В. В. Бедь юридична психологія

Вид материалаДокументы

Содержание


Система юридичної психології
Рівень загальнонаукової методології
Рівень конкретно-наукової методології
Рівень процедур і методики дослідження
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31
§ 3. Система юридичної психології

" Під системою юридичної психології розуміється логічне розта­шування проблем і питань, що вивчаються нею і які відображають рівень її розвитку, тенденції і перспективи"1.

Аналізом системи юридичної психології займаються різні спеціа­лісти — юристи, психологи, юридичні психологи. Розглянемо окремі підходи щодо розв'язання цього питання.

К. Платонов виділяв у юридичній психології правову психологію (предмет — правосвідомість), кримінальну (предмет — причини зло­чинності, пов'язані з якостями особистості), судову психологію і ви-правно-трудову2.

О. Ратінов вважає, що до системи юридичної психології входять:
  • загальні питання (предмет, система, методи);
  • правова психологія (психологія нормативно-правової регуляції);

Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоре­тические проблемы. — С. 160.

Платонов К. К. Система психологии и теория отображения. — М.: Наука, 1982. — С. 291.
  • кримінальна психологія (психологія злочинності і особистості злочинця);
  • судова психологія (психологія слідчої і судової діяльності);
  • виправна психологія (психологія виправлення і перевиховання правопорушників)1.

А. Дулов як прихильник самостійної юридичної психології висло­влював думку про те, що юридична психологія складається із загаль­ної і особливої частини. Загальна частина охоплює її предмет, мето­ди, завдання, психологічну структуру діяльності щодо здійснення правосуддя, психологічний аналіз злочинної діяльності, а особлива частина — психологічні основи попереднього слідства, судової діяль­ності, діяльності виправно-трудових закладів2.

Досить поширеною є система юридичної психології, запропоно­вана В. Васильєвим. Вона складається з таких блоків3.

Загальна частина включає предмет і завдання юридичної психо­логії, методи, історію розвитку, зв'язок з іншими науками, основи за­гальної і соціальної психології, правосвідомість, психологію юридич­ної праці та психологію правовідносин у сфері підприємництва.

Особлива частина містить такі дисципліни: психологія потерпіло­го, психологія неповнолітнього, кримінальна психологія, слідча пси­хологія, психологія судового розгляду кримінальної справи, виправ­но-трудова психологія, адаптація особистості звільненого до умов нормального життя, судово-психологічна експертиза.

Не вдаючись в детальну наукову суперечку, можна висловити не­згоду з такою системою юридичної психології по кількох пунктах. Не зрозуміло, чому проблема правосвідомості виявилася в загальній ча­стині системи? Чим пояснити необхідність виділення проблеми, по­в'язаної з адаптацією особистості звільненого з місць позбавлення волі до умов нормального життя, з дисципліни виправно-трудова психологія? Нарешті, чому особлива частина носить назву "Судова психологія", хоча включає в себе і кримінальну психологію, і слідчу, і виправно-трудову?

З погляду організації навчального процесу у вищому навчально­му закладі необхідно більш точно і логічно побудувати систему юри­дичної психології. Чим же керуватися, розв'язуючи це питання?


Ратинов А. Р. Советская судебная психология. — М.: Знание, 1967. — С. 5-6. Дулов А. В. Судебная психология. — С. 43-46.

Васильев В. А. Юридическая психология. — СПб.: Питер Ком, 1998. — С. 13.

"При розгляді системи юридичної психології необхідно виходити з того, що вона є самостійною галуззю знання, яка знаходиться на стику психології і юриспруденції, і як будь-яка наука повинна мати: методологію, теорію, історію, технологію практичного застосування теоретичного знання, спрямованість практичного застосування цьо­го знання"1.

Враховуючи наведені вимоги до системи юридичної психології і сьогоднішній рівень її розвитку, пропонується такий варіант систе­ми юридичної психології (див. рис. 1).

