битви.
Приклад героїзму виявили мешканці Буші та мешканці навколишніх поселень, які знайшли свій останній притулок за стінами фортеці.
Очевидці цієї трагедії згадували , що жінки з дітьми, щоб не потрапити до рук очманілих від людської крові ворогів, йшли у вогонь хат, кидались у глибокі криниці та з високих бушанських скель. Анонімний автор “Римованої хроніки“ згадує про двох жінок, які з косами у руках чинили мужній опір ворогам. Зазначається , що вбили одного капітана.
Всіх вразила смерть жінки сотника Завістного ( за народними переказами – “Мар”яна“ [Б.В.] ), яка після смерті чоловіка, оточена ворогами , підпалила бочку з порохом.
Коротко зупинимось на долі керівників оборони міста-фортеці.
Сотник Гречка загинув у Буші, про це згадує “товариш легкої хоругви“ Миколай Еміловський . 157.
Загинув і сотник Завістний. Про це пише “товариш гусарської хоругви“ Веспасіан Каховський, хоругва, у якій він служив, входила до складу полку Стефана Чарнецького.
Це єдине історичне джерело у якому зустрічаємо прізвище сотника Зависного.
Жінка сотника Зависного , оточена ворогами, підпалила порохову бочку.
У В. Каховського дослівно читаємо: “...після смерті чоловіка, сіла на барильце пороху і підпалила його...”
Але звідки ж з”явилась інформація про зраду сотника, про вбивство дружиною свого чоловіка у історичній літературі XIX-XX ст ?.
Уважно дослідивши всі пізніші переклади, автор з”ясував, що помилка вкралась у переклад Тадеуша Мостовського, який посилається на латиномовну працю В.Каховського 158.
Т. Мостовський, перекладаючи з латинської мови епізод:
” Eadem mulierum ferocia,igni aut puteis fe prolemg; inijciebat: haud illaudata militum fermonibus Centurionis Zawistny uxore gux cxso marito, fuccensi pulweris wasi inssedit, wictoris ludibra prxwetendo ” припустився помилки
у перекладі, яка пізніше потрапила до книги Л.Марчинського ( 1822р.),
у словник П. Семенова ( 1863р.), та інші видання. 159.
Наголосимо, що у 1840 році вийшов польський переклад В. Каховського польським дослідником Едвардом Рачинським, а у 1859 році, повторне видання цього твору. 160.
Очевидно, останніми творами і користувались вчені Є.Сіцинський, Ст.Качала, М.Яворський, О.Єфименко, М.Костомаров, М.Грушевський.
Безперечно, більшість із них читали В.Каховського і у латиномовному оригіналі.
Помилка Т.Мостовського призвела до того, що літературний класик Михайло Старицький (як і Катерина Мельник у “Подорожніх нарисах...” [Б.В.]), вимушений був шукати пояснення цьому епізоду і змалювати його таким чином, що пораненого сотника схоплюють вороги і дочка, на заклик батька, вбиває його.
Нам здається, що такі “виправлення” шкодять історичному осмисленню подій, затирають правду історичної минувщини.
Виправляючи помилку історії, вкажемо , що сотник Завістний героїчно загинув у бою разом з іншими героями оборони подільської фортеці.
Полковник Михайло Зеленський, колишній сотник Мясківський, з частиною козаків відступив, про це є свідчення анонімного автора “ Римованої
хроніки “.
З історичних джерел відома його подальша участь у боях під Уманю і Брацлавом.
У “Хроніці“ він згадується, як полковник Зеленецький .
Полковник Миколай Махаринський, колишній сотник Тимонівський, який у червні 1654 року був послом до московського царя, також уникнув смерті в битві під Бушею.
Поведінки цього сотника у бушанській битві, як здається автору, була не щирою до своїх товаришів.
Чи це був, вимушений обставинами, відступ, чи – ганебна втеча, ми вже ніколи не дізнаємось, але на деякі роздуми наводить факт пізнішої втечі Махаринського з Тимонівки, що йому належала, 5 грудня 1654 року, тобто, через 6 днів після Бушанської трагедії.
