Березяк віктор “Історія подільського села Буша
| Вид материала | Документы |
- Історія села Ліски, 239.53kb.
- Методичні рекомендації щодо участі у всеукраїнській історико-географічній експедиції, 74.97kb.
- С. А. Реншон Ковбойская политика Джорджа Буша-мл.: исследование, 1757.6kb.
- Савченко Віктор Васильович, 65.99kb.
- Реферат на тему: Історичні пам’ятки України. Історико-культурний заповідник "Буша", 505.64kb.
- Робоча програма курсу "Історія філософії України " Для спеціальності 030300 «Історія», 162.85kb.
- Азар'єв Віктор Валентинович, 138.15kb.
- Ліхтей І. М. Історія середніх віків, 1009.98kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.13kb.
- Навчальна програма для загальноосвітніх навчальних закладів Історія України. Всесвітня, 1230.34kb.
Семен кн. київський ┼ 1470, ж. Марія Гаштовтівна.
Олелько, кн. київський ┼ 1454 ? { Михайло кн. слуцький ┼1481, ж. Анна.
ж. Анастасия д. в. кн. Василя
московського.
Неназвана – за князем Юриєм Пронським.
Неназвана – за Стефаном воєводою молдавським.
Федька – за кн. Семеном ( неназваного роду ). 24/5.4.
Розтавити всі крапки в цій плутанині нам допоможуть польські історики Станіслав Сарніцький ( 1532 – 1597 ) та Бартош Попроцький
( 1540 – 1614 ).
Автор вважає, що згадані історики, могли бути ознайомлені з історичними документами, які зберігали певну інформацію про так званну “змову князів 1481 року”, і які з часом були втрачені для наступного покоління дослідників.
С. Сарницький міг, ще за свого життя, спілкуватись з очевидцями страти учасників змови,
чи застати людей, яким міг бути відомим перебіг згаданної події, та історія життя її головних учасників . Тому, немає ніякого сенсу не довіряти польським історикам XVI століття, які називають чоловіком однієї з сестер - князя Юрія Федоровича Пронського.
Отже, чоловіком Юліани є Юрій Федорович Пронський, а не Юрій Семенович Ольшанський, як вважає О.В. Русіна.
КНЯЗ. Іω. ЮРЬЄВИЧ , який згадується серед “убієнних” князів, зразу за Михайлом Олельковичем, є його племінник, син його сестри Юліани Олельківни та Юрія Пронського, князь Іван Юрієвич Пронський. Залишається нам з”ясувати прізвище останнього князя – Семена Юрієвича. Семен Юрієвич, як вважають більшість істориків, і про це наголошує польський дослідник Каспр Несецький, є князем Ольшанським.
Каспр Несецький висловлює сумнів з цього приводу, зазначаючи, що у 1481 році Семен Юрієвич був одружений на княжні Настасії Семенівні Збаразькій.
Автор вважає, що у цьому поєднанні немає помилки.
Факт такого одруження має свідчити, що Феодора померла у 1480 – 1481 рр., чи була страчена у 1481 році, як активна учасниця змови проти Казимира.
КНЯЗ. Іω. ОЛГИМОНТОВИЧ , який згадується зразу за Іваном Юрієвичем Пронським, є князем Іваном Юрієвичем Дубровицьким.
Так, як отчина родини Ольшанських – Ольшани належала не йому, то він міг бути записаним або князем Дубровицьким, за місцем свого перебування, чи – князем Ольгимунтовичем, за своїм родинним прізвищем.
Поєднувати Івана Ольгимунтовича, згаданного у “Помянику” з Іваном Ольгимунтовичем Ольшанським, київським намісником, який помер у 1401 році, є безпідставною спробою.
Інших Іванів у родині князів Ольшанських, в зазначений період історії не було.
Таким чином поступово постає із забуття цілий ряд учасників « змови 1481 року ».
Завершує цей ряд, як здається автору, князь Семен : КНЯЗ. СΥМЄωН.
Після нього згадується чоловік Юліани Олельківни – князь Юрій Федорович Пронський та його син, незнанний серед істориків , князь Василь.
Останній помер, як вважає автор, разом з Юліаною, очевидно, під час пологів, чи зразу після них. Князь Юрій на початку семидесятих років XV століття, після смерті Юліани, одружується на княжні Соломерецькій . У 1462 році у них народжується син Гліб.