Щодо особливої частини юридичної психології, то її основні скла­дові вирішують свої специфічні завдання:
  1. правова психологія, яка вивчає психологічні особливості відо­браження людиною правових явищ, досліджує психологічні ас­пекти ефективної правотворчості, психологію правової соціалі­зації особистості, психологію індивідуальної і суспільної право­свідомості;
  2. кримінальна психологія вивчає психологічні механізми право­порушень і психологію правопорушників, проблеми освіти, структури, функціонування і розпаду злочинних груп;
  3. судова психологія розглядає коло психологічних проблем, які стосуються судочинства (психологію суддів, слідчих та інших працівників правоохоронних органів і адвокатури, психологіч­ний зміст їхньої діяльності; психологію звинувачених, підозрю­ваних, потерпілих, свідків; психологічні основи слідчих дій; ме­тодологію і методику судово-психологічної експертизи);
  4. виправна (пенітенціарна) психологія досліджує умови і особ­ливості виправлення і перевиховання правопорушників пе­реважно у виправно-трудових закладах (процес адаптації цих осіб до перебування у виправних закладах; їхній психічний стан, викликаний позбавленням волі; формування установки на виправлення; реадаптація звільненого до життя на волі та ін.).

Синтез психології та юридичних наук в юридичній психології по­винен привести до взаємного збагачення і більш успішного розв'я­зання складних і актуальних проблем, пов'язаних із підвищенням ефективності правоохоронної і правозастосовної діяльності.


Костицкий М. В. Введение в юридическую психологию: методологические и теоретические проблемы. — С. 165.


Система юридичної психології


І. Загальна частина





Предмет, завдання, історія розвитку

Методологічні основи і методи

Загальнопсихологічні та соціально-психологічні основи

Психологія юридичної праці


II. Особлива частина


Психологія судочинства


Правова психологія

Кримінальна психологія

Судова психологія

Психологія слідчих дій

Виправна (пенітенціарна) психологія

Судово-психологічна експертиза


Рис. 1. Система юридичної психології

Розділ 2

МЕТОДОЛОГІЧНІ основи

І МЕТОДИ ЮРИДИЧНО ПСИХОЛОГІ


Постійною інформацією для юридичних працівників є факти, по­дії, явища про правопорушення, котрі відображаються у зовнішньо­му середовищі у формі матеріально зафіксованих слідів, різних обра­зів у свідомості людей. Виявлення інформації, її аналіз і оцінка скла­дають суть пізнавального аспекту в діяльності юриста, спрямовану на розкриття, розслідування і запобігання будь-яким злочинам.

Слід відзначити специфіку соціального пізнання: людина не зав­жди має можливість спостерігати те, що пізнає, мати безпосередній контакт із тим, що доступне при пізнанні природних об'єктів. Для со­ціального пізнання характерно й те, що явище, подія не лише може не збігатись із сутністю, а й викривляти її. Коли ті чи інші явища, які лежать на поверхні, наприклад, предмети, виявлені на місці події, ви­кривляють дійсну суть явищ.

Результатом пізнавальної діяльності юриста є встановлення об'єк­тивної істини, під якою розуміється адекватне відображення того чи іншого об'єкта людиною, відтворення його таким, яким він є незале­жно від суб'єкта, який пізнає цей результат, і його свідомості. Вста­новлення істинності пізнання відбувається за допомогою доведення, яке здійснюється шляхом визначених логічних роздумів і чуттєвого сприйняття предметів і явищ. Доведення в юридичній психології як процес, що складається з єдності розумових і практичних операцій щодо відтворення реальної картини значущого з будь-якої юридич­ної справи фрагмента дійсності, визначення його правових властиво­стей і наслідків, засвідчених висновків, пов'язано і з теорією пізнан­ня, і з логікою — наукою про мислення.

Пізнавальну і засвідчувальну сфери діяльності юриста відзначають видатні дослідники В. Васильєв, А. Дулов, О. Ратінов та ін.1


Васильев В. Л. Юридическая психология: Учеб. для вузов. — М.: Юрид. лит., 1991. — С. 138-140; Дулов А. В. Судовая психология. — С. 52;

Ратинов А. Р. Судебная психология для следователей. — М.: Юрид. лит., 1967. —

С. 41.