М.Грушевський пише:
“ Чарнецький приступив до неї ( Тимонівки [Б.В.] ) зі своїм полком 5 грудня, оглядав місцевість для приступу і намовляв міщан аби піддалися і не стягали на себе нещастя. Відповідали з фурією: “ Самі ви, Ляхи, піддайтеся нам: тих, хто вас колотять, видайте, ми вам дамо їсти й пити, і вернетися до своїх домів “. Але Махаринський не схотів іти слідами Буші, вимкнувся нібито на оглядини замку й утік...” 161.
Повернемось до завершення битви, до її драматичної кульмінації.
Кровава неділя наближалась до свого кінця... Наступали сутінки...
Близько 70 чоловік, переважно жінки з дітьми, знайшли своє останнє пристанище у печері, вхід до якої був вміло замаскований рослинністю та кущами…
Не один раз ця печера рятувала мешканців поселення від ворогів.
Та, на цей раз, марно вони шукали тут порятунку. По загубленних речах солдати знайшли криївку. Було наказано полковнику Целаріусу здобути останніх мешканців. З печери відповідали пострілами.
Тоді вороги направили, як згадує В.Каховський, у печеру воду з джерела, що протікав десь вище і затопили останніх героїв Буші. Народні перекази згадують , що солдати підпалили хмиз біля входу до печери і оборонці загинули від вогню і диму. Перекриття завалилось ,поховавши героїв.
Знаючи розташування цієї печери на місцевості , події , які згадуються в переказах, здаються ймовірнішими. [Б.В.] )
М. Каменюк наголошує :
”Ця героїчна сторінка з історії визвольної боротьби українського народу під проводом гетьмана Хмельницького нічим не поступається, ні драматизмом, ні відвагою перед лицем смерті найвищим зразкам військової мужності переможених, але не скорених, відображених у знаменитих ”Порівняльних життєописах “ Плутарха, в розповіді про загибель спартанського царя Клемеона, його воїнів, дітей, дружини.” 162.
Життєві стежини людини на стільки не передбачені, що часто дивують істориків - дослідників. Так, головний герой Бушанської трагедії Чарнецький був одружений на пані Красносельській, а їх син взяв собі жінку з роду Байбуз.163.
Красносельські і Байбузи були родичами Бушинських і володіли частинами Буші, отже виходить, що Чарнецький зруйнував, заливши кров”ю невинних оборонців, колишній родовий маєток своїх родичів…
Жорстокість, з якою польські війська відносились до переможених, заставляє польських істориків і в наш час зазначати :
“… Мы забываем о методах подавления украинских бунтов и восстаний; о рейде нашего национального героя Стефана Чарнецкого, вырезавшего село за селом вместе с грудными младенцами; о сумашедшем коловращении взаимных актов мести и отместки, на протяжении нескольких веков составлявших мрачное содержание польско – украинской истории. …” 163/1.
Події оборони Буші надихнули українського класика Михайла Старицького до написання історичного твору “Облога Буші“.
Твір було написано спочатку російською мовою й опубліковано в газеті “Московський листок”, у листопаді – грудні 1891 року, під назвою – “Осада Буши“. Згодом було зроблено переклад і опубліковано у Львові, у журналі “Зоря“, й окремою книгою, у 1894 –1895 роках.
У 1898 році було створено історичну драму “Оборона Буші“, яка була надрукована у журналі “ Кіевская старина”(1899). 164.
М. Старицький, у примітці до твору пише:
“Містечко Буша й по цей час існує на тому самому місці за Могильовом, недалеко від Ямполя. На чолі стрімчака нема уже ні церкви, ні замка; де – не – де вбачаються то ями, то купи каміння, але й їх уже зрівняв час і присипав порохом, з якого тепер буяє трава. Вівчарі люблять те місце: і для овець добра паша, й для ока неосяжний простір; бавляться там і діти селянські, радісні й безжурні, бігають вони по тому славному кладовищу й скочують з стрімчатої узбоччі каміння, втішаючись, як воно гуде і стрибає в глибоку долину. Колишнього ставу теж нема й сліду, але малесенька Бушка й досі по рині дзюрчить, а часами й лютує скажено, забріваючи у Дністро й млинки, й загати, які сковують її волю забуту..." 165.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ: “ТЕРНИСТИЙ ШЛЯХ ВІДРОДЖЕННЯ“.