Через два роки, у 1464 році король Казимир надає йому на Брестчині “Римовидові землі ".
Все це вказує на те, що Юрій не міг бути серед учасників замаху на Казимира.
Вимальовується повний перелік “оубиєных “ князів :
« … ПОМЯНИ ГИ ОУБИЄНЫХ. КНЯЗ. МИХАИЛА. АЛЄЗАНДРОВИЧ. КНЯЗ. Іω. ЮРЬЄВИЧ. КНЯЗ. Іω. ОЛГИМОНТОВИЧ. КНЯЗ. СΥМЄωНА… »
Так, як серед родини княжни Юліани , окрім брата Семена, який помер у 1471 році, і який вже був згаданий у “Помянику” раніше, інших Семенів не було, як не було їх і серед родини Пронських, то він безперечно згадується , як учасник змови. Син Михайла Олельковича – Семен Михайлович Олелькович, князь Слуцький ( ┼ 1505 ) не міг бути згаданним серед родини княжни Юліани.
Отже, невідомий князь Семен має походити з іншої родини, і входити до переліку “страчених” князів, тобто учасників невдалої змови.
КНЯЗ. СΥМЄωН , як вважає автор, є Семеном Васильовичем - князем Несвізьким, Збаразьким, Колоденським, який у 1478 – 1481 рр. згадується кременецьким намісником. Роком смерті якого є 1481 рік.
Семен Васильович був батьком Настасії Семенівни, княжни Збаразької, другої дружини князя Семена Юрієвича Ольшанського.
Автор вважає, що княжна Феодора Олельківна, головна учасниця таємної переписки, була страчена разом з братом князем Михайлом Олельковичем, з своїм племінником - князем Іваном Юрієвичем Пронським, з свояком ( рідним братом Семена Юрієвича Ольшанського) - князем Іваном Юрієвичем Дубровицьким ( Ольгимунтовичем ),та князем Семеном Васильовичем Збаразьким.
Семен Юрієвич Ольшанський, втративши дружину та рідного брата, одружився на княжні Анастасії - дочці одного з учасників цієї змови - князя Семена Васильовича Збаразького.
Швидке одруження Семена та Анастасії аж ні як не повинно було заплямувати їх честі..
Це одруження не порушувало тих сталих сімейних традицій тогочасного суспільства, адже жінка князя Семена та батько Анастасії віддали свої життя за спільну справу.
Зазначимо, що їх дочка Тетяна Семенівна Ольшанська була першою дружиною князя Констянтина Івановича Острозького.
Про вірне ототожнення князя Семена Юрієвича з князем Ольшанським, очевидно, має свідчити останній запис, який був затертий, а потім дописаний на сторінці “Помяника”:
«КНЯЗ СИМИωН. ЮРІЄВИЧ. КНЯГ. НАСТАСІЮ И СНА ИХ КНЯЗ. ЛЬВА»
Незрозумілим залишається питання, чому вони були записані, а точніше - “ приписані ”, до родини Юліанни. Так, як напис був затертий, а пізніше, нібито відновлений, нам немає потреби йому довіряти. Коли і ким він був зроблений не відомо!
У іншому записі згадується родина брата Юліани Олельківни – Семена Олельковича :
« РОД КНЯЗ. СЄМЄНА АЛЄСАНДРОВИЧ. КИЄВСКАГО, И КНЯГИНИ ЄГО МРІИ И СНА ЄГО, КНАЗА ВАСИЛІА СЕМЕНОВИЧ… КНЯЗ. АЛЕЗАНДРА. КНЯЗ. АНДРЬЯ, КНАЅA ІЛЇЮ. КНАЗ. ВЛАДИМИРА. ИНО, КНАЗ.: АЛЄСАНДРА. КНАЗ СΥМЄωНА , КНАЗ МИХАИЛА , КНАЗ Іω ., КНАЗ. РОМАНА , КНАЗ. АЛЄЗАНДРА , КНАЗ. МИХАИЛА , КНАЗ. ПЕТРА , КНАЗ. ІЛЇЮ КНЗА СИМЄОНА , КНАЗ. ВЛАДИСЛАВА , КНАЗ. ПЕТРА , КНАЗ. СТЕФАНА , КНАЗ. МИХАИЛА … » 24/6.