У зв'язку з цим підвищується роль методології пізнання в юридич­ній психології. Чіткість методологічної позиції юридичного праців­ника не дає можливості йому надмірно захопитися збором лише ем­піричного матеріалу, віддати себе у володіння фактам на шкоду тео­ретичних узагальнень, відволіктися на побічні явища, збитися з основної лінії пошуку істини. Вона також не дасть можливості обме­жуватися лише теоретичними шуканнями, спонукає слідчого і проку­рора, суддю й інспектора, адвоката і захисника вникати в соціальні реальності, вивчати правову проблему в самій дійсності, керуючись при цьому суворими науковими критеріями оцінок.


§ 1. Методологічні принципи в юридичній психології

Доцільно зупинитися насамперед на розгляді загального і відмін­ного у змісті трьох доволі близьких понять: методологія, методика і метод. Особливо важливо з'ясувати, у чому полягає зв'язок методи­ки і методології, бо від цього безпосередньо залежить як якість пси­холого-правового дослідження, так і успішність практичних дій юри­дичного працівника.

Метод визначається як спосіб досягнення будь-якої мети, вирішен­ня конкретного завдання, сукупність прийомів і операцій практично­го чи теоретичного засвоєння (пізнання) дійсності. Метод виконує ре­зультативну функцію, вказує юристу, як він повинен поводити себе стосовно об'єкта пізнання, які пізнавальні та практичні операції по­винен здійснити, щоб досягти поставленої мети.

Методика — це система методів і процедур, яка застосовується в юридичній діяльності. Науково обґрунтована методика вивчення, на­приклад, особистості правопорушника припускає сукупність правил, що регулюють послідовність здійснення юристом відповідних опера­цій і застосування при цьому певних методів. Методика — ніби модель дослідження, розгорнута у часі. Вона завжди конкретна й унікальна, бо визначається характером об'єкта вивчення, цілями і завданнями, зовнішніми обставинами тощо.

Найважливішим і найскладнішим з трьох аналізованих понять є поняття "методологія", яке трактується так: методологія — це систе­ма принципів і способів організації і побудови теоретичної та прак­тичної діяльності, а також вчення про цю систему.

Щодо питання про структуру методології відповіді спеціалістів неоднозначні. Загальноприйнятим є виділення кількох рівнів методо­логії. Автор вважає, що найбільш повно і чітко суть поняття "мето­дологія" дослідження сформульована викладачами кафедри психоло­гії Міжрегіональної Академії управління персоналом за участю чле-на-кореспондента АПН України, доктора психологічних наук, професора Л. Бурлачука. У структурі методологічного знання вони виділяють чотири рівні1:
  1. рівень філософської методології;
  2. рівень загальнонаукової методології;
  3. рівень конкретно-наукової методології;
  4. рівень процедур і методики дослідження.

Рівень філософської методології — це загальний спосіб пізнання реальної дійсності. З погляду філософської методології, ядром якої є діалектика, гносеологічні принципи (принципи розвитку, загального зв'язку, системного підходу, єдності теорії і практики), а також осно­вні закони і парні категорії діалектики служать основоположними вимогами будь-якого дослідження з будь-якої наукової дисципліни. Це пояснюється тим, що науку цікавлять не лише самі явища, а й їх походження (джерела), внутрішній взаємозв'язок, причинна обумов­леність.

Рівень загальнонаукової методології характеризує сукупність тих методологічних принципів, які можуть застосовуватися для цієї нау­ки (наприклад, у психології, управлінні, педагогіці, математиці тощо). Загальнонаукова методологія вирішує, виходячи з вимог фі­лософської методології, загальні для цієї наукової дисципліни про­блеми, виділяючи при цьому свої основоположні ідеї.

Рівень конкретно-наукової методології — це сукупність тих прин­ципів і теорій, котрі притаманні і можуть застосовуватися для цілком конкретного напряму (галузі) тої чи іншої науки (наприклад, для загальної психології, соціальної психології, юридичної психології тощо).

Рівень процедур і методики дослідження визначає вимоги, котрі необхідно враховувати юридичному працівникові, коли він зверта­ється до будь-якого методу чи техніки (процедури) вивчення конкрет­ного явища.


Програма вивчення дисципліни "Методологія соціально-психологічних дослід­жень". — К.: МАУП, 1997. — С. 3.

Перед тим, як розглядати методологічні філософські принципи, необхідно докладніше розкрити поняття "принцип". Це важливо ще й тому, що чимало студентів мають труднощі на семінарах і екзаме­нах, щоб дати правильну відповідь на поставлене запитання.