“Було колись в Україні ревіли гармати,
Було колись – запорожці вміли панувати.
Шанували, добували і славу і волю,
Минулося – осталися могили на полі.“
Тарас Шевченко.
Відомий польський літературний класик Генріх Сенкевич у творі
“Пан Володієвський“ пише: “После похода Чарнецкого, жертвой которого пала Буша, городишки превратились в жалкие селения, деревни позаростали молодым лесом. Да и потом ещё столько было походов, столько было битв и резни“. 166.
Ознайомившись з твором, можна зробити висновок, що Г. Сенкевич досконало вивчив не тільки історію цього подільського краю, але й його топонімію. Автор згадує річки: Шумилівку (сучасна Марківка [В.Б.]), Русаву, дністровські пороги, містечка: Ямпіль, Могилів, Бушу, Рашків, Калюс...
Польському літератору був відомий і твір Веспасіана Каховського, цитату з якого (з опису облоги Буші [В.Б.]) він використав у творі
“Пан Володієвський“.
Про це дізнаємось з примітки до твору уважного Б. Стахеева. 167.
Всім, кого зацікавить історія краю у часи “ руїни “, радимо ознайомитись з цією книгою, з історією головної героїні твору – Басі .
Продовжимо історичну подорож у минуле.
У 1659 році, через п”ять років після страшної січі, поселення лежить у руїні. У “Записних книгах Подільського полку“ знаходимо кількість осіб, які присягнули на вірність Москві за Гадячськими договірними статтями.
Названо 4 міста: Бар – 220 осіб, Могилів – 227, Ярошів – 111, Колесів – 46.
Серед сіл, згадуються два містечка: Бушай ( Буша [В.Б.] ) – 10 осіб та Яруга – 34 особи. Дослідник В. Степанков слушно зауважує, що присягали, очевидно, тільки голови родин. 168.
У 1664 році, у містечку нараховувалось вже 40 “димів “.
Згадується млин та великий ставок.
Буша , що належала калуському старостові Яну Замойському , з рукою його дочки Барбари ,як посаг нареченої, перейшла до воєводи Сандомирського Олександра Конецпольського.
До нових господарів перейшло у власність 38 містечок і 136 селищ. 169.
Є свідчення, нами не перевірені , що у 1664 році Стефан Чарнецький знову відвідав Бушу.
Звідси він вибив ватаги козаків – подністрянців, які повстали на підтримку лівобережного гетьмана Івана Брюховецького.
На жаль автор не робить ніяких посилань на джерела, але під цим роком вказує , що Ст.Чарнецький до самої смерті ( 1665 р.[В.Б.]), після того, як склав свою булаву Тетеря, продовжував боротись з козацтвом, здобуваючи Умань, Бушу, Білу Церкву... 170.
Чи не після цього другого нападу сталось запустошення, про яке згадує німецький мандрівник- дипломат Вердум фон Ульріх у 1672 році ?
У “Подорожньому щоденнику“ читаємо:
“Дня 16 листопада. З Ямполя попід височину, а далі веселою рівниною, з якої по скелях знову спустились у долину, аж до злиття двох рік Мурафи і Буші, перша з яких пливе з півдня, а друга з півночі, ( невірно [В.Б.]) а там, де з”єднуються, утворюють дуже гострий кут із скель.На цій височині, і далі по суші, колись стояло місто Буша. Руїни ще видно, а з них можна судити, що місто було збудовано у вигляді довгого вузького трикутника, дві сторони якого омивали ріки, а третю захищали вали і рів. Лише 18 років тому, його зруйнували поляки, а через кілька років татари забрали з нього всіх мешканців, які ще там лишались. Тепер там немає нічого, крім 4-х хат, млина і напівзруйнованої церкви“. 171.
У кінці 60 –х років, XVII століття, містечко належить новим власникам – Конецпольським, до яких воно відійшло, як посаг нареченої, при одруженні Олександра Конецпольського. 172.