Звертає увагу той факт, що і тут ми зустрічаємо разом двох «оубієнних» князів - родичів : дядька Михайла Олельковича, та його племінника - Івана Юрієвича Пронського.
Треба наголосити, що маєток князя Семена Юрієвича Ольшанського та Феодори Олельківни мав знаходитись десь не далеко від маєтку князя Юрія Федоровича Пронського та Юліани Олельківни, тобто на Брацлавщині. Таке надання земель, ще за часів київського володарювання Олелька Володимировича ( 1441 – 1454 ), очевидно, мало зміцнювати південні кордони родинного домену і сприяти зв”язкам з майбутнім родичем, молдавським господарем Стефаном Великим.
Про правильність нашого припущення можуть свідчити місцеві назви лісів на Брацлавщині.
Наприклад, серед приватних лісів, у середині XIX століття, у Балтському повіті згадуються ліси «Балановецькі», «Ольшанські», з урядових лісів – «Любомирські»…
Ці назви вказують на їх колишніх, або тогочасних, власників – князів Ольшанських, Любомирських, панів – Балановецьких. 24/6.1.
Нагадаємо, що на початку XVII століття на теренах Брацлавщини виникають земельні суперечки між Замойськими та Збаразькими .
На цьому ми закінчимо наш довгий відступ, пов”язаний з дослідженням родинних зв”язків княжих родин : Олельковичів , Пронських, Ольшанських, та повернемось до історії поселення.
Покинуте своїм господарем у 90 – х роках XV століття, місто Пронськ , в кінці XV ст. – на початку XVI ст., занепадає і стає звичайним селищем – Пронськ ( Пронське ).
Поселення Пронськ, яке було вотчиною, а не вислугою, безперечно залишалось і на далі у володінні представників родини Пронських - Слуцьких, чи Пронських – Боговитиновичів, або їх родичів, по бічній лінії - Острозьких, Сангушків, Ольшанських.
Поселення, отримавши нового власника, було перейменовано у Антопіль., тобто, йому було повернено його попередню назву.
Підставою для цього могло бути бажання, щоб назва поселення не нагадувала, у майбутньому, мешканцям держави про одного з учасників замаху на короля.
Іншою причиною перейменування могло бути просте повернення попередньої назви поселенню, з причини входження у права власності цим містечком нового господаря.
Отже, місце поселення, з назвою Антопіль, у історичному проміжку часу, потребує більш детального дослідження.
Відомо, що 3 червня 1524 року Антопіль було знищено під час татарського нападу.
У кінці 40 – х років XVI ст. відбудоване містечко знову належить родині Пронських, очевидно князю Семену Глібовичу Пронському, наміснику у Вінниці і Брацлаві, який
повертає йому назву – “Пронськ “.
Н.М. Яковенко зазначає :
“ Русько-литовське поземельне право розглядало отчинні землі як невід”ємну власність роду. На відміну від вислужених і куплених земель з отчин аж до 1566 р. можна було продавати не більш як третину. Отчини успадковувалися і по чоловічій , і по жіночій, і по бічних лініях, не відходячи в разі смерті власника до великого князя, як це практикувалося з вислугами.
Відтак основний масив отчинних земель, що не входив до складу князівського домену, впродовж XV- середини XVI ст. у київсько-подільському регіоні лишався замкнутим і відносно стабільним, хоча всередині себе переходив з рук до рук “ по близкості” доволі інтенсивно. Його замкнутість викликалася довготривалішим і чіткішим, ніж на Волині, розрізненням вотчин і вислуг, з котрих ішли різні, як ми побачимо далі, служби, а прикордонне напружене становище тутешніх земель не дозволяло списати ці служби в розряд архаїки.” 24/7.
( Підкреслено [Б.В.] ).