Найзагальніше визначення принципу представляє його як поча­ток, основу, вихідне положення (першопочаток, основоположення) явищ дійсності та їх пізнання. Принципи характеризують як об'єкти­вну реальність, так і реальність суб'єктивну. Наприклад, у принци­пах зв'язку і розвитку, у принципах вищої нервової діяльності відо­бражено буття речей і явищ об'єктивного світу, їх властивості й від­носини. Принципи становлять основу для побудови системи знань, для викладення того чи іншого вчення. Як гносеологічне явище прин­цип багатогранний і має двояку природу, виконує дві різні функції:

а) принцип — це знання про дійсність. Розумова діяльність дослід-
ника, обробляючи емпіричний матеріал, описуючи результати
досліду, приводить до утворення наукових понять, а потім,
здійснюючи синтез знань, підводить судження і поняття під
принципи й ідеї;

б) принцип — це засіб пізнання дійсності. Виступаючи в цій якості,
принцип виражає методологічну вимогу, яка ставиться до пізнан-
ня, своєрідне правило здійснення пізнавальних операцій. Напри-
клад, принцип єдності логічного та історичного в пізнанні вима-
гає, щоб теоретичне пізнання предмета проводилося з урахуван-
ням історії як самого предмета, так і з урахуванням його пізнання.

Принципи виникають у результаті узагальнення досвіду пізнання. В об'єктивній дійсності принципів немає, і тому вони не можуть з'яви­тися як відображення самої дійсності у свідомості людини. Вони є ві­дображенням пізнавальної діяльності, практики наукового пізнання.

Велике значення для юридичної психології має філософський принцип розвитку, бо явища, що вивчаються нею, відзначаються ви­сокою динамічністю. Суть цього принципу полягає в направленій, необоротній, закономірній зміні матерії і свідомості. У результаті розвитку виникає новий якісний стан суспільного об'єкта.

Об'єктом юридичної психології є людина як суб'єкт правоохорон­ної діяльності і учасник суспільних правовідносин, а також група лю­дей (колектив). Принцип розвитку вимагає вивчати окрему особис­тість чи психолого-правові явища в групі (колективі) в їхньому розвит­ку, в динаміці. Оцінюючи, наприклад, звинуваченого, юрист-практик повинен простежити життєвий шлях цієї людини: час, місце народжен­ня і проживання, дитинство, навчання в школі, трудову діяльність, сі­мейне життя і т. д. Використання принципу розвитку дасть йому змогу з'ясувати, як змінилася свідомість звинуваченого в часі, які причини і тенденції цих змін, що собою представляє ця людина сьогодні. Якщо мова йде про оцінку будь-якої групи людей, то принцип розвитку ви­магає розглядати розвиток цієї спільноти як обумовлений розвитком спільної діяльності її членів із урахуванням специфіки завдань, які роз­в'язуються, і особливостями групи. При цьому сам розгляд "руху" гру­пи повинен відбуватися в досить широкому часовому діапазоні.

Нарешті, вивчаючи окрему особистість чи групу людей, вибира­ючи той чи інший метод психологічного впливу на них, важливо зав­жди пам'ятати, що психіка особистості й психологія групи не є щось застигле, нерухоме. Вони безперервно змінюються, знаходяться в по­стійному русі. Зміни психіки особистості й психології групи обумов­лені вирішенням різного роду суперечностей під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх факторів. Тому логіка психолого-правового пізнання повинна відтворювати логіку розвитку явища, що вивчаєть­ся, історію його виникнення і розвитку.

Гносеологічний зміст принципу загального зв'язку полягає в тому, що, вивчаючи ті чи інші соціальні явища, необхідно брати не окремі факти, а всю сукупність фактів, які стосуються явища, що розглядаєть­ся. Важливо виявити ієрархію зв'язків між елементами, які входять до структури явища, що вивчається, виділити в них головні й другорядні. Важко говорити про розуміння того чи іншого соціального явища, про можливість прогнозувати його подальший розвиток у тому разі, коли не визначені основні зв'язки його з іншими явищами.