У 1702 році почалось на Україні антипольське повстання під проводом фастівського полковника Семена Гурко (Семена Палія [В.Б.]), яке охопило райони Київщини, Брацлавщини, Волині і Поділля. У Шаргороді повстання очолювали осадчий Ян Осмалий і орендар Йось Бризатий, у Березівці – Григораш і Мацько, у Черньові – осадчий Дабіжа, у Буші – осадчий ямпольський – Георгіца Мультянін і Стефан Рингаш, у Рашкові – осадчий Ян Пісоцький і орендарі Попик і Зольман. У січні – лютому 1703 року, повстання зазнало поразки.
Частина мешканців Буші, разом з своїми ватажками Г. Мультяніном і
С. Рингашом перейшли за Дністер, у сусідню Волощину. 173.
У 1723 році, під час одруження Марії Конецпольскої та Олександра Любомирського, містечко знову, як і сотні інших поселень Брацлавщини, переходить, як посаг нареченої, від Конецпольських до Любомирських. 174.
На початку 40 – х років XVIII століття міста Шаргород, Вінниця, Ягорлик, Буша, Рашків, Йозефград, Саврань, Чечельник, Цекинівка, Круці, Мястківка, Рибниця, Томашпіль належать його сину, марщалку польному австрійських військ, старості макаровському, ягорлицькому, князю Юрію – Олександру Любомирському.
Відомо, що він був нагороджений орденом “Білого орла”; одружений з німецькою баронесою фон Райнер.174/1.
Із «Заставного запису» (від 15 серпня 1746 р.) коронного підстолія
кн. Станіслава Любомирського дізнаємось, що селища Суха Буша і Мокра Буша з «житостями, полями, ролями, сяносцями, пустищами, лісами, ставами, млинами, підданими, з їх данинами і повинносцями, орендами, корчевнями, і зі всіма доходами» передано під заставу 206 000 польських злотих новому власнику - овруцькому підстолію Казимиру Качковському. 175.
У 1756 році, за сприяння нового власника, у Буші будується церква –
в пам”ять Святого артистратига Михайла. Під час будівництва, одна з найближчих башт фортеці, була пристосована під церковну дзвіницю.
Це пристосування і врятувало, на сьогодні єдину, башту середньовічної фортеці від пізнішого знищення. Церковна земля нараховувала: 55 десятин і 1979 сажень. У 1775 році містечко Буша належить фактично Качковським
( номінально київському воєводі Станіславу Любомирському ) і мало 100 “димів“. 176.
У листопаді 1782 року власником поселення Буша згадується “мечник подільський “ Каєтан Качковський, який отримав привілей на щорічне проведення, по понеділкам, у дні Святих Войцеха, Антона, Лаврентія, Матеуша, Лукаша, Катаржини шести ярмарків.
Це мало, на думку нового господаря, сприяти відродженню містечка, яке у кінці XVIII століття, перетворилось на звичайнісеньке село.
Каєтан Качковський, походив з родини Качковських, гербу «Свинка», з Серадзького воєводства. Займав посади «подільського пограничного», пізніше - «підчашия овруцького» (1766р.), «мечника подільського» (1766р.), «підстолія новогродського» (1786р.), «підчашия червоногродського» (1788р.). Каэтан Качковський був кавалером ордену Святого Станіслава.
У 1791 році К.Качковський продає село шляхтичу Матеушу Скомпському за 151 800 польських злотих.
У документі згадується, що село ділилось на дві частини: “Суха Буша“ і “Мокра Буша“. 177.
Зараз можна сказати, що цей поділ зумовленний тим, що через село протікає дві маленькі річки: Буша, інколи згадується, як - Бушанка і її притока - Суха Бушанка.
Зазначимо, що рід наступних власників Буші - Скомпських, гербу «Доліва», проживав у Калішському воєводстві (Польща).
Відомо, що брати Йосип і Лаврентій у 1757 році продають свої маєтки Тарново, Новавесь, Сплаве, які їм належали від батька Павла і діда Олександра. 178.
У 1792 році, власником села Буша є син М.Скомпського – Тадеуш.
Він віддає залишки ( руїни [В.Б] ) бушанської фортеці під розбір
на будівельний матеріал. Розбір було завершено у 1814 році .
На цей час територія Поділля була вже захоплена Росією.
Нова влада запроводжувала свої державні установи . Почались релігійні утиски місцевого українського населення .