Н.М.Яковенко вказує, що з 90 – х рр. XV ст. під безпосереднім контролем цих родин аж до 1607 р. є уряд брацлавських і вінницьких намісників ( потім воєвод ) :
“ Зокрема, намісниками тут були князі : Федір Четвертинський ( 1494 – 1498 ), Констянтин Острозький ( 1498 – 1530 ), Ілля Острозький ( 1530 – 1539 ), Семен Пронський ( 1539 – 1541 ), Федір Сангушко ( 1542 – 1547 ), Богуш Корецький ( 1548 – 1576 ), воєводами ( з 1566 р.) : Роман Сангушко ( 1566 – 1571 ), Андрій Вишневецький ( 1572 – 1576 ), Януш Збаразький ( 1576 – 1607 ) “. 24/8.
Зазначимо, що кн. К. І. Острозький у 1500 - 1507 рр. перебував у московському полоні.
На посаді вінницького і брацлавського намісника він перебував фактично у роках : 1497 – 1500; 1507 – 1516; 1518 – 1530 . У 1500 – 1501 рр. намісником був Андрій Олександрович Сангушкович. У 1516 – 1518 рр. – Роман Андрійович Сангушкович. У 1518 – 1530 рр. – Констянтин Іванович Острозький. Хто займав ці посади у 1501 – 1506 рр ?.
Це питання потребує подальшого ретельного дослідження.
Після деякого вимушеного відступу, продовжуємо розповідь про княжу родину Пронських.
Другий раз, близько 1460 р., Юрій Федорович Пронський одружився з княжною N. Соломерецькою. З цього часу його діяльність пов”язується з литовсько – білоруськими землями. Від княжни Соломерецької Юрій Пронський мав сина Гліба ( 1462 – ┼ 1513 ), та N .дочку( зг. 1519 р. ), яка була одружена з заможнім українським шляхтичем Данилом Дідовичем.
Відомо, що Д. Дідович, у 1499 році, отримав м.Трипілля, і започаткував гілку роду Дідовичів - Трипольських. У 1506 році Данило був послом у Перекопську Орду.
Через два роки, у 1464 р., король Казимир IV надає князю Юрію Пронському село Камянойти
( Kamionojty ) на Брестчині ( південно-західна частина Білорусії ).
У “книзі записів” данин короля Казимира IV записано:
“Князю Юрю Пронскому дано село Комоности, што пань Римовидь держаль, у хлебокормленье. А просили князь бискуп и вся рада панове. Дань в Городне, мар[та] 21, индик[ть] 12. Сам.” 24/9.
Російський історик Флоря Б.М. визначає дату данин князю Юрію – 1464 роком, що узгоджується з думкою інших науковців.
Одна з останніх згадок про Ю.Ф.Пронського припадає на 1479 рік.
У тій самій книзі знаходимо запис, про надання, у 1447 році, його батькові Федору земель на Мстиславщині ( східна частина Білорусії ):
“Князю Фёдору Пронскому селищо во Мстиславли. Пань Петрашь. Сам великій князь.
Индик [ть] 9 .” 24/10.
Син Юрія - Гліб Юрійович Пронський приймав участь у битві з волохами 1509 року. 25.
За часів правління польських королів Яна Альбрехта та Олександра він був полковником . Згадується бобруйським намісником.
У 1493 – 1494 рр. – староста мейшагольський ( мejszagolscy ) . У травні 1501 р. – староста остринський ( ostrynsky ). У 1504 р. – староста бобруйський. У 1508 – 1510 рр. - староста мейшагольський ( мejszagolscy ) . У 1510 році йому належали землі у Трокському повіті, колишні володіння Василія Микульського [ Литовська Метрика, книга 8, стор. 369 – 370 ].
Був одружений на N. Подбип”ятівні, дочці віленського і трокського тіуна.
Від неї мав синів Семена і Андрія Глібовичів, та дочок Настасію
( ┼ п.1562 ), Ганну ( ┼ п.1553 ) і Марію ( зг. сер.XVI ) . У серпні 1533 року мойшакгольським князем згадується один з його синів.
У 1513 році князь Гліб Юрійович Пронський загинув у битві з татарами під Мінськом, де і похований.
Каспр Несецький, посилаючись на Сарницького, польського історика, першої половини XVI століття, пише :
“ …pod Minskiem w roku 1513 sciną z Tatarami wielką odwagą, tamże padl trupem, z żalem wszystkich pogrzebiony tamżę, że jeszcze za czasow Sarnickiego, Mogila Chleba Prunskiego slawna byla…” 25/1.