Насправді, будь-який юридичний феномен пов'язаний багато в чому з іншими явищами, і його ізольоване однобічне вивчення безпе­речно призводить до викривленого, помилкового висновку. Для при­кладу: одне із завдань юридичної психології — виділення криміноген­них особистісних якостей і передумов. Вивчення цього явища може привести до успіху лише в тому разі, коли аналізуються у взаємозв'яз­ку всі фактори, що діють на особистість: її взаємозв'язок із середови­щем, у котрому ця особистість здійснює свідому діяльність; цілі і цін­ності, моральні норми й інтереси особистості; характер взаємин в сім'ї і з тими, хто нас оточує; потреби і можливості їхнього задоволення професією, яку має ця людина, та ін.

Системні зв'язки в предметі пізнання існують об'єктивно і притаман­ні всім галузям соціальної дійсності, в тому числі і тим, які вивчаються юридичною психологією. За допомогою принципу загального зв'язку досліджуються психологічна сторона права і правосвідомості, правомір­на і протиправна поведінка людей, діяльність злочинної групи тощо. Принцип системного підходу в загальному випадку припускає1:
  • розгляд явища, що вивчається як система, тобто як система багатьох взаємодіючих елементів;
  • визначення складу, структури, організації елементів і частин си­стеми, виявлення провідних взаємодій між ними;
  • виявлення зовнішніх зв'язків системи, виділення серед них го­ловних;
  • визначення функції системи і її ролі серед інших систем;
  • виявлення на цій основі закономірностей і тенденцій розвитку системи.

В юридичній психології принцип системного підходу означає роз­гляд психології державних і правових утворень як сукупності елемен­тів, кожен із яких прямо чи побічно залежить від інших, впливає на них, породжує разом із ними відносно самостійне державне чи пра­вове установлення більш високого порядку.

Системне вивчення, наприклад, дає можливість представити юридич­ну психологію, з одного боку, як систему, яка входить в системи більш високого порядку — в психологію і правознавство, а з іншого — як сис­тему, котру можна поділити на підсистеми більш низького рівня — пра­вову психологію, кримінальну, судову, пенітенціарну.

Принцип системного підходу в юридичній психології дозволяє юристу-практику встановити механізм визначального впливу соці­ального середовища (його особливостей) на правомірну чи проти­правну поведінку окремої людини і соціальної групи. За допомогою цього принципу вивчається якісний характер, цілісність об'єкта і предмета пізнання юридичної психології, вплив змін у державно-правовій системі на психіку окремої особистості, її діяльності та по­ведінки.

Філософський принцип єдності теорії і практики випливає з само­го змісту ставлення людини до навколишнього світу. Людина не при­стосовується до природи, як тварина, вона активно діє, і ця її діяль­ність є способом і формою ставлення до об'єктивного світу як до при­родного, так і до суспільного. Така діяльність представляє собою процес практико-теоретичного перетворення і освоєння навколиш-


Аверьяцев А. Н. Системное познание мира. — М.: Политиздат, 1985. — С. 9.

нього світу. Теорія і практика — дві нерозривно пов'язані і взаємо-обумовлені сторони життєдіяльності людини.

Принцип єдності теорії і практики розкриває діалектику руху людського знання до істини і визначальну роль практики в процесі пізнання. Практика — критерій істинності того чи іншого теоретич­ного положення. Теорія, що не спирається на практику, виявляється абстрактною, безплідною. Практика, яка не спрямовується теорією, страждає стихійністю, відсутністю необхідної цілеспрямованості. Са­ме в цьому виявляється єдність теорії і практики.

Сказане характерне і для юридичної психології. Результативне ви­рішення завдань, які ставить перед юридичною психологією практи­ка, можливе лише на основі добре розробленої теорії. Більше того, чим ширше і складніше коло практичних завдань, тим гостріше від­чувається потреба в теорії. Разом з тим, постійно відчувається необ­хідність переходу від емпіричного рівня осмислення психологічної ре­альності до теоретичного.

Будь-яке вивчення психолого-правового явища починається з ана­лізу практики, життєвих ситуацій. Але робиться це не навмання, а з наукових позицій, котрі мають бути продумані, вироблені юристом ще до постановки завдань вивчення. Отримавши в результаті дослі­дження сукупність фактів, він проводить теоретичне узагальнення і пояснення цих фактів, завершуючи свою роботу висновками, покли­каними втілитися на практиці в конкретні заходи і дії.

Принцип конкретно-історичного підходу у філософії виступає як за­гальний принцип пізнання, який однаковою мірою застосовується як при дослідженні явищ природи і суспільства, так і при вивченні свідо­мості й мислення людини. Вимоги цього принципу діалектики — роз­гляд предметів і явищ дійсності в їхніх конкретних історичних зв'язках і відносинах. Він передбачає аналіз предмета чи явища пізнання як тако­го, що виникає, функціонує і розвивається, відмирає в часі, коли кож­ний теперішній стан цього предмета чи явища обумовлений попереднім.

Специфіка застосування принципу конкретно-історичного підхо­ду в юридичній психології полягає в тому, що за його допомогою простежується поетапний розвиток особистості правопорушника чи злочинця, індивідуальної і соціальної правосвідомості з урахуванням місця, часу, обставин, що склалися, та інших факторів. Слід відзна­чити, що конкретно-історичний підхід у дослідженні дає змогу про­аналізувати психологію різних правопорушників, які жили в різні епохи, виділяти їхні особливості, спільні і відмінні риси.

Розглянуті принципи методології філософського рівня — принципи розвитку, загального зв'язку, системного підходу, єдності теорії і прак­тики, конкретно-історичного підходу — однаково справедливі, необ­хідні і дійсні при пізнанні проблем біології і математики, соціології і економіки, психології й управління, педагогіки й інформатики і т. д.

На базі загальних філософських принципів склалися методологіч­ні принципи психології, котрі безпосередньо стосуються і юридичної психології. Які ж ці принципи? В чому їхня суть? Як вони впливають на вивчення і оцінку психолого-правових фактів і явищ?

Суть принципу детермінізму полягає в тому, що свідомість окремої особистості обумовлена загальним буттям, яке формує її поведінку. У застосуванні до юридичної психології це означає, що соціальне ото­чення (і "макросередовище", і "мікросередовище") впливає на свідо­мість як окремої особистості, так і малої групи. Це виявляється у фор­муванні потреб, соціальних установок, ціннісних орієнтацій особисто­сті і малої групи, у розвитку і функціонуванні певних взаємин та ін. Цей принцип означає, що психіка людини обумовлена умовами її іс­нування. Практична діяльність і соціальне середовище, в якому знахо­диться індивід, є основними факторами, що визначають і формування її психіки, і специфічні особливості її властивостей.

Принцип детермінізму орієнтує юриста, по-перше, на пояснення багатьох психолого-правових явищ, виходячи з життєдіяльності лю­дини і тих соціальних груп, членом котрих він є. По-друге, принцип націлює на те, що, змінюючи матеріальні, соціальні, духовні умови життя і діяльності людей, можна добиватися необхідних змін у пове­дінці людини, в її відносинах із законом.

Принцип детермінізму вимагає від юристів-практиків враховува­ти вплив різних факторів буття на розвиток психолого-правових явищ. Він спонукає слідчого і суддю, адвоката і прокурора, працівника кри­мінального розшуку і відділу по боротьбі з економічними злочина­ми тощо спрямовувати зусилля на з'ясування конкретної причинної обумовленості тих чи інших психолого-правових явищ об'єктивни­ми суспільними відносинами, на пошук зв'язків індивідуальної чи групової свідомості з умовами праці та побуту людей, з характе­ром виробництва, з тим господарським механізмом, який в цей мо­мент діє.

Принцип єдності свідомості та діяльності розкриває складну діа­лектику людської свідомості та діяльності як особливого виду люд­ської активності.

Психіка, свідомість кожного конкретного індивіда в цей момент представляє собою продукт розвитку особистості в процесі всього її життя. При цьому основним фактором, який формує психіку, розви­ває свідомість людини, є діяльність (гра, навчання, праця і спілкуван­ня як специфічний вид діяльності). Чим глибше і детальніше відомий життєвий шлях людини, діяльність, якою вона займалася, її резуль­тати, тим більш точно і всебічно можна оцінити її особистість.

Свідомість і діяльність взаємопов'язані і взаємообумовлені. С. Ру-бінштейн так розкривав суть цього принципу: "Основний позитивний зміст положення про єдність свідомості і діяльності полягає в утвер­дженні їх взаємозв'язку і взаємообумовленості: діяльність людини обу­мовлює формування її свідомості, її психічних зв'язків, процесів і влас­тивостей, а ці останні, здійснюючи регуляцію людської діяльності, є умовою їх адекватного виконання"1. В іншій праці він підкреслив: "Ді­яльність і свідомість — не два в різні боки обернені аспекти. Вони утво­рюють обмежене ціле — не тотожність, але єдність"2.

Група людей здійснює ту чи іншу діяльність, психологічну струк­туру якої складають цілі, мотиви, засоби і способи їх досягнення. Зміст і характер спільної діяльності справляє формуючий вплив на психіку кожного члена групи і психологію групи в цілому, котрі, в свою чергу (і психіка індивіда, і психологія групи), виявляються в діяльності.

Для юридичного працівника вкрай важливе розуміння того, що психіка особистості й психологія групи формуються і розвиваються в процесі діяльності, в діяльності вони і виявляються.

Прикладне значення цього принципу для юридичної психології дуже велике:
  • аналіз спільної діяльності, її результатів, а також вчинків і дій членів групи дають змогу юристові робити висновки про рівень не лише свідомості та інших властивостей окремої особистості, а й про зміст, розвинутість і спрямованість психолого-правових явищ, притаманних цій групі;
  • зміни, корекція самої діяльності людей в позитивний бік може сприятливо відобразитися на розвитку індивідуальної свідомос­ті й групових психологічних феноменів;


Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии. — М.: Изд-во АН СССР, 1959. — С. 251.

Рубинштейн С. Л. Основы психологии. — М.: Гос. учеб.-педагог. изд-во, 1935. — С. 51.

• враховуючи офіційні й неофіційні ролі конкретної особистості в тій чи іншій групі, можна повніше вивчати процес формуван­ня цієї особистості.

Принцип особистісного підходу розробляється у вітчизняній психо­логії давно. "У відповідності з особистішим підходом жодне з психіч­них явищ, чи то процес, стан чи властивість особистості, яке проявля­ється в діяльності, а відповідно, і сама ця діяльність, і її елементи — дії і вчинки, не можуть бути правильно зрозумілі без урахування особис-тісної їх обумовленості"1.

Принцип особистісного підходу передбачає розгляд конкретної особистості як пов'язаної в єдине ціле системи внутрішніх умов (еле­ментів структури особистості), які відображають всі зовнішні впли­ви. Єдність зовнішніх впливів і внутрішніх умов потребує, писав С. Рубінштейн, "...йти до пізнання внутрішнього змісту особистості, її переживань, свідомості, виходячи із зовнішніх даних її поведінки, зі справ її і вчинків"2.

Психолого-правовий аспект у наведених положеннях полягає в тому, що вчинки, поведінка і справи здійснюються в соціальному се­редовищі, в певній групі. Більше того, мікросередовище (соціальне оточення, групові феномени) справляють на дії і поведінкові вчинки особистості людини великий вплив.

При врахуванні принципу особистісного підходу розглядаються в єдності якості людини як представника певної соціальної групи й ін­дивідуальні особливості її способу мислення і почуттів.

Особистіший підхід не просто пов'язаний з іншими методологіч­ними принципами психологічної науки, а й вбирає всі основні прин­ципи психології (недарма в окремих працях використовується термін особистісно-соціально-діяльнісний підхід). Він орієнтує дослідника на цілісне вивчення особистості в її залученні до групи у поєднанні головних факторів її розвитку — соціального середовища, діяльнос­ті особистості, її внутрішньої активності.

Знання методологічних принципів філософського і загальнонау-кового рівня і вміле застосування їхніх вимог дозволяє уникнути гру­бих помилок у роботі юриста, підвищити якість вивчення юридичної проблеми і скоротити час. Методологічні принципи наукового пі-

Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.: Наука, 1969. — С. 198.

Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии. — М.: Изд-во АН СССР, 1959. — С. 183.

знання практики є основою, базою, на якій будується змістовний ана­ліз об'єкта і предмета юридичної психології.