Дослідник історії Поділля О.Петренко вказує :
“ В указі Катерини – II ,від 6 вересня (ст.ст.) 1795 року, зазначалось :
“Запрещаемь духовенству римской религии под каким бы то ни было предлогомь склонять ,привлекать и обращать в исповедание рымской веры не токмо православных восточныя церкви , но и других христианских законов исповедников , под страхом взыскания за такое преступление по всей строгости законов“.
Цей указ офіційно забороняв колишнім уніатам , поверненим у православ”я , повертатися у лоно уніатської церкви чи приймати католицизм .
Таким чином, уніатська церква була поставлена російським урядом фактично поза законом ...
Маємо дані про таємне відвідування православними парафіянами уніатських парохів і задоволення своїх релігійних потреб .
Вікарний уніатський парох чернівецького костелу (Ямпільський повіт) Стефан Пашицький упродовж 1796 р. проводив службу за уніатським обрядом у приватних будинках поміщика Скомпського (Тадеуша. [Б.В.]) у Бушинцях ( Буші [Б.В.] ) та Бабчинцях , причому сповідав та причащав православних парафіян ( ДАВО-ф.895.-Оп.1,-Спр.1,-Арк.617 зв.)". 179.
З опису губернського землеміра Екстера дізнаємось, що у 1799 році в селі знаходилась кам”яна школа, шинок, два млини, два невеликі конезаводи.
У Буші мешкало 658 жителів і нараховувалось 135 “дворів”. 180.
Життя селян було важким. Вони вимушені були працювати на панщині, сплачувати різноманітні податки власнику села.
Часто виникали непорозуміння і з місцевою владою.
У 1808 році селяни пишуть скаргу на утиски управителів староства.
Рід Скомппських втрачає свої одноосібні права на Бушу, розпродаючи землі у власність шляхтичам сусідам. Причиною таких втрат були боргові зобов”язання.
Про зубожіння роду Скомпських свідчить “ Выписка решения обьездового суда, выданная Подольской гражданской палатой, 21 июля 1833 года “,
де говориться, що:
“По решению бывшаго главного суда, 1798 года, 28 сентября, выделено графу Викентию Тышкевичу изъ имения Скомпского 9 душъ крестьян со всеми угодиями въ селении Буше, во место следуемого первому 18000 злотых долга“. 181.
У 1822 році село частково вже належить групі землевласників: Маріанні Скомпській, Олександру Березовському, Августу Черновському, Онуфрію Нецевичу, Захарію Самойловичу, Михайлу Селецькому, Олексію та Григорію Собанським, Вінцентію Тишкевичу.
З опису Лаврентія Марчинського взнаємо, що у Буші нараховувалось 187 “дворів“.
Тобто, “дворів” було на 52 більше, ніж у 1799 році. У Березовського Олександра – 6, Нецевича Онуфрія – 43, Чарновського Августа – 18, Самойловича Захаріуса – 19, Селецького Михайла – 17, Скапської Маріанни – 10, Тишкевича Вінцентія – 8, Собанських Олекси і Єроніма – 66. 182.
На старому кладовищі села, на могильних плитах та хрестах, і зараз існують написи , які розповідають про дворянські роди села Буші – колишнього середньовічного українського міста.
На затертих могильних плитах читаємо :
“ Здесь почиваеть Рабь Божій Дворянинь Исидорь Николаевь Томашевскій .
Преставился 1834 года ,апреля 15 “ ,
“ Здесь погребёнь Дворянина Михаила Русановского сынь Ивань ...18........” ,
“ Здесь Погребень Дворянинь Пантелеймонь Сорочинь ......” ,
“Здесь Почиваеть Р.Б. Стефань Скоричь . Преставился 1868 го ....”
Серед прізвищ зустрічаємо польські , українські , молдавські ...
Упорядкувавши старі кладовища Буші , зробивши їх топографічний план, та опис, вдалося б зберегти історію про мешканців села , про їх пращурів.
Така робота, на думку автора, під силу працівникам Державного історико-краєзнавчого заповідника, який створено у Буші .
Після 1824 року, шляхом купівлі – продажу землі, кількість власників знову зменшується.