Про княжу родину Пронських змістовно пишуть польські дослідники Каспр Несецький, Адам Бонецький, Йозеф Вольфф. 26.
Семен Глібович Пронський був одружений на кн. Феодорі Богушівні Боговитинівні, дочці Богуша Боговитиновича, скарбника Вел. кн. Литовського. Прийнявши католицьку віру, Семен Пронський був записаний Фрідріхом. У 1538 – 1539 рр. – староста житомирський. У 1539 – 1541 рр. – староста брацлавський і вінницький. У 1544 – 1555 рр. – воєвода київський, остерський державця. У 1549 – 1555 рр. - чернобильський державця .
Заклав оборонні замки у Білій Церкві (1552) , Берестечку та, як вважає автор, у «власному селі» Пронському – колишньому середньовічному українсько - литовському місті Пронськ, на березі прикордонної річки Мурахви. Очевидно, у 1539 – 1541 рр., Семен Глібович відбудував замок свого діда Юрія Федоровича Пронського та свого дядька Івана Юрійовича .
Наголосимо, що частина селища Пронського мала належати, окрім князя Івана Юрієвича Пронського , ще й другому сину князя Юрія, від княжни Соломерецької, князю Глібу Юрієвичу Пронському.
Це твердження підкріплюється текстом “Статуту Великого князівства Литовського”, від 1529 року, розділ 4, параграф14 :
“ Також постановляємо : якби хто мав дітей від першої дружини, а потім, коли вона помре і він візьме іншу, і від неї також буде мати дітей, то діти як від першої дружини, так і від другої, і від третьої, і від четвертої, скільки б їх не було, мають отримати рівну у всіх його маєтках частку, як у батьківському маєтку, так і у вислуженому і купленому”.
Помер Семен ( Фрідріх ) Глібович Пронський у 1555 році, похований у м. Вільно, у костелі монахів - бернардинців.
Очевидно, після його смерті ( 1555 р.), або раніше, після повстання 1541 року, поселення Пронськ залишається у власності родини Пронських – Боговитиновичів, які стали опікунами малолітніх дітей Семена Глібовича.
Можливо, по смерті Богуша Боговитиновича, селищем Пронським володіє його дружина, і теща С.Г.Пронського - Федора Сангушківна ( ┼ п. 1557 ).
Від неї поселення переходить до « дому Сангушків », від яких потрапляє у власність ( продається ) місцевим шляхтичам Білим Скіндерам. Таким нам здається перебіг подій в історії поселення.
Є згадка, що Скіндери володіють поселенням у 1565 році.
У 1595 році вони продають селище Пронське канцлеру Польші Яну Замойському.
Продовжимо розповідь про княжу родину Пронських.
С.Г.Пронський мав синів Єжи Фрідріховича Пронського та Олександра Фрідріховича Пронського, дочок – Марухну та Галшку ( ┼ п. бл. 1581 ).
Енциклопедичний словник, кінця XIX ст., подає цікаву довідку про історію м. Берестечка на Волині.
Ця довідка розкриває таємницю започаткування назви місцевого кургану :
« Сь левой стороны этой реки ( Стир [Б.В.] ) до сихь порь сохранилась могила Пронскихь и холмь подь названіемь Маруха. По преданію стояль замокь, основанный Симёномь Пронскимь ». 26/1.
Автор вважає, що цей насипний курган розташований над могилою дочки
С.(Ф).Г. Пронського – Марухни Фрідріхівні. Назва кургану говорить сама за себе. Про це знаходим підтвердження у польського дослідника Йозефа Вольффа.
Олександр Фрідріхович Пронський ( ┼ п.1595 ), стольник Великого князівства Литовського ( 1576 – 1588 ), луцький староста (1580 – 1591 ), троцький каштелян ( 1591 – 1595 ). Був одружений на кн. Феодорі Романівні Сангушківні. Мав синів Юліуша Пронського ( ┼ 1613 ) і Олександра – Октавіана Пронського ( ┼ п. 1638 ). Похований у Берестечку :
“Pochowany obok siostry Maryi ( Maruchy ) kniażny Pronskie; pod kopcem zwanym Marucha o 4 wiorsty od Beresteczka..”. 26/2.