26 січня 1832 року, після смерті Ромуальда Овсяного, його нащадок Антон Овсяний продає маєток і 120 душ селян шляхтичу Карлу Оржеховському. 183.
З напису на одній з скельних розщелин дізнаємось, що цей рід був титулований польським дворянським гербом: “ Остоя “.
Пізніше, детальніше зупинимось на долі цього шляхтича, з ім”ям якого пов”язана одна з загадкових історичних легенд села .
Після смерті графа Вінцентія Тишкевича(1834р.) частина поселення належить державній казні і виставляється на торги у Кам”янці-Подільському. 184.
У 1845 році десять селян цього поміщика були переселені у Яругський маєток.
Земля залишина ними , була віддана з торгів, на шість років, у аренду пану Хлопицькому. 185.
Наведені документи яскраво свідчать про становлення капіталістичних відносин на селі, на початку XIX століття, коли земля все частіше ставала предметом продажу-купівлі, здавалась у аренду, виставлялась на публічні торги, закладалась.
Земля у всі часи була привабливим товаром.
У 1842 році, Юзефа Собанська подає скаргу київському губернатору на незаконне розпорядження, як вона вважає, подільського губернського управління, щодо продажу з публічних торгів поміщику Карлу Оржеховському частини села Буші, що належала її чоловіку Є.Собанському. Дворянський рід Собанських був титулований польським гербом “Junosza” 186.
Селяни постійно зазнавали знущань з боку поміщиків, їх приказчиків, управителів староства. Один з документів свідчить, що у 1842 році, після побиття приказчиком М.Порчинським селянина села Буша Омельяна Дем”янова, останній помер від ран. 187.
У 1845 році, село продовжує належати невеликій частині землевласників: Карлу Оржеховському, Феліксу Селецькому, Миколаю Віжге. 188.
У Російському Державному Історичному Архіві (фонд№380, опис№22) зберігається геометричний інвентар з фонду Планового Архіву Міністерства Землеробства села Буші за 1847 рік, який було б дуже цікаво дослідити з точки зору історії села та історії дослідження Бушанського наскельного рельєфу: 188/1
Номер п/п Номер справи Назва села або маєтку К-сть арк.інвентаря Дата укладання
43 128 с.Буші 7 1847
У 1849 році Г.Ю.Тишкевич продає свій маєток у селі К.М.Оржеховському. 189.
У 1853 році Бушею одноосібно володіє Карл Оржеховський, а у 1861 році – його син Юліуш Оржеховський.
В цей час у Буші проживало 380 мешканців.
Порівнюючи кількість населення 1799-го та 1822 –го років, бачимо, що кількість мешканців у селі значно зменшилась. 190.
В одній з скарг селяни вказують на “ делаемые им волостными старшиной и писарем притеснения в удовлетворении их жалоб, на отобрание земель, воспрещение водопоя в прудахъ, не возвращение мирского хлеба, и на порчу посеянных полей “. 191.
У 1861 році у селі, яке належало “мировому посреднику Ушицького уезда“ Юліушу Оржеховському, відбувались селянські виступи.
Можливо, з цими подіями пов”язане виселення у 1861 році з села селянина Ісідора Шпорського за “предерзостные поступки, ослушание и буйство“. 192.
Для придушення цих виступів влада направила на Поділля дві роти, 2-го батальйону Єлецького полку, дві роти 3-го батальйону Брянського полку і 1-й батальйон Мінського полку. 193.
Документи пізніших часів свідчать про жорстокість пана Оржеховського, що спонукало селян звертатись по допомогу до влади.
16 травня 1868 року бушанці направляють телеграму у далекий Київ:
“ Его превосходительству генералъ губернатору. Киевъ.,
Помещикъ села Буши Оржеховский Ямпольского уезда выбросилъ одиннадцать семействъ изъ нашихъ домовъ. Мы писали каменецкому губернатору прошение на счёт нашей обиды. Не получили ответа. Теперь посадилъ постороннихъ. Живёмъна дворе. Просимъ распоряжения Вашего Высокопревосходительства нашему исправнику удовлетворении насъ обратно въ дома, какъ мы старые люди “.
= Маевский, Скоречъ, Чернятинский, Ериковский, Яковъ Маевский, Малиновский, Маевский, Мединский, Скоричъ. =
Відповідь з Києва, на яку чекали з нетерпінням бушанці, виявилась звичайною канцелярською відпискою:
= Маевскому, Скоречу, Чернятынскому =
“ Генералъ губернаторъ выехалъ въ губернии. Обращайтесь по своей обиде къ губернатору.
Управляющий канцелярии “. 194.
Пояснення цим подіям знаходимо у іншому документі.
У 1868 році, поміщик Оржеховський заключив контракт, на три роки, з австрійськими селянами Львівської губернії Ясельського та Красновського повітів.
Причиною, що спонукала шляхтича до підписання контракту було те, що ці селяни “занимаясь постоянно работами при каменоломняхъ и выделываютъ хорошего качества мельничные и жерновные камни“. 195.
Переселенців було 53 сім”ї та 11 “одинаків“.
Поміщик розмістив переселенців у хатах бушанців, вигнавши з них місцевих жителів, переважно людей похилого віку. Юліуш Оржеховський не виконав умов контракту.
44 сім”ї та 11 одинаків покинули пана, розірвавши контракт .
Часті конфлікти з селянами стали причиною того, що хтось з селян
“пустив півня“ у панському маєтку.
Селянські заворушення відбувались і у 1905 році.
Незважаючи на важке соціально-економічне становище у країні, Буша продовжувала розбудовуватись. У 1905 році, на місці старої церкви, була побудована нова дерев”яна церква в еклектичному стилі. На привеликий жаль, її не обминула доля революційно – більшовицьких руйнацій.
За радянської влади церква Святого Михаїла була зруйнована.
Було знищено просвітницький центр бушанців, їх духовну світлицю,
де селяни завжди отримували щире слово поради, дізнавались про новини навколишнього життя. При церкві діяла школа, у якій викладали місцеві священники.
Світлою та доброю пам”ятю згадаємо прізвища цих людей:
Олександр Щерацький ( 1863 р. ), Никанор Лясковський ( 1892 р.), Євгеній Акаловський (1893-1907р.р. ), Юстин Рощаховський ( 1909 р.)...
Церковно – парафіяльна школа почала діяти у Буші у 1868 році, де навчались 43 хлопці і 5 дівчат.
З 1897 року було започатковано школу для дівчат, де отримували освіту 20 дівчат і 8 жінок. Вчитилювала у цій школі жінка місцевого священника –
А. Акаловська. 196.
На початку XX століття населення Буші нараховувало приблизно дві тисячі мешканців.
Найбільш розповсюджені прізвища у селі :
Дорош, Захарчук, Бортняк, Барібан, Пташнік, Волковинський, Козенятко, Зелінський, Скорич, Морозюк, Москаленко, Симак, Стигар, Бурлака, Русановський, Бучинський.
Бушанці займались не хитрим домашнім господарством: вирощували пшеницю, жито, кукурудзу, картоплю, горох. Розводили овець, кіз, свиней, коней.
Велика рогата худоба утримувалась у цій місцевості лише для власних потреб, і у незначній кількості. Займались бушанці і видобуванням каменю, з якого виготовляли жорна для млинів та для домашніх потреб. 197.
Такі жорна можна і зараз побачити на подвір”ях селян.
Зважуючи на теплий клімат краю, місцеві жителі вирощували з давен виноград і тютюновий лист. Займались мешканці села і рибальством. Чумаки із Буші їздили по сіль у Закарпаття.
Такими були буденні заняття мешканців Буші на протязі століть...
Історичну інформацію про побут Буші черпаємо і з довідково-статистичних джерел початку XX століття :
Буша , с. ( сь д. Бушанской Слободкой ) , Бабчинецкая вол .
Жит. 1923
Разст.: у.г. – 17 в. ,
Могилёв – 25 в. ,
Яруга – 6 в.,
Церковь – православная ,
Школа – ц.-приходская,
Школа – грамоты ,
Бакалея – Брахмань Рухля ( и мануфактура ) ,
Гивентари Шлема и Рухля ,
Данць Мошко ,
Винная лавка – №392 ,
Мануфактура – Гивентари Шлема и Рухля ,
Маслобойный
заводь – бр. Козенятко и К-о . Год. Произв. 15,000 пуд . ,
Мельница водяная вальцевая – Оржеховскіе І.Ю., К.Ю. и С.І.
Год.перем.350,000п.
Землевладельцы : Оржеховскій Іос. Юл. 574 д., с.
Оржеховскій Карль Юл. 574 д.,с. 198.
Історія села наближалась до буремних років громадянської війни...
Цей період дослідженний і ретельно опрацьований істориком В.Степанковим.
Радимо читачам ознайомитись з книгою: “Буша: історико – краєзнавчі нариси”, під загальною редакцією доктора історичних наук І. С. Винокура. 199.
За останні роки у селі відбулись значні зміни, які пов”язані з розбудовою поселення. 200.
Місцевий колгосп “ імені Т. Г. Шевченка “ асфальтував дороги, побудував сучасну триповерхову лікарню. У колгоспі побудовано цех мінеральної води, який за зміну може випускати до 24000 пляшок чудової лікувальної мінеральної води “ Ямпільчанка “. Продовжує колгосп і будівництво житла для молодих спеціалістів господарства. З допомогою місцевих вчителів, учнів школи, робітників колгоспу, бушанців – пенсіонерів у Буші створюється історико – краєзнавчий музей. Велику допомогу працівникам бушанського історичного заповідника надає голова колгоспу М.Гнидюк.
Велику організаторську та просвітницьку роботу проводить сім”я вчителів Пірняків. Олександр Миколаєвич Пірняк – директор бушанської середньої школи, невтомний організатор багатьох культурологічних заходів, які проводяться у селі. Його син Олександр Олександрович – директор історичного заповідника, з дружиною Надією , є продовжувачами справи Олександра Миколаєвича..
Вони проводять разом з учнями цікаві туристичні подорожі по історичних місцях краю, впорядковують територію на замковищі. При школі створено дитячий гурток де малеча навчається малюванню, ліпленню з глини.
За допомогою майстрів – скульпторів з Одеси, Києва, Вінниці, Ямполя, Могилів – Подільського, Мінська,скульпторів – аматорів з сусідніх селищ – Дорошівки, Букатинки, Петрошівки, Яруги, Миронівки створено у селі історичний скульптурний парк: “ Історична Буша “.
Серед скульпторів необхідно відзначити подружжя Олексія та Людмилу Альошкіних з села Букатинка. Вони є постійними учасниками скульптурних планерів, невтомними організаторами проведення мистецького свята“ Подільський оберіг “.
Великим поборником справи відродження історичного минулого Буші є мистецтвознавець з Києва Ростислав Васильович Забашта .
У 1998 році у Буші працювала група студентів – скульпторів, які подарували свої дипломні роботи мешканцям легендарного села.
Зараз у скульптурно – історичному парку можна бачити близько шестидесяти творів.
З Інтернет - портрету Вінницького регіону - ( Архів 05.03.- 11.03. 2001 року ) дізнаємось , що Буша стала державним заповідником :
“ Як відомо, постановою Кабміну України створено державний історико-культурний заповідник “Буша” у селі Буша Ямпільського району.
Розпорядженням голови облдержадміністрації Юрія Іванова затверджено Положення про заповідник. В ньому вказується, що “Буша” є культурно-просвітницьким та науково- дослідницьким закладом, який забезпечує вивчення, охорону, реставрацію та використання історико-культурної спадщини регіону і довкілля. Функцію управління майном заповідника здійснює Вінницька обласна державна адміністрація. Майно не підлягає приватизації, передачі будь-яким органам, підприємствам та організаціям, не може бути предметом застави, а також використовуватись з метою, що не пов”язана з виконанням покладених на заповідник завдань. 201.
Плинуть тихо води старої Мурахви і малої Бушанки, розповідаючи легенди про давню історію цього подільського поселення, про історію його мешканців.
Каміння бушанських скель задумливо зустрічає кожного перехожого.
Про що воно думає?. Що хоче розповісти ?.
По широких яругах , понад річками гуляє вітер , здуваючи з доріг нашого життя порохи минувщини.
Вітер шепоче:
”Життя продовжується ... Продовжується історія …