Андрій Глібович Пронський був одружений на кн. Ганні Михайлівні Сапєжанці, дочці воєводи підляшського Михайла Сапєги. Заручився з нею у 1551 році. Одружився – на початку 1555 р. У 1540 – 1543 рр. був черкаським і канівським намісником ( Акт призначення датується 12 червня 1540 р.). О.С. Грушевський зазначає:
“ Вь листе Сигизмунда кн. Андрею Пронскому на замокь Черкассы указано:
« маеть он … верне а справедливе служыти и всего добраго нашого и земского с пильностью смотрети и стеречы и тоть замокь нашь вь доброй опатрьности мети ». 26/3. У 1553 – 1557 рр. – житомирський староста. Помер близько 1557 р. Дітей не мав.
На карті України ( середина XVII століття ) французького інженера Г.Л.Боплана, поблизу Білої церкви, знаходимо поселення – “Пронське”
( Pronski ), засноване очевидно Андрієм Глібовичем Пронським в середині XVI століття.
Після смерті чоловіка, Ганна Михайлівна Сапєжанка одружилась з камянецьким каштеляном, гетьманом польним коронним князем Миколою Сенявським.
В енциклопедії , під редакцією російського історика Богуславського В.В., зазначається :
“ В 1427 г. пронские князья стали подручниками великого князя литовского Витовта. В начале XVI в. некоторые Пронские перешли на службу к великому князю московскому Василию III Ивановичу, род же князя Г.Ю.Пронского остался в Литве… По сообщению «Бархатной книги» , Андрей Глебович Пронский , вместе с братом Семёном, бежал в Литву…” . 26/4.
Інший російський історик з цього приводу робить слушне зауваження :
“ Показаніе « Бархатной книги » о томь, что дети Глеба « Семёнь да Андрей сбежали вь Литву » кажется намь неточнымь относительно акта самаго удаленія, но пребываніе ихь постоянно вь Литве выше всякихь сомненій. Мы готовы видеть вь нихь не беглецовь изь Москвы, а постоянныхь жителей Литвы по месту рожденія и по службе польскимь королямь, не дававшимь выезжимь изь Москвы воеводствь и староствь, как мы видимь на Курбскомь и на Бельскомь Фёдоре. Между темь Семёнь Глебовичь Пронскій быль воеводою кіевскимь… А князь Андрей Глебовичь самь быль старостою черкасскимь и женать на княжне Анне Михайловне Сапега. То обстоятельство, что вдова его вышла вторымь бракомь за кастеляна каменецкого Николая Синявскаго, указываеть на раннюю кончину князя Андрея Глебовича, исключающую возможность большой выслуги передь польскимь королёмь, староства назначавшимь аристократамь местнымь, вь большинстве случаевь имевшимь на то наследственное право. Потому что староство соединено было
сь совместнымь землевладеніемь, чего нельзя допускать у русскаго эмигранта, ожидавшаго средствь существованія оть королевской милости.” ( Підкреслено [Б.В.] ).
Висновки російського науковця підтверджуються законом “Статуту Великого князівства Литовського” від 1529 року, розділ 3, параграф 3 :
“ Також зобов”язуємося і обіцяємо, що у наших землях того Великого князівства ні ми, ні наші нащадки нікому з чужинців не будемо давати у власність і в держання земель, замків, міст і будь-яких звань і чинів, але тільки місцевим уродженцям тих земель названого вище нашого Великого князівства “. З княжою родиною Пронських пов”язані і містичні легенди, які записав відомий український історик М.І.Костомаров :
“На этой же стороне Стыри, версты за две от местечка ( Берестечко
[В.Б.] ) стоит высокий памятник, поставленный, как гласит на нём надпись, над телом князя Пронского, умершого в 1533 году. Он, как говорит предание, был еретик и, зная, что по смерти достанется во власть дьяволу и будет ходить мертвецом, пугая живых людей, приказал прибить свой гроб во внутренности верхней части памятника на цепях. Я влезал по подставленной лестнице в отверстие, пробитое в этой верхней части, и видел действительно обломки цепей со вбитыми в своды кольцами. Этот князь Пронский был один из рязанских князей, бежавший в Литву после насильственного завладения Рязанской землёю со стороны Москвы. Само собою разумеется, что народная легенда о его еретичестве не имеет исторического основания